Євген Положій. Юрій Юрійович, улюбленець жінок

   Соня, об’єкт такого палкого кохання Юрія Юрійовича, як я вже казав, мала вельми симпатичну зовнішність і оригінальне почуття гумору, хоча й важко собі уявити, хіба що у кіно, набір цих достойних якостей в однієї особи жіночої статі одночасно. Та у двадцять два роки чого тільки з нами не трапляється. Звісно, Соня крутила романи з кимось із керівництва табору, з фізруком, з якимось перерослим піонером-мажором і періодично публічно знущалася зі щирих почуттів Юрія Юрійовича. Зарадити цьому процесу у такий стислий термін не уявлялося можливим, та й не варто лізти зі своїм сексуальним досвідом у чужий публічний дім. Мені лишалося мовчки чекати, поки закінчиться зміна і Юрій Юрійович збере себе та свої речі до купи, отримає зарплатню, купить нам квитки додому і спалить свій щоденник із такою дивною і такою непідходящою назвою.
   Тиждень під азовським жарким сонцем і прохолодним місяцем на пляжі промайнув, як один день і одна ніч.
   Тож про колір вази я наважився запитати лише в останній вечір, коли ватри піонерської «королівської» ночі вже згасли і останні піонерки розбіглися по пляжу втрачати цноту. Ми сиділи у кімнаті Юрія Юрійовича, бухали місцевий геть невдалий самогон і курили знову ж таки місцеві, але напрочуд прекрасні косяки. Точніше, бухали і курили я і Аркаша, а Юрій Юрійович акуратно розрізав ножицями свого «…винищувача», який насправді нікого, крім самого Юрія Юрійовича, так і не винищив.
   – А що ж там-таки з тією зеленою, чи то пак жовтою вазою? – запитав я, очікуючи на якусь коротку і дотепну відповідь, як це зазвичай трапляється в дитячих загадках. – Хто мав рацію: ти, піонери чи коти з собаками?
   – Як сказав перший український філософ-буддист Свирид Петрович Голохвастов, – відповів Юрій Юрійович і несподівано з розмаху різко увіткнув ножиці в подушку, – «…те, що звичайним людям здається зеленим, нам, вчоним, воно вже рябоє…» Ось так от, друже.
   Ця відповідь аж ніяк не розвіяла туману в моїй голові, іншими словами, я так нічого і не зрозумів, але вирішив не піднімати поки що цю тему і, пустивши дим носом, лише покивав головою. Рябоє так рябоє. Хер з ним. Головне, що ніхто тієї ночі не втопився і квитки додому лежать в кишені.
 
   Дорога додому запам’яталася нам містом Мелітополь, де кожен перехожий на питання, де знаходиться залізничний вокзал, строго вказував, як ми потім уже з’ясували, в інший бік. Зрештою, втомлені спекотним днем, через дві години ледь діставшись вокзалу, ми зрозуміли, що насправді це така місцева гра – вказувати приїжджим протилежний напрямок, «Мелітопольська забава» називається. Вигравала та група тубільців, чий приїжджий, заблукавши довгими вулицями, взагалі не потрапляв того дня на вокзал. Уже в потязі ми здогадалися, що така дивна поведінка мелітопольців напевне потойбічно якось пов’язана зі загадковою і містичною Кам’яною могилою, що знаходиться поруч із цим прекрасним містом.
   Пікантності нашим пригодам у Мелітополі додавало і товариство Соні Золотої Сіднички, яку поперли з табору за «вульгаризм», як дивно і пихато висловилась директорка. Насправді, перш ніж працювати з дітьми, цій старій лисій курві було б не зайвим пройти курси розважальної лінгвістики у Юрія Юрійовича. Останній свій шедевр вона видала на закритті зміни, коли після офіційної частини заходу святково звернулася до вожатих: «А тепер запрошую всіх на брудершафт!» – маючи на увазі, очевидно, фуршет. Хоча по суті висловлювання, беручи до уваги місце дії і контингент, вона була не далекою від істини.
   Четвертим у нашій блукаючій Мелітополем компанії був, звісно ж, Аркаша. Соня, таким чином, почувалася дуже незручно, бо чи не вперше за останній місяць, а може, й за все сексуальне життя опинилася у товаристві чоловіків, двоє з яких ще не могли з нею спати, принаймні поки не повернуться додому і Юрій Юрійович офіційно не відмовиться від своїх зазіхань на взаємне кохання, а третій, себто сам ЮрЮр, був шалено в неї закоханий, але спати через образу вже не бажав. «Ідентифікувати людину можна декількома способами, – вголос, поки ми пленталися вулицями із важкими валізами і наплічниками, розмірковував Аркадій, щоб хоч якось збити напругу та відволіктись від дійсно видатних цицьок Соні. – У мене є свій. Щоб дізнатися, яка людина поруч із тобою, потрібно просто дати їй нести важкий чемодан. Людина з важким чемоданом і та сама людина без важкого чемодана – це дві зовсім різних людини, повірте мені на слово. Особливо це стосується чоловіків. Без чемодана він – упевнений у собі, вільний, поблажливий. Чоловік із чемоданом – метушливий, нервовий, вразливий, злий, крикливий. Тому, якщо ви дійсно по-справжньому хочете перевірити мужчину – дайте йому можливість нести важкі валізи – і ви пізнаєте його сутність і його ціну. – Тут Аркадій виразно подивився на Юрія Юрійовича, чий чемодан за розміром сягав за межі його уяви про будь-які чемодани. – Але справжній чоловік поводитиметься однаково благородно як із важким чемоданом у руках, так і без нього, і це головне в благородних справжніх чоловіках. А от людина з наплічником – це зовсім окрема історія, – тут Аркадій, витираючи з чола піт, позирнув із надією на мене. – Це апріорі вільна людина: дружня, безпечна, легка, завжди готова допомогти. Але дайте їй важкий чемодан – і ви дізнаєтесь, хто вона є насправді! – Але я на Аркашини провокації уваги не звертав і його чемодан нести не брав. – З жінками складніше, – продовжував наш подорожній філософ, – і водночас простіше: вони приховують свою сутність значно майстерніше. Хіба може чоловік собі уявити, наприклад, що вчасно непоголені ноги часто-густо застерігають заміжніх жінок від необдуманих вчинків, тобто злягання на стороні? Скажіть мені, будь ласка, чи знаєте ви хоча б одного мужчину при повному розумі, якого б його непоголені ноги стримали б від виконання такої приємної місії? Ні, жінці не потрібно давати нести чемоданів, це лише ускладнить ситуацію, однак тягти їх доведеться вам. Насправді, щоб дізнатися справжню сутність жінки, дізнатися, якою вона стане через кілька років, навіть не потрібно, за класичним висловом, знайомитися з її мамою. Є значно доступніший спосіб все перевірити наперед. Достатньо просто попросити її перефарбувати волосся. Бо ніщо так не оголює істинну сутність жінки, як зміна кольору волосся, вони просто не встигають заховатися! Тому не фарбуватися протягом передшлюбних залицянь – це ще один із численних жіночих засобів приховувати свою сутність. – Тут Аркадій уже спостерігав за реакцією Соні, яка тягла свою величезну валізу самотужки. Ні я, ні він не запропонували їй своєї допомоги, а Юрія Юрійовича ми позбавили такої можливості погрозою розірвання всіляких дружніх стосунків.
   Квитки ми взяли лише на нічний потяг. На вокзалі, коли ми з Аркашею вийшли випити пива, нас хотіли нагло взяти на «гоп-стоп» місцеві гопники, тому нам прийшлося натовкти їм пики; а Юрій Юрійович отруївся пиріжком із капустою, після чого кілька годин бігав до туалету, а в коротких перервах писав оповідання про своїх улюблених філософів-мандрівників «а ля Гриша Тефаль» – Йєбучка та Йіжолопа, яке назвав «Бог, жінка та смерть».
   Коли приїхав потяг, то до нього, здається, збіглося половина міста, у тому числі й ті самі гопники, яким ми натовкли пики. Ящики, що стояли вздовж перону, їхніми зусиллями миттю перевантажились у вагони, і коли ми нарешті змогли віддати провідниці свої квитки і потрапити всередину, то побачили, що половина плацкарту забита черешнею, а половина – пасажирами.
   Сезон ягід відходив; ми проспали майже до самого дому, і сни наші були наповнені запахом спілої черешні.
 
   Після таких пригод у «Войковці» наступного семестру ми з Юрієм Юрійовичем дуже затоваришували і багато часу проводили разом, хоча ні тоді, ні зараз я ніяк не можу збагнути, що нас поєднувало. Ми настільки різні, нас цікавили настільки несхожі речі, що, здавалося б, марно навіть намагатися знайти хоча б одну спільну тему для бесіди більше, ніж на три хвилини. Проте брешу, мали ми одне захоплення, від якого обидва отримували величезне задоволення.
   Річ у тому, що одна з моїх численних подруг (здається, її звали Лариса) мала досить дивне хобі. У весільні сезони її ледь не кожного тижня запрошували старшою дружкою. Чи то в неї було багато подруг, чи то хист у неї до цієї справи, це так і залишилося загадкою. Але чи не кожної суботи ми з Юрієм Юрійовичем мали можливість на халяву поїсти і випити. І повеселитись. Звісно, що нас на весілля ніхто не запрошував.
   Технологія дуже проста. Зовнішній вигляд – нейтрально-святковий, обов’язково по дорозі в ресторан на клумбах зриваються квіти. До залу входимо впевнено, усміхаючись, потискаючи руки всім чоловікам, які зустрічаються, як добрим знайомим. Важливий момент: треба ввійти до зали, коли молоде подружжя сидить за столом, щоб якомога більше людей вас бачило. Букет дарується нареченій, бажано при цьому поцілувати її легенько в щоку, а нареченого потрібно привітати, щиро обійнявши, як давнього друга, і поплескати по плечу. Ні в якому разі у цілях конспірації не можна називати власне ім’я, навіть якщо і наречений, і наречена просто вистрибують із весільних вбрань від бажання познайомитись – саме у цей момент усі мають зрозуміти, що насправді ви – їхні давні друзі. Родичі з боку нареченого думатимуть, що вас запросили з боку нареченої – і навпаки. Не соромтесь випити посеред залу «по штрафній», це зближує. Навіть якщо вас потім битимуть, то за все загалом. Отож почувайте себе легко і спокійно і не забувайте, для чого прийшли: поки ніхто нічого не підозрює, сміливо сідайте за стіл і їжте-пийте в три горла, азартно вступайте в бесіди з сусідами на політичні теми, вигукуйте тости, тобто поводьтеся природно. Із суворим виразом обличчя, міцно стиснутими кулаками і питанням «Як дівоче прізвище нареченої?» її батько до вас підійде не раніше, ніж за півгодини. Та і за цей короткий відрізок часу ми з Юрієм Юрійовичем примудрялися налаштувати проти себе майже всю чоловічу половину весілля. Моя дівчина досить симпатична і безпосередня. Відомо, що на весіллі на будь-яку жіночу безпосередність чоловіки реагують, як пси на тічку в суки. У такому стані вони напрочуд агресивні й нанівець позбавлені почуття гумору. За Ларисою на кожному весіллі ходило не менше трьох кавалерів, не рахуючи старшого дружку, як правило, якогось здоровенного тупого лобуря. Претензії та бійка можуть виникнути з будь-якого дрібного приводу. Наприклад, одного разу, тільки-но сівши за стіл, я дунув у тарілку – там сиділа муха. Мені поставили у провину неповагу до весілля, мовляв, що ж ти, собако, в тарілку плюєш? Зрозуміло, що пояснювати щось людям у такому збудженому стані – річ безперспективна. Тому, після всіх правильно виконаних дій, нашим останнім та найголовнішім із Юрієм Юрійовичем завданням було швидко і непомітно зникнути. Нас жодного разу так і не побили, хоча, чесно кажучи, було за що. На «другий день» Ларису, як правило, довго розпитували, що за два таких нахабних хлопця приходили вчора? Вона розгублено розводила руками і казала, що сама вперше нас бачила.
   Отак ми й жили. Не скажу, що розкішно, зате весело.
 
   У дитинстві я думав, що всі корисні речі, наприклад, риб’ячий жир, обов’язково повинні бути несмачними, а всі важливі та необхідні пристрої там, прибори – обов’язково незручні в користуванні, інакше вони нічого не варті. Тобто щось смачне, приміром шоколад, не може аж ніяк бути корисним. Таке моє розуміння природи корисності й важливості явищ і речей витікало з практичних спостережень: по-перше, мій батько завжди казав, що нічого в житті не дістається легко, а по-друге – так воно й було насправді. Тим більше що по радіо і телевізору тільки й розказували, що про битви: то за урожай, то з буржуазним націоналізмом, то з світовим імперіалізмом. Тобто така була загальнодержавна філософія – максимально ускладнювати людям життя на кожному клаптику їхнього існування. Певне, хтось у високому керівництві вважав, що тільки так із нас можуть вирости справжні будівники комунізму. Щоб вони сказали зараз, не дай бог, були б вони живі?
   Приблизно ж таке ставлення побутувало у нашому товаристві й до шлюбу. Тобто сімейне життя заздалегідь розглядалося як кабала, але кабала необхідна й корисна, приблизно як риб’ячий жир: противно, але ж всі їдять, то, значить, і корисно. Зрозуміло, що всі ці походеньки по свадьбах та затримки до другої години ночі на дивані у дівчини, з якою зустрічаєшся, ніколи не минають дарма, за все рано чи пізно доводиться платити. А стикаючись з явищем і тілом достатньо часто, щоб звикнути, згодом приходиш до хибного висновку, що не так воно все й страшно, або, як кажуть деякі грузини, оригінально розуміючи українську мову та витлумачуючи прислів’я: «Не такий страшний чорт, як його малютка».
   Моя малютка виявилася не промах і швидко накинула на мене зашморг. Тож, як я вже казав, після року таких от побачень мені пощастило одружитись на колишній вожатій першого загону і самому наче потрапити у піонерський табір. Юрій Юрійович єдиний, хто схвально поставився до мого несподіваного для стороннього ока вчинку. Всі інші товариші насміхалися і тупо підстьобували. «Сім’я, – сказав Юрій Юрійович, – це найголовніше, що є у людини. Все інше – маячня!» Він і справді так вважав уже тоді. І всі зусилля прикладав до того, щоб знайти собі наречену, але, як на зло, його переслідували суцільні невдачі. Парадоксально – його обожнювали чи не всі жінки навколо, але ніхто з них із різних причин та через низку прикрих обставин так і не зайняв місце у житті поруч із Юрієм Юрійовичем. Я довго розмірковував, у чому полягає причина такої парадоксальної несправедливості, та згодом прийшов до висновку, що не в змозі відповісти на це запитання.
 
   Третім нашим досвідом виховання підростаючого покоління та вдосконалення педагогічної майстерності став піонерський табір «Сокіл», що знаходився біля міста Балашиха неподалік від Москви. В 1991 році там непогано платили за роботу з дітьми працівників комунальних служб поки що столиці СРСР, але, забігаючи наперед, скажу, ми не дарма там їли свої макарони по-флотські, бо діти наших провінційних ментів і столичної київської номенклатури у порівнянні з дітьми московської ліміти – ангели з крильцями.
   Табір стояв посеред лісу, але неподалік від шосе, по якому навіть в ті часи шмигало чимало автівок. Десь поруч, казали, розташована дача доньки Леоніда Брежнєва Галини та стояла відома дивізія внутрішніх військ ім. Фелікса Дзержинського, що видалося мені дещо символічним. Місцевість, незважаючи на таке серйозне сусідство, тишею і спокоєм не вирізнялася: по ночах із лісу інколи лунали постріли, а потім діти приносили у плетених корзиночках замість зірваних на букети квіточок знайдені гільзи від пістолета Макарова; а на п’яту добу третьої зміни табірний кухар кореєць Юра Кім, який не зачепить і мухи, приповз серед ночі до санчастини з перерізаними ахілловими сухожиллями на обох ногах – вийшов прогулятися пацан через ліс і нарвався на якихось блатних.
   Але ми про всі ці радощі навіть не підозрювали; їхали веселою компанією підзаробити грошей перед навчальним роком та подивитися у вихідні дні на Москву. А з дружиною у нас так це взагалі був медовий місяць.
   Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва, велика шумна баба з рудою стріхою на голові, одразу зібрала новеньких вожатих – Юрія Юрійовича, мене з дружиною та двох дівчат із переконливими цицьками (я одразу зрозумів, що серпень дарма не мине) у піонерській кімнаті на інструктаж і сказала, як нам спершу видалося, дуже дивну річ: «Попереджаю, після першої зміни у деяких корпусах довелося за рахунок заробітної плати вожатих фарбувати стіни! Тому раджу якомога швидше прийняти зміну, поки ваші попередники не розбіглися по домівках!»
   Тут мені треба покаятися. Покаятися, тому що не можна так ненавидіти дітей. Але я нічого не міг вдіяти, я й досі добре пам’ятаю прізвища найголовніших чортенят: Руслан Гаглоєв, Льова Куперман, Таня Оніщенко. Їх можна було тільки вбити, більше вони нічого не боялися, хоча, певне, смерті вони також не боялися. Інакше важко пояснити улюблену вправу Льови Купермана, коротко стриженого сопливого недолугого, всього у ластовинні хлопчини з колінами навпаки, який у першу ж годину перебування у таборі прямо на наших очах виліз на перила другого поверху корпусу і стрибнув униз, намагаючись поцілити животом у невеличку купу піску.
   – Хлопчику, що ти робиш? – запитав я сердобольно, наскільки міг, у юного Талаліхіна після вдалого приземлення. Моя колега вожата ледь стояла на ногах, похитуючись від розпачу, ковтнувши повітря і затуливши від жаху долонями рота.
   – В літачка граюся! – весело відповів хлопчик і помчав повз нас на другий поверх до «злітної смуги».
   Поки я за ним бігав, мені почулося, що у кімнатах щось відбувається. Спіймавши і закинувши Льову Купермана, як шолудиву вівцю, собі на плече, я нарешті потрапив в корпус і зрозумів, що занадто затримався з вожатими, настійливо запрошуючи їх на вечірню прогулянку. Варфоломєєва як у воду дивилася: все, що лишили своїм чадам турботливі батьки – яблука, груші, сливи – повільно стікало по тільки-но пофарбованих стінах хлопчачої спальні. Діти бігали, стрибали на ліжках і з тумбочок, кричали, кидалися подушками, овочами і фруктами, словом, вони створили справжнє пекло, потрапивши в яке, починаєш цінувати суворе виховання та прості провінційні звички. Насправді мені й не спадало на думку, що діти на таке здатні. Вони реально не звертали жодної уваги на вожатого, нічого не хотіли слухати, могли плюнути в спину, кинути щось в голову, тобто, м’яко кажучи, стосунки з четвертим загоном у мене одразу не склалися.
   На відміну від Юрія Юрійовича і своєї дружини, я не отримував ніякого задоволення від виховання дітей, а до піонерських таборів їздив виключно через те, що за непогано проведений час тут ще й платили гроші. Тож шукати спільну мову з дітьми або експериментувати з педагогічним процесом – робота не для мене; я міг запропонувати лише сталі прийоми, які давали результат колись. Колись, але не тут і не тепер. Ці діти виявилися зовсім іншими, вони мали зовсім інше виховання; мені здалося, що я взагалі потрапив у іншу країну, настільки незвичним виявилося навколишнє середовище, яке відбивалося на дитячій поведінці, як у дзеркалі. Багато з того, що у нас вважалося неприйнятним, принаймні публічно засуджувалося, тут розглядалося як невеличке баловство. Алкоголь, дрібні крадіжки – на це дивилися крізь пальці, як на справи буденні, таку собі людську слабкість, притаманну кожному. Все це не робило людей, які мене оточували, я маю на увазі, перш за все, місцевих працівників табору, гіршими або кращими, але те, що вони інші – це я одразу зрозумів для себе однозначно. Директор табору Надія Варфоломєєва, до речі, виявилася непоганим керівником, тобто я хочу сказати, що всім бажаючим вона давала можливість за рахунок комунального господарства Москви заробити додатково. Мені, наприклад, запропонувала очолити кружок автолюбителів, що, крім додаткових коштів, дало мені можливість усамітнюватися в темній кімнаті у будь-який час начебто для навчання піонерів водійським навичкам, хоча насправді з однією з цицькастих вожатих я освоював там зовсім інші навички. У нас би краще вдавилися, ніж дали студентам можливість підзаробити. Єдине, на що офіційно натисла Варфоломєєва, так це на те, щоб ми більше, цитую її висловлювання, «займалися з дітьми патріотизмом», але як досвідчений керівник і педагог, вона добре розуміла, що ігри у піонерів-героїв – не для такого контингенту дітей і вожатих.
   Отак і почалася моя третя зміна у піонерському таборі «Сокіл» у Підмосков’ї.
   Льова Куперман, зображуючи військового літака-винищувача, стрибав із другого поверху на купу піску животом, ризикуючи покалічитись і, очевидно, бажаючи заробити для мене як особи, відповідальної за його здоров’я та життя, на статтю кримінального кодексу. Після кожного приземлення у нього носом йшла кров, але це Льову не зупиняло.
   Руслан Гаглоєв, як справжній горець, за найменшу образу бив своїх сусідів металевим совком по голові, бажано – до крові. Вигляд крові лякав усіх, включаючи вожатих, але не Гаглоєва.
   Таня Оніщенко весь час носилася, як скажена, на худеньких тремтячих ніжках по табору, аж доки не падала, розбиваючи в кров то коліна, то голову, а падала вона кожного дня. Коли її лаяли, Таня намагалася втекти до лісу, де, якщо втеча вдавалася, сідала на пень і зализувала рани язиком, мов дикий звір.
   І таких розбишак скакало по корпусу тридцять; і всі вони кричали і посилали матом вас подалі прямим текстом, на що їхні батьки, до речі, завітавши у вихідні дні у гості, не звертали уваги, вважаючи, певно, дитячу ненормативну лексику необхідним елементом комунікації. Я наче потрапив до малолітніх вампірів, які дражнили мене і заманювали до себе в полон, хоча насправді мені було не до жартів. Кожного ранку я просинався з відчайдушною думкою про те, що сьогодні утнуть маленькі злочинці й як я про це увечері на п’ятихвилинці доповідатиму директору табору.