Страница:
З тактовністю пан Терц таки не дружив.
Але барона зацікавило інше. Містрис? Чарівниця? Таке звертання – рідкісне, але цілком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високої Науки. Не вульгарних відьом, а освічених, з дипломами, науковими працями, здебільшого з дисертатами, котрі з якоїсь причини приховують справжній рівень і кваліфікацію. Гаразд, доручимо Генрієтті розібратися.
А тим часом відзначимо, що родичі квесторів продовжують збиратися в «Притулку…»
Залишилося ще двоє.
Барон галантно вклонився пані, та відповіла легким кивком. Пес підняв голову, схожу на диню, і широко позіхнув, висолопивши чорно-синій язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовті, ледь загнуті назад ікла свідчили аж ніяк не про рослинну дієту. У крихітних очицях жевріла нелюбов до людства в цілому і до співробітників Всевидющого Приказу зокрема.
– Лю, прошу тебе, без ексцесів…
Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – і демонстративно заснув знову. Хріп собацюра голосніше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома після гулянки в шинку. У повітрі зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвіт-стряпчий.
– А я тут, ваша світлосте, бажаючи відволікти панство від смутних думок, почав розповідати одну історію. Послухайте й ви. Це сталося майже місяць тому, і повідав мені про випадок мій колега, стряпчий Тлумач. Втім, це справи не стосується. Отже…
«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручніше влаштовуючись у кріслі. Бронзова табличка на підлокітті стверджувала, що крісло обтягнуте шкірою справжньої реліктової лібітинії. Всупереч здоровому глузду й даним історичних хронік, які хором запевняли: останні лібітинії пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днів, шкіра тварини коштувала б цілого спадку. «Ну гаразд, граф і дама-чарівниця. Припустимо, їм делікатність не дозволяє виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»
– …королівський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоїні, впав і звихнув щиколотку! Не інакше, зурочили… А проте, пані та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумів доставити любовне послання його величності за призначенням, точнісінько вдосвіта, в будинок фаворитки Юлії Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморіальному забігу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаєте ви? Тому, що тінь у Йована була шестинога! Як міфічний кінь Ґедзь, що з'являється на виклик Вічного Мандрівця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждіть біди і світотрясіння. А ось іще один випадок…
Пес Марії Форзац виразно чхнув.
– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собаці за втручання. – Я хотів би звернутися до присутніх з проханням надати допомогу слідству. У готелі залишилися особисті речі квесторів. Ключі від кімнат, де вони зберігаються, – у мене. Сподіваюся, ви погодитеся піти зі мною на Білу половину й уважно оглянути майно своїх родичів?
– На 'кого чорта? – сварливо поцікавилась карга, ворушачи пальцями.
– Чи не пропало що примітне? Чи немає чого незвичайного, що впадало б у вічі? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазі каліцтво Аглаї Вертенни та пам'ятний метод малефіка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!
– Звичайно, бароне! Впевнений, пані не заперечують…
Сніг коридорів і кімнат на Білій половині пригнічував не менше, ніж смола та вугілля – на Чорній. Ліжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлі одноманітної та всюдисущої білизни не лише пожитки квесторів, а й люди, що прийшли їх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марії Форзац, складчастий, немов йому в гардеробі помилково видали шкуру сфінкса, – особливо.
Раніше Конрад не відчував цього повною мірою.
– Не заважатиму вам. Побудьте в кімнатах ваших рідних півгодини. Потім обговоримо, чи є щось дивне, якась невідповідність.
Це була гарна ідея. Барона з самого початку щось бентежило в речах квесторів – але він ніяк не міг збагнути, що саме. Можливо, родичі зуміють підказати відповідь. А навіть якщо не зуміють… Конрад мав намір з користю витратити ці півгодини. Ідея формально відсторонити його від справи, щоб обер-квізитор, як приватна особа і товариш по нещастю, міг легше ввійти в довіру до родичів загиблих, мала одну-єдину ваду.
Злощасні листи.
Конрадові і його високим заступникам конче потрібно знати їхній зміст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб'язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рівердейл у відповідь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самісінький! Чи не одержали?» Правда миттєво зведе нанівець усі переваги «приватної особи й товариша по нещастю». Граф – людина наївна, довірлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таємничий доброзичливець не хотів вашої присутності тут? Не вважав, виходить, за потрібне… То з якого дива нам ділитися з вами?»
Заявити чесно і прямо, що лист, швидше за все, надійшов Хальдріґу, батькові Германа? Провальний хід. Ці люди із братиком Хальдріґом не знайомі. І спишуть будь-які пояснення на банальну ворожнечу двох братів, таку часту не лише в баладах, а й у житті. Якби їм довелося обирати між далеким Хальдріґом з листом і близьким Конрадом без листа…
Барон тверезо дивився на речі, не перебільшуючи симпатію всіх без винятку станів до співробітників Всевидющого Приказу. Рано чи пізно виникне ситуація, коли з'ясується: обер-квізитор – не білий лицар, а «біла ворона».
Ніким не помічений (всюдисущий стряпчий, на щастя, пішов обідати), барон рішуче прокрався на Чорну половину. Можна було позичити в хазяїна запасні ключі під розписку про нерозголошення… Але Трепчик-молодший – король базік. Розпискою його не стримати. Замки на дверях благенькі, а у всякого чесного квізитора завжди при собі набір відмичок. Відмичкою барон володів не гірше, ніж шаблею. Навіть брав призи на відомчих турнірах імені Арнольда Шніфера.
Отже, до чийого листа легше дістатися?
Граф? Він, скоріш за все, носить послання з собою: обшлаги рукавів, накладні кишені каптана, гаманець – є куди покласти. Тож граф відпадає. Насправді ж баронові просто не хотілося нишпорити в апартаментах Рівердейла. Він перейнявся до старого щирою симпатією. З погляду закону однаково, чиї двері зламати, але порпатися в речах незібраного, щиросердного аристократа, набагато старшого за тебе й вищого за походженням… Закон і користь, честь і необхідність вступили в голосну, малоприємну суперечку. Добре профосам Дозору Сімох – їх такі суперечності не хвилюють!
А ось у Аглаї Вертенни ніяких кишень точно немає.
І клунки карга залишила в покоях.
Номери апартаментів, де зупинилися граф і баба, обер-квізитор пам'ятав чудово. Номер Марії Форзац з'ясував, проходячи через хол і зазирнувши в книгу, що лежала на конторці. Однак у кімнату гаданої чарівниці розсудливо вирішив не пхатися.
У тінях коридору Чорної половини він не почувався зайвим, як у Білому крилі готелю. Так, відчув певний дискомфорт. У Майораті лицарі Ордену, мабуть, роками живуть у подібних умовах, та ще й поводяться відповідно. Недовго й з глуздом розпрощатися. Доброволець Ордену Зорі, на думку Конрада, апріорі був оригіналом з дивацтвами. Правду казав бойовий маг Кольраун: ідеальним Добру і Злу місце в резервації.
Інакше всі ми оселимося у великому «Притулку героїв».
Він швидко озирнувся, перш ніж присісти навпочіпки перед потрібними дверима. Коридор був порожній. Перебравши в'язку, Конрад безпомилково вибрав потрібну відмичку. Мимохідь пожалкував за новим манікюрним набором, залишеним у власних апартаментах: полірувальна пилочка підійшла б краще. Та дарма… Вузька смужка сталі ковзнула в замкову щілину. Хитра нарізка вчепилася замкові в потрухи. Тепер дотиснути… Чверть оберта вправо… Глибше… І вправо до упору.
Є!
Тихенько клацнувши, замок відімкнувся.
Про всяк випадок обер-квізитор озирнувся ще раз і нікого не помітивши, мишкою прослизнув до покоїв баби.
За хвилину обер-квізитор заходився, висловлюючись південно-реттійським злодійським жаргоном, «нишпорити по шухлядах». На щастя барона, карга встигла розпакувати свої численні пожитки й розкласти-розвісити все, що вважала за потрібне, у зразковому порядку. Дивно як на вреднющу скандалістку, але полегшує роботу детектива. Отже, що ми маємо з майна чарівної бабусі?
Дюжина пляшечок і слоїчків з різнобарвними рідинами та мазями.
Дві чималенькі скриньки ручної роботи з ідентичними наборами веретен у кожній.
Два згорнутих у кружальця ремені м'якої шкіри, без пряжок і застібок, з потовщеннями посередині.
Три кошелі з мармуровими кульками для гри в «шибзик».
Торбинка зі шпильками, нитками, голками та іншим дріб'язком.
Старовинний роговий гребінь; позолота стерлася від часу.
І нарешті, у потайній кишеньці старої торбини – аркуш щільного паперу, складений учетверо.
На сортах паперу Конрад знався добре. Він одразу визначив: жовтизна аркуша – не ознака старості чи поганої якості. Сорт «Верже Алехандро» зі шляхетним відливом у жовток коштував дорого, придбати такий папір можна було лише в крамницях Цеху Каліграфів.
Обер-квізитор ретельно ліквідував сліди пошуків – і розгорнув аркуш.
– Собака! Там собака! Великий! Величезний!
До кімнати ввалилася божевільна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсім незнайомий баронові здоровань гарячково намагався замкнути двері на клямку. У червоній блузі, підперезаній блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, він вражав уяву. Жбурнув на ліжко брудну торбу й тремтів з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увірветься слідом. Двері відчинялися назовні, собака ніяк не міг увірватися сюди, але здорованеві було не до логічних умовиводів.
Засув танцював і вивертався з товстих пальців.
На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.
– Отакенний собацюра! – він емоційно розвів руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбільшки з копицю сіна. Боягуз виглядав років на тридцять, але обличчя в ластовинні перекривив страх маленької дитини.
Конрад підійшов і допоміг нещасному розібратися з засувом.
Щасливо відсапуючись, здоровань рукавом витер із чола піт. І раптом з подивом уп'явся очима в барона, ніби вперше його побачив.
– Що ти робиш у моїй кімнаті, добродію?
Незважаючи на делікатність ситуації, барона почав розбирати істеричний сміх.
– Ви впевнені, що це ваша кімната?
– А чия ж іще?
Вирішивши не уточнювати, у чиїй саме кімнаті вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:
– Ви живете в цьому готелі, добродію?
– Атож!
– У яких апартаментах?
– У цих!
За правилами гри, той, хто відповів замість запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що він програв.
– Цифра на дверях ваших апартаментів яка?
– Цифра? Н-не знаю… – здоровань миттєво втратив недавню впевненість. – А-а, цифра!
Він просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобі. Наче комара прибив.
– Хазяїн сказав: номер одинадцятий на Чорній стороні. Це Чорна сторона?
– Чорна. Тільки номер не одинадцятий, а восьмий.
– Ох, блін катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?
– Напевне, йти шукати свій номер, – знизав плечима барон.
– Справді! А собака?!
– Ви впевнені, що він на вас чекає? Гаразд, я піду першим.
Відсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранкової Зорі визволяє жертву з лабетів Чорного Аспіда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втілений Аспід справді чекав у коридорі!
Біля стіни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.
Із усіх можливих свідків негласного обшуку – найнебажаніший.
– Що тут відбувається? – риторично поспитався Терц.
– Це я у всьому винен! – радісно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутнє плече. – Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодійник мене врятував! А собака втік…
Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спілкування, але зі сходів почулося:
– Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину!
Якби Конрадові хто-небудь сказав ще вчора, що він зрадіє
появі буйного корнета Лефевра – нізащо б не повірив!
Сьогодні корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагає – все як завше. Але був нині в кінному пращнику Францові Лефеврі якийсь злам. Гриз невидимий черв'як. їв поїдом лютий тхір сумнівів. Обличчя змарніло, виправка зів'яла. І пристрасний вогонь у погляді паскудно чадів.
Навіть султан на ківері, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.
– Як ви мені набридли, добродію! – щиро зітхнув барон, відчуваючи, що мимоволі переймається співчуттям до хлопчиська, який переживає тяжкий період краху ілюзій. – Від другої дуелі я категорично відмовляюся, майте на увазі. Мене в спецарсеналі замкнуть на віки вічні… Слухайте, навіщо ви мене переслідуєте? Фехтувати немає з ким?!
– Ви!.. Ви… – корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу відринула. Юнак був несамовитий. – Ходімо! Так, так, добродію! Ідіть за мною!
Схопивши барона за руку, він потяг здобич надвір. Конрад не пручався.
– Ось! Дивіться!
На ліхтарі, оповитому змією, біліло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеєний з ретельністю божевільного: ні кутик не стирчав, ані краєчок. Неживий, твердий почерк, рівні рядки, немов піхота на плацу – все це було добре знайоме баронові. Якщо ти записний дуелянт і служиш у Всевидющому Приказі, такі штуки вивчаєш напам'ять і впізнаєш з першого погляду.
– Читайте, добродію!
– Корнет полку кінних пращників, – зачитав барон нудним тоном, заздалегідь знаючи зміст листівки, – Франц Лефевр у результаті дуелі з бароном фон Шмуцем, обер-квізитором…
– Далі! Читайте далі! Це вже по всьому місту висить!
Подібні резюме – в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» – заснував найвищим указом Ромуальд Грізний, прадід Едварда II. Оскільки дуель на шаблях-торохтілках не призводила до тілесних ушкоджень, помітних для населення, а відповідно радісних для переможця й ганебних для переможеного, синкліту магів-консультантів було поставлено завдання розробити належний ерзац-замінник. Конкурс виграв волхв-піклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос і восковий таблетон особливим чином. Під час дуелі всі відомості про результати горіли під стилосом темним полум'ям і невідчутно переносилися в канцелярію Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Підгодовані генії-табеларіуси розносили листівки по Реттії та розклеювали на стовпах у достатній кількості.
Таким чином, кожен, хто бажав битися з квізитором, ризикував не шкурою, а репутацією.
– …був зганьблений сім разів проти однієї непрямої ганьби…
– Ви знущаєтеся? Далі!
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило… зганьблений шістнадцять разів…
– Далі, добродію! Звольте не зупинятися!
– Сика Пайдар, він же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб і три непрямих… Ледащо Фелікс Шахрай… зганьблений вісім разів…
Волосся на голові Конрада стало сторч. Він зовсім забув, що дані про розправу над підлими грабіжниками потраплять у канцелярію тим самим позачуттєвим шляхом, що й відомості про дуель з Лефевром. Де будуть зафіксовані, розмножені й відправлені в народ. Метод «librorum impressio» інтелектом не наділений: у текст не вдумується, а геніям-табеларіусам оголошення читати ніколи. Рознесли, розклеїли, і баста.
А Кримхільда з Брюнхільдою?! От же ж стерво!
Хоч би нагадали, торохтілки…
– Ось! – знаки оклику в мові корнета похнюпилися, зігнулися від горя і стали схожі на знаки питання. – Ось, добродію… не очікував від вас, їй-право, не очікував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…
– Пробачте, Лефевр! Заради Вічного Мандрівця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомічного старого… Я не міг пройти повз них…
– Я вам вірю, добродію. А проте…
Корнет виразно схлипнув.
– Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нібито я вас налякався. Зі страху й привів на дуель компаньйонів… Бандитів… щоб вас, добродію, цілою зграєю вбивати! А мої секунданти лаються… Погрожують шию мені… намилити!
– За що?!
– У полку тепер думають, що це – вони…
– Хто – вони?!
– Ці ваші… Гвоздило, Малява… під псевдонімами, значить, з'явилися… У бійку полізли… Честь офіцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслідування… Допоможіть, добродію.'Честю заклинаю, допоможіть… Бо ж пропаду…
Барон копняком відчинив двері «Притулку Героїв»:
– Хазяїне! Аркуш паперу, перо, чорнило! Миттю!
Полковник Ріхард Фраух був добрим знайомим Конрада. Вони часом сперечалися про перуки: барон віддавав перевагу малій, з буклями та косицею, а полковник любив старомодні й громіздкі «лябінети». Ці розбіжності тільки покращували взаємини. Особистого листа цілком вистачить, аби залагодити справу безвинно постраждалого корнета.
Хоча, як каже прокуратор Цимбал, покарань без провини не буває.
SPATIUM IV
CAPUT V
Але барона зацікавило інше. Містрис? Чарівниця? Таке звертання – рідкісне, але цілком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високої Науки. Не вульгарних відьом, а освічених, з дипломами, науковими працями, здебільшого з дисертатами, котрі з якоїсь причини приховують справжній рівень і кваліфікацію. Гаразд, доручимо Генрієтті розібратися.
А тим часом відзначимо, що родичі квесторів продовжують збиратися в «Притулку…»
Залишилося ще двоє.
Барон галантно вклонився пані, та відповіла легким кивком. Пес підняв голову, схожу на диню, і широко позіхнув, висолопивши чорно-синій язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовті, ледь загнуті назад ікла свідчили аж ніяк не про рослинну дієту. У крихітних очицях жевріла нелюбов до людства в цілому і до співробітників Всевидющого Приказу зокрема.
– Лю, прошу тебе, без ексцесів…
Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – і демонстративно заснув знову. Хріп собацюра голосніше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома після гулянки в шинку. У повітрі зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвіт-стряпчий.
– А я тут, ваша світлосте, бажаючи відволікти панство від смутних думок, почав розповідати одну історію. Послухайте й ви. Це сталося майже місяць тому, і повідав мені про випадок мій колега, стряпчий Тлумач. Втім, це справи не стосується. Отже…
«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручніше влаштовуючись у кріслі. Бронзова табличка на підлокітті стверджувала, що крісло обтягнуте шкірою справжньої реліктової лібітинії. Всупереч здоровому глузду й даним історичних хронік, які хором запевняли: останні лібітинії пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днів, шкіра тварини коштувала б цілого спадку. «Ну гаразд, граф і дама-чарівниця. Припустимо, їм делікатність не дозволяє виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»
– …королівський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоїні, впав і звихнув щиколотку! Не інакше, зурочили… А проте, пані та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумів доставити любовне послання його величності за призначенням, точнісінько вдосвіта, в будинок фаворитки Юлії Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморіальному забігу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаєте ви? Тому, що тінь у Йована була шестинога! Як міфічний кінь Ґедзь, що з'являється на виклик Вічного Мандрівця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждіть біди і світотрясіння. А ось іще один випадок…
Пес Марії Форзац виразно чхнув.
– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собаці за втручання. – Я хотів би звернутися до присутніх з проханням надати допомогу слідству. У готелі залишилися особисті речі квесторів. Ключі від кімнат, де вони зберігаються, – у мене. Сподіваюся, ви погодитеся піти зі мною на Білу половину й уважно оглянути майно своїх родичів?
– На 'кого чорта? – сварливо поцікавилась карга, ворушачи пальцями.
– Чи не пропало що примітне? Чи немає чого незвичайного, що впадало б у вічі? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазі каліцтво Аглаї Вертенни та пам'ятний метод малефіка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!
– Звичайно, бароне! Впевнений, пані не заперечують…
Сніг коридорів і кімнат на Білій половині пригнічував не менше, ніж смола та вугілля – на Чорній. Ліжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлі одноманітної та всюдисущої білизни не лише пожитки квесторів, а й люди, що прийшли їх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марії Форзац, складчастий, немов йому в гардеробі помилково видали шкуру сфінкса, – особливо.
Раніше Конрад не відчував цього повною мірою.
– Не заважатиму вам. Побудьте в кімнатах ваших рідних півгодини. Потім обговоримо, чи є щось дивне, якась невідповідність.
Це була гарна ідея. Барона з самого початку щось бентежило в речах квесторів – але він ніяк не міг збагнути, що саме. Можливо, родичі зуміють підказати відповідь. А навіть якщо не зуміють… Конрад мав намір з користю витратити ці півгодини. Ідея формально відсторонити його від справи, щоб обер-квізитор, як приватна особа і товариш по нещастю, міг легше ввійти в довіру до родичів загиблих, мала одну-єдину ваду.
Злощасні листи.
Конрадові і його високим заступникам конче потрібно знати їхній зміст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб'язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рівердейл у відповідь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самісінький! Чи не одержали?» Правда миттєво зведе нанівець усі переваги «приватної особи й товариша по нещастю». Граф – людина наївна, довірлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таємничий доброзичливець не хотів вашої присутності тут? Не вважав, виходить, за потрібне… То з якого дива нам ділитися з вами?»
Заявити чесно і прямо, що лист, швидше за все, надійшов Хальдріґу, батькові Германа? Провальний хід. Ці люди із братиком Хальдріґом не знайомі. І спишуть будь-які пояснення на банальну ворожнечу двох братів, таку часту не лише в баладах, а й у житті. Якби їм довелося обирати між далеким Хальдріґом з листом і близьким Конрадом без листа…
Барон тверезо дивився на речі, не перебільшуючи симпатію всіх без винятку станів до співробітників Всевидющого Приказу. Рано чи пізно виникне ситуація, коли з'ясується: обер-квізитор – не білий лицар, а «біла ворона».
Ніким не помічений (всюдисущий стряпчий, на щастя, пішов обідати), барон рішуче прокрався на Чорну половину. Можна було позичити в хазяїна запасні ключі під розписку про нерозголошення… Але Трепчик-молодший – король базік. Розпискою його не стримати. Замки на дверях благенькі, а у всякого чесного квізитора завжди при собі набір відмичок. Відмичкою барон володів не гірше, ніж шаблею. Навіть брав призи на відомчих турнірах імені Арнольда Шніфера.
Отже, до чийого листа легше дістатися?
Граф? Він, скоріш за все, носить послання з собою: обшлаги рукавів, накладні кишені каптана, гаманець – є куди покласти. Тож граф відпадає. Насправді ж баронові просто не хотілося нишпорити в апартаментах Рівердейла. Він перейнявся до старого щирою симпатією. З погляду закону однаково, чиї двері зламати, але порпатися в речах незібраного, щиросердного аристократа, набагато старшого за тебе й вищого за походженням… Закон і користь, честь і необхідність вступили в голосну, малоприємну суперечку. Добре профосам Дозору Сімох – їх такі суперечності не хвилюють!
А ось у Аглаї Вертенни ніяких кишень точно немає.
І клунки карга залишила в покоях.
Номери апартаментів, де зупинилися граф і баба, обер-квізитор пам'ятав чудово. Номер Марії Форзац з'ясував, проходячи через хол і зазирнувши в книгу, що лежала на конторці. Однак у кімнату гаданої чарівниці розсудливо вирішив не пхатися.
У тінях коридору Чорної половини він не почувався зайвим, як у Білому крилі готелю. Так, відчув певний дискомфорт. У Майораті лицарі Ордену, мабуть, роками живуть у подібних умовах, та ще й поводяться відповідно. Недовго й з глуздом розпрощатися. Доброволець Ордену Зорі, на думку Конрада, апріорі був оригіналом з дивацтвами. Правду казав бойовий маг Кольраун: ідеальним Добру і Злу місце в резервації.
Інакше всі ми оселимося у великому «Притулку героїв».
Він швидко озирнувся, перш ніж присісти навпочіпки перед потрібними дверима. Коридор був порожній. Перебравши в'язку, Конрад безпомилково вибрав потрібну відмичку. Мимохідь пожалкував за новим манікюрним набором, залишеним у власних апартаментах: полірувальна пилочка підійшла б краще. Та дарма… Вузька смужка сталі ковзнула в замкову щілину. Хитра нарізка вчепилася замкові в потрухи. Тепер дотиснути… Чверть оберта вправо… Глибше… І вправо до упору.
Є!
Тихенько клацнувши, замок відімкнувся.
Про всяк випадок обер-квізитор озирнувся ще раз і нікого не помітивши, мишкою прослизнув до покоїв баби.
* * *
Житло Аглаї Вертенни виглядало скромнішим, ніж баронське. Втім, гординя не була властива фон Шмуцу. Його погляд буквально обмацував кімнату, запам'ятовуючи точне розташування предметів – щоб відновити «рівновагу» по закінченні негласного обшуку. Саме так називали у Всевидющому Приказі проникнення без ордера прокуратора.За хвилину обер-квізитор заходився, висловлюючись південно-реттійським злодійським жаргоном, «нишпорити по шухлядах». На щастя барона, карга встигла розпакувати свої численні пожитки й розкласти-розвісити все, що вважала за потрібне, у зразковому порядку. Дивно як на вреднющу скандалістку, але полегшує роботу детектива. Отже, що ми маємо з майна чарівної бабусі?
Дюжина пляшечок і слоїчків з різнобарвними рідинами та мазями.
Дві чималенькі скриньки ручної роботи з ідентичними наборами веретен у кожній.
Два згорнутих у кружальця ремені м'якої шкіри, без пряжок і застібок, з потовщеннями посередині.
Три кошелі з мармуровими кульками для гри в «шибзик».
Торбинка зі шпильками, нитками, голками та іншим дріб'язком.
Старовинний роговий гребінь; позолота стерлася від часу.
І нарешті, у потайній кишеньці старої торбини – аркуш щільного паперу, складений учетверо.
На сортах паперу Конрад знався добре. Він одразу визначив: жовтизна аркуша – не ознака старості чи поганої якості. Сорт «Верже Алехандро» зі шляхетним відливом у жовток коштував дорого, придбати такий папір можна було лише в крамницях Цеху Каліграфів.
Обер-квізитор ретельно ліквідував сліди пошуків – і розгорнув аркуш.
«Поважна пані Аглає!Гамір у коридорі Конрад почув за кілька секунд до того, як двері в кімнату з гуркотом розчахнулися. Обер-квізитор ледве встиг запхати листа на місце, зачинити стінну шафу, де стояла торбина, і відскочити до вікна. «Побачив, що двері прочинені, вирішив зазирнути – раптом злодюжка заліз?» Пояснення натягнуте, але, в цілому, прийнятне. Стара, щоправда, недовірлива…
Цим поспішаю довести до Вашого відома, що люба внучка Ваша, Лайза Вертепна, не тільки необачно вступила до Ордену Зорі, що Вам, очевидно, відомо, але також була помічена в…»
– Собака! Там собака! Великий! Величезний!
До кімнати ввалилася божевільна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсім незнайомий баронові здоровань гарячково намагався замкнути двері на клямку. У червоній блузі, підперезаній блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, він вражав уяву. Жбурнув на ліжко брудну торбу й тремтів з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увірветься слідом. Двері відчинялися назовні, собака ніяк не міг увірватися сюди, але здорованеві було не до логічних умовиводів.
Засув танцював і вивертався з товстих пальців.
На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.
– Отакенний собацюра! – він емоційно розвів руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбільшки з копицю сіна. Боягуз виглядав років на тридцять, але обличчя в ластовинні перекривив страх маленької дитини.
Конрад підійшов і допоміг нещасному розібратися з засувом.
Щасливо відсапуючись, здоровань рукавом витер із чола піт. І раптом з подивом уп'явся очима в барона, ніби вперше його побачив.
– Що ти робиш у моїй кімнаті, добродію?
Незважаючи на делікатність ситуації, барона почав розбирати істеричний сміх.
– Ви впевнені, що це ваша кімната?
– А чия ж іще?
Вирішивши не уточнювати, у чиїй саме кімнаті вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:
– Ви живете в цьому готелі, добродію?
– Атож!
– У яких апартаментах?
– У цих!
За правилами гри, той, хто відповів замість запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що він програв.
– Цифра на дверях ваших апартаментів яка?
– Цифра? Н-не знаю… – здоровань миттєво втратив недавню впевненість. – А-а, цифра!
Він просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобі. Наче комара прибив.
– Хазяїн сказав: номер одинадцятий на Чорній стороні. Це Чорна сторона?
– Чорна. Тільки номер не одинадцятий, а восьмий.
– Ох, блін катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?
– Напевне, йти шукати свій номер, – знизав плечима барон.
– Справді! А собака?!
– Ви впевнені, що він на вас чекає? Гаразд, я піду першим.
Відсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранкової Зорі визволяє жертву з лабетів Чорного Аспіда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втілений Аспід справді чекав у коридорі!
Біля стіни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.
Із усіх можливих свідків негласного обшуку – найнебажаніший.
– Що тут відбувається? – риторично поспитався Терц.
– Це я у всьому винен! – радісно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутнє плече. – Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодійник мене врятував! А собака втік…
Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спілкування, але зі сходів почулося:
– Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину!
Якби Конрадові хто-небудь сказав ще вчора, що він зрадіє
появі буйного корнета Лефевра – нізащо б не повірив!
* * *
– Я вимагаю пояснень, добродію!Сьогодні корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагає – все як завше. Але був нині в кінному пращнику Францові Лефеврі якийсь злам. Гриз невидимий черв'як. їв поїдом лютий тхір сумнівів. Обличчя змарніло, виправка зів'яла. І пристрасний вогонь у погляді паскудно чадів.
Навіть султан на ківері, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.
– Як ви мені набридли, добродію! – щиро зітхнув барон, відчуваючи, що мимоволі переймається співчуттям до хлопчиська, який переживає тяжкий період краху ілюзій. – Від другої дуелі я категорично відмовляюся, майте на увазі. Мене в спецарсеналі замкнуть на віки вічні… Слухайте, навіщо ви мене переслідуєте? Фехтувати немає з ким?!
– Ви!.. Ви… – корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу відринула. Юнак був несамовитий. – Ходімо! Так, так, добродію! Ідіть за мною!
Схопивши барона за руку, він потяг здобич надвір. Конрад не пручався.
– Ось! Дивіться!
На ліхтарі, оповитому змією, біліло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеєний з ретельністю божевільного: ні кутик не стирчав, ані краєчок. Неживий, твердий почерк, рівні рядки, немов піхота на плацу – все це було добре знайоме баронові. Якщо ти записний дуелянт і служиш у Всевидющому Приказі, такі штуки вивчаєш напам'ять і впізнаєш з першого погляду.
– Читайте, добродію!
– Корнет полку кінних пращників, – зачитав барон нудним тоном, заздалегідь знаючи зміст листівки, – Франц Лефевр у результаті дуелі з бароном фон Шмуцем, обер-квізитором…
– Далі! Читайте далі! Це вже по всьому місту висить!
Подібні резюме – в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» – заснував найвищим указом Ромуальд Грізний, прадід Едварда II. Оскільки дуель на шаблях-торохтілках не призводила до тілесних ушкоджень, помітних для населення, а відповідно радісних для переможця й ганебних для переможеного, синкліту магів-консультантів було поставлено завдання розробити належний ерзац-замінник. Конкурс виграв волхв-піклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос і восковий таблетон особливим чином. Під час дуелі всі відомості про результати горіли під стилосом темним полум'ям і невідчутно переносилися в канцелярію Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Підгодовані генії-табеларіуси розносили листівки по Реттії та розклеювали на стовпах у достатній кількості.
Таким чином, кожен, хто бажав битися з квізитором, ризикував не шкурою, а репутацією.
– …був зганьблений сім разів проти однієї непрямої ганьби…
– Ви знущаєтеся? Далі!
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило… зганьблений шістнадцять разів…
– Далі, добродію! Звольте не зупинятися!
– Сика Пайдар, він же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб і три непрямих… Ледащо Фелікс Шахрай… зганьблений вісім разів…
Волосся на голові Конрада стало сторч. Він зовсім забув, що дані про розправу над підлими грабіжниками потраплять у канцелярію тим самим позачуттєвим шляхом, що й відомості про дуель з Лефевром. Де будуть зафіксовані, розмножені й відправлені в народ. Метод «librorum impressio» інтелектом не наділений: у текст не вдумується, а геніям-табеларіусам оголошення читати ніколи. Рознесли, розклеїли, і баста.
А Кримхільда з Брюнхільдою?! От же ж стерво!
Хоч би нагадали, торохтілки…
– Ось! – знаки оклику в мові корнета похнюпилися, зігнулися від горя і стали схожі на знаки питання. – Ось, добродію… не очікував від вас, їй-право, не очікував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…
– Пробачте, Лефевр! Заради Вічного Мандрівця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомічного старого… Я не міг пройти повз них…
– Я вам вірю, добродію. А проте…
Корнет виразно схлипнув.
– Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нібито я вас налякався. Зі страху й привів на дуель компаньйонів… Бандитів… щоб вас, добродію, цілою зграєю вбивати! А мої секунданти лаються… Погрожують шию мені… намилити!
– За що?!
– У полку тепер думають, що це – вони…
– Хто – вони?!
– Ці ваші… Гвоздило, Малява… під псевдонімами, значить, з'явилися… У бійку полізли… Честь офіцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслідування… Допоможіть, добродію.'Честю заклинаю, допоможіть… Бо ж пропаду…
Барон копняком відчинив двері «Притулку Героїв»:
– Хазяїне! Аркуш паперу, перо, чорнило! Миттю!
Полковник Ріхард Фраух був добрим знайомим Конрада. Вони часом сперечалися про перуки: барон віддавав перевагу малій, з буклями та косицею, а полковник любив старомодні й громіздкі «лябінети». Ці розбіжності тільки покращували взаємини. Особистого листа цілком вистачить, аби залагодити справу безвинно постраждалого корнета.
Хоча, як каже прокуратор Цимбал, покарань без провини не буває.
SPATIUM IV
Відомості про зниклих квесторів або Синопсис архівів всевидющого приказу
Агнешка Мала, дев'ятнадцять років, з осілих гомолюпусів Глухої Пущі. Родина багатодітна, але не бідує. Батька втратила в дитинстві – беручи участь у підпільних собачих боях, Стоян Малой, який приховав від арбітрів своє походження, був загризений Намнетом III, виродком ротвейлера й акітасу. Війт Глухої Пущі, потураючи організаторам боїв за частку з виплат, справі
ходу не дав, оформив загибель Стояна як природну смерть від ядухи. Сімейство Малих на судовому розгляді не наполягало. Хазяїн Намнета III, за місяць виявив улюбленця розірваним на клапті, пробував скаржитися, лаяв привселюдно дикунський звичай кревної помсти, п'яний хулив безпринципних перевертнів, що перетворили мистецтво собачих боїв на стічну канаву, але незабаром покинув околиці Пущі поквапно, без пояснення причин.
На дверях його будинку за два дні до втечі хтось невідомий вирізьбив старореттійською: «Homo homini lupus est!»
З дванадцяти років, досягнувши повноліття, Агнешка влаштувалася найманою вівчаркою спершу до братів-гуртівників Сошників, що ганяли овець від Пущі на Ятрицю, а за три роки – до бичачого гурту Енца Кульгавого. Як відомо, молоді бички, яких переганяють на бойню, уперті, свавільні тасхильні до втечі, тому в собак багато клопоту з норовистою худобою, великою і рогатою. Гуртівник-людина у даній ситуації, якщо таке порівняння припустиме, виступає в ролі «короля», а собака – в ролі «канцлера», що поступається тільки «королеві» і не дає спуску решті гурту. На думку Енца Кульгавого, гомолюпуси якнайкраще відповідають такому розкладу сил, уникаючи марних конфліктів.
Рекомендації Енца – чудові.
У особистій розмові додав: хтива, але без наслідків.
Гостре почуття справедливості, бажання захищати слабших, очевидно, пов'язане з ранньою втратою батька; острах мати дітей, бо світ немилосердний до малят. Гуртівники називали Агнешку «оберегом», вважаючи, що вона приносить удачу…
До Ордену Зорі вступила за власним бажанням.
Джеймс Рівердейл, віконт Треццо. Двадцять три роки. Чудовий фехтувальник, учень маестро Франтішка Челліні. Улюблена зброя: два клинки різної довжини, найчастіше – рапіра й дага. Пройшов повний курс у гомобестіарії храму Шестирукого Крі. Найкращі психомутації: ґноль, стокім, гарпія. Від пропозиції вступити до гвардійської роти охорони палацу під командуванням Рауля Десареза з подальшим просуванням у полк лейб-варти Рудольфа Штернблада – відмовився. Від пропозиції Крістобальда Скуни залишитися при храмі як експерт – відмовився.
Відгук мага Скуни: «Ідеаліст, романтик, але живучий».
Вісім дуелей, усі без смертельних наслідків.
Енергійний, запальний, відхідливий.
До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.
Лайза Вертенна, з нетитулованих нобілітів Альгамбри. Двадцять чотири роки. Рід веде від великого землевласника Саймона Вертенни, що починав як торговець рабами. При диктаторі Клавдії Добродушному група багатих, але не надто родовитих жителів Альгамбри вступила в союз із рядом знатних патриціїв, закріпивши його міжстановими шлюбами. У підсумку утворився новий стан нобілітів із правом обиратися в альгамбрський сенат, обіймати високі державні посади, мати пільги в податковому реєстрі й робити священний татуаж на фалангах пальців.
Порушуючи сімейні традиції, юна Лайза від татуажу відмовилася й напередодні весілля з сином власника ювелірної майстерні втекла з дому, обравши шлях войовниці.
Батько постраждалого нареченого зауважив, що в родині не без виродка, а в родині Вертеннів – не без двох. І пояснив, що має на увазі бабусю нареченої, Аглаю Вертенну, чий поганий вплив на внучку очевидний. Незабаром обох ювелірів, батька й сина, а також трьох охоронців жорстоко побила жінка похилого віку. Беручи до уваги вік Аглаї та завдану їй образу, Верховний суд Альгамбри обмежився тижневим домашнім арештом і викупом за каліцтва.
Ліцензія вільних метальників видана Лайзі Вертенні тарденським «Союзом пера» без обмеження терміну дії та додаткових умов.
За п'ять років дослужилася до капітана загону.
Багаторазова володарка «Золотої Стріли Реттії».
Спокійна, врівноважена, акуратна. Дисципліну в загоні підтримувала залізною рукою. Фанатик порядку – в будь-якому його прояві.
До Ордену Зорі вступила за власним бажанням.
Кристофер Форзац, магістр, м. н. к. Двадцять чотири роки. Наймолодший маг найвищої кваліфікації в Реттії. Закінчив столичний Універмаг екстерном, з відзнакою. Профіль: некромант-вербувальник. Спеціалізація: розверзання могил. Дисертат «Особливості групової зомбіфікації». Від пропозиції очолити відділ постачання в Чуриху – відмовився. Від пропозиції доцента Матіаса Кручека змінити профіль, залишившись на кафедрі демонології – відмовився.
Під час Великих Устричних воєн постачав обидві воюючі сторони диверсійними загонами «безсмертних», вправно спустошуючи найближчі цвинтарі. Після підписання Поганого миру присвятив три роки теоретичним дослідженням.
Пречудово грає на лютні та бомбілумі.
Знавець древньої поезії. Неодноразово піднімав поетів минулого з єдиною метою: обговорити канони пейзажної лірики.
Чесний, винахідливий, законослухняний. Тонка душевна організація.
До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.
Санчес Панчоха, злодій. Точний вік невідомий. Місце народження невідоме. Батько невідомий. По материнській лінії походить із горян Рагнарської ущелини, але відомості розпливчасті. Експерт із запірних пристроїв, володар почесної грамоти Синдикату Маландринів. Тричі судимий; тричі виправданий за браком доказів. Чотири роки тому, переїхавши до Ятриці, вступив до громади обелярів або сусунітів; за рік покинув місто, разійшовшись у поглядах з П'єром-Бенедиктом Хитавицею, прем'єр-пастирем громади. У злочинному середовищі користується повагою за майстерність, але, за чутками, одночасно зі вступом у сусуніти зав'язав (недостовірно).
Суперечливий, глузливий, непередбачуваний.
Улюбленець жінок.
До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.
Герман фон Шмуц, син Хальдріґа Розбійника та Елен Вінценської. Двадцять два роки. Племінник барона Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу. Стратег-універсал з вищою освітою. З відзнакою закінчив магістратуру університету в Браваллі, факультет фундаментальної стратегії.
З батьком у конфлікті…
ходу не дав, оформив загибель Стояна як природну смерть від ядухи. Сімейство Малих на судовому розгляді не наполягало. Хазяїн Намнета III, за місяць виявив улюбленця розірваним на клапті, пробував скаржитися, лаяв привселюдно дикунський звичай кревної помсти, п'яний хулив безпринципних перевертнів, що перетворили мистецтво собачих боїв на стічну канаву, але незабаром покинув околиці Пущі поквапно, без пояснення причин.
На дверях його будинку за два дні до втечі хтось невідомий вирізьбив старореттійською: «Homo homini lupus est!»
З дванадцяти років, досягнувши повноліття, Агнешка влаштувалася найманою вівчаркою спершу до братів-гуртівників Сошників, що ганяли овець від Пущі на Ятрицю, а за три роки – до бичачого гурту Енца Кульгавого. Як відомо, молоді бички, яких переганяють на бойню, уперті, свавільні тасхильні до втечі, тому в собак багато клопоту з норовистою худобою, великою і рогатою. Гуртівник-людина у даній ситуації, якщо таке порівняння припустиме, виступає в ролі «короля», а собака – в ролі «канцлера», що поступається тільки «королеві» і не дає спуску решті гурту. На думку Енца Кульгавого, гомолюпуси якнайкраще відповідають такому розкладу сил, уникаючи марних конфліктів.
Рекомендації Енца – чудові.
У особистій розмові додав: хтива, але без наслідків.
Гостре почуття справедливості, бажання захищати слабших, очевидно, пов'язане з ранньою втратою батька; острах мати дітей, бо світ немилосердний до малят. Гуртівники називали Агнешку «оберегом», вважаючи, що вона приносить удачу…
До Ордену Зорі вступила за власним бажанням.
Джеймс Рівердейл, віконт Треццо. Двадцять три роки. Чудовий фехтувальник, учень маестро Франтішка Челліні. Улюблена зброя: два клинки різної довжини, найчастіше – рапіра й дага. Пройшов повний курс у гомобестіарії храму Шестирукого Крі. Найкращі психомутації: ґноль, стокім, гарпія. Від пропозиції вступити до гвардійської роти охорони палацу під командуванням Рауля Десареза з подальшим просуванням у полк лейб-варти Рудольфа Штернблада – відмовився. Від пропозиції Крістобальда Скуни залишитися при храмі як експерт – відмовився.
Відгук мага Скуни: «Ідеаліст, романтик, але живучий».
Вісім дуелей, усі без смертельних наслідків.
Енергійний, запальний, відхідливий.
До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.
Лайза Вертенна, з нетитулованих нобілітів Альгамбри. Двадцять чотири роки. Рід веде від великого землевласника Саймона Вертенни, що починав як торговець рабами. При диктаторі Клавдії Добродушному група багатих, але не надто родовитих жителів Альгамбри вступила в союз із рядом знатних патриціїв, закріпивши його міжстановими шлюбами. У підсумку утворився новий стан нобілітів із правом обиратися в альгамбрський сенат, обіймати високі державні посади, мати пільги в податковому реєстрі й робити священний татуаж на фалангах пальців.
Порушуючи сімейні традиції, юна Лайза від татуажу відмовилася й напередодні весілля з сином власника ювелірної майстерні втекла з дому, обравши шлях войовниці.
Батько постраждалого нареченого зауважив, що в родині не без виродка, а в родині Вертеннів – не без двох. І пояснив, що має на увазі бабусю нареченої, Аглаю Вертенну, чий поганий вплив на внучку очевидний. Незабаром обох ювелірів, батька й сина, а також трьох охоронців жорстоко побила жінка похилого віку. Беручи до уваги вік Аглаї та завдану їй образу, Верховний суд Альгамбри обмежився тижневим домашнім арештом і викупом за каліцтва.
Ліцензія вільних метальників видана Лайзі Вертенні тарденським «Союзом пера» без обмеження терміну дії та додаткових умов.
За п'ять років дослужилася до капітана загону.
Багаторазова володарка «Золотої Стріли Реттії».
Спокійна, врівноважена, акуратна. Дисципліну в загоні підтримувала залізною рукою. Фанатик порядку – в будь-якому його прояві.
До Ордену Зорі вступила за власним бажанням.
Кристофер Форзац, магістр, м. н. к. Двадцять чотири роки. Наймолодший маг найвищої кваліфікації в Реттії. Закінчив столичний Універмаг екстерном, з відзнакою. Профіль: некромант-вербувальник. Спеціалізація: розверзання могил. Дисертат «Особливості групової зомбіфікації». Від пропозиції очолити відділ постачання в Чуриху – відмовився. Від пропозиції доцента Матіаса Кручека змінити профіль, залишившись на кафедрі демонології – відмовився.
Під час Великих Устричних воєн постачав обидві воюючі сторони диверсійними загонами «безсмертних», вправно спустошуючи найближчі цвинтарі. Після підписання Поганого миру присвятив три роки теоретичним дослідженням.
Пречудово грає на лютні та бомбілумі.
Знавець древньої поезії. Неодноразово піднімав поетів минулого з єдиною метою: обговорити канони пейзажної лірики.
Чесний, винахідливий, законослухняний. Тонка душевна організація.
До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.
Санчес Панчоха, злодій. Точний вік невідомий. Місце народження невідоме. Батько невідомий. По материнській лінії походить із горян Рагнарської ущелини, але відомості розпливчасті. Експерт із запірних пристроїв, володар почесної грамоти Синдикату Маландринів. Тричі судимий; тричі виправданий за браком доказів. Чотири роки тому, переїхавши до Ятриці, вступив до громади обелярів або сусунітів; за рік покинув місто, разійшовшись у поглядах з П'єром-Бенедиктом Хитавицею, прем'єр-пастирем громади. У злочинному середовищі користується повагою за майстерність, але, за чутками, одночасно зі вступом у сусуніти зав'язав (недостовірно).
Суперечливий, глузливий, непередбачуваний.
Улюбленець жінок.
До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.
Герман фон Шмуц, син Хальдріґа Розбійника та Елен Вінценської. Двадцять два роки. Племінник барона Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу. Стратег-універсал з вищою освітою. З відзнакою закінчив магістратуру університету в Браваллі, факультет фундаментальної стратегії.
З батьком у конфлікті…
CAPUT V
«Гей, в похід, мої друзяки, гей, невдахи-харцизяки – дурень буде отаман…»
Впустивши папери на стіл, барон відкинувся на спинку крісла.
Чорнота апартаментів вселяла меланхолію й поганий настрій. Короткі біографії квесторів ні на крок не наближали до розгадки. Опитування варти нічого не дало, про що повідомлялося в окремому рапорті. Воза з тілами квесторів начебто дракон хвостом змахнув. Магічними способами трупи не знищували й не перекидали у просторі: такий викид мани волхви-локатори Тихого Трибуналу засікли б миттєво. Стара заковика: «Немає трупа – немає справи». Якби не випадкова знахідка обсервера із записами, якби не героїчний вчинок вігіли, котра ризикнула зчитати залишкові еманації аури… Квесторів оголосили б зниклими безвісти, убивство вважали б недоведеним, а отже, і слідство велося б абияк.
Чорнота апартаментів вселяла меланхолію й поганий настрій. Короткі біографії квесторів ні на крок не наближали до розгадки. Опитування варти нічого не дало, про що повідомлялося в окремому рапорті. Воза з тілами квесторів начебто дракон хвостом змахнув. Магічними способами трупи не знищували й не перекидали у просторі: такий викид мани волхви-локатори Тихого Трибуналу засікли б миттєво. Стара заковика: «Немає трупа – немає справи». Якби не випадкова знахідка обсервера із записами, якби не героїчний вчинок вігіли, котра ризикнула зчитати залишкові еманації аури… Квесторів оголосили б зниклими безвісти, убивство вважали б недоведеним, а отже, і слідство велося б абияк.