Страница:
Вона підняла до нього лице і зі сміхом відповіла:
– А чому ти не можеш завжди добре поводитися, батечку?
Та помітивши, що він знову починає дратуватись, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколихає його пісенькою. Вона почала наспівувати, тихо-тихо, доки його пальці не вислизнули з її рук, а голова не похилилася на груди. Тоді я сказала їй посидіти тихо і не рухатись, аби не розбудити й батька. Ми сиділи як миші добрих півгодини, та й довше просиділи б, – тільки Джозеф, завершивши читання, підвівся й проголосив, що мусить збудити хазяїна для вечірньої молитви і сну. Він підійшов, покликав хазяїна і потермосив його за плече, але той не ворушився; тоді слуга взяв свічку і придивився до нього. Я збагнула, що щось не так, коли Джозеф мовчки поставив свічку на місце, і, схопивши дітей за63. руки, почала пошепки намовляти їх підніматися нагору та не шуміти, сказавши, що сьогодні доведеться їм помолитися на ніч самим – у Джозефа-бо ще є справи.
– Спершу я скажу таткові «на добраніч», – мовила Кеті, оповиваючи руками його шию перш, ніж ми встигли її спинити. Бідолашна одразу зрозуміла, що сталося – вона скрикнула: «О, він мертвий, Гіткліфе, він мертвий!» – і вони обоє залилися слізьми.
Я долучилася до них, гірко квилячи; а Джозеф спитав, нащо ми побиваємося за праведником на шляху до небесного царства. Він наказав мені вдягатися й бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я не знала, чи зарадять вони тут чимсь, проте пішла, у вітер і дощ, і привела самого лише лікаря; священик сказав, що прийде вранці. Залишивши оповідати, що сталося, Джозефа, я кинулася до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони й не лягали, хоч було вже за північ. Та їх не довелося заспокоювати: вони втішали одне одного такими гарними словами, що мені б і не спали на думку. Жоден пастор у світі ще не змальовував рай такими манливими фарбами, як це робили сі невинні діти; хлипаючи й дослухаючись, я не могла не мріяти, щоб найближчим часом ми всі разом не здобули там вічний спокій.
Розділ шостий
Розділ сьомий
– А чому ти не можеш завжди добре поводитися, батечку?
Та помітивши, що він знову починає дратуватись, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколихає його пісенькою. Вона почала наспівувати, тихо-тихо, доки його пальці не вислизнули з її рук, а голова не похилилася на груди. Тоді я сказала їй посидіти тихо і не рухатись, аби не розбудити й батька. Ми сиділи як миші добрих півгодини, та й довше просиділи б, – тільки Джозеф, завершивши читання, підвівся й проголосив, що мусить збудити хазяїна для вечірньої молитви і сну. Він підійшов, покликав хазяїна і потермосив його за плече, але той не ворушився; тоді слуга взяв свічку і придивився до нього. Я збагнула, що щось не так, коли Джозеф мовчки поставив свічку на місце, і, схопивши дітей за63. руки, почала пошепки намовляти їх підніматися нагору та не шуміти, сказавши, що сьогодні доведеться їм помолитися на ніч самим – у Джозефа-бо ще є справи.
– Спершу я скажу таткові «на добраніч», – мовила Кеті, оповиваючи руками його шию перш, ніж ми встигли її спинити. Бідолашна одразу зрозуміла, що сталося – вона скрикнула: «О, він мертвий, Гіткліфе, він мертвий!» – і вони обоє залилися слізьми.
Я долучилася до них, гірко квилячи; а Джозеф спитав, нащо ми побиваємося за праведником на шляху до небесного царства. Він наказав мені вдягатися й бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я не знала, чи зарадять вони тут чимсь, проте пішла, у вітер і дощ, і привела самого лише лікаря; священик сказав, що прийде вранці. Залишивши оповідати, що сталося, Джозефа, я кинулася до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони й не лягали, хоч було вже за північ. Та їх не довелося заспокоювати: вони втішали одне одного такими гарними словами, що мені б і не спали на думку. Жоден пастор у світі ще не змальовував рай такими манливими фарбами, як це робили сі невинні діти; хлипаючи й дослухаючись, я не могла не мріяти, щоб найближчим часом ми всі разом не здобули там вічний спокій.
Розділ шостий
Містер Гіндлі Ерншо прибув додому на похорон; і – що вразило нас та дало привід для пліток сусідам – привіз із собою дружину. Він ніколи не розповідав, хто вона і звідки – мабуть, була без роду-племені і без грошей, а то б чого йому а приховувати свій шлюб від батька.
Вона була не з тих, хто підіймає увесь дім на ноги заради якоїсь власної примхи. Все довкола її вражало й захоплювало, ледве вона переступила поріг, – надто всі речі, що стосувалось безпосередньо її, окрім приготувань до похорону та пристуності жалібниць. Я спершу подумала, що вона якась дурненька: під час похорону втекла до своєї кімнати й вимусила мене сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона постійно здригалася, заламуючи руки, і весь час перепитувала: «Вони вже пішли?» Потім дівчина в істериці повідала, яке страшне враження на неї справив чорний колір; нею тіпало – і зрештою з її грудей вихопилося ридання. Коли я спитала, в чому справа, вона відповіла, що не знає, але так боїться смерті! Як на мене, то вмирати дружина Гіндлі Ерншо збиралася не більше, ніж я. Дівча було хоч і худеньке, проте ще зовсім молоде, мало свіже рум'яне личко і блискучі, мов діаманти, очі. Щоправда, я завважила, що вона засапалася, підіймаючись сходами; найменший шум кидав її у дріж, і часом вона надривно кашляла. Та я ще не знала, що саме знаменують ці симптоми, і не мала приводу їй співчувати. Ми тут не дуже прихильні до чужинців, містере Локвуд, поки вони першими не зроблять крок назустріч.
Молодий Гіндлі Ерншо дуже змінився за три роки відсутності. Він змарнів, поблід і став говорити й вдягатися зовсім інакше; в день свого повернення сказав Джозефові й мені, що відтепер ми мусимо сидіти на кухні, а дім – то для нього. Він навіть хотів облаштувати вільну малу кімнату як вітальню, обклеївши її шпалерами та постеливши там килим; та його дружині так припали до смаку біла підлога, і величезний коминок, і тарілки у шафі, і собачий закуток, і обшир приміщення, що заради її втіхи він облишив свій задум.
Вона також була рада віднайти серед своїх нових знайомих сестричку: весь час гомоніла до неї, пестила і носилася з й нею, засипаючи подарунками, – але це тільки на перших порах. її почуття пригасли дуже скоро, а коли вона дратувалася, А Гіндлі ставав просто тираном. Кілька її неприязно кинутих в бік Гіткліфа слів пробудили в ньому давню ворожість до хлопця. Гіндлі Ерншо відлучив його від їхнього товариства, запроторивши до слуг, поклав край його навчанню у вікарія і зажадав, щоб натомість хлопець працював у полі, як будь-який інший із парубків на фермі.
На Гіткліфа спершу це не дуже вплинуло, бо Кеті навчала його всього, про що дізнавалася сама, і працювала або гралася разом із ним на луках. З обох них мали вирости справдешні дикуни, та молодому хазяїнові було байдуже, як вони поводились і чим займались, – аби лиш його не чіпали. Він навіть не завважував, чи ходять вони неділями до церкви, поки Джозеф із вікарієм не починали йому цим докоряти; тоді Гіткліфа він наказував висікти, а Катрину лишав без обіду чи вечері. Та в них одне було на думці: втекти вранці на вересові поля і гуляти там аж до самісінького вечора – і майбутнє покарання тоді видається таким потішним і далеким! Хай вікарій задає Катрині вивчити напам'ять стільки псалмів, скільки його душі завгодно, а Джозеф лупцює Гіткліфа до посиніння – вони забували про все тієї ж миті, як опинялися разом або коли вигадували якусь бешкетну помсту. І скільки ж разів я нишком плакала, бачачи, як нерозважливо вони себе поводять! Та не сміла мовити й слова, боячись втратити ті залишки впливу, який я досі мала на цих закинутих дітей.
Одного недільного вечора трапилося так, що їх вислали з їдальні – через зчинений галас чи щось незначне на кшталт цього. Коли я пішла кликати їх до столу, вони вже знову кудись зникли. Ми обшукали згори донизу дім, потім – подвір'я і стайні, та їх не було й сліду. Нарешті Гіндлі Ерншо у гнівізвелів замкнути двері і заприсягся, що до ранку втікачів у дімне впустить. Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила віконниці і вистромилась назовні, хоча надворі лив дощ. Всупереч забороні я надумала впусти-й ти втікачів, тільки-но вони прийдуть. За мить я вчула кроки і побачила, що крізь решітку брами блимає світло ліхтаря, і, У нап'явши на голову хустку, збігла вниз, щоб не дати їм стуком У Двері збудити містера Ерншо. Та за дверима стояв один Гіткліф – і мене тут-таки охопив страх.
– Де міс Катрина? – гарячково вигукнула я. – Сподіваюсь, нічого не сталося?
– Вона у Трашкрос-Грейнджі,– була відповідь.– І я теж мав би там бути, та на це не вистачило їхніх манер.
– Ну, ти своє отримаєш, шибенику! Адже тебе хлібом не годуй, дай тільки нашкодити. І з якого дива тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?
– Дай-но я тільки перевдягнуся, Неллі, і все-все тобі розкажу!
Я попередила, щоб не шумів, аби ненароком не розбудити хазяїна; поки хлопець перевдягався, а я чекала, коли можна буде поставити свічку на місце, він повів далі:
– Ми з Кеті втекли з дому через пральню, щоб трошки поблукати на волі, а тоді, завваживши, що у Трашкрос-Грейнджі світиться, вирішили подивитись, як воно ведеться тим Лінтонам. Чи вони так само недільними вечорами стовбичать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні тато з мамою об'їдаються, обпиваються, регочуть, співають і смажаться біля вогню? Як думаєш, в них так? Чи вони читали псалми, а слуга товк їм катехізис і загадував вивчити напам'ять купу біблійних цитат, якщо вони збивалися з ладу? Як думаєш, так було?
– Мабуть, ні,– відказала я. – Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують на такі покарання, які заробляєте ви.
– Перестань, Неллі, це все дурниці! Ми за мить збігли з Перевалу до парку, причім Катрина цілковито програла забіг, бо була боса (доведеться тобі попошукати завтра в трясовинні її черевики). Пролізши крізь дірку в огорожі, ми відшукали й в темряві стежку і отаборилися у квітнику під вікном їхньої вітальні. Звідти падало світло: віконниці були розчинені, а завіски спущені лише наполовину. Ми обоє, ставши на виступ фундаменту і прикипівши до підвіконня, могли бачити все, що відбувається всередині. І ми дивилися – о, що це була за кімната! Заслана малиновим килимом, з такого ж кольору кріслами, столиками і чудовою білосніжною стелею з сяючим канделябром, що спускався долі на срібних ланцюжках і мерехтів міріадами крихітних свічечок. Старших Лінтонів там не було, тож Едгар і його сестра були залишені напризволяще. Хіба це не щастя? На їхньому місці ми б почувалися на сьомому небі від щастя! А тепер вгадай, чим займалися твої слухняні діти! Ізабелла – гадаю, їй років одинадцять, десь на рік молодша від Кеті – лежала у дальньому кутку кімнати і верещала так, ніби її відьми пекли розпеченим залізом. Едгар стояв біля коминка і тихо рюмсав, а на столі сидів маленький песик, що дриґав лапкою і жалібно скавчав. З їхніх взаємних обвинувачень нам стало ясно, що вони не поділили саме його, ледь не розірвавши навпіл. Ото дурники! Така їхня втіха – розсваритися через клубочок теплої плоті і розревітися, бо після тривалого борюкання ніхто не хоче його взяти. Ми тут-таки й розреготалися з цих пестунчиків – ми їх просто почали зневажати! Ти коли-небудь бачила, щоб я вимагав того ж, чого хочеться Катрині? Чи бачила ти, щоб ми не знайшли кращої розваги, ніж розбігтися по різних кутках, ревіти, вищати і качатися по підлозі? Я й за тисячу життів не зміняю своє на пробування Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі – хіба що мені дозволять спустити Джозефа долі з найвищої стріхи і заквецяти двері кров'ю Гіндлі Ерншо!
– Тихше, тихше! – перепинила його я. – Гіткліфе, ти мені досі не пояснив – чому Катрина залишилась там?
– Як я сказав, ми сміялися. Лінтони нас почули і стрімголов кинулися до дверей; спершу було тихо, а потім до нас досі линули їхні верески: «Мамо, мамо! Ой тату! Ой матусю, йди бігом сюди! Ой, татку!» Ні, вони справді щось подібне гукали. Ми почали страшно шуміти, щоб ще більше їх налякати, а потім зістрибнули з виступу, бо хтось наблизився до дверей, і ми збагнули, що настав час дати волю ногам. Я схопив Кеті за руку і весь час її квапив, аж раптом вона впала. «Біжи, Гіткліфе, біжи! – прошепотіла вона. – Вони спустили на нас бульдога, і він ухопив мене!» Клятий пес вп'явся їй у гомілку, Неллі; до мене долинуло бридке собаче сопіння. Вона не скиглила, ні! Вона б не опустилася до цього, навіть якби її підняла на роги скажена корова. Натомість я загорлав щосили, шпетячи їх на всі лади! Схопивши каменюку, я встромив її псині між зубів і спробував щосили їх розтиснути. Нарешті надійшов той гемонський служник із ліхтарем і почав дерти горло: «Тримай його, Сталкере, тримай міцніше!» – та враз затнувся, побачивши Сталкерів трофей. Пес нарешті видих-ся: висолопив довжелезного язика, а з його відвислої пащеки капала кривава слина. Служник узяв Кеті на руки. Вона зовсім охляла, та не від страху, я певен, а через біль. Він поніс її до будинку, я пішов слідом, поливаючи прокльонами їхні дурні голови.
«Що, щось упіймали, Роберте?» – загукав старший Лінтон із порога.
«Сталкер упіймав якесь дівча, сер, – відповів служник.– І з ним ще хлопчак, – додав він, вчепившись у мене, – на вигляд викапаний крадюжка! Схоже на те, що злодії примусили їх влізти у вікно, щоб відімкнути їхньому бандитському кодлу двері, як ми всі полягаємо спати, аби вони нас тут спокійненько порішили. Стули рота, ти, злодюго! Бо підеш за це прямцем на шибеницю! Містере Лінтон, сер, не зволікайте зі зброєю!»
«Так-так, Роберте, – заспішив старий дурень. – Поганці, напевно, дізналися, що вчора я отримав орендну платню, і думали пошити мене в дурні. Що ж, хай навідаються – я їм влаштую гарний прийом. Дженні, дайте Сталкеру води. Замахнутися на суддю в його власній оселі, та ще й в Божий празник! І до чого ще вони дійдуть? Мері, люба, поглянь, – не А бійся, це всього лиш хлопчисько, – та у нього на пиці напи– сано, що він за звір! Хіба не буде рятунком для всієї околиці негайно ж повісити його, перш ніж він покаже свою вдачу на ділі?»
Він потяг мене до свічника; місіс Лінтон начепила на носа окуляри та перестрашено сплеснула руками. Ті мала боягузи теж присунули, й Ізабелла почала лопотіти: «Ну і жах! Таточку, вкинь його до льоху. Він схожий на того сина ворожбита, що вкрав мого фазанчика. Правда ж, Едгаре?»
Поки вони роздивлялись мене, Кеті прийшла до тями – і засміялась, почувши останні слова. Кілька хвилин витріщаючись на неї, Едгар Лінтон зібрав усі свої розумові здібності докупи і нарешті її признав. Вони бачили нас у церкві, ти ж знаєш, хоч деінде ми зустрічалися рідко.
«Мамо, це міс Ерншо, – зашепотів він. – Подивися, як Сталкер вкусив її – з рани просто-таки цебенить кров!»
«Міс Ерншо? Що за дурниці? – скрикнула леді. – Щоб місіс Ерншо стала вештатися околицями з циганом! Хоча дівчинка, здається, в жалобі, любий, – точно, вона у траурному вбранні,– і може лишитися скаліченою довіку!»
«Яка недбалість із боку її брата! – відгукнувся містер Лінтон, розвертаючись від мене в бік Катрини. – Зі слів Шилдерса (то був наш вікарій, сер), Гіндлі Ерншо ростить її у цілковитому язичництві. А це хто? Де вона надибала такого приятеля? Еге! Безсумнівно, це і є дорогоцінне ліверпульське надбання мого покійного сусіди, – вигнанець родом з Америки або далеких іспанських берегів!»
«У будь-якому разі хлопчина непевний, – докинула стара леді.– І вкрай негодящий для порядного дому! Лінтоне, ти чув, як він розмовляє? Я вражена, що моїм дітям довелося ці таке почути».
Я знову почав лаятись, – не сердься, Неллі,– і тому Робертові наказали виштовхати мене геть. Я кричав, що не піду без Кеті; він відтягнув мене у сад, тицьнув у руку ліхтаря і запевнив, що містера Ерншо негайно ж сповістять про мою У поведінку, й, наказавши вшиватися звідти, зачинив двері перед моїм носом. Завіски з одного боку вікна були так само розсунуті, і я нишком прослизнув на наше старе місце і почав шпигувати; бо, тільки-но б Катрина захотіла повернутись, я б не вагаючись розтрощив їхні чудово засклені шиби, аж поки б вони не випустили її! Та вона спокійно сиділа на канапі. Місіс Лінтон скинула з неї сіру свитину, яку ми поцупили в корівниці для нашої вилазки, і, хитаючи головою, дружньо її корила, наскільки я зрозумів. Адже Катрина – молода леді, тому вони й поставилися до неї інакше, ніж до мене. Потім служниця принесла мисчину теплої води і обмила їй ноги, містер Лінтон змішав склянку гарячого вина з водою, а Ізабелла дала цілу тарілку тістечок. Лиш Едгар стовбичив осторонь та витріщався на неї. Потім вони висушили й зачесали її чудове волосся, вручили пару величезних капців, і посадили до вогню. Такою я її й залишив – веселою, що далі нікуди, – вона ділила своє частування між тим малим цуциком і Сталкером, щипаючи його за носа, поки він їв. Вона змусила збляклі голубі очі Лінтонів засяяти новим життям – слабким відблиском її власного внутрішнього вогню. Я бачив, як вони повнилися дуркуватим захватом, вона здавалася їм такою прегарною й незмірно вищою за них, як ніхто на землі,– та вона ж така і є, правда, Неллі?
– Ця витівка тобі так легко не минеться, – попередила я, вкриваючи його ковдрою і прибираючи світло. – Ти невиправний, Гіткліфе, й цілком ймовірно, містер Гіндлі покарає тебе якнайсуворіше, – ну та подивимося.
На жаль, мої слова справдилися більшою мірою, ніж я того бажала: Гіндлі Ерншо оскаженів, довідавшись про цю пригоду. Наступного дня до нас завітав старий містер Лінтон, аби залагодити справу, і прочитав таку лекцію на тему й слизької доріжки, на яку ступила родина молодого хазяїна, що Гіндлі взявся за хлопця по-справжньому. Гіткліфа не висікли, проте повідомили, що коли він хоч слово скаже до міс Катрини, його виженуть геть, а місіс Ерншо взяла на себе обов'язок всіляко убезпечувати дівчину від подібних контактів, коли вона повернеться додому; звісно ж, не силою, а хитрощами, бо діяти силовими методами тут було б63. марною справою.
Вона була не з тих, хто підіймає увесь дім на ноги заради якоїсь власної примхи. Все довкола її вражало й захоплювало, ледве вона переступила поріг, – надто всі речі, що стосувалось безпосередньо її, окрім приготувань до похорону та пристуності жалібниць. Я спершу подумала, що вона якась дурненька: під час похорону втекла до своєї кімнати й вимусила мене сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона постійно здригалася, заламуючи руки, і весь час перепитувала: «Вони вже пішли?» Потім дівчина в істериці повідала, яке страшне враження на неї справив чорний колір; нею тіпало – і зрештою з її грудей вихопилося ридання. Коли я спитала, в чому справа, вона відповіла, що не знає, але так боїться смерті! Як на мене, то вмирати дружина Гіндлі Ерншо збиралася не більше, ніж я. Дівча було хоч і худеньке, проте ще зовсім молоде, мало свіже рум'яне личко і блискучі, мов діаманти, очі. Щоправда, я завважила, що вона засапалася, підіймаючись сходами; найменший шум кидав її у дріж, і часом вона надривно кашляла. Та я ще не знала, що саме знаменують ці симптоми, і не мала приводу їй співчувати. Ми тут не дуже прихильні до чужинців, містере Локвуд, поки вони першими не зроблять крок назустріч.
Молодий Гіндлі Ерншо дуже змінився за три роки відсутності. Він змарнів, поблід і став говорити й вдягатися зовсім інакше; в день свого повернення сказав Джозефові й мені, що відтепер ми мусимо сидіти на кухні, а дім – то для нього. Він навіть хотів облаштувати вільну малу кімнату як вітальню, обклеївши її шпалерами та постеливши там килим; та його дружині так припали до смаку біла підлога, і величезний коминок, і тарілки у шафі, і собачий закуток, і обшир приміщення, що заради її втіхи він облишив свій задум.
Вона також була рада віднайти серед своїх нових знайомих сестричку: весь час гомоніла до неї, пестила і носилася з й нею, засипаючи подарунками, – але це тільки на перших порах. її почуття пригасли дуже скоро, а коли вона дратувалася, А Гіндлі ставав просто тираном. Кілька її неприязно кинутих в бік Гіткліфа слів пробудили в ньому давню ворожість до хлопця. Гіндлі Ерншо відлучив його від їхнього товариства, запроторивши до слуг, поклав край його навчанню у вікарія і зажадав, щоб натомість хлопець працював у полі, як будь-який інший із парубків на фермі.
На Гіткліфа спершу це не дуже вплинуло, бо Кеті навчала його всього, про що дізнавалася сама, і працювала або гралася разом із ним на луках. З обох них мали вирости справдешні дикуни, та молодому хазяїнові було байдуже, як вони поводились і чим займались, – аби лиш його не чіпали. Він навіть не завважував, чи ходять вони неділями до церкви, поки Джозеф із вікарієм не починали йому цим докоряти; тоді Гіткліфа він наказував висікти, а Катрину лишав без обіду чи вечері. Та в них одне було на думці: втекти вранці на вересові поля і гуляти там аж до самісінького вечора – і майбутнє покарання тоді видається таким потішним і далеким! Хай вікарій задає Катрині вивчити напам'ять стільки псалмів, скільки його душі завгодно, а Джозеф лупцює Гіткліфа до посиніння – вони забували про все тієї ж миті, як опинялися разом або коли вигадували якусь бешкетну помсту. І скільки ж разів я нишком плакала, бачачи, як нерозважливо вони себе поводять! Та не сміла мовити й слова, боячись втратити ті залишки впливу, який я досі мала на цих закинутих дітей.
Одного недільного вечора трапилося так, що їх вислали з їдальні – через зчинений галас чи щось незначне на кшталт цього. Коли я пішла кликати їх до столу, вони вже знову кудись зникли. Ми обшукали згори донизу дім, потім – подвір'я і стайні, та їх не було й сліду. Нарешті Гіндлі Ерншо у гнівізвелів замкнути двері і заприсягся, що до ранку втікачів у дімне впустить. Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила віконниці і вистромилась назовні, хоча надворі лив дощ. Всупереч забороні я надумала впусти-й ти втікачів, тільки-но вони прийдуть. За мить я вчула кроки і побачила, що крізь решітку брами блимає світло ліхтаря, і, У нап'явши на голову хустку, збігла вниз, щоб не дати їм стуком У Двері збудити містера Ерншо. Та за дверима стояв один Гіткліф – і мене тут-таки охопив страх.
– Де міс Катрина? – гарячково вигукнула я. – Сподіваюсь, нічого не сталося?
– Вона у Трашкрос-Грейнджі,– була відповідь.– І я теж мав би там бути, та на це не вистачило їхніх манер.
– Ну, ти своє отримаєш, шибенику! Адже тебе хлібом не годуй, дай тільки нашкодити. І з якого дива тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?
– Дай-но я тільки перевдягнуся, Неллі, і все-все тобі розкажу!
Я попередила, щоб не шумів, аби ненароком не розбудити хазяїна; поки хлопець перевдягався, а я чекала, коли можна буде поставити свічку на місце, він повів далі:
– Ми з Кеті втекли з дому через пральню, щоб трошки поблукати на волі, а тоді, завваживши, що у Трашкрос-Грейнджі світиться, вирішили подивитись, як воно ведеться тим Лінтонам. Чи вони так само недільними вечорами стовбичать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні тато з мамою об'їдаються, обпиваються, регочуть, співають і смажаться біля вогню? Як думаєш, в них так? Чи вони читали псалми, а слуга товк їм катехізис і загадував вивчити напам'ять купу біблійних цитат, якщо вони збивалися з ладу? Як думаєш, так було?
– Мабуть, ні,– відказала я. – Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують на такі покарання, які заробляєте ви.
– Перестань, Неллі, це все дурниці! Ми за мить збігли з Перевалу до парку, причім Катрина цілковито програла забіг, бо була боса (доведеться тобі попошукати завтра в трясовинні її черевики). Пролізши крізь дірку в огорожі, ми відшукали й в темряві стежку і отаборилися у квітнику під вікном їхньої вітальні. Звідти падало світло: віконниці були розчинені, а завіски спущені лише наполовину. Ми обоє, ставши на виступ фундаменту і прикипівши до підвіконня, могли бачити все, що відбувається всередині. І ми дивилися – о, що це була за кімната! Заслана малиновим килимом, з такого ж кольору кріслами, столиками і чудовою білосніжною стелею з сяючим канделябром, що спускався долі на срібних ланцюжках і мерехтів міріадами крихітних свічечок. Старших Лінтонів там не було, тож Едгар і його сестра були залишені напризволяще. Хіба це не щастя? На їхньому місці ми б почувалися на сьомому небі від щастя! А тепер вгадай, чим займалися твої слухняні діти! Ізабелла – гадаю, їй років одинадцять, десь на рік молодша від Кеті – лежала у дальньому кутку кімнати і верещала так, ніби її відьми пекли розпеченим залізом. Едгар стояв біля коминка і тихо рюмсав, а на столі сидів маленький песик, що дриґав лапкою і жалібно скавчав. З їхніх взаємних обвинувачень нам стало ясно, що вони не поділили саме його, ледь не розірвавши навпіл. Ото дурники! Така їхня втіха – розсваритися через клубочок теплої плоті і розревітися, бо після тривалого борюкання ніхто не хоче його взяти. Ми тут-таки й розреготалися з цих пестунчиків – ми їх просто почали зневажати! Ти коли-небудь бачила, щоб я вимагав того ж, чого хочеться Катрині? Чи бачила ти, щоб ми не знайшли кращої розваги, ніж розбігтися по різних кутках, ревіти, вищати і качатися по підлозі? Я й за тисячу життів не зміняю своє на пробування Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі – хіба що мені дозволять спустити Джозефа долі з найвищої стріхи і заквецяти двері кров'ю Гіндлі Ерншо!
– Тихше, тихше! – перепинила його я. – Гіткліфе, ти мені досі не пояснив – чому Катрина залишилась там?
– Як я сказав, ми сміялися. Лінтони нас почули і стрімголов кинулися до дверей; спершу було тихо, а потім до нас досі линули їхні верески: «Мамо, мамо! Ой тату! Ой матусю, йди бігом сюди! Ой, татку!» Ні, вони справді щось подібне гукали. Ми почали страшно шуміти, щоб ще більше їх налякати, а потім зістрибнули з виступу, бо хтось наблизився до дверей, і ми збагнули, що настав час дати волю ногам. Я схопив Кеті за руку і весь час її квапив, аж раптом вона впала. «Біжи, Гіткліфе, біжи! – прошепотіла вона. – Вони спустили на нас бульдога, і він ухопив мене!» Клятий пес вп'явся їй у гомілку, Неллі; до мене долинуло бридке собаче сопіння. Вона не скиглила, ні! Вона б не опустилася до цього, навіть якби її підняла на роги скажена корова. Натомість я загорлав щосили, шпетячи їх на всі лади! Схопивши каменюку, я встромив її псині між зубів і спробував щосили їх розтиснути. Нарешті надійшов той гемонський служник із ліхтарем і почав дерти горло: «Тримай його, Сталкере, тримай міцніше!» – та враз затнувся, побачивши Сталкерів трофей. Пес нарешті видих-ся: висолопив довжелезного язика, а з його відвислої пащеки капала кривава слина. Служник узяв Кеті на руки. Вона зовсім охляла, та не від страху, я певен, а через біль. Він поніс її до будинку, я пішов слідом, поливаючи прокльонами їхні дурні голови.
«Що, щось упіймали, Роберте?» – загукав старший Лінтон із порога.
«Сталкер упіймав якесь дівча, сер, – відповів служник.– І з ним ще хлопчак, – додав він, вчепившись у мене, – на вигляд викапаний крадюжка! Схоже на те, що злодії примусили їх влізти у вікно, щоб відімкнути їхньому бандитському кодлу двері, як ми всі полягаємо спати, аби вони нас тут спокійненько порішили. Стули рота, ти, злодюго! Бо підеш за це прямцем на шибеницю! Містере Лінтон, сер, не зволікайте зі зброєю!»
«Так-так, Роберте, – заспішив старий дурень. – Поганці, напевно, дізналися, що вчора я отримав орендну платню, і думали пошити мене в дурні. Що ж, хай навідаються – я їм влаштую гарний прийом. Дженні, дайте Сталкеру води. Замахнутися на суддю в його власній оселі, та ще й в Божий празник! І до чого ще вони дійдуть? Мері, люба, поглянь, – не А бійся, це всього лиш хлопчисько, – та у нього на пиці напи– сано, що він за звір! Хіба не буде рятунком для всієї околиці негайно ж повісити його, перш ніж він покаже свою вдачу на ділі?»
Він потяг мене до свічника; місіс Лінтон начепила на носа окуляри та перестрашено сплеснула руками. Ті мала боягузи теж присунули, й Ізабелла почала лопотіти: «Ну і жах! Таточку, вкинь його до льоху. Він схожий на того сина ворожбита, що вкрав мого фазанчика. Правда ж, Едгаре?»
Поки вони роздивлялись мене, Кеті прийшла до тями – і засміялась, почувши останні слова. Кілька хвилин витріщаючись на неї, Едгар Лінтон зібрав усі свої розумові здібності докупи і нарешті її признав. Вони бачили нас у церкві, ти ж знаєш, хоч деінде ми зустрічалися рідко.
«Мамо, це міс Ерншо, – зашепотів він. – Подивися, як Сталкер вкусив її – з рани просто-таки цебенить кров!»
«Міс Ерншо? Що за дурниці? – скрикнула леді. – Щоб місіс Ерншо стала вештатися околицями з циганом! Хоча дівчинка, здається, в жалобі, любий, – точно, вона у траурному вбранні,– і може лишитися скаліченою довіку!»
«Яка недбалість із боку її брата! – відгукнувся містер Лінтон, розвертаючись від мене в бік Катрини. – Зі слів Шилдерса (то був наш вікарій, сер), Гіндлі Ерншо ростить її у цілковитому язичництві. А це хто? Де вона надибала такого приятеля? Еге! Безсумнівно, це і є дорогоцінне ліверпульське надбання мого покійного сусіди, – вигнанець родом з Америки або далеких іспанських берегів!»
«У будь-якому разі хлопчина непевний, – докинула стара леді.– І вкрай негодящий для порядного дому! Лінтоне, ти чув, як він розмовляє? Я вражена, що моїм дітям довелося ці таке почути».
Я знову почав лаятись, – не сердься, Неллі,– і тому Робертові наказали виштовхати мене геть. Я кричав, що не піду без Кеті; він відтягнув мене у сад, тицьнув у руку ліхтаря і запевнив, що містера Ерншо негайно ж сповістять про мою У поведінку, й, наказавши вшиватися звідти, зачинив двері перед моїм носом. Завіски з одного боку вікна були так само розсунуті, і я нишком прослизнув на наше старе місце і почав шпигувати; бо, тільки-но б Катрина захотіла повернутись, я б не вагаючись розтрощив їхні чудово засклені шиби, аж поки б вони не випустили її! Та вона спокійно сиділа на канапі. Місіс Лінтон скинула з неї сіру свитину, яку ми поцупили в корівниці для нашої вилазки, і, хитаючи головою, дружньо її корила, наскільки я зрозумів. Адже Катрина – молода леді, тому вони й поставилися до неї інакше, ніж до мене. Потім служниця принесла мисчину теплої води і обмила їй ноги, містер Лінтон змішав склянку гарячого вина з водою, а Ізабелла дала цілу тарілку тістечок. Лиш Едгар стовбичив осторонь та витріщався на неї. Потім вони висушили й зачесали її чудове волосся, вручили пару величезних капців, і посадили до вогню. Такою я її й залишив – веселою, що далі нікуди, – вона ділила своє частування між тим малим цуциком і Сталкером, щипаючи його за носа, поки він їв. Вона змусила збляклі голубі очі Лінтонів засяяти новим життям – слабким відблиском її власного внутрішнього вогню. Я бачив, як вони повнилися дуркуватим захватом, вона здавалася їм такою прегарною й незмірно вищою за них, як ніхто на землі,– та вона ж така і є, правда, Неллі?
– Ця витівка тобі так легко не минеться, – попередила я, вкриваючи його ковдрою і прибираючи світло. – Ти невиправний, Гіткліфе, й цілком ймовірно, містер Гіндлі покарає тебе якнайсуворіше, – ну та подивимося.
На жаль, мої слова справдилися більшою мірою, ніж я того бажала: Гіндлі Ерншо оскаженів, довідавшись про цю пригоду. Наступного дня до нас завітав старий містер Лінтон, аби залагодити справу, і прочитав таку лекцію на тему й слизької доріжки, на яку ступила родина молодого хазяїна, що Гіндлі взявся за хлопця по-справжньому. Гіткліфа не висікли, проте повідомили, що коли він хоч слово скаже до міс Катрини, його виженуть геть, а місіс Ерншо взяла на себе обов'язок всіляко убезпечувати дівчину від подібних контактів, коли вона повернеться додому; звісно ж, не силою, а хитрощами, бо діяти силовими методами тут було б63. марною справою.
Розділ сьомий
Кеті лишалася у Трашкрос-Грейнджі п'ять тижнів – аж до самого Різдва. За цей час вона зовсім одужала, а її манери значно покращали. Місіс Ерншо, навідуючи племінницю, потроху втілювала свій план у життя, намагаючись вплинути на її самолюбство гарним одягом і лестощами, які та радо приймала. Тож замість розпатланої малої дикунки, яка б заскочила до будинку і почала душити нас у обіймах, із гарненького чорного поні гордовито спішилася вдатна дівчина з каштановими кучерями, що спадали вздовж бобрового капелюшка, прикрашеного пір'ям, та в довгій тканій амазонці, яку їй довелося припідняти обома руками, щоб увійти.
Гіндлі допоміг їй злізти з коня, захоплено вигукнувши:
– Ну, Кеті, ти стала й красуня! Я б тебе не впізнав, тепер ти виглядаєш, мов справжня леді. Ізабеллі Лінтон із нею не зрівнятись, скажи, Френсіз?
– В Ізабелли від природи немає такої привабливості,– відповіла його дружина, – але Кеті треба пильнувати, щоб знову тут не споганішати. Неллі, допоможи міс Катрині роздягтися, – стривай, люба, ти зіпсуєш свою зачіску – давай я тобі допоможу з капелюшком.
Я зняла з неї амазонку, і перед нашими очима постали пишна шовкова сукня, білі панталони та лаковані черевички. Очідівчини радісно засяяли, коли собаки вибігли їй назустріч; та Ь; вона не зважувалась до них доторкнутися зі страху забруднити своє розкішне вбрання. Вона ніжно мене поцілувала; я була вся в борошні,– місила тісто для різдвяного пирога, – і вона не набралася духу мене обійняти; тоді роззирнулася довкола у пошуках Гіткліфа. Містер і місіс Ерншо з нетерпінням очікували їхньої зустрічі, вочевидь, бажаючи спрогнозувати, чи вдасться їм розлучити двох друзів.
Знайти Гіткліфа було важко. Якщо раніше, коли Катрина жила вдома, він просто не дбав про свій одяг, то зараз виглядав удесятеро гірше. Ніхто, крім мене, не зволив назвати його нечупарою, щоб хоч так змусити його вмитися бодай раз на тиждень; а, як відомо, діти його віку рідко мають природну тягу до води та мила. Тому, навіть якщо не зважати на той одяг, в якому він місяцями бабрався в болоті й пилюці, і густе нечесане волосся, він усе одно видавався жахливо замараним. І тому хлопчина, вочевидь, причаївся за лавою, уздрівши, як у дім входить така зграбна панянка замість розпатланої копії його самого, як він, мабуть, очікував.
– А Гіткліфа немає? – запитала Кеті, знімаючи рукавички і являючи нашим очам напрочуд білі й ніжні руки, що давно відвикли від роботи.
– Гіткліфе, можеш підійти, – крикнув містер Гіндлі Ерншо, заздалегідь насолоджуючись його зніяковілістю і втішаючись, що Катрина побачить його у такому вигляді. – Можеш підійти і привітатися з міс Катриною, як усі інші слуги.
Кеті, кинувши на нього погляд, кинулася його обіймати, за секунду вліпила йому з десяток поцілунків у обидві щоки, потім спинилася, відскочила і залилася сміхом:
– Ой, Гіткліфе, ну ти й смішний! Такий замурзаний та сердитий! Та ще й надувся як сич! Але це тому, що я звикла до Едгара та Ізабелли. Гіткліфе, ти що, зовсім забув мене?
Вона мала всі причини спитати це: він змінився в лиці від сорому та образи – і стояв не рухаючись.
– Потисніть руки, Гіткліфе, – поблажливо докинув містер Ерншо, – це можна.
– Не буду, – відрубав хлопець, нарешті переборовши А заціпеніння. – Я не збираюся стовбичити тут, виставляючи себе на посміховисько. Я цього не терпітиму!
І він би вирвався, якби міс Кеті знову не вхопила його за руку.
– Та я й не думала з тебе сміятися, – поспішила запевнити його Кеті,– просто не втрималась. Гіткліфе, давай врешті потиснемо одне одному руки! І чого ти надувся? Я розсміялася лише тому, що в тебе якийсь чудний вигляд. Тобі треба вмитись і причесатись, і все буде гаразд. Але ж і бруднющий ти!
Вона занепокоєно глянула на чорні від бруду хлопцеві пальці, які стискала в своїх руках, і на сукенку, якій такі тісні обійми пішли аж ніяк не на користь.
– Не треба було тобі мене чіпати! – відказав він, простеживши за її поглядом, і висмикнув руку. – Я буду таким брудним, яким тільки захочу: хочу бути брудним – і буду!
З цими словами він стрімголов кинувся з кімнати, чим дав хазяям привід для радощів, а Катрині – для хвилювання: вона не розуміла, як її зауваження могло викликати такий вибух люті.
З'ясувавши все з новоприбулою та заставивши пиріг у піч, я відтворила у домі різдвяну атмосферу, засвітивши всюди свічки, та саме розважалася, наспівуючи святкових пісеньок. Джозефові мої жваві виспіви аж ніяк не припали до душі, і він подався на своє горище, аби спокійно та без зайвих глядачів там помолитися. Натомість містер і місіс Ерншо намагалися зацікавити Катрину цяцьками, які були придбані в якості подарунків для малих Лінтонів – як свідчення цілко витої прихильності й удячності до цього сімейства. Ізабеллу та Едгара запросили провести завтрашній день у Буремному Перевалі. Запрошення було прийняте за однієї умови: місіс Лінтон попросила, щоб той «вреднючий хлопчисько, який любить лихословити» тримався подалі від її коханих діточок.
Тож оскільки всі були зайняті, в кухні лишилася одна я.
У Я вдихала смачні пахощі підрум'янених страв, милувалася лискучим начинням, дзиґарем, який прикрасила гілочками гостролисту, срібними кухликами, що вишикувалися на таці в передчутті тепленького елю, а найбільше результатом своїх ревних зусиль – вичищеною й відмитою до блиску підлогою.
Ось так я подумки віддавала шану довершеності кожної речі навколо, коли ж пригадала, як старий Ерншо зазвичай приходив, коли все отак було прибрано, й узивав мене «дівчам собі на умі», вкладаючи у мою руку різдвяного дарунка – шилінга. З цієї згадки постала інша – його любов до Гіткліфа і страх, що після його смерті вихованцеві нелегко прийдеться. Звичайно, тут я згадала, як із ним поводяться зараз, і мій спів плавно перейшов у схлипування. Зрештою мені спало на думку, що краще вже спробувати чимось розрадити хлопця, ніж проливати над його долею сльози. Я встала й пішла надвір його шукати. Хлопець був недалечко – я знайшла його у стайні, де він зазвично годував коней та лагідно погладжував лиснючі боки недавно купленого поні.
– Давай скоренько, Гіткліфе! – погукала я. – У кухні так затишно, а Джозеф пішов до себе нагору. Ти швидко впораєшся; тоді я причепурю тебе гарненько, перш ніж прийде міс Кеті, та й підете разом до кухні і зможете донесхочу наговоритись побіля вогню.
Він продовжив свою справу, навіть не глянувши у мій бік.
– Ходи-но! Чи ти йдеш, чи ні? – я гнула своєї. – У мене й по пиріжку для вас знайдеться; давай, мені ж бо доведеться провозюкатись із тобою не менш як півгодини.
Я почекала п'ять хвилин і пішла, позаяк відповіді так і не отримала. Катрина вечеряла з братом та невісткою; я ж розділила не надто приязну трапезу з Джозефом, щедро приправлену докорами з одного боку та политу підливкою із зухвалостей з іншого. Гіткліфові пиріжок та сир стали за поживок для ельфів та домовиків, пролежавши на столі всю ніч[2]. Він А порався у стайні аж до дев'ятої, а тоді надутий мов сич попростував до своєї кімнати. Кеті засиділася допізна, оскільки мала владнати багато справ, що стосувалися прийому її нових друзів. Вона лиш раз заскочила до кухні, щоб побачити свого товариша дитинства, та його там не застала, і, затримавшись на секунду, аби спитати, що з ним, повернулася до гостей.
Гіткліф вранці піднявся вдосвіта й, оскільки було свято, пішов ділити своє горе з вересовими полями і не з'являвся доти, доки вся сім'я не вирушила до церкви. Здавалося, що утримання від їжі і тривалі роздуми трохи покращили його гумор. Він спинився на хвилинку біля мене і, зібравши всю свою мужність, зненацька вигукнув:
– О Неллі, скажи, що я слухняний, правда? Я більше не буду бешкетувати!
– Оце саме вчасно, Гіткліфе! – відказала я. – Ти вже встиг засмутити Катрину: смію думати, вона навіть жалкує, що повернулася додому! Виглядає так, ніби ти їй просто заздриш, бо вона заслуговує на більшу увагу, ніж ти.
Йому не вкладалося до голови, як можна було заздрити Катрині, але те, що він її засмутив, хлопець зрозумів добре.
– Вона справді казала, що засмучена? – занепокоєно перепитав хлопчина.
– Вона заплакала, коли зачула мої слова про те, що вранці ти знову кудись подався.
– От що, – відказав він, – минулої ночі плакав я, і я маю на це набагато більше підстав, ніж вона.
– О так, у тебе були причини – ти ж пішов спати зі спокійною совістю і порожнім шлунком, – почув він від мене у відповідь. – Адже гордовиті люди живуть лише власними бідами. Але якщо тобі соромно за свою поведінку, ти маєш попросити в Кеті вибачення, тільки-но вона прийде. Ні, ти У краще просто зараз піди нагору, поцілуй її на знак примирення і скажи… Та ти й сам знаєш, що сказати, – головне, аби це було від щирого серця. Не думай, що вона стала тобі чужою, якщо вдягла пишне плаття. А тепер, хоч мені й уже треба йти готувати обід, я викраю часинку і приведу тебе у пристойний вигляд, так що Едгар Лінтон видаватиметься поруч із тобою безкровною лялькою. Та він такий і є. Хоча ти й молодший за віком, проте, заприсягнуся, вищий і вдвічі ширший за нього в плечах – ти можеш звалити його з ніг одним ударом! Як сам вважаєш, хіба б не зміг би?
Гіндлі допоміг їй злізти з коня, захоплено вигукнувши:
– Ну, Кеті, ти стала й красуня! Я б тебе не впізнав, тепер ти виглядаєш, мов справжня леді. Ізабеллі Лінтон із нею не зрівнятись, скажи, Френсіз?
– В Ізабелли від природи немає такої привабливості,– відповіла його дружина, – але Кеті треба пильнувати, щоб знову тут не споганішати. Неллі, допоможи міс Катрині роздягтися, – стривай, люба, ти зіпсуєш свою зачіску – давай я тобі допоможу з капелюшком.
Я зняла з неї амазонку, і перед нашими очима постали пишна шовкова сукня, білі панталони та лаковані черевички. Очідівчини радісно засяяли, коли собаки вибігли їй назустріч; та Ь; вона не зважувалась до них доторкнутися зі страху забруднити своє розкішне вбрання. Вона ніжно мене поцілувала; я була вся в борошні,– місила тісто для різдвяного пирога, – і вона не набралася духу мене обійняти; тоді роззирнулася довкола у пошуках Гіткліфа. Містер і місіс Ерншо з нетерпінням очікували їхньої зустрічі, вочевидь, бажаючи спрогнозувати, чи вдасться їм розлучити двох друзів.
Знайти Гіткліфа було важко. Якщо раніше, коли Катрина жила вдома, він просто не дбав про свій одяг, то зараз виглядав удесятеро гірше. Ніхто, крім мене, не зволив назвати його нечупарою, щоб хоч так змусити його вмитися бодай раз на тиждень; а, як відомо, діти його віку рідко мають природну тягу до води та мила. Тому, навіть якщо не зважати на той одяг, в якому він місяцями бабрався в болоті й пилюці, і густе нечесане волосся, він усе одно видавався жахливо замараним. І тому хлопчина, вочевидь, причаївся за лавою, уздрівши, як у дім входить така зграбна панянка замість розпатланої копії його самого, як він, мабуть, очікував.
– А Гіткліфа немає? – запитала Кеті, знімаючи рукавички і являючи нашим очам напрочуд білі й ніжні руки, що давно відвикли від роботи.
– Гіткліфе, можеш підійти, – крикнув містер Гіндлі Ерншо, заздалегідь насолоджуючись його зніяковілістю і втішаючись, що Катрина побачить його у такому вигляді. – Можеш підійти і привітатися з міс Катриною, як усі інші слуги.
Кеті, кинувши на нього погляд, кинулася його обіймати, за секунду вліпила йому з десяток поцілунків у обидві щоки, потім спинилася, відскочила і залилася сміхом:
– Ой, Гіткліфе, ну ти й смішний! Такий замурзаний та сердитий! Та ще й надувся як сич! Але це тому, що я звикла до Едгара та Ізабелли. Гіткліфе, ти що, зовсім забув мене?
Вона мала всі причини спитати це: він змінився в лиці від сорому та образи – і стояв не рухаючись.
– Потисніть руки, Гіткліфе, – поблажливо докинув містер Ерншо, – це можна.
– Не буду, – відрубав хлопець, нарешті переборовши А заціпеніння. – Я не збираюся стовбичити тут, виставляючи себе на посміховисько. Я цього не терпітиму!
І він би вирвався, якби міс Кеті знову не вхопила його за руку.
– Та я й не думала з тебе сміятися, – поспішила запевнити його Кеті,– просто не втрималась. Гіткліфе, давай врешті потиснемо одне одному руки! І чого ти надувся? Я розсміялася лише тому, що в тебе якийсь чудний вигляд. Тобі треба вмитись і причесатись, і все буде гаразд. Але ж і бруднющий ти!
Вона занепокоєно глянула на чорні від бруду хлопцеві пальці, які стискала в своїх руках, і на сукенку, якій такі тісні обійми пішли аж ніяк не на користь.
– Не треба було тобі мене чіпати! – відказав він, простеживши за її поглядом, і висмикнув руку. – Я буду таким брудним, яким тільки захочу: хочу бути брудним – і буду!
З цими словами він стрімголов кинувся з кімнати, чим дав хазяям привід для радощів, а Катрині – для хвилювання: вона не розуміла, як її зауваження могло викликати такий вибух люті.
З'ясувавши все з новоприбулою та заставивши пиріг у піч, я відтворила у домі різдвяну атмосферу, засвітивши всюди свічки, та саме розважалася, наспівуючи святкових пісеньок. Джозефові мої жваві виспіви аж ніяк не припали до душі, і він подався на своє горище, аби спокійно та без зайвих глядачів там помолитися. Натомість містер і місіс Ерншо намагалися зацікавити Катрину цяцьками, які були придбані в якості подарунків для малих Лінтонів – як свідчення цілко витої прихильності й удячності до цього сімейства. Ізабеллу та Едгара запросили провести завтрашній день у Буремному Перевалі. Запрошення було прийняте за однієї умови: місіс Лінтон попросила, щоб той «вреднючий хлопчисько, який любить лихословити» тримався подалі від її коханих діточок.
Тож оскільки всі були зайняті, в кухні лишилася одна я.
У Я вдихала смачні пахощі підрум'янених страв, милувалася лискучим начинням, дзиґарем, який прикрасила гілочками гостролисту, срібними кухликами, що вишикувалися на таці в передчутті тепленького елю, а найбільше результатом своїх ревних зусиль – вичищеною й відмитою до блиску підлогою.
Ось так я подумки віддавала шану довершеності кожної речі навколо, коли ж пригадала, як старий Ерншо зазвичай приходив, коли все отак було прибрано, й узивав мене «дівчам собі на умі», вкладаючи у мою руку різдвяного дарунка – шилінга. З цієї згадки постала інша – його любов до Гіткліфа і страх, що після його смерті вихованцеві нелегко прийдеться. Звичайно, тут я згадала, як із ним поводяться зараз, і мій спів плавно перейшов у схлипування. Зрештою мені спало на думку, що краще вже спробувати чимось розрадити хлопця, ніж проливати над його долею сльози. Я встала й пішла надвір його шукати. Хлопець був недалечко – я знайшла його у стайні, де він зазвично годував коней та лагідно погладжував лиснючі боки недавно купленого поні.
– Давай скоренько, Гіткліфе! – погукала я. – У кухні так затишно, а Джозеф пішов до себе нагору. Ти швидко впораєшся; тоді я причепурю тебе гарненько, перш ніж прийде міс Кеті, та й підете разом до кухні і зможете донесхочу наговоритись побіля вогню.
Він продовжив свою справу, навіть не глянувши у мій бік.
– Ходи-но! Чи ти йдеш, чи ні? – я гнула своєї. – У мене й по пиріжку для вас знайдеться; давай, мені ж бо доведеться провозюкатись із тобою не менш як півгодини.
Я почекала п'ять хвилин і пішла, позаяк відповіді так і не отримала. Катрина вечеряла з братом та невісткою; я ж розділила не надто приязну трапезу з Джозефом, щедро приправлену докорами з одного боку та политу підливкою із зухвалостей з іншого. Гіткліфові пиріжок та сир стали за поживок для ельфів та домовиків, пролежавши на столі всю ніч[2]. Він А порався у стайні аж до дев'ятої, а тоді надутий мов сич попростував до своєї кімнати. Кеті засиділася допізна, оскільки мала владнати багато справ, що стосувалися прийому її нових друзів. Вона лиш раз заскочила до кухні, щоб побачити свого товариша дитинства, та його там не застала, і, затримавшись на секунду, аби спитати, що з ним, повернулася до гостей.
Гіткліф вранці піднявся вдосвіта й, оскільки було свято, пішов ділити своє горе з вересовими полями і не з'являвся доти, доки вся сім'я не вирушила до церкви. Здавалося, що утримання від їжі і тривалі роздуми трохи покращили його гумор. Він спинився на хвилинку біля мене і, зібравши всю свою мужність, зненацька вигукнув:
– О Неллі, скажи, що я слухняний, правда? Я більше не буду бешкетувати!
– Оце саме вчасно, Гіткліфе! – відказала я. – Ти вже встиг засмутити Катрину: смію думати, вона навіть жалкує, що повернулася додому! Виглядає так, ніби ти їй просто заздриш, бо вона заслуговує на більшу увагу, ніж ти.
Йому не вкладалося до голови, як можна було заздрити Катрині, але те, що він її засмутив, хлопець зрозумів добре.
– Вона справді казала, що засмучена? – занепокоєно перепитав хлопчина.
– Вона заплакала, коли зачула мої слова про те, що вранці ти знову кудись подався.
– От що, – відказав він, – минулої ночі плакав я, і я маю на це набагато більше підстав, ніж вона.
– О так, у тебе були причини – ти ж пішов спати зі спокійною совістю і порожнім шлунком, – почув він від мене у відповідь. – Адже гордовиті люди живуть лише власними бідами. Але якщо тобі соромно за свою поведінку, ти маєш попросити в Кеті вибачення, тільки-но вона прийде. Ні, ти У краще просто зараз піди нагору, поцілуй її на знак примирення і скажи… Та ти й сам знаєш, що сказати, – головне, аби це було від щирого серця. Не думай, що вона стала тобі чужою, якщо вдягла пишне плаття. А тепер, хоч мені й уже треба йти готувати обід, я викраю часинку і приведу тебе у пристойний вигляд, так що Едгар Лінтон видаватиметься поруч із тобою безкровною лялькою. Та він такий і є. Хоча ти й молодший за віком, проте, заприсягнуся, вищий і вдвічі ширший за нього в плечах – ти можеш звалити його з ніг одним ударом! Як сам вважаєш, хіба б не зміг би?