Страница:
Иванченко Александр
Люлька пирата (на украинском языке)
Олександр Iванченко
ЛЮЛЬКА ПIРАТА
Пригодницька повiсть
Переклад з росiйської С.Пономар
У п'ятницю, 21 березня 1592 року, бiля атлантичного виходу з Магелланової протоки пiратська бригантина "Блек дез" ("Чорна смерть") атакувала "Iнфанту" - чотирищогловий галеон, який iшов з перуанським золотом в Iспанiю. Цiй подiї, яка мала свої наслiдки в iсторiї географiчних вiдкриттiв, передував романтичний початок.
У сiчнi 1592 року капiтан бригантини, вiдомий серед пiратiв як Джеремi Девiс (справжнє iм'я - Джон Фредерiк Девiс), у Карибському морi напав на французьке судно i захопив у полон юну мандрiвницю графиню Терезу де Бурже. Сорокадворiчний пiрат запропонував француженцi руку i серце. Шлюб з графинею для нього не був чимось надприродним. Джеремi - син родовитого дворянина - мав великий маєток, судноверф i парусинову фабрику.
У двадцять один рiк Девiс закiнчив Лiверпульськi мореплавнi класи, узяв одну з батькових бригантин, назвав її грiзним iм'ям i, пожертвувавши державною службою, обрав собi долю вiльного морського розбiйника. За зраду короля i пiратськi напади на вiтчизнянi кораблi суд Англiї заочно засудив його до смертної кари. Але виконати вирок було не так просто. Безстрашний смертник гуляв по морях-океанах. Вiн був вiдомим пiратом, проте, як i колись, залишався англiйським аристократом, бо мав свiдоцтво з королiвською печаткою. Джеремi й показав його молодiй графинi, щоб та не подумала, нiби на її руку претендує простий розбiйник.
Тереза де Бурже, однак, була не з тих, на кого дворянський титул мiг справити враження. Збереглися щоденники графинi, з яких видно, як вiдбувалося сватання i як трималася при цьому полонена француженка.
"...Я здригалася вiд жаху, чекаючи, як менi здавалося, неминучого. Варварське вбрання i поведiнка, їхнi грубi неголенi обличчя, синi вiд надмiрного вживання рому, не залишали нiяких сумнiвiв. Цi люди, чи то вони працювали, чи просто сидiли на палубi, оголенi по пояс, нiскiлечки не соромилися присутностi на кораблi жiнки, хоч i полонянки. Лиш на кiлькох я бачила пристойнi капелюхи. Голови всiх iнших були прикрашенi червоними пов'язками, схожими на косинки паризьких м'ясникiв.
Тиждень я провела в окремiй каютi, яку невiдступно охороняли два пiрати. Менi подавали рiзноманiтну їжу, вимагаючи скуштувати кожної страви, i двiчi на день наказували одягатись на прогулянку. В години, коли я стояла на палубi, з радiстю i тривогою вдихаючи морське повiтря, до мене пiдходив Джеремi. Вiн запитував з незмiнною привiтною усмiшкою про моє здоров'я, але я часто не вiдповiдала. Не сказавши бiльш нiчого, вiн iшов собi, граючись рiзьбленою iндiйською паличкою, яку завжди носив iз собою. Мене це дуже дивувало, i я ще бiльше тривожилась. Незважаючи на всi страждання, вже тодi у менi до нього пробудилася симпатiя. Його високi ботфорти з яскраво-жовтого сап'яну здавалися менi ознакою несмаку, але про камзол я так сказати не могла. Шитий золотом голубий iспанський оксамит чудово облягав постать i прекрасно поєднувався з кольором очей.
На восьмий день Джеремi освiдчився, показавши королiвський документ про дворянське походження, на який я не звернула уваги i не надала йому нiякого значення. Я не розгубилась - тiєї хвилини ладна була чинити рiшучий опiр. Та незабаром заспокоїлась. Тепер менi стало ясно, навiщо йому був потрiбен цей тиждень нестерпного для мене ув'язнення. Вiн дав час, аби я усвiдомила своє становище, щоб потiм без великих зусиль дiстати мою згоду.
Спалах гнiву тiльки змусив би мене скоритись обставинам. Стримавши почуття справедливого обурення, я зобразила на своєму обличчi подив, сказавши недбало: "Дякую вам, капiтане. Якщо звiстка про ваше освiдчення дiйде до Парижа, граф Франсуа де Бурже буде задоволений". Мене охопило бажання показати свою безстрашнiсть. Тiльки так я могла добитись у цих людей поваги i права на незалежнi вчинки надалi.
Хай простить мене господь бог. Не знайшовши нiякої можливостi втекти вiд долi, я з таємною завзятiстю готувала себе до незвичайного..."
За холодною зовнiшнiстю Терези де Бурже приховувалась палка натура, яка прагнула гострих вiдчуттiв. Водночас графинi була властива i практичнiсть. Розумiючи, що, ставши дружиною пiрата, їй доведеться порвати будь-якi зв'язки з батькiвським домом, тобто втратити можливiсть одержати посаг, вона хотiла, перш нiж пiти до вiнця, забезпечити своє майбутнє. Джеремi пообiцяв усе влаштувати, його саме повiдомили, що з перуанського порту Кальяо вийшов галеон iз золотом. "Блек дез" негайно рушила йому назустрiч, до Магелланової протоки.
Iспанськi галеони були особливо мiцнi, збудованi спецiально для перевезення цiнностей, i їх важко було потопити. На них установлювали могутню артилерiю i плавали добiрнi, добре озброєнi команди. Тридцятидвогарматна бригантина, на борту якої було пiвсотнi пiратiв, iшла проти громадища, яке мало вiсiмдесят чотири гармати i майже двiстi аркебузiв [*]. ------[*] Аркебуз - гнотова рушниця, яку заряджали з дула. ------
Джеремi звик перемагати. Тепер, коли цього вимагали iнтереси його одруження, вiн жадав перемоги в два рази дужче. Примара багатої здобичi потягнула за капiтаном усiх пiратiв. Брак сили їм компенсувала вiдвага.
Ось уже в борт галеона вчепились абордажнi гаки, почався запеклий рукопашний бiй, i раптом... Рiдко коли пiрати вiдступали, одначе тепер мусили тiкати. Добре, що вони вчасно помiтили, як iз затоки вийшли ще три iспанських кораблi - бриг i два фрегати. Це був запiзнiлий ескорт галеона, про нього пiрати не знали.
Фрегати погналися за бригантиною. Вона мчала на схiд, куди вiяв попутний вiтер. Iспанцi не вiдставали. Вiд швидкохiдного пiратського корабля вони трималися всього за двi-три милi. При свiтлi мiсяця, їм добре було видно бригантину навiть уночi.
Наступного ранку один з пiратiв, видершись на фок-щоглу "Блек дез", несподiвано гукнув:
- Земля!
Просто по курсу показався невiдомий берег. До нього було миль вiсiм. Над морською гладiнню чiтко вималювалися високi похмурi скелi, порiзанi численними бухтами. На пiдступах до них скрiзь iз води стирчало камiння.
Бригантина попала в пастку. Повертати на пiвнiч чи на пiвдень, щоб обiйти неждану землю, не було сенсу. У боротьбi з галеоном "Блек дез" дiстала значнi пошкодження, i в бейдевiндi [*] iспанцi легко б її наздогнали. Пiратам лишалось або викинутись на невiдомий берег, якщо буде можливiсть пiдiйти до нього, або здатися на милiсть переслiдувачiв, котрi, з усього видно, вирiшили за всяку цiну розправитися з ними. ------[*] Бейдевiнд - курс судна при зустрiчно-боковому вiтрi. ------
Керманич бригантини правив до берега. Ще п'ять миль, чотири... I раптом вiтрила почали обвисати. Вiтер, який щойно дув рiвно, затих. За милю вiд берега бригантина зупинилася. Втратили швидкiсть i кораблi iспанцiв.
До полудня бригантина i фрегати лежали в дрейфi, чекаючи, коли подме вiтер. Iспанцям здавалося, що пiрати вiд них не втечуть. Iз фрегатiв бачили i неприступний скелястий берег, який тягнувся далеко на пiвнiч та пiвдень, i непрохiдне камiння поблизу нього. Переслiдувачi знали також, що в бейдевiндi iти iз звичайною своєю швидкiстю бригантина не зможе. Вони зрозумiли це уже в першi години погонi.
Доля була ласкава i зберегла пiратам життя й свободу, а капiтановi подарувала до того ж i мiсце, в iсторiї.
Опiвднi на море упав туман. Простiр, який вiддiляв бригантину вiд фрегатiв, затягнуло густою сизою завiсою. Скориставшись цим, пiрати на шлюпках рушили до берега. На буксирi вони тягнули за собою бригантину. Продовольство, барильця з прiсною водою та корабельнi цiнностi перевантажили в шлюпки.
Джеремi надумав обдурити iспанцiв. Вiн був певен, що "Блек дез" на камiннях розiб'ється. Але там, де не пройде великий корабель, можуть пройти шлюпки. I коли туман розвiється, iспанцi, побачивши розбитий пiратський корабель, звiсно ж подумають, що його екiпаж загинув. А тим часом пiрати сховаються де-небудь за скелями.
Проти всякого сподiвання, в рядi камiння знайшовся прохiд i для бригантини. Тодi Джеремi змiнив план. Пiрати заховалися за скелями самi i заховали вiд iспанцiв бригантину. На камiннi ж залишили розбиту шлюпку, клаптi старих вiтрил та iншi судновi дрiбницi, якi при корабельнiй аварiї повиннi були випливти. Для бiльшої переконливостi у розколинi одного з пiдводних каменiв закрiпили верхню частину поламаної грот-щогли.
Джеремi не помилився. Його щасливий роджер не пiдвiв команду бригантини й цього разу. На фрегатах справдi подумали, що пiрати загинули. Задоволенi iспанцi повернули назад, їх не зацiкавив невiдомий берег.
Честь першовiдкривача Фолклендських островiв дiсталася пiратовi Джеремi Девiсу, або Джону Фредерiку Девiсу.
...Всю другу половину квiтня 1965 року в п'ятдесятих пiвденних широтах Атлантики вирували шторми. "Шаленi" п'ятдесятi виправдували свою назву. Тиждень наш корабель iшов крiзь ураган. Лютi хвилi, перекочуючись через палубу i надбудови, вибили дверi в стерновiй рубцi, зiрвали з балок двi шлюпки правого борту i взагалi накоїли лиха. Треба було десь заховатися вiд шаленого вiтру i всьому давати лад. Капiтан прийняв рiшення iти до Фолклендських островiв.
Зручну бухту знайшли бiля острова Нью-Айленд. Iз двохсот островiв Фолклендського архiпелагу вiн, мабуть, найменший. Як сказано в лоцiї, його площа не перевищує i сорока квадратних кiлометрiв. Це схожий на бумеранг шматок землi, над яким вiльно гуляють усi океанськi вiтри.
Ще здалеку я побачив у бiнокль на березi бухти бiленький будиночок i кiлька господарських споруд iз дощок та гофрованого алюмiнiю. Вiд будiвель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, пiдведена до монолiтного пiрсу. Бiля причальної стiни стояла невелика парусно-парова шхуна.
Мрячив дощ, i острiв мав сумний вигляд. За похмурими стрiмчастими скелями тягнулися бурi пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили конi, корови та вiвцi. Всi прибережнi скелi були облiпленi птахами. Виднiли колонiї пiнгвiнiв, зграї альбатросiв, диких гусей та бакланiв. На краю однiєї кручi серед безлiчi пiнгвiнiв стояв, дивлячись на море, рудий у бiлих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку телiпався товстий цурпалок - вiдомий засiб проти надмiрної жвавостi.
Бiльш незвичне сусiдство важко було й уявити: пiнгвiни i... домашнiй бугай!
Через п'ятнадцять хвилин пiсля того, як ми зайшли до бухти, шхуна вiдчалила вiд пiрсу i рушила до нас. Бiля нашого борту вона круто розвернулась i, рiзко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобiйне судно, збудоване, мабуть, наприкiнцi минулого столiття. Обшитий почорнiлими дошками яйцеподiбний корпус, високо пiднята рiзьблена корма i зсунутi до бортiв два коротких бушприти давали можливiсть на площадцi мiж ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.
Колись такi шхуни будували норвежцi. За своїми мореплавними якостями та мiцнiстю вони довго були серед китобiйних суден найкращими в свiтi. Вiдважнi вiкiнги ходили на них в Антарктиду i полювали на китiв навiть серед крижин моря Росса. Шхуни не боялися нi криги, нi антарктичних бур. Тепер цьому й повiрити важко. Незграбний вигляд посудини, яка пiдiйшла до нас, не викликав нiчого, крiм смiху. Всi скупчилися бiля борту, гигочучи, дивилися на прояву.
На вiдкритому ходовому мiстку шхуни за штурвалом стояв довгий, похилого вiку чоловiк у брудному беретi, окулярах i засмальцьованому чорному комбiнезонi, з-пiд якого визирав комiр бiлої сорочки, надiтої пiд вилинялий голубий светр.
- Я Джек Девiс, господар цього острова! - прокричав чоловiк iз шхуни англiйською мовою.
Про Джеремi Девiса я тодi ще не знав i на прiзвище цього англiйця не звернув уваги. Мене здивувало тiльки те, що вiн господар острова. Я й не пiдозрював, що на свiтi є приватнi острови.
Мiстер Девiс питав лiкаря.
- Потрiбна допомога, - не випускаючи з рук штурвала, кричав вiн. - Помирає мiй син. Вiн там, на березi. - Кивком голови англiєць показав на бiлий будиночок.
- А що з ним? - прокричав у вiдповiдь лiкар.
- Поранений, - сказав англiєць.
- Яке поранення? Я лiкар, пояснiть докладнiше.
- Вiн втратив багато кровi. Бритвою поранився.
Потiм, коли ми з лiкарем були вже на шхунi, мiстер Девiс, скеровуючи судно до берега, схвильовано розповiдав:
- Двiчi на рiк до нас приходить рефрижератор iз Монтевiдео, i якось була шхуна iз Порт-Стенлi. Iнших суден я тут не бачив, вас послав сам бог. Ми були у вiдчаї, бо до найближчої лiкарнi менi довелось би йти чотириста миль. Море зараз штормить, i я не знаю, що було б iз Редмондом. Цей дурненький хлопчик перерiзав собi вени.
- Вени?! - у Залмана Ароновича округлились очi - Що ж ви не сказали вiдразу? Швидше назад! Куди ж ви женете? Давайте назад, я повинен узяти необхiднi iнструменти. Це ж зовсiм iнше, я не до того готувався.
Мене вразила лiкарева спритнiсть. Тiльки-но шхуна знову пiдпливла до нашого судна, вiн злетiв по штормтрапу за кiлька секунд. I це при його габаритах: зрiст - 165 сантиметрiв, вага - 110 кiлограмiв!
- Редмонд зробив це в постелi, - розповiдав менi Девiс, поки ми чекали лiкаря. - У його кiмнатi живе пiнгвiн, вiн зчинив шум: пiнгвiни не переносять запаху кровi. Дружина пiшла дiзнатись, у чому рiч, покликала мене. Ред не хотiв, щоб його бинтували. Нам допомогла Еннi, це моя дочка... Менi сiмдесят чотири роки, i я не розумiю молодих людей. Вони й самi не розумiють, що їм потрiбно.
Я хотiв спитати, що ж усе-таки штовхнуло Редмонда на такий крок, але не наважився. Девiс якось вiдразу посуворiшав. Насупивши плескатий лоб, дiстав з кишенi шкiряний кисет, повiльно згорнув самокрутку i закурив. Помовчавши, сказав ще:
- Ранiше йому подобалась яловичина, пiдсмажена на жару. Сьогоднi я зробив, як йому подобалось. Але вiн не з'їв, уже другу добу нiчого не їсть. Дурненький хлопчик, у червнi йому буде тiльки шiстнадцять...
- Це сталося вчора?
- Так, у нiч з недiлi на понедiлок. Увечерi вiн, як звичайно, добре повечеряв. Потiм грався з пiнгвiном i трохи сперечався з дiдом. У мене ще живий батько, йому сто три роки. З Редом вони не мирили. Дiд його дуже любить. Але не всiм молодим подобається, коли їх люблять...
Хлопця ми застали ледь живим. Мертвотно-блiдий, вiн лежав у лiжку до всього байдужий, з нерухомо застиглими очима.
- Цей хлопчик таки справдi слабий, - надiваючи халат, сказав Залман Аронович. - Вiн би до вечора помер.
Девiсам лiкар переклав свої слова по-iншому:
- Я кажу, що становище не блискуче, але поки що нiчого страшного. Йому потрiбна свiжа кров, лiтрiв два.
На Нью-Айлендi живуть тiльки Девiси. Разом з Редмондом їх семеро. Кров дiда й батька не годилася, бо вони дуже старi. Еннi годувала двохмiсячну дитину. Тому її кандидатура в донори теж вiдпала. Залишалася сорокарiчна мiсiс Агнес, мати Реда, i її двоюрiдна сестра Марго. Але спочатку треба дiзнатись, яка група кровi у них i яка у юнака. Кров у родичiв, навiть у матерi й сина, не завжди одної групи.
У Марго, виявилось, була друга група, у мiсiс Агнес - третя. Складнiше було визначити групу Реда. Лiкар поколов йому всi пальцi й не добув iз них нi краплi. Довелося класти пiд мiкроскоп бинти з уже зашкарублими плямами. Нарештi з'ясували.
- Третя, - шумно зiтхнув Залман Аронович i багатозначно глянув на мене. Корабельний лiкар, звiсно, знав мою групу кровi.
- Гаразд, - сказав я, знизуючи плечима.
- А скiльки вам не шкода? - Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберiгав за будь-яких обставин.
- Та берiть пiвлiтра! - раптом розхрабрився я. Потiм у мене сяйнула думка: "Пiвлiтра - це ж восьма частина всiєї моєї кровi!" Але тепер зменшувати щедрiсть було незручно.
Лiкар переклав мою вiдповiдь Девiсам, додавши:
- Мiстер Iванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.
I, готуючи прилад для переливання кровi, заходився розповiдати, хто такi були запорожцi.
Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав менi, усмiхаючись:
- Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцiнити, а тепер прошу закачати правий рукав. Вiзьмемо двiстi п'ятдесят грамiв, за донорською нормою. Цiлком достатньо. На борту є ще люди...
Бiля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звiльнили вiд суднових робiт, i цi днi я жив у будинку Девiсiв. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.
...Старезний Джон сидiв у крiслi-качалцi. Вiн пiдсунувся ближче до камiна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубi вовнянi шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому роцi життя людинi нелегко зiгрiтись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Бiля його нiг на збитiй брудно-бурiй овчинi лежав рудий вогнеземельський кiт, великий i жирний. Час вiд часу старий обережно ставив на нього холоднi ступнi. Сонно муркаючи, кiт покiрно грiв їх своїм тiлом.
Iз вицвiлих очей старого котилися сльози. Вони стiкали по його зморшках, як стiкає роса по корi старого дерева. То були сльози, якi не виражали нi горя, нi радостi. Сльози мерзлякуватого дiда. Обличчя Джона вже минуло ту стадiю, коли шкiра людини стає в'ялою. Зморшки висохли i вiд сухостi нiби потрiскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.
Старий курив закопчену глиняну люльку.
- Якщо Девiсiв не вiшали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, - сказав вiн гордо. Його примруженi бiлястi очi осудливо давилися на онука. - Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.
- Сто разiв чув, - огризнувся Ред.
Сварка мiж ним та дiдом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:
- Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двiчi Девiси нiколи не любили.
Обкладений подушками Ред сидiв у своєму лiжку. Пiсля операцiї йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожевi жилки. За рекомендацiєю лiкаря мiсiс Агнес поїла сина овечим молоком. Через колонi двi години вона з бiлим емальованим кухлем приходила в кiмнату.
- Як справи, Редi? - питала з життєрадiсною усмiшкою. - Ось твоє молоко.
Стомленi голубi очi Редмонда були байдужi.
- Дякую, мамо, - сухо вiдповiдав вiн. У присутностi дiда Ред витримував характер.
Мати, здавалося, не помiчала похмурого настрою сина.
- Ти знаєш, Редi, бiля вiвчарнi зацвiли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла цi маки?
- Нi, мамо.
- Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвiли маки! До весни ще так далеко.
Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повiльно пив молоко, мiсiс Агнес стояла бiля його лiжка i розповiдала всiлякi новини. Голос у неї був спiвучий i лагiдний, проте без натяку на сентиментальнiсть.
На вигляд їй можна було дати рокiв сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку пiдкреслювало строге чоловiче вбрання: картата сорочка, широкий шкiряний ремiнь, галiфе i хромовi чоботи. Коротко пiдстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвiтреному здоровому обличчi яскраво вирiзнялися майже дитячi губи, трохи розтуленi у блискотливiй бiлозубiй усмiшцi. Розумнi сiрi очi, захованi за окулярами, свiдчили про натуру спокiйну i розважливу, але усмiшка надавала їй завзятостi жiнки, завжди готової повеселитись.
- Ага, Редi, я забула тобi сказати. Здається, твоя Матiльда сьогоднi надвечiр буде з лошатком.
Ред мовчки кивнув головою.
- Ти не радий?
- Нi, мамо, я радий. - Було видно, що новина його справдi втiшила. Опустивши на колiна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усмiхнувся: - Приведе третю лошицю.
- Нi, Редi, я думаю, тепер у Матiльди буде жеребчик.
- Ти й минулого разу так казала.
- Ну, нi, Редi, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це рiзнi речi.
- А зараз ти стверджуєш?
- Три кобилицi пiдряд - забагато.
- Це не вiдповiдь, мамо.
- Гаразд, Редi, скоро з'ясуємо. Давай кухоль, менi пора готувати обiд. Тату, тобi нiчого не потрiбно?
- Нi, Агнес.
- Може, вам? - вона звернулася до мене.
- Дякую, мiсiс Агнес.
Знову на двi години ми лишились утрьох. Старий, який невдоволено сопiв при невiстцi, снував далi перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо i якось iз надривом:
- Ти пам'ятаєш, Ред, я тобi розповiдав, як менi довелося вбити свого боцмана. Зi мною тодi були твiй батько i дядько Рiчард. Рiчардовi ще не минуло й вiсiмнадцяти, вiн був такий, як ти, Редi. Ми полювали бiля Землi Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вiльсон зчинив панiку, боявся, що ми потонемо. Ти пам'ятаєш, Ред, чому я вбив Вiльсона?
Юнак знову спохмурнiв:
- Годi, набридло!
- Нi, Редi, ти повинен вислухати. Вiльсон був непоганим хлопцем, i менi шкода його. Вiн не вмiв тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце i така ж гаряча голова, то з нею краще не зв'язуватись. Пiддавшись панiцi, ми б усi загинули, всi Девiси. Я вбив Вiльсона, i бог менi суддя. Нехай вiн покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий грiх, Редi, щоб урятувати рiд Девiсiв. Твiй батько i дядько Рiчард були останнiми з нашого роду, i я не мiг їх втратити. Ти, Редi, дурненький хлопчик, якщо не розумiєш, чому я взяв на себе такий грiх.
- На твоїй душi грiхiв, як на вiвцi блiх.
- Нi, Редi, у мене один тяжкий грiх. Ти пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як Вiльсон врятував менi життя. Коли тi троє побачили у мене котиковi шкури, я зрозумiв, що вночi вони вб'ють мене. Але Вiльсон упорався з ними, i я дав слово, що вiзьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволенi. Так, Редi, мiй великий грiх - тiльки смерть Вiльсона. I вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тiльки ти можеш продовжити рiд Девiсiв.
Слухаючи дiда, Ред нервово кусав губи. Вiд слiв старого його всього пересмикувало.
- Ти чуєш, Алеку, вiн хоче сказати, що вбив того Вiльсона заради мене. Коли я народився, Вiльсона не було на свiтi вже двадцять п'ять рокiв.
- Мабуть, дiд мав на увазi онукiв. Ти, Редi, даремно на нього гнiваєшся, вiн турбується за твоє життя.
- Вiд його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острiв, i сидимо на ньому, як iндiанцi. Ти тут кiлька днiв, а я, крiм Нью-Айленду, нiчого не бачив. Навiщо менi таке життя?
Пiд столом прокинувся золотоволосий пiнгвiн. Пiдхопившись, вiн очманiло подивився на всi боки, хвилину постояв нерухомо, потiм поважно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його колiно, птах чекав ласки. Вiдштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:
- Пiди, Мак, скажи цьому хлопчиковi, навiщо людинi життя.
Пiнгвiн сердито засичав, але, дiставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись бiля його лiжка, вiн склав на бiлих грудях маленькi чорнi крильця i неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд нiби промовляв: "Вибач, Ред, мене примусили пiдiйти до тебе". Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спiлкування з ним. Цього разу, одначе, йому нiчого не загрожувало.
- Дивись, дiду, навiть Мак на тебе ображається, - несподiвано засмiявся Ред. Потiм, звертаючись до мене: - Тобi подобається наш Мак?
- Вiн дуже милий.
- Йому всього два роки. Коли вiн був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Маковi був би кiнець. Я його вилiкував. Вiн визнає тiльки мене й дiда.
Я сидiв у крiслi, оббитому бичачою шкурою, i гортав "Iлюстрованi лондонськi новини". Пiсля тiсної корабельної каюти маленька Редова кiмната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сiрого базальту камiн, широке дерев'яне лiжко, стiл, застелений голубим оксамитом. На вiкнах - важкi блiдо-зеленi гардини. У правому кутку - масивна етажерка. Старi видання Шекспiра, Байрона, Дiккенса i Фенiмора Купера. Два томи Мопассана: "Життя" i "Любий друг". На нижнiй i двох горiшнiх полицях - пошарпанi комплекти "Iлюстрованих лондонських новин". Над Редовим лiжком уся стiна була обклеєна кольоровими журнальними фотографiями жiнок.
- Так, Редi, я знаю, мiй хлопчику, що тобi потрiбно, - кинувши погляд на стiну, сказав старий. Його люлька давно погасла, але вiн усе ще тримав її в зубах, для його вiку навдивовижку мiцних i бiлих. - У мої роки про це вже не думають. Я забув, Редi, що життя без життя не буває.
Зiтхнувши, вiн щiльнiше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись i грiючи змерзлi ноги об тiло лiнивого кота, вiн довго мовчки дивився на полум'я в камiнi. Я майже фiзично вiдчував, як у його головi крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарештi старий знову заговорив:
- Я тобi ще не набрид, Алеку?
- Нi, мiстере Девiс, менi буде шкода з вами розлучатись.
- Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дiдом, тепер ми з тобою порiднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповiм тобi про нашу сiм'ю...
Батько, дiд i два Джоновi прадiди були пiратами, гiдними нащадками Джеремi Девiса.
Джеремi наприкiнцi свого життя поселився на Фолклендських островах. Тут вiн i помер. Поховали його Тереза де Бурже i три матроси з команди "Блек дез", якi лишалися з капiтаном до останнього часу.
Тереза де Бурже прожила ще шiсть рокiв, поховали її поруч з могилою чоловiка. Для майбутнiх Девiсiв вона зберегла два зошити свої щоденники, в яких описувала вiдчайдушну вiдвагу пiратiв, i глиняну iндiанську люльку - улюблену люльку Джеремi. Зошити й люльку передавали з поколiння в поколiння, пiдiгрiваючи в Девiсiв i без того гарячу кров предка.
Коли Джоновi минуло двадцять два роки, родовi релiквiї перейшли до нього. Вiн одержав їх вiд батька разом з новою бригантиною, побудованою на спецiальне замовлення у Гаврi. Чарльз, Джонiв батько, мав у Францiї своїх людей. Через них вiн збував цiнностi, добутi на морських дорогах, вони ж передали судноверфi його замовлення на бригантину. Тодi вже можна було побудувати потужнiший корабель, але Девiси завжди вiрили в бригантини.
То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, двi рiзко нахиленi до корми щогли i стрiмкий стрiлоподiбний корпус, оббитий тонкою кованою мiддю. Коли дув сильний вiтер, "Флайїн стар" ("Летюча зiрка") мчала з швидкiстю двадцять миль на годину.
Про новий корабель для сина дбали всi Девiси. Це було їхнiм правилом. Корабель батька мiг належати тiльки батьковi. Коли старий, вiдчуваючи близький кiнець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок i труну просторий дерев'яний саркофаг, всерединi точно такий, як спальня капiтанської каюти.
ЛЮЛЬКА ПIРАТА
Пригодницька повiсть
Переклад з росiйської С.Пономар
У п'ятницю, 21 березня 1592 року, бiля атлантичного виходу з Магелланової протоки пiратська бригантина "Блек дез" ("Чорна смерть") атакувала "Iнфанту" - чотирищогловий галеон, який iшов з перуанським золотом в Iспанiю. Цiй подiї, яка мала свої наслiдки в iсторiї географiчних вiдкриттiв, передував романтичний початок.
У сiчнi 1592 року капiтан бригантини, вiдомий серед пiратiв як Джеремi Девiс (справжнє iм'я - Джон Фредерiк Девiс), у Карибському морi напав на французьке судно i захопив у полон юну мандрiвницю графиню Терезу де Бурже. Сорокадворiчний пiрат запропонував француженцi руку i серце. Шлюб з графинею для нього не був чимось надприродним. Джеремi - син родовитого дворянина - мав великий маєток, судноверф i парусинову фабрику.
У двадцять один рiк Девiс закiнчив Лiверпульськi мореплавнi класи, узяв одну з батькових бригантин, назвав її грiзним iм'ям i, пожертвувавши державною службою, обрав собi долю вiльного морського розбiйника. За зраду короля i пiратськi напади на вiтчизнянi кораблi суд Англiї заочно засудив його до смертної кари. Але виконати вирок було не так просто. Безстрашний смертник гуляв по морях-океанах. Вiн був вiдомим пiратом, проте, як i колись, залишався англiйським аристократом, бо мав свiдоцтво з королiвською печаткою. Джеремi й показав його молодiй графинi, щоб та не подумала, нiби на її руку претендує простий розбiйник.
Тереза де Бурже, однак, була не з тих, на кого дворянський титул мiг справити враження. Збереглися щоденники графинi, з яких видно, як вiдбувалося сватання i як трималася при цьому полонена француженка.
"...Я здригалася вiд жаху, чекаючи, як менi здавалося, неминучого. Варварське вбрання i поведiнка, їхнi грубi неголенi обличчя, синi вiд надмiрного вживання рому, не залишали нiяких сумнiвiв. Цi люди, чи то вони працювали, чи просто сидiли на палубi, оголенi по пояс, нiскiлечки не соромилися присутностi на кораблi жiнки, хоч i полонянки. Лиш на кiлькох я бачила пристойнi капелюхи. Голови всiх iнших були прикрашенi червоними пов'язками, схожими на косинки паризьких м'ясникiв.
Тиждень я провела в окремiй каютi, яку невiдступно охороняли два пiрати. Менi подавали рiзноманiтну їжу, вимагаючи скуштувати кожної страви, i двiчi на день наказували одягатись на прогулянку. В години, коли я стояла на палубi, з радiстю i тривогою вдихаючи морське повiтря, до мене пiдходив Джеремi. Вiн запитував з незмiнною привiтною усмiшкою про моє здоров'я, але я часто не вiдповiдала. Не сказавши бiльш нiчого, вiн iшов собi, граючись рiзьбленою iндiйською паличкою, яку завжди носив iз собою. Мене це дуже дивувало, i я ще бiльше тривожилась. Незважаючи на всi страждання, вже тодi у менi до нього пробудилася симпатiя. Його високi ботфорти з яскраво-жовтого сап'яну здавалися менi ознакою несмаку, але про камзол я так сказати не могла. Шитий золотом голубий iспанський оксамит чудово облягав постать i прекрасно поєднувався з кольором очей.
На восьмий день Джеремi освiдчився, показавши королiвський документ про дворянське походження, на який я не звернула уваги i не надала йому нiякого значення. Я не розгубилась - тiєї хвилини ладна була чинити рiшучий опiр. Та незабаром заспокоїлась. Тепер менi стало ясно, навiщо йому був потрiбен цей тиждень нестерпного для мене ув'язнення. Вiн дав час, аби я усвiдомила своє становище, щоб потiм без великих зусиль дiстати мою згоду.
Спалах гнiву тiльки змусив би мене скоритись обставинам. Стримавши почуття справедливого обурення, я зобразила на своєму обличчi подив, сказавши недбало: "Дякую вам, капiтане. Якщо звiстка про ваше освiдчення дiйде до Парижа, граф Франсуа де Бурже буде задоволений". Мене охопило бажання показати свою безстрашнiсть. Тiльки так я могла добитись у цих людей поваги i права на незалежнi вчинки надалi.
Хай простить мене господь бог. Не знайшовши нiякої можливостi втекти вiд долi, я з таємною завзятiстю готувала себе до незвичайного..."
За холодною зовнiшнiстю Терези де Бурже приховувалась палка натура, яка прагнула гострих вiдчуттiв. Водночас графинi була властива i практичнiсть. Розумiючи, що, ставши дружиною пiрата, їй доведеться порвати будь-якi зв'язки з батькiвським домом, тобто втратити можливiсть одержати посаг, вона хотiла, перш нiж пiти до вiнця, забезпечити своє майбутнє. Джеремi пообiцяв усе влаштувати, його саме повiдомили, що з перуанського порту Кальяо вийшов галеон iз золотом. "Блек дез" негайно рушила йому назустрiч, до Магелланової протоки.
Iспанськi галеони були особливо мiцнi, збудованi спецiально для перевезення цiнностей, i їх важко було потопити. На них установлювали могутню артилерiю i плавали добiрнi, добре озброєнi команди. Тридцятидвогарматна бригантина, на борту якої було пiвсотнi пiратiв, iшла проти громадища, яке мало вiсiмдесят чотири гармати i майже двiстi аркебузiв [*]. ------[*] Аркебуз - гнотова рушниця, яку заряджали з дула. ------
Джеремi звик перемагати. Тепер, коли цього вимагали iнтереси його одруження, вiн жадав перемоги в два рази дужче. Примара багатої здобичi потягнула за капiтаном усiх пiратiв. Брак сили їм компенсувала вiдвага.
Ось уже в борт галеона вчепились абордажнi гаки, почався запеклий рукопашний бiй, i раптом... Рiдко коли пiрати вiдступали, одначе тепер мусили тiкати. Добре, що вони вчасно помiтили, як iз затоки вийшли ще три iспанських кораблi - бриг i два фрегати. Це був запiзнiлий ескорт галеона, про нього пiрати не знали.
Фрегати погналися за бригантиною. Вона мчала на схiд, куди вiяв попутний вiтер. Iспанцi не вiдставали. Вiд швидкохiдного пiратського корабля вони трималися всього за двi-три милi. При свiтлi мiсяця, їм добре було видно бригантину навiть уночi.
Наступного ранку один з пiратiв, видершись на фок-щоглу "Блек дез", несподiвано гукнув:
- Земля!
Просто по курсу показався невiдомий берег. До нього було миль вiсiм. Над морською гладiнню чiтко вималювалися високi похмурi скелi, порiзанi численними бухтами. На пiдступах до них скрiзь iз води стирчало камiння.
Бригантина попала в пастку. Повертати на пiвнiч чи на пiвдень, щоб обiйти неждану землю, не було сенсу. У боротьбi з галеоном "Блек дез" дiстала значнi пошкодження, i в бейдевiндi [*] iспанцi легко б її наздогнали. Пiратам лишалось або викинутись на невiдомий берег, якщо буде можливiсть пiдiйти до нього, або здатися на милiсть переслiдувачiв, котрi, з усього видно, вирiшили за всяку цiну розправитися з ними. ------[*] Бейдевiнд - курс судна при зустрiчно-боковому вiтрi. ------
Керманич бригантини правив до берега. Ще п'ять миль, чотири... I раптом вiтрила почали обвисати. Вiтер, який щойно дув рiвно, затих. За милю вiд берега бригантина зупинилася. Втратили швидкiсть i кораблi iспанцiв.
До полудня бригантина i фрегати лежали в дрейфi, чекаючи, коли подме вiтер. Iспанцям здавалося, що пiрати вiд них не втечуть. Iз фрегатiв бачили i неприступний скелястий берег, який тягнувся далеко на пiвнiч та пiвдень, i непрохiдне камiння поблизу нього. Переслiдувачi знали також, що в бейдевiндi iти iз звичайною своєю швидкiстю бригантина не зможе. Вони зрозумiли це уже в першi години погонi.
Доля була ласкава i зберегла пiратам життя й свободу, а капiтановi подарувала до того ж i мiсце, в iсторiї.
Опiвднi на море упав туман. Простiр, який вiддiляв бригантину вiд фрегатiв, затягнуло густою сизою завiсою. Скориставшись цим, пiрати на шлюпках рушили до берега. На буксирi вони тягнули за собою бригантину. Продовольство, барильця з прiсною водою та корабельнi цiнностi перевантажили в шлюпки.
Джеремi надумав обдурити iспанцiв. Вiн був певен, що "Блек дез" на камiннях розiб'ється. Але там, де не пройде великий корабель, можуть пройти шлюпки. I коли туман розвiється, iспанцi, побачивши розбитий пiратський корабель, звiсно ж подумають, що його екiпаж загинув. А тим часом пiрати сховаються де-небудь за скелями.
Проти всякого сподiвання, в рядi камiння знайшовся прохiд i для бригантини. Тодi Джеремi змiнив план. Пiрати заховалися за скелями самi i заховали вiд iспанцiв бригантину. На камiннi ж залишили розбиту шлюпку, клаптi старих вiтрил та iншi судновi дрiбницi, якi при корабельнiй аварiї повиннi були випливти. Для бiльшої переконливостi у розколинi одного з пiдводних каменiв закрiпили верхню частину поламаної грот-щогли.
Джеремi не помилився. Його щасливий роджер не пiдвiв команду бригантини й цього разу. На фрегатах справдi подумали, що пiрати загинули. Задоволенi iспанцi повернули назад, їх не зацiкавив невiдомий берег.
Честь першовiдкривача Фолклендських островiв дiсталася пiратовi Джеремi Девiсу, або Джону Фредерiку Девiсу.
...Всю другу половину квiтня 1965 року в п'ятдесятих пiвденних широтах Атлантики вирували шторми. "Шаленi" п'ятдесятi виправдували свою назву. Тиждень наш корабель iшов крiзь ураган. Лютi хвилi, перекочуючись через палубу i надбудови, вибили дверi в стерновiй рубцi, зiрвали з балок двi шлюпки правого борту i взагалi накоїли лиха. Треба було десь заховатися вiд шаленого вiтру i всьому давати лад. Капiтан прийняв рiшення iти до Фолклендських островiв.
Зручну бухту знайшли бiля острова Нью-Айленд. Iз двохсот островiв Фолклендського архiпелагу вiн, мабуть, найменший. Як сказано в лоцiї, його площа не перевищує i сорока квадратних кiлометрiв. Це схожий на бумеранг шматок землi, над яким вiльно гуляють усi океанськi вiтри.
Ще здалеку я побачив у бiнокль на березi бухти бiленький будиночок i кiлька господарських споруд iз дощок та гофрованого алюмiнiю. Вiд будiвель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, пiдведена до монолiтного пiрсу. Бiля причальної стiни стояла невелика парусно-парова шхуна.
Мрячив дощ, i острiв мав сумний вигляд. За похмурими стрiмчастими скелями тягнулися бурi пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили конi, корови та вiвцi. Всi прибережнi скелi були облiпленi птахами. Виднiли колонiї пiнгвiнiв, зграї альбатросiв, диких гусей та бакланiв. На краю однiєї кручi серед безлiчi пiнгвiнiв стояв, дивлячись на море, рудий у бiлих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку телiпався товстий цурпалок - вiдомий засiб проти надмiрної жвавостi.
Бiльш незвичне сусiдство важко було й уявити: пiнгвiни i... домашнiй бугай!
Через п'ятнадцять хвилин пiсля того, як ми зайшли до бухти, шхуна вiдчалила вiд пiрсу i рушила до нас. Бiля нашого борту вона круто розвернулась i, рiзко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобiйне судно, збудоване, мабуть, наприкiнцi минулого столiття. Обшитий почорнiлими дошками яйцеподiбний корпус, високо пiднята рiзьблена корма i зсунутi до бортiв два коротких бушприти давали можливiсть на площадцi мiж ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.
Колись такi шхуни будували норвежцi. За своїми мореплавними якостями та мiцнiстю вони довго були серед китобiйних суден найкращими в свiтi. Вiдважнi вiкiнги ходили на них в Антарктиду i полювали на китiв навiть серед крижин моря Росса. Шхуни не боялися нi криги, нi антарктичних бур. Тепер цьому й повiрити важко. Незграбний вигляд посудини, яка пiдiйшла до нас, не викликав нiчого, крiм смiху. Всi скупчилися бiля борту, гигочучи, дивилися на прояву.
На вiдкритому ходовому мiстку шхуни за штурвалом стояв довгий, похилого вiку чоловiк у брудному беретi, окулярах i засмальцьованому чорному комбiнезонi, з-пiд якого визирав комiр бiлої сорочки, надiтої пiд вилинялий голубий светр.
- Я Джек Девiс, господар цього острова! - прокричав чоловiк iз шхуни англiйською мовою.
Про Джеремi Девiса я тодi ще не знав i на прiзвище цього англiйця не звернув уваги. Мене здивувало тiльки те, що вiн господар острова. Я й не пiдозрював, що на свiтi є приватнi острови.
Мiстер Девiс питав лiкаря.
- Потрiбна допомога, - не випускаючи з рук штурвала, кричав вiн. - Помирає мiй син. Вiн там, на березi. - Кивком голови англiєць показав на бiлий будиночок.
- А що з ним? - прокричав у вiдповiдь лiкар.
- Поранений, - сказав англiєць.
- Яке поранення? Я лiкар, пояснiть докладнiше.
- Вiн втратив багато кровi. Бритвою поранився.
Потiм, коли ми з лiкарем були вже на шхунi, мiстер Девiс, скеровуючи судно до берега, схвильовано розповiдав:
- Двiчi на рiк до нас приходить рефрижератор iз Монтевiдео, i якось була шхуна iз Порт-Стенлi. Iнших суден я тут не бачив, вас послав сам бог. Ми були у вiдчаї, бо до найближчої лiкарнi менi довелось би йти чотириста миль. Море зараз штормить, i я не знаю, що було б iз Редмондом. Цей дурненький хлопчик перерiзав собi вени.
- Вени?! - у Залмана Ароновича округлились очi - Що ж ви не сказали вiдразу? Швидше назад! Куди ж ви женете? Давайте назад, я повинен узяти необхiднi iнструменти. Це ж зовсiм iнше, я не до того готувався.
Мене вразила лiкарева спритнiсть. Тiльки-но шхуна знову пiдпливла до нашого судна, вiн злетiв по штормтрапу за кiлька секунд. I це при його габаритах: зрiст - 165 сантиметрiв, вага - 110 кiлограмiв!
- Редмонд зробив це в постелi, - розповiдав менi Девiс, поки ми чекали лiкаря. - У його кiмнатi живе пiнгвiн, вiн зчинив шум: пiнгвiни не переносять запаху кровi. Дружина пiшла дiзнатись, у чому рiч, покликала мене. Ред не хотiв, щоб його бинтували. Нам допомогла Еннi, це моя дочка... Менi сiмдесят чотири роки, i я не розумiю молодих людей. Вони й самi не розумiють, що їм потрiбно.
Я хотiв спитати, що ж усе-таки штовхнуло Редмонда на такий крок, але не наважився. Девiс якось вiдразу посуворiшав. Насупивши плескатий лоб, дiстав з кишенi шкiряний кисет, повiльно згорнув самокрутку i закурив. Помовчавши, сказав ще:
- Ранiше йому подобалась яловичина, пiдсмажена на жару. Сьогоднi я зробив, як йому подобалось. Але вiн не з'їв, уже другу добу нiчого не їсть. Дурненький хлопчик, у червнi йому буде тiльки шiстнадцять...
- Це сталося вчора?
- Так, у нiч з недiлi на понедiлок. Увечерi вiн, як звичайно, добре повечеряв. Потiм грався з пiнгвiном i трохи сперечався з дiдом. У мене ще живий батько, йому сто три роки. З Редом вони не мирили. Дiд його дуже любить. Але не всiм молодим подобається, коли їх люблять...
Хлопця ми застали ледь живим. Мертвотно-блiдий, вiн лежав у лiжку до всього байдужий, з нерухомо застиглими очима.
- Цей хлопчик таки справдi слабий, - надiваючи халат, сказав Залман Аронович. - Вiн би до вечора помер.
Девiсам лiкар переклав свої слова по-iншому:
- Я кажу, що становище не блискуче, але поки що нiчого страшного. Йому потрiбна свiжа кров, лiтрiв два.
На Нью-Айлендi живуть тiльки Девiси. Разом з Редмондом їх семеро. Кров дiда й батька не годилася, бо вони дуже старi. Еннi годувала двохмiсячну дитину. Тому її кандидатура в донори теж вiдпала. Залишалася сорокарiчна мiсiс Агнес, мати Реда, i її двоюрiдна сестра Марго. Але спочатку треба дiзнатись, яка група кровi у них i яка у юнака. Кров у родичiв, навiть у матерi й сина, не завжди одної групи.
У Марго, виявилось, була друга група, у мiсiс Агнес - третя. Складнiше було визначити групу Реда. Лiкар поколов йому всi пальцi й не добув iз них нi краплi. Довелося класти пiд мiкроскоп бинти з уже зашкарублими плямами. Нарештi з'ясували.
- Третя, - шумно зiтхнув Залман Аронович i багатозначно глянув на мене. Корабельний лiкар, звiсно, знав мою групу кровi.
- Гаразд, - сказав я, знизуючи плечима.
- А скiльки вам не шкода? - Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберiгав за будь-яких обставин.
- Та берiть пiвлiтра! - раптом розхрабрився я. Потiм у мене сяйнула думка: "Пiвлiтра - це ж восьма частина всiєї моєї кровi!" Але тепер зменшувати щедрiсть було незручно.
Лiкар переклав мою вiдповiдь Девiсам, додавши:
- Мiстер Iванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.
I, готуючи прилад для переливання кровi, заходився розповiдати, хто такi були запорожцi.
Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав менi, усмiхаючись:
- Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцiнити, а тепер прошу закачати правий рукав. Вiзьмемо двiстi п'ятдесят грамiв, за донорською нормою. Цiлком достатньо. На борту є ще люди...
Бiля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звiльнили вiд суднових робiт, i цi днi я жив у будинку Девiсiв. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.
...Старезний Джон сидiв у крiслi-качалцi. Вiн пiдсунувся ближче до камiна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубi вовнянi шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому роцi життя людинi нелегко зiгрiтись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Бiля його нiг на збитiй брудно-бурiй овчинi лежав рудий вогнеземельський кiт, великий i жирний. Час вiд часу старий обережно ставив на нього холоднi ступнi. Сонно муркаючи, кiт покiрно грiв їх своїм тiлом.
Iз вицвiлих очей старого котилися сльози. Вони стiкали по його зморшках, як стiкає роса по корi старого дерева. То були сльози, якi не виражали нi горя, нi радостi. Сльози мерзлякуватого дiда. Обличчя Джона вже минуло ту стадiю, коли шкiра людини стає в'ялою. Зморшки висохли i вiд сухостi нiби потрiскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.
Старий курив закопчену глиняну люльку.
- Якщо Девiсiв не вiшали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, - сказав вiн гордо. Його примруженi бiлястi очi осудливо давилися на онука. - Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.
- Сто разiв чув, - огризнувся Ред.
Сварка мiж ним та дiдом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:
- Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двiчi Девiси нiколи не любили.
Обкладений подушками Ред сидiв у своєму лiжку. Пiсля операцiї йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожевi жилки. За рекомендацiєю лiкаря мiсiс Агнес поїла сина овечим молоком. Через колонi двi години вона з бiлим емальованим кухлем приходила в кiмнату.
- Як справи, Редi? - питала з життєрадiсною усмiшкою. - Ось твоє молоко.
Стомленi голубi очi Редмонда були байдужi.
- Дякую, мамо, - сухо вiдповiдав вiн. У присутностi дiда Ред витримував характер.
Мати, здавалося, не помiчала похмурого настрою сина.
- Ти знаєш, Редi, бiля вiвчарнi зацвiли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла цi маки?
- Нi, мамо.
- Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвiли маки! До весни ще так далеко.
Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повiльно пив молоко, мiсiс Агнес стояла бiля його лiжка i розповiдала всiлякi новини. Голос у неї був спiвучий i лагiдний, проте без натяку на сентиментальнiсть.
На вигляд їй можна було дати рокiв сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку пiдкреслювало строге чоловiче вбрання: картата сорочка, широкий шкiряний ремiнь, галiфе i хромовi чоботи. Коротко пiдстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвiтреному здоровому обличчi яскраво вирiзнялися майже дитячi губи, трохи розтуленi у блискотливiй бiлозубiй усмiшцi. Розумнi сiрi очi, захованi за окулярами, свiдчили про натуру спокiйну i розважливу, але усмiшка надавала їй завзятостi жiнки, завжди готової повеселитись.
- Ага, Редi, я забула тобi сказати. Здається, твоя Матiльда сьогоднi надвечiр буде з лошатком.
Ред мовчки кивнув головою.
- Ти не радий?
- Нi, мамо, я радий. - Було видно, що новина його справдi втiшила. Опустивши на колiна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усмiхнувся: - Приведе третю лошицю.
- Нi, Редi, я думаю, тепер у Матiльди буде жеребчик.
- Ти й минулого разу так казала.
- Ну, нi, Редi, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це рiзнi речi.
- А зараз ти стверджуєш?
- Три кобилицi пiдряд - забагато.
- Це не вiдповiдь, мамо.
- Гаразд, Редi, скоро з'ясуємо. Давай кухоль, менi пора готувати обiд. Тату, тобi нiчого не потрiбно?
- Нi, Агнес.
- Може, вам? - вона звернулася до мене.
- Дякую, мiсiс Агнес.
Знову на двi години ми лишились утрьох. Старий, який невдоволено сопiв при невiстцi, снував далi перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо i якось iз надривом:
- Ти пам'ятаєш, Ред, я тобi розповiдав, як менi довелося вбити свого боцмана. Зi мною тодi були твiй батько i дядько Рiчард. Рiчардовi ще не минуло й вiсiмнадцяти, вiн був такий, як ти, Редi. Ми полювали бiля Землi Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вiльсон зчинив панiку, боявся, що ми потонемо. Ти пам'ятаєш, Ред, чому я вбив Вiльсона?
Юнак знову спохмурнiв:
- Годi, набридло!
- Нi, Редi, ти повинен вислухати. Вiльсон був непоганим хлопцем, i менi шкода його. Вiн не вмiв тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце i така ж гаряча голова, то з нею краще не зв'язуватись. Пiддавшись панiцi, ми б усi загинули, всi Девiси. Я вбив Вiльсона, i бог менi суддя. Нехай вiн покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий грiх, Редi, щоб урятувати рiд Девiсiв. Твiй батько i дядько Рiчард були останнiми з нашого роду, i я не мiг їх втратити. Ти, Редi, дурненький хлопчик, якщо не розумiєш, чому я взяв на себе такий грiх.
- На твоїй душi грiхiв, як на вiвцi блiх.
- Нi, Редi, у мене один тяжкий грiх. Ти пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як Вiльсон врятував менi життя. Коли тi троє побачили у мене котиковi шкури, я зрозумiв, що вночi вони вб'ють мене. Але Вiльсон упорався з ними, i я дав слово, що вiзьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволенi. Так, Редi, мiй великий грiх - тiльки смерть Вiльсона. I вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тiльки ти можеш продовжити рiд Девiсiв.
Слухаючи дiда, Ред нервово кусав губи. Вiд слiв старого його всього пересмикувало.
- Ти чуєш, Алеку, вiн хоче сказати, що вбив того Вiльсона заради мене. Коли я народився, Вiльсона не було на свiтi вже двадцять п'ять рокiв.
- Мабуть, дiд мав на увазi онукiв. Ти, Редi, даремно на нього гнiваєшся, вiн турбується за твоє життя.
- Вiд його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острiв, i сидимо на ньому, як iндiанцi. Ти тут кiлька днiв, а я, крiм Нью-Айленду, нiчого не бачив. Навiщо менi таке життя?
Пiд столом прокинувся золотоволосий пiнгвiн. Пiдхопившись, вiн очманiло подивився на всi боки, хвилину постояв нерухомо, потiм поважно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його колiно, птах чекав ласки. Вiдштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:
- Пiди, Мак, скажи цьому хлопчиковi, навiщо людинi життя.
Пiнгвiн сердито засичав, але, дiставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись бiля його лiжка, вiн склав на бiлих грудях маленькi чорнi крильця i неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд нiби промовляв: "Вибач, Ред, мене примусили пiдiйти до тебе". Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спiлкування з ним. Цього разу, одначе, йому нiчого не загрожувало.
- Дивись, дiду, навiть Мак на тебе ображається, - несподiвано засмiявся Ред. Потiм, звертаючись до мене: - Тобi подобається наш Мак?
- Вiн дуже милий.
- Йому всього два роки. Коли вiн був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Маковi був би кiнець. Я його вилiкував. Вiн визнає тiльки мене й дiда.
Я сидiв у крiслi, оббитому бичачою шкурою, i гортав "Iлюстрованi лондонськi новини". Пiсля тiсної корабельної каюти маленька Редова кiмната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сiрого базальту камiн, широке дерев'яне лiжко, стiл, застелений голубим оксамитом. На вiкнах - важкi блiдо-зеленi гардини. У правому кутку - масивна етажерка. Старi видання Шекспiра, Байрона, Дiккенса i Фенiмора Купера. Два томи Мопассана: "Життя" i "Любий друг". На нижнiй i двох горiшнiх полицях - пошарпанi комплекти "Iлюстрованих лондонських новин". Над Редовим лiжком уся стiна була обклеєна кольоровими журнальними фотографiями жiнок.
- Так, Редi, я знаю, мiй хлопчику, що тобi потрiбно, - кинувши погляд на стiну, сказав старий. Його люлька давно погасла, але вiн усе ще тримав її в зубах, для його вiку навдивовижку мiцних i бiлих. - У мої роки про це вже не думають. Я забув, Редi, що життя без життя не буває.
Зiтхнувши, вiн щiльнiше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись i грiючи змерзлi ноги об тiло лiнивого кота, вiн довго мовчки дивився на полум'я в камiнi. Я майже фiзично вiдчував, як у його головi крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарештi старий знову заговорив:
- Я тобi ще не набрид, Алеку?
- Нi, мiстере Девiс, менi буде шкода з вами розлучатись.
- Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дiдом, тепер ми з тобою порiднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповiм тобi про нашу сiм'ю...
Батько, дiд i два Джоновi прадiди були пiратами, гiдними нащадками Джеремi Девiса.
Джеремi наприкiнцi свого життя поселився на Фолклендських островах. Тут вiн i помер. Поховали його Тереза де Бурже i три матроси з команди "Блек дез", якi лишалися з капiтаном до останнього часу.
Тереза де Бурже прожила ще шiсть рокiв, поховали її поруч з могилою чоловiка. Для майбутнiх Девiсiв вона зберегла два зошити свої щоденники, в яких описувала вiдчайдушну вiдвагу пiратiв, i глиняну iндiанську люльку - улюблену люльку Джеремi. Зошити й люльку передавали з поколiння в поколiння, пiдiгрiваючи в Девiсiв i без того гарячу кров предка.
Коли Джоновi минуло двадцять два роки, родовi релiквiї перейшли до нього. Вiн одержав їх вiд батька разом з новою бригантиною, побудованою на спецiальне замовлення у Гаврi. Чарльз, Джонiв батько, мав у Францiї своїх людей. Через них вiн збував цiнностi, добутi на морських дорогах, вони ж передали судноверфi його замовлення на бригантину. Тодi вже можна було побудувати потужнiший корабель, але Девiси завжди вiрили в бригантини.
То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, двi рiзко нахиленi до корми щогли i стрiмкий стрiлоподiбний корпус, оббитий тонкою кованою мiддю. Коли дув сильний вiтер, "Флайїн стар" ("Летюча зiрка") мчала з швидкiстю двадцять миль на годину.
Про новий корабель для сина дбали всi Девiси. Це було їхнiм правилом. Корабель батька мiг належати тiльки батьковi. Коли старий, вiдчуваючи близький кiнець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок i труну просторий дерев'яний саркофаг, всерединi точно такий, як спальня капiтанської каюти.