Євген Положій
Юрій Юрійович, улюбленець жінок

* * *

   Всі зверталися до нього Юрій Юрійович.
   Можливо, на перших порах у такому підкреслено офіційному зверненні ховалася іронія банального і сірого навколишнього людського середовища; можливо, комусь воно заміняло прізвисько; можливо, хтось взагалі не звертав уваги на такі дрібниці. Але згодом все стало на свої місця, бо всі зрозуміли: він Юрій Юрійович – і ніхто інший. Єдиний і неповторний; таких більше не роблять, а якщо й роблять, то вони не доживають до повноліття.
   Я впевнений, ви також запам’ятали його саме під таким ім’ям. Інакше й бути не могло.
 
   Юрій Юрійович був прикладом для нас усіх. Не пив, не курив, не бігав по дівках і майже весь свій час присвячував вихованню дітей. Ми познайомилися під час літнього стажування, коли він працював піонервожатим четвертого загону, де малюкам виповнилося не більше десяти років, а я – фізичним керівником у тому ж піонерському таборі. Ми мали по двадцять одному року, обидва тільки-но відслужили в армії й закінчили перший курс місцевого педагогічного університету. Я вступив до педу по блату, на філологічному факультеті завідувала кафедрою моя тітка; Юрій Юрійович же навчався там за покликанням серця – на історичному, при чому в його випадку слово «педагогічний» мало куди більше вагу, ніж «історичний». Він, що той Лев Толстой у мініатюрах Хармса, єдиного письменника, твори якого я й досі хоча б так-сяк пам’ятаю, дуже любив дітей. Щоправда, методи виховання він мав досить оригінальні, але це не заважало дітям любити і поважати Юрія Юрійовича. Наприклад, не хочуть вони лягати спати, бігають, кричать, кидаються подушками. Щоб зробив звичайний вожатий? Правильно, нагримав. А от Юрій Юрійович – ні. Він зайде в кімнату і голосно запитає: «Діти, хто з вас знає, що таке клітор?» Малюки, в яких у цьому віці дуже великий потяг до пізнання нового, бігом кидаються до ліжок і починають посилено міркувати, що ж означає це прекрасне магічне слово? Бо той, хто правильно відповість на питання, завтра буде звільнений від прибирання території. Через десять хвилин майже всі сплять і тільки найдопитливіші запитають: «Юрію Юрійовичу, ми не знаємо, скажіть нам, будь ласка, що воно таке?» І Юрій Юрійович, трохи поламавшись, похмикавши і похукавши у великий кулак, сором’язливо відповість: «Це, мої любі, таке дуже велике, довге і солоне, як огірок!»
   Таке тонке знання дитячої психології не раз виручало Юрія Юрійовича у складній роботі вожатого піонерського табору відпочинку для дітей міліціонерів. Ось, наприклад, як на елементарному прикладі Юрій Юрійович пояснив дітям, що собою на практиці являє таке складне почуття, як кохання. Піонерський загін повним складом мирно гуляв на лугу і збирав квіточки. Світило сонечко, дув легенький вітерець, тобто стояла така погода, коли всім вожатим світу нестерпно хочеться спати десь у тіні кущів, бажано не самому, і бачити прекрасні сни про піонерські табори, де є все: їжа, ліжко, колеги, річка, зарплатня, але немає дітей. Навіть сам Юрій Юрійович не міг встояти проти такого могутнього потягу природи і почав впадати в передобідню прострацію, як раптом до нього підійшов Антон, син великого місцевого міліцейського начальника, чи не генерала. Сам Антон також у свої вісім років мав вигляд мало не генерала: товстий, солідний, поважний, штани на підтяжках.
   – Юрію Юрійовичу, що мені робити?! – роздратовано запитав він. – Я дуже люблю Катю!
   – А де зараз Катя? – поцікавився вожатий.
   – Он вона, бігає по лугу! – Антон показав рукою в бік білявої дівчинки з вінком ромашок на голові.
   – Тож біжи, наздоганяй її, вали на землю, а сам падай зверху, – порадив добрий Юрій Юрійович.
   Але Антон був ще не в тому віці та вже не в тому статусі, щоб ганятися за дівчатами і валити їх на траву. Через кілька хвилин вайлуватий хлопчисько впав і боляче забив коліно. Шкутильгаючи, розгніваний і заплаканий, він підійшов до вожатого, за ним гамірливим допитливим натовпом підбігли інші діти. Та Юрій Юрійович не розгубився. Він погладив Антона по голові, витер сльози і сказав: «Тож запам’ятай, Антоне, кохання без болю не буває!»
   На обід Антон і Катя йшли, взявшись за руки. Подальша, позатабірна доля їхньої пристрасті нам не відома.
   Юрій Юрійович викликав захоплення не лише педагогічними талантами, а й зовнішнім виглядом. Коли він, високий і великий, як незворушна скеля, стояв на березі річки, уважно спостерігаючи, щоб ніхто з дітей, не дай боже, не втопився, – у підвернутих до колін синіх спортивних штанях із витягнутими колінами, білій класичній майці, наче знятій з героїв кінофільмів про дачників, солом’яному брилі з широкими полями, – від нього не могли відвести очей навіть найвродливіші дівчата з сусіднього піонертабору. Навіть у сторонніх людях він викликав почуття впевненості й захищеності, що ж там уже казати про нас, недостойних? Ми жили за ним, як за кам’яним муром!
   У загоні Юрія Юрійовича відпочивали та набиралися здоров’я діти не тільки генералів, а й сержантів патрульно-постової служби ДАІ. Одного з таких розбишак звали Вася Голіков. Він постійно ходив замурзаним, ховав під подушкою жирні котлети з їдальні, крав речі в усього табору і хвалився, що батько, коли приходить додому, постійно викладає з кишень купу грошей на стіл і матюкається. Якось у Юрія Юрійовича відбулася з ним бесіда про сенс життя.
   – Васю, – запитав мудрий вожатий, – а ким ти хочеш стати, коли виростеш?
   – Ментом, – відповів Вася, – як мій батько.
   – А чому?
   – Тому, що я хочу бути багатим!
   – А що ти робитимеш, Васю, коли станеш багатим?
   – Куплю відак. Куплю телевізор. Куплю холодильник. Куплю дім. Куплю машину.
   – Ну, а потім?
   – Куплю ще один відак. Ще одну машину. Холодильник. Ще один телевізор.
   – Добре, Васю. Ну, а потім? Навіщо тобі, наприклад, три машини або три відака? Ти ж однак зможеш одночасно дивитися лише один фільм і їздити тільки на одній машині!
   Після цих слів Вася Голіков упав у суцільний розпач і майже два дні не крав котлет із їдальні. Він бродив по кущах окремо від своїх колег і про щось зосереджено думав.
   Ми сиділи на лавочці: я якраз потягував косяка, а Юрій Юрійович захоплено розповідав про складності перехідного віку в дітей із неповноцінних сімей. Усіх дітей із міліціонерських родин він вважав трохи неповноцінними: «Розумієш, батько весь час на роботі: робота напружена, кругом бандити, кулі свистять… Повертається додому, а там дружина мозолить про гроші і недоглянутих дітей… Хіба ж це повноцінне життя?» Раптом підбігли дві дівчинки, і, хвилюючись, запитали, що трапиться, якщо людина з’їсть цілу жменю вовчих ягід. Юрій Юрійович відповів, що, звісно, після цього така людина помре. «А Голіков з’їв!» – радісно закричали дівчата і заляпали в долоні, весело підстрибуючи. Так уже вийшло, що в таборі Голікова мало хто любив.
   – А де той Голіков? – запитав Юрій Юрійович, ледь стримуючи відчай і підкашлюючи від хвилювання.
   – А він у туалеті! У нього живіт схватило!
   – А де ті ягоди?!
   – А ми вам зараз покажемо!
   Слава богу, Юрій Юрійович, хоч і навчався на історичному факультеті, вовчі ягоди від якоїсь там іншої неотруйної дички міг відрізнити легко. На щастя, виявилося, що це саме якась така неотруйна дичка, тому Голікову, крім поносу, нічого не загрожувало. Інший вожатий так би одразу і сказав, але, як нам уже відомо, Юрія Юрійовича природа наділила непересічним педагогічним талантом.
   – Так, – виніс він суворий вирок, – це дійсно вовчі ягоди. І завтра після обіду Голіков помре.
   Діти разом принишкли. Певне, вони не розраховували, що смерть прийде до Васі так швидко.
   – А що ж нам робити? – схвильовано запитали вони. – Може, треба його відвезти в лікарню?
   – Ні, лікарня тут не допоможе. Пізно.
   – А що ж нам робити, Юрію Юрійовичу? – заскиглили діти. – Ми ж нічого не знаємо! – думка, що Вася помиратиме десь поруч, викликала у них суперечливі відчуття.
   – Усе просто, – сказав добрий вожатий. – Усе дуже просто. По-перше, потрібно вивчити гарну пісню – коли Голікова завтра ховатимуть, ми її заспіваємо всім загоном, а весь табір плакатиме!
   – А чому гарну? Ми не хочемо гарну, Голіков був поганий! – закричали діти.
   – Так потрібно, – твердо сказав добрий вожатий. – Такий закон!
   – А-а-а! – погодились діти. – Тоді гаразд!
   – Ну, то всі мерщій біжіть до музичного керівника! – прикрикнув Юрій Юрійович, двічі різко свиснувши у рожевий свисток, і малеча, випереджаючи одне одного, кинулася в клуб.
   Всі діти того вечора виявляли неприродно підвищену люб’язність до Голікова. Катя навіть подарувала букет ромашок. Голіков, наляканий таким підозрілим перебігом подій, нічого не розуміючи, заліз під ковдру і тихенько жував там активоване вугілля, видане Юрієм Юрійовичем.
   Наступний ранок почався з невеличкого конфузу. Якийсь хлопчина повідомив мамі, яка працювала куховаркою в табірній їдальні, що сьогодні зранку вони всім загоном готувалися до похорон Васі Голікова, який учора об’ївся вовчих ягід і після обіду повинен померти. Так, мовляв, обіцяв вожатий. Вони, мовляв, сьогодні зранку так чисто прибрали територію, так усе вимели, зібрали всі папірці, всі пластикові пляшки, бо прийде ж багато гостей, приїдуть батьки Голікова; тому вони в березовому лісочку неподалік навіть намітили могилку для Васі і навіть почали трохи копати яму… Мама-куховарка перелякалася до нестями і в розпачі підбігла до мене – я того дня чергував. Заспокоївши і маму, і сина словами: «Усе буде гаразд, не хвилюйтесь!» – я продовжив у захваті, правду кажучи, достойному іншого застосування, знімати проби з сьогоднішнього меню і через дві хвилини забув про обіцяну нами смерть Голікова. Як з’ясувалося після обіду, Юрій Юрійович також про все забув. Він ніжився в променях слави – директор табору виголосив його четвертому загону подяку за чудову конкурсну пісню, ідеально прибрану територію і підготовку ями для сміття. В результаті загін очолив залік соціалістичного змагання і отримав на дверцята в корпус маленького червоного прапорця з надписом «Лідер», яку не всі діти могли прочитати правильно, що часто викликало подвійне тлумачення і ставило під сумніви доцільність такої відзнаки.
   Директор табору, Вась-Вась, людина надзвичайно обдарована музично, але на велику прикрість, схильна свою надзвичайність виявляти суто на весіллях, днях народженнях та інших пиятиках, ніяк не міг збагнути, чому це діти Юрія Юрійовича сьогодні співали так душевно, що всім хотілося плакати?
   Після обіду ми сиділи на лавочці та спокійно обговорювали вечірню програму розваг для вожатих: пиво чи горілка? Але наші релаксації перервали грубо і безцеремонно – збентежений та розлючений четвертий загін всім числом навалився на Юрія Юрійовича. Попереду діти, заламавши руки за спину, вели Голікова. Той пручався, але не дуже, мав приречений вигляд і готувався виконати волю колективу, тобто померти тут і зараз. Та Васі ніяк не помиралося, навіть не болів шлунок, і це страшенно всіх дратувало.
   – Юрію Юрійовичу, – ступивши крок уперед, розгнівано сказав Антон, – ви обіцяли, що Голіков помре після обіду! А він ще й досі живий!
   – А ну-бо підведіть його до мене ближче!
   Голікова підвели. Юрій Юрійович взяв його за замурзане, як завжди, підборіддя і уважно став роздивлятися обличчя.
   – Ну, що, що там?! – оточивши нас щільним колом, штовхаючись і шморгаючи носами, кричала схвильована малеча.
   – Він не помре, – оголосив свій діагноз Юрій Юрійович.
   – Але чому?! – розчаровано видихнули діти. – Чому?!!
   Кілька дівчат, здається, навіть заплакали від розчарування та несправедливості.
   – Він попоносився. Це добре видно по обличчю. Таке буває. Рідко, але буває. Та це майже диво! – І Юрій Юрійович тричі свиснув у рожевий свисток. – А тепер всі геть бігом у ліжко, у нас тиха година! Я зайду через п’ять хвилин, і той, хто перший скаже, що таке оргазм, завтра не піде прибирати територію!
 
   Справжнє життя в таборі кипіло ночами, коли діти спали. На першій зміні все проходило чудово, а от на другу нам звідкілясь видряпали нову старшу вожату. Тьотя мала добре за тридцять, буйний характер і неабиякий потяг до сексуальних пригод із молодими студентами-практикантами. Але молоді студенти-практиканти визначились зі своїми пріоритетами на цей музично-сексуальний сезон ще на початку першої зміни; у нас склався невеличкий, але дуже тісний колективчик, в якому кожен знайшов собі підходящу пару, а то й дві.
   Першою жертвою старшої вожатої чомусь мав стати я. Вона прямо пояснила це тим, що завжди починає із фізичних керівників: мовляв, вони міцні тілом, але достатньо тупі. Я її розчарував, сказавши, що насправді навчаюсь на філологічному, а у фізруки потрапив через дефіцит кадрів, тому не достатньо тупий, але це її не зупинило.
   – Я весь полк у Монголії обслуговувала! – гордо заявила вона, начебто цей факт повинен надати мені хисту та бажання.
   – Я не знаю, як там у вас складалося життя у Монголії, – відповів я, – але особисто я ні в Україні, ні в Росії, ні в Казахстані, ні в Польщі, ні в будь-якій іншій країні світу вас не обслуговуватиму!
   Проте ми серйозно недооцінили бойову та політичну підготовку нашої старшої піонервожатої. Дружини танкістів так просто не здаються.
   Наступного ранку о шостій годині, коли всі ще міцно спали, вона прийшла в мою кімнату і спробувала залізти в ліжко. Я послав її куди подалі та перевернувся на інший бік. Тьотя повернулася, ніжно так мене покликала, а коли я розплющив очі й запитав, у чому, взагалі, річ, зірвала з мене ковдру і вилила трьохлітрову банку холодної води прямо на причинне місце.
   Наступного дня їй на правах не монголів відмовили всі вожаті, окрім, на наше колективне прохання, Юрія Юрійовича. Тож коли ми побачили, як ввечері по вмитій чистим червневим дощем асфальтовій доріжці у шкіряному картузі та чорному плащі у напрямку клубу йде Юрій Юрійович, то з полегшенням зітхнули. Ми сподівалися, що він, єдиний серед нас, хто не мав дівчини, якось зможе приборкати старшу піонервожату: якщо не тілом, то, так би мовити, своїм високим духом. Зітхнув із полегшенням навіть директор табору Вась-Вась, який і сам небезпідставно побоювався потрапити під копита дикої степової кобилиці.
   Але Юрій Юрійович зазнав фіаско. Після вечірньої прогулянки, ледь відбившись од палких обіймів королеви монгольських степів, він сказав: «Мужики, я не можу! Я як згадаю про монгольський полк, одразу хочеться дезертирувати!»
   Із тієї хвилини в таборі розпочався справжній терор. Мирному нашому життю прийшов кінець.
   І не тільки нашому – діти просто з ніг падали від нескінченної низки конкурсів, концертів, репетицій і такої іншої фігні, яка в нашому виховному процесі досі займала доволі незначну частку. Ситуація ставала дедалі драматичнішою. Та, слава богу, в місті жили друзі, які нічого не знали про славне бойове минуле старшої піонервожатої.
   На наше прохання вони приїхали втрьох, узявши із собою дві пляшки горілки та настільну гру «Менеджер». Заманити старшу піонервожату до нашої кімнати виявилося нескладно, навпаки, вона прийшла залюбки. Ми з сусідом знайшли теплий притулок у своїх дівчат, і наші друзі почали грати зі старшою вожатою в «Менеджера», гру про наступаючий капіталізм та його суворі реалії. Закінчивши свою колективну справу рано вранці, саме перед планеркою, вони спокійно сіли в машину і поїхали додому. Хто з них виграв тієї ночі і скільки разів, ми так і не дізналися.
   Того ранку на планерку, яка зазвичай проходила на літній відкритій естраді прямо посеред піонерського табору, завітав сам Вась-Вась. Чимось розлючений, очевидно, з добрячого похмілля, він довго вчив нас життю та педагогічному вихованню і допитувався, куди поділася старша піонервожата. Ми мовчали, бо в наші плани входило лише зробити приємне їй та нашим друзям, але аж ніяк не спровокувати сексуальний скандал. Ми воліли тільки того, щоб вона відчепилася від нас. Нема чого гріха крити, ми сподівалися, що після такої ночі вона нарешті вгамується і життя в таборі піде своїм звичаєм. На ранкову зарядку вже повибігали діти, а директор продовжував розпікати нас за недоліки у виховній роботі. Старша піонервожата все не йшла.
   – Юрію Юрійовичу, – нарешті попросив директор нашого героя, якому завжди довіряв найбільше, – ану, піди пошукай Світлану Георгіївну!
   Та довго шукати не довелося. Не встиг Юрій Юрійович зробити кілька кроків, як вона з’явилася з боку нашого корпусу. Володарка монгольського полку і трьох «топ-менеджерів» йшла в розстебнутому на голе тіло халаті, боса, а в руках, як пропелер, крутила яскраво-червоні чоловічі труси в дрібний горошок. Вона була п’яна і щаслива. І це був останній її робочий день у нашому таборі.
   Юрій Юрійович вважав такий фінал особистою поразкою. Але він не довго сумував – зрештою директор призначив його виконувачем обов’язків старшого вожатого без відриву від роботи з загоном. Це влаштувало всіх, навіть Світлану Георгіївну, яка перейшла працювати до сусіднього піонертабору «Олімпійські резерви» керівником драмгуртка, де, кажуть, справила на місцевих вожатих не менш яскраве враження.
 
   Слава Юрія Юрійовича, вихователя-приборкувача непокірливих і зловредних піонерів поширювалася з небаченою швидкістю. Щоб вгамувати своїх розбишак-підопічних, до нього почали звертатися інші вожаті, й нікому Юрій Юрійович не відмовляв у допомозі та доброму слові. Від слави Юрія Юрійовича як найближчий товариш немало вигравав і я. Мною, злим і могутнім фізруком, колеги регулярно лякали дітей; тож як я від того не відбрикувався, але змушений був брати участь у виховному процесі хоча б із суто товариських почуттів. Мене часто кликали в корпуси для опосередкованого фізичного знущання над порушниками дисципліни шляхом нехитрих, але одноманітних фізичних вправ або корисних господарчих дій. І у кожному загоні обов’язково знаходилися екземпляри типу Васі Голікова, яким миття підлоги або присідання з вогнегасниками за наказом фізрука здавалися подвигом на кшталт штурму Рейхстагу. Беручі до уваги їхнє важке дитинство, професію батьків та зловредні характери, які дісталися їм у спадок, про застосування більш радикальних методів, як то ремінь або дубець, мова йти не могла. Та, на жаль, моя куца фантазія не сягала далі, ніж марширування навколо корпусу з табуретками у витягнутих руках під дружнє декламування вірша Маяковського:
 
В поцелуе рук ли, губ ли,
В дрожи тела близких мне
Красный цвет моих республик
Тоже будет пламенеть!
 
   А коли нікого не було поруч, дітлахи декламували свій улюблений віршик про червоний прапор. Зараз, у контексті всіх цих псевдополітичних подій, я його часто згадую:
 
Как увидишь знамя – береги его!
Он ведь с носом красным цвета одного!
 
   Проте Юрій Юрійович ніколи не схвалював таких ідеологічно грубих і педагогічно недосконалих методів виховання. У ньому копирсалася, на відміну від нас, тонка і чутлива натура майбутнього педагога-новатора. Можливо, ми спостерігали народження нового Сухомлинського або Макаренка, хто знає. Першою жертвою нової методи Юрія Юрійовича став Льоха Тєлєвной, довгий і худий, як кишка, нахабний п’ятнадцятирічний хлопчина з першого загону, якого після чергового порушення мені передала на перевиховання змучена вожата. «Зроби з ним що-небудь!» – благала, ледь не плачучи, Світланка-Чапаєв (Чапаєв – тому що мала невеличкі вусики. Коли я з нею цілувався, то ніколи не голився виключно з почуття солідарності). Я нахмурив брови і пограв для ефекту біцепсами, але Тєлік, здуваючи зі свого гострого носа невидимі пилинки, лише нагло подивився мені в очі й посміхнувся. Підлогу він уже мив, з вогнегасниками присідав, Маяковського декламував, на заборону на купання плювати він хотів (вони всі бігали купатися на річку вночі), тож більш нічого креативного на тиху годину я йому запропонувати не міг, всі мої засоби впливу вичерпались. Надія лишалася тільки на Юрія Юрійовича.
   І Юрій Юрійович, як завжди, не підвів.
   – Тєлік, – запитав мудрий вожатий, – скажи мені, будь ласка, чого ти більше за все боїшся в житті? Окрім батька, звісно.
   Батько у Тєліка був знаним у місті опером, якого боялися всі бандити.
   – Нічого я не боюся. І батька я не боюся. Це ви його повинні боятися!
   – Чому це ми повинні боятися твого батька? Хіба ми які злочинці? Ми чесні піонервожаті! То чого ж нам його боятися?
   – Тому що мого батька всі бояться. Вчителі бояться, лікарі бояться, і директор табору, якого ви боїтеся, також боїться. Значить, і ви боїтесь.
   – Логічно, – зауважив Юрій Юрійович, дістав із кишені гребінця і заходився неквапливо розчісуватися. – А з яких це саме причин?
   – А з тих причин, що мій батько каже, що нема на світі такої людини, яка б не боялася, що її посадять до в’язниці! І нема таких людей, яких не було б за що посадити, бо кожна людина мінімум років на п’ять за своє життя заслужила. Без виключень! Тож мій батько може посадити до в’язниці будь-кого! Захоче – і посадить! І йому за це нічого не буде! Хіба що орден від президента! – Тєлік витлумачував родинну життєву філософію впевнено, як по писаному. Мабуть, не зважаючи на підвищену криміногенну ситуацію в регіоні, батько не залишав улюблене чадо без уваги і не стояв осторонь виховного процесу. Не часто зараз зустрінеш таку батьківську відповідальність.
   Чесно кажучи, я сам був уже не радий, що привів Тєлєвного до Юрія Юрійовича. Я навіть не уявляв, яким саме чином той зможе вийти з неушкодженою репутацією з цього неприємного діалогу.
   – Добре, – спокійно відповів Юрій Юрійович, – раз ти, Льохо, такий сміливий і кмітливий, скажи мені, будь ласка, чи вмієш ти читати?
   – Читати? – Тєлік не зовсім второпав таке несподіване запитання. – Ви жартуєте?
   – Просто питаю, які там жарти?! Може ж таким людям, як ти, які нічого не бояться, вміти читати – то зайве, звідки ж нам, простим смертним, знати? Та коли ти все ж таки вмієш читати, то читатимеш зараз мені вголос от оцю книжку, – і Юрій Юрійович показав збірку філософських нарисів під назвою «Сутінки богів». – Ти ж, Льохо, нігіліст, в Бога не віриш, нічого не боїшся, тож це якраз для таких, як ти, повір мені на слово, я в цьому розбираюся! Обирай, друже, сам, із чого починати. Дивись, який багатий вибір: Фрідріх Ніцше «Антихрист», Зиґмунд Фройд «Майбутнє однієї ілюзії», Еріх Фромм «Психоаналіз і релігія», Альбер Камю «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд» і, нарешті, найцікавіше, Жан-Поль Сартр «Екзистенціалізм – це гуманізм». Тєлєвной, ти знаєш, що таке гуманізм?
   Тєлік, якому стало недобре він самих тільки прізвищ і назв, що таке гуманізм, не знав. Він взяв книгу і підозріло подивився на синю обкладинку.
   – Читати?
   – Читай. – І Юрій Юрійович зручно вмостився на ліжко. – Сторінка, наприклад, 223, з самого спочатку.
   – «…Є лише одна по-справжньому серйозна проблема – проблема самогубства. – Виразно прочитав Тєлєвной і з німим запитанням подивився на Юрія Юрійовича. – Вирішити, варто чи не варто життя того, щоб його прожити, – значить, відповісти на фундаментальне питання філософії…» – Тєлік продовжував, читаючи, поглядати на вожатого, але той лише дріботів пальцями по подушці. Читав Тєлєвной на диво гарно, виразно, з правильними акцентами, але швидко втомлювався, давався взнаки брак практики. – «…Нарешті, я підходжу до смерті та тих відчуттів, які виникають з її приводу. Про смерть вже все сказано… – голос Тєлєвного раптом затремтів, – …і загальноприйняті норми потребують зберігати тут патетичний тон. Але от що дивно: всі живуть так, наче «нічого не знають». Справа в тому, що у нас немає досвіду смерті…» Юрію Юрійовичу! – вигукнув нарешті, не витримавши напруги тексту, Тєлік.
   – Втомився? – Юрій Юрійович дбайливо подав піонеру склянку води. – Попий трохи, перепочинь. Чи, може, ти не хочеш відповісти на фундаментальне питання філософії?!
   – Давайте ліпше щось інше…
   – Добре. Відкривай, наприклад, сторінку 17.
   – «Фрідріх Ніцше. Антихрист. Досвід критики християнства. Прокляття християнству. – Почав, збиваючись, бубоніти Тєлік собі під носа. – Передмова. Ця книга для зовсім небагатьох. Можливо, жодного з них ще немає на світі. Можливо, вони – ті, що розуміють мого Заратустру… – на цьому місті Тєлік замовк і зовсім жалібно подивився на Юрія Юрійовича, який задоволено кивав головою в нерівний такт читання, – …так як же змішувати мені себе з тими, кого й сьогодні чують вуха?.. Мій день – післязавтрашній; деякі люди народжуються на світ „посмертно…”» Юрію Юрійовичу! – на очах Тєлєвного стояли сльози.
   – Що трапилося?
   – Юрію Юрійовичу, я не можу більше цього читати!
   – Чому ж? Хіба погана книжка?
   – Тут весь час про смерть!
   – Ну то й що? Хіба це страшно? Читай-бо далі!
   – Юрію Юрійовичу, віддайте мене ліпше назад фізруку! Або хочете, я вам у корпусі підлогу вимию! Або папірці навколо корпусу приберу?
   – Підлогу і дурень зможе вимити. А у тебе сьогодні в житті важливий день, Льохо! Запам’ятай цю дату!
   – Я більше не бу-уду! – дивно, але Тєлік, головна біль вожатих усього табору і навіть свого батька, всемогутнього опера, заплакав.
   – Добре, Альошо, йди в корпус і скажи своїй вожатій Світлані, що тепер ти кожну тиху годину ходитимеш до мене читати вголос Ніцше і Фройда.
   З тих пір кара читанням філософських текстів із «Сутінків богів» стала найстрашнішою в нашому таборі. Це покарання називалося «бібліотека». Книжку неодноразово намагалися викрасти, але марно, Юрій Юрійович беріг її ліпше, ніж священики-місіонери в джунглях Африки берегли свою єдину Біблію. Під кінець третьої зміни Юрій Юрійович міг цитувати будь-кого з п’яти вищевказаних Тєлєвним авторів із будь-якої сторінки та рядка на вибір напам’ять – порушників дисципліни у нас вистачало завжди.