Страница:
Емілія Бронте
Буремний перевал
Розділ перший
1801. Я щойно повернувся від свого орендодавця – єдиного в усій околиці сусіди, з яким я буду змушений мати справу. Ця місцина просто чудова! У жодній частині Англії я не почувався б настільки далеким від людської метушні, як тут. Це справжній рай для мізантропа: та й ми з містером Гіткліфом чудово пасуємо для того, щоб вести такий усамітнений спосіб життя. Солідний чолов'яга! Він не міг собі уявити мою прихильність, коли я побачив, як підозріливо він примружив на мене очі і як його пальці рішучо сховалися глибше у кишенях жилета, коли я виголосив своє ім'я.
– Містер Гіткліф? – спитав я. Він кивнув у відповідь.
– Містер Локвуд, ваш новий орендар, сер. Маю честь одразу по приїзді засвідчити мою повагу та висловити надію, що не завдав вам незручностей, вирішивши оселитися у Трашкрос-Грейнджі: учора чув, що ви роздумували…
– Трашкрос-Грейндж – це моя власність, сер, – здригнувшись, перервав мене він, – і я не дозволю нікому порушувати мій спокій доти, доки я в змозі цьому опиратися. Заходьте!
Це його «Заходьте!» було кинуте через зціплені зуби і прозвучало, ніби прокляття. Та й ворота, на які він спирався, не поспішали розчинитись у такт його словам; але гадаю, обставини змушували мене прийняти запрошення. Тим більше, мене зацікавив чоловік, який видавався ще відлюдькуватішим за мене.
Побачивши, що мій кінь помітно напосідає на ворота, він нарешті одчинив їх. Коли ми ступили на подвір'я, господар гукнув:
– Джозефе, візьми коня містера Локвуда! І принеси трохи вина.
«Ось, напевно, й уся челядь, усі слуги, що є у будинку, – вирішив я, почувши його наказ. – Тож не дивно, що подвір'я геть-чисто заросло травою, а за зеленню огорожі наглядає лише худоба».
Джозеф виявився підстаркуватим, навіть старим уже чоловіком, але й досі міцним та мускулястим. «Помагай Біг!» – невдоволено проказав він собі під ніс, коли відводив мого коня. Дивлячись на його кисле обличчя, я великодушно припустив, що він прохає божественної допомоги, щоб перетравити власний обід, відкидаючи думку, що його набожні нарікання стосуються мого непрошеного вторгнення.
Буремний Перевал – це назва маєтку містера Гіткліфа. Слово «буремний» розкриває особливості тутешніх погодних умов і натякає на бурі й грози, які зазвичай гуркочуть тут у негоду. З давніх-давен уся місцина продувається вітром наскрізь. Про силу північного буревію, що віє над цим краєм, можна здогадуватись, поглянувши на кілька викривлених низькорослих ялин за будинком і спостерігши рядок кущів глоду, що страдницьки простягли свої гілочки до далекого сонця. На щастя, архітектор здогадався укріпити будинок: вузькі вікна втоплені глибоко у фасад, а бокові стіни захищені великими кам'яними підвалинами.
Перш ніж переступити поріг, я спинився, милуючись вигадливою ліпниною на фронтоні будинку. Особливо увагу привертало різьблення над головним входом – над дверима, серед роздолля напівзруйнованих грифонів і пустотливих янголят, я розгледів дату «1500» та ім'я «Гортон Ерншо». Я хотів був запитати про історію цього місця у його непривітного хазяїна, але він застиг у дверях, даючи зрозуміти, що мені слід або швиденько ввійти, або так само швидко піти геть. Я не мав жодного бажання випробовувати терпіння господаря, не оглянувши його помешкання.
Зайшовши досередини, ми одразу ж опинилися у сімейній вітальні – жодного передпокою чи коридору там не було. Було видно, що ця кімната є для пожильців центром домашнього існування. Вітальня могла бути і кухнею, і кабінетом, але я вирішив, що у Буремному Перевалі кухня міститься в іншій частині будинку: принаймні я почув звідти людський говір і брязкання посуду. До того ж я не спостеріг жодної ознаки того, що на вогні коминка колись щось смажилося, кипіло чи пеклося; та й на стіні не було жодної мідної каструлі чи іншого бляшаного начиння. Щоправда, один край кімнати виблискував теплим м'яким сяйвом полив'яних тарелів, срібних глеків і кухлів; вони стояли рядами у старому громіздкому дубовому буфеті, що сягав аж до стелі. Нутрощі його були цілком відкриті для цікавих поглядів, окрім тих місць, де дерев'яні балки ховалися за снопами вівса і телячими та баранячими окороками. Біля димаря зловісно вимальовувалися старі рушниці та парочка револьверів; натюрморт прикрашали три яскраво пофарбовані бляшанки, виставлені на поличці. Підлога була вимощена гладкими плитами з білого каменю, стільці – простенькі, з високими спинками, пофарбовані у зелений колір; кілька важких чорних крісел ховалися у темних кутках. Під буфетом простяглася здоровенна темно-руда псина породи пойнтер, довкола якої скавчала ціла купа цуценят. Ще кільканадцятеро собак ховалися по інших закутках.
І в помешканні, і в умеблюванні не було нічого такого, що б відрізняло їх від помешкання типового хазяйновитого фермера Півночі – з затятим обличчям і здоровенними ку лаками, вдягнутого в обрізані до колін штани і гамаші. У пообідній час такий тип зазвичай вмощується у кріслі з кухлем доброго пінистого елю; ви можете побачити цю картину, проїхавши п'ять чи шість миль цими місцями. Але містер Гіткліф утворює разючий контраст зі своєю оселею та вищеописаним стилем життя. З одного боку, він смаглявий, ніби циган, а з іншого – вдягається і поводиться, як джентльмен – джентльмен у подобі провінційного поміщика. Він дещо недбалий, але назвати це недбальством не можна, певно, через силу, яка струмує від його високої владної постаті. Либонь, дехто запідозрить його у надмірній зарозумілості, але в мене відчуття, що нічого цього і близько немає. Мені видається, що справа тут у антипатії до показних почуттів, цих лицемірних виразників взаємної прихильності. Він ненавидітиме й кохатиме однаково не про людське око і вважатиме верхом зухвалості виявлення цих почуттів стосовно себе. Ні, щось я кваплюся з висновками – я вільнодумно наділив цього чоловіка власними рисами характеру. Містер Гіткліф може мати цілком інші приводи для уникнення нових знайомств, ніж я. Сподіватимуся, що ці особливості притаманні лише мені: моя люба матуся любила повторювати, що я створений не для сімейного життя, і минулого літа я таки переконався в цьому на власному досвіді.
Одного разу, відпочиваючи на морі, я випадково зустрів чарівне створіння. В моїх очах це була справжня богиня – доти, доки не помітила мого захоплення. Я ніколи не висловлював своїх почуттів, та якби погляди могли говорити, і дурний здогадався б, що мене поцілив Купідон. Аж ось вона це збагнула й відповіла мені найпалкішим поглядом, який тільки можна уявити. І що ж я зробив? Соромно зізнатись, але я замкнувся в собі, як равлик у своїй мушлі; на кожний погляд я реагував дедалі холодніше, аж поки бідна дівчина не засумнівалася у своєму чутті й, ніяковіючи від власної помилки, переконала матір поїхати геть. Таким чином я здобув собі репутацію безсердечної людини, і наскільки це незаслужено, відомо лише мені.
Я вмостився коло вогню, навпроти місця хазяїна, і, щоб й порушити мовчанку, намірився попестити собачу матір-героїню. Вона покинула собачат і хижо підкралася до мене з тилу, шкірячи білі заслинені ікла. Мої рухи спровокували протяжне гортанне гарчання.
– Ви б краще не чіпали собаки, – в тон із нею роздратовано кинув містер Гіткліф, втихомирюючи тварину ударом ноги. – Вона до люб'язностей не звикла, своїх домашніх улюбленців розбещуватимете.
Потім, підійшовши до бічних дверей, прокричав знову:
– Джозефе!
У відповідь із глибин погребу долинуло невиразне бурмотіння. Джозеф, очевидячки, виконувати доручення не поспішав. Довелося господареві самому спуститися вниз, залишивши мене віч-на-віч із кровожерним собацюрою та ще кількома грізного вигляду вівчарками, які ревно стежили за кожним моїм порухом. Я аж ніяк не горів бажанням втрапити їм на обід, тож сидів нерухомо. Але вирішивши, що пси навряд чи зрозуміють мої невербальні сигнали, я на свою біду почав їм підморгувати і кривлятися. Якась із моїх гримас так пройняла матір-героїню, що вона з люттю кинулася на мене. Я штовхнув її назад і швидко відгородився столом. Це підняло на ноги всю зграю, і з півдесятка чотириногих демонів усіх можливих розмірів повискакували зі своїх лігвищ на середину кімнати. Об'єктом їхньої ненависті виявилися мої нижні кінцівки і поли одягу. Відбиваючись щосили від найбільших супротивників (якщо тільки можна відбиватися щосили кочергою), я був змушений прикликати кого-небудь на допомогу.
Підійматися з погребу містер Гіткліф і його слуга не дуже-то й квапилися; не думаю, що вони хоч трохи пришвидшили ходу, почувши нагорі шалений галас. На щастя, підоспіла д одна з куховарок – огрядна жіночка у підіткнутому фартусі, з ці закасаними рукавами і розпашілим обличчям. Вона кинуласяв епіцентр нашої битви, розмахуючи сковорідкою, і, воюючи цією зброєю, а до того ж іще і язиком, втихомирила бурю, наче за помахом чарівної палички. Кухарка вже важко віддихувала, коли на сцену виступив хазяїн.
– Якого чорта? – гукнув він, так зирнувши на мене, що я міг цього не стерпіти після такого негостинного прийому.
– Дійсно, якого чорта? – буркнув я. – Ваші тварюки гірші за одержимих дияволом свиней із євангельської притчі! Краще ще б ви залишали своїх гостей наодинці з навалою тигрів!
– Вони не займають гостей, які нічого не чіпають, – зазначив господар, посунувши стіл на місце і поставивши переді мною пляшку вина. – Собаки поводяться правильно, вони мають бути насторожі. Вип'єте склянку вина?
– Ні, дякую.
– Не покусали, ні?
– Якби покусали, я б із ними вчинив так само нечемно. Вираз обличчя Гіткліфа пом'якшав, на ньому з'явилася подоба посмішки.
– Присядьте, заспокойтеся, містере Локвуд, ви трохи розхвилювалися. Ось, випийте трохи вина. Гості так рідко навідуються в цей дім, що ні я, ні собаки не вміємо їх приймати. Ваше здоров'я, сер!
Я схилив голову на знак пошани і виголосив тост у відповідь, зрозумівши, що було б смішно ображатися на негостинний прийом собачої шайки. До того ж я не бажав, аби хазяїн через це взяв мене на кпини. Він – можливо, зметикувавши, що сваритися з орендарем буде невигідно, – змінив свою лаконічну манеру мовлення на більш доброзичливу і завів розмову про те, що, на його думку, мене цікавило більше – про переваги й недоліки моєї нової оселі. Гіткліф виявився напрочуд обізнаним у цих питаннях, і перш ніж піти додому, я був заінтригований настільки, що висловив охоту завітати до нього завтра. Було видно, що він не хотів повторного вторгнення на свою територію. Але я все одно прийду. Це просто диво, наскільки товариською людиною я видаюся собі поруч із ним.
– Містер Гіткліф? – спитав я. Він кивнув у відповідь.
– Містер Локвуд, ваш новий орендар, сер. Маю честь одразу по приїзді засвідчити мою повагу та висловити надію, що не завдав вам незручностей, вирішивши оселитися у Трашкрос-Грейнджі: учора чув, що ви роздумували…
– Трашкрос-Грейндж – це моя власність, сер, – здригнувшись, перервав мене він, – і я не дозволю нікому порушувати мій спокій доти, доки я в змозі цьому опиратися. Заходьте!
Це його «Заходьте!» було кинуте через зціплені зуби і прозвучало, ніби прокляття. Та й ворота, на які він спирався, не поспішали розчинитись у такт його словам; але гадаю, обставини змушували мене прийняти запрошення. Тим більше, мене зацікавив чоловік, який видавався ще відлюдькуватішим за мене.
Побачивши, що мій кінь помітно напосідає на ворота, він нарешті одчинив їх. Коли ми ступили на подвір'я, господар гукнув:
– Джозефе, візьми коня містера Локвуда! І принеси трохи вина.
«Ось, напевно, й уся челядь, усі слуги, що є у будинку, – вирішив я, почувши його наказ. – Тож не дивно, що подвір'я геть-чисто заросло травою, а за зеленню огорожі наглядає лише худоба».
Джозеф виявився підстаркуватим, навіть старим уже чоловіком, але й досі міцним та мускулястим. «Помагай Біг!» – невдоволено проказав він собі під ніс, коли відводив мого коня. Дивлячись на його кисле обличчя, я великодушно припустив, що він прохає божественної допомоги, щоб перетравити власний обід, відкидаючи думку, що його набожні нарікання стосуються мого непрошеного вторгнення.
Буремний Перевал – це назва маєтку містера Гіткліфа. Слово «буремний» розкриває особливості тутешніх погодних умов і натякає на бурі й грози, які зазвичай гуркочуть тут у негоду. З давніх-давен уся місцина продувається вітром наскрізь. Про силу північного буревію, що віє над цим краєм, можна здогадуватись, поглянувши на кілька викривлених низькорослих ялин за будинком і спостерігши рядок кущів глоду, що страдницьки простягли свої гілочки до далекого сонця. На щастя, архітектор здогадався укріпити будинок: вузькі вікна втоплені глибоко у фасад, а бокові стіни захищені великими кам'яними підвалинами.
Перш ніж переступити поріг, я спинився, милуючись вигадливою ліпниною на фронтоні будинку. Особливо увагу привертало різьблення над головним входом – над дверима, серед роздолля напівзруйнованих грифонів і пустотливих янголят, я розгледів дату «1500» та ім'я «Гортон Ерншо». Я хотів був запитати про історію цього місця у його непривітного хазяїна, але він застиг у дверях, даючи зрозуміти, що мені слід або швиденько ввійти, або так само швидко піти геть. Я не мав жодного бажання випробовувати терпіння господаря, не оглянувши його помешкання.
Зайшовши досередини, ми одразу ж опинилися у сімейній вітальні – жодного передпокою чи коридору там не було. Було видно, що ця кімната є для пожильців центром домашнього існування. Вітальня могла бути і кухнею, і кабінетом, але я вирішив, що у Буремному Перевалі кухня міститься в іншій частині будинку: принаймні я почув звідти людський говір і брязкання посуду. До того ж я не спостеріг жодної ознаки того, що на вогні коминка колись щось смажилося, кипіло чи пеклося; та й на стіні не було жодної мідної каструлі чи іншого бляшаного начиння. Щоправда, один край кімнати виблискував теплим м'яким сяйвом полив'яних тарелів, срібних глеків і кухлів; вони стояли рядами у старому громіздкому дубовому буфеті, що сягав аж до стелі. Нутрощі його були цілком відкриті для цікавих поглядів, окрім тих місць, де дерев'яні балки ховалися за снопами вівса і телячими та баранячими окороками. Біля димаря зловісно вимальовувалися старі рушниці та парочка револьверів; натюрморт прикрашали три яскраво пофарбовані бляшанки, виставлені на поличці. Підлога була вимощена гладкими плитами з білого каменю, стільці – простенькі, з високими спинками, пофарбовані у зелений колір; кілька важких чорних крісел ховалися у темних кутках. Під буфетом простяглася здоровенна темно-руда псина породи пойнтер, довкола якої скавчала ціла купа цуценят. Ще кільканадцятеро собак ховалися по інших закутках.
І в помешканні, і в умеблюванні не було нічого такого, що б відрізняло їх від помешкання типового хазяйновитого фермера Півночі – з затятим обличчям і здоровенними ку лаками, вдягнутого в обрізані до колін штани і гамаші. У пообідній час такий тип зазвичай вмощується у кріслі з кухлем доброго пінистого елю; ви можете побачити цю картину, проїхавши п'ять чи шість миль цими місцями. Але містер Гіткліф утворює разючий контраст зі своєю оселею та вищеописаним стилем життя. З одного боку, він смаглявий, ніби циган, а з іншого – вдягається і поводиться, як джентльмен – джентльмен у подобі провінційного поміщика. Він дещо недбалий, але назвати це недбальством не можна, певно, через силу, яка струмує від його високої владної постаті. Либонь, дехто запідозрить його у надмірній зарозумілості, але в мене відчуття, що нічого цього і близько немає. Мені видається, що справа тут у антипатії до показних почуттів, цих лицемірних виразників взаємної прихильності. Він ненавидітиме й кохатиме однаково не про людське око і вважатиме верхом зухвалості виявлення цих почуттів стосовно себе. Ні, щось я кваплюся з висновками – я вільнодумно наділив цього чоловіка власними рисами характеру. Містер Гіткліф може мати цілком інші приводи для уникнення нових знайомств, ніж я. Сподіватимуся, що ці особливості притаманні лише мені: моя люба матуся любила повторювати, що я створений не для сімейного життя, і минулого літа я таки переконався в цьому на власному досвіді.
Одного разу, відпочиваючи на морі, я випадково зустрів чарівне створіння. В моїх очах це була справжня богиня – доти, доки не помітила мого захоплення. Я ніколи не висловлював своїх почуттів, та якби погляди могли говорити, і дурний здогадався б, що мене поцілив Купідон. Аж ось вона це збагнула й відповіла мені найпалкішим поглядом, який тільки можна уявити. І що ж я зробив? Соромно зізнатись, але я замкнувся в собі, як равлик у своїй мушлі; на кожний погляд я реагував дедалі холодніше, аж поки бідна дівчина не засумнівалася у своєму чутті й, ніяковіючи від власної помилки, переконала матір поїхати геть. Таким чином я здобув собі репутацію безсердечної людини, і наскільки це незаслужено, відомо лише мені.
Я вмостився коло вогню, навпроти місця хазяїна, і, щоб й порушити мовчанку, намірився попестити собачу матір-героїню. Вона покинула собачат і хижо підкралася до мене з тилу, шкірячи білі заслинені ікла. Мої рухи спровокували протяжне гортанне гарчання.
– Ви б краще не чіпали собаки, – в тон із нею роздратовано кинув містер Гіткліф, втихомирюючи тварину ударом ноги. – Вона до люб'язностей не звикла, своїх домашніх улюбленців розбещуватимете.
Потім, підійшовши до бічних дверей, прокричав знову:
– Джозефе!
У відповідь із глибин погребу долинуло невиразне бурмотіння. Джозеф, очевидячки, виконувати доручення не поспішав. Довелося господареві самому спуститися вниз, залишивши мене віч-на-віч із кровожерним собацюрою та ще кількома грізного вигляду вівчарками, які ревно стежили за кожним моїм порухом. Я аж ніяк не горів бажанням втрапити їм на обід, тож сидів нерухомо. Але вирішивши, що пси навряд чи зрозуміють мої невербальні сигнали, я на свою біду почав їм підморгувати і кривлятися. Якась із моїх гримас так пройняла матір-героїню, що вона з люттю кинулася на мене. Я штовхнув її назад і швидко відгородився столом. Це підняло на ноги всю зграю, і з півдесятка чотириногих демонів усіх можливих розмірів повискакували зі своїх лігвищ на середину кімнати. Об'єктом їхньої ненависті виявилися мої нижні кінцівки і поли одягу. Відбиваючись щосили від найбільших супротивників (якщо тільки можна відбиватися щосили кочергою), я був змушений прикликати кого-небудь на допомогу.
Підійматися з погребу містер Гіткліф і його слуга не дуже-то й квапилися; не думаю, що вони хоч трохи пришвидшили ходу, почувши нагорі шалений галас. На щастя, підоспіла д одна з куховарок – огрядна жіночка у підіткнутому фартусі, з ці закасаними рукавами і розпашілим обличчям. Вона кинуласяв епіцентр нашої битви, розмахуючи сковорідкою, і, воюючи цією зброєю, а до того ж іще і язиком, втихомирила бурю, наче за помахом чарівної палички. Кухарка вже важко віддихувала, коли на сцену виступив хазяїн.
– Якого чорта? – гукнув він, так зирнувши на мене, що я міг цього не стерпіти після такого негостинного прийому.
– Дійсно, якого чорта? – буркнув я. – Ваші тварюки гірші за одержимих дияволом свиней із євангельської притчі! Краще ще б ви залишали своїх гостей наодинці з навалою тигрів!
– Вони не займають гостей, які нічого не чіпають, – зазначив господар, посунувши стіл на місце і поставивши переді мною пляшку вина. – Собаки поводяться правильно, вони мають бути насторожі. Вип'єте склянку вина?
– Ні, дякую.
– Не покусали, ні?
– Якби покусали, я б із ними вчинив так само нечемно. Вираз обличчя Гіткліфа пом'якшав, на ньому з'явилася подоба посмішки.
– Присядьте, заспокойтеся, містере Локвуд, ви трохи розхвилювалися. Ось, випийте трохи вина. Гості так рідко навідуються в цей дім, що ні я, ні собаки не вміємо їх приймати. Ваше здоров'я, сер!
Я схилив голову на знак пошани і виголосив тост у відповідь, зрозумівши, що було б смішно ображатися на негостинний прийом собачої шайки. До того ж я не бажав, аби хазяїн через це взяв мене на кпини. Він – можливо, зметикувавши, що сваритися з орендарем буде невигідно, – змінив свою лаконічну манеру мовлення на більш доброзичливу і завів розмову про те, що, на його думку, мене цікавило більше – про переваги й недоліки моєї нової оселі. Гіткліф виявився напрочуд обізнаним у цих питаннях, і перш ніж піти додому, я був заінтригований настільки, що висловив охоту завітати до нього завтра. Було видно, що він не хотів повторного вторгнення на свою територію. Але я все одно прийду. Це просто диво, наскільки товариською людиною я видаюся собі поруч із ним.
Розділ другий
Вчора по обіді на землю спустився туман і відчутно похолоднішало. Я майже напевно вирішив провести пообіддя у теплі й затишку свого кабінету, ніж місити грязюку на шляху до Буремного Перевалу. Але, пообідавши (зауважте, що обідаю я між дванадцятою й першою – економка, поважна матрона, що незамінна у домашньому господарстві не пішла назустріч моїй вимозі накривати на стіл о п'ятій) і піднявшись із цим зледачілим наміром нагору та зайшовши в кімнату, я побачив служницю, що стояла на колінах та задмухувала останній жевріючий вогник, здіймаючи пекельні хмари попелу. Ця картина спонукала мене до негайної втечі; взявши капелюха та здолавши чотиримильний шлях, я прибув під садові ворота маєтку Гіткліфа саме тоді, коли почав падати перший лапатий сніг.
На вершині пагорба земля вкрилася памороззю, а повітря було таким холодним, що змушувало мене тремтіти. Після марних спроб підняти засув я перестрибнув паркан і, пробігши алеєю, обсадженою кущами аґрусу, загрюкав у двері. Я стукав доти, доки мої пальці не задубіли. У будинку скавуліли собаки.
«От поганці,– подумки лаявся я, – ви заслуговуєте на довічне ув'язнення у цьому місці за свою гостинність! Принаймні я б не закорковував так дверей удень. Але я на це не зважатиму – все одно увійду!» Отак розлютившись, я вхопився за клямку і щодуху загупав у двері. Кисле обличчя Джозефа вигулькнуло з вікна сараю.
– Що треба? – прокричав він. – Хазяїн там долі в курнику. Йдіть туда, якщо прийшли з ним побалакати.
– Що, вдома немає нікого, щоб відчинити двері? – загукав я у відповідь.
– Нікого, крім господині. Та вона вам не одчинить, хоч до ночі репетуйте.
– Чому? То ви не можете доповісти їй про мене, Джозефе, га?
– Нє-а, з чого б це? – пробурчав він, щезаючи у глибині сараю.
Врешті почався справжній снігопад. Я знову схопився за клямку, щоб повторити спробу, та раптом побачив хлопця, без кожуха, з вилами на плечі, який ішов від заднього двору. Він гукнув, щоб я йшов за ним, і, перетнувши пральню та бруковане подвір'я, де виднілися накриття для вугілля, помпа та голуб'ятня, ми нарешті дісталися великої, теплої та відрадно осяяної кімнати, вже знайомої мені. По стінах кидали відблиски вогні коминка, в якому горіло вугілля, торф і хмиз. Біля столу, щедро накритого для вечері, я мав приємність побачити господиню, про існування якої раніше і не підозрював. Я вклонився і зачекав, гадаючи, що вона запросить мене сісти. Вона ж мовчки і непорушно дивилася на мене, відкинувшись назад у своєму кріслі.
– Поганенька погода! – зауважив я. – Боюся, місіс Гіт-кліф, що ваші двері колись не витримають натиску гостей: через велику кількість вільного часу у ваших слуг мені довелося добряче померзнути.
Жодного слова не злетіло з її вуст у відповідь. Я дивився на неї, а вона – на мене; її холодний, байдужий погляд несхвально ковзав по моїй постаті.
– Сідайте! – різко сказав хлопець. – Він скоро прийде. Я послухався. Кашлянувши, покликав паскудницю Юнону, яка милостиво ворухнула кінчиком хвоста на знак того, що пам'ятає нашу першу зустріч.
– Гарна тваринка! – провадив я далі. – А цуценят, мабуть, плануєте роздати?
– Вони не мої,– мовила люб'язна господиня таким неприязним тоном, на який не спромігся б і сам Гіткліф.
– А, то ось, напевно, вже точно ваші улюбленці? – докинув я, киваючи на ліжник у темному кутку, де виднілося щось схоже на кицьок.
– Такі улюбленці виглядали б трохи дивно, – презирливо відповіла вона.
Як на лихо, то була купа битих кролів. Я ще раз кашлянув та присунувся ближче до вогню, повторивши своє зауваження про негоду.
– То не треба було виходити надвір, – відказала вона, підводячись, щоб зняти з полиці над коминком дві розфарбовані бляшанки.
Досі вона залишалася в тіні, але зараз я зміг роздивитися її статуру й обличчя. Вона була струнка і зовсім юна. Надзвичайно миловидий тип зовнішності; прегарне витончене обличчя (таких мені ще бачити не доводилося), лляні, ні, радше золоті кучері спадають на тендітну шию, а очі, якби дивилися ласкавіше, були б просто чудовими. На щастя для мого вразливого серця, в її ставленні не можна було віднайти нічого, крім почуття презирства та ще дивної, безнадійної туги.
Бляшанки з чаєм стояли так високо, що вона ледве могла до них дотягтись; я зробив рух назустріч, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, як скупар сахається, коли хтось йому раптом пропонує допомогти порахувати його гроші.
– Не треба мені вашої допомоги, – кинула вона. – Я можу дістати все сама.
– Перепрошую, – поспішив вибачитись я.
– Вас запросили на чаювання? – вимогливо спитала вона, надягаючи фартуха поверх своєї простої чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай.
– Із задоволенням вип'ю чашечку.
– Вас запросили? – наполягала вона.
– Ні,– зізнався я, злегка всміхнувшись. – Але ви принагідно можете мене запросити.
Вона швиргонула ложечку з чаєм назад у бляшанку і всілася назад, насупивши лоба і відкопиливши нижню губу, наче дитина, що от-от заплаче.
Тим часом хлопець натягнув старий кошлатий кожух та став біля вогню, свердлячи мене очима, наче я завдав йому смертельної образи. Я почав вагатися: мабуть, він простий У слуга: його одяг та говірка, однаково грубі, робили його несхожим на зверхніх Гіткліфів.
Здавалося, що його густих темних кучерів ніколи не торкався гребінець, вуса окупували пів-обличчя, а руки були смаглявими, як у робітника. Але хлопчина поводився розкуто, на майже зухвало, та ніяк не виявляв звичної для прислужника запопадливості перед хазяйкою. Не зауваживши нічого, що б вказувало на справжнє становище цього хлопця, я вирішив за краще не звертати уваги на його інтригуючу поведінку. За п'ять хвилин увійшов Гіткліф і деякою мірою загладив незручну ситуацію.
– Ось бачите, сер, я прийшов, як і обіцяв! – удавано бадьоро виголосив я. – Боюся, через негоду я пробуду у вас в ув'язненні з півгодинки, якщо ви, звісно, будете такі ласкаві надати мені притулок на такий час.
– Півгодини? – перепитав він, обтрушуючи одяг від снігу. – Цікаво, як це можна було вибрати для прогулянки таку негодящу погоду… Знаєте, що ви ризикували заблукати в тутешніх болотах? Такими вечорами навіть знайомі з цими заболоченими місцями люди часто збиваються з дороги. Можу вас запевнити, що на зміну погоди найближчим часом годі й сподіватися.
– Тоді, можливо, хтось із ваших хлопців мене проведе й залишиться ночувати у Грейнджі? Ви могли б мені виділити когось?
– Ні, не можу.
– Справді? Ну, тоді я буду змушений довіритися власній інтуїції, щоб віднайти дорогу.
– Гм… Ти колись зберешся робить чай? – кинув він потертому кожухові, що весь час зиркав то на мене, то на молоду леді.
– А йому теж наливати? – звернулася вона до Гіткліфа.
– Та роби ж щось нарешті! – так дико гримнув він у відповідь, що мене аж пересмикнуло. Тон, яким це було сказано, виказував справді лютий поганий характер. Тепер у мене вже не було підстав називати Гіткліфа всього лиш «солідним чолов'ягою».
Коли все нарешті було готове, він запросив мене приєднатися зі словами: «А тепер, сер, підсувайте до столу свого стільця». Ми всі – і неотесаний хлопчина теж – повсідалися за столом. Поки ми смакували вечерю, за столом панувала сувора мовчанка.
Я вирішив, що коли то я створив таку гнітючу атмосферу, то просто зобов'язаний розрядити обстановку. Не сидять же вони щодня такі нахмарені й небалакучі! Яка погана вдача в них не була б, не можуть же вони щоденно ходити з такими сердитими обличчями!
– Дивно, – почав я у перерві між чаюваннями – чекаючи наступної чашки чаю, – так дивно бачити, наскільки звички можуть впливати на наші смаки і почування. Багато хто не уявляє собі щасливого життя у такій цілковитій ізольованості від світу, у якій живете ви, містере Гіткліф. Але смію сказати, що в теплому сімейному колі, з такою прекрасною дамою серця…
– Дамою серця? – перервав мене він із майже сатанинським усміхом. – Та де ж вона, моя прекрасна дама серця?
– Я мав на увазі місіс Гіткліф, вашу дружину…
– Он як! То ви припускаєте, що її дух повстав у вигляді янгола-охоронця Буремного Перевалу, поки її тіло спочиває в землі? Я правильно вас зрозумів?
Побачивши, що дав маху, я постарався виправитися. Звичайно ж, їхня різниця у віці була надто великою як для чоловіка і дружини. Йому близько сорока – вік, коли чоловіки не надтотішать себе надією на кохання юної дівчини. Таку мрію ми леліємо вже на схилі років. А дівчині важко було дати й сімнадцять.
Раптом мене осяяв здогад: цей селюк поруч зі мною, який сьорбає з блюдечка та хапає хліб немитими руками, і є її чоловік! Гіткліф-молодший, звичайно! Похована заживо у цьому домі, дівчина кинулася в обійми до першого-ліпшого, не У здогадуючись, що можуть існувати і кращі партії. Як шкода, що я змусив її пожалкувати про свій вибір.
Остання думка може здатися самовпевненою, але припускаю, що так і було. Мій сусіда по столу видається негарним, а я вже встиг переконатися, що мене вважають досить привабливим.
– Місіс Гіткліф – моя невістка, – сказав Гіткліф, підтверджуючи мої здогади. Говорячи це, він дивно поглянув на неї – поглядом, сповненим ненависті. Невже м'язи його обличчя функціонували не так, як у інших, викривлюючи перспективу справжніх душевних почуттів?
– А, звичайно, тепер я зрозумів! То ви є щасливим володарем серця цього чарівного янгола! – звернувся я до свого сусіди.
Помилка виявилася ще грубішою за попередню: парубійко почервонів і стис кулаки, вочевидь, збираючись показати, де тут зимують раки. Але він вчасно отямився й обмежився брутальними прокльонами в мою адресу, які я сумлінно пропустив повз вуха.
– Ви знову помиляєтеся, сер. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним чарівним янголом: її чоловік помер. Я сказав, що вона доводиться мені невісткою, отже, вона була дружиною мого сина.
– А цей хлопець…
– Не син мені, запевняю вас.
Гіткліф знову всміхнувся, ніби приписати йому таке батьківство було нечуваним зухвальством із мого боку.
– Моє ім'я – Гортон Ерншо, – відрубав хлопець, – і я раджу вам його поважати!
– Я, здається, нічим не виказав своєї неповаги, – відповів я, в душі потішаючись із його гордовито-пихатого тону.
Він витріщався на мене, поки я не відповів тим самим; очевидячки, поостерігся, що моя спокуса зацідити йому у й вухо або висловити вголос усе, що я про нього подумав, стане занадто сильною. Я усвідомив, що почуваюсь у цьому теплому родинному колі дедалі незатишніше. Гнітюча атмосфера будинку тисла на мене, не допомагав навіть такий-сякий фізичний затишок: я вирішив пильнувати, щоб не опинитися під цим негостинним дахом втретє.
Процес поглинання їжі скінчився; ніхто не зронив до мене ні слова, тому я підійшов до вікна глянути, що там із погодою.
Що за сумне видовище постало переді мною! На землю спустилася непроглядна ніч, а небо й довколишні пагорби заметіль перетворила в одну суцільну пелену зі снігу.
– Я не зможу дістатися додому без провідника, – мимоволі вихопилося в мене. – Шлях, певно, вже замело, а якщо й ні, то я навряд чи знайду дорогу в таку хуртовину.
– Гортоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – звелів Гіткліф. – А двері припни дошкою.
– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.
Мені ніхто не відповів; озирнувшись довкола, я побачив лише Джозефа, який ніс собакам відро каші, та місіс Гіткліф, що схилилася над вогнем, знайшовши собі розвагу: вона намагалася підпалити пучок сірників, що впали, коли вона діставала чай. Джозеф, спекавшись своєї ноші, критично оглянув кімнату і проскрипів:
– Це з якого дива ви тута байдикуєте, коли всі гарують надворі? Але вам шо кажи, шо не кажи – діла не буде! Най вас чортяка вхопить слідом за вашою матінкою!
Спершу я вирішив, що ця палка промова звернена до мене, і розлючено ступив до старого шарлатана з наміром виштовхати його за двері. Та мене перепинила місіс Гіткліф. – Ти, старий буркун! – вигукнула вона. – Ти не боїшся, що тебе чорти візьмуть, коли ти їх так любо згадуєш? Попереджаю, не зли мене, бо зажадаю, щоби диявол прийшов потвою душу! О! Поглянь сюди, Джозефе, – вела вона далі, знімаючи з полиці важку чорну книгу, – я покажу тобі, наскільки добре я оволоділа мистецтвом чорної магії; скоро весь дім це зрозуміє. Руда корова здохла не просто так, а твій ревматизм – навряд чи лише наслана Богом кара! У – Ох, поганка! – видихнув старий. – Хай береже нас од нечистого Господь!
– Ні, нечестивцю! Ти, відкинутий Богом, іди звідси, а то я занапащу твою душу! Я зліпила з воску та глини твою фігурку, і знай – перший же, хто наважиться переступити межу, буде… Ні, я не скажу, що з ним буде, але ти це відчуєш на власній шкурі! Забирайся, бо я можу тобі наврочити!
Мала відьмачка недобре всміхнулася, й Джозеф, здригнувшись від невдаваного жаху та бурмочучи молитви, поспішив зникнути з її очей. Вийшовши за двері, він вигукнув: «Відьма!». Я подумав, що вона просто жартує таким моторошним способом, і, коли ми залишилися наодинці, спробував змусити її перейнятися моєю скрутою.
– Місіс Гіткліф, – промовив я щиро, – вибачте, що турбую вас. Але смію думати, що людина з таким прегарним обличчям не може мати кам'яне серце. Дайте якусь вказівку, що допоможе мені знайти шлях додому: я маю не більше гадки, як туди дістатися, ніж ви – як проїхати до Лондона!
– Ідіть дорогою, якою прийшли, – відповіла вона, вмостившись у кріслі зі свічкою та поклавши перед собою важку книгу. – Скупа порада, але це все, що я можу вам сказати.
– Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайшли мертвим десь у твані або сніговому заметі, ваша совість потай не говоритиме, що у цьому є й ваша провина?
– Хай навіть і так, але я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені навіть вийти до садової брами.
– Ви?! Та я б не посмів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! – вигукнув я. – Я прошу вас вказати дорогу, а не показати її; чи вмовте містера Гіткліфа дати мені провідника.
– Кого? Тут лише він сам, Ерншо, Зілла, Джозеф та я. Кого ви оберете?
– А немає на фермі ще якогось хлопчини?
– Ні; це всі.
– Тоді все складається так, що мені доведеться залишитися у вас на нічліг.
– Це ви можете владнати з господарем. Я в це не втручатимусь.
– Сподіваюся, це для вас буде уроком і відвадить від необачних мандрівок нашими пагорбами, – суворо відрубав Гіткліф із дверей кухні. – Щодо того, щоб залишитися тут, то окремої кімнати для гостей в мене немає: доведеться вам розділити ліжко з Гортоном або Джозефом, якщо ви згодні на такі умови.
– Я можу спати на кріслі в цій кімнаті,– відповів я.
– Ні-ні! Чужинець – то чужинець, яким би він не був – бідним чи багатим: мені ні до чого, аби хтось тут шарудів без мого відома! – грубо кинув він.
На вершині пагорба земля вкрилася памороззю, а повітря було таким холодним, що змушувало мене тремтіти. Після марних спроб підняти засув я перестрибнув паркан і, пробігши алеєю, обсадженою кущами аґрусу, загрюкав у двері. Я стукав доти, доки мої пальці не задубіли. У будинку скавуліли собаки.
«От поганці,– подумки лаявся я, – ви заслуговуєте на довічне ув'язнення у цьому місці за свою гостинність! Принаймні я б не закорковував так дверей удень. Але я на це не зважатиму – все одно увійду!» Отак розлютившись, я вхопився за клямку і щодуху загупав у двері. Кисле обличчя Джозефа вигулькнуло з вікна сараю.
– Що треба? – прокричав він. – Хазяїн там долі в курнику. Йдіть туда, якщо прийшли з ним побалакати.
– Що, вдома немає нікого, щоб відчинити двері? – загукав я у відповідь.
– Нікого, крім господині. Та вона вам не одчинить, хоч до ночі репетуйте.
– Чому? То ви не можете доповісти їй про мене, Джозефе, га?
– Нє-а, з чого б це? – пробурчав він, щезаючи у глибині сараю.
Врешті почався справжній снігопад. Я знову схопився за клямку, щоб повторити спробу, та раптом побачив хлопця, без кожуха, з вилами на плечі, який ішов від заднього двору. Він гукнув, щоб я йшов за ним, і, перетнувши пральню та бруковане подвір'я, де виднілися накриття для вугілля, помпа та голуб'ятня, ми нарешті дісталися великої, теплої та відрадно осяяної кімнати, вже знайомої мені. По стінах кидали відблиски вогні коминка, в якому горіло вугілля, торф і хмиз. Біля столу, щедро накритого для вечері, я мав приємність побачити господиню, про існування якої раніше і не підозрював. Я вклонився і зачекав, гадаючи, що вона запросить мене сісти. Вона ж мовчки і непорушно дивилася на мене, відкинувшись назад у своєму кріслі.
– Поганенька погода! – зауважив я. – Боюся, місіс Гіт-кліф, що ваші двері колись не витримають натиску гостей: через велику кількість вільного часу у ваших слуг мені довелося добряче померзнути.
Жодного слова не злетіло з її вуст у відповідь. Я дивився на неї, а вона – на мене; її холодний, байдужий погляд несхвально ковзав по моїй постаті.
– Сідайте! – різко сказав хлопець. – Він скоро прийде. Я послухався. Кашлянувши, покликав паскудницю Юнону, яка милостиво ворухнула кінчиком хвоста на знак того, що пам'ятає нашу першу зустріч.
– Гарна тваринка! – провадив я далі. – А цуценят, мабуть, плануєте роздати?
– Вони не мої,– мовила люб'язна господиня таким неприязним тоном, на який не спромігся б і сам Гіткліф.
– А, то ось, напевно, вже точно ваші улюбленці? – докинув я, киваючи на ліжник у темному кутку, де виднілося щось схоже на кицьок.
– Такі улюбленці виглядали б трохи дивно, – презирливо відповіла вона.
Як на лихо, то була купа битих кролів. Я ще раз кашлянув та присунувся ближче до вогню, повторивши своє зауваження про негоду.
– То не треба було виходити надвір, – відказала вона, підводячись, щоб зняти з полиці над коминком дві розфарбовані бляшанки.
Досі вона залишалася в тіні, але зараз я зміг роздивитися її статуру й обличчя. Вона була струнка і зовсім юна. Надзвичайно миловидий тип зовнішності; прегарне витончене обличчя (таких мені ще бачити не доводилося), лляні, ні, радше золоті кучері спадають на тендітну шию, а очі, якби дивилися ласкавіше, були б просто чудовими. На щастя для мого вразливого серця, в її ставленні не можна було віднайти нічого, крім почуття презирства та ще дивної, безнадійної туги.
Бляшанки з чаєм стояли так високо, що вона ледве могла до них дотягтись; я зробив рух назустріч, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, як скупар сахається, коли хтось йому раптом пропонує допомогти порахувати його гроші.
– Не треба мені вашої допомоги, – кинула вона. – Я можу дістати все сама.
– Перепрошую, – поспішив вибачитись я.
– Вас запросили на чаювання? – вимогливо спитала вона, надягаючи фартуха поверх своєї простої чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай.
– Із задоволенням вип'ю чашечку.
– Вас запросили? – наполягала вона.
– Ні,– зізнався я, злегка всміхнувшись. – Але ви принагідно можете мене запросити.
Вона швиргонула ложечку з чаєм назад у бляшанку і всілася назад, насупивши лоба і відкопиливши нижню губу, наче дитина, що от-от заплаче.
Тим часом хлопець натягнув старий кошлатий кожух та став біля вогню, свердлячи мене очима, наче я завдав йому смертельної образи. Я почав вагатися: мабуть, він простий У слуга: його одяг та говірка, однаково грубі, робили його несхожим на зверхніх Гіткліфів.
Здавалося, що його густих темних кучерів ніколи не торкався гребінець, вуса окупували пів-обличчя, а руки були смаглявими, як у робітника. Але хлопчина поводився розкуто, на майже зухвало, та ніяк не виявляв звичної для прислужника запопадливості перед хазяйкою. Не зауваживши нічого, що б вказувало на справжнє становище цього хлопця, я вирішив за краще не звертати уваги на його інтригуючу поведінку. За п'ять хвилин увійшов Гіткліф і деякою мірою загладив незручну ситуацію.
– Ось бачите, сер, я прийшов, як і обіцяв! – удавано бадьоро виголосив я. – Боюся, через негоду я пробуду у вас в ув'язненні з півгодинки, якщо ви, звісно, будете такі ласкаві надати мені притулок на такий час.
– Півгодини? – перепитав він, обтрушуючи одяг від снігу. – Цікаво, як це можна було вибрати для прогулянки таку негодящу погоду… Знаєте, що ви ризикували заблукати в тутешніх болотах? Такими вечорами навіть знайомі з цими заболоченими місцями люди часто збиваються з дороги. Можу вас запевнити, що на зміну погоди найближчим часом годі й сподіватися.
– Тоді, можливо, хтось із ваших хлопців мене проведе й залишиться ночувати у Грейнджі? Ви могли б мені виділити когось?
– Ні, не можу.
– Справді? Ну, тоді я буду змушений довіритися власній інтуїції, щоб віднайти дорогу.
– Гм… Ти колись зберешся робить чай? – кинув він потертому кожухові, що весь час зиркав то на мене, то на молоду леді.
– А йому теж наливати? – звернулася вона до Гіткліфа.
– Та роби ж щось нарешті! – так дико гримнув він у відповідь, що мене аж пересмикнуло. Тон, яким це було сказано, виказував справді лютий поганий характер. Тепер у мене вже не було підстав називати Гіткліфа всього лиш «солідним чолов'ягою».
Коли все нарешті було готове, він запросив мене приєднатися зі словами: «А тепер, сер, підсувайте до столу свого стільця». Ми всі – і неотесаний хлопчина теж – повсідалися за столом. Поки ми смакували вечерю, за столом панувала сувора мовчанка.
Я вирішив, що коли то я створив таку гнітючу атмосферу, то просто зобов'язаний розрядити обстановку. Не сидять же вони щодня такі нахмарені й небалакучі! Яка погана вдача в них не була б, не можуть же вони щоденно ходити з такими сердитими обличчями!
– Дивно, – почав я у перерві між чаюваннями – чекаючи наступної чашки чаю, – так дивно бачити, наскільки звички можуть впливати на наші смаки і почування. Багато хто не уявляє собі щасливого життя у такій цілковитій ізольованості від світу, у якій живете ви, містере Гіткліф. Але смію сказати, що в теплому сімейному колі, з такою прекрасною дамою серця…
– Дамою серця? – перервав мене він із майже сатанинським усміхом. – Та де ж вона, моя прекрасна дама серця?
– Я мав на увазі місіс Гіткліф, вашу дружину…
– Он як! То ви припускаєте, що її дух повстав у вигляді янгола-охоронця Буремного Перевалу, поки її тіло спочиває в землі? Я правильно вас зрозумів?
Побачивши, що дав маху, я постарався виправитися. Звичайно ж, їхня різниця у віці була надто великою як для чоловіка і дружини. Йому близько сорока – вік, коли чоловіки не надтотішать себе надією на кохання юної дівчини. Таку мрію ми леліємо вже на схилі років. А дівчині важко було дати й сімнадцять.
Раптом мене осяяв здогад: цей селюк поруч зі мною, який сьорбає з блюдечка та хапає хліб немитими руками, і є її чоловік! Гіткліф-молодший, звичайно! Похована заживо у цьому домі, дівчина кинулася в обійми до першого-ліпшого, не У здогадуючись, що можуть існувати і кращі партії. Як шкода, що я змусив її пожалкувати про свій вибір.
Остання думка може здатися самовпевненою, але припускаю, що так і було. Мій сусіда по столу видається негарним, а я вже встиг переконатися, що мене вважають досить привабливим.
– Місіс Гіткліф – моя невістка, – сказав Гіткліф, підтверджуючи мої здогади. Говорячи це, він дивно поглянув на неї – поглядом, сповненим ненависті. Невже м'язи його обличчя функціонували не так, як у інших, викривлюючи перспективу справжніх душевних почуттів?
– А, звичайно, тепер я зрозумів! То ви є щасливим володарем серця цього чарівного янгола! – звернувся я до свого сусіди.
Помилка виявилася ще грубішою за попередню: парубійко почервонів і стис кулаки, вочевидь, збираючись показати, де тут зимують раки. Але він вчасно отямився й обмежився брутальними прокльонами в мою адресу, які я сумлінно пропустив повз вуха.
– Ви знову помиляєтеся, сер. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним чарівним янголом: її чоловік помер. Я сказав, що вона доводиться мені невісткою, отже, вона була дружиною мого сина.
– А цей хлопець…
– Не син мені, запевняю вас.
Гіткліф знову всміхнувся, ніби приписати йому таке батьківство було нечуваним зухвальством із мого боку.
– Моє ім'я – Гортон Ерншо, – відрубав хлопець, – і я раджу вам його поважати!
– Я, здається, нічим не виказав своєї неповаги, – відповів я, в душі потішаючись із його гордовито-пихатого тону.
Він витріщався на мене, поки я не відповів тим самим; очевидячки, поостерігся, що моя спокуса зацідити йому у й вухо або висловити вголос усе, що я про нього подумав, стане занадто сильною. Я усвідомив, що почуваюсь у цьому теплому родинному колі дедалі незатишніше. Гнітюча атмосфера будинку тисла на мене, не допомагав навіть такий-сякий фізичний затишок: я вирішив пильнувати, щоб не опинитися під цим негостинним дахом втретє.
Процес поглинання їжі скінчився; ніхто не зронив до мене ні слова, тому я підійшов до вікна глянути, що там із погодою.
Що за сумне видовище постало переді мною! На землю спустилася непроглядна ніч, а небо й довколишні пагорби заметіль перетворила в одну суцільну пелену зі снігу.
– Я не зможу дістатися додому без провідника, – мимоволі вихопилося в мене. – Шлях, певно, вже замело, а якщо й ні, то я навряд чи знайду дорогу в таку хуртовину.
– Гортоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – звелів Гіткліф. – А двері припни дошкою.
– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.
Мені ніхто не відповів; озирнувшись довкола, я побачив лише Джозефа, який ніс собакам відро каші, та місіс Гіткліф, що схилилася над вогнем, знайшовши собі розвагу: вона намагалася підпалити пучок сірників, що впали, коли вона діставала чай. Джозеф, спекавшись своєї ноші, критично оглянув кімнату і проскрипів:
– Це з якого дива ви тута байдикуєте, коли всі гарують надворі? Але вам шо кажи, шо не кажи – діла не буде! Най вас чортяка вхопить слідом за вашою матінкою!
Спершу я вирішив, що ця палка промова звернена до мене, і розлючено ступив до старого шарлатана з наміром виштовхати його за двері. Та мене перепинила місіс Гіткліф. – Ти, старий буркун! – вигукнула вона. – Ти не боїшся, що тебе чорти візьмуть, коли ти їх так любо згадуєш? Попереджаю, не зли мене, бо зажадаю, щоби диявол прийшов потвою душу! О! Поглянь сюди, Джозефе, – вела вона далі, знімаючи з полиці важку чорну книгу, – я покажу тобі, наскільки добре я оволоділа мистецтвом чорної магії; скоро весь дім це зрозуміє. Руда корова здохла не просто так, а твій ревматизм – навряд чи лише наслана Богом кара! У – Ох, поганка! – видихнув старий. – Хай береже нас од нечистого Господь!
– Ні, нечестивцю! Ти, відкинутий Богом, іди звідси, а то я занапащу твою душу! Я зліпила з воску та глини твою фігурку, і знай – перший же, хто наважиться переступити межу, буде… Ні, я не скажу, що з ним буде, але ти це відчуєш на власній шкурі! Забирайся, бо я можу тобі наврочити!
Мала відьмачка недобре всміхнулася, й Джозеф, здригнувшись від невдаваного жаху та бурмочучи молитви, поспішив зникнути з її очей. Вийшовши за двері, він вигукнув: «Відьма!». Я подумав, що вона просто жартує таким моторошним способом, і, коли ми залишилися наодинці, спробував змусити її перейнятися моєю скрутою.
– Місіс Гіткліф, – промовив я щиро, – вибачте, що турбую вас. Але смію думати, що людина з таким прегарним обличчям не може мати кам'яне серце. Дайте якусь вказівку, що допоможе мені знайти шлях додому: я маю не більше гадки, як туди дістатися, ніж ви – як проїхати до Лондона!
– Ідіть дорогою, якою прийшли, – відповіла вона, вмостившись у кріслі зі свічкою та поклавши перед собою важку книгу. – Скупа порада, але це все, що я можу вам сказати.
– Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайшли мертвим десь у твані або сніговому заметі, ваша совість потай не говоритиме, що у цьому є й ваша провина?
– Хай навіть і так, але я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені навіть вийти до садової брами.
– Ви?! Та я б не посмів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! – вигукнув я. – Я прошу вас вказати дорогу, а не показати її; чи вмовте містера Гіткліфа дати мені провідника.
– Кого? Тут лише він сам, Ерншо, Зілла, Джозеф та я. Кого ви оберете?
– А немає на фермі ще якогось хлопчини?
– Ні; це всі.
– Тоді все складається так, що мені доведеться залишитися у вас на нічліг.
– Це ви можете владнати з господарем. Я в це не втручатимусь.
– Сподіваюся, це для вас буде уроком і відвадить від необачних мандрівок нашими пагорбами, – суворо відрубав Гіткліф із дверей кухні. – Щодо того, щоб залишитися тут, то окремої кімнати для гостей в мене немає: доведеться вам розділити ліжко з Гортоном або Джозефом, якщо ви згодні на такі умови.
– Я можу спати на кріслі в цій кімнаті,– відповів я.
– Ні-ні! Чужинець – то чужинець, яким би він не був – бідним чи багатим: мені ні до чого, аби хтось тут шарудів без мого відома! – грубо кинув він.