Страница:
– Сам не підеш, – уперто сказав Зульфат. – Я теж з тобою.
– А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому…
– Не пустять, – погодився Зульфат.
На прощання він сказав:
– Завтра?
– Вдосвіта, поки ще спатимуть, – сказав Климко. – А ти потім розповіси Наталі Миколаївні, куди я по дався.
Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе і довго держав так. Потім гаряче зашепотів на вухо:
– Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
– Поцупив? – здивувався Климко.
– Ні. Виміняв на четверо яєць. Вони за їжу і карабіни проміняли б! Я знаю.
– Не треба кинджала, – сказав Климко. – Так піду. Хто мене займе?..
Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами ще тільки-но почало сіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком.
Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч поплакувала, а тепер спала міцно, і щоки їй узялися ледь помітним сонним рум’янцем.
Климко тихо підсипав у «буржуйку» вугілля (він і вночі вставав підсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав:
«Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим».
Він навшпиньки викрався з вагової, вдихнув досвітнього степового повітря, немовби води з криниці випив, і подався у виселок до Бочонка.
…Над баштаном і куренем стояв молочний надщерблений місяць. Була вже північ. Климко ворушився в соломі і кашляв до сліз, що заливали й холодили йому щоки.
Він утирався сонний і знову засипав. І знову кашляв.
А на баштанищі то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. Тої ночі кінчився вересень і почався жовтень.
Розділ IV
– А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому…
– Не пустять, – погодився Зульфат.
На прощання він сказав:
– Завтра?
– Вдосвіта, поки ще спатимуть, – сказав Климко. – А ти потім розповіси Наталі Миколаївні, куди я по дався.
Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе і довго держав так. Потім гаряче зашепотів на вухо:
– Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
– Поцупив? – здивувався Климко.
– Ні. Виміняв на четверо яєць. Вони за їжу і карабіни проміняли б! Я знаю.
– Не треба кинджала, – сказав Климко. – Так піду. Хто мене займе?..
Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами ще тільки-но почало сіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком.
Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч поплакувала, а тепер спала міцно, і щоки їй узялися ледь помітним сонним рум’янцем.
Климко тихо підсипав у «буржуйку» вугілля (він і вночі вставав підсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав:
«Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим».
Він навшпиньки викрався з вагової, вдихнув досвітнього степового повітря, немовби води з криниці випив, і подався у виселок до Бочонка.
…Над баштаном і куренем стояв молочний надщерблений місяць. Була вже північ. Климко ворушився в соломі і кашляв до сліз, що заливали й холодили йому щоки.
Він утирався сонний і знову засипав. І знову кашляв.
А на баштанищі то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. Тої ночі кінчився вересень і почався жовтень.
Розділ IV
Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі й туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто.
«Ще захворію», – подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося.
Дістав з торби галети, подержав у руках – просто так, аби знати, що вони є, – і поклав назад. «Хай, пригодяться». – І знову тяжко закашлявся.
В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми.
«Треба швидше йти. Там хоч люди».
Климко підвівся – ноги одразу загули і налилися гарячим, – похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив на двір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискітки – хто кого переблищить – і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: он воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками – рукою наче дістав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши од напруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл – і вийшло дві онучі.
«Однаково холодно буде, як намокнуть», – подумав Климко.
Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки і примірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з устілками плащ-палатяними клаптями і позав’язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня – ступалося у новій взувачці легко і м’яко – і сказав сам собі, як дід Гарєєв:
– Можна жить!
Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечі торбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю.
Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші. Той жмуток тридцяток, п’ятнадцять червоних цупких папірців, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мідною дротиною і закрутив її. Можна й спробувати. Адже солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші – безцінь, то й сіль не дорожча.
«Спробую», – порішив Климко і пішов швидше.
Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і в звичайному висілку. На парканах коло хвірток висіли дерев’яні поштові скриньки з дашками від дощу. Всі вони були порожні… Вицвірінькували горобці, підплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кіт і мружився на сонце зеленими очима.
Віконниці в будиночках було позачиняно – може, тому, що рано, а може, від вулиці їх і вдень не одчиняли.
Климко йшов іржавою трамвайною колією, переступаючи зі шпали на шпалу. Взувачку свою він зняв ще край міста – незручно якось тупцяти в онучах, подумають: старець.
Людей траплялося мало. Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитяча голівка, стригне очима по вулиці: оно якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі, червоні по білках, так і нишпорять… Хлоп – зачинилася хвіртка.
– Ей, хлопчику чи дівчинко! – гукне Климко. – Як до базару йти – не знаєш?
Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати – втекло.
«Що за люди?» – зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі.
Почалися будинки довші й вищі, – у три, чотири, п’ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони – з тачками, клунками, вузлами – сунули в одну вулицю. Біженці, чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними і скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи й стояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі, безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, пелени, простягнуті коритцем жмені…
– Пода-а йте… подайте… подайте… – линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна і жалібна пісня.
– Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата і подай йому рруку! – вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очі в нього були недобрі, пекучо поблискували в усі боки.
– Дзень, дзень, дзень… – падали в кухлики монети.
– Спасибі, дитино, дай тобі боже діждатися мужа чи брата.
– Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліція загребе?
– А що я таке сказала?..
– Що, що… Чуємо, не глухі.
Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:
– Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару… А вона не розступається. Прошу-прошу – не хоче й квит… – В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: – Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую…
Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть.
Над містом високо в небі прогули густі косинці[8] німецьких бомбовозів, – може, з півсотні чи й більше. Вони блищали проти сонця, як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови і тривожно питалися у зрячих сусідів:
– Багато?
– Багато…
На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:
– А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що кого ожидає…
Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплій на осонні пилюзі. Жінка сиділа на стільчику, тримаючи в пелені довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка – дрібненьке, схоже на пацюка звірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі й хитрі.
Климко торкнув Зіночку пальцем за писок і всміхнувся:
– Чого тобі? – сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.
– Нічого… – сказав Климко. – А ви за галети німецькі ворожите? Або за картоплю?
– Покажи.
Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.
– Дрібна, – сказала ворожка. – За таку – ні.
Галетам вона зраділа:
– О! Буде до чайку! – І наказала звіряткові: – Зіночка, работай!
Звіряті прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло і висмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацьким почерком.
«По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом», – прочитав Климко.
– Це не мені, це – жінкам, – сказав він, подаючи ворожці папірець.
Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, а забрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглила противним тонесеньким голосом:
– А ще хто желающі-інтересующі погадать?..
Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:
– Ну, як сьогодні з клієнтом?
– Слабо, – сердито, басом прогула власниця Зіночки.
– Пр-ровіримо! – сказав дядько, мовби нахваляючись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутим дзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гукнув:
– Евстрррелійський папуга!! Виддає предсказання – в око ліпить! Од-дин раз удовольство – сім літ продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст не перейшли! Хто перший – першому безплатно!..
– А хто ще желающі-інтересующі… – хотіла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив її голос:
– Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
Климко засміявся і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: «Чого ж оце я граюся тут? Хіба за цим сюди йшов?» Він замашно стукнув себе кулаком по лобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов у ряди.
За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашелем[9] ікони і в них – боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами – і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю («Ось вона!» – зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники…
«Видно, й тут гроші не нужні нікому», – подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде…
Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:
– Скільки ж ви даєте?
– П’ять кухлів.
– Так спідниця ж – подивіться!
– Як хочете, не силую.
– Шість!
– Нє-є…
– Дитину хвору в Полтаву на тачці везу…
– Ну то давайте вже.
– Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!
– …А воно ж на ваті чи на клоччі?
– Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.
– Півпуда.
– Скільки?!!
– Сіль-крупка! Печатне мило заграничне! Тільки за марки!
– …То зійдемося ми з вами?
– Хіба що на тому світі.
– Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.
– Біда наплодила…
Ряди скінчилися. Далі було засмічене токовисько, а за ним, коло магазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климко пішов ще туди.
«Якщо і там не візьмуть гроші, тоді – в гори».
Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка – велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.
– Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка… – тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. – Я й чорнобривців на додачу ще дам… Купіть мою хустку…
Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:
– Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні, чорнобривці оті?
Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.
– Та ви мене не бійтесь, – усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. – Я не вурка, я по сіль сюди прийшов…
Дівчина одвернулася і стояла мовчки.
– Ото хлопець тобі правду каже, – озвався з-під магазину якийсь дядько. – Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то – «чорнобривці»…
Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки – великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
– Здалеку йдеш чи тутешній? – спитав.
– 3 Донбасу я, – сказав Климко.
– А-а! Землячок… По сіль, кажеш?
Климко кивнув.
– А що ж у тебе на сіль?
– Торбинка осьо, – Климко зняв з плеча торбу.
– Ні, – усміхнувся швець, і кожна його зморшка теж усміхнулася. – Я питаю, на що міняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?
– Такого нема, – зітхнув Климко, розглядаючи тапочки («Чи не спробувати вимінять?»). – Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, – він махнув рукою, – там я й даром наберу. Так же?
– А чого ж босий?
– Щоб легше на ноги… – Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. – Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда…
– Візьми приміряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.
– Більші бери, щоб онуча влізла, – порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.
– Не треба, – сказав швець. – Носи собі, раз уже ти землячок…
Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом:
– А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль – це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що – крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш… Проминув ти, брат, сіль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки.
– Що ж… треба вертатися, – насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.
– О, як тебе пробрало. – Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. – Нічого, не скисай, щось придумаємо.
З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшли до дівчини з хусткою і стали.
– Приймись! – сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми в тачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дуже пильно спідлоба.
Дівчина вхопилася за дишель[10] і підтягла тачку ближче до магазину. Руки в неї тремтіли.
Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому;
– Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?
– А куди вона дінеться? Встигнемо ще.
Люди поміж тачками загомоніли:
– Що то воно?
– Поліцаї, хіба не бачиш?
– Так наші чи німці?
– Турки!
– Ха-ха…
– Цсс…
– Нова власть…
– Нові прихвосні, – сказав швець, і на нього заозиралися – одні з острахом, інші – ховаючи посмішки.
– Щось вони затівають, – сказав швець до Климка і кивнув головою. – Бач, скільки їх оно висипало. Як гусей.
Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами.
– Ловитимуть когось…
В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базару через токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточками почали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вже відбазарувалися, потім швидше, швидше… І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:
«Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!» Все торжище разом схарапудилося, гойднулось – і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли, торби…
– А-а-а!… – злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.
А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: «Облава!.. Облава!..»
Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг – видно було, що стріляли вгору, – і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.
– Молоденьких виловлюють, – сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.
Він обернувся до дівчини з хусткою:
– Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.
Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала.
– Цить, – суворо звелів їй швець. – Сиди собі й годі. Як щур у горах – тихенько.
Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на голову вищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом за ними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’яній ступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїй вимахував, – певно, боячись відстати.
– …Та тут самі старі, ми вже дивилися, – почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. – Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.
– Ну да, – заперечив йому другий, у синьому картузі, вигнутому на німецький манер. – А вона б рейвах[11] підняла. Тоді всі розбіглися б.
Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:
– Спасіть мене, дядю, спасіть…
– Тихо-тихо-тихо, – швидко сказав їй швець. – Не бійся…
А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:
– Якби не надірвана, то була б довша… Так надірвана… – а в голові стукотіло: «Хоч би пройшли, хоч би пройшли!»
– Хах! Ось де вона сховалась!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.
– Уююй… Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?
– Не руш дитини, – тихо, але владно сказав швець.
– Ш-шо? – перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. – Ш-шо ти промекав?!
– Не руш дитини, кажу, – хрипко вимовив швець.
– Ану встань! – випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. – Вста-ать, кому сказано!!!
– Немає на що стать, – осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.
Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обіпертись на руки.
Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки – дві дощечки з обшитими шкірою ручками.
– Шмаркач, – незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. – Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це – по зубах…
Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:
– То тебе що – просить? – сказав крізь зуби, вхопив її за руку і смикнув на себе.
Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:
– Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!
– Та облиш ти цих старців, Стьопа… – сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. – Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.
– Н-нух, – зло видихнув той, що в кубанці. – Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!
Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.
– От бачиш – і минулося, – сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.
Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю. Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, але він сказав:
– Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу – швидше загоїться.
Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалу розійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумно до воріт: який там тепер базар.
Дівчина враз немов опритомніла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:
– Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак вони вас… через мене… Повіки не забуду… Спаси…
Швець легенько вивільнив руку.
– Чого ж ти плачеш? Минулося – і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?
– В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна… Тепер до мами добиваюся…
– І доб’єшся, – лагідно хмурячи брови, сказав швець. – Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками – і на шлях. А там людей багато, з ними веселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками. – Швець усміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.
Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.
Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.
– Спасибі тобі, хлопчику… Я тебе зразу так і злякалася… Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні?
– Мені назад, – сказав Климко, крізь ка шель. – У Донбас.
– А то й справді був би моїм братиком… – Дівчина жалібно підняла брови. – У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас…
– Назад мені треба, – сказав Климко.
Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж.
Швець озвався до неї:
– Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.
– Та хотіла, – сказала жінка і зупинилася з тачкою. – Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла.
– Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, – швець кивнув на Климка, – земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?
Жінка швидко зиркнула на Климка.
– Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дай те, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток осталося.
«Десять склянок!» – подумав Климко і уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.
– Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі привезла два мішечки, як війна почалася. А тут – осьо, тільки на денці… – Жінка дістала з тачки жовтий сировий клуночок.
«Ще захворію», – подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося.
Дістав з торби галети, подержав у руках – просто так, аби знати, що вони є, – і поклав назад. «Хай, пригодяться». – І знову тяжко закашлявся.
В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми.
«Треба швидше йти. Там хоч люди».
Климко підвівся – ноги одразу загули і налилися гарячим, – похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив на двір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискітки – хто кого переблищить – і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: он воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками – рукою наче дістав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши од напруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл – і вийшло дві онучі.
«Однаково холодно буде, як намокнуть», – подумав Климко.
Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки і примірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з устілками плащ-палатяними клаптями і позав’язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня – ступалося у новій взувачці легко і м’яко – і сказав сам собі, як дід Гарєєв:
– Можна жить!
Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечі торбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю.
Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші. Той жмуток тридцяток, п’ятнадцять червоних цупких папірців, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мідною дротиною і закрутив її. Можна й спробувати. Адже солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші – безцінь, то й сіль не дорожча.
«Спробую», – порішив Климко і пішов швидше.
Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і в звичайному висілку. На парканах коло хвірток висіли дерев’яні поштові скриньки з дашками від дощу. Всі вони були порожні… Вицвірінькували горобці, підплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кіт і мружився на сонце зеленими очима.
Віконниці в будиночках було позачиняно – може, тому, що рано, а може, від вулиці їх і вдень не одчиняли.
Климко йшов іржавою трамвайною колією, переступаючи зі шпали на шпалу. Взувачку свою він зняв ще край міста – незручно якось тупцяти в онучах, подумають: старець.
Людей траплялося мало. Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитяча голівка, стригне очима по вулиці: оно якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі, червоні по білках, так і нишпорять… Хлоп – зачинилася хвіртка.
– Ей, хлопчику чи дівчинко! – гукне Климко. – Як до базару йти – не знаєш?
Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати – втекло.
«Що за люди?» – зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі.
Почалися будинки довші й вищі, – у три, чотири, п’ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони – з тачками, клунками, вузлами – сунули в одну вулицю. Біженці, чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними і скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи й стояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі, безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, пелени, простягнуті коритцем жмені…
– Пода-а йте… подайте… подайте… – линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна і жалібна пісня.
– Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата і подай йому рруку! – вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очі в нього були недобрі, пекучо поблискували в усі боки.
– Дзень, дзень, дзень… – падали в кухлики монети.
– Спасибі, дитино, дай тобі боже діждатися мужа чи брата.
– Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліція загребе?
– А що я таке сказала?..
– Що, що… Чуємо, не глухі.
Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:
– Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару… А вона не розступається. Прошу-прошу – не хоче й квит… – В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: – Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую…
Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть.
Над містом високо в небі прогули густі косинці[8] німецьких бомбовозів, – може, з півсотні чи й більше. Вони блищали проти сонця, як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови і тривожно питалися у зрячих сусідів:
– Багато?
– Багато…
На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:
– А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що кого ожидає…
Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплій на осонні пилюзі. Жінка сиділа на стільчику, тримаючи в пелені довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка – дрібненьке, схоже на пацюка звірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі й хитрі.
Климко торкнув Зіночку пальцем за писок і всміхнувся:
– Чого тобі? – сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.
– Нічого… – сказав Климко. – А ви за галети німецькі ворожите? Або за картоплю?
– Покажи.
Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.
– Дрібна, – сказала ворожка. – За таку – ні.
Галетам вона зраділа:
– О! Буде до чайку! – І наказала звіряткові: – Зіночка, работай!
Звіряті прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло і висмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацьким почерком.
«По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом», – прочитав Климко.
– Це не мені, це – жінкам, – сказав він, подаючи ворожці папірець.
Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, а забрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглила противним тонесеньким голосом:
– А ще хто желающі-інтересующі погадать?..
Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:
– Ну, як сьогодні з клієнтом?
– Слабо, – сердито, басом прогула власниця Зіночки.
– Пр-ровіримо! – сказав дядько, мовби нахваляючись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутим дзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гукнув:
– Евстрррелійський папуга!! Виддає предсказання – в око ліпить! Од-дин раз удовольство – сім літ продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст не перейшли! Хто перший – першому безплатно!..
– А хто ще желающі-інтересующі… – хотіла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив її голос:
– Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
Климко засміявся і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: «Чого ж оце я граюся тут? Хіба за цим сюди йшов?» Він замашно стукнув себе кулаком по лобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов у ряди.
За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашелем[9] ікони і в них – боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами – і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю («Ось вона!» – зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники…
«Видно, й тут гроші не нужні нікому», – подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде…
Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:
– Скільки ж ви даєте?
– П’ять кухлів.
– Так спідниця ж – подивіться!
– Як хочете, не силую.
– Шість!
– Нє-є…
– Дитину хвору в Полтаву на тачці везу…
– Ну то давайте вже.
– Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!
– …А воно ж на ваті чи на клоччі?
– Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.
– Півпуда.
– Скільки?!!
– Сіль-крупка! Печатне мило заграничне! Тільки за марки!
– …То зійдемося ми з вами?
– Хіба що на тому світі.
– Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.
– Біда наплодила…
Ряди скінчилися. Далі було засмічене токовисько, а за ним, коло магазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климко пішов ще туди.
«Якщо і там не візьмуть гроші, тоді – в гори».
Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка – велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.
– Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка… – тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. – Я й чорнобривців на додачу ще дам… Купіть мою хустку…
Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:
– Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні, чорнобривці оті?
Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.
– Та ви мене не бійтесь, – усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. – Я не вурка, я по сіль сюди прийшов…
Дівчина одвернулася і стояла мовчки.
– Ото хлопець тобі правду каже, – озвався з-під магазину якийсь дядько. – Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то – «чорнобривці»…
Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки – великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
– Здалеку йдеш чи тутешній? – спитав.
– 3 Донбасу я, – сказав Климко.
– А-а! Землячок… По сіль, кажеш?
Климко кивнув.
– А що ж у тебе на сіль?
– Торбинка осьо, – Климко зняв з плеча торбу.
– Ні, – усміхнувся швець, і кожна його зморшка теж усміхнулася. – Я питаю, на що міняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?
– Такого нема, – зітхнув Климко, розглядаючи тапочки («Чи не спробувати вимінять?»). – Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, – він махнув рукою, – там я й даром наберу. Так же?
– А чого ж босий?
– Щоб легше на ноги… – Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. – Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда…
– Візьми приміряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.
– Більші бери, щоб онуча влізла, – порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.
– Не треба, – сказав швець. – Носи собі, раз уже ти землячок…
Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом:
– А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль – це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що – крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш… Проминув ти, брат, сіль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки.
– Що ж… треба вертатися, – насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.
– О, як тебе пробрало. – Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. – Нічого, не скисай, щось придумаємо.
З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшли до дівчини з хусткою і стали.
– Приймись! – сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми в тачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дуже пильно спідлоба.
Дівчина вхопилася за дишель[10] і підтягла тачку ближче до магазину. Руки в неї тремтіли.
Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому;
– Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?
– А куди вона дінеться? Встигнемо ще.
Люди поміж тачками загомоніли:
– Що то воно?
– Поліцаї, хіба не бачиш?
– Так наші чи німці?
– Турки!
– Ха-ха…
– Цсс…
– Нова власть…
– Нові прихвосні, – сказав швець, і на нього заозиралися – одні з острахом, інші – ховаючи посмішки.
– Щось вони затівають, – сказав швець до Климка і кивнув головою. – Бач, скільки їх оно висипало. Як гусей.
Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами.
– Ловитимуть когось…
В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базару через токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточками почали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вже відбазарувалися, потім швидше, швидше… І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:
«Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!» Все торжище разом схарапудилося, гойднулось – і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли, торби…
– А-а-а!… – злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.
А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: «Облава!.. Облава!..»
Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг – видно було, що стріляли вгору, – і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.
– Молоденьких виловлюють, – сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.
Він обернувся до дівчини з хусткою:
– Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.
Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала.
– Цить, – суворо звелів їй швець. – Сиди собі й годі. Як щур у горах – тихенько.
Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на голову вищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом за ними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’яній ступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїй вимахував, – певно, боячись відстати.
– …Та тут самі старі, ми вже дивилися, – почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. – Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.
– Ну да, – заперечив йому другий, у синьому картузі, вигнутому на німецький манер. – А вона б рейвах[11] підняла. Тоді всі розбіглися б.
Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:
– Спасіть мене, дядю, спасіть…
– Тихо-тихо-тихо, – швидко сказав їй швець. – Не бійся…
А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:
– Якби не надірвана, то була б довша… Так надірвана… – а в голові стукотіло: «Хоч би пройшли, хоч би пройшли!»
– Хах! Ось де вона сховалась!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.
– Уююй… Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?
– Не руш дитини, – тихо, але владно сказав швець.
– Ш-шо? – перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. – Ш-шо ти промекав?!
– Не руш дитини, кажу, – хрипко вимовив швець.
– Ану встань! – випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. – Вста-ать, кому сказано!!!
– Немає на що стать, – осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.
Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обіпертись на руки.
Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки – дві дощечки з обшитими шкірою ручками.
– Шмаркач, – незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. – Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це – по зубах…
Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:
– То тебе що – просить? – сказав крізь зуби, вхопив її за руку і смикнув на себе.
Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:
– Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!
– Та облиш ти цих старців, Стьопа… – сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. – Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.
– Н-нух, – зло видихнув той, що в кубанці. – Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!
Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.
– От бачиш – і минулося, – сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.
Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю. Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, але він сказав:
– Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу – швидше загоїться.
Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалу розійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумно до воріт: який там тепер базар.
Дівчина враз немов опритомніла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:
– Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак вони вас… через мене… Повіки не забуду… Спаси…
Швець легенько вивільнив руку.
– Чого ж ти плачеш? Минулося – і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?
– В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна… Тепер до мами добиваюся…
– І доб’єшся, – лагідно хмурячи брови, сказав швець. – Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками – і на шлях. А там людей багато, з ними веселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками. – Швець усміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.
Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.
Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.
– Спасибі тобі, хлопчику… Я тебе зразу так і злякалася… Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні?
– Мені назад, – сказав Климко, крізь ка шель. – У Донбас.
– А то й справді був би моїм братиком… – Дівчина жалібно підняла брови. – У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас…
– Назад мені треба, – сказав Климко.
Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж.
Швець озвався до неї:
– Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.
– Та хотіла, – сказала жінка і зупинилася з тачкою. – Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла.
– Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, – швець кивнув на Климка, – земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?
Жінка швидко зиркнула на Климка.
– Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дай те, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток осталося.
«Десять склянок!» – подумав Климко і уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.
– Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі привезла два мішечки, як війна почалася. А тут – осьо, тільки на денці… – Жінка дістала з тачки жовтий сировий клуночок.