Страница:
Шепотіли лихі язики правильно. В тому сенсі, що за виразнішу розмову на подібні теми Рівердейли відрізували язики – вправно, швидко й безболісно, на заздрість хірургам-медикусам.
Різати, рубати й колоти залишалося головним заняттям родини протягом сторіч. Син Марчина, граф Роберт Швидкий, відзначився в славнозвісних Окружних Походах, наганяючи жах на мамлюків султана Ар'є-Лейба бен-Цимах. Вслід за ним за честь роду заступилися близнюки Сайрус і Сайлас, первістки Роберта. Каплиця Розбитих Надій, біля якої брати пліч-о-пліч протягом двадцяти років відповідно до даної обітниці проголошували першість дам їхніх сердець – сестер-двійнят з Деррісдайра, – навіки залишилася в пам'яті вцілілих лицарів королівства, сильно прорідивши ряди останніх. На жаль, сестри не дочекалися паладинів, благополучно вискочивши заміж за тих, чиїх імен історія не зберегла.
Леньйон Рівердейл був лейб-беллатором, інакше кажучи, дуельним заступником короля Шарлеманя Запального, здобувши владиці репутацію тирана й людини, украй педантичної в питаннях честі.
Клайд Рівердейл, зубожівши, відкрив приватну школу фехтування, привселюдно оголосивши інших маестро шарлатанами. Через якийсь час він вибачився перед колегами, які залишились живі. Ці вибачення в письмовій формі понад століття прикрашали собою тренувальну залу школи, разом з гаслом: «Шпагу – королю, пиху – нікому!» Подейкували, що це був ще більший глум, ніж первісна заява Клайда. Так чи інакше, інші Рівердейли, в чиїх руках залишалася школа в наступні роки, в ображанні колег словесними випадами помічені не були.
З випадами іншого роду – залежно від ситуації.
У скрипторіях для юних забіяк книги знаменитої родини йшли нарозхват: «Про привабливість ноги неодоспішеної», «Дуель на бастардах: переваги й недоліки», «Парадокси зброї» та «Гладіаторій». Особливо з ілюстраціями авторів.
І нарешті, у новітній час родина Рівердейлів мала пряме відношення до храму Шестирукого Крі.
На цьому, мабуть, варто зупинитися особливо. На відміну від горезвісного острова Гаджамад, колиски військових мистецтв із його великими майстрами, кожен із яких виглядав безневиннішим за дитину або, якщо завгодно, старця-паралітика, – храм Шестирукого пішов іншим шляхом. Крі, він же Крістобальд Скуна, маг і найвеличніший із досі існуючих накопичувачів гіпнот-конверрер, присвятив роки життя вивченню бойових навичок гомобестій. Песиголовці і ґнолі, русалки й кенклейми, гарпії й алконости, міноклейми й сатири, анубіси й озіріси, леоніди й стокіми, велетні з лебединими шиями – всі вони потрапляли в поле зору Шестирукого Крі.
Перевертнями Крістобальд не цікавився, віддаючи перевагу стабільним поєднанням.
Як гіпнот домовлявся з предметом свого інтересу, та ще й домагався дозволу поринути з пазуристою гарпією або, скажімо, гривастим Леонідом в унісон на задану тему – один Вічний Мандрівець знає. Достеменно відомо інше: увійшовши рука в руку в унісон, маг починав метаморфувати видиво, породжуючи конфлікт за конфліктом. Звісно, йшлося про конфлікти зовнішні – жоден гіпнот, будь він хоч харизмат-лідер Макової Ложі, не ризикнув би звернути агресію компаньйона на себе самого. Такі колінця загрожували спонтанним руйнуванням унісну й розкладанням особистості гіпнота на купу розумних, але вкрай сварливих «сусідів». Тому, ведучи підопічного дорогою баталій, Крістобальд Скуна лише заносив інстант-образ ґноля чи анубіса під час бою у великий меморандум – скрупульозно, з усім спектром методів, звичок і навичок, характерних для даної істоти.
Песиголовці, майстри гризні та неперевершені борці з їхніми блискавичними кидками в ноги й мертвою хваткою щелеп, що змикаються на горлі збитої жертви. Ґнолі й анубіси, близька рідня песиголовців, замість фронтальної атаки віддавали перевагу серії швидких укусів у місця розташування великих артерій – поки тривала вертка боротьба за захват, що передує «бісовому млину» або «зсуву».
Стрибучі сатири спритно знерухомлювали супротивника ударами твердих копит, брикаючись із винятковою влучністю: коліна, підйом стопи, внутрішній бік стегна, пах, живіт і ніколи – вище. У ближньому бою не було рівних їхнім родичам, п'яницям-силенам, прихильникам таємного принципу: «Хилюся на схід, падаю на захід!», і фавнам. Низько опущена голова з виставленими ріжками, низька больова чутливість, уміння затискати ворога в кут – після чого фавн невтомно молотив кулаками, що мало поступалися копитам за твердістю.
Пікирування гарпії на здобич – могутні пазурі ніг глибоко впинаються в плоть, крила луплять по обличчю, осліплюючи, а криві та гострі кігті рук невпинно трудяться над усім, до чого дотягнуться. Більш мирні алконости не мали такого вражаючого набору пазурів, зате неймовірна швидкість їхнього польоту збивала з ніг кожного, в кого впинався розгніваний алконост, викликаючи ушкодження органів та внутрішню кровотечу.
У морських баталіях русалки були непереможні.
Міноклейми якось мало не призвели до банкрутства Агільєрський Коридор. Подавши клопотання про милосердя до безневинних тварин, вони, відповідно до рішення суду про рівноцінну заміну, взяли участь у коридах замість звичайних биків – чим відчутно скоротили чисельність тореро, гордих і запальних улюбленців публіки.
Про Леонідів годі й казати – боєздатність лева, помножена на винахідливість людини, свідчила сама за себе.
По мірі накопичення знань Шестирукий Крі перейшов до наступного етапу експерименту. Увійшовши в унісон із чистокровними людьми, адептами храму й безкорисливими ревнителями ратної справи, він знову формував батальну ситуацію, – одночасно накладаючи на людину-«попутника» інстант-образ атакуючої гомобестії. Гнучка психіка бійця адаптувала чужі, але безумовно корисні навички, заносячи їх до звичного арсеналу зміненими, але результативними. Урізноманітнюючи в такий спосіб власний театр воєнних дій, людина отримувала ряд безсумнівних переваг, зводячи воєдино дане від народження, отримане при навчанні, віднайдене в результаті життєвого досвіду – й привнесене гіпнотом-накопичувачем. А заодно, пізнавши звички гомобестій, могла успішніше протистояти їм у рукопашній.
Буцімто згодом у бійців навіть відбувалися тілесні зміни, зовні непомітні, але успішно застосовувані в реальній сутичці.
Перші роки існування храму, роки роботи з гомобестіями та людьми-добровольцями, оповиті мороком таємниці. Про храм ходили легенди, страшні як для слухачів, так і для друзів Крістобальда Скуни, які стояли біля витоків. Розповідалося про жахливі хвороби, про втрату координації рухів, про божевілля та звіроподібність вдачі. Згодом плітки вщухли, а храм Шестирукого за великі гроші почав приймати на навчання молодь, що прагла слави героїв. З незмінно чудовим результатом, виправдуючи високу плату за послуги.
Джеймс Рівердейл, загиблий квестор, належав до цієї молоді.
Ернест Рівердейл, його дід, був другом дитинства Крістобальда Скуни, одним із перших добровольців храму.
CAPUT III
Різати, рубати й колоти залишалося головним заняттям родини протягом сторіч. Син Марчина, граф Роберт Швидкий, відзначився в славнозвісних Окружних Походах, наганяючи жах на мамлюків султана Ар'є-Лейба бен-Цимах. Вслід за ним за честь роду заступилися близнюки Сайрус і Сайлас, первістки Роберта. Каплиця Розбитих Надій, біля якої брати пліч-о-пліч протягом двадцяти років відповідно до даної обітниці проголошували першість дам їхніх сердець – сестер-двійнят з Деррісдайра, – навіки залишилася в пам'яті вцілілих лицарів королівства, сильно прорідивши ряди останніх. На жаль, сестри не дочекалися паладинів, благополучно вискочивши заміж за тих, чиїх імен історія не зберегла.
Леньйон Рівердейл був лейб-беллатором, інакше кажучи, дуельним заступником короля Шарлеманя Запального, здобувши владиці репутацію тирана й людини, украй педантичної в питаннях честі.
Клайд Рівердейл, зубожівши, відкрив приватну школу фехтування, привселюдно оголосивши інших маестро шарлатанами. Через якийсь час він вибачився перед колегами, які залишились живі. Ці вибачення в письмовій формі понад століття прикрашали собою тренувальну залу школи, разом з гаслом: «Шпагу – королю, пиху – нікому!» Подейкували, що це був ще більший глум, ніж первісна заява Клайда. Так чи інакше, інші Рівердейли, в чиїх руках залишалася школа в наступні роки, в ображанні колег словесними випадами помічені не були.
З випадами іншого роду – залежно від ситуації.
У скрипторіях для юних забіяк книги знаменитої родини йшли нарозхват: «Про привабливість ноги неодоспішеної», «Дуель на бастардах: переваги й недоліки», «Парадокси зброї» та «Гладіаторій». Особливо з ілюстраціями авторів.
І нарешті, у новітній час родина Рівердейлів мала пряме відношення до храму Шестирукого Крі.
На цьому, мабуть, варто зупинитися особливо. На відміну від горезвісного острова Гаджамад, колиски військових мистецтв із його великими майстрами, кожен із яких виглядав безневиннішим за дитину або, якщо завгодно, старця-паралітика, – храм Шестирукого пішов іншим шляхом. Крі, він же Крістобальд Скуна, маг і найвеличніший із досі існуючих накопичувачів гіпнот-конверрер, присвятив роки життя вивченню бойових навичок гомобестій. Песиголовці і ґнолі, русалки й кенклейми, гарпії й алконости, міноклейми й сатири, анубіси й озіріси, леоніди й стокіми, велетні з лебединими шиями – всі вони потрапляли в поле зору Шестирукого Крі.
Перевертнями Крістобальд не цікавився, віддаючи перевагу стабільним поєднанням.
Як гіпнот домовлявся з предметом свого інтересу, та ще й домагався дозволу поринути з пазуристою гарпією або, скажімо, гривастим Леонідом в унісон на задану тему – один Вічний Мандрівець знає. Достеменно відомо інше: увійшовши рука в руку в унісон, маг починав метаморфувати видиво, породжуючи конфлікт за конфліктом. Звісно, йшлося про конфлікти зовнішні – жоден гіпнот, будь він хоч харизмат-лідер Макової Ложі, не ризикнув би звернути агресію компаньйона на себе самого. Такі колінця загрожували спонтанним руйнуванням унісну й розкладанням особистості гіпнота на купу розумних, але вкрай сварливих «сусідів». Тому, ведучи підопічного дорогою баталій, Крістобальд Скуна лише заносив інстант-образ ґноля чи анубіса під час бою у великий меморандум – скрупульозно, з усім спектром методів, звичок і навичок, характерних для даної істоти.
Песиголовці, майстри гризні та неперевершені борці з їхніми блискавичними кидками в ноги й мертвою хваткою щелеп, що змикаються на горлі збитої жертви. Ґнолі й анубіси, близька рідня песиголовців, замість фронтальної атаки віддавали перевагу серії швидких укусів у місця розташування великих артерій – поки тривала вертка боротьба за захват, що передує «бісовому млину» або «зсуву».
Стрибучі сатири спритно знерухомлювали супротивника ударами твердих копит, брикаючись із винятковою влучністю: коліна, підйом стопи, внутрішній бік стегна, пах, живіт і ніколи – вище. У ближньому бою не було рівних їхнім родичам, п'яницям-силенам, прихильникам таємного принципу: «Хилюся на схід, падаю на захід!», і фавнам. Низько опущена голова з виставленими ріжками, низька больова чутливість, уміння затискати ворога в кут – після чого фавн невтомно молотив кулаками, що мало поступалися копитам за твердістю.
Пікирування гарпії на здобич – могутні пазурі ніг глибоко впинаються в плоть, крила луплять по обличчю, осліплюючи, а криві та гострі кігті рук невпинно трудяться над усім, до чого дотягнуться. Більш мирні алконости не мали такого вражаючого набору пазурів, зате неймовірна швидкість їхнього польоту збивала з ніг кожного, в кого впинався розгніваний алконост, викликаючи ушкодження органів та внутрішню кровотечу.
У морських баталіях русалки були непереможні.
Міноклейми якось мало не призвели до банкрутства Агільєрський Коридор. Подавши клопотання про милосердя до безневинних тварин, вони, відповідно до рішення суду про рівноцінну заміну, взяли участь у коридах замість звичайних биків – чим відчутно скоротили чисельність тореро, гордих і запальних улюбленців публіки.
Про Леонідів годі й казати – боєздатність лева, помножена на винахідливість людини, свідчила сама за себе.
По мірі накопичення знань Шестирукий Крі перейшов до наступного етапу експерименту. Увійшовши в унісон із чистокровними людьми, адептами храму й безкорисливими ревнителями ратної справи, він знову формував батальну ситуацію, – одночасно накладаючи на людину-«попутника» інстант-образ атакуючої гомобестії. Гнучка психіка бійця адаптувала чужі, але безумовно корисні навички, заносячи їх до звичного арсеналу зміненими, але результативними. Урізноманітнюючи в такий спосіб власний театр воєнних дій, людина отримувала ряд безсумнівних переваг, зводячи воєдино дане від народження, отримане при навчанні, віднайдене в результаті життєвого досвіду – й привнесене гіпнотом-накопичувачем. А заодно, пізнавши звички гомобестій, могла успішніше протистояти їм у рукопашній.
Буцімто згодом у бійців навіть відбувалися тілесні зміни, зовні непомітні, але успішно застосовувані в реальній сутичці.
Перші роки існування храму, роки роботи з гомобестіями та людьми-добровольцями, оповиті мороком таємниці. Про храм ходили легенди, страшні як для слухачів, так і для друзів Крістобальда Скуни, які стояли біля витоків. Розповідалося про жахливі хвороби, про втрату координації рухів, про божевілля та звіроподібність вдачі. Згодом плітки вщухли, а храм Шестирукого за великі гроші почав приймати на навчання молодь, що прагла слави героїв. З незмінно чудовим результатом, виправдуючи високу плату за послуги.
Джеймс Рівердейл, загиблий квестор, належав до цієї молоді.
Ернест Рівердейл, його дід, був другом дитинства Крістобальда Скуни, одним із перших добровольців храму.
CAPUT III
«Стережися, рибонько, he ходи, де глибонько – бо не спить рибалка, тебе любить палко…»
Ролі вдячного слухача «Повісті про дім Рівердейлів» Конрад удостоївся за п'ять хвилин бесіди зі старим графом. Слухаючи героїчну сагу, барон геть знудився і заходився допитливо розглядати інтер'єр готельної харчевні, де їм миттєво накрили столик на двох.
Як і весь «Притулок…», харчевня ділилася на дві половини: чорну й білу. Ніяких перегородок чи бодай ширм не спостерігалося: Світло й Темряву відокремлював лише кольоровий фронтир. Крім картин боротьби двох чистих начал (ліворуч перемагала Темрява, праворуч – Світло), що вже набили оскому, стіни прикрашав цілий арсенал зброї, як неушкодженої, так і понівеченої в боях, а також деталі обладунків. «Бутафорія, – визначив обер-квізитор досвідченим оком. – „Засохла кров“ на клинках – іржа навпіл з туристанською охрою. Хоча серед лат є цікаві екземпляри…»
Ось, приміром, чорний лакований шолом. Судячи з напису, належав Аспідові Другому. Брехня: хто дозволить вивішувати реліквію перед плямкаючими та сьорбаючими обивателями?! Проте, глянцево-блискучий, із широкими «закрилками», покликаними захищати шию, із глибокими провалами «очниць», де, здавалося, зблискували пекельні вогники, з вузьким і тупим заґратованим «рилом», шолом справляв враження.
Для Аспіда під будь-яким порядковим номером – якраз.
На білій стороні до панелі були прибиті сніжно-сріблясті крила неабиякого розмаху. Хтось із лицарів Ранкової Зорі відловив живцем ангела й відірвав йому крила? Навряд чи. Скоріше, оригінальна частина обладунку, що надає квесторові ангельського вигляду для залякування супостата. «У кінному бою згодиться, – прикинув Конрад. – Але піше янголя далеко не полетить…»
Під крильми стояв величезний щит, низ якого загинався горизонтальною сходинкою. По краю сходинка була заточена у вигляді пилки.
– Виглядає страхітно. Насправді ж… – простежив за поглядом барона Ернест Рівердейл, закінчивши оповідь. – Кнехтові в обладунку з міцними поножами ця пилка – що несвезлоху дротик. Якщо цей оригінальний виступ добряче штовхнути, щитоносець дістає нижнім краєм щита по ногах, заточуючись, і верхнім – по обличчю. Навіть за наявності шолома, повірте, доволі болісно. Я б із задоволенням долучив цей щит до своєї колекції. Навдивовижу безглузда конструкція. Треба буде переговорити з хазяїном…
Граф замовк і щедро притрусив сіллю сирну запіканку з мигдалем. На щастя, більша частина солі потрапила за обшлаг рукава дідка, майже не зіпсувавши смак страви. Ні, так віртуозно прикидатися неможливо! Але розповідь про войовничу родину? Про участь у діяльності храму Шестирукого Крі? Запідозрити шляхетного аристократа в брехні не було ніяких підстав. Виходить, у чутках про сумний результат перших експериментів Крістобальда Скуни є зерно істини?
Чи все набагато простіше?
Граф ле Бреттен – теоретик. Чистий теоретик! І другові дитинства допомагав саме в цій якості. Наприклад, тактика ближнього бою, знання якої він чудово продемонстрував на прикладі щита з пилкою. Навіть у Ложі Бранних магів є свої теоретики, знавці віялового метання блискавок, нездатні запалити недогарок свічки. Все це добре, але…
Чому граф з'явився в «Притулку героїв»?
Відразу після трагедії, спізнившись хіба на добу?!
Обер-квізитор обережно покосував на співрозмовника. Граф перебував у задумі, обличчя його виглядало сумним. На жаль, базіка Трепчик уже повідомив старому про нічне побоїще, розфарбувавши події у найтемніші кольори. Тим часом сам же просив барона мовчати! Зачіпати слизьку тему не надто тактовно, але за час вечері між чоловіками встановилася якась подоба довірчих стосунків, як у людей зі спільним горем.
Конрад вирішив ризикнути.
– Даруйте, графе, що відриваю від міркувань… Що привело вас у столицю?
– Як – що? Звісно, те саме, що й вас. Лист.
«Який лист?!» – мало не вирвалося в барона.
Зависла небезпечна пауза. Рівердейл здивовано закліпав очима на обер-квізитора, немов очікував, що той зараз розсміється й зізнається в невдалому жарті. Під короткозорим поглядом старого Конрад відчув себе останнім мерзотником. Чесно зізнатися, що ніякого листа він не отримував? Ухилитися від відповіді й натяками з'ясувати, що за дивні листи вибірково надсилалися на деякі адреси?..
– Дозвольте доповісти, ваша світлосте! Вам депеша! А також дуельний комплект, замовлений вашою світлістю у спецарсеналі!
Хвала Вічному Мандрівцеві, що береже нас у бідах!
Кур'єр з'явився на порозі навдивовижу вчасно.
– Перепрошую, ваше сіятельство, служба. Служба й обов'язок честі. Я змушений вас залишити.
– Звісно, бароне! Ні в якому разі не смію вас затримувати! Бажаю удачі… о… ці тарілки надто крихкі!..
– Дякую вам, графе.
Церемонно розкланявшись, барон поквапно вийшов.
У пакеті виявився результат запиту: убогі архівні дані на загиблих квесторів. Часу до заходу сонця залишалося мало, і Конрад відклав папери на потім. Коли він залишав свої нові аспідно-чорні апартаменти, у відкрите вікно залетіло знайоме «лелеченя» – точна копія денного посланця.
Конрад зітхнув і озирнувся.
Місце за обителлю Веселих Братів, журливих ненажер, похмурих п'яниць і нудних розпусників, здавна вподобали дуелянти всіх мастей. По-перше, тут нема зайвих очей, а ченці виявляють до забіяк виняткову, часом аж образливу байдужість. По-друге, тут гарно, особливо ранньої осені. Обпечені жартівником-листвянчиком, напередодні сумної пори, коли починається невблаганний місяць-падень, дерева палахкотять велетенськими смолоскипами. Трава на лузі стала жорсткою, але досі зберігає зелену барву літа. Стіни обителі, всуціль у тріщинах і виступах, нагадують шкуру могутньої вивірни, вкриту лускою, у звивистих патьоках крові – листя отруйного плюща, що обвив стіни, набуло аж багряного відтінку. Від струмка тягне вогким холодком; протікаючи нижче, в улоговині, струмок значно полегшує роботу лікаря по закінченні двобою.
Втім, сьогодні лікар не знадобиться.
Хіба що корнета згарячу шляк трафить.
– Спізнюєтеся, вельмишановний пане! А я ж попереджав…
– Перепрошую, – тон вибачення і, головне, полум'яний погляд юного Лефевра надавали словам прямо протилежного значення. Дивись, не дочекається, щоб у горлянку вчепитися. – Затримався, вмовляючи секундантів. Боягузи! Нікчемні душі! Людці! Відмовлялися, посилалися на мерзенні обставини… Тільки найближчі друзі, найвідданіші…
– Ви привели секундантів?! Вам що, ніхто не спромігся пояснити…
– Не бачу потреби в поясненнях, добродію! Тим більше перед поєдинком честі!
«Найвідданіші» – двоє прапорщиків, у чині явно днів кілька, не більше – гордо виструнчились. Збиті на плече ментики, короткі, в шнурах, галунах і стрічках, мало не попадали в траву. Конрад зітхнув ще раз. Ну звичайно, нашому півникові ніхто не пояснив, а якщо й намагалися, то півник не слухав, а кукурікав…
– Під час дуелі зі співробітником Всевидющого Приказу, якщо сторони відмовляються вирішити справу миром, секундантів, юначе, бути не має. Дуельний Кодекс, стаття «Про окремі випадки», параграф тридцять другий, – барон згадав зануду-стряпчого й скривився, як від зубного болю. – Ось наші «секунданти», єдині й неповторні. – Він кивнув на дві шаблі в піхвах, що мирно дрімали на камені.
Ці шаблі годину тому доставив кур'єр зі спецарсеналу, разом з розпискою про видачу, завіреною суперінтендантом Марком Хропунцем – чоловіком, поруч із яким скрупульозність барона виглядала нехлюйством чистої води.
Біля каменя, просто на траві, лежав восковий таблетон і стилос-самописець, гостро заточений на кшталт шпаги.
– Ви знущаєтеся, добродію? Ну гаразд, вам недовго залишилося!
– Вгамуйтеся, юначе. Ваші старші товариші, знаючи Дуельний Кодекс краще за вас, розсудливо відмовилися потурати глупству палкого корнета. І правильно зробили. Під час дуелі з квізиторами краще обійтися без зайвих свідків. Від ганьби це не рятує, але бодай зменшує її розміри… Втім, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.
Акуратно відклавши шаблі вбік, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ із каптуром; поверх склав камзол, слідкуючи, щоб не пом'ялися розрізні, із застібками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх і перука. Відразу стало прохолодно. Правда, спину зігрівав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нітрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовій сорочці з мереживним коміром, він картинно розминав плечі, змахуючи то правою рукою, то лівою.
Прапорщики аплодували.
Схоже, корнет був улюбленцем полкової молоді.
– Довго мені чекати, добродію?
– Ідіот, – констатувала шабля, яку барон саме витяг з піхов. – Ще й нетерплячий. Конні, знеслав дурня, і ходімо звідси. В арсеналі вечірка, ми із Брюнхільдою не хочемо спізнюватися.
Обличчя корнета торкнулася задума. Він зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобіт теж обшиті в нього мереживом, потім випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.
Потримав.
Потягнув клинок назовні.
– Давай, давай, – підбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим візерунком. – Чи не пам'ятаєш, за який кінець мене тримають?
Оплески прапорщиків виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панів офіцерів змерзли долоні. От, мовляв, гріємося, як уміємо.
– Дивіться, юначе… Щоб потім не казали, що я вас не попередив. Сподіваюся, ви пам'ятаєте, чим караються тілесні ушкодження, завдані співробітникові Всевидющого Приказу? Нам навіть руки на себе накласти не можна – з того світу повернуть і покарають з усією суворістю закону…
Різко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передпліччю. Корнет сіпнувся, хотів був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замість рани, крові та інших жахів пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.
– Неабияк ляпнуто, – хихикнула корнетова шабля-торохтілка. – Кримхільдо, зізнайся: тобі сподобалося?
Кримхільда відмовчувалася. Зате здригнувся на траві стилос, підповз до таблетона, торкнувся воску вістрям і завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по команді, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучі шаблі та бадьорий стилос. Мабуть, новоспечені офіцери пожалкували через необачне рішення бути секундантами.
– Ось таким чином, – підсумував барон, стаючи в позицію. – Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?
– Почнемо! – сіпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровності. – Якщо ви думаєте, що чин укупі з цими дурними шаблями допоможуть вам…
Не витрачаючи часу на розвідку, він кинувся вперед, молотячи шаблею, як ціпом. Барон відступав, тримаючи дистанцію. Лише двічі він прийняв клинок на клинок, відводячи атаку вбік. Дзенькіт, іскри від удару металу об метал ще більше розохотили юного Лефевра. Корнет вирішив, що весь попередній спектакль було розіграно, аби заморочити йому голову й змусити відмовитися від дуелі з цим маленьким фанфароном. Нічого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпірка нещасна, а хто – гордість легкої кавалерії…
Ось, значить, вам, добродію, з розмаху – «голуб сідає на праве плече».
А ось, значить, вам, добрордію, «голуб сідає на ліве плече».
А ось, добродію, «мама цілує в чоло». Коротко, від ліктя.
З «чолом» вийшла неув'язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечі барона, Конрад зробив короткий крок назад і вбік, переводячи шаблю по дузі вістрям до землі. У Кримхільди на хрестовині зсередини кріпився «палюх» – пласке кільце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкція давала змогу зручніше тримати зброю і з більшою ефективністю використати інерцію важкого клинка при закручуванні удару. Ось як зараз, наприклад.
– Ляпсус! – вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап'ястя корнета. – Маємо честь повідомити про незаперечний факт. Овідію, записуй: наша світлість осоромила корнета Франца Лефевра один раз!
Стилос швидко застрочив по таблетону. Написані рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум'ям і зникали невідомо куди, залишаючи чисту поверхню.
Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки від пристріту.
– Досить? – запитав барон, дивуючись, звідки шабля знає ім'я запального корнета. Поінформованість спецарсеналу в найрізноманітніших питаннях давно була темою для розмов у середовищі квізиторов. – Пропоную вважати дуель закінченою…
– Нізащо! – видихнув Лефевр і кинувся в бій.
По краю галявини з акацій облітало рябе листя, байдуже до дуелянтів.
Смерком.
По вибоїнах.
День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.
Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.
– Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.
Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.
– Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
– Що ви собі дозволяєте, добродію!
Різко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем – усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.
«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», – заднім числом дорікнув собі Конрад.
– Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?
Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
– Здоровенькі були! – вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. – Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!
– Агов, полурослику! – підтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звідси!
А крисюк вищирився й захихотів.
Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка – так чи інакше, там або тут, – вдалася.
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! – радісно зарепетувала Брюнхільда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!
– Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! – підтримала товаришку Кримхільда. – Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!
У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум'я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника моторошні підозри.
– Чаклу-у-у-ун!!! – відчайдушно завив він, діставши Кримхільдою по шиї.
– Драпаємо! – охоче відгукнувся напарник, зганьблений додатково, навідліг по тім'ячку.
Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.
– Теофіль Стомачек, він же Міхаль Ловчик, втікач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вісім по вулиці Другого Помилування, співмешканка – Брихта Ялова, злодійка на довірі… зганьблений двічі… тричі!.. Чотири рази!.. Записуй!
– Юне ледащо Фелікс Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двічі! Овідію, ворушися!
– Дядьку, не треба-а-а!!!
– Зганьблений! Зганьблений!
– Ганьба в сідницю! Двічі!
Клинки блискавками металися в тьмяному світлі ліхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподівано спритно відскочив до стіни, намагаючись не заважати. Доволі розумно з його боку, бо обер-квізитор розійшовся не на жарт. Видовище репетуючих і до смерті переляканих грабіжників дало йому більше задоволення, ніж вигляд порубаних на кавалки тіл. Кроків сорок барон гнав волаючу трійцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове віяло Сет-Раббі» і смугуючи втікачів по філейних частинах. Врешті горе-бандити відірвалися від переслідувача і зникли в темряві.
Трохи захеканий Конрад повернув назад.
Як і весь «Притулок…», харчевня ділилася на дві половини: чорну й білу. Ніяких перегородок чи бодай ширм не спостерігалося: Світло й Темряву відокремлював лише кольоровий фронтир. Крім картин боротьби двох чистих начал (ліворуч перемагала Темрява, праворуч – Світло), що вже набили оскому, стіни прикрашав цілий арсенал зброї, як неушкодженої, так і понівеченої в боях, а також деталі обладунків. «Бутафорія, – визначив обер-квізитор досвідченим оком. – „Засохла кров“ на клинках – іржа навпіл з туристанською охрою. Хоча серед лат є цікаві екземпляри…»
Ось, приміром, чорний лакований шолом. Судячи з напису, належав Аспідові Другому. Брехня: хто дозволить вивішувати реліквію перед плямкаючими та сьорбаючими обивателями?! Проте, глянцево-блискучий, із широкими «закрилками», покликаними захищати шию, із глибокими провалами «очниць», де, здавалося, зблискували пекельні вогники, з вузьким і тупим заґратованим «рилом», шолом справляв враження.
Для Аспіда під будь-яким порядковим номером – якраз.
На білій стороні до панелі були прибиті сніжно-сріблясті крила неабиякого розмаху. Хтось із лицарів Ранкової Зорі відловив живцем ангела й відірвав йому крила? Навряд чи. Скоріше, оригінальна частина обладунку, що надає квесторові ангельського вигляду для залякування супостата. «У кінному бою згодиться, – прикинув Конрад. – Але піше янголя далеко не полетить…»
Під крильми стояв величезний щит, низ якого загинався горизонтальною сходинкою. По краю сходинка була заточена у вигляді пилки.
– Виглядає страхітно. Насправді ж… – простежив за поглядом барона Ернест Рівердейл, закінчивши оповідь. – Кнехтові в обладунку з міцними поножами ця пилка – що несвезлоху дротик. Якщо цей оригінальний виступ добряче штовхнути, щитоносець дістає нижнім краєм щита по ногах, заточуючись, і верхнім – по обличчю. Навіть за наявності шолома, повірте, доволі болісно. Я б із задоволенням долучив цей щит до своєї колекції. Навдивовижу безглузда конструкція. Треба буде переговорити з хазяїном…
Граф замовк і щедро притрусив сіллю сирну запіканку з мигдалем. На щастя, більша частина солі потрапила за обшлаг рукава дідка, майже не зіпсувавши смак страви. Ні, так віртуозно прикидатися неможливо! Але розповідь про войовничу родину? Про участь у діяльності храму Шестирукого Крі? Запідозрити шляхетного аристократа в брехні не було ніяких підстав. Виходить, у чутках про сумний результат перших експериментів Крістобальда Скуни є зерно істини?
Чи все набагато простіше?
Граф ле Бреттен – теоретик. Чистий теоретик! І другові дитинства допомагав саме в цій якості. Наприклад, тактика ближнього бою, знання якої він чудово продемонстрував на прикладі щита з пилкою. Навіть у Ложі Бранних магів є свої теоретики, знавці віялового метання блискавок, нездатні запалити недогарок свічки. Все це добре, але…
Чому граф з'явився в «Притулку героїв»?
Відразу після трагедії, спізнившись хіба на добу?!
Обер-квізитор обережно покосував на співрозмовника. Граф перебував у задумі, обличчя його виглядало сумним. На жаль, базіка Трепчик уже повідомив старому про нічне побоїще, розфарбувавши події у найтемніші кольори. Тим часом сам же просив барона мовчати! Зачіпати слизьку тему не надто тактовно, але за час вечері між чоловіками встановилася якась подоба довірчих стосунків, як у людей зі спільним горем.
Конрад вирішив ризикнути.
– Даруйте, графе, що відриваю від міркувань… Що привело вас у столицю?
– Як – що? Звісно, те саме, що й вас. Лист.
«Який лист?!» – мало не вирвалося в барона.
Зависла небезпечна пауза. Рівердейл здивовано закліпав очима на обер-квізитора, немов очікував, що той зараз розсміється й зізнається в невдалому жарті. Під короткозорим поглядом старого Конрад відчув себе останнім мерзотником. Чесно зізнатися, що ніякого листа він не отримував? Ухилитися від відповіді й натяками з'ясувати, що за дивні листи вибірково надсилалися на деякі адреси?..
– Дозвольте доповісти, ваша світлосте! Вам депеша! А також дуельний комплект, замовлений вашою світлістю у спецарсеналі!
Хвала Вічному Мандрівцеві, що береже нас у бідах!
Кур'єр з'явився на порозі навдивовижу вчасно.
– Перепрошую, ваше сіятельство, служба. Служба й обов'язок честі. Я змушений вас залишити.
– Звісно, бароне! Ні в якому разі не смію вас затримувати! Бажаю удачі… о… ці тарілки надто крихкі!..
– Дякую вам, графе.
Церемонно розкланявшись, барон поквапно вийшов.
У пакеті виявився результат запиту: убогі архівні дані на загиблих квесторів. Часу до заходу сонця залишалося мало, і Конрад відклав папери на потім. Коли він залишав свої нові аспідно-чорні апартаменти, у відкрите вікно залетіло знайоме «лелеченя» – точна копія денного посланця.
«Його світлості, Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.
Високоповажний колего!
Доводжу до Вашого відома, що в процесі подальшого вивчення кулі-обсервера мною встановлено: після відомих подій минулої ночі, але ще до того, як обсервер опинився в палатах Тихого Трибуналу, з кулі було знято копію. Встановити особу копіювальника доступними мені методами неможливо.
Щиро Ваша, вігіла Генрієтта Кукіль, м. н. к.»
* * *
Овал Небес перевертався на ребро, скидаючи сонце у володіння Нижньої Мами. Сонце червоніло, як рак у киплячому пиві, вертілося вередливим немовлям у колисочці й котитися спати не квапилося. Цілком зрозуміла уповільненість, навіть якщо врахувати, що час би й звикнути. День переходить у ніч, ніч – у день, кружляє вітер, плине ріка, і нікому це мудрості не додає, всупереч завірянням пророків давнини.Конрад зітхнув і озирнувся.
Місце за обителлю Веселих Братів, журливих ненажер, похмурих п'яниць і нудних розпусників, здавна вподобали дуелянти всіх мастей. По-перше, тут нема зайвих очей, а ченці виявляють до забіяк виняткову, часом аж образливу байдужість. По-друге, тут гарно, особливо ранньої осені. Обпечені жартівником-листвянчиком, напередодні сумної пори, коли починається невблаганний місяць-падень, дерева палахкотять велетенськими смолоскипами. Трава на лузі стала жорсткою, але досі зберігає зелену барву літа. Стіни обителі, всуціль у тріщинах і виступах, нагадують шкуру могутньої вивірни, вкриту лускою, у звивистих патьоках крові – листя отруйного плюща, що обвив стіни, набуло аж багряного відтінку. Від струмка тягне вогким холодком; протікаючи нижче, в улоговині, струмок значно полегшує роботу лікаря по закінченні двобою.
Втім, сьогодні лікар не знадобиться.
Хіба що корнета згарячу шляк трафить.
– Спізнюєтеся, вельмишановний пане! А я ж попереджав…
– Перепрошую, – тон вибачення і, головне, полум'яний погляд юного Лефевра надавали словам прямо протилежного значення. Дивись, не дочекається, щоб у горлянку вчепитися. – Затримався, вмовляючи секундантів. Боягузи! Нікчемні душі! Людці! Відмовлялися, посилалися на мерзенні обставини… Тільки найближчі друзі, найвідданіші…
– Ви привели секундантів?! Вам що, ніхто не спромігся пояснити…
– Не бачу потреби в поясненнях, добродію! Тим більше перед поєдинком честі!
«Найвідданіші» – двоє прапорщиків, у чині явно днів кілька, не більше – гордо виструнчились. Збиті на плече ментики, короткі, в шнурах, галунах і стрічках, мало не попадали в траву. Конрад зітхнув ще раз. Ну звичайно, нашому півникові ніхто не пояснив, а якщо й намагалися, то півник не слухав, а кукурікав…
– Під час дуелі зі співробітником Всевидющого Приказу, якщо сторони відмовляються вирішити справу миром, секундантів, юначе, бути не має. Дуельний Кодекс, стаття «Про окремі випадки», параграф тридцять другий, – барон згадав зануду-стряпчого й скривився, як від зубного болю. – Ось наші «секунданти», єдині й неповторні. – Він кивнув на дві шаблі в піхвах, що мирно дрімали на камені.
Ці шаблі годину тому доставив кур'єр зі спецарсеналу, разом з розпискою про видачу, завіреною суперінтендантом Марком Хропунцем – чоловіком, поруч із яким скрупульозність барона виглядала нехлюйством чистої води.
Біля каменя, просто на траві, лежав восковий таблетон і стилос-самописець, гостро заточений на кшталт шпаги.
– Ви знущаєтеся, добродію? Ну гаразд, вам недовго залишилося!
– Вгамуйтеся, юначе. Ваші старші товариші, знаючи Дуельний Кодекс краще за вас, розсудливо відмовилися потурати глупству палкого корнета. І правильно зробили. Під час дуелі з квізиторами краще обійтися без зайвих свідків. Від ганьби це не рятує, але бодай зменшує її розміри… Втім, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.
Акуратно відклавши шаблі вбік, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ із каптуром; поверх склав камзол, слідкуючи, щоб не пом'ялися розрізні, із застібками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх і перука. Відразу стало прохолодно. Правда, спину зігрівав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нітрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовій сорочці з мереживним коміром, він картинно розминав плечі, змахуючи то правою рукою, то лівою.
Прапорщики аплодували.
Схоже, корнет був улюбленцем полкової молоді.
– Довго мені чекати, добродію?
– Ідіот, – констатувала шабля, яку барон саме витяг з піхов. – Ще й нетерплячий. Конні, знеслав дурня, і ходімо звідси. В арсеналі вечірка, ми із Брюнхільдою не хочемо спізнюватися.
Обличчя корнета торкнулася задума. Він зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобіт теж обшиті в нього мереживом, потім випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.
Потримав.
Потягнув клинок назовні.
– Давай, давай, – підбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим візерунком. – Чи не пам'ятаєш, за який кінець мене тримають?
Оплески прапорщиків виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панів офіцерів змерзли долоні. От, мовляв, гріємося, як уміємо.
– Дивіться, юначе… Щоб потім не казали, що я вас не попередив. Сподіваюся, ви пам'ятаєте, чим караються тілесні ушкодження, завдані співробітникові Всевидющого Приказу? Нам навіть руки на себе накласти не можна – з того світу повернуть і покарають з усією суворістю закону…
Різко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передпліччю. Корнет сіпнувся, хотів був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замість рани, крові та інших жахів пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.
– Неабияк ляпнуто, – хихикнула корнетова шабля-торохтілка. – Кримхільдо, зізнайся: тобі сподобалося?
Кримхільда відмовчувалася. Зате здригнувся на траві стилос, підповз до таблетона, торкнувся воску вістрям і завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по команді, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучі шаблі та бадьорий стилос. Мабуть, новоспечені офіцери пожалкували через необачне рішення бути секундантами.
– Ось таким чином, – підсумував барон, стаючи в позицію. – Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?
– Почнемо! – сіпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровності. – Якщо ви думаєте, що чин укупі з цими дурними шаблями допоможуть вам…
Не витрачаючи часу на розвідку, він кинувся вперед, молотячи шаблею, як ціпом. Барон відступав, тримаючи дистанцію. Лише двічі він прийняв клинок на клинок, відводячи атаку вбік. Дзенькіт, іскри від удару металу об метал ще більше розохотили юного Лефевра. Корнет вирішив, що весь попередній спектакль було розіграно, аби заморочити йому голову й змусити відмовитися від дуелі з цим маленьким фанфароном. Нічого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпірка нещасна, а хто – гордість легкої кавалерії…
Ось, значить, вам, добродію, з розмаху – «голуб сідає на праве плече».
А ось, значить, вам, добрордію, «голуб сідає на ліве плече».
А ось, добродію, «мама цілує в чоло». Коротко, від ліктя.
З «чолом» вийшла неув'язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечі барона, Конрад зробив короткий крок назад і вбік, переводячи шаблю по дузі вістрям до землі. У Кримхільди на хрестовині зсередини кріпився «палюх» – пласке кільце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкція давала змогу зручніше тримати зброю і з більшою ефективністю використати інерцію важкого клинка при закручуванні удару. Ось як зараз, наприклад.
– Ляпсус! – вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап'ястя корнета. – Маємо честь повідомити про незаперечний факт. Овідію, записуй: наша світлість осоромила корнета Франца Лефевра один раз!
Стилос швидко застрочив по таблетону. Написані рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум'ям і зникали невідомо куди, залишаючи чисту поверхню.
Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки від пристріту.
– Досить? – запитав барон, дивуючись, звідки шабля знає ім'я запального корнета. Поінформованість спецарсеналу в найрізноманітніших питаннях давно була темою для розмов у середовищі квізиторов. – Пропоную вважати дуель закінченою…
– Нізащо! – видихнув Лефевр і кинувся в бій.
По краю галявини з акацій облітало рябе листя, байдуже до дуелянтів.
* * *
Карету барон перед початком дуелі відпустив, про що тепер добряче жалкував. На околиці не те що агітатора – звичайного візника не піймати. А до «Притулку героїв» з півгодини тупати доведеться.Смерком.
По вибоїнах.
День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.
Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.
– Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.
Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.
– Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
– Що ви собі дозволяєте, добродію!
Різко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем – усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.
«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», – заднім числом дорікнув собі Конрад.
– Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?
Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
– Здоровенькі були! – вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. – Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!
– Агов, полурослику! – підтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звідси!
А крисюк вищирився й захихотів.
Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка – так чи інакше, там або тут, – вдалася.
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! – радісно зарепетувала Брюнхільда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!
– Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! – підтримала товаришку Кримхільда. – Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!
У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум'я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника моторошні підозри.
– Чаклу-у-у-ун!!! – відчайдушно завив він, діставши Кримхільдою по шиї.
– Драпаємо! – охоче відгукнувся напарник, зганьблений додатково, навідліг по тім'ячку.
Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.
– Теофіль Стомачек, він же Міхаль Ловчик, втікач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вісім по вулиці Другого Помилування, співмешканка – Брихта Ялова, злодійка на довірі… зганьблений двічі… тричі!.. Чотири рази!.. Записуй!
– Юне ледащо Фелікс Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двічі! Овідію, ворушися!
– Дядьку, не треба-а-а!!!
– Зганьблений! Зганьблений!
– Ганьба в сідницю! Двічі!
Клинки блискавками металися в тьмяному світлі ліхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподівано спритно відскочив до стіни, намагаючись не заважати. Доволі розумно з його боку, бо обер-квізитор розійшовся не на жарт. Видовище репетуючих і до смерті переляканих грабіжників дало йому більше задоволення, ніж вигляд порубаних на кавалки тіл. Кроків сорок барон гнав волаючу трійцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове віяло Сет-Раббі» і смугуючи втікачів по філейних частинах. Врешті горе-бандити відірвалися від переслідувача і зникли в темряві.
Трохи захеканий Конрад повернув назад.