Страница:
Георгій Кузьмін
Билиці та вигадки нашого футболу
Англії і Мар'яні КУЗЬМІНИМ
Бачити, та все ж не вірити – перша чеснота того, хто пізнає; видимість – найбільший його спокусник.
Фрідріх НІЦШЕ
Від автора
Вдячний видавництву «Фоліо» і письменнику Юрію Рогозі за те, що повірили в мій проект і допомогли його здійснити.
Дякую моїм друзям журналістам Юрію Корзаченку і Юхиму Шаїнському за велику допомогу в підготовці матеріалів, зокрема фоторепродукцій, для цієї книги.
Я навряд чи впорався б із завданням без багаторічної моральної і технічної підтримки моїх вірних соратників Лариси Осадченко, Тетяни Черкашиної, В'ячеслава Ворони, Віктора Гончаренка, Олександра Лук'яненка, Станіслава Рожка, Василя Трифонова.
І, звичайно, низький уклін дружині Анелії і дочці Мар'яні, їх любов, самовідданість і терпіння, як завжди, виручали в найважчі хвилини.
Київ, грудень 2009 р.
Дякую моїм друзям журналістам Юрію Корзаченку і Юхиму Шаїнському за велику допомогу в підготовці матеріалів, зокрема фоторепродукцій, для цієї книги.
Я навряд чи впорався б із завданням без багаторічної моральної і технічної підтримки моїх вірних соратників Лариси Осадченко, Тетяни Черкашиної, В'ячеслава Ворони, Віктора Гончаренка, Олександра Лук'яненка, Станіслава Рожка, Василя Трифонова.
І, звичайно, низький уклін дружині Анелії і дочці Мар'яні, їх любов, самовідданість і терпіння, як завжди, виручали в найважчі хвилини.
Київ, грудень 2009 р.
Удар від воріт
Юрист, колишній заступник голови Служби безпеки України, генерал-лейтенант Володимир Пристайко надав неоціненну послугу історикам, уболівальникам, усім, хто жваво цікавиться минулим нашого футболу. Під завісу чекістської кар'єри він скористався своїм високим службовим положенням на благо – відкрив світові архівні документи, раніше недоступні іншим дослідникам.
Можливо, Пристайко виконав негласну вказівку вищого начальства у зв'язку з настанням інших часів, розповсюдженням інших ідеологій. А може, перемогла дослідницька жилка Володимира Ілліча, ученого, що прагнув наблизитися до істини. Спонукальні мотиви не важливі. Головне – результат. Генералові Пристайку вдалося заповнити немало прогалин, скоротити кількість спірних трактувань подій навколо «Матчу смерті».
Ця трагічна історія зацікавила мене ще в отроцтві й не відпускала все журналістське життя. У радянських сімдесятих до найтаємнішої сторінки київського футболу навіть підступитися не давали. Приятель і колега Арнольд Мельник, нащадок учасника подій-42 Михайла Мельника, всіляко підтримував мій інтерес до забороненої теми. Працюючи в газеті «Правда України», Арнольд, або просто Нуль, використовував неформальні приятельскі зв'язки, щоб допомогти мені проникнути до партійного архіву.
Генерал-лейтенант Володимир ПРИСТАЙКО (справа) і Георгій КУЗЬМІН відразу після закінчення футбольної зустрічі українських і німецьких журналістів, присвяченої пам'яті учасників так званого «матчу смерті» на тому ж таки київському стадіоні «Старт». Травень 2006 року.
Марно. Лід рушив за часів перебудови. Тоді з'явився доступ до газет періоду окупації Києва. А головне – перестали, нарешті, зберігати обітницю мовчання деякі зі свідків тих неоднозначних подій. Утім, я спробував копнути глибше. Для повноти картини – відштовхнутися від витоків появи нашої улюбленої гри в Києві і простежити за польотом шкіряного м'яча, поки він не затрепетав у сітці фатальних сорокових. Без відступів і перескоків в наші дні не обійшлося. Благо, історичні хроніки, усні розповіді і мемуари дозволяли спрямувати авторську фантазію в русло реальності.
До літа 1992 року перший варіант книги був готовий. Сам видати я її не зміг. Спонсорів не знайшов. Гіркий осад залишили байдужість і недалекоглядність бізнесменів, що опікали тоді київське «Динамо». Мова йшла не тільки про сенсаційне для тієї пори спростування непорушного міфу. Я вважав і вважаю так і досі: зрозуміти суть подій часів окупації неможливо без детального розгляду під мікроскопом і в телескоп усієї історії виникнення і розвитку вітчизняного футболу XX століття, без спроби умоглядно вдихнути атмосферу, в якій жили, любили і служили піонери зелених полів…
Мені пощастило вирости в середовищі завзятих уболівальників. На вулиці, як і всіх хлопців п'ятдесятих, мене чекав кирзовий м'яч. Удома і в гостях, на заздрість одноліткам, суцільні розмови про футбол. Від серйозних досліджень, історичних екскурсів до кумедних історій. Найближчий батьків друг, нападник знаменитої одеської футбольної команди «Січневець» і суддя всесоюзної категорії Микола Кривченя, як і чоловік маминої сестри дядько Котик, змалечку ліпили з мене футболомана. Дядько Котик тягав мене на всі матчі динамівців, розповідав байки про майстрів, яких я не встиг побачити в грі. Іронічний розповідач і тонкий знавець усього, що стосувалося футболу, Микола Кривченя шліфував ці відомості, доводячи їх до блиску. З мозаїки їх знань і переваг я складав свій футбольний узор.
Микола Васильович залишив щоденник, записи і рідкісні документи післяреволюційних і довоєнних часів. Мова в них йшла переважно про становлення одеського футболу. На берегах Чорного моря в 1920-х у команді «Січневець» розцвіла плеяда братів Кривчень, найзнаменитіший з яких – Олексій – дивовижно співав і став згодом народним артистом СРСР, солістом Великого театру, де в 1950—1960-х разом із Рейзеном і Петровим виконував усі басові партії. Але і про київські події трохи пізнішої пори було викладено на папері і повідано мені теж немало.
Микола Васильович тісно спілкувався з Щегоцьким, Махинею, Балакіним, Свиридовським, Мироновим, Волковим, Ідзковським, іншими футбольними «зубрами» Києва. Він був членом республіканської колегії суддів, засідань якої не пропускав. Усе це зробило дядька Колю, як я звик його називати, одним із джерел майбутньої оповіді. Джерелом незамінним, оскільки Кривченя чимало років працював головним інженером київського хлібозаводу № 1 і, природно, знав колегу Йосипа Кордика, що зіграв помітну роль у долі цілої групи майстрів футболу, що залишилися в окупованому Києві. Чудово пам'ятала Кордика і моя мама, Ольга Сергіївна, яка працювала напередодні війни і після повернення з евакуації інспектором з якості товарів хлібопекарської промисловості.
Такі життєві хитросплетіння розпалили мій інтерес до «Матчу смерті». Я забажав стати футбольним журналістом.
Далі – більше. Поступивши на вечірнє відділення філфаку Київського педінституту імені Горького, я опублікував декілька заміток в «Спортивній газеті» і на безмірне своє щастя потрапив туди на роботу як кур'єр. А через рік уже числився у відділі футболу.
У нашу вузеньку кімнату на другому поверсі Великої Підвальної № 36 любив заглянути на вогник Костянтин Васильович Щегоцький, що мешкав неподалік, – провідний форвард і капітан довоєнного київського «Динамо». Його ми слухали, роззявивши роти. Одного разу в 1970-му щуплий Щегоцький зіткнувся в редакційному коридорі з широкоплечим рудоволосим хлопчиною (рот до вух, обличчя у віспинах і веснянках), церемонно розкланявся з ним, а нам кинув:
– Хутчіше за тим хлопцем, беріть у нього інтерв'ю. Це ж майбутній київський Пеле, якщо не знаєте.
Ми не знали. Але здогадувалися, що рудоволосий центр нападу на прізвище Блохін, який тільки-но повернувся з першої зарубіжної поїздки у складі юнацької збірної СРСР, шитий не ликом, а вельми міцними нитками, якими раніше зшивали шкіряну оболонку футбольних камер. Віщун Щегоцький, як завжди в зрілі роки, мав рацію. Блохін в перекладі на португальську незабаром зазвучав серед радянських уболівальників, як Пеле, київський, український, всесоюзний Едсон Арантес до Насіменто…
Тинятися довгими редакційними коридорами, де ми і в настільний теніс умудрялися грати, і до новеньких співробітниць залицятися, було весело і повчально. Скільки відомих осіб траплялися назустріч! Акопов і Подольський, Колчинський і Людмирський, Теппер-молодший і Ошенков-старший, Мурашов і Щанов, Виставкін і Денисенко – всіх не перерахуєш, хоча треба було б.
У жовтні 1967 року, напередодні першого домашнього матчу киян в Кубку чемпіонів, головний редактор Всеволод Дмитрук доручив мені взяти інтерв'ю у майстра інструментального цеху з Бердянська Євгена Головашова. Гість жадав потрапити на історичний поєдинок динамівців з шотландським «Селтіком» і пропонував навзамін унікальний документ – квиток, датований 22 червня 1941 року, на матч – відкриття нового київського стадіону імені Микити Хрущова, що так і не відбувся, між господарями і московською командою ЦДКА.
Докладніше я розповім про це в розділі, присвяченому стадіонам столиці України. Зараз же згадую про історію з квитком як про одну з гирок на вагах сумнівів: чи занурюватися в пучину незвіданого заради тоді абсолютно непередбачуваного кінцевого результату, та ще при мовчазному несхваленні мудрого головреда… Знайомство в ложі преси матчу «Динамо» – «Селтік» з цілим сузір'ям корифеїв футбольної журналістики Радянського Союзу – Юрієм Ваньятом, Львом Філатовим, Олександром Віттенбергом, Борисом Федосовим спрацювало катапультою: занурюватися!
І початковий удар по м'ячу, вже з центру поля, був нанесений під новий, 1968 рік, коли за завданням Бориса Федосова я написав у «Вістях» нотатку, присвячену 60-літтю Антона Леонардовича Ідзковського, «воротаря республіки». Так я познайомився з іще однією легендарною особою нашого футболу.
Збір розрізнених, суперечливих, фактів розтягнувся, через цензурні причини, на чверть століття. Літом 1992 року все було готово для прориву блокади мовчання про дійсні події навколо так званого «Матчу смерті». Відсутність книговидавця посилювалася ще і протидією людей сталінського мислення, що не втратили впливу. Вони не бажали розвінчувати міф, про який стільки всього знято, складено, написано, на фальшивих конструкціях якого стільки побудовано, і відкрито говорили мені про це.
Сьогодні, з висоти свого віку, я теж вважаю, що радикально руйнувати «небилицю-42» не варто. Хай ця легенда залишиться прекрасною казкою для наших онуків і правнуків про футболістів, що здійснили спортивний подвиг в атмосфері тотального страху і навислої над ними небезпеки. Головне – відокремити зерна від плевел, зняти ідеологічний накип неправди. А такі спроби робляться. І добросовісні, здавалося б, автори, закликаючи до гуманізму, силкуються протягнути в рятівники спортсменів окупованого Києва Георгія Швецова та інших свідомих перевертнів.
А коли доморощені гуманісти тягнуться до західних зразків, то вже там і поготів у нескороминущій моді – терпимість до будь-яких національних груп, толерантність і, як писав Василь Аксьонов, навіть грація в міжнаціональних відносинах. Швецов же ніколи не приховував, що ділить киян на своїх в дошку і чужих, удачливіших при Радах, ніж він, Жорка-Паровоз, на «чистих» українців і «нечистих». Отже, облиште, панове заступники! Благими намірами Швецова, його подільників була вимощена дорога до Бабиного Яру і для Трусевича, Клименка, Кузьменка, і для першого адміністратора київського «Динамо» Лазаря Когена, і для тисяч інших ні в чому не повинних жертв фашизму.
Тоді, в 1992-му, я почав підозрювати, що пробити серйозний пролом в закостенілій версії подій «Матчу смерті» не вдасться. Виручив Віктор Нікіпелов. Товариш по службі Арнольда Мельника, що виїхав на той час до США, Нікіпелов редагував один з перших в Україні вільних від оков минулого тижневик «Київські новини». Завзятий уболівальник, Віктор з подачі гуру спортивної журналістики нашої країни Валерія Мирського дав добро на публікацію, за що я їм щиро вдячний.
Так у вересні—грудні 1992 року в тринадцяти числах підряд побачив світ газетний, значно скорочений варіант. Вінчало публікацію одкровення про всі матчі динамівців під прапором «Старту», про обстановку (за розповідями очевидців, що розімкнули вуста), що панувала в окупованому Києві…
Пізніше я навіть порадів, що не опублікував книгу окремим виданням. Дуже багато нез'ясованих моментів залишалося, дуже багато зберігалося суперечностей у свідченнях свідків і в доступних тоді документах.
Архівні дослідження генерала Держбезпеки Володимира Пристайки, величезна дослідницька робота київського статистика Анатолія Коломийця і його московського колеги Акселя Вартаняна, уточнення і доповнення, які вдалося зробити мені, – все це допомогло відповісти на багато таємниць, окрім, мабуть, однієї…
Тепер я маю право запропонувати читачеві свою версію бувальщини і небилиць нашого футболу XX століття.
Можливо, Пристайко виконав негласну вказівку вищого начальства у зв'язку з настанням інших часів, розповсюдженням інших ідеологій. А може, перемогла дослідницька жилка Володимира Ілліча, ученого, що прагнув наблизитися до істини. Спонукальні мотиви не важливі. Головне – результат. Генералові Пристайку вдалося заповнити немало прогалин, скоротити кількість спірних трактувань подій навколо «Матчу смерті».
Ця трагічна історія зацікавила мене ще в отроцтві й не відпускала все журналістське життя. У радянських сімдесятих до найтаємнішої сторінки київського футболу навіть підступитися не давали. Приятель і колега Арнольд Мельник, нащадок учасника подій-42 Михайла Мельника, всіляко підтримував мій інтерес до забороненої теми. Працюючи в газеті «Правда України», Арнольд, або просто Нуль, використовував неформальні приятельскі зв'язки, щоб допомогти мені проникнути до партійного архіву.
Генерал-лейтенант Володимир ПРИСТАЙКО (справа) і Георгій КУЗЬМІН відразу після закінчення футбольної зустрічі українських і німецьких журналістів, присвяченої пам'яті учасників так званого «матчу смерті» на тому ж таки київському стадіоні «Старт». Травень 2006 року.
Марно. Лід рушив за часів перебудови. Тоді з'явився доступ до газет періоду окупації Києва. А головне – перестали, нарешті, зберігати обітницю мовчання деякі зі свідків тих неоднозначних подій. Утім, я спробував копнути глибше. Для повноти картини – відштовхнутися від витоків появи нашої улюбленої гри в Києві і простежити за польотом шкіряного м'яча, поки він не затрепетав у сітці фатальних сорокових. Без відступів і перескоків в наші дні не обійшлося. Благо, історичні хроніки, усні розповіді і мемуари дозволяли спрямувати авторську фантазію в русло реальності.
До літа 1992 року перший варіант книги був готовий. Сам видати я її не зміг. Спонсорів не знайшов. Гіркий осад залишили байдужість і недалекоглядність бізнесменів, що опікали тоді київське «Динамо». Мова йшла не тільки про сенсаційне для тієї пори спростування непорушного міфу. Я вважав і вважаю так і досі: зрозуміти суть подій часів окупації неможливо без детального розгляду під мікроскопом і в телескоп усієї історії виникнення і розвитку вітчизняного футболу XX століття, без спроби умоглядно вдихнути атмосферу, в якій жили, любили і служили піонери зелених полів…
Мені пощастило вирости в середовищі завзятих уболівальників. На вулиці, як і всіх хлопців п'ятдесятих, мене чекав кирзовий м'яч. Удома і в гостях, на заздрість одноліткам, суцільні розмови про футбол. Від серйозних досліджень, історичних екскурсів до кумедних історій. Найближчий батьків друг, нападник знаменитої одеської футбольної команди «Січневець» і суддя всесоюзної категорії Микола Кривченя, як і чоловік маминої сестри дядько Котик, змалечку ліпили з мене футболомана. Дядько Котик тягав мене на всі матчі динамівців, розповідав байки про майстрів, яких я не встиг побачити в грі. Іронічний розповідач і тонкий знавець усього, що стосувалося футболу, Микола Кривченя шліфував ці відомості, доводячи їх до блиску. З мозаїки їх знань і переваг я складав свій футбольний узор.
Микола Васильович залишив щоденник, записи і рідкісні документи післяреволюційних і довоєнних часів. Мова в них йшла переважно про становлення одеського футболу. На берегах Чорного моря в 1920-х у команді «Січневець» розцвіла плеяда братів Кривчень, найзнаменитіший з яких – Олексій – дивовижно співав і став згодом народним артистом СРСР, солістом Великого театру, де в 1950—1960-х разом із Рейзеном і Петровим виконував усі басові партії. Але і про київські події трохи пізнішої пори було викладено на папері і повідано мені теж немало.
Микола Васильович тісно спілкувався з Щегоцьким, Махинею, Балакіним, Свиридовським, Мироновим, Волковим, Ідзковським, іншими футбольними «зубрами» Києва. Він був членом республіканської колегії суддів, засідань якої не пропускав. Усе це зробило дядька Колю, як я звик його називати, одним із джерел майбутньої оповіді. Джерелом незамінним, оскільки Кривченя чимало років працював головним інженером київського хлібозаводу № 1 і, природно, знав колегу Йосипа Кордика, що зіграв помітну роль у долі цілої групи майстрів футболу, що залишилися в окупованому Києві. Чудово пам'ятала Кордика і моя мама, Ольга Сергіївна, яка працювала напередодні війни і після повернення з евакуації інспектором з якості товарів хлібопекарської промисловості.
Такі життєві хитросплетіння розпалили мій інтерес до «Матчу смерті». Я забажав стати футбольним журналістом.
Далі – більше. Поступивши на вечірнє відділення філфаку Київського педінституту імені Горького, я опублікував декілька заміток в «Спортивній газеті» і на безмірне своє щастя потрапив туди на роботу як кур'єр. А через рік уже числився у відділі футболу.
У нашу вузеньку кімнату на другому поверсі Великої Підвальної № 36 любив заглянути на вогник Костянтин Васильович Щегоцький, що мешкав неподалік, – провідний форвард і капітан довоєнного київського «Динамо». Його ми слухали, роззявивши роти. Одного разу в 1970-му щуплий Щегоцький зіткнувся в редакційному коридорі з широкоплечим рудоволосим хлопчиною (рот до вух, обличчя у віспинах і веснянках), церемонно розкланявся з ним, а нам кинув:
– Хутчіше за тим хлопцем, беріть у нього інтерв'ю. Це ж майбутній київський Пеле, якщо не знаєте.
Ми не знали. Але здогадувалися, що рудоволосий центр нападу на прізвище Блохін, який тільки-но повернувся з першої зарубіжної поїздки у складі юнацької збірної СРСР, шитий не ликом, а вельми міцними нитками, якими раніше зшивали шкіряну оболонку футбольних камер. Віщун Щегоцький, як завжди в зрілі роки, мав рацію. Блохін в перекладі на португальську незабаром зазвучав серед радянських уболівальників, як Пеле, київський, український, всесоюзний Едсон Арантес до Насіменто…
Тинятися довгими редакційними коридорами, де ми і в настільний теніс умудрялися грати, і до новеньких співробітниць залицятися, було весело і повчально. Скільки відомих осіб траплялися назустріч! Акопов і Подольський, Колчинський і Людмирський, Теппер-молодший і Ошенков-старший, Мурашов і Щанов, Виставкін і Денисенко – всіх не перерахуєш, хоча треба було б.
У жовтні 1967 року, напередодні першого домашнього матчу киян в Кубку чемпіонів, головний редактор Всеволод Дмитрук доручив мені взяти інтерв'ю у майстра інструментального цеху з Бердянська Євгена Головашова. Гість жадав потрапити на історичний поєдинок динамівців з шотландським «Селтіком» і пропонував навзамін унікальний документ – квиток, датований 22 червня 1941 року, на матч – відкриття нового київського стадіону імені Микити Хрущова, що так і не відбувся, між господарями і московською командою ЦДКА.
Докладніше я розповім про це в розділі, присвяченому стадіонам столиці України. Зараз же згадую про історію з квитком як про одну з гирок на вагах сумнівів: чи занурюватися в пучину незвіданого заради тоді абсолютно непередбачуваного кінцевого результату, та ще при мовчазному несхваленні мудрого головреда… Знайомство в ложі преси матчу «Динамо» – «Селтік» з цілим сузір'ям корифеїв футбольної журналістики Радянського Союзу – Юрієм Ваньятом, Львом Філатовим, Олександром Віттенбергом, Борисом Федосовим спрацювало катапультою: занурюватися!
І початковий удар по м'ячу, вже з центру поля, був нанесений під новий, 1968 рік, коли за завданням Бориса Федосова я написав у «Вістях» нотатку, присвячену 60-літтю Антона Леонардовича Ідзковського, «воротаря республіки». Так я познайомився з іще однією легендарною особою нашого футболу.
Збір розрізнених, суперечливих, фактів розтягнувся, через цензурні причини, на чверть століття. Літом 1992 року все було готово для прориву блокади мовчання про дійсні події навколо так званого «Матчу смерті». Відсутність книговидавця посилювалася ще і протидією людей сталінського мислення, що не втратили впливу. Вони не бажали розвінчувати міф, про який стільки всього знято, складено, написано, на фальшивих конструкціях якого стільки побудовано, і відкрито говорили мені про це.
Сьогодні, з висоти свого віку, я теж вважаю, що радикально руйнувати «небилицю-42» не варто. Хай ця легенда залишиться прекрасною казкою для наших онуків і правнуків про футболістів, що здійснили спортивний подвиг в атмосфері тотального страху і навислої над ними небезпеки. Головне – відокремити зерна від плевел, зняти ідеологічний накип неправди. А такі спроби робляться. І добросовісні, здавалося б, автори, закликаючи до гуманізму, силкуються протягнути в рятівники спортсменів окупованого Києва Георгія Швецова та інших свідомих перевертнів.
А коли доморощені гуманісти тягнуться до західних зразків, то вже там і поготів у нескороминущій моді – терпимість до будь-яких національних груп, толерантність і, як писав Василь Аксьонов, навіть грація в міжнаціональних відносинах. Швецов же ніколи не приховував, що ділить киян на своїх в дошку і чужих, удачливіших при Радах, ніж він, Жорка-Паровоз, на «чистих» українців і «нечистих». Отже, облиште, панове заступники! Благими намірами Швецова, його подільників була вимощена дорога до Бабиного Яру і для Трусевича, Клименка, Кузьменка, і для першого адміністратора київського «Динамо» Лазаря Когена, і для тисяч інших ні в чому не повинних жертв фашизму.
Тоді, в 1992-му, я почав підозрювати, що пробити серйозний пролом в закостенілій версії подій «Матчу смерті» не вдасться. Виручив Віктор Нікіпелов. Товариш по службі Арнольда Мельника, що виїхав на той час до США, Нікіпелов редагував один з перших в Україні вільних від оков минулого тижневик «Київські новини». Завзятий уболівальник, Віктор з подачі гуру спортивної журналістики нашої країни Валерія Мирського дав добро на публікацію, за що я їм щиро вдячний.
Так у вересні—грудні 1992 року в тринадцяти числах підряд побачив світ газетний, значно скорочений варіант. Вінчало публікацію одкровення про всі матчі динамівців під прапором «Старту», про обстановку (за розповідями очевидців, що розімкнули вуста), що панувала в окупованому Києві…
Пізніше я навіть порадів, що не опублікував книгу окремим виданням. Дуже багато нез'ясованих моментів залишалося, дуже багато зберігалося суперечностей у свідченнях свідків і в доступних тоді документах.
Архівні дослідження генерала Держбезпеки Володимира Пристайки, величезна дослідницька робота київського статистика Анатолія Коломийця і його московського колеги Акселя Вартаняна, уточнення і доповнення, які вдалося зробити мені, – все це допомогло відповісти на багато таємниць, окрім, мабуть, однієї…
Тепер я маю право запропонувати читачеві свою версію бувальщини і небилиць нашого футболу XX століття.
Інтродукція
У Києві теплінь. Після березневих завірюх за десять днів розпустилися верби. Квітневий полудень. Вулиця Прорізна, тоді ще Свердлова. Плюс двадцять п'ять. З напівтемряви магазинної підсобки, де приймають на комісію антикваріат, прозирає торговий зал. За його вітриною блищить весною вулиця з квапливими перехожими, газуючими авто і п'яним громадянином, що обіймає дерево. Вродлива мама котить коляску, примовляючи з щасливою усмішкою на обличчі:
– Не треба, Ванечко. Тише, мій солодкий!
На іншій стороні Прорізної – фотоательє. Крізь чисто вимиті стекла закладу із сторічною історією видніє товстий фотограф у малиновій сорочці і підтяжках. Він пам'ятає наших батьків молодими і такими ж прекрасними, як Київ в описуваний день за тиждень до атомної катастрофи… І вже зовсім на задньому плані, в глибині залитої світлом студії, позує черговий клієнт. Вимучена усмішка. Секундна пауза. Вас знято. Хто наступний?
…У приймальні антикварного магазину на комісію наступною виявляється вельми немолода пані з дивовижною срібною дрібничкою, що нагадує маленький самовар. На її почорнілій від часу поверхні можна розібрати напис: «Кубокъ Павла Карловича Вешке для господь спортсмъновъ. Кіевъ. Август 1911 года».
Погляд крізь вікна, погляд крізь роки. Ось-ось вибухне Чорнобиль. Зникне в чиємусь серванті старий приз і тут же виникне інший – Кубок кубків з футболу. Адреса у нього буде знайомою: Київ, для панів спортсменів. Тільки три чверті століття опісля…
– Не треба, Ванечко. Тише, мій солодкий!
На іншій стороні Прорізної – фотоательє. Крізь чисто вимиті стекла закладу із сторічною історією видніє товстий фотограф у малиновій сорочці і підтяжках. Він пам'ятає наших батьків молодими і такими ж прекрасними, як Київ в описуваний день за тиждень до атомної катастрофи… І вже зовсім на задньому плані, в глибині залитої світлом студії, позує черговий клієнт. Вимучена усмішка. Секундна пауза. Вас знято. Хто наступний?
…У приймальні антикварного магазину на комісію наступною виявляється вельми немолода пані з дивовижною срібною дрібничкою, що нагадує маленький самовар. На її почорнілій від часу поверхні можна розібрати напис: «Кубокъ Павла Карловича Вешке для господь спортсмъновъ. Кіевъ. Август 1911 года».
Погляд крізь вікна, погляд крізь роки. Ось-ось вибухне Чорнобиль. Зникне в чиємусь серванті старий приз і тут же виникне інший – Кубок кубків з футболу. Адреса у нього буде знайомою: Київ, для панів спортсменів. Тільки три чверті століття опісля…
Відлуння-1911
Жінки Ісландії отримали виборче право.
Магометани, що живуть у Києві, звернулися до міністра внутрішніх справ з клопотанням про дозвіл штатному військовому муллі Київського військового округу Ю. Алімову суміщати зазначену посаду з посадою мулли магометанського приходу.
У прусському сеймі прийнятий більшістю голосів законопроект про спалювання трупів.
У Києві працює школа нянь. Школа має на меті давати педагогічну підготовку няням і вихователькам дитячих садків.
22 серпня з картинної галереї в Луврі вкрадена «Джоконда», шедевр Леонардо да Вінчі.
Помер Конрад Кох, засновник першої в Німеччині футбольної школи (Брауншвейг, 1872 рік).
У київському цирку виступає людиноподібна мавпа Моріц, що наочно підтверджує теорію Дарвіна. Маленького зросту, в європейському одязі, з модною зачіскою, мавпа обідає за столом, чудово вправляється ножем і виделкою, п'є вино, палить.
Відомий польський письменник Генрік Сенкевич під час полювання на фазана був поранений своїми друзями-мисливцями.
На спектакль до київського міського театру з'явилася пані, що надягла, згідно з останньою модою, спідницю-шаровари. У антракті за пані стежив натовп глядачів. Говорять, що в Одесі подібна новація вже ввійшла до ужитку.
У Китаї відміняється вимога обов'язкового носіння кісок і оголошується про реформу календаря.
У Купецькому зібранні відбувся концерт видатного піаніста, віртуоза, тонкого музиканта Сергія Рахманінова. Київські цінителі прекрасного аплодували маестро стоячи.
Норвежець Роальд Амундсен досягає Південного полюса.
Магометани, що живуть у Києві, звернулися до міністра внутрішніх справ з клопотанням про дозвіл штатному військовому муллі Київського військового округу Ю. Алімову суміщати зазначену посаду з посадою мулли магометанського приходу.
У прусському сеймі прийнятий більшістю голосів законопроект про спалювання трупів.
У Києві працює школа нянь. Школа має на меті давати педагогічну підготовку няням і вихователькам дитячих садків.
22 серпня з картинної галереї в Луврі вкрадена «Джоконда», шедевр Леонардо да Вінчі.
Помер Конрад Кох, засновник першої в Німеччині футбольної школи (Брауншвейг, 1872 рік).
У київському цирку виступає людиноподібна мавпа Моріц, що наочно підтверджує теорію Дарвіна. Маленького зросту, в європейському одязі, з модною зачіскою, мавпа обідає за столом, чудово вправляється ножем і виделкою, п'є вино, палить.
Відомий польський письменник Генрік Сенкевич під час полювання на фазана був поранений своїми друзями-мисливцями.
На спектакль до київського міського театру з'явилася пані, що надягла, згідно з останньою модою, спідницю-шаровари. У антракті за пані стежив натовп глядачів. Говорять, що в Одесі подібна новація вже ввійшла до ужитку.
У Китаї відміняється вимога обов'язкового носіння кісок і оголошується про реформу календаря.
У Купецькому зібранні відбувся концерт видатного піаніста, віртуоза, тонкого музиканта Сергія Рахманінова. Київські цінителі прекрасного аплодували маестро стоячи.
Норвежець Роальд Амундсен досягає Південного полюса.
«Змова» на балу
Новий, 1911 рік видався в Києві холодним і безсніжним. За два дні до його настання, 30 грудня на Великій Васильківській через обмерзання рейок зіткнулися чотири трамвайні вагони. Були постраждалі. Професорові Волковичу довелося багато оперувати. Він дуже втомився. Але свята не обіцяли благословенної самоти. На Богоявления випав сніг. Діти хотіли покататися на санях, запряжених рисаками, або в «Шато-де-Флер», де пан Кульчицький влаштовував карнавал на льоду. Микола Борисович Делоне запрошував на бал, організований Київським товариством повітроплавців у залах нового приміщення міської бібліотеки. А вдячні пацієнти – Самсон Іванович Торський з дружиною – кликали, як завжди, на різдвяні млинці в «Гранд-готель».
Ухвалили наступне. Діти з прислугою відправляться на ковзанку, а Микола Маркович з Мелитиною Ісидорівною візьмуть ложу на свято повітроплавців, пожертвувавши таким чином 25 рублів на будівництво аеростата «Київ».
…Авіатори розстаралися на славу. Грандіозний бал вінчався концертом, в якому брали участь співаки, танцюристи, три оркестри і Микола Карпович Садовський зі своєю трупою. Зали були декоровані живими квітами. На спеціальних постаментах демонструвалися біплан Сікорського, моноплани Ільницького і Билинкіна. Члени товариства і гості вшановували професора Делоне, одного з піонерів повітроплавання в Росії, творця першого балансирного планера-біплана, на якому сам Микола Борисович зробив декілька показових польотів весною 1909 року.
Потім пили шампанське і згадували всяку всячину. Торський, що встиг з «Гранд-готелю» до десерту, божився, що така ж холодна зима, але зі снігопадами і занесеннями стояла в січні 1900 року, коли травма чотирирічного сина Бориса привела на смерть перелякану сім'ю до поліклініки професора Волковича на Караваєвську. Торський присягався, що на Великій Васильківській сани трохи не наскочили на чималого зайця, за яким гнався натовп двірників.
– Небилиця, – недовірливо знизав плечима доцент Тананаєв, молодий колега Делоне по Політехнічному інституту. – Заєць у центрі міста. Як вам це подобається, панове?
Торський зібрався було заперечити надвірному радникові. Проте не встиг. Його несподівано підтримав найтитулованіший з професорської плеяди хіміків Політехнічного інституту, що зберігав до певного часу мовчання, Володимир Олександрович Плотников.
– Достеменно так. Колись я читав про цей казус в «Киянинові».
Удячний Торський спробував навернути Плотникова до розмови на тему, що хвилювала його.
– Як ваші новації, вельмишановний Володимире Олександровичу? Син Борька, хоч ще молодик, рветься у ваш спортивний гурток. З весни до осінньої сльоти ганяє в Пушкінському саду м'яч з чехами і друзями-гімназистами. Але в парк вашого інституту на футбольний майданчик їх не пускають. Може, допоможете, шановний?
Плотников не поспішав з відповіддю. За п'ять років спортивний гурток політехнічного, створений ним спільно з Делоне і Тананаєвим, перетворився на справжній клуб, куди студентів приймали виключно за протекцією. Осіб молодше вісімнадцяти до занять не допускали, про що професор нагадав Торському. Втім, обидва чудово знали: з 1907 року, коли в парку обладнали лисий майданчик тридцять на сорок п'ять сажнів з воротами без сітки, відбою від охочих змагатися на «справжньому» полі не було.
До політехніків у гості зачастили німці на чолі з братами Вешке; інженери-чехи з сусіднього заводу Гретера і Кріванека – члени сокольського товариства «Південь»; підтягнуті хлопці з гуртка «Спорт», організованого поборником нової системи фізичних вправ Олександром Костянтиновичем Анохіним; поляки – учні гімнаста Вітольда Болеславовича Камінського; ну і, звичайно ж, гімназисти, що добиралися з міста на конках або залізницею.
Окрім господарів, тон у грі задавали найдосвідченіші чехи, які завдяки зусиллям Вацлава (Віктора) Кашпара ще весною 1900 року провели біля сирецького іподрому першу показову гру в ножний м'яч, що сподобалася очевидцям, серед яких, на щастя, опинився професор Плотников.
Саме на різдвяному балу авіаторів 1911 року Володимир Олександрович запросив Торського й інших шанувальників нового київського захоплення до бесіди зі своїми колегами-однодумцями.
Чеська команда «Славія» – багаторазовий чемпіон дореволюційного Києва. Фото 1914 року. Крайній справа в другому ряду в модерному капелюсі горщиком Віктор (Вацлав) КАШПАР.
– Саме про футбол я і хотів поговорити з вами, панове. Авіатор Уточкін ще восени хвалився Миколі Борисовичу Делоне, що одесити створюють у себе футбольну лігу і вже зібрали на це гроші. Нам відставати не слід. Доведеться розщедрюватися самим, бо у Міської думи немає коштів і для фундаментальніших акцій. Купецький староста Микола Іванович Чоколов зізнався по секрету, що серед купців знову пустили шапку по колу – батьки міста бояться не встигнути з реконструкцією електроосвітлення до приїзду до Києва государя імператора на церемонію відкриття пам'ятника Олександру II. Отже, пропоную скинутися. Нашим футболістам-політехнікам уже недостатньо товариських поєдинків. Вони рвуться до турнірних баталій. Та й чехи мають намір довести, що вони не тільки перші, але й кращі.
Плотников знав, з ким затівати розмову. Професор Волкович мав велику практику серед знаті, сам був великим домовласником. Викладач природознавства в Київському реальному училищі Торський теж не бідував, він був власником кількох доходних будинків у Косогірному провулку на Лук'янівці. А головне, обидва вважалися прихильниками нової гри і заохотили до неї синів.
Висловив солідарність почину Делоне і Тананаєв. Так виник підготовчий комітет. Особливо енергійно впрігся до праці Микола Олександрович Тананаєв, наймолодший із футбольних «змовників», півзахисник політехніків. Уже через тиждень після балу повітроплавців він на бенкеті на честь дня народження німецького імператора Вільгельма, даному в «Гранд-готелі» німецьким консулом в Києві Ґерінґом, заручився підтримкою батька чотирьох братів Вешке – різнопланових спортсменів: Олександра, Макса, Павла і Карла – Павла-Юліуса Вешке, якого в Росії величали Павлом Карловичем. Багатий київський торговець, Вешке-старший з незапам'ятних часів збирав публікації про всі ігри в м'яч. Німець пообіцяв Тананаєву пожертвувати панам спортсменам кубок з фамільного срібла.
Під час бенкету на честь німецького імператора гостей фотографував наймодніший київський майстер Олександр Михайлович Губчевський. Його ательє на вулиці Прорізній, 23 вважалося популярним місцем у киян. Олександр Михайлович разом з німцем Гудшоном, що виготовляв багетні рами, створив фірму «Гудшон і Губчевський», чим дуже збентежив конкурентів. Губчевський обожнював рекламу, інстинктивно відчував, що за нею майбутнє. І хоча поняття не мав про нову гру, негайно пожертвував півсотенну асигнацію у фонд майбутньої ліги. Він також пообіцяв Тананаєву, що безкоштовно відобразить на дагеротипі першу команду-переможницю.
Затівники ліги легко змовилися і з Вацлавом Кашпаром, що відкрив на зорі XX століття футбол для киян. За минулі роки Кашпар роздобрів і полисів, але ентузіазму не розгубив і першого захоплення не зрадив. Залишивши службу на заводі Гретера і Кріванека, він створив з компаньйоном підприємство, що виготовляло гімнастичне устаткування, костюми для занять спортом, лижі, сани, ковзани, м'ячі для лаун-тенісу, крикету і, як тоді писали, футбоола з двома «о». Все це можна було купити за фабричними цінами в спеціалізованому магазині на тій же Прорізній, двері в двері через дорогу напроти фотоательє Губчевського.
Кашпар узявся екіпірувати учасників майбутнього чемпіонату і забезпечити виступ у ньому авторитетної чеської команди.
І вже зовсім сенсаційним вважалося переманювання невгамовним Тананаєвим з Петербурга в Київський політехнічний інститут відомого російського голкіпера Василя Оттена. Відбулося це ще восени 1910 року, всього вісім років після першого офіційно зафіксованого в світі переходу гравця за гроші, що стався в Англії. Тоді Елф Коммон перейшов з клубу «Шеффілд Юнайтед» до «Сандерленду» за 500 фунтів стерлінгів. Оттена ж спокусила стипендія і навчання в Київському політехнічному. Вже ранньої весни 1911-го відкриті тренування воротаря з Петербурга на Сирці множили число шанувальників нової гри мало не в геометричній прогресії.
Найперший відомий київський футбольний воротар, голкіпер збірної Росії 1911 року Василь Бернардович ОТТЕН.
І тут трапилося непередбачене. В п'ятницю, 25 березня 1911 року, гімназисти, що ганяли м'яча на одному з численних лужків між Пушкінським садом та іподромом, виявили в канаві біля огорожі скакового товариства труп, прикритий свитою. У пошуках м'яча, що кудись залетів, на мертвяка натрапив 15-річний Боря Торський. Він і повідомив про страшну знахідку околодочного наглядача Москаленка… Оскільки це було третє загадкове вбивство в районі Лук'янівки за неповний тиждень, газети підняли шум і дружно озброїлися на міських служителів порядку. Зокрема зажадали розчистити територію і поставити там охорону. Довго плакав Боря, проте батько не пускав його на футбол до тих пір, поки до Києва не приїхав легендарний Сергій Уточкін.
Відомий авіатор і велогонщик, до того ж завзятий футболіст, Уточкін 16 і 17 квітня здійснював показові польоти при величезному зібранні публіки. Але через сильний вітер його літак при перших двох спробах протримався в повітрі лише кілька хвилин. Потім справа пішла веселіше. А за три дні Уточкін надовго підкорив серця киян, зробивши декілька великих кіл над Печерськом з пасажирами на борту. Це сталося майже за два з половиною роки до «мертвої петлі» поручика Нестерова над сирецьким стрільбищем…
У перерві між польотами професор Делоне умовив Сергія Ісайовича провести показове футбольне тренування на майданчику гімнастичного товариства біля скакового поля на Сирці. Заняття зібрало київських гравців не тільки зареєстрованих, але і «диких» команд, здивувавши навіть бувалого голкіпера Оттена. Уточкін продемонстрував удар через себе по м'ячу, що летить, в стійці на руках! Одесити і сьогодні, сто років по тому, запевняють, що їхній прославлений земляк першим у всій Європі освоїв цей трюк.
Ухвалили наступне. Діти з прислугою відправляться на ковзанку, а Микола Маркович з Мелитиною Ісидорівною візьмуть ложу на свято повітроплавців, пожертвувавши таким чином 25 рублів на будівництво аеростата «Київ».
…Авіатори розстаралися на славу. Грандіозний бал вінчався концертом, в якому брали участь співаки, танцюристи, три оркестри і Микола Карпович Садовський зі своєю трупою. Зали були декоровані живими квітами. На спеціальних постаментах демонструвалися біплан Сікорського, моноплани Ільницького і Билинкіна. Члени товариства і гості вшановували професора Делоне, одного з піонерів повітроплавання в Росії, творця першого балансирного планера-біплана, на якому сам Микола Борисович зробив декілька показових польотів весною 1909 року.
Потім пили шампанське і згадували всяку всячину. Торський, що встиг з «Гранд-готелю» до десерту, божився, що така ж холодна зима, але зі снігопадами і занесеннями стояла в січні 1900 року, коли травма чотирирічного сина Бориса привела на смерть перелякану сім'ю до поліклініки професора Волковича на Караваєвську. Торський присягався, що на Великій Васильківській сани трохи не наскочили на чималого зайця, за яким гнався натовп двірників.
– Небилиця, – недовірливо знизав плечима доцент Тананаєв, молодий колега Делоне по Політехнічному інституту. – Заєць у центрі міста. Як вам це подобається, панове?
Торський зібрався було заперечити надвірному радникові. Проте не встиг. Його несподівано підтримав найтитулованіший з професорської плеяди хіміків Політехнічного інституту, що зберігав до певного часу мовчання, Володимир Олександрович Плотников.
– Достеменно так. Колись я читав про цей казус в «Киянинові».
Удячний Торський спробував навернути Плотникова до розмови на тему, що хвилювала його.
– Як ваші новації, вельмишановний Володимире Олександровичу? Син Борька, хоч ще молодик, рветься у ваш спортивний гурток. З весни до осінньої сльоти ганяє в Пушкінському саду м'яч з чехами і друзями-гімназистами. Але в парк вашого інституту на футбольний майданчик їх не пускають. Може, допоможете, шановний?
Плотников не поспішав з відповіддю. За п'ять років спортивний гурток політехнічного, створений ним спільно з Делоне і Тананаєвим, перетворився на справжній клуб, куди студентів приймали виключно за протекцією. Осіб молодше вісімнадцяти до занять не допускали, про що професор нагадав Торському. Втім, обидва чудово знали: з 1907 року, коли в парку обладнали лисий майданчик тридцять на сорок п'ять сажнів з воротами без сітки, відбою від охочих змагатися на «справжньому» полі не було.
До політехніків у гості зачастили німці на чолі з братами Вешке; інженери-чехи з сусіднього заводу Гретера і Кріванека – члени сокольського товариства «Південь»; підтягнуті хлопці з гуртка «Спорт», організованого поборником нової системи фізичних вправ Олександром Костянтиновичем Анохіним; поляки – учні гімнаста Вітольда Болеславовича Камінського; ну і, звичайно ж, гімназисти, що добиралися з міста на конках або залізницею.
Окрім господарів, тон у грі задавали найдосвідченіші чехи, які завдяки зусиллям Вацлава (Віктора) Кашпара ще весною 1900 року провели біля сирецького іподрому першу показову гру в ножний м'яч, що сподобалася очевидцям, серед яких, на щастя, опинився професор Плотников.
Саме на різдвяному балу авіаторів 1911 року Володимир Олександрович запросив Торського й інших шанувальників нового київського захоплення до бесіди зі своїми колегами-однодумцями.
Чеська команда «Славія» – багаторазовий чемпіон дореволюційного Києва. Фото 1914 року. Крайній справа в другому ряду в модерному капелюсі горщиком Віктор (Вацлав) КАШПАР.
– Саме про футбол я і хотів поговорити з вами, панове. Авіатор Уточкін ще восени хвалився Миколі Борисовичу Делоне, що одесити створюють у себе футбольну лігу і вже зібрали на це гроші. Нам відставати не слід. Доведеться розщедрюватися самим, бо у Міської думи немає коштів і для фундаментальніших акцій. Купецький староста Микола Іванович Чоколов зізнався по секрету, що серед купців знову пустили шапку по колу – батьки міста бояться не встигнути з реконструкцією електроосвітлення до приїзду до Києва государя імператора на церемонію відкриття пам'ятника Олександру II. Отже, пропоную скинутися. Нашим футболістам-політехнікам уже недостатньо товариських поєдинків. Вони рвуться до турнірних баталій. Та й чехи мають намір довести, що вони не тільки перші, але й кращі.
Плотников знав, з ким затівати розмову. Професор Волкович мав велику практику серед знаті, сам був великим домовласником. Викладач природознавства в Київському реальному училищі Торський теж не бідував, він був власником кількох доходних будинків у Косогірному провулку на Лук'янівці. А головне, обидва вважалися прихильниками нової гри і заохотили до неї синів.
Висловив солідарність почину Делоне і Тананаєв. Так виник підготовчий комітет. Особливо енергійно впрігся до праці Микола Олександрович Тананаєв, наймолодший із футбольних «змовників», півзахисник політехніків. Уже через тиждень після балу повітроплавців він на бенкеті на честь дня народження німецького імператора Вільгельма, даному в «Гранд-готелі» німецьким консулом в Києві Ґерінґом, заручився підтримкою батька чотирьох братів Вешке – різнопланових спортсменів: Олександра, Макса, Павла і Карла – Павла-Юліуса Вешке, якого в Росії величали Павлом Карловичем. Багатий київський торговець, Вешке-старший з незапам'ятних часів збирав публікації про всі ігри в м'яч. Німець пообіцяв Тананаєву пожертвувати панам спортсменам кубок з фамільного срібла.
Під час бенкету на честь німецького імператора гостей фотографував наймодніший київський майстер Олександр Михайлович Губчевський. Його ательє на вулиці Прорізній, 23 вважалося популярним місцем у киян. Олександр Михайлович разом з німцем Гудшоном, що виготовляв багетні рами, створив фірму «Гудшон і Губчевський», чим дуже збентежив конкурентів. Губчевський обожнював рекламу, інстинктивно відчував, що за нею майбутнє. І хоча поняття не мав про нову гру, негайно пожертвував півсотенну асигнацію у фонд майбутньої ліги. Він також пообіцяв Тананаєву, що безкоштовно відобразить на дагеротипі першу команду-переможницю.
Затівники ліги легко змовилися і з Вацлавом Кашпаром, що відкрив на зорі XX століття футбол для киян. За минулі роки Кашпар роздобрів і полисів, але ентузіазму не розгубив і першого захоплення не зрадив. Залишивши службу на заводі Гретера і Кріванека, він створив з компаньйоном підприємство, що виготовляло гімнастичне устаткування, костюми для занять спортом, лижі, сани, ковзани, м'ячі для лаун-тенісу, крикету і, як тоді писали, футбоола з двома «о». Все це можна було купити за фабричними цінами в спеціалізованому магазині на тій же Прорізній, двері в двері через дорогу напроти фотоательє Губчевського.
Кашпар узявся екіпірувати учасників майбутнього чемпіонату і забезпечити виступ у ньому авторитетної чеської команди.
І вже зовсім сенсаційним вважалося переманювання невгамовним Тананаєвим з Петербурга в Київський політехнічний інститут відомого російського голкіпера Василя Оттена. Відбулося це ще восени 1910 року, всього вісім років після першого офіційно зафіксованого в світі переходу гравця за гроші, що стався в Англії. Тоді Елф Коммон перейшов з клубу «Шеффілд Юнайтед» до «Сандерленду» за 500 фунтів стерлінгів. Оттена ж спокусила стипендія і навчання в Київському політехнічному. Вже ранньої весни 1911-го відкриті тренування воротаря з Петербурга на Сирці множили число шанувальників нової гри мало не в геометричній прогресії.
Найперший відомий київський футбольний воротар, голкіпер збірної Росії 1911 року Василь Бернардович ОТТЕН.
І тут трапилося непередбачене. В п'ятницю, 25 березня 1911 року, гімназисти, що ганяли м'яча на одному з численних лужків між Пушкінським садом та іподромом, виявили в канаві біля огорожі скакового товариства труп, прикритий свитою. У пошуках м'яча, що кудись залетів, на мертвяка натрапив 15-річний Боря Торський. Він і повідомив про страшну знахідку околодочного наглядача Москаленка… Оскільки це було третє загадкове вбивство в районі Лук'янівки за неповний тиждень, газети підняли шум і дружно озброїлися на міських служителів порядку. Зокрема зажадали розчистити територію і поставити там охорону. Довго плакав Боря, проте батько не пускав його на футбол до тих пір, поки до Києва не приїхав легендарний Сергій Уточкін.
Відомий авіатор і велогонщик, до того ж завзятий футболіст, Уточкін 16 і 17 квітня здійснював показові польоти при величезному зібранні публіки. Але через сильний вітер його літак при перших двох спробах протримався в повітрі лише кілька хвилин. Потім справа пішла веселіше. А за три дні Уточкін надовго підкорив серця киян, зробивши декілька великих кіл над Печерськом з пасажирами на борту. Це сталося майже за два з половиною роки до «мертвої петлі» поручика Нестерова над сирецьким стрільбищем…
У перерві між польотами професор Делоне умовив Сергія Ісайовича провести показове футбольне тренування на майданчику гімнастичного товариства біля скакового поля на Сирці. Заняття зібрало київських гравців не тільки зареєстрованих, але і «диких» команд, здивувавши навіть бувалого голкіпера Оттена. Уточкін продемонстрував удар через себе по м'ячу, що летить, в стійці на руках! Одесити і сьогодні, сто років по тому, запевняють, що їхній прославлений земляк першим у всій Європі освоїв цей трюк.