Страница:
Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересуваючи ступні в крутій пилюзі.
Так було після кожного перепочинку, і Климко збагнув, що краще йти повільніше, але йти і йти без упину, аніж поспішати і через кожні п’ять-шість кілометрів падати, знесилившись, на землю.
Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями і перші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.
Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довго одігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагріє, потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж доки вигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття і пішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
– Одна! – вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. – О! Друга! О! Третя!..
Сонце вже припікало, – не дуже, одначе, по-осінньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Він скинув діжурку і знову став до роботи. При самій межі знайшов кілька невикопаних, притоптаних дитячими ногами кущів («Он хто картопельку пік!»), і, розриваючи їх палицею, приказував:
– А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!
До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин – великих, менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік. Їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку – щоб довше, та й живіт не заболить. А то глоду он переїв – і знудило. Потроху треба було…
На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув за плечі торбину з картоплею і рушив далі через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки тому камінню, полоскав зеленісіньку травицю, що клалася на воду рівними чубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав до води – холодна та добра! – тоді вмився і втерся галстуком од матроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співучою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся з колін, а стояв і стояв…
Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі – грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько коротко свиснув паровоз – «кукушка»… Климко аж зупинився, розгублений і зляканий: чи не приблукав оце він, кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцію. Та ні ж, ні. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут ціла. Не видно й шахтного терикона, та й бруківки в їхньому висілку не було, її зробили перед самою війною тільки від станції – повз базар до магазинів і перукарні. А так усе схоже. І, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину.
Будили його щоранку, ще задовго до того, як іти до школи, хлібозавод і водовоз. Першою повз барак, повільно второхкуючи колесами по кам’янці, їхала до пекарні порожня зелена будка, запряжена парою маленьких (менших, ніж у німців) дебелих коненят. За тихої погоди від будки лишався у повітрі хлібний дух, що довго не розходився потім. На будці було написано великими білими літерами «ХЛІБ». У передку, на високому рундучкові, сидів дядько в чорному халаті – його теж звали хлібовозом – і досипав недоспаної ночі, покивуючи головою, а коні йшли самі, бо вони знали дорогу.
Трохи згодом до барака з гуркотом і хлюпотом у довгому бочонку на чотирьох колесах під’їздив водовоз і веселим співучим голосом (хоч був він уже старенький) розлого вигукував: «Во-о-да-а, вода-вода!
Во-да-а вода-вода!» В бараці разом одчинялися всі двері, торохтіли відра, чути було жвавий гомін коло бочонка й пересміхи з водовозом. Воду завжди набирали весело – може тому, що водовоз був завжди веселий, буйно-червоний на виду, а вода, що так і сяяла проти вранішнього сонця, була чиста і холодна, мов з-під льоду. Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срібних бурульках, саньми. Вуса в нього теж були обмерзлі і теж у маленьких бурульках. Підождавши, доки Климко націдить води, він забирав у нього з рук відра і заносив до кімнати. «Дзядзька Кирілл та ігдзе, на рабоце? – питався. – Прівєцік яму пірадаш, как вярньоцца. Ад дзядзькі Сімьона, мол…». Взимку, коли такої ранньої пори надворі ще поночі, від станції через колії і до самого висілка блимали рухливі жовті вогники, схожі на світляків: то поверталися додому з нічної зміни шахтарі.
Аж ось від вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, з шипінням, а далі все чистіше й потужніше, долинав гудок, скликаючи людей на роботу. Климко вирушав до школи – повз шахтну сортувальню, закурену штибом, далі повз гомінкий велелюдний базар і аптеку. Біля клубу, супроти кінобудки, він зупинявся і слухав, як там шерхотить-співає кіноплівка: механік перемотував її після вечірнього сеансу – «Думи про козака Голоту», або «Щорса», або «Чапаєва». Як недавно ще, лише два місяці тому, все це було, а тепер здавалося, що давно-предавно, як був ще дошкільням…
Біля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовту акацію звисала велика яблунева гілка. На ній поміж рідким уже листям висіло двоє поморщених яблучок, що злиплися докупи, – видно, червотока сточила їх. В акації на осонні зібрався цілий базар гороб’ячий. «Тепло знайшли, – подумав Климко. – Немає на вас кота!» Горобці, ганяючись один за одним, шугали в гіллі й оббивали крильцями листя. Яблука теж погойдувалися від того гороб’ячого бешкету разом з тоненькою гілочкою, на якій росли. Климко поклав торбину з картоплею під паркан і сів на неї, сказавши собі: «перепочину трохи», – а сам не зводив очей з пари яблук.
Він просидів отако, задерши голову вгору, довгенько, доки шия не зболіла. Горобці аж кишіли в яблуневих вітах, а яблука гойдалися і не падали, наче їх прив’язано ниткою. Климко встав, закинув торбину на плечі й, зітхнувши, ще раз подивився на зморщені яблучка. «Ні, мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собі». І почимчикував понад парканами далі, вже не поглядаючи вгору на садове гілля – і то, чого доброго, ще десь закортить «перепочити»…
За містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло з полудня, світило навкіс, і Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньому промінні – ближчали й ближчали, ставали більші й жовтогарячіші. Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився і роздивлявся його довго, мружачи очі проти сонця. Воно вже співало свою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола: треба ж на ніч стати, бо в місті де притулишся? Далеко в полі, гонів за десять, він розгледів низеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли б не торішньої, і звернув з дороги…
Розділ III
Так було після кожного перепочинку, і Климко збагнув, що краще йти повільніше, але йти і йти без упину, аніж поспішати і через кожні п’ять-шість кілометрів падати, знесилившись, на землю.
Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями і перші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.
Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довго одігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагріє, потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж доки вигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття і пішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
– Одна! – вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. – О! Друга! О! Третя!..
Сонце вже припікало, – не дуже, одначе, по-осінньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Він скинув діжурку і знову став до роботи. При самій межі знайшов кілька невикопаних, притоптаних дитячими ногами кущів («Он хто картопельку пік!»), і, розриваючи їх палицею, приказував:
– А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!
До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин – великих, менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік. Їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку – щоб довше, та й живіт не заболить. А то глоду он переїв – і знудило. Потроху треба було…
На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув за плечі торбину з картоплею і рушив далі через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки тому камінню, полоскав зеленісіньку травицю, що клалася на воду рівними чубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав до води – холодна та добра! – тоді вмився і втерся галстуком од матроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співучою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся з колін, а стояв і стояв…
Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі – грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько коротко свиснув паровоз – «кукушка»… Климко аж зупинився, розгублений і зляканий: чи не приблукав оце він, кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцію. Та ні ж, ні. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут ціла. Не видно й шахтного терикона, та й бруківки в їхньому висілку не було, її зробили перед самою війною тільки від станції – повз базар до магазинів і перукарні. А так усе схоже. І, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину.
Будили його щоранку, ще задовго до того, як іти до школи, хлібозавод і водовоз. Першою повз барак, повільно второхкуючи колесами по кам’янці, їхала до пекарні порожня зелена будка, запряжена парою маленьких (менших, ніж у німців) дебелих коненят. За тихої погоди від будки лишався у повітрі хлібний дух, що довго не розходився потім. На будці було написано великими білими літерами «ХЛІБ». У передку, на високому рундучкові, сидів дядько в чорному халаті – його теж звали хлібовозом – і досипав недоспаної ночі, покивуючи головою, а коні йшли самі, бо вони знали дорогу.
Трохи згодом до барака з гуркотом і хлюпотом у довгому бочонку на чотирьох колесах під’їздив водовоз і веселим співучим голосом (хоч був він уже старенький) розлого вигукував: «Во-о-да-а, вода-вода!
Во-да-а вода-вода!» В бараці разом одчинялися всі двері, торохтіли відра, чути було жвавий гомін коло бочонка й пересміхи з водовозом. Воду завжди набирали весело – може тому, що водовоз був завжди веселий, буйно-червоний на виду, а вода, що так і сяяла проти вранішнього сонця, була чиста і холодна, мов з-під льоду. Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срібних бурульках, саньми. Вуса в нього теж були обмерзлі і теж у маленьких бурульках. Підождавши, доки Климко націдить води, він забирав у нього з рук відра і заносив до кімнати. «Дзядзька Кирілл та ігдзе, на рабоце? – питався. – Прівєцік яму пірадаш, как вярньоцца. Ад дзядзькі Сімьона, мол…». Взимку, коли такої ранньої пори надворі ще поночі, від станції через колії і до самого висілка блимали рухливі жовті вогники, схожі на світляків: то поверталися додому з нічної зміни шахтарі.
Аж ось від вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, з шипінням, а далі все чистіше й потужніше, долинав гудок, скликаючи людей на роботу. Климко вирушав до школи – повз шахтну сортувальню, закурену штибом, далі повз гомінкий велелюдний базар і аптеку. Біля клубу, супроти кінобудки, він зупинявся і слухав, як там шерхотить-співає кіноплівка: механік перемотував її після вечірнього сеансу – «Думи про козака Голоту», або «Щорса», або «Чапаєва». Як недавно ще, лише два місяці тому, все це було, а тепер здавалося, що давно-предавно, як був ще дошкільням…
Біля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовту акацію звисала велика яблунева гілка. На ній поміж рідким уже листям висіло двоє поморщених яблучок, що злиплися докупи, – видно, червотока сточила їх. В акації на осонні зібрався цілий базар гороб’ячий. «Тепло знайшли, – подумав Климко. – Немає на вас кота!» Горобці, ганяючись один за одним, шугали в гіллі й оббивали крильцями листя. Яблука теж погойдувалися від того гороб’ячого бешкету разом з тоненькою гілочкою, на якій росли. Климко поклав торбину з картоплею під паркан і сів на неї, сказавши собі: «перепочину трохи», – а сам не зводив очей з пари яблук.
Він просидів отако, задерши голову вгору, довгенько, доки шия не зболіла. Горобці аж кишіли в яблуневих вітах, а яблука гойдалися і не падали, наче їх прив’язано ниткою. Климко встав, закинув торбину на плечі й, зітхнувши, ще раз подивився на зморщені яблучка. «Ні, мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собі». І почимчикував понад парканами далі, вже не поглядаючи вгору на садове гілля – і то, чого доброго, ще десь закортить «перепочити»…
За містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло з полудня, світило навкіс, і Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньому промінні – ближчали й ближчали, ставали більші й жовтогарячіші. Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився і роздивлявся його довго, мружачи очі проти сонця. Воно вже співало свою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола: треба ж на ніч стати, бо в місті де притулишся? Далеко в полі, гонів за десять, він розгледів низеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли б не торішньої, і звернув з дороги…
Розділ III
То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим уже огудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь…
У курені було багацько соломи, твердої, злежаної, – сторожі вкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під них почнеться ніч, – думав Климко, – і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешками зосталася…»
Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини – від диму з круглої чавунної грубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл, за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.
Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-«розовки», два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин – і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько – бувало, що й до ночі – засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство – бідові непосидющі висілкові хлоп’яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка – ніби на Робінзоновому острові… Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять – без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.
Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговій так незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезні ваги, тягло крізь щілини в старій дерев’яній підлозі прілою вільгістю, по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливо гаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа підвальна охолода.
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.
– А я бігав-бігав по висілку, – швидко, зліплюючи слова, заговорив Зульфат. – Сюди-туди… фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив… А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!
Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчав тільки тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш.
– Пацюки в мене тут, – сказав Климко. – Такі здорові, що тупотять…
Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на мить заплющилися (так він робив завжди, коли йому треба було поміркувати) і враз гаряче зблиснули:
– А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? – вигукнув завзято. – Всіх вижену пастися в степ! Хочеш?
Він хутко познаходив усі пацючині ходи й виходи, вигріб з «буржуйки» в цеберку вугільний жар і заходився натовкувати його палицею в кожну нору, втираючи сльози від гарячого їдкого диму.
– Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! – кричав він Климкові. – От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! – І сам чхав раз по раз і сміявся крізь сльози.
Потім вони наносили з шахтної лісопильні тирси і товсто вслали нею підлогу, щоб не тягло з підвалу; знайшли в барачному сараї старе ліжко з нікельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової і зладнали постіль із сіна, яке не встигли доїсти шахтні коні: шахту-бо вже затопили водою, а коней забрали на війну. До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнім господарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!..
А через півмісяця – сталося те зранку – після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат не знали, що кури можуть літати не згірш за всяку птицю, тільки невисоко.) Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.
– Марка, марка!.. – вигукували вони.
Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялися марки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:
– Дурні! Сольдато італьяно… дати вам маркен… Денаро деля… Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен… ві повінні дати… фюр дізес вертфоллє гельд: лютте – молько, бурро – масльо, формаджо – сір… Манджяре! Ессен! їсти!..
Про це розповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них. Дід Гарєєв сказав їм:
– У нас є вугілля… Більш нічого в нас немає.
Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий.
Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.
На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях… І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: «Солі… Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі…»
Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтих дерев’яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди – надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, – якби там не зчинився ґвалт.
Біля старих дерев’яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, піднімаючи над головою у кого що було:
– Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..
– Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу…
– Черевики хромові треба?..
– Драп на пальто… Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.
На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:
– Тихо, тихо… Що мені треба – все візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно… Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов’янська…
Натовп ізнову загув, заколихався.
– Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще й підперезали б… – неголосно мовила якась жінка. В руках у неї було приношене дитяче пальтечко.
– А ти вобще можеш тут не стоять. Вобще не підходь, бо я в тебе й золота не візьму, хоч би в тебе воно й було. Їх пожалій, привези, а вони ще й зубами скреготять…
На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. А минулої весни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От і підете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких… грибочків, як були ви, коли прийшли до першого класу. Пам’ятаєте?» – І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей, однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: «Урок закінчено, до побачення, діти…» – І одвернулася до вікна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчився учбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся, – хто ж не радітиме!
Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:
– Добрий день, Наталю Миколаївно…
Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.
– Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали… – І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок…
– Ей ти, молодице! – гукнув бородань. – З червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.
Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули і оглянулися:
– Ні-ні. Вам я його не проміняю. Нізащо.
Бородань примружив кам’яні очі і, перекосивши рота, сказав:
– Поду-умаєш, яка цяця… Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! – Видно, сукня йому подобалася.
– Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, – сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.
Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:
– Хто вона? Вчителька? – І погукав: – Ей ти, вчительша!.. Горда! Іди сю…
Він де встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки. Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:
– Я вб’ю його! Таких треба вбить! – Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге…
– Не смій, Зульфате! – звеліла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку і сказав:
– Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
– Іш, чому вона тих виродків навчила! – прохрипів бородань. – Вчи-и-ительша. – Він побачив, що небезпека вже минула, і знову випростався на возі. – Іш, чому навчила!
Вони відійшли вже далеченько від базару, а Зульфат все ще тремтів, мов у пропасниці, і раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя Миколаївна легенько погладила його блідою, в синіх прожилочках рукою по чорній стриженій голові й сказала:
– Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся… Кармелючок мій милий. – Вона тихо, лагідно засміялася, і хлопці, мовби вони ждали знаку, теж заусміхалися. Тоді Климко нерішуче спитав:
– А можна, ми подивимося на вашого маленького?
– Маленьку… – На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. – Її звати Оля. – Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко з Зульфатом разом, зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.
– Зараз, зараз… – промовила до личка Наталя Миколаївна.
Хлопці не зрозуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися: «Олю, О-олю!» – і причмокували губами.
– Де ти живеш тепер, Климку? – Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. – Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і… мені дуже хотілося… треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день…
Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
– Ми зараз удвох із Зульфатом, – сказав Климко. – Додому до нього, правда, навідуємося щодня – води наносимо, вугілля навибираємо під териконом… Там тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте? Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залізна, картопля… – Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тоді швидко закивав головою. – Наталю Миколаївно… – Климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. – Не треба вам нічого промінювати, а переходьте – це ми вас із Зульфатом удвох просимо, – переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…
– Все помагать будем! – вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаївну гарячими відданими очима. – А Олі я колиску принесу. У нас є. Залізна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузні гнув, електрозваркою варив! Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла зі своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини. Не те що жити – моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вікнами…
– Спасибі, – тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додала ще тихіше: – Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива…
Климко і Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чомусь порізані, і з них віялося пір’я). Зостався тільки великий вазон у дерев’яній діжечці – розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив, обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.
Вже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши її сіткою на голову. Колиска була з усіх боків розцяцькована квітами з дроту і всякими дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба, деінде облущилася, і там виступила іржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: «Дивіться, яка гожа я нянечка!»
Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячи ними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Зульфат поспішив за ним слідом і підставив стілець. Дідусь зіперся руками й грудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька, з рожевим у сяйві од «буржуйки» волоссям на плечі, поїть дитину чаєм з пляшечки.
– Тобі тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй… Маленькому – чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, кості гріть. Да-а… Німець хитрий! Сам пішов на Ростов, там є що кушат. Сюди послав італьянів – тут нічого кушат! – Він хрипко засміявся. Тоді кивнув сивою стриженою головою на сухарі: – Нестандартний сухар. Хліб нестандартний – сухар нестандартний. Вийняв з печі хліб, узяв буханка, верхушка раз – одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хліб не буває брак. Хліб ніколи не брак… Да-а, можна жит! Молодим жит, старим – туди! – і постукав костуром по підлозі. – Сухар економить!
– Не кажи так! – сердито крикнув Зульфат.
– Мовч! – іще сердитіше цитькнув на нього дідусь Гарєєв.
Він посидів ще, покивав головою своїм думкам, потім устав і зімружено подивився в личко немовляти на руках у Наталі Миколаївни.
– Молока треба! – сказав суворо.
Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:
– Немає… Не стало, Муса Шафарович…
Дідусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
– Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є молоко.
– Зараз? – підхопився Зульфат.
– Завтра, – сказав дідусь.
– Ні-ні, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, – благально мовила Наталя Миколаївна.
– Мовч! – сердито, як і на Зульфата, сказав їй дідусь Гарєєв, і хлопцям стало від цього ніяково перед Наталею Миколаївною, а вона лише усміхнулася, схилившись над дитиною.
Дідусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб ішов за ним і Зульфат.
Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пітьмі біліла і похитувалася голова дідуся Гарєєва (він ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, і вони трохи відстали.
– Знаєш, що я придумав, Зульф, – збуджено сказав Климко. – Я піду по сіль.
Зульфат зупинився.
– Куди?
– У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: «Сіль слов’янська, біла?» А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранці поїхав – увечері вже дома… – І зашепотів квапливо, щоб Зульфат не перебив його: – Що, що в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…
У курені було багацько соломи, твердої, злежаної, – сторожі вкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під них почнеться ніч, – думав Климко, – і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешками зосталася…»
Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини – від диму з круглої чавунної грубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл, за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.
Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-«розовки», два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин – і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько – бувало, що й до ночі – засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство – бідові непосидющі висілкові хлоп’яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка – ніби на Робінзоновому острові… Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять – без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.
Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговій так незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезні ваги, тягло крізь щілини в старій дерев’яній підлозі прілою вільгістю, по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливо гаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа підвальна охолода.
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.
– А я бігав-бігав по висілку, – швидко, зліплюючи слова, заговорив Зульфат. – Сюди-туди… фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив… А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!
Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчав тільки тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш.
– Пацюки в мене тут, – сказав Климко. – Такі здорові, що тупотять…
Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на мить заплющилися (так він робив завжди, коли йому треба було поміркувати) і враз гаряче зблиснули:
– А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? – вигукнув завзято. – Всіх вижену пастися в степ! Хочеш?
Він хутко познаходив усі пацючині ходи й виходи, вигріб з «буржуйки» в цеберку вугільний жар і заходився натовкувати його палицею в кожну нору, втираючи сльози від гарячого їдкого диму.
– Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! – кричав він Климкові. – От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! – І сам чхав раз по раз і сміявся крізь сльози.
Потім вони наносили з шахтної лісопильні тирси і товсто вслали нею підлогу, щоб не тягло з підвалу; знайшли в барачному сараї старе ліжко з нікельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової і зладнали постіль із сіна, яке не встигли доїсти шахтні коні: шахту-бо вже затопили водою, а коней забрали на війну. До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнім господарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!..
А через півмісяця – сталося те зранку – після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат не знали, що кури можуть літати не згірш за всяку птицю, тільки невисоко.) Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.
– Марка, марка!.. – вигукували вони.
Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялися марки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:
– Дурні! Сольдато італьяно… дати вам маркен… Денаро деля… Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен… ві повінні дати… фюр дізес вертфоллє гельд: лютте – молько, бурро – масльо, формаджо – сір… Манджяре! Ессен! їсти!..
Про це розповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них. Дід Гарєєв сказав їм:
– У нас є вугілля… Більш нічого в нас немає.
Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий.
Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.
На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях… І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: «Солі… Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі…»
Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтих дерев’яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди – надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, – якби там не зчинився ґвалт.
Біля старих дерев’яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, піднімаючи над головою у кого що було:
– Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..
– Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу…
– Черевики хромові треба?..
– Драп на пальто… Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.
На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:
– Тихо, тихо… Що мені треба – все візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно… Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов’янська…
Натовп ізнову загув, заколихався.
– Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще й підперезали б… – неголосно мовила якась жінка. В руках у неї було приношене дитяче пальтечко.
– А ти вобще можеш тут не стоять. Вобще не підходь, бо я в тебе й золота не візьму, хоч би в тебе воно й було. Їх пожалій, привези, а вони ще й зубами скреготять…
На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. А минулої весни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От і підете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких… грибочків, як були ви, коли прийшли до першого класу. Пам’ятаєте?» – І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей, однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: «Урок закінчено, до побачення, діти…» – І одвернулася до вікна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчився учбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся, – хто ж не радітиме!
Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:
– Добрий день, Наталю Миколаївно…
Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.
– Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали… – І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок…
– Ей ти, молодице! – гукнув бородань. – З червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.
Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули і оглянулися:
– Ні-ні. Вам я його не проміняю. Нізащо.
Бородань примружив кам’яні очі і, перекосивши рота, сказав:
– Поду-умаєш, яка цяця… Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! – Видно, сукня йому подобалася.
– Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, – сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.
Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:
– Хто вона? Вчителька? – І погукав: – Ей ти, вчительша!.. Горда! Іди сю…
Він де встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки. Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:
– Я вб’ю його! Таких треба вбить! – Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге…
– Не смій, Зульфате! – звеліла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку і сказав:
– Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
– Іш, чому вона тих виродків навчила! – прохрипів бородань. – Вчи-и-ительша. – Він побачив, що небезпека вже минула, і знову випростався на возі. – Іш, чому навчила!
Вони відійшли вже далеченько від базару, а Зульфат все ще тремтів, мов у пропасниці, і раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя Миколаївна легенько погладила його блідою, в синіх прожилочках рукою по чорній стриженій голові й сказала:
– Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся… Кармелючок мій милий. – Вона тихо, лагідно засміялася, і хлопці, мовби вони ждали знаку, теж заусміхалися. Тоді Климко нерішуче спитав:
– А можна, ми подивимося на вашого маленького?
– Маленьку… – На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. – Її звати Оля. – Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко з Зульфатом разом, зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.
– Зараз, зараз… – промовила до личка Наталя Миколаївна.
Хлопці не зрозуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися: «Олю, О-олю!» – і причмокували губами.
– Де ти живеш тепер, Климку? – Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. – Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і… мені дуже хотілося… треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день…
Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
– Ми зараз удвох із Зульфатом, – сказав Климко. – Додому до нього, правда, навідуємося щодня – води наносимо, вугілля навибираємо під териконом… Там тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте? Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залізна, картопля… – Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тоді швидко закивав головою. – Наталю Миколаївно… – Климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. – Не треба вам нічого промінювати, а переходьте – це ми вас із Зульфатом удвох просимо, – переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…
– Все помагать будем! – вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаївну гарячими відданими очима. – А Олі я колиску принесу. У нас є. Залізна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузні гнув, електрозваркою варив! Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла зі своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини. Не те що жити – моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вікнами…
– Спасибі, – тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додала ще тихіше: – Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива…
Климко і Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чомусь порізані, і з них віялося пір’я). Зостався тільки великий вазон у дерев’яній діжечці – розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив, обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.
Вже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши її сіткою на голову. Колиска була з усіх боків розцяцькована квітами з дроту і всякими дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба, деінде облущилася, і там виступила іржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: «Дивіться, яка гожа я нянечка!»
Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячи ними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Зульфат поспішив за ним слідом і підставив стілець. Дідусь зіперся руками й грудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька, з рожевим у сяйві од «буржуйки» волоссям на плечі, поїть дитину чаєм з пляшечки.
– Тобі тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй… Маленькому – чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, кості гріть. Да-а… Німець хитрий! Сам пішов на Ростов, там є що кушат. Сюди послав італьянів – тут нічого кушат! – Він хрипко засміявся. Тоді кивнув сивою стриженою головою на сухарі: – Нестандартний сухар. Хліб нестандартний – сухар нестандартний. Вийняв з печі хліб, узяв буханка, верхушка раз – одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хліб не буває брак. Хліб ніколи не брак… Да-а, можна жит! Молодим жит, старим – туди! – і постукав костуром по підлозі. – Сухар економить!
– Не кажи так! – сердито крикнув Зульфат.
– Мовч! – іще сердитіше цитькнув на нього дідусь Гарєєв.
Він посидів ще, покивав головою своїм думкам, потім устав і зімружено подивився в личко немовляти на руках у Наталі Миколаївни.
– Молока треба! – сказав суворо.
Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:
– Немає… Не стало, Муса Шафарович…
Дідусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
– Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є молоко.
– Зараз? – підхопився Зульфат.
– Завтра, – сказав дідусь.
– Ні-ні, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, – благально мовила Наталя Миколаївна.
– Мовч! – сердито, як і на Зульфата, сказав їй дідусь Гарєєв, і хлопцям стало від цього ніяково перед Наталею Миколаївною, а вона лише усміхнулася, схилившись над дитиною.
Дідусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб ішов за ним і Зульфат.
Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пітьмі біліла і похитувалася голова дідуся Гарєєва (він ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, і вони трохи відстали.
– Знаєш, що я придумав, Зульф, – збуджено сказав Климко. – Я піду по сіль.
Зульфат зупинився.
– Куди?
– У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: «Сіль слов’янська, біла?» А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранці поїхав – увечері вже дома… – І зашепотів квапливо, щоб Зульфат не перебив його: – Що, що в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…