Головачов Василь. Слід босої ноги

   — Добре, — з повагою сказав Керрі Йос. — Дуже добре. У нас буде час познайомитися ближче, а зараз — до діла. Викликав я вас ось з якої причини: три дні тому до системи зірки Садальмелек було здійснено ТФ-посил транспорту з вантажем. На фініш транспорт не прибув.
   У кімнаті стало зовсім тихо.
   — Другий випадок, — ледь чутно мовив Богданов.
   — Справді, другий, але головне — обидва сталися в діаметрально протилежних1 точках простору. Ви пам'ятаєте перший випадок — не прийшов ТФ-посил до гамми Суїнберна. Середній радіус стаціонарного ТФ-зв'язку п'ятдесят парсеків. До Садальмелека — сто десять. Перша і друга проміжні станції просигналізували, що вантаж пройшов, але на фініші не з'явився. Те ж саме було, коли вантаж посилали до системи Суїнберна: до гамми Суїнберна сто вісімдесят парсеків, усі три проміжні станції дали «добро», і… вантаж до місця призначення не прибув!
   — Можливо, транспортники зірвалися з траси? — спитав Бассард, поворушивши волохатими бровами. — Адже був випадок…
   — Ні, — похитав головою Гнат. — Внаслідок зриву летять і самі ТФ-станції — вибухають генератори поля. Тут же у вас станції відпрацювали нормально… — Він замовк і недовірливо поглянув на Керрі Йоса. — Але ж це нонсенс! Для прийому ТФ-передачі потрібен як мінімум ТФ-приймач! Інакше просто не може бути!
   — Отак! — сухо сказав Йос. — Тоді десь є ТФ-приймач, установлений… — Він знову зробив паузу. — Установлений не людьми.
   Тишу, яка запала, порушив Богданов:
   — Накладок немає?
   Керрі Йос, ледь примружившись, покосував на нього.
   — Технічний відділ, на відміну від нашого, помиляється рідко. Експерти перетрусили всі ТФ-станції в контрольованому нами регіоні космосу, вантажі зникли безслідно. Але якщо вірити словам Ромашина… — начальник відділу затнувся, — не ображайтеся, Гнате, це просто невдалий зворот. Я хотів сказати: виходячи з вашої інформації, слід зробити висновок, що вантажі пішли до чужих станцій.
   — Тепер зрозуміло. — Богданов перезирнувся з Томахом. — Отже, ми вийшли на передові пости чужої цивілізації. Так?
   — Це вам і належить з'ясувати, — сказав Керрі, і було в звичайності його тону щось таке, від чого Гнат відчув у душі тривогу й невпевненість. До нього лише зараз дійшов зміст слів «чужа цивілізація».
   — Я запросив вас, Гнате, ось чому, — вів далі начальник відділу. — Експерти сектора зараз у роз'їздах, а ви досвідчений фахівець з ТФ-зв'язку. Чи не могли б ви допомогти нам у цій справі? Доведеться, звичайно, на деякий час покинути Землю.
   Гната не здивувало запитання, він чекав на нього, і все ж відповісти зразу було нелегко.
   — Ви знаєте… загалом-то, фахівець я… Ось якщо начальник бюро Травицький…
   — На жаль, часу на переговори в нас немає, та й немолодий уже Кирило Травицький, такі неспокійні подорожі йому не під силу. У вас є інші причини для відмови?
   — Та н-ні, причин, власне… тренування в збірній хіба що, — пробурмотів Гнат. — Мене запрошено до збірної Землі, і тренер буде невдоволений… якщо це надовго.
   — Тренера я беру на себе, — сказав Томах. — Із форми ти не вийдеш, запевняю. До речі, а на скільки, справді, розраховане відрядження?
   — На тиждень, — подумавши, відповів Бассард. — Можливо, на два або на три.
   — Цілком конкретно, — усміхнувся Томах. — Плюс-мінус рік.
   — Згодні? — Керрі Йос лишався серйозним, спокійним, і Гнат нараз здогадався, на кого він схожий, точніше, звідки в нього оці знайомі риси: стриманість, спокій, внутрішня сила, готовність до дії, швидкість оцінки співрозмовника. Ці риси були притаманні й Томаху, і Богданову, і, мабуть, усім працівникам аварійно-рятувальної служби, і відбивали вони не випадкове явище, а домінанту характеру, стан душі й тіла.
   — Згоден, — відповів Гнат.
   Керрі Йос підвів Богданова до освітленої зсередини кришталевої кулі — об'ємної, моделі другої спіралі Галактики, так званого Рукава Стрільця, до якого входила і зірка-карлик Сонце.
   — Є ще одна проблема, — сказав Йос. — Тривожніша, ніж усі інші. Система Золотоволосої, планета Рицар…
   — Дзор — мовою аборигенів, — уточнив Бассард.
   — Так, Дзор. Над планетою літають три наші орбітальні станції, одна заселена, дві резервні, законсервовані. Вчора звідти надійшов сигнал: обидві резервні станції відкриті, хтось там побував.
   — Ого! — сказав Богданов. — Цікаво. А з персоналу робочої станції ніхто не міг туди забратися?
   — Це неможливо. Раз на півроку до станції вирушає зміна техніків для проведення профілактичних робіт, ось ця зміна і виявила на станціях сліди чиєїсь присутності. Захист станцій не пробитий, діє, одначе сліди там є.
   — Наскільки я пам'ятаю, у цих станцій багатошарова ізоляція плюс ТФ-екран. Керрі мовчки відшукав на кулі зірку, про яку вони говорили, доторкнувся в цьому
   місці кінчиком щупа: куля озвалася тихим дзвоном.
   — Але крізь ТФ-екран не може проникнути жодне матеріальне тіло!
   — Ми не можемо! — похмуро, з притиском сказав Керрі йос. — Ми! А вони, виходить, можуть.
   — Хто вони? Не дзорити ж…
   — Усі ці повідомлення ще не завадило б перевірити, — вагомо вирік Бассард. — Особисто я сумніваюся в їхній істинності. Наслідити в станціях могли й самі техніки.
   — Сто сорок три парсеки, — пробурчав Керрі Йос— До Садальмелека сто десять, до гамми Суїнберна сто вісімдесят, а до Золотоволосої з її Рицарем — Дзором сто сорок три. І всі три зірки в різних секторах, і всі три — на межі дослідженої нами зони. Про що це говорить?
   — Не знаю, — помовчавши, сказав Богданов.
   — І я поки що не знаю. А коли не знає відділ безпеки…
   — Виходить, треба оголошувати «Шторм» по управлінню!
   — Ну, «Шторм» не «Шторм», а хоча б ступінь «А»: готовність служби спостереження, косморозвідці перейти на форму «Екстра».
   — Чи не зарано? — Бассард скептично скривив губи. — Ви уявляєте наслідки тривоги?
   Вони глянули один на одного, три чоловіки, які знають ціну випадковостям.
   — Ну, Керрі, що ж ти… — дозволив собі усміхнутися Богданов. — Нас же тридцять мільярдів!
   — Заспокоїв, — сумовито похитав головою начальник відділу. — Справді, нас тридцять мільярдів, з них двадцять п'ять на Землі, решта в Системі та на інших зірках. І я подумав: а чи не забагато це для інших зірок?
   Бассард поворушив бровами.
   — Що ти хочеш цим сказати?
   Керрі Йос зиркнув на браслет відео, у квадратику якого проступили цифри часу, і стенув плечима. Мовляв, розумій, як знаєш.
 
 
   «Тіртханкар», черговий крейсер УАРС — кілометровий циліндр вийшов із власного ТФ-коридора. До найближчої зірки було трохи менше семи парсеків, мізерність щільності космічного поля тут відчувалася з особливою гостротою, тому здавалося, що станція давно покинута і не функціонує — дуже вже неефектний мала вона вигляд на тлї зіркового пилу Батиєвої Дороги, як звали Чумацький Шлях древні монголи. Саме з цієї станції і пішов у невідомому напрямку транспорт з вантажем перед тим, як диспетчери на Історії, другій планеті Садальмелека, куди адресувався вантаж, спохопившись, розгублено доповідали на Землю, що до Садальмелека долинуло тільки хвильове відлуння передачі, а сам вантаж щез у невідомості.
   Станція була автоматичною, точнісінько такою ж, як і всі проміжні ретранслятори, що посилювали стаціонарний ТФ-тунель між станціями Сонячної системи і планет інших зірок.
   Обслуговуючий персонал з'являвся тут раз на два роки — для профілактичних оглядів силових агрегатів і настроювання дубль-систем. Але зараз на ній не було жодної живої душі. Складалася вона з двох десятикілометрових решіток, що створювали приймально-передавальний об'єм, двох еміттерних воронок та енергоспоживачів, які скидалися на крила доісторичного птаха.
   Прибульців у першу чергу цікавив відсік управління, що приліпився до торця однієї з воронок.
   Гнатові було цікаво блукати в лабіринтах енерговловлювачів та антен, які обснували кілометрові тіла еміттерів, порівнювати інженерні вирішення спеціалістів Землі майже двадцятирічної давності із сучасними. Разом з ним блукав по станції і Богданов, ставлячи іноді такі ділові запитання, що Гнат тільки дивувався і якось поцікавився, чи не працював інспектор коли-небудь в Інституті ТФ-зв'язку.
   Увечері наступного дня, повертаючись з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.
   У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.
   Музика стихла. Той, хто сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія «Знак біди». Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..
   На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум'я.
   Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.
   Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.
   — Це ти? — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п'ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.
   — Я всього лиш експерт ТФ-апаратури і то тимчасово. — Голос у нього виявився таким же спокійним, і він усміхнувся про себе: в глибинах пам'яті ворухнулася надія, але то була така ефемерна її тінь, що здоровий глузд легке розправився з нею. І все ж… не вмерла в душі пам'ять рук, пам'ять губ… Пам'ять голосу, руху, думки…
   — Я теж не сподівався зустріти тебе на крейсері.
   — Я, як і раніше, лікар-універсаліст, тільки працюю тепер в УАРС. Так сталося, що моє чергування збіглося з експедицією «Тіртханкара».
   — Чому ж я не бачив тебе з часу старту?
   — Ти був зайнятий і… хоча, кажу неправду. Просто не хотіла, щоб ти мене бачив.
   — Що ж змінилося сьогодні? На крейсері такого типу можна прожити рік і не зустрітися.
   Аларіка відвернулася до віому. Тріпотливе полум'я штучного багаття робило її профіль загадковим.
   — Мені розповідав про тебе друг мого чоловіка Микита Богданов… А я захоті-* ла… перевірити.
   — Розповідав Богданів? Друг чоловіка? — запитання прозвучало недостатньо природно і спокійно. Він наказав собі бути стриманішим, але в груди знову хлюпнуло хвилею смутку, і Гнат нараз уявив Аларіку в обіймах її чоловіка — абстрактної постаті, схожої на Мая Реброва. Це протверезило.
   — Так, вони певний час працювали разом. — Аларіка лишалася незворушною. — Адже він теж був рятувальникам. А ти все там же?
   Щоки у Гната спалахнули. Запитання було як незаслужений ляпас.
   — Так, усе там же, — підтвердив він майже весело. — І, як раніше, граю у волейбол, ти ж сама могла впевнитись. Я спортсмен настрою, як сказав Ребров. Я вразливий і самозакоханий, і не осуджую себе за це. Кожен з нас п'ять років тому вирішив по-своєму: під впливом емоцій — я, під тиском невідомого мені розрахунку — ти…
   — Я… — повторила вона в задумі. — Тобі не здається, що ти досить часто вживаєш займенник «я»?
   — Можливо, але ми не про це. Ти тоді мені ясно сказала, що спорт — це несерйозно, це на рік, на два, поки молодий і недосвідчений і на вершині успіху. Неправильно! Моя вершина ще попереду і з висоти п'яти літ, відколи ми не бачились, я можу лише повторити свої слова: волейбол, спорт — це на все життя! Тому що в кожному з нас живе дух змагання, а для мене волейбол — не просто гра для себе й для глядачів, це передусім школа життя, де є все: радість перемоги й гіркота поразки, шаленство атаки, і гнів від помилки, і напруженість думки, і дія, в якій викладаєшся весь, до кінця! — Гнат зупинився, перевів подих. — Ти бач, я завжди захоплююся. І в цьому я не змінився.
   Вона мовчала, згадуючи, як уперше зустріла Сергія Реброва.
   Того вечора Гнат, на свою біду, запросив її на зустріч з друзями — було свято Відкритих Кордонів, він обіцяв познайомити її з легендарними асами аварійно-рятувальної служби. Урочистості були в розпалі, коли Гнат на хвилю залишив її одну — помітив когось із знайомих, і в цей час до залу ввійшов Ребров.
   Він не був ні надто широкоплечим поміж цих дужих хлопців, ні надто вродливим, і все ж вона миттєво вирізнила його з юрми, так і не збагнувши тоді, чим же ьін змусив привернути до себе увагу. Лиш потім, через кілька днів, після двох зустрічей з ним — він тоді теж запримітив її одразу, — вона зрозуміла, чим: Сергій Ребров був урівноважений у всіх відношеннях. Такого самовладання, міцних переконань і впевненості в собі, як у нього, Аларіка не зустрічала ні в кого із своїх попередніх знайомих, і це вирішило її долю, а заразом — і долю Гната…
   — Прощавай, — сказав Гнат, ступивши крок до дверей. — На добраніч.
   — Стривай. — Вона підійшла до столика, багаття згасло, спалахнуло біле світло. Мружачись від зміни освітлення, вони розглядали одне одного. Звичайно ж, п'ять років наклали на них свій відбиток: він став мужнішим, хоча губи все ще приховували слід нерішучості, вона — жіночнішою… але чи вродливішою?
   — До побачення, — уже вільніше вимовив він. — Ти мені дуже допомогла сьогодні, дякую. Ти ще хочеш щось сказати?
   — Гаразд, нехай я помиляюсь. — В її словах почулися нотки внертості. — Але й ти в одному помилився. П'ять років тому мною керував не розрахунок, а кохання. Я любила Сергія.
   Гнат уклонився і вийшов, несучи в серці гіркоту й сум'яття. Але йому тепер, хоч як дивно — стало легше. Аларіка змінилася, однак змінився й він…
   На третій день Гнат уже міг викласти свої міркування керівництву експедиції.
   Командний зал крейсера був невеликий, але завдяки відеопласту створювалася ілюзія, ніби освітлений квадрат підлоги з кріслами і столом завис у порожнечі космосу.
   Гнат із зусиллям відірвав погляд од пильного ока якоїсь далекої голубої зірки й обернувся до рятувальників, що розсілися в кріслах.
   — Автоматика станції у повному порядку, — почав він, відчуваючи незвичну боязкість і хвилювання: як експерту йому ще не доводилося виступати. — Це, мабуть, і не підлягало сумніву, надійність станції подібного типу практично дорівнює одиниці. Щоб змінити параметри хоча б одного ланцюга, необхідно знищити всю станцію, а то не так просто. Станція працює нормально, в усякому разі наші депеші Земля одержує, як і ми відповіді звідтіля. Потрібен експеримент з передачею вантажу на Садальмелек, тільки тоді можна буде з упевненістю сказати про ефективність лінії. Ось, власне, і все.
   — Висновок зрозумілий, — мовив начальник експедиції Шалва Тектуманідзе. Зодягнений у простору білу сорочку з шнурівкою, — компенсаційний костюм рятувальника він чомусь не полюбляв, хоч той був зручний і розрахований на всі випадки життя, — сухий, жилавий, чорновусий і чорнобровий, він мав вигляд гостя, подорожнього, який випадково забрів до хижки, а опинився в технічно досконалому палаці. — Але дозвольте запитання, — вів далі Тектуманідзе. — Чи можна запеленгувати приймальну станцію, якщо при передачі вантаж знову зірветься з траси Садальмелека?
   — Ні, — поміркувавши, відповів Гнат. — Під час збудження ТФ-поля при передачі будь-якого повідомлення чи вантажу в просторі створюється хвильова луна, але тут ми стикаємося одразу з двома нерозв'язаними проблемами. Перша — принцип невизначеності: чим довша і якісніша передача, тим луна слабкіша і більша помилка у визначенні координат передавача. Друга — апаратури для точної пеленгації ТФ-передач не існує, досі вона була не потрібна. Звичайний ТФ-приймач, як і величезні трасери, не підходить. Річ у тім, що ТФ-поле — це не енергетичне поле в нашому розумінні, а властивість простору…
   Гнат замовк, інтуїтивно збагнувши, що пояснення ці зайві: хоча його й слухали, але за ледь вловимими ознаками можна було зрозуміти — людей цікавило інше…
   — А тут ще ці «дзеркала». — Начальник експедиції знову зробив паузу, чекаючи на запитання, і, не діждавшись їх, заговорив далі: — Уявіть, що на скелі, повз яку проходили раніше десятки разів, раптом починає відбивати світло одна з пласких граней! Як дзеркало! Це тим паче вражає, бо колір скель тут — самі бачили — чорний або темно-коричневий. Природно, ми зацікавилися цим явищем, виявили ще кілька «дзеркал» у різних місцях, стали вивчати і… зчинилася паніка з вантажем. А найцікавіше те, що «дзеркала» здатні переміщатися. Тобто бачити їх у момент переміщення ніхто не бачив, але досить групі змінити місце базування чи роботи, як на новому місці незабаром з'являється «дзеркало». А на старому — зникає.
   — Не дуже воно й вражає, — промовив Томах. — Схоже, ви відкрили нове фізичне явище — і тільки. З чим і вітаю. Хіба мало дивовижного в природі?
   — Хай живе скептицизм! Так, чи що?
   — Ні, але я не бачу причини, через яку нас погнали за тридев'ять земель.
   — Славо, ти просто не поінформований, — втрутився Богданов. — Річ у тім, що і на Історії, яка обертається навколо Садальмелека, виявлено «дзеркала».
   — Он як? Чому ж тоді ми не висадили десант на Садальмелеку, а одразу рушили сюди?
   — «Дзеркала» на Садальмелеку досліджують зараз інші групи відділу, — сказав Тектуманідзе. — Коли надійшов наказ рухатися до Шемалі, ще не було відомо про зникнення вантажу. А тепер зрозуміло, що «дзеркала» з'явилися не просто так і нам доведеться зайнятися ними впритул.
   Три дні провів Гнат біля таємничих «дзеркал». Йому допомагали Томах та інженери «Тіртханкара», мовчазні хлопці, які розуміли один одного з напівпогляду.
   Наприкінці другої доби зненацька спрацював один з малих ТФ-трасерів, які застосовувалися на космольотах для визначення координат виходу корабля з ТФ-каналу. Гнат наполіг узяти два апарати скоріше з упертості, аніж з необхідності, все-таки таймфагова апаратура була його уподобанням, і ось один з цих трасерів подав червоний сигнал.
   Гнат спершу не повірив очам, але гудок, що пролунав слідом за цим, змусив його кинутися до піраміди трасера.
   — Відлуння! — розгублено мовив він, помітивши запитальний погляд Томаха. — Трасер виявив хвильове відлуння у просторі! Хтось щойно провів сеанс ТФ-зв'язку!
   — Точно, — сказав один з інженерів, підходячи до трасера і нахиляючись над плечем Гната. — Трасер виявив таймфаговий слід, ще тепленький…
   — Ну й що? — сказав Томах. — «Тіртханкар» передав на Землю ТФ-граму… Або Вернигора розмовляв із Землею…
   Гнат заперечливо похитав головою.
   — Частота наших каналів ТФ-зв'язку лежить далеко від прийнятого відлуння. Та й потужність невелика… До речі, чомусь не спрацював другий трасер. Дивно…
   — Нічого дивного, — сказав інженер. — Діапазон частот другого приладу тільки для визначення фону і грубого орієнтування в евклідовому просторі.
   Гнат згадав свої дивні припущення, і серце знову тривожно стислося. Він побіжно переглянув дані, одержані за допомогою численних датчиків, вимірювачів полів та іншої апаратури і вирішив поговорити з Томахом. Але Станіслав сам підійшов до нього, якимось незбагненним чуттям уловивши його сум'яття: обличчя людей ховалися під масками, і Гнатової міміки він бачити не міг.
   — Щось трапилося?
   Гнат мимоволі поглянув на блискуче «дзеркало».
   — Відійдемо, — Томах відвів його вбік. — Ти зрозумів, що «дзеркало» — спостерігач?
   — А ти звідки це знаєш?
   — Ну, здогадатися було неважко, а от довести — складніше.
   — Чому? Є ж підтвердження.
   — Хвильове відлуння, яке виявив трасер?
   — Еге ж. Ніколи не думав, що таке можливе! Тоді виходить, що «дзеркала» — це таймфагові станції з неактивним виходом, іншими словами — пасивні передавачі зображень. Вони не мають енергосистем, але досить їх опромінити векторним ТФ-полем, як вони зразу ж віддають нагромаджену інформацію.
   Станіслав оглянувся на помічників, що засперечались, і зітхнув.
   — Учися дивуватися спокійно, експерте. Так, «дзеркала», очевидно, це пристрої для стеження. Але чиї? На Шемалі немає інтелекту, як і на Історії, між іншим. — Томах замислився. — Ти не ображайся, у твоїй компетентності ніхто не сумнівається, однак… чи не помиляєшся ти?
   Гнат усміхнувся, даючи знати, що ображатися тут нічого й треба буде не раз перевірити нові властивості «дзеркал», але Томах знову якимось шостим чуттям відгадав його думки й вдячно стиснув руку.
   — А ми тебе недаремно-таки взяли, їй-богу! Допоміг ти нам здорово! Та все ж постарайся перевірити свої висновки, га?
   — Чекатимемо на відлуння, — сказав Гнат. Йому, правду кажучи, давно остобісіли похмурі пейзажі Шемалі, що пригнічували психіку, праглося швидше на Землю, пірнути у звичну атмосферу клопотів, тренувань і творчого пошуку в ТФ-інституті, але вголос він цього не сказав.
   …«Тіртханкар» повернувся на Землю лише через два тижні після розгадки таємниці «дзеркал». Повторні вимірювання полів навколо них, а також в околицях планети, підтвердили Гнатову гіпотезу — «дзеркала» виявилися своєрідними системами стеження, встановленими невідомо ким і невідомо з якою метою. Точніше, можна було здогадатися, що мета цих невідомих допитливців, яких нарекли збірною назвою Око, — спостереження за діями дослідницьких груп на Історії та Шемалі («дзеркала» на Історії вивчали справжні експерти УАРС, про це Гнат довідався від Томаха вже на Землі), але чи так це насправді — ніхто з певністю не міг знати. На жаль, запеленгувати передачі з «дзеркал» не вдалося: по-перше, тому, що чутливість апаратури була набагато нижчою, ніж вимагалося, по-друге, «дзеркала» незабаром зникли, спочатку на Шемалі, потім на Історії. Як вони утворювалися — чи то виростали, як живі істоти, чи то передавалися по ТФ-каналу з планет Ока, — фізики встановити не змогли.
   Але спецвідділу УАРС ця обставина на перешкоді не стала, і полетіли в усі кінці контрольованого космосу, на периферію досліджуваної зони ТФ-депеші про дивні явища в прикордонних її шарах, на передньому краї незвіданого, де з'являлися поки що лише земні розвідкораблі, й напружилася в сторожкому мовчанні, чутливо вслухаючись у поля сили-силенної непізнаних просторів, гігантська захисна система людської цивілізації…

Розділ 3. ФОРМУЛА

   Перед ранком йому приснився сон, нібито він складає іспит на сертифікат працівника аварійно-рятувальної служби, і приймають цей іспит четверо: розважливий, діловитий Керрі Йос, стриманий Микита Богданов, похмурий Бассард і Аларіка… Подробиць сну Гнат не запам'ятав, лишилося відчуття якоїсь невдачі й тривоги, але тіло було легким, слухняним, хотілося дихати, рухатися, їсти і працювати, одне слово, жити.
   Він одягнув костюм, зачинив двері квартири і піднявся на дах будинку. Там викликав кіб-таксі, хоча раніше, як правило, йшов пішки до найближчої зупинки циркулера.
   Уже в повітрі, спохопившись, він спробував зв'язатись по відео з Томахом, одначе той не відгукнувся: або спав, або, навпаки, працював, а може, взагалі не був у цей час на Землі.
   «Ні, мабуть, таки працює, — подумав Гнат. — У них там тепер багато проблем: «дзеркала», зникнення вантажів, спостерігач… Та й просто оперативна робота — не позаздриш!.. Цікаво, чи задовольнила моя допомога УАРС? Тектуманідзе нібито задоволений, ну а Керрі Йос?.. І ще не забути б запитати у Славка, чи схожа емблема квартир'єрів на слід людини…
   У третій розрахунковій лабораторії працювали двоє, чоловік і жінка, але його комбайн ніхто не зайняв.
   «Чудово! Отже, Травицький на мене чекає. Де він, до речі?»
   Автомат відшукав провідного конструктора в чиїйсь порожній лабораторії біля комбайна. Той підвів голову від пульта дисплея, і погляд його потеплішав.
   — Повернувся? Усе в нормі?
   — У мене — так, у них — не знаю.
   — У них — це в Управлінні рятувальників?
   — У спецсекторі.
   — Ну, коли в них усе в нормі — не та служба… Я запитував про тебе, але ти був далеко. Якщо все гаразд, берись до роботи. Темою твоєю ніхто не займався.
   Гнат витримав його пильний і добрий погляд, тепла хвиля якоїсь сором'язливої ніжності увійшла в нього з тим поглядом і викликала таку ж ніжність і різь в очах — реакція на любов з боку цієї маленької, терплячої, чомусь завжди опечаленої людини. І раптом Гнат з докором подумав: чому він нічого, ну, нічогісінько не знає про Травицького? Може, Кирило пережив якесь горе, і воно мучить його досі? Може, у нього щось трапилося з сім'єю?.. Здавалось би, хто йому Гнат? Інженер-конструктор, підпорядкований по службі, стороння людина, яка приходить на роботу залежно від емоційного стану… Але ж ні! Чому ж тоді така ніжність в очах? І радість? Чому?..
   — Викликай, коли знадоблюсь. — Травицький погасив усмішку, кивнув і заглибився в роботу.
   Гнат вимкнув віом, поглянув на сусідів — вони напівлежали в кріслах, сховавши голови в сітках контакторів, тоді як екрани проекторів думки перед ними то вибухали потоком схем, то гасли, щоб спалахнути знову, і надягнув свій контактор. Так він сидів, аж поки на пульті спалахнуло червоне світлове табло: «Межа психонавантаження!» — спрацював таймер, і Гнат відключив його від машини. Зразу налягла втома, зашуміло у вухах, ніби дощ сипонув по сухому листю.