Страница:
Елвін Брукс Байт
Павутиння Шарлотти
Розділ 1
Перед сніданком
– А до свинарника, – відказала пані Еребл. – Цієї ночі опоросилася одна льоха.
– Не розумію, чого до поросят треба бігти з сокирою? – не вгавала Ферн, якій було ще тільки вісім рочків.
– Ну, знаєш, – пояснила мама, – там є одне надто кволе порося. Таке мале й слабеньке, що не ростиме, а тільки хирітиме. Тож твій тато й вирішив його позбутись.
– Позбутись? – зойкнула дівчинка. – Ти хочеш сказати: вбити його? Тільки тому, що воно менше за інших?
Пані Еребл поставила на стіл дзбан з вершками.
– Не репетуй, Ферн! – попросила вона. – Твій тато слушно чинить. Те порося все одно навряд чи виживе.
Ферн відштовхнула стільця, що опинився у неї на дорозі, й вибігла надвір. Трава була в росі, земля духмяніла весняними пахощами. Поки дівчинка наздогнала батька, її капці вже й намокли.
– Прошу тебе, не вбивай його! – захлипала донечка. – Це нечесно!
Пан Еребл зупинився.
– Ферн! – лагідно мовив він. – Тобі треба навчитись володіти собою…
– Володіти собою? – вигукнула Ферн. – Тут справа життя або смерті, а ти вимагаєш, щоб я володіла собою!
Сльози бризнули з її очей. Дівчинка вхопилась за сокиру й сіпнула до себе, силкуючись вирвати її з батькових рук.
– Ферн! – умовляв дочку пан Еребл. – Я тямлю більше, ніж ти, як виростити поросячий виводок. З хирлявим тільки зайва морока. Вертайся до хати!
– Але це нечесно! – не відступалася Ферн. – Воно ж не винне, що народилося найменшим та хирлявим! А коли б я народилася дуже маленькою, хирлявою, то ти й мене вбив би?
– Звісно, що ні! – усміхнувся пан Еребл, з любов'ю дивлячись згори вниз на свою донечку. – Бо це ж різні речі. Одна справа – маленька дівчинка, й зовсім інша – маленьке хирляве поросятко.
– А я не бачу тут жодної різниці! – заперечила Ферн, усе ще висячи на сокирищі. – Про жахливішу несправедливість я зроду ще не чула!
Обличчя пана Еребла набуло якогось чудного виразу. Здавалося, він сам ось-ось заплаче.
– Гаразд уже, – здався батько. – Ти йди назад до хати, а я зараз принесу того малючка. Дозволю тобі почати його вигодовувати – з пляшечки, як немовля. І ти пересвідчишся, що недарма кажуть: «Не мала баба клопоту, то купила порося!»
Через півгодини пан Еребл повернувся до будинку, несучи картонну коробку під пахвою. Ферн якраз була нагорі – перевзувалася в сухі капці. Сніданок уже стояв на столі, й уся кухня повнилася пахощами кави, бекону, відвологлого тиньку й дров'яного диму з плити.
– Поклади на її стілець! – підказала чоловікові пані Еребл.
Пан Еребл так і зробив: поклав коробку на стілець, на якому зазвичай сиділа їхня донечка. Тоді підійшов до мийниці й, помивши руки, витер їх рушником на ролику.
Ферн поволеньки спустилася вниз східцями. її очі були заплакані, аж червоні. Вона вже підходила до стільця, коли картонка заколихалася й долинув звук: щось там ніби чухалось. Ферн подивилася на батька. Тоді підняла накривку. А звідтіля, зсередини, на неї дивилося новонароджене поросятко. Таке білесеньке… Ранкове світло наскрізь просвічувало крізь його вушка, від чого вони здавалися рожевими.
– Кабанчик твій, – заявив пан Еребл. – Ти врятувала його від передчасної загибелі. І хай всемилосердний Господь простить мені цю дурість.
А Ферн не могла відірвати очі від крихітного поросятка.
– Ой! – прошепотіла вона. – Ой, ви тільки гляньте на нього! Це ж чудо та й годі.
Обережно дівчинка знову закрила коробку. Спочатку розцілувала батька, а тоді матір. Потім знову підняла накривку, дістала звідти поросятко й притисла до своєї щоки. Цієї миті до кухні увійшов її брат Евері. Йому було десять років. І був він до зубів озброєний: в одній руці рушниця, в другій – дерев'яний кинджал.
– Що воно таке? – поцікавився хлопчик. – Що це доп'яла собі Ферн?
– Вона здобула собі гостя до сніданку, – відповіла пані Еребл. – Умийся, Евері!
– Дайте роздивитись! – попросив Евері, кладучи свою зброю на стілець. – І ви назвете це нещастячко поросям? Нічогеньке собі порося – не більше за білого пацюка!
– Умийся і з'їж свій сніданок, Евері! – не відступалася мати. – За півгодини під'їде шкільний автобус.
– А можна й мені мати порося, та? – попрохав Евері.
– Ні, я роздаю поросята лише тим, хто рано встає, – відказав пан Еребл. – Ферн підхопилася на світанку й зразу взялася до шляхетної справи – викорінювати несправедливість на світі. Наслідком стало те, що вона дістала порося. Маленьке, звісно, зате справжнє. Ще одне свідчення того, що може здобути собі рання пташка. Ану до їди!
Але хіба могла Ферн попоїсти, не напоївши спочатку поросятко молочком? Пані Еребл розшукала пляшечку з соскою, з якої колись пила молоко маленька Ферн. Господиня налила в пляшечку теплого молока, насадила соску на горлечко й вручила дочці.
– Дай йому сніданок! – сказала пані Еребл.
Ще хвилина – і Ферн, вмостившись на підлозі в кухонному кутку й тримаючи своє «маля» в пелені, заходилася вчити його пити з пляшечки. А поросятко, хоч яке крихітне, мало добрий апетит, нівроку йому, і швидко пристосувалося смоктати з соски.
З вулиці засигналив шкільний автобус.
– Біжіть! – скомандувала пані Еребл, забираючи в донечки поросятко і вкладаючи їй в долоньку пиріжка. Евері й собі схопив пиріжка, не забувши прихопити й свою рушницю.
Діти вибігли на дорогу й залізли в автобус. У салоні Ферн ні на кого не звертала уваги, а просто сиділа й дивилася у вікно, думаючи, яке насправді чудове життя і яка вона щаслива тим, що весь догляд за поросятком покладено на неї. Автобус ще не доїхав до школи, як Ферн уже й назвала свого улюбленця, вибравши для нього наигарніше, яке тільки можна було придумати, ім'я.
– Я назву його Вілбером! – прошепотіла вона сама до себе.
Вона все ще думала про порося, коли вчитель запитав її:
– Ферн, як називається столиця Пенсильванії?
– Вілбер, – мовби уві сні, відповіла дівчинка. Учні засміялись, а Ферн зашарілася.
Розділ 2
Вілбер
Перші кілька днів свого життя Вілберові дозволили прожити в невеликому ящикові, якого поставили в кухні біля плити. А потім, коли пані Еребл почала ремствувати, його переселили до більшого ящика, що стояв у дров'яній повітці. Коли ж Вілберу виповнилося два тижні, його знов переселили – цього разу надвір, на свіже повітря. Вже цвіли яблуні, дні ставали дедалі тепліші. Пан Еребл вигородив для Вілбера невеличкий двірок під яблунею, поставивши там для нього чималий дерев'яний, перевернутий догори дном ящик із соломою. У вужчій стінці господар вирізав для поросятка дверний отвір, щоб воно могло, коли тільки йому заманеться, вільно туди заходити й виходити звідти.
– А не буде йому холодно вночі? – непокоїлася Ферн.
– Не буде, – запевнив донечку батько. – Ти придивись, то й побачиш, що твій Вілбер робитиме.
Із пляшечкою молока в руках Ферн зайшла в загорожу й сіла під яблунею. Вілбер не забарився, підбіг до своєї господиньки. Вона тримала пляшечку, аж поки він насмоктався молочка. Випивши все до останньої краплі, поросятко задоволено рохнуло й сонно подибало в ящик. Цікава Ферн стала дивитися у дверний отвір: що ж то воно робитиме? А Вілбер заходився ритися в соломі. За якусь хвильку він уже й прорив собі в соломі нору. Тоді заповз туди й зник із поля зору. Він був повністю вкритий соломою. Ферн була в захваті. Яке ж це полегшення: знати, що твій малий вихованець спатиме укритий і не змерзне!
Щоранку, поснідавши, Вілбер дріботів слідом за Ферн на дорогу й разом зі своєю малою господинею чекав на прибуття автобуса. Вона махала йому на прощання рукою, а він стояв і дивився вслід автобусові, поки той зникав за поворотом. Весь той час, поки Ферн навчалася у школі, Вілбер лишався замиканий у своєму двірку Та коли надвечір дівчинка поверталася додому, вона відразу ж випускала свого улюбленця з його загорожі, й він ходив за нею скрізь по садибі. Ферн до будинку – й Вілбер за нею. Коли вона підіймалася до себе нагору, він мав неодмінно дочекатися біля найнижчої сходинки, поки господинька спуститься вниз. Коли Ферн вивозила свою ляльку в іграшковій колясці на прогулянку, Вілбер дріботів слідом за нею. Бувало, що поросятко стомлювалося під час цих мандрівок, і тоді Ферн брала його на руки й клала в коляску поруч ляльки. Йому й це подобалося. А коли він бував не просто стомлений, а зморений, то заплющував очі й засинав під ляльчиною ковдрочкою. Із заплющеними очима він виглядав таким гарненьким, бо мав дуже довгі вії. Ляльчині очі теж були при цьому заплющені, тож Ферн везла колясочку дуже повільно та обережно, аби не розбуркати своїх діточок.
Одного теплого надвечірка Ферн з Евері вдяглися для купання й подалися до струмка. Діти хотіли поплавати. Вілбер дріботів за Ферн, не відстаючи від господиньки ні на крок. Дівчинка зайшла у воду, і Вілбер також зайшов. Але вода там, де глибше, йому не припала до вподоби: захолодна, як на його смак. Тож, поки діти плавали, бавилися та бризкали одне на одного водою, Вілбер тішився в мулі на краю струмка, бо тут усе було таке тепле, вологе, слизьке та липке: найкраща насолода для поросятка!
Кожен день був щасливий день, і кожна ніч була тиха й мирна.
Вілбер був тим, що фермери називають «ярчуком», весняним поросям, і це просто означало, що він народився навесні. Коли йому виповнилося п'ять тижнів, пан Еребл заявив, що порося вже підросло, нівроку, і його можна – й треба! – продати. Ферн так і залилася слізьми. Але її тато твердо стояв на своєму Вілберів апетит розгулявся: тепер порося вже не тільки молоко пило, а й їло потроху твердішу їжу І пан Еребл більше не хотів його утримувати. Він уже спродав десятеро Вілберових братиків і сестричок.
– Він мусить піти від нас, Ферн, – пояснював батько. – Ти вже натішилася, вигодовуючи молочне поросятко, але Вілбер уже не молочне порося, і його треба продати.
– А зателефонуй-но Цукерманам, – підказала донечці пані Еребл. – Твій дядечко Гомер іноді береться вигодовувати кабанчика. Якщо Вілбер перейде жити до них, ти могтимеш перевідувати його так часто, як тобі заманеться – тільки пробіжи трохи дорогою.
– А скільки грошей я повинна попросити за нього? – запитала Ферн.
– Ну, – втрутився батько, – він, так би мовити, бракований. Скажи дядечкові Гомеру, що маєш на продаж підсвинка за шість доларів, і побачиш, що він тобі скаже.
Оборудку зладили швидко. Ферн зателефонувала, слухавку взяла тітонька Едіт, вона погукала дядечка Гомера, який прийшов зі скотарні й поговорив зі своєю кузиною Ферн. Зачувши, що ціна всього лише шість доларів, він відразу сказав, що купує цього підсвинка. Назавтра ж Вілбера й забрали з його загорожі під яблунею, і пішов він жити до Цукерманової скотарні – в купу гною у підвалі.
Розділ 3
Втеча
Скотарня тішила приємним теплом узимку, коли тварини майже весь час перебували у приміщенні, й любою прохолодою влітку, коли її великі двері були розчахнуті навстіж, аби всередину залітав знадвору свіжий вітерець. На головному поверсі тут були стійла для робочих коней і для корів, а нижче, у підвалі, – кошара для овець і свинарник для Вілбера. А ще тут було повно всяких речей, без яких не обійтися у скотарнях та повітках: драбини, жорна, вила, розвідні гайкові ключі, коси, газонокосарки, снігові лопати, сокирища, дійниці, відра з водою, порожні мішки з-під кукурудзи, іржаві пастки на пацюків… Саме в таких скотарнях ластівки люблять ліпити свої гнізда. І саме в таких скотарнях дуже люблять гратися діти. І все це добро належало панові Гомеру Л. Цукерману, доброму дядечкові дівчинки Ферн.
Отже, нова Вілберова домівка містилася в нижній частині скотарні, прямо під коровами. Пан Цукерман знав: купа гною – найкраще місце, де б тримати молодого підсвинка. Свиням потрібне тепло, а в підвалі скотарні, який виходив дверима на південь, було якраз тепло й затишно.
Чи не кожного дня прибігала перевідати свого улюбленця Ферн. Дівчинка знайшла старого викинутого стільчика для доїння й поставила його в кошарі, біля самої Вілберової оселі. Тут вона просиділа не одне довге надвечір'я, щось собі думаючи, наслухаючи й спостерігаючи за Вілбером. Вівці незабаром звикли до неї, перестали її побоюватись. Заприязнилася з дівчинкою і гуска, що жила серед овець. Усі тварини їй довіряли, бо й як було не довіритися такій спокійній, приязній дівчинці? Пан Цукерман не дозволяв їй заходити до свинарника чи виводити Вілбера на прогулянки. Але він сказав своїй небозі, що їй можна сидіти на тому стільчику й дивитися на Вілбера, скільки її душа бажає. Вона була щаслива вже тим, що могла бути близько біля поросяти, а Вілбер щасливий був, що його покровителька зовсім поруч, за стінкою свинарника. Але розваги для нього скінчилися: жодних прогулянок, катань у колясочці чи купань у струмку.
Одного червневого надвечір'я, коли Вілберові мало ось-ось виповнитися два місяці, він видибав за скотарню, у свою невеличку загорожу. Ферн, яка досі приходила щодня, сьогодні чомусь не з'явилася! Підсвинок став на осонні й похнюпився. Він був самотній і знуджений.
«Ну й що його тут робити? – подумав він. – Чим тут можна зайнятися взагалі?» Поволеньки вернувся до свого коритця й понюшив, аби переконатися, чи він не пропустив чого-небудь із сьогоднішнього підобідку Знайшов невеличкий обрізок картопляної шкірки й з'їв. Засвербіла спина, то підсвинок притулився до паркану й став чухатися об дошки. Стомившись від цього заняття, повернувся назад, до свинарника, видерся на вершину купи гною і там усівся. Спати наче не хотілося, але й риттям не хотілося зайнятись. Він стомився стояти незрушно на місці, але й лежати набридло. «Мені ще немає і двох місяців, а я вже стомився жити на світі», – промовив сам до себе. І знову вийшов на подвір'я.
– Коли я виходжу сюди, – промовив Вілбер, – то мені більше нікуди податись, як тільки вернутись досередини. Коли ж я опиняюся всередині, мені більше нікуди податись, як тільки вибрести на подвір'я.
– Ось тут ти помиляєшся, мій друже, мій друже! – обізвався чийсь голос.
Вілбер зазирнув у щілину в паркані й побачив: стоїть за парканом гуска.
– Не треба тобі стирчати в тому брудному-малому, брудному-малому брудному-малому закапелку! – заговорила гуска. Мова була у неї дуже швидка-шпарка, й багато слів повторялося. – Отам-о одна штахетина погано прибита й теліпається. То ти натисни на неї, натисни-натисни-натисни на неї, і вийдеш на волю!
– Що-що? – не второпав Вілбер. – Скажи повільніше!
– Не хо-хо-хотілося б повторятись, – мовила гуска, – але я пропоную тобі вийти на волю. Там просто чудово, на волі!
– І ти сказала, що одна штахетина теліпається?
– А таки сказала, а таки сказала! – підтвердила велика птаха.
Підсвинок підійшов до паркану й пересвідчився на власні очі: одна штахетина й справді ледь трималася. Він приставив рило до нижнього кінця дошки, заплющив очі й штовхнув. Штахетина піддалася. Не минуло й хвилини, як Вілбер уже протиснувся у пророблену ним щілину в паркані. Й ось він уже стоїть у високій траві посеред великого подвір'я! Гуска захихотіла.
– Ну, як тобі подобається на волі? – поцікавилася вона.
– Мені подобається, – відповів Вілбер. – Тобто мені здається, що подобається.
Як по правді, то мав він якесь чудне відчуття, стоячи з зовнішнього боку від свого паркану й усвідомлюючи, що ніщо не відділяє його від великого світу.
– Може, ти б підказала, куди мені краще податися?
– Та куди завго-го-годно, та куди зав го-го-годно! – заґелґотала гуска. – Спустися в го-го-город, порий там землю, повиривай редиску! Спустися в сад, порийся, порви корінці! Усе повикорчовуй! їж траву! Пошукай кукурудзи! Пошукай вівса! Усе оббігай! Стрибай і плигай, танцюй і брикай! Перебіжи через сад і зайди в ліс! Як це чудово – поблукати по широкому світу, поки ти молодий!
– Розумію, – відказав підсвинок і, високо підстрибнувши, перекрутився у повітрі, потім пробіг кілька крочків, зупинився, обдивився надовкола, винюшив усі запахи надвечір'я – і потрюхикав до саду. Постоявши хвильку в тіні під яблунею, Вілбер уперся своїм дужим рилом у землю й заходився копати – рити й виривати все, що траплялося йому під дерном. Оце було щастя! Так він «виорав» чималий шмат землі, перш ніж його помітили. А перша завважила підсвинка в саду пані Цукерман. Тільки виглянула в кухонне вікно, так і почала скликати чоловіків.
– Гo-ме-ре! – зарепетувала господиня. – Свиня на волі! Лерві! Свиня вискочила! Гомере! Лерві! Свиня вискочила! ієн там, під яблунею.
«А це вже починається моя біда, – подумав Вілбер. – Ой, будуть мені непереливки!»
Гуска, зачувши той лемент, і собі заґелґотала.
– Біжи-біжи-біжи удалину! Прямуй до лісу, до лісу! – закричала вона Вілберові. – У лісі вони тебе ніколи-ніколи-ніколи не спіймають.
Зачувши галас, зі скотарні вибіг пес – кокер-спанієль – і собі приєднався до гонитви. Пан Цукерман почув дружинині крики і вийшов з машинної повітки, де лагодив якийсь інструмент Почув хазяйчині заклики і наймит Лерві й надбіг з аспарагусової грядки, яку саме прополював. Усі тепер ішли на Вілбера, а сам він не знав, що йому діяти. Ліс, як здавалося йому, стояв задалеко, та й не бував він там ніколи і де певність, чи припадуть йому до вподоби незнані хащі?
– Заходь ззаду, Лерві, – повчав пан Цукерман, – і жени його до скотарні! Та не налякай його, щоб не помчав, як оглашенний. А я піду принесу відро пійла.
Вість про Вілберову втечу вмить поширилася серед тварин ферми. Бо щоразу, коли будь-хто з них виривався на волю, вся решта дуже цим переймалася. Іуска крикнула найближчій корові, що Вілбер вискочив на волю, і за мить про це знали вже усі корови. Тоді котрась із корів поділилася новиною з котроюсь вівцею, і вмить усі вівці довідалися про це. Ягнята почули це від своїх матерів. Коні, які стояли у стійлах, понасторочували вуха, зачувши гусчине ґелґотання, і за мить уже й коні втямили, що сталося.
– Вілбер утік! – сказали вони.
Всі тварини заворушились, захвилювалися, довідавшись, що хтось із їхніх товаришів у неволі визволився, тобто більше не був ні прив'язаний, ні оточений загорожею.
А Вілбер усе так само не знав, що йому робити чи куди тікати. Йому здавалося, ніби всі-всі вирядилися його ловити! «Якщо бути вільним означає, що за тобою отак ганятимуться, то краще вже сидіти тихенько у своїй загорожі!»
Кокер-спанієль підкрадався до нього з одного боку, наймит Лерві – з іншого. Пані Цукерман зайняла таку позицію, щоб не пустити втікача в город, якщо він кинеться в тому напрямку. А ще з'явився знову сам пан Цукерман: він наближався, несучи в руках повне відро.
«Який жах! – подумав Вілбер. – Хоч би Ферн прийшла!» І заплакав.
Тут гуска почала засипати розгубленого підсвинка своїми командами.
– Тільки не стовбич отак, Вілбере! Ухиляйся! Роби обманні рухи! – закричала велика птиця. – Скачи туди, скачи сюди, біжи до мене, забігай і вибігай, забігай і вибігай, забігай і вибігай! Прямуй до лісу! Крутися й вертися!
Тут кокер-спанієль кинувся вперед, щоб ухопити Вілбера за задню ногу. А підсвинок як підскочить та навтьоки! Лерві потягнувся, щоб згребти Вілбера в оберемок. А пані Цукерман як закричить на Лерві! А гуска ну підбадьорювати Вілбера! Вілбер проскочив поміж наймитових ніг. І Лерві промахнувся та й вхопив натомість кокера.
– Молодець! Молодець! – гагакала гуска. – Ану ще раз, ану ще раз!
– Біжи в долину! – підказували корови.
– Біжи до мене! – репетував гусак.
– Біжи нагору! – бекали вівці.
– Крутися й вертися! – кричала гуска.
– Стрибай і плигай! – кукурікав півень.
– Стережись наймита! – мукали корови.
– Стережись господаря! – надривався гусак.
– Пильнуй того пса! – мекали вівці.
– Ти мене, ти мене слухай! – верещала гуска.
Від усього цього гармидеру Вілберові запаморочилося в голові, й переляк став іще дужчий. Опинитися в центрі отакої метушні! Йому це зовсім не сподобалося. Спробував був виконувати поради, якими засипали його друзі, але ж не міг він водночас бігти і нагору, і вниз, і як йому було крутитися й вертітися, коли він саме стрибав-плигав… Тож із відчаю він так розпачливо верещав, аж не тямив, що воно довкола нього діється. Зрештою, Вілбер був іще надто малий підсвинок, не набагато старший, як по правді, за поросятко-смоктунця. О Ферн, коли б тут була Ферн! Вона б узяла його на руки і втішила, заспокоїла. А тоді Вілбер підвів очі й уздрів просто перед собою пана Цукермана, що тримав відро теплого пійла. Яке полегшення! Підняв рило, принюхався. Ах, який чудесний дух! Тепле молоко, картопляні шкірки, пшеничні висівки, кукурудзяні пластівці та баранці, що лишилися від сніданку пана Цукермана…
– Пацю, пацю! – покликав господар, поплескуючи по відрі. – Паць, паць! Ходи сюди!
Вілбер ступив крок до відра.
– Ні-ні-ні! – закричала гуска. – Це ж давня витівка з відром смачного пійла, Вілбере! Не попадись на це, не попадись на це! Він хоче заманити тебе назад у рабство-абство. Він бере тебе через шлунок!
Та Вілберові було вже байдуже до всіх засторог. Пійло пахло так смаковито! І він ступив ще крок до відра.
– Пацю-пацю! – лагідно повторив пан Цукерман і звільна рушив до скотарні, невинно позираючи то туди, то сюди, от ніби й не знав, що слідом за ним трюхикає малий білий підсвинок.
– Ти пошкодуєш-дуєш-дуєш, – застерегла гуска.
А Вілберові начхати! Він ішов за тим відром і нічого, крім відра, не бачив.
– Ох і тужитимеш ти за своєю волею! – не вгавала гуска. – юдина волі варта цілої діжки пійла.
І все одно Вілберові було начхати.
А пан Цукерман, дійшовши до свинарника, переліз через загорожу й вилив пійло в коритце. Тоді вийняв розхитану штахетину з паркану, аби в утворену дірку міг вільно увійти Вілбер.
– Схаменися, схаменися! – викрикнула гуска.
Але Вілбер не звертав уже на неї жодної уваги. Крізь дірку в паркані він зайшов у свій двірок. Підійшов до коритця й зробив затяжний ковток, зголодніло всмоктуючи молоко й пережовуючи кукурудзяні пластівці. Як добре знову опинитися вдома!
Поки Вілбер заїдав свою пригоду, Лерві приніс молотка й кілька цвяхів, кожен з яких коштує вісім пенні, та й залатав дірку в паркані. Тоді вони з паном Цукерманом ліниво посхилялися на паркан, і пан Цукерман паличкою заходився чухати Вілберові спину.
– Та з нього вже добрий підсвинок! – мовив Лерві.
– Атож, з нього буде добрячий кабан, – погодився господар.
Вілбер розчув ті слова похвали. Він відчував, як тепле молоко розтікається йому по шлунку. І паличка так приємно чухала його завжди сверблячу спину Він почувся таким умиротвореним, щасливим і сонним. Ох, і стомливе було це надвечір'я! Ще було тільки близько четвертої години, але Вілбер був уже ладен залягти на цілу ніч.
«Я й справді замалий іще, аби самому податися у широкий світ!» – подумав він, лягаючи спати.
Розділ 4
Самотність
Цей дощ розладнав Вілберові плани. А планував він вийти цього дня у свій двірок і вирити там нову нору. Мав він й інші задуми. День собі він був розпланував десь так: