Страница:
Осінь народження і вбивства
До літа 1911-го переговори про проведення футбольного турніру раптом зайшли в безвихідь. Чехи, незважаючи на всі старання Кашпара, взагалі відмовилися виставити команду. Представники інших гуртків просили вдосталь потренуватися на єдиному придатному для офіційних матчів полі політехніків. Оскільки Делоне на той час повністю переключився на будівництво нових біпланів, а Плотников сховався на дачі, сподіваючись до осені дописати новий підручник, інтереси господарів майбутніх змагань наодинці представляв Тананаєв. Після довгих вагань він здався і розчинив ворота стадіону для суперників.
Але до серпня ніхто, окрім політехніків і німецького товариства, не подав офіційних заявок на участь в лізі. І тоді Тананаєва осінило:
– А чому ми не допускаємо до змагань гімназистів, вихованців реальних і комерційних училищ, які давно мають команди і жадають позмагатися, а безуспішно умовляємо дорослих чоловіків, що ганяють м'яча часто тільки для забави? Змагальність – справа перш за все молодих. Прошу щиро підтримати мою пропозицію, панове, і допустити до участі в лізі учнів.
Ідея припала улаштовувачам до душі. Зусиллями сімейства Вешке, Сергія Євтимовича Рокотяна, що читав курс про динамо-машини в учбовому закладі Пермінова і тренував за власною методою вихованців четвертої гімназії, а також Самсона Івановича Торського, чий син був капітаном збірної Імператорської Александровської гімназії, за лічені дні сформувалося 14 команд. П'ять наймайстерніших на чолі з політехніками склали перший клас, останні дев'ять, серед яких значилися другі збірні політехніків, німців і двох просунутих у футбольному сенсі гімназій – Імператорської і Четвертої, склали другий клас.
Павло Карлович Вешке не поскупився на срібло для кубка переможцям. Кубок виготовив ювелір Леонід Кумиловський-Федосов, у якого він потім і зберігався в міжсезоння.
Уже тоді існувало правило, що команда, яка завоювала трофей тричі підряд, отримує його довічно… Другому призерові призначався приз пана Губчевського – пам'ятний альбом в сап'яновій палітурці з фотографіями трьох кращих команд ліги. Інтуїція підказувала Вешке-старшому, що його нащадки у складі збірної Німецького гімнастичного товариства вище третього місця не стрибнуть, і він розстарався, виділивши для майбутніх бронзових призерів срібний м'яч на малахітовій підставці, приз, який за красою і символікою цілком міг змагатися з головним…
На честь прибуття до Києва в кінці серпня государя імператора було оголошено п'ять вихідних днів. Місто напередодні очистили від небажаних елементів. Тільки за підозрою до партії есерів було затримано 33-х.
Запобіжні засоби вживалися для тих часів небачені. На охорону Миколи II і вищих сановників виділили 300 тисяч рублів. На допомогу місцевій поліції прикомандирували 189 жандармів і співробітників центрального філерського загону. Під час поїздки імператора з Києва до Овруча впродовж 43 кілометрів дороги кожні п'ять метрів обабіч в шаховому порядку були розставлені солдати і кінна варта. На офіційні торжества допуск здійснювався по 26 (!) категоріях пропусків. У Оперний театр, де сталася трагедія, вхід був виключно за іменними квитками. Нічого не допомогло…
Початок занять в учбових закладах відклали до 12 вересня. На сімнадцяте Тананаєв призначив урочисте відкриття футбольної ліги. План завалився вслід за прем'єром і міністром внутрішніх справ Столипіним, скошеним двома кулями Мордка Богрова.
У злощасний четвер 1 вересня 1911 року фотограф Губчевський за розпорядженням київського губернатора, камергера високого двору Олексія Федоровича Гирса невідступно супроводжував царський двір. О 14.00 прибули на Печерський іподром, де відбулися скачки й огляд «потішних». Там Олександру Михайловичу вдалося зробити останній прижиттєвий знімок Столипіна. Петро Аркадійович був одягнений як чиновник з дворян – у білий кітель і картуз з білим чохлом. Лише чорна пов'язка на рукаві визначала особу, наближену до імператора. Київський фотограф відобразив Столипіна, коли той прогулювався під руку з губернатором Гірсом. Цей знімок, що обійшов усі російські газети, зробив Губчевського знаменитим…
Після оголошення про смерть прем'єра Київ занурився в траур. Члени «Союзу Михайла Архангела» на чолі з Любинським і Балабухою погрожували рознести по цеглинці єврейський Поділ. На територію міста терміново були введені регулярні військові частини. У ніч на 12 вересня Богрова, одягненого в той же фрак, в якому він був у театрі, повісили на Лисій горі – за переказами, улюбленому місці шабашів нечистої сили. Окрім офіційних осіб, дозвіл бути присутнім на страті отримали три дюжини «союзників» і націоналістів, які сумнівалися, що Богров буде повішений. Між тим, злочинець устиг дізнатися про загибель Столипіна і був щасливий, що нібито виконав своє призначення. Самсон Торський потім писав, що якби публіці дали розтерзати провокатора в театрі, він би в пеклі мучився, крім усього іншого, і від невідомості: помер-таки Столипін від його руки чи ні…
Малу Володимирську перейменували в Столипінську. У газетах оголосили про збір грошей на спорудження пам'ятника загиблому реформаторові. Крісло, в яке опустився після пострілів прем'єр, з театру прибрали. Це крісло планували передати музею рідного Столипіну Саратова…
Про футбол забули навіть найзатятіші шанувальники гри. Але ненадовго. Час брав своє.
24 вересня був обраний керівний комітет ліги. Головою став Микола Олександрович Тананаєв, секретарем – Вешке, скарбником – Вітольд Камінський. Ухвалили: через тиждень починати! 1 жовтня 1911 року о третій годині пополудні на майданчик політехніків вибігли команди другої і четвертої гімназій. З цього матчу і ведеться відлік офіційних футбольних змагань у Києві.
Турнір проходив зовні солідно – по круговій системі і за всіма тодішніми офіційними правилами. Але… Емоції учасників били через край. Арбітраж авторитетних Анохіна, Камінського, Вешке, самого Кашпара часто оспорювався, викликаючи запеклі суперечки і невдоволення. Доходило до відвертих колотнеч. І лише дипломатичність майбутнього лауреата Сталінської премії, а тоді 33-річного доцента-хіміка Миколи Тананаєва, його терпіння і такт рятували ситуацію. Перший голова Київської футбольної ліги, Тананаєв старався не дарма. Політехніки, в команді яких він значився провідним півзахисником, виграли чемпіонат. Футболісти Імператорської Олександровської гімназії стали віце-чемпіонами Києва, команда Німецького гімнастичного товариства, як і передбачав мудрий Вешке-старший, отримала срібний м'яч на малахітовій підставці.
22 жовтня 1911 року збірна Києва, складена переважно з політехніків, викладачів і вихованців Олександровської гімназії, на виїзді несподівано перемогла куди досвідченішу збірну Харкова – 3:0. Напевно відомо тільки трьох киян – учасників першого в історії збірної міста матчу. Це воротар Оттен, нападаючі Плушевський (забив два м'ячі) і Гуров.
Дебют був дуже вдалий. Професор Плотников закликав членів комітету розвивати успіх, і за його клопотанням 2 грудня до Санкт-Петербурга відправили офіційне прохання Київської ліги про прийом у створений на той час Всеросійський футбольний союз. Тананаєв і Вешке були обрані делегатами засновницьких зборів ВФС. Вони відбулися б січня 1912 року в Санкт-Петербурзі в ресторані «Відень».
У президію зборів надійшли офіційні заявки на прийом в Союз від москвичів, першовідкривачів футболу в Росії з міста на Неві, а також киян, одеситів і членів Севастопольського гуртка любителів спорту. Проте в правління ВФС потрапили тільки петербуржці і москвичі, а серед кандидатів у члени затесався одесит з войовничим прізвищем Патрон. Киян законодавці російського футболу явно ігнорували, як і харків'ян, прийнятих до ВФС в травні. Після того, як воротаря Оттена не включили в олімпійську збірну Росії 1912 року, взаємовідносини футбольних діячів Києва, з одного боку, Петербурга і Москви з іншого, були надовго зіпсовані.
«Дідусь російського футболу» Г. Дюпперон в київському журналі «Краса і сила» за квітень 1913 року намагався пом'якшити ситуацію, пояснивши відмову взяти Оттена на Олімпіаду не переїздом воротаря з північної столиці до Києва, а нібито ненадійною грою Василя Бернардовича на виходах. Пояснення було надуманим, бо «надійний» голкіпер Фаворський у двох матчах Олімпіади в Стокгольмі пропустив 18 м'ячів!
У результаті кияни відмовилися від участі в першому всеросійському чемпіонаті. Причин декілька: брак досвідчених гравців (єдиний Оттен після виключення з олімпійської збірної на якийсь час закинув воротарські рукавички), відсутність нормальних полів і боязнь осоромитися. Адже всі подальші товариські матчі підопічні Тананаєва програли. Харків'янам – 1:2, одеситам двічі – 0:1 і 0:2. Особливо вдарили по самолюбству наших земляків розгроми, що вчинив їм московський клуб «Сокольники» – 5:0 і 6:1.
Поки не відкрилося «Спортивне поле» на Сирці з трибунами на три тисячі місць, всі тренування київських футболістів обмежувалися відпрацьовуванням ударів по воротах та контрольними іграми. А тут – новий стадіон, що здавався в оренду всім охочим! Монополію політехніків було зруйновано. Цим відразу ж вирішили скористатися члени чеської секції «Славія», що мали найбагатші футбольні традиції в нашому місті. Вже в другому розіграші Кубка Вешке (1912 рік) чехи розділили першість з політехніками і командою «Спорт». Кубок тоді нікому не вручили, але на його поверхні вигравіювали імена трьох переможців.
У подальшому чеські футболісти під прапорами «Славії» і «Сокола» разом з політехніками і «Спортом» задавали тон у всіх дореволюційних чемпіонатах Києва. Публіці особливо імпонувала гра чехів, за яких з початком Першої світової війни почали виступати військовополонені. Тренерам інтернаціональної команди – В. Кашпару і В. Вітачеку – було з кого вибирати. Тільки на заводі Гретера і Кріванека працювало понад 700 військовополонених: чехи, австрійці, уродженці Моравії й Угорщини. Саме ці майстри прадідуся сучасного футболу прищепили киянам любов до технічної, розрахованої на імпровізацію гри, заклали основи неповторного стилю кращих представників школи «Динамо» 30– 80-х років XX сторіччя.
Але до серпня ніхто, окрім політехніків і німецького товариства, не подав офіційних заявок на участь в лізі. І тоді Тананаєва осінило:
– А чому ми не допускаємо до змагань гімназистів, вихованців реальних і комерційних училищ, які давно мають команди і жадають позмагатися, а безуспішно умовляємо дорослих чоловіків, що ганяють м'яча часто тільки для забави? Змагальність – справа перш за все молодих. Прошу щиро підтримати мою пропозицію, панове, і допустити до участі в лізі учнів.
Ідея припала улаштовувачам до душі. Зусиллями сімейства Вешке, Сергія Євтимовича Рокотяна, що читав курс про динамо-машини в учбовому закладі Пермінова і тренував за власною методою вихованців четвертої гімназії, а також Самсона Івановича Торського, чий син був капітаном збірної Імператорської Александровської гімназії, за лічені дні сформувалося 14 команд. П'ять наймайстерніших на чолі з політехніками склали перший клас, останні дев'ять, серед яких значилися другі збірні політехніків, німців і двох просунутих у футбольному сенсі гімназій – Імператорської і Четвертої, склали другий клас.
Павло Карлович Вешке не поскупився на срібло для кубка переможцям. Кубок виготовив ювелір Леонід Кумиловський-Федосов, у якого він потім і зберігався в міжсезоння.
Уже тоді існувало правило, що команда, яка завоювала трофей тричі підряд, отримує його довічно… Другому призерові призначався приз пана Губчевського – пам'ятний альбом в сап'яновій палітурці з фотографіями трьох кращих команд ліги. Інтуїція підказувала Вешке-старшому, що його нащадки у складі збірної Німецького гімнастичного товариства вище третього місця не стрибнуть, і він розстарався, виділивши для майбутніх бронзових призерів срібний м'яч на малахітовій підставці, приз, який за красою і символікою цілком міг змагатися з головним…
На честь прибуття до Києва в кінці серпня государя імператора було оголошено п'ять вихідних днів. Місто напередодні очистили від небажаних елементів. Тільки за підозрою до партії есерів було затримано 33-х.
Запобіжні засоби вживалися для тих часів небачені. На охорону Миколи II і вищих сановників виділили 300 тисяч рублів. На допомогу місцевій поліції прикомандирували 189 жандармів і співробітників центрального філерського загону. Під час поїздки імператора з Києва до Овруча впродовж 43 кілометрів дороги кожні п'ять метрів обабіч в шаховому порядку були розставлені солдати і кінна варта. На офіційні торжества допуск здійснювався по 26 (!) категоріях пропусків. У Оперний театр, де сталася трагедія, вхід був виключно за іменними квитками. Нічого не допомогло…
Початок занять в учбових закладах відклали до 12 вересня. На сімнадцяте Тананаєв призначив урочисте відкриття футбольної ліги. План завалився вслід за прем'єром і міністром внутрішніх справ Столипіним, скошеним двома кулями Мордка Богрова.
У злощасний четвер 1 вересня 1911 року фотограф Губчевський за розпорядженням київського губернатора, камергера високого двору Олексія Федоровича Гирса невідступно супроводжував царський двір. О 14.00 прибули на Печерський іподром, де відбулися скачки й огляд «потішних». Там Олександру Михайловичу вдалося зробити останній прижиттєвий знімок Столипіна. Петро Аркадійович був одягнений як чиновник з дворян – у білий кітель і картуз з білим чохлом. Лише чорна пов'язка на рукаві визначала особу, наближену до імператора. Київський фотограф відобразив Столипіна, коли той прогулювався під руку з губернатором Гірсом. Цей знімок, що обійшов усі російські газети, зробив Губчевського знаменитим…
Після оголошення про смерть прем'єра Київ занурився в траур. Члени «Союзу Михайла Архангела» на чолі з Любинським і Балабухою погрожували рознести по цеглинці єврейський Поділ. На територію міста терміново були введені регулярні військові частини. У ніч на 12 вересня Богрова, одягненого в той же фрак, в якому він був у театрі, повісили на Лисій горі – за переказами, улюбленому місці шабашів нечистої сили. Окрім офіційних осіб, дозвіл бути присутнім на страті отримали три дюжини «союзників» і націоналістів, які сумнівалися, що Богров буде повішений. Між тим, злочинець устиг дізнатися про загибель Столипіна і був щасливий, що нібито виконав своє призначення. Самсон Торський потім писав, що якби публіці дали розтерзати провокатора в театрі, він би в пеклі мучився, крім усього іншого, і від невідомості: помер-таки Столипін від його руки чи ні…
Малу Володимирську перейменували в Столипінську. У газетах оголосили про збір грошей на спорудження пам'ятника загиблому реформаторові. Крісло, в яке опустився після пострілів прем'єр, з театру прибрали. Це крісло планували передати музею рідного Столипіну Саратова…
Про футбол забули навіть найзатятіші шанувальники гри. Але ненадовго. Час брав своє.
24 вересня був обраний керівний комітет ліги. Головою став Микола Олександрович Тананаєв, секретарем – Вешке, скарбником – Вітольд Камінський. Ухвалили: через тиждень починати! 1 жовтня 1911 року о третій годині пополудні на майданчик політехніків вибігли команди другої і четвертої гімназій. З цього матчу і ведеться відлік офіційних футбольних змагань у Києві.
Турнір проходив зовні солідно – по круговій системі і за всіма тодішніми офіційними правилами. Але… Емоції учасників били через край. Арбітраж авторитетних Анохіна, Камінського, Вешке, самого Кашпара часто оспорювався, викликаючи запеклі суперечки і невдоволення. Доходило до відвертих колотнеч. І лише дипломатичність майбутнього лауреата Сталінської премії, а тоді 33-річного доцента-хіміка Миколи Тананаєва, його терпіння і такт рятували ситуацію. Перший голова Київської футбольної ліги, Тананаєв старався не дарма. Політехніки, в команді яких він значився провідним півзахисником, виграли чемпіонат. Футболісти Імператорської Олександровської гімназії стали віце-чемпіонами Києва, команда Німецького гімнастичного товариства, як і передбачав мудрий Вешке-старший, отримала срібний м'яч на малахітовій підставці.
22 жовтня 1911 року збірна Києва, складена переважно з політехніків, викладачів і вихованців Олександровської гімназії, на виїзді несподівано перемогла куди досвідченішу збірну Харкова – 3:0. Напевно відомо тільки трьох киян – учасників першого в історії збірної міста матчу. Це воротар Оттен, нападаючі Плушевський (забив два м'ячі) і Гуров.
Дебют був дуже вдалий. Професор Плотников закликав членів комітету розвивати успіх, і за його клопотанням 2 грудня до Санкт-Петербурга відправили офіційне прохання Київської ліги про прийом у створений на той час Всеросійський футбольний союз. Тананаєв і Вешке були обрані делегатами засновницьких зборів ВФС. Вони відбулися б січня 1912 року в Санкт-Петербурзі в ресторані «Відень».
У президію зборів надійшли офіційні заявки на прийом в Союз від москвичів, першовідкривачів футболу в Росії з міста на Неві, а також киян, одеситів і членів Севастопольського гуртка любителів спорту. Проте в правління ВФС потрапили тільки петербуржці і москвичі, а серед кандидатів у члени затесався одесит з войовничим прізвищем Патрон. Киян законодавці російського футболу явно ігнорували, як і харків'ян, прийнятих до ВФС в травні. Після того, як воротаря Оттена не включили в олімпійську збірну Росії 1912 року, взаємовідносини футбольних діячів Києва, з одного боку, Петербурга і Москви з іншого, були надовго зіпсовані.
«Дідусь російського футболу» Г. Дюпперон в київському журналі «Краса і сила» за квітень 1913 року намагався пом'якшити ситуацію, пояснивши відмову взяти Оттена на Олімпіаду не переїздом воротаря з північної столиці до Києва, а нібито ненадійною грою Василя Бернардовича на виходах. Пояснення було надуманим, бо «надійний» голкіпер Фаворський у двох матчах Олімпіади в Стокгольмі пропустив 18 м'ячів!
У результаті кияни відмовилися від участі в першому всеросійському чемпіонаті. Причин декілька: брак досвідчених гравців (єдиний Оттен після виключення з олімпійської збірної на якийсь час закинув воротарські рукавички), відсутність нормальних полів і боязнь осоромитися. Адже всі подальші товариські матчі підопічні Тананаєва програли. Харків'янам – 1:2, одеситам двічі – 0:1 і 0:2. Особливо вдарили по самолюбству наших земляків розгроми, що вчинив їм московський клуб «Сокольники» – 5:0 і 6:1.
Поки не відкрилося «Спортивне поле» на Сирці з трибунами на три тисячі місць, всі тренування київських футболістів обмежувалися відпрацьовуванням ударів по воротах та контрольними іграми. А тут – новий стадіон, що здавався в оренду всім охочим! Монополію політехніків було зруйновано. Цим відразу ж вирішили скористатися члени чеської секції «Славія», що мали найбагатші футбольні традиції в нашому місті. Вже в другому розіграші Кубка Вешке (1912 рік) чехи розділили першість з політехніками і командою «Спорт». Кубок тоді нікому не вручили, але на його поверхні вигравіювали імена трьох переможців.
У подальшому чеські футболісти під прапорами «Славії» і «Сокола» разом з політехніками і «Спортом» задавали тон у всіх дореволюційних чемпіонатах Києва. Публіці особливо імпонувала гра чехів, за яких з початком Першої світової війни почали виступати військовополонені. Тренерам інтернаціональної команди – В. Кашпару і В. Вітачеку – було з кого вибирати. Тільки на заводі Гретера і Кріванека працювало понад 700 військовополонених: чехи, австрійці, уродженці Моравії й Угорщини. Саме ці майстри прадідуся сучасного футболу прищепили киянам любов до технічної, розрахованої на імпровізацію гри, заклали основи неповторного стилю кращих представників школи «Динамо» 30– 80-х років XX сторіччя.
Спасибі фотографові Губчевському!
У 1913 році в старовинному місті на Дніпрі нараховувалося понад 500 футболістів. Кожний спортклуб вважав справою честі мати дорослу й юнацьку команди. На пустирях і околицях ганяли м'яча гурти «диких». Особливою популярністю користувалися «Галявина» (на місці майбутнього велотреку між нинішніми вулицями Франка і Чапаева), звідки пізніше вийшли відомі майстри Тютчев і Юкельзон і де відразу після фашистської окупації виникла краща дитяча футбольна команда Києва, «Соломенка» (у районі майбутнього стадіону «Локомотив» біля нинішнього Південного вокзалу), що дала Бойка, Бардадима, Свиридовського, Костіна, Весеньєва, і поле яхт-клубу на Трухановому острові, там починали Хавчин і брати Галета.
Невдача в потрійному матчі з Одесою і Харковом відохотила киян від міжміських зустрічей. Засмучений голова міської футбольної ліги Микола Олексійович Тананаєв через календарний скандал з харків'янами відмовився від участі і в другому чемпіонаті Росії 1913 року. Харків'янам була доручена організація ігор на Півдні. Свідомо чи мимоволі вони наплутали з датами, і кияни фізично не встигли на першу зустріч у Харкові. Виявляється, коріння хронічної хвороби з постійним перетрясанням футбольного календаря бере початок ще з царських часів.
Кияни тоді подали протест. Але його розглянули тільки в січні наступного року. І лише тому, щоб дезавуювати сенсаційну перемогу чемпіонів Півдня одеситів, що розгромили у фіналі футболістів Санкт-Петербурга – чемпіонів Півночі…
У передреволюційні роки футбол в Києві не мав такої масової опори, як у промисловому Харкові, не міг зрівнятися з багатими міжнародними традиціями одеситів. Проте рішення варитися у власному соку було, звичайно, помилковим. Гравці дотримувалися застарілих канонів тактики і техніки, не відчували своєї дійсної сили. Кожна новинка, продемонстрована військовополоненими зі «Славії», у складі яких траплялися навіть члени збірних країн Середньої Європи, заставала київських аборигенів зненацька.
Пробити пролом у своєрідній футбольній блокаді могла перша Олімпіада Російської імперії. Вона проходила в рамках Всеросійської промислової виставки в районі Троїцької площі. Саме в Києві планувалося в серпні 1913 року розіграти чемпіонат Росії за участю 15 команд. Але стався конфуз – ніхто із запрошених не приїхав, оскільки ігри в різних географічних зонах (Північ, Південь, Захід) почалися значно раніше, і змагання з футболу першої Олімпіади перетворилися на київський міжсобойчик…
Та все ж корисні контакти траплялися. Старожилам запам'ятався приїзд до Києва з Санкт-Петербурга в жовтні 1913 року команди «Кречет». Гості легко обіграли хлопців з гуртка «Спорт» – 5:0, а 22 жовтня на «Спортивному полі» змагалися зі збірною нашого міста. У газеті «Киевлянінь» вперше в історії був опублікований повний склад збірної Києва з футболу дореволюційної пори.
Ось він: голкіпер Оттен («Політехніки»), беки – Зборомирський («Політехніки») і Нагель («Славія»), хавбеки – Поляков («Уніон»), Гуляницький («Політехніки»), Якобсон («Любителі спорту»), форварди – Павло і Макс Вешке («Спорт»), Калашников і Мельников («Політехніки»), Козловський («Славія»). Кияни, програючи 0:1, закінчили матч упевненою перемогою – 4:1, причому три м'ячі «Кречетові» забили брати Вешке.
Важко переоцінити внесок в становлення київського футболу німецької сім'ї Вешке. Тим сумніше, що після початку світової війни, у вересні 1914 року, трьох братів Вешке – Олександра, Макса і Павла як німецьких підданих, що вважалися військовополоненими, заарештували і вислали до села Леуново Пінезького повіту Архангельської губернії. Власті не переймалися тим, що це кращі спортсмени – гордість Києва, а старший з них був серед організаторів футбольної ліги… Павло Карлович Вешке, що подарував місту перший Кубок для нагородження футбольних чемпіонів, разом з дружиною і молодшим сином Карлом залишилися в місті. Свою торгову справу він закрив, продав нерухомість колезі – заступникові голови ліги В. П. Бобровському, і переїхав в скромнішу квартиру. Відбулося це в квітні 1915 року. Іронія долі: батьки і брат убивці Столипіна Мордка (Дмитра) Богрова продовжували на той час спокійнісінько проживати в 12-кімнатних хоромах на Бібіковському бульварі…
Після закінчення війни Вешке і Оттену вдалося повернутися до Німеччини. А ось як склалися долі інших піонерів київського футболу.
Виконанням термінових військових замовлень займався в Першу світову керівник футбольного гуртка в КПІ Микола Борисович Делоне. Видатний механік, пропагандист і популяризатор авіаційних знань, він дожив до створення команди «Динамо» і виховав у беззавітній любові до фізичних вправ сина, Бориса Миколайовича, блискучого математика, академіка, майстра спорту з альпінізму. Ще один батько-засновник київського футболу – Володимир Олександрович Плотников залишився в пам'яті нащадків автором знаменитого підручника з фізичної хімії. Ім'я творця і беззмінного голови Київського хірургічного товариства Миколи Марковича Волковича пов'язують виключно з операцією по порятунку Столипіна і з популярними лекціями на кафедрі хірургії медичного факультету Київського університету імені Святого Володимира, де тоді вчився великий шанувальник футболу Михайло Булгаков.
Олександр Анохін увійшов в історію як засновник нової системи гімнастики.
Тільки Тананаєв, що ще довго продовжував грати, на якийсь час пожертвував заради футболу науковою кар'єрою, але часи меценатів, благодійників надовго щезли. На сцену виступали організатори іншої закваски – Іван Єгоров, Андрій Краснобабенко.
Класний російський форвард, Іван Єгоров до 1915 року служив писарем Головного штабу Російської армії. Потім був переведений до Києва, де після революційних подій зіграв значну роль у підтримці ледве тліючого вогника футбольного життя в нашому місті в 1918—1919 роках. Пізніше на базі Першого державного дротяно-гвоздильного заводу він створив міцну команду металістів, що славилася в 1920-х разом з «Залдором», «Райкомводом», «Радробітниками», «Містраном».
Стараннями більшовика Андрія Краснобабенка в 1921 році було відновлено проведення чемпіонатів Києва. Список переможців за радянських часів відкрив спортклуб імені Леніна.
За постаттю Краснобабенка тоді навряд чи вгадувалася куди колоритніша й одіозніша особа Станіслава Вікентійовича Косіора, фанатично закоханого у футбол, який досить багато зробив для його розвитку в Україні. Ще восени 1914 року, проживаючи на квартирі свого земляка Вітольда Болеславовича Камінського по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського), він зовсім не ховався від царської охранки, як стверджували згодом офіційні історики, а дозволяв собі грати за польську команду гімнастичного товариства, очолювану Камінським. І навіть позував перед фотокамерою всюдисущого Олександра Михайловича Губчевського, чиє ательє на Прорізній, 23 вважалося найпопулярнішим в дореволюційному Києві.
На жаль, на зорі XXI століття могила почесного киянина професора Волковича на головній алеї Байкового кладовища пригнічує запустінням серед пишноти надгробків, що оточують її. Геть забуті імена й інших наших славетних земляків, що вибрали своїм захопленням футбол і подарували його киянам напередодні Першої світової війни.
Давно немає Столипінської вулиці. За витівкою історії, саме на колишньому заводі Гретера і Кріванека («Більшовику») був після революції переплавлений на орало пам'ятник нещасливому реформаторові Росії… Срібний кубок Вешке довго зберігався в сім'ї Кумиловського-Федосова і щез в середині 1980-х у закапелках комісійного магазину на тій же Прорізній; причиною цього стала грошова скрута дочки ювеліра Валерії.
Немає вже і вулиці Станіслава Косіора. Тепер вона носить ім'я В'ячеслава Чорновола, теж убитого через 60 років після розстріляного тезка. Інша епоха, інша влада, але схожі розбійницькі методи. Там офіційний вирок, тут «ненавмисний» наїзд вантажівки…
Репродукція рідкісного знімка дореволюційного фотографа Олександра ГУБЧЕВСЬКОГО. Київ, осінь 1914 року, команда польського гімнастичного товариства, учасниця футбольного чемпіонату міста. На передньому плані лежить з м'ячем Станіслав КОСІОР.
А ось фотографія молодого київського футболіста Косіора серед учасників одного з матчів осінньої першості 1914 року збереглася. Спасибі панові Губчевському!
Невдача в потрійному матчі з Одесою і Харковом відохотила киян від міжміських зустрічей. Засмучений голова міської футбольної ліги Микола Олексійович Тананаєв через календарний скандал з харків'янами відмовився від участі і в другому чемпіонаті Росії 1913 року. Харків'янам була доручена організація ігор на Півдні. Свідомо чи мимоволі вони наплутали з датами, і кияни фізично не встигли на першу зустріч у Харкові. Виявляється, коріння хронічної хвороби з постійним перетрясанням футбольного календаря бере початок ще з царських часів.
Кияни тоді подали протест. Але його розглянули тільки в січні наступного року. І лише тому, щоб дезавуювати сенсаційну перемогу чемпіонів Півдня одеситів, що розгромили у фіналі футболістів Санкт-Петербурга – чемпіонів Півночі…
У передреволюційні роки футбол в Києві не мав такої масової опори, як у промисловому Харкові, не міг зрівнятися з багатими міжнародними традиціями одеситів. Проте рішення варитися у власному соку було, звичайно, помилковим. Гравці дотримувалися застарілих канонів тактики і техніки, не відчували своєї дійсної сили. Кожна новинка, продемонстрована військовополоненими зі «Славії», у складі яких траплялися навіть члени збірних країн Середньої Європи, заставала київських аборигенів зненацька.
Пробити пролом у своєрідній футбольній блокаді могла перша Олімпіада Російської імперії. Вона проходила в рамках Всеросійської промислової виставки в районі Троїцької площі. Саме в Києві планувалося в серпні 1913 року розіграти чемпіонат Росії за участю 15 команд. Але стався конфуз – ніхто із запрошених не приїхав, оскільки ігри в різних географічних зонах (Північ, Південь, Захід) почалися значно раніше, і змагання з футболу першої Олімпіади перетворилися на київський міжсобойчик…
Та все ж корисні контакти траплялися. Старожилам запам'ятався приїзд до Києва з Санкт-Петербурга в жовтні 1913 року команди «Кречет». Гості легко обіграли хлопців з гуртка «Спорт» – 5:0, а 22 жовтня на «Спортивному полі» змагалися зі збірною нашого міста. У газеті «Киевлянінь» вперше в історії був опублікований повний склад збірної Києва з футболу дореволюційної пори.
Ось він: голкіпер Оттен («Політехніки»), беки – Зборомирський («Політехніки») і Нагель («Славія»), хавбеки – Поляков («Уніон»), Гуляницький («Політехніки»), Якобсон («Любителі спорту»), форварди – Павло і Макс Вешке («Спорт»), Калашников і Мельников («Політехніки»), Козловський («Славія»). Кияни, програючи 0:1, закінчили матч упевненою перемогою – 4:1, причому три м'ячі «Кречетові» забили брати Вешке.
Важко переоцінити внесок в становлення київського футболу німецької сім'ї Вешке. Тим сумніше, що після початку світової війни, у вересні 1914 року, трьох братів Вешке – Олександра, Макса і Павла як німецьких підданих, що вважалися військовополоненими, заарештували і вислали до села Леуново Пінезького повіту Архангельської губернії. Власті не переймалися тим, що це кращі спортсмени – гордість Києва, а старший з них був серед організаторів футбольної ліги… Павло Карлович Вешке, що подарував місту перший Кубок для нагородження футбольних чемпіонів, разом з дружиною і молодшим сином Карлом залишилися в місті. Свою торгову справу він закрив, продав нерухомість колезі – заступникові голови ліги В. П. Бобровському, і переїхав в скромнішу квартиру. Відбулося це в квітні 1915 року. Іронія долі: батьки і брат убивці Столипіна Мордка (Дмитра) Богрова продовжували на той час спокійнісінько проживати в 12-кімнатних хоромах на Бібіковському бульварі…
Після закінчення війни Вешке і Оттену вдалося повернутися до Німеччини. А ось як склалися долі інших піонерів київського футболу.
Виконанням термінових військових замовлень займався в Першу світову керівник футбольного гуртка в КПІ Микола Борисович Делоне. Видатний механік, пропагандист і популяризатор авіаційних знань, він дожив до створення команди «Динамо» і виховав у беззавітній любові до фізичних вправ сина, Бориса Миколайовича, блискучого математика, академіка, майстра спорту з альпінізму. Ще один батько-засновник київського футболу – Володимир Олександрович Плотников залишився в пам'яті нащадків автором знаменитого підручника з фізичної хімії. Ім'я творця і беззмінного голови Київського хірургічного товариства Миколи Марковича Волковича пов'язують виключно з операцією по порятунку Столипіна і з популярними лекціями на кафедрі хірургії медичного факультету Київського університету імені Святого Володимира, де тоді вчився великий шанувальник футболу Михайло Булгаков.
Олександр Анохін увійшов в історію як засновник нової системи гімнастики.
Тільки Тананаєв, що ще довго продовжував грати, на якийсь час пожертвував заради футболу науковою кар'єрою, але часи меценатів, благодійників надовго щезли. На сцену виступали організатори іншої закваски – Іван Єгоров, Андрій Краснобабенко.
Класний російський форвард, Іван Єгоров до 1915 року служив писарем Головного штабу Російської армії. Потім був переведений до Києва, де після революційних подій зіграв значну роль у підтримці ледве тліючого вогника футбольного життя в нашому місті в 1918—1919 роках. Пізніше на базі Першого державного дротяно-гвоздильного заводу він створив міцну команду металістів, що славилася в 1920-х разом з «Залдором», «Райкомводом», «Радробітниками», «Містраном».
Стараннями більшовика Андрія Краснобабенка в 1921 році було відновлено проведення чемпіонатів Києва. Список переможців за радянських часів відкрив спортклуб імені Леніна.
За постаттю Краснобабенка тоді навряд чи вгадувалася куди колоритніша й одіозніша особа Станіслава Вікентійовича Косіора, фанатично закоханого у футбол, який досить багато зробив для його розвитку в Україні. Ще восени 1914 року, проживаючи на квартирі свого земляка Вітольда Болеславовича Камінського по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського), він зовсім не ховався від царської охранки, як стверджували згодом офіційні історики, а дозволяв собі грати за польську команду гімнастичного товариства, очолювану Камінським. І навіть позував перед фотокамерою всюдисущого Олександра Михайловича Губчевського, чиє ательє на Прорізній, 23 вважалося найпопулярнішим в дореволюційному Києві.
На жаль, на зорі XXI століття могила почесного киянина професора Волковича на головній алеї Байкового кладовища пригнічує запустінням серед пишноти надгробків, що оточують її. Геть забуті імена й інших наших славетних земляків, що вибрали своїм захопленням футбол і подарували його киянам напередодні Першої світової війни.
Давно немає Столипінської вулиці. За витівкою історії, саме на колишньому заводі Гретера і Кріванека («Більшовику») був після революції переплавлений на орало пам'ятник нещасливому реформаторові Росії… Срібний кубок Вешке довго зберігався в сім'ї Кумиловського-Федосова і щез в середині 1980-х у закапелках комісійного магазину на тій же Прорізній; причиною цього стала грошова скрута дочки ювеліра Валерії.
Немає вже і вулиці Станіслава Косіора. Тепер вона носить ім'я В'ячеслава Чорновола, теж убитого через 60 років після розстріляного тезка. Інша епоха, інша влада, але схожі розбійницькі методи. Там офіційний вирок, тут «ненавмисний» наїзд вантажівки…
Репродукція рідкісного знімка дореволюційного фотографа Олександра ГУБЧЕВСЬКОГО. Київ, осінь 1914 року, команда польського гімнастичного товариства, учасниця футбольного чемпіонату міста. На передньому плані лежить з м'ячем Станіслав КОСІОР.
А ось фотографія молодого київського футболіста Косіора серед учасників одного з матчів осінньої першості 1914 року збереглася. Спасибі панові Губчевському!
Хто є хто: Галета
Навесні сімнадцятого Дніпро під Києвом розлився як ніколи: вода піднялася на одинадцять аршин, тобто майже на вісім метрів. Віщуни передбачали біду. Звичні до повеней жителі Труханового острова спускали човни з вікон дверей будинків на високих палях, бо двері вже не відкривалися. Синові кравця Макара Галети десятирічному Вовці нудно було сидіти в чотирьох стінах. Човен забирали батьки, а до яхт-клубу, де ганяли м'яч пани футболісти, було десь півверсти. Перехрестившись, Вовка стрибав прямо з підвіконня до Дніпра, що клекотав, і плив назустріч своїй мрії, нітрохи не боячись вечірньої прочуханки.
За футбольними воротами купчились гурти хлопців. Кожен терпляче чекав, коли вдасться схопити бажану шкіряну кулю й ударити по ній що є сили. Під час тренувань команди «Алексєєвець» роботи діставало всім роззявам. Але Вовці успіх посміхався частіше за інших – дуже він був моторний. Власник розташованого в небезпечній близькості від ігрового майданчика ресторану «Босфор» навіть заохочував молодшого Галету свіжими пампушками, щоб м'яч після хибних ударів не турбував клієнтів. За одну таку пампушку в кондитерській «У Жоржа» на Хрещатику треба було віддати аж п'ятак!
Особливо шанував хлопчака капітан «Алексєєвця» Сьома Хавчин. Семен був справжній денді. Він учився футбольній техніці у військовополонених чехів в Пушкінському саду, а гарні манери, гнучкість і пластику набув у школі бальних танців Соломона Шкляра на Великій Васильківській. Сьома терпіти не міг пауз в грі і цінував уміння Вовки миттєво повертати м'яч. Коли виникала вакансія, капітан міг запросто включити Вовку до складу. Це була перш за все данина пошани здібностям бомбардира старшого брата Вовки – Павла, найрезультативнішого форварда команди, а в другу чергу – нагорода молодшому Галеті за спритність і довготерпіння.
…Справжньої радянської влади в Києві не існувало до 1921 року. І хай історики твердять що завгодно, Володимир Макарович Галета під час наших бесід наполягав на своєму. Він сам усе бачив і порівнював ситуацію тих років з осіннім колапсом влади 1991 року, коли комуністів ніби вже немає, а нічого не змінилося. І врахуйте: це свідоцтво гарячого прихильника більшовизму, яким Галета залишався до кінця життя… Старший брат Павло взагалі в революцію пішов. Молодший, як і всі в поселенні майстрових Дніпровського пароплавства, теж радісно зустрів нові порядки, хоча спочатку вони викликали хіба що в розруху, голод і страшне безробіття. Ще в двадцять третьому, коли по молодіжній броні Володька потрапив ливарником на завод «Юртал», опівночі додому з Межигірської добиратися було страшно: містом сновигали банди. І лише коли в Києві розквартирували регулярні червоні частини, бандити відступили за околиці, де за них узялися… чекісти.
А спортивне життя на той час уже налагодилося. У Київській футбольній лізі до весняного сезону 1923 рокуналічувалося близько 900 чоловік! І це без армійських команд, які після наказу Климента Ворошилова про включення футболу в список предметів загального навчання воїнів РККА почали плодитися, немов гриби після дощу. Восени двадцять четвертого з бійців, що служили на Україні, зібрали непогану команду, яка «з листа» обіграла на виїзді збірну Ленінградського військового округу – 2:0 і зробила нічию 2:2 з командою Центрального району міста на Неві.
Але у збірної Українського військового округу по суті не було київської прописки. Та і не вона відкрила післяжовтневий літопис міжміських матчів. Зібрана з «чого було» київська команда дебютувала ще на чемпіонаті України 1921 року в Харкові й вибула з боротьби після першого поєдинку (грали за олімпійською системою), поступившись 0:1 взагалі-то далеко не найсильнішому учасникові – збірній Таганрога, включеній в турнір на спеціальне запрошення. Позначилася майже десятирічна самоізоляція київських майстрів, їх небажання набивати ґулі в суперництві з визнаними авторитетами.
Наступна спроба заявити про себе була значно професійніша, бо робилася по-справжньому зіграною і згуртованою командою, гравці якої не просто багато тренувалися, а разом працювали, жили поряд один з одним у залізничній колонії на Соломенці, залицялися до місцевих дівчат. Передвісник «Динамо», ця команда в середині двадцятих не поступалася в популярності й силі ні харківському «Штурму», ні одеському «Містрану», ні «Профінтерну» з Миколаєва, ні «Червоному соколові» з Херсона.
За футбольними воротами купчились гурти хлопців. Кожен терпляче чекав, коли вдасться схопити бажану шкіряну кулю й ударити по ній що є сили. Під час тренувань команди «Алексєєвець» роботи діставало всім роззявам. Але Вовці успіх посміхався частіше за інших – дуже він був моторний. Власник розташованого в небезпечній близькості від ігрового майданчика ресторану «Босфор» навіть заохочував молодшого Галету свіжими пампушками, щоб м'яч після хибних ударів не турбував клієнтів. За одну таку пампушку в кондитерській «У Жоржа» на Хрещатику треба було віддати аж п'ятак!
Особливо шанував хлопчака капітан «Алексєєвця» Сьома Хавчин. Семен був справжній денді. Він учився футбольній техніці у військовополонених чехів в Пушкінському саду, а гарні манери, гнучкість і пластику набув у школі бальних танців Соломона Шкляра на Великій Васильківській. Сьома терпіти не міг пауз в грі і цінував уміння Вовки миттєво повертати м'яч. Коли виникала вакансія, капітан міг запросто включити Вовку до складу. Це була перш за все данина пошани здібностям бомбардира старшого брата Вовки – Павла, найрезультативнішого форварда команди, а в другу чергу – нагорода молодшому Галеті за спритність і довготерпіння.
…Справжньої радянської влади в Києві не існувало до 1921 року. І хай історики твердять що завгодно, Володимир Макарович Галета під час наших бесід наполягав на своєму. Він сам усе бачив і порівнював ситуацію тих років з осіннім колапсом влади 1991 року, коли комуністів ніби вже немає, а нічого не змінилося. І врахуйте: це свідоцтво гарячого прихильника більшовизму, яким Галета залишався до кінця життя… Старший брат Павло взагалі в революцію пішов. Молодший, як і всі в поселенні майстрових Дніпровського пароплавства, теж радісно зустрів нові порядки, хоча спочатку вони викликали хіба що в розруху, голод і страшне безробіття. Ще в двадцять третьому, коли по молодіжній броні Володька потрапив ливарником на завод «Юртал», опівночі додому з Межигірської добиратися було страшно: містом сновигали банди. І лише коли в Києві розквартирували регулярні червоні частини, бандити відступили за околиці, де за них узялися… чекісти.
А спортивне життя на той час уже налагодилося. У Київській футбольній лізі до весняного сезону 1923 рокуналічувалося близько 900 чоловік! І це без армійських команд, які після наказу Климента Ворошилова про включення футболу в список предметів загального навчання воїнів РККА почали плодитися, немов гриби після дощу. Восени двадцять четвертого з бійців, що служили на Україні, зібрали непогану команду, яка «з листа» обіграла на виїзді збірну Ленінградського військового округу – 2:0 і зробила нічию 2:2 з командою Центрального району міста на Неві.
Але у збірної Українського військового округу по суті не було київської прописки. Та і не вона відкрила післяжовтневий літопис міжміських матчів. Зібрана з «чого було» київська команда дебютувала ще на чемпіонаті України 1921 року в Харкові й вибула з боротьби після першого поєдинку (грали за олімпійською системою), поступившись 0:1 взагалі-то далеко не найсильнішому учасникові – збірній Таганрога, включеній в турнір на спеціальне запрошення. Позначилася майже десятирічна самоізоляція київських майстрів, їх небажання набивати ґулі в суперництві з визнаними авторитетами.
Наступна спроба заявити про себе була значно професійніша, бо робилася по-справжньому зіграною і згуртованою командою, гравці якої не просто багато тренувалися, а разом працювали, жили поряд один з одним у залізничній колонії на Соломенці, залицялися до місцевих дівчат. Передвісник «Динамо», ця команда в середині двадцятих не поступалася в популярності й силі ні харківському «Штурму», ні одеському «Містрану», ні «Профінтерну» з Миколаєва, ні «Червоному соколові» з Херсона.
Попередники
«Залдор». Ще зовсім недавно це магічне, малозрозуміле сучасному вболівальникові слово примушувало прискорено битися серця старих киян. Нині свідків гучної слави тієї команди вже просто не лишилося… Вигравши весняний чемпіонат міста 1923 року трьома складами, залізничники відправилися на навчання до Петрограда, де 4 серпня чинили гідний опір некоронованим чемпіонам країни на чолі з легендарними Михайлом Бутусовим і Павлом Батиревим – 0:1. Ну а наступного дня дебютант щасливо перевтілився в екзаменатора, перемігши (2:1) міцний клуб «Петровський».
Осіння першість Києва, як і чотири наступних, стала суцільним тріумфом «Залдора», хоча головні суперники – «Райкомвод», «Містран», «Роботрос», «Радробітники» – з кожним сезоном конкурували все відчайдушніше.
За будь-якої погоди на будь-якому стадіоні, будь то затишний первісток КПІ, названий після революції «Рот Фронт», або незграбний «Червоний», залізничники збирали аншлаг. Публіка не переймалась результатом. Вона жадала краси, гострих відчуттів. І бачивши, що матч котиться до нудної нічиєї, воротар Ямковий залишав свій пост і біг уперед. Трибуни тут же оживали: ну, Яма дає! І завмирали, чекаючи, коли м'яч потрапить на підйом захисникові Брешкевичу. Майбутній соліст військового хору, Жора Черпалка, прозваний так за довгі ноги, умів «запалювати» такі високі «свічки», що цікаві аероплани не ризикували кружляти над футбольними полями.
Збірна Харкова з футболу – краща в Україні середини 1920-х років. 1924 рік.
Улюбленцем Солом'янки був Михайло Свиридовський, розумний гравець, зловити якого на хитрощі вважалося вищим шиком. Жінки, що охоче ходили на ігри «Залдора», задивлялися на красеня Васю Бойка. Та і партнери радували око: Бардадим, Фенцель, Костін, той же Ямковий. Захоплено зустрічався кожен прорив крайнього нападаючого Швецова – знаменитого київського Паровоза, підкати самовідданого Васі Інженера – захисника Весеньєва, хитрі удари технаря Товаровського. Втім, Мишко Студент, як називали цього нападаючого вболівальники, незабаром став граючим тренером «Радробітників».
Осіння першість Києва, як і чотири наступних, стала суцільним тріумфом «Залдора», хоча головні суперники – «Райкомвод», «Містран», «Роботрос», «Радробітники» – з кожним сезоном конкурували все відчайдушніше.
За будь-якої погоди на будь-якому стадіоні, будь то затишний первісток КПІ, названий після революції «Рот Фронт», або незграбний «Червоний», залізничники збирали аншлаг. Публіка не переймалась результатом. Вона жадала краси, гострих відчуттів. І бачивши, що матч котиться до нудної нічиєї, воротар Ямковий залишав свій пост і біг уперед. Трибуни тут же оживали: ну, Яма дає! І завмирали, чекаючи, коли м'яч потрапить на підйом захисникові Брешкевичу. Майбутній соліст військового хору, Жора Черпалка, прозваний так за довгі ноги, умів «запалювати» такі високі «свічки», що цікаві аероплани не ризикували кружляти над футбольними полями.
Збірна Харкова з футболу – краща в Україні середини 1920-х років. 1924 рік.
Улюбленцем Солом'янки був Михайло Свиридовський, розумний гравець, зловити якого на хитрощі вважалося вищим шиком. Жінки, що охоче ходили на ігри «Залдора», задивлялися на красеня Васю Бойка. Та і партнери радували око: Бардадим, Фенцель, Костін, той же Ямковий. Захоплено зустрічався кожен прорив крайнього нападаючого Швецова – знаменитого київського Паровоза, підкати самовідданого Васі Інженера – захисника Весеньєва, хитрі удари технаря Товаровського. Втім, Мишко Студент, як називали цього нападаючого вболівальники, незабаром став граючим тренером «Радробітників».