Страница:
До хати Ковтунiв непросто було дiстатися. Йти навкруги було далеченько, а навпростець, пагорбом, що круто обривався до Ворскли, через невеличкий ярок можна було вiдразу видертися до подвiр'я i зайти, так би мовити, з тилу. З трьох бокiв вiд асфальтового шляху i близьких сусiдiв старий Ковтун вiдгородився високим парканом, i хвiртка вiдчинялася тiльки пiсля того, як чужий натисне кнопку на одвiрку. Тодi у хатi господарiв лунав дзвiнок, i Iван Ковтун неквапно виходив у двiр i, пiдозрiло поглядаючи на свою хвiртку, угадуючи, хто ж там стоїть, йшов, немов пiдкрадався до неї.
Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. "Фортеця, та й годi!" додумалося Дмитру Iвановичу.
Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.
Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.
- Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.
Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.
- Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?
- Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль. - Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...
- Близенько! - хмикнув Ковтун. - По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали? - допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.
Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що "iталiянець" не просто економний, а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...
Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня. Найбiльше, бо саме вiн, як розповiла Оля, не тiльки частенько погрожував Василевi, а навiть намагався побити. Перед тим, як знайшли у хатi Пiдпригорщукiв погрозливе послання, Василь упiймав обох Ковтунiв iз краденим на току зерном. Це було надвечiр, коли уже добре стемнiло, i Ковтуни тягли два мiшки iз зерном на тачцi. На дорозi, крiм них, нiкого не було, i, користуючись тим, що немає свiдкiв, Грицько накинувся на Пiдпригорщука. Певно, провалив би ковiнькою голову, якби той вчасно не вiдхилився...
Сина Ковтуна на подвiр'ї не було, i Коваль не наважився спитати про нього, боячись викликати пiдозру. Поки що мав вдовольнитися розмовою iз старим, придумуючи, як йому дiстати вiдбитки пальцiв на бiдончику з-пiд молока не тiльки батька, а й сина.
- Ви тут самi живете? - все ж таки спитав полковник. - Дружини немає?
Дмитро Iванович питав, хоч уже зробив свiй висновок, судячи з такого виразного свiдоцтва вiдсутностi жiночої руки, як брудний одяг господаря. Йому треба було якось продовжити розмову.
- Так, немає. Живу iз сином... То ви у кого найняли? - повторив своє запитання "iталiянець".
"Справжнiй допит!" - посмiхнувся про себе Дмитро Iванович й вирiшив нiчого не приховувати.
- У Пiдпригорщукiв, - змахнув рукою убiк, до Ворскли.
- У цих мармиз, мафiозi?! - Очi Ковтуна спалахнули, вiн скривився: - Друзi вони вашi або родичi? Нi-нi, - вiн аж вiдсахнувся вiд Коваля, - я з ними справи не маю.
- Та не їм же молоко, а менi, - запротестував полковник. - I не родичi вони. Нi одне, нi друге. Просто найняв кiмнатку, шукав, щоб ближче до Ворскли...
- Так ви у Петра чи у того уредного карабiнера Василя?
- У Петра Кириловича... А чого це ви так їх не любите, сусiдiв своїх? - поцiкавився Коваль.
- Та Петро ще сяк-так, а той Василь!.. - Ковтун аж захлинувся словами. - Жорстокий чоловiк!.. Жандарм справжнiй. Як той карабiнер...
- Люди тут бiля мене селяться, на пагорбi, - буркнув вiн, - а не над урвищем.
Але вiдповiдь полковника нiби трохи заспокоїла старого:
- Гамiрно тут, бiля шляху, а я тишу люблю. Живу в Києвi, гуркотом вуха натовкло.
- Та й ходити вам по молоко до мене незручно - дертися через ярок, - ще вiдмовлявся старий.
Коваль тiльки зiтхнув.
- Ну, гаразд, - немов i далi вагаючись, зрештою змилостивився "iталiянець". - Як по карбованцю, то якийсь лiтр наберу. Братимете вечiрнє... Молоко в мене жирне, постоїть - вершкiв половина буде, - додав вiн, i, коли полковник кивнув: "Менi бiльше й не треба", вiдiйшов вiд хвiртки, вiдкриваючи йому дорогу у двiр. Там вiн нарештi забрав у несподiваного вiдвiдувача алюмiнiєвий бiдончик i, показавши Ковалю на лавочку, змайстровану пiд розлогою вербою, пiшов у хату.
Дмитро Iванович оглядався навколо. Подвiр'я було по-хазяйському упорядковане. В глибинi його виднiвся частокiл, за яким стояло двоє бичкiв, десь за хатою у сажi рохкала свиня, по двору греблися у пилюцi кури. Цепний собака, який неспокiйно бiгав по довгiй дротинi повз хату, вiдколи господар сховався в нiй, знову почав гарчати i кидатися, як i в тi першi хвилини, коли полковник щойно пiдiйшов до хвiртки.
- Добре у вас господарство, - сказав Коваль, коли Ковтун винiс бiдончик з наллятим молоком.
- Стараємося, аякже, - задоволений похвалою столичного гостя, вiдгукнувся господар. - Тепер виконуємо продовольчу програму... Узяли iз сином бичкiв на вiдгодiвлю, маємо корiвку, пiдсвинка. Воно вигiдно i нам, i колгоспу. Тiльки з кормами бiда, худобину людям роздали, а корми маємо шукати самi... А де їх шукати? На вулицi не валяються. Добре, що син, у районi, на колесах... може дiстати...
- Ну, зараз, влiтку, певно, без проблем, - зауважив Коваль, забираючи бiдончик i простягаючи господарю новенький металевий карбованець.
"Iталiянець", схопивши карбованця, потер його рукавом сорочки, немов щоб заблищав дужче, а тодi швидко вмостив у кишеню штанiв, мацаючи його, наче перевiряв, чи гарно лiг вiн на своє мiсце i не викотиться через яку-небудь дiрку.
- Цього лiта трави росли буйнi, - пiдкреслив полковник.
- Чутка, що вiд радiацiї...
- Ну, у вас, на Полтавщинi, її, здається, впало чи не найменше.
- Може бути. Але ж i посуха була. Так що на самiй пашi худоба не вигуляється. Та й скiльки тих випасiв на наших горбах, - ще скаржився Ковтун. - З одного боку - асфальт, за ним поля, не можна, пасемо на оцих крутоярах, - змахнув рукою у бiк Ворскли. - Або сам ногу зломиш, або худобину покалiчиш. Роздали людям, вiдгодовуйте, - i руки вмили...
Дмитро Iванович зачепив болючу тему, i старий Ковтун розбалакався.
Уже виходячи з двору й нагадавши, що взавтра увечерi неодмiнно прийде по молоко, полковник раптом спитав:
- Мисливцiв у Виселках багато? Ось-ось почнеться сезон на качок.
- Є в нас, є, - вiдповiв "iталiянець". - Зараз на качок, а взимку за зайцями ганяються.
- А ви теж полюєте?
Запитання насторожило чоловiка.
- Була б рушниця, може, колись i встрелив би якусь чирку. Та нiяк не куплю. Мороки з нею багато: дозвiл проси, а потiм усяка реєстрацiя та перереєстрацiя. А вкрадуть - наберешся в мiлiцiї халепи.
- Шкода, - довiрливо промовив полковник, - а то попросив би у вас, щоб якось на вечiрньому льотi посидiти...
- Немає... - розвiв руками "iталiянець". - Та вам - раптом пожвавився вiн, - чого далеко шукати. Отой харцизяка, Василь, де живете, має...
- Спасибi, - щиро подякував Дмитро Iванович, - бо трохи вмiю стрiляти, а тут якраз i сезон.
З розповiдi Олi та Лiди Пiдпригорщукiв вiн уже знав, що Iвана Ковтуна у Виселках люди називають "iталiянцем". Пiд час вiйни їхнiй односелець потрапив у полон до iталiйцiв. Сталося так, що у концтабiр його не закинули, а якийсь офiцер вiдправив iз солдатом до себе додому. Так Iван Ковтун з Виселок потрапив у Калабрiю, де до кiнця вiйни працював на господарствi цього офiцера. Повернувшись додому, Ковтун розповiдав землякам усяку всячину про далеку Iталiю, що живуть там люди не такi, як тут, завжди засмаглi, особливо хiхiкав, що їдять вони слимакiв, яких називають устрицями, а часом i жаб, хизувався, що знає багато їхнiх слiв i навiть може трохи розмовляти. Виселчани кепкували з нього, називали його "iталiянцем" i "жабоїдом". На "жабоїда" вiн дуже ображався, а до "iталiянця" звик i вiдгукувався.
- Та i я поцiлив би, якби стрiляв, - похвалився старий.
- А ви, певно, теж фронтовик? - спитав Коваль.
- О! - зрадiв Ковтун здогадливостi гостя i навiть випнув трохи груди. - Довелося повоювати i усякого лиха ковтнути, але аве Марiя, як кажуть iталiянцi, повернувся живий, цiлий, з руками i ногами. Я i у полонi був. Правда, не у нiмцiв, а у них же. Мене їхнi солдати схопили пiд Ростовом - обстановочка була жахлива! - i запроторили мало не на край свiту, у Калабрiю. Там i хазяї вимотували жили, i карабiнери, бувало, шмагали, i у тюрмi сидiв. Зате надивився усякого, а особливо моря, такого синього, аж очi слiпить. Оцi тут, - зневажливо кивнув на село, - i уявити такого собi не можуть... Да-а, попав наш вiк в епоху...
Про полювання Коваль завiв мову, сподiваючись довiдатися, у кого в селi є вогнепальна зброя i насамперед чи є вона у Ковтунiв. Хоч мисливської рушницi за Ковтунами не було зареєстровано, як сказав йому Пiдпригорщук, але з практики полковник знав, що не всi власники зброї це роблять i що найчастiше стрiляє в людей саме незареєстрована, бо породжує оманливу надiю у вбивцi на те, що його не зможуть викрити. Вогнепальною зброєю у селi полковник цiкавився найбiльше, бо розумiв, що зловмисник не кинеться на Пiдпригорщука з ножем - Василь Кирилович був людиною при силi i мiг скрутити в'язи будь-якому нападнику. Отрути злочинець теж не пiдсипле. А от причаїтися вночi з рушницею або обрiзом десь у полi, у хлiбовi, кукурудзi чи у верболозi на Ворсклi цiлком може. А що командир добровiльної дружини часто ночами рейдує у полi i додому повертається пiзно - те всi знали...
I Дмитро Iванович вирiшив, не вiдкладаючи, поцiкавитися у сiльрадi, у кого є у Виселках вогнепальна зброя. Уже минуло кiлька днiв, як вiн жив у Виселках i його усе дужче непокоїло, що час iде, наближається фатальна година для Василя Пiдпригорщука, а вiн нi на йоту не наблизився до розгадки таємницi i подiї стають усе дужче некерованими. Ця щоденна, щохвилинна тривога позбавляла його насолоди вiд риболовлi, вiд купання у Ворсклi. У нього з'явилося почуття, що даремно їсть чужий хлiб, що переоцiнив свої сили, карався, що пiддався умовлянням Пiдпригорщукiв, взявся до цiєї справи, а не наполiг, аби вони повiдомили про погрозу дiльничного iнспектора мiлiцiї або звернулися прямо до райвiддiлу... Але всьому є своя причина, i Коваль розумiв, чому поступився землякам. Вiн знудьгувався по роботi i, коли приїхали Пiдпригорщуки i розповiли про свою бiду, так виразно уявив собi свої дiї, шляхи розкриття таємницi, так загорiвся, що не змiг вiдмовити! Мозок його автоматично увiмкнувся i, як мозок шахiста пiд час гри а чи й письменника, який пише детектив, почав варiювати ходи, продумувати версiї.
Тепер вiдмовлятися вiд своєї обiцянки було пiзно. Вiн повнiстю втягся у справу, немовби ожив пiсля тривалої бездiяльностi, навiть, здалося йому, помолодшав, бо уже не був пенсiонером-вiдставником, а, як i усе своє трудове життя, солдатом справедливостi, з повними обов'язками i повною вiдповiдальнiстю за життя людини, яка йому довiрилася.
Вони ще якийсь час постояли перед хвiрткою, тривожачи собацюру, полковник i Ковтун, який розбалакався, згадуючи свою Калабрiю, поки господар не схаменувся, що чекає робота.
Вiд Ковтунiв, механiчно стискаючи за ручку бiдончик з молоком, Дмитро Iванович пiшов уже не стрiмкою стежкою через ярок, а навкруг, вулицею. Невеличка хитрiсть полковника - дати Ковтуну бiдончик, щоб, якщо виявиться потрiбним, мати вiдтиски його пальцiв, - цiлком удалася, i вiн був задоволений. Зараз мiркував тiльки про те, яким побитом дiстати вiдбитки ще й молодшого Ковтуна, Грицька, який, певно, бiльш агресивний, нiж батько.
Вечорiло. Сонце червоно-вiтряно сховалося за Полтавським шляхом, криваво-червонi сутiнки впали на землю. Дмитро Iванович занепокоєно подумав: "А де зараз Василь Кирилович? Чи пiде сьогоднi у нiчний рейд?" Тепер старший Пiдпригорщук не йшов йому з думки. Коваль весь час нiби ходив за ним тiнню i на роботi, i вдома охоронцем, який пильнує, щоб вчасно запобiгти трагедiї...
3
Коли полуднева спека спала, Дмитро Iванович рушив до сiльради познайомитися з головою. Мав на метi, не розкриваючи своїх карт, довiдатись, хто з мешканцiв села тримав вогнепальну зброю. Вiн не знав, що за людина виселчанський голова сiльради Полiщук i як з ним доведеться говорити, але покладався на своє вмiння знаходити спiльну мову з людьми. I у даному випадку йому було досить того, що немолодого голову сiльради, незважаючи на те, що вiн був людиною прийшлою, Пiдпригорщуки в один голос хвалили.
На дверях невисокого ошатного сiльрадiвського будинку, обсадженого молодими липами i прикрашеного бiля ганку квiтковою клумбою, Коваля мало не збив з нiг округлий товстун, який вибiг назустрiч з таким обличчям, наче пiк ракiв. Очi його палали.
- Одна компанiя! - вигукнув вiн, оминаючи Коваля, щоб не наштовхнутися. - Одна шатiя-братiя! Кого хочуть судять, а кого милують! Та я їх виведу на чисту воду! Запам'ятають мене, ох як запам'ятають!
I раптом, зрозумiвши, що волає до чужої, незнайомої людини, обiрвав свої ламентацiї i кинувся через двiр на вулицю.
Дмитро Iванович провiв його поглядом i увiйшов у будинок. Побачивши у коридорi дверi з табличкою "Голова сiльради", постукав.
За полiрованим столом сидiв лiтнiй, Ковалю здалося, ще дужче, нiж вiн сам, посивiлий чоловiк. Вiн потирав долонею лоба, немов проганяючи з голови щось нiсенiтне. Полковник подумав, що вiн, певно, ще не опам'ятався пiсля бурхливої розмови з товстуном.
Помiтивши незнайому людину, голова сiльради забрав руку вiд лоба i кивнув Ковалю на стiлець.
Федiр Опанасович Полiщук, як вiдрекомендувався виселкiвський голова, не знав Дмитра Iвановича. Вiн прибув у Кобеляцький район пiсля вiйни, коли той уже служив у мiлiцiї далеко вiд рiдних мiсць. Проте про iнспектора Коваля вiн чував i тепер не вiдразу повiрив, що перед ним сидить сам славнозвiсний сищик, про якого серед землякiв ходили легенди. Вiн то з одного, то з другого боку приглядався до гостя, ще не наважуючись попросити документи та уже задовольняючи свою цiкавiсть. Здається, помацав би полковника, щоб пересвiдчитися в реальностi того, що вiдбувається в його кабiнетi.
Спочатку було стривожився: яка пригода привела полковника у Виселки, але Коваль вiдразу запевнив, що вiдпочиває у знайомих i, скiльки йому вiдомо, серйозних правопорушень у Виселках не сталося.
- Звичайно, - заспокоєно пiдтвердив Полiщук, - якiсь там порушення трапляються. Ще не вивелися дрiбнi крадiжки у полi, на фермах, та ми з цим активно боремося. Апарати теж виявляємо, вживаємо i виховних, i адмiнiстративних заходiв. Самогоноварiння майже повнiстю викорiнили. На сходi ухвалили оголосити Виселки безалкогольними. Заборонили продаж горiлки та вина у сiльпо. Понад вiсiмдесят апаратiв люди добровiльно знесли у сiльраду i тут же прилюдно знищили...
- А скiльки дворiв зараз у Виселках?
- Сто сiмнадцять. У бiльшостi з них погулював зелений змiй, зiтхнув Полiщук. - Нiяк не могли його подолати... Ну, а як з'явився закон, стало легше. Кому охота проти закону йти. Хоч знайшлося кiлька порушникiв, примудрялися ховатися там, де нiколи не подумали б... Та наших дружинникiв не просто обдурити. I у копанцi, в лiску знайдуть. Механiзатор Василь Пiдпригорщук, є такий, командує ними. Бойовий чоловiк, - тут голова, наче щось неприємне згадавши, поморщився i зам'явся, - хоч часом i перегинає.
- I сам порушує?
- Та нi, вiн не п'є. Але... ось зараз перед вами прибiгав один чоловiк, Бондар на прiзвище, - смутно промовив Полiщук i на мить замовк, немов вагаючись, чи варто забирати увагу такої людини, як полковник Коваль, дрiбницею. - Мати у нього злiсна самогонниця. Варила на продаж. Штрафували раз, другий, а потiм судили, два роки дали, правда, без конфiскацiї... Якраз командир дружини найбiльше їм i дошкулив. Вони, як усi, принесли апарат, здали, а потiм Пiдпригорщук у них другий знайшов, у пiдпiллi хати варили. Сам Бондар викрутився, там усе мати порядкувала. От баба i загримiла. - Полiщук на хвильку замовк, стягнувши густi, уже кошлатi брови над перенiссям. - А тепер цей Бондар прибiг до мене iз заявою: мовляв, цiєї ночi, коли Пiдпригорщук чергував, вiн прийшов до сiльради i сказав йому, що сусiдка, Текля Галушка, вигнала самогон. Василь Кирилович узяв понятих i вирушив до тiєї жiнки. Не знайшли нiчого: нi апарата, нi закваски, нi самогону. Так Бондар оце сьогоднi прибiг, кричить, що баба Текля дала Пiдпригорщуковi хабара, бо вiн, Бондар, точно знає, що в неї є самогон... Не дуже менi у це вiриться, - похитав головою Полiщук. - Ясно, що Бондарi лютi на командира дружини i шукають, як помститися, але перевiрити заяву треба, - зiтхнув голова сiльради. - Я йому сказав, що перевiримо, але зауважив, що менi вже набридли його постiйнi скарги та доноси на Пiдпригорщука, i якщо виявиться, що вiн знову збрехав, то доведеться узятися не до Пiдпригорщука, а до нього...
- Того Бондар вискочив вiд вас як опечений, - посмiхнувся полковник. - Мало з нiг мене не збив.
Голова сiльради засмiявся:
- Я цьому "правдолюбцю" нагадав i про другий апарат, що в них знайшли, i про те, що вiн iз матiр'ю не тiльки Виселки споював, а й до поїздiв на станцiю Лiщинiвку возив свою отруту. Матiр посадили, а йому обiйшлося, бо вона усе взяла на себе...
- Є, виходить, лютi вороги у командира вашої добровiльної дружини, - пiдсумував Коваль. - А що ж дiльничний iнспектор?
- Є такий лейтенант. Але в нього територiя - Люксембург плюс Лiхтенштейн та ще й князiвство Монако на додаток - за день не об'їдеш, за Виселки вiн бiльш-менш спокiйний, дружина у нас мiцна... Ну, а у командира її, звичайно, вороги є. Але друзiв бiльше, тi, що йому допомагають... Василю Кириловичу, розумiємо, нелегко, адже громадську дiяльнiсть сполучає з основною роботою... I коли вiн тiльки встигає, передовий механiзатор, з вимпелом не розлучається. За ним люди йдуть, депутатом сiльради обрали... Нiчого, наведемо повний порядок. Найважче з отими, що на схилах понад Ворсклою одрубно живуть. Наче по фортецях.
- Такi, як Ковтун? - спитав полковник.
- Ви уже i нашого "iталiянця" знаєте? - здивувався Полiщук.
- Дещо чув... А, до речi, як у вас з кормами?
- Колгосп бiльш-менш забезпечений.
- А набiги людей на лани?
- Бувають, - зiтхнув голова сiльради. - Недопрацювали в цьому питаннi, - погодився вiн. - Постанова вийшла про передачу колгоспникам на вiдгодiвлю молодняка i водночас про забезпечення кормами, зокрема комбiнованими... Але як колгосп може забезпечити? Йому самому ледве вистачить до наступної весни... Отак вийшло, що одну частину постанови виконали, а другу випустили з уваги. Ножицi!
- Крадуть i з кормоцеху, i з поля, - зауважив Коваль.
- Тягнуть, тягнуть, Дмитре Iвановичу, - сумно погодився Полiщук. - З одного боку - злочин, а якщо вдуматися... Звичайно, i наш прорахунок колгоспу та й сiльради. Виховуємо погано, бiльше на адмiнiстративнi заходи покладаємося. Та й що проти правди скажеш? Я до людей звертаюсь, пояснюю труднощi, об'єктивнi обставини: "Дуже сухе лiто, комбiкормiв мало дали". А менi у вiдповiдь: "Федоре Опанасовичу, а якби ви самi вiдгодовували б? Голодною тримали б худобу?" - "Не брався б за вiдгодiвлю... У всякому разi, з колгоспу не тяг би". - "Та вам би i так дали!.. I ми не бралися б, якби знали. Але ви ж, Федоре Опанасовичу, постанову читали, щоб брали молодняк? I самi теж агiтували. От i виходить, хоч круть-верть, хоч верть-круть!.." Ну, що ти на це скажеш, - розвiв руками Полiщук. I в район зверталися, а нам у вiдповiдь: "У вас не гiрше з кормами, як у цiлому по району". Стали своїх заходiв вживати. Незасiянi клаптi землi по горбах, схилах Ворскли, обочини шляхiв дозволили людям викошувати, пустили пiд випаси. Це з одного боку. Шукаємо якихось резервiв, - говорив далi голова сiльради, - i з крадiжками боремося. А з другого боку, не забезпечувати постанову - теж злочин... Статтi тiльки такої у кодексi немає... До речi, - промовив потiшений знайомством з полковником Ковалем Полiщук, - я теж юрист, Дмитре Iвановичу, колишнiй... - зiтхнув вiн. - Було дiло.
Вiн помовчав, мiркуючи про щось своє, про давнi подiї в його життi, можливо, про те, чи варто ворушити минуле, але, мабуть, Дмитро Iванович здався йому людиною, яка зрозумiє його, i, поглядаючи на Коваля, який терпляче чекав, повторив:
- Так, Дмитре Iвановичу, юрист...
Вiн знову зробив паузу. Потiм додав:
- Закiнчив юридичний технiкум. Тодi, пiсля вiйни, кадрiв не вистачало - обрали суддею... i - вiн перебив себе, - гiрко згадувати... Було це в одному селi на Iвано-Франкiвщинi, тодi Станiславщинi. Час був повоєнний, голодний, жорстокий. За найменшу провину карали суворо. За жменю колоскiв з колгоспного поля давали по вiсiм рокiв... Вийшов такий закон у червнi сорок сьомого року. Ви, певно, його знаєте... Указ про карну вiдповiдальнiсть за розкрадання державного i громадського майна...
- Так, пам'ятаю, - кивнув Коваль, - вiн недовго протримався. У п'ятдесятих роках ним уже рiдше керувалися, а на початку шiстдесятих, здається, шiстдесят першого зовсiм скасували.
- Але це було на самому початку, У червнi закон вийшов, а вже у липнi я мав вести процес... I от я, молодий хлопчина, можна сказати, такий собi жевжик, виконую високу державну мiсiю. Пiдсудна - лiтня, убога жiнка, мати трьох дiтей, батько яких загинув на фронтi. Зiбрала вона уночi на колгоспному полi торбинку покинутих пiсля жнив колоскiв, її й упiймали. Це був один з перших у моїй суддiвськiй практицi самостiйних процесiв. Начальство наполягло, щоб був показовий. Господи, як я хвилювався! Мiй розум, мої почуття протестували проти того, щоб засудити цю жiнку i посиротити її дiтей. Пам'ятаю, мало не захворiв, готуючись до цього процесу. Не знати як i висидiв його, був наче у туманi... Тепер, Дмитре Iвановичу, признаюся вам, як колезi, ви мене зрозумiєте, все ж поступився я тодi власною совiстю. Але закон є закон, ви це теж добре знаєте. Який би вiн не був, поки не скасували, мав керуватися ним... Внутрiшнi почуття, психологiчнi переконання - це, звичайно, теж серйозний елемент правосуддя. Коли ухвалюєш вирок... Але на першому мiсцi все ж закон, хоч би який вiн був... Особливо, якщо мати на увазi той нелегкий повоєнний час. Полiщук замовк, прикрив на якусь хвилю рукою своє пописане глибокими зморшками обличчя. - I засудив я цю матiр на тривалий строк, а малих вiдправив у дитячий будинок. Якi то були тортури бачити, як вiдривають дiтей вiд матерi! Незабаром я зрозумiв, що не буде з мене суддi, i пiшов з роботи... Й досi стоїть перед моїми очима, вчепившись у бар'єр, запнута темною хустиною ця скорботна жiнка. Я вже не пам'ятаю її рис, тодi менi здавалося, що, перетята бар'єром, вона уся складається тiльки з велетенського бiлого обличчя, що розпливається на весь зал, i гiркого погляду, який пропiкає до самої душi... Перед технiкумом я вчився у фабзаучi, вмiв слюсарювати i став працювати в МТС на ремонтi тракторiв... Менi ще обiйшлося: могли зрозумiти мiй вчинок як полiтичну демонстрацiю i не минути б i менi далеких таборiв, але внаслiдок нервового стресу пiсля цього суду я потрапив у лiкарню, i вiд мене вiдчепилися. Правда, потiм ще довго приглядалися, але зрештою усе минулося...
Дмитро Iванович розумiв вiдвертiсть Полiщука. Прийшов час, коли люди переосмислюють своє життя, свої дiї, вчинки, почуття, знаходять новi оцiнки їх, нiби очищаються вiд поганого в душi, час, коли уже не можуть щити далi без цього переосмислення i без того, щоб не подiлитися своїм духовним вiдродженням з iншими людьми, не сказати про це вiдверто. Гласнiсть, виявилося, - це не тiльки можливiсть чесно, не боячись переслiдування, висловити свої думки, але й внутрiшня потреба це зробити...
Лiпшої нагоди для цього, нiж розмова з вiдомим полковником Ковалем, навряд iще раз трапилася б у Полiщука. Та й бесiдував так одверто не так для того, щоб вiдкритися розумнiй i чеснiй людинi, як для самого себе, для свого заспокоєння i утвердження у своїй правдi.
Та й Дмитро Iванович, у свою чергу, мiг би багато що розповiсти iз своєї практики Полiщуковi. I не про таку далеку давнину, як повоєннi перегини, а про ближчi часи, коли, обстоюючи справедливiсть, ставав на спiр iз своїм начальством або з прокуратурою. Практика показувала, i Коваль переконався в цьому, що в'язниця бiльше псує людину, особливо молоду, нiж виховує. Вiн дуже тонко вiдчував грань, що вiддiляє злочинця вiд незлочинця. I у кожному випадку, коли, караючи, можна було обiйтися без ув'язнення, прагнув цього добитися...
- Я розумiю вас, Федоре Опанасовичу, закон не повинен бути помстою людинi, як у тiй iсторiї, що розповiли ви, а тiльки торжеством справедливостi.
- Звичайно, мiг тодi або вiдмовитися вiд процесу, або виправдати багатодiтну матiр. Але прокуратура все одно винесла б протест... I не я, то iнший суддя... все одно... Тяжкий вирок їй був запрограмований тодiшнiм законом. А суддя тодi був тiльки механiчний виконавець. Єдине, що залежало вiд мене особисто, - пiклуватися про осиротiлих пiсля мого вироку дiтей, - говорив далi Полiщук. - Так я й зробив: їздив до них у будинок, допомагав чим мiг... Коли мати вiдбула строк - вона добре працювала, i їй скоротили по амнiстiї i забрала дiтей до себе, я став iнкогнiто, без зворотної адреси, надсилати їй грошовi перекази. Може, й небагато, скiльки дозволяла менi моя зарплатня. Я довго не одружувався, отже, не складало якихось проблем викроїти трохи для її дiтей iз свого бюджету. Надсилав, поки дiти виросли i стали на свої ноги... Я дiзнавався постiйно про цю сiм'ю, знав, якi у них статки, чого їм не вистачає...
Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. "Фортеця, та й годi!" додумалося Дмитру Iвановичу.
Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.
Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.
- Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.
Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.
- Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?
- Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль. - Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...
- Близенько! - хмикнув Ковтун. - По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали? - допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.
Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що "iталiянець" не просто економний, а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...
Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня. Найбiльше, бо саме вiн, як розповiла Оля, не тiльки частенько погрожував Василевi, а навiть намагався побити. Перед тим, як знайшли у хатi Пiдпригорщукiв погрозливе послання, Василь упiймав обох Ковтунiв iз краденим на току зерном. Це було надвечiр, коли уже добре стемнiло, i Ковтуни тягли два мiшки iз зерном на тачцi. На дорозi, крiм них, нiкого не було, i, користуючись тим, що немає свiдкiв, Грицько накинувся на Пiдпригорщука. Певно, провалив би ковiнькою голову, якби той вчасно не вiдхилився...
Сина Ковтуна на подвiр'ї не було, i Коваль не наважився спитати про нього, боячись викликати пiдозру. Поки що мав вдовольнитися розмовою iз старим, придумуючи, як йому дiстати вiдбитки пальцiв на бiдончику з-пiд молока не тiльки батька, а й сина.
- Ви тут самi живете? - все ж таки спитав полковник. - Дружини немає?
Дмитро Iванович питав, хоч уже зробив свiй висновок, судячи з такого виразного свiдоцтва вiдсутностi жiночої руки, як брудний одяг господаря. Йому треба було якось продовжити розмову.
- Так, немає. Живу iз сином... То ви у кого найняли? - повторив своє запитання "iталiянець".
"Справжнiй допит!" - посмiхнувся про себе Дмитро Iванович й вирiшив нiчого не приховувати.
- У Пiдпригорщукiв, - змахнув рукою убiк, до Ворскли.
- У цих мармиз, мафiозi?! - Очi Ковтуна спалахнули, вiн скривився: - Друзi вони вашi або родичi? Нi-нi, - вiн аж вiдсахнувся вiд Коваля, - я з ними справи не маю.
- Та не їм же молоко, а менi, - запротестував полковник. - I не родичi вони. Нi одне, нi друге. Просто найняв кiмнатку, шукав, щоб ближче до Ворскли...
- Так ви у Петра чи у того уредного карабiнера Василя?
- У Петра Кириловича... А чого це ви так їх не любите, сусiдiв своїх? - поцiкавився Коваль.
- Та Петро ще сяк-так, а той Василь!.. - Ковтун аж захлинувся словами. - Жорстокий чоловiк!.. Жандарм справжнiй. Як той карабiнер...
- Люди тут бiля мене селяться, на пагорбi, - буркнув вiн, - а не над урвищем.
Але вiдповiдь полковника нiби трохи заспокоїла старого:
- Гамiрно тут, бiля шляху, а я тишу люблю. Живу в Києвi, гуркотом вуха натовкло.
- Та й ходити вам по молоко до мене незручно - дертися через ярок, - ще вiдмовлявся старий.
Коваль тiльки зiтхнув.
- Ну, гаразд, - немов i далi вагаючись, зрештою змилостивився "iталiянець". - Як по карбованцю, то якийсь лiтр наберу. Братимете вечiрнє... Молоко в мене жирне, постоїть - вершкiв половина буде, - додав вiн, i, коли полковник кивнув: "Менi бiльше й не треба", вiдiйшов вiд хвiртки, вiдкриваючи йому дорогу у двiр. Там вiн нарештi забрав у несподiваного вiдвiдувача алюмiнiєвий бiдончик i, показавши Ковалю на лавочку, змайстровану пiд розлогою вербою, пiшов у хату.
Дмитро Iванович оглядався навколо. Подвiр'я було по-хазяйському упорядковане. В глибинi його виднiвся частокiл, за яким стояло двоє бичкiв, десь за хатою у сажi рохкала свиня, по двору греблися у пилюцi кури. Цепний собака, який неспокiйно бiгав по довгiй дротинi повз хату, вiдколи господар сховався в нiй, знову почав гарчати i кидатися, як i в тi першi хвилини, коли полковник щойно пiдiйшов до хвiртки.
- Добре у вас господарство, - сказав Коваль, коли Ковтун винiс бiдончик з наллятим молоком.
- Стараємося, аякже, - задоволений похвалою столичного гостя, вiдгукнувся господар. - Тепер виконуємо продовольчу програму... Узяли iз сином бичкiв на вiдгодiвлю, маємо корiвку, пiдсвинка. Воно вигiдно i нам, i колгоспу. Тiльки з кормами бiда, худобину людям роздали, а корми маємо шукати самi... А де їх шукати? На вулицi не валяються. Добре, що син, у районi, на колесах... може дiстати...
- Ну, зараз, влiтку, певно, без проблем, - зауважив Коваль, забираючи бiдончик i простягаючи господарю новенький металевий карбованець.
"Iталiянець", схопивши карбованця, потер його рукавом сорочки, немов щоб заблищав дужче, а тодi швидко вмостив у кишеню штанiв, мацаючи його, наче перевiряв, чи гарно лiг вiн на своє мiсце i не викотиться через яку-небудь дiрку.
- Цього лiта трави росли буйнi, - пiдкреслив полковник.
- Чутка, що вiд радiацiї...
- Ну, у вас, на Полтавщинi, її, здається, впало чи не найменше.
- Може бути. Але ж i посуха була. Так що на самiй пашi худоба не вигуляється. Та й скiльки тих випасiв на наших горбах, - ще скаржився Ковтун. - З одного боку - асфальт, за ним поля, не можна, пасемо на оцих крутоярах, - змахнув рукою у бiк Ворскли. - Або сам ногу зломиш, або худобину покалiчиш. Роздали людям, вiдгодовуйте, - i руки вмили...
Дмитро Iванович зачепив болючу тему, i старий Ковтун розбалакався.
Уже виходячи з двору й нагадавши, що взавтра увечерi неодмiнно прийде по молоко, полковник раптом спитав:
- Мисливцiв у Виселках багато? Ось-ось почнеться сезон на качок.
- Є в нас, є, - вiдповiв "iталiянець". - Зараз на качок, а взимку за зайцями ганяються.
- А ви теж полюєте?
Запитання насторожило чоловiка.
- Була б рушниця, може, колись i встрелив би якусь чирку. Та нiяк не куплю. Мороки з нею багато: дозвiл проси, а потiм усяка реєстрацiя та перереєстрацiя. А вкрадуть - наберешся в мiлiцiї халепи.
- Шкода, - довiрливо промовив полковник, - а то попросив би у вас, щоб якось на вечiрньому льотi посидiти...
- Немає... - розвiв руками "iталiянець". - Та вам - раптом пожвавився вiн, - чого далеко шукати. Отой харцизяка, Василь, де живете, має...
- Спасибi, - щиро подякував Дмитро Iванович, - бо трохи вмiю стрiляти, а тут якраз i сезон.
З розповiдi Олi та Лiди Пiдпригорщукiв вiн уже знав, що Iвана Ковтуна у Виселках люди називають "iталiянцем". Пiд час вiйни їхнiй односелець потрапив у полон до iталiйцiв. Сталося так, що у концтабiр його не закинули, а якийсь офiцер вiдправив iз солдатом до себе додому. Так Iван Ковтун з Виселок потрапив у Калабрiю, де до кiнця вiйни працював на господарствi цього офiцера. Повернувшись додому, Ковтун розповiдав землякам усяку всячину про далеку Iталiю, що живуть там люди не такi, як тут, завжди засмаглi, особливо хiхiкав, що їдять вони слимакiв, яких називають устрицями, а часом i жаб, хизувався, що знає багато їхнiх слiв i навiть може трохи розмовляти. Виселчани кепкували з нього, називали його "iталiянцем" i "жабоїдом". На "жабоїда" вiн дуже ображався, а до "iталiянця" звик i вiдгукувався.
- Та i я поцiлив би, якби стрiляв, - похвалився старий.
- А ви, певно, теж фронтовик? - спитав Коваль.
- О! - зрадiв Ковтун здогадливостi гостя i навiть випнув трохи груди. - Довелося повоювати i усякого лиха ковтнути, але аве Марiя, як кажуть iталiянцi, повернувся живий, цiлий, з руками i ногами. Я i у полонi був. Правда, не у нiмцiв, а у них же. Мене їхнi солдати схопили пiд Ростовом - обстановочка була жахлива! - i запроторили мало не на край свiту, у Калабрiю. Там i хазяї вимотували жили, i карабiнери, бувало, шмагали, i у тюрмi сидiв. Зате надивився усякого, а особливо моря, такого синього, аж очi слiпить. Оцi тут, - зневажливо кивнув на село, - i уявити такого собi не можуть... Да-а, попав наш вiк в епоху...
Про полювання Коваль завiв мову, сподiваючись довiдатися, у кого в селi є вогнепальна зброя i насамперед чи є вона у Ковтунiв. Хоч мисливської рушницi за Ковтунами не було зареєстровано, як сказав йому Пiдпригорщук, але з практики полковник знав, що не всi власники зброї це роблять i що найчастiше стрiляє в людей саме незареєстрована, бо породжує оманливу надiю у вбивцi на те, що його не зможуть викрити. Вогнепальною зброєю у селi полковник цiкавився найбiльше, бо розумiв, що зловмисник не кинеться на Пiдпригорщука з ножем - Василь Кирилович був людиною при силi i мiг скрутити в'язи будь-якому нападнику. Отрути злочинець теж не пiдсипле. А от причаїтися вночi з рушницею або обрiзом десь у полi, у хлiбовi, кукурудзi чи у верболозi на Ворсклi цiлком може. А що командир добровiльної дружини часто ночами рейдує у полi i додому повертається пiзно - те всi знали...
I Дмитро Iванович вирiшив, не вiдкладаючи, поцiкавитися у сiльрадi, у кого є у Виселках вогнепальна зброя. Уже минуло кiлька днiв, як вiн жив у Виселках i його усе дужче непокоїло, що час iде, наближається фатальна година для Василя Пiдпригорщука, а вiн нi на йоту не наблизився до розгадки таємницi i подiї стають усе дужче некерованими. Ця щоденна, щохвилинна тривога позбавляла його насолоди вiд риболовлi, вiд купання у Ворсклi. У нього з'явилося почуття, що даремно їсть чужий хлiб, що переоцiнив свої сили, карався, що пiддався умовлянням Пiдпригорщукiв, взявся до цiєї справи, а не наполiг, аби вони повiдомили про погрозу дiльничного iнспектора мiлiцiї або звернулися прямо до райвiддiлу... Але всьому є своя причина, i Коваль розумiв, чому поступився землякам. Вiн знудьгувався по роботi i, коли приїхали Пiдпригорщуки i розповiли про свою бiду, так виразно уявив собi свої дiї, шляхи розкриття таємницi, так загорiвся, що не змiг вiдмовити! Мозок його автоматично увiмкнувся i, як мозок шахiста пiд час гри а чи й письменника, який пише детектив, почав варiювати ходи, продумувати версiї.
Тепер вiдмовлятися вiд своєї обiцянки було пiзно. Вiн повнiстю втягся у справу, немовби ожив пiсля тривалої бездiяльностi, навiть, здалося йому, помолодшав, бо уже не був пенсiонером-вiдставником, а, як i усе своє трудове життя, солдатом справедливостi, з повними обов'язками i повною вiдповiдальнiстю за життя людини, яка йому довiрилася.
Вони ще якийсь час постояли перед хвiрткою, тривожачи собацюру, полковник i Ковтун, який розбалакався, згадуючи свою Калабрiю, поки господар не схаменувся, що чекає робота.
Вiд Ковтунiв, механiчно стискаючи за ручку бiдончик з молоком, Дмитро Iванович пiшов уже не стрiмкою стежкою через ярок, а навкруг, вулицею. Невеличка хитрiсть полковника - дати Ковтуну бiдончик, щоб, якщо виявиться потрiбним, мати вiдтиски його пальцiв, - цiлком удалася, i вiн був задоволений. Зараз мiркував тiльки про те, яким побитом дiстати вiдбитки ще й молодшого Ковтуна, Грицька, який, певно, бiльш агресивний, нiж батько.
Вечорiло. Сонце червоно-вiтряно сховалося за Полтавським шляхом, криваво-червонi сутiнки впали на землю. Дмитро Iванович занепокоєно подумав: "А де зараз Василь Кирилович? Чи пiде сьогоднi у нiчний рейд?" Тепер старший Пiдпригорщук не йшов йому з думки. Коваль весь час нiби ходив за ним тiнню i на роботi, i вдома охоронцем, який пильнує, щоб вчасно запобiгти трагедiї...
3
Коли полуднева спека спала, Дмитро Iванович рушив до сiльради познайомитися з головою. Мав на метi, не розкриваючи своїх карт, довiдатись, хто з мешканцiв села тримав вогнепальну зброю. Вiн не знав, що за людина виселчанський голова сiльради Полiщук i як з ним доведеться говорити, але покладався на своє вмiння знаходити спiльну мову з людьми. I у даному випадку йому було досить того, що немолодого голову сiльради, незважаючи на те, що вiн був людиною прийшлою, Пiдпригорщуки в один голос хвалили.
На дверях невисокого ошатного сiльрадiвського будинку, обсадженого молодими липами i прикрашеного бiля ганку квiтковою клумбою, Коваля мало не збив з нiг округлий товстун, який вибiг назустрiч з таким обличчям, наче пiк ракiв. Очi його палали.
- Одна компанiя! - вигукнув вiн, оминаючи Коваля, щоб не наштовхнутися. - Одна шатiя-братiя! Кого хочуть судять, а кого милують! Та я їх виведу на чисту воду! Запам'ятають мене, ох як запам'ятають!
I раптом, зрозумiвши, що волає до чужої, незнайомої людини, обiрвав свої ламентацiї i кинувся через двiр на вулицю.
Дмитро Iванович провiв його поглядом i увiйшов у будинок. Побачивши у коридорi дверi з табличкою "Голова сiльради", постукав.
За полiрованим столом сидiв лiтнiй, Ковалю здалося, ще дужче, нiж вiн сам, посивiлий чоловiк. Вiн потирав долонею лоба, немов проганяючи з голови щось нiсенiтне. Полковник подумав, що вiн, певно, ще не опам'ятався пiсля бурхливої розмови з товстуном.
Помiтивши незнайому людину, голова сiльради забрав руку вiд лоба i кивнув Ковалю на стiлець.
Федiр Опанасович Полiщук, як вiдрекомендувався виселкiвський голова, не знав Дмитра Iвановича. Вiн прибув у Кобеляцький район пiсля вiйни, коли той уже служив у мiлiцiї далеко вiд рiдних мiсць. Проте про iнспектора Коваля вiн чував i тепер не вiдразу повiрив, що перед ним сидить сам славнозвiсний сищик, про якого серед землякiв ходили легенди. Вiн то з одного, то з другого боку приглядався до гостя, ще не наважуючись попросити документи та уже задовольняючи свою цiкавiсть. Здається, помацав би полковника, щоб пересвiдчитися в реальностi того, що вiдбувається в його кабiнетi.
Спочатку було стривожився: яка пригода привела полковника у Виселки, але Коваль вiдразу запевнив, що вiдпочиває у знайомих i, скiльки йому вiдомо, серйозних правопорушень у Виселках не сталося.
- Звичайно, - заспокоєно пiдтвердив Полiщук, - якiсь там порушення трапляються. Ще не вивелися дрiбнi крадiжки у полi, на фермах, та ми з цим активно боремося. Апарати теж виявляємо, вживаємо i виховних, i адмiнiстративних заходiв. Самогоноварiння майже повнiстю викорiнили. На сходi ухвалили оголосити Виселки безалкогольними. Заборонили продаж горiлки та вина у сiльпо. Понад вiсiмдесят апаратiв люди добровiльно знесли у сiльраду i тут же прилюдно знищили...
- А скiльки дворiв зараз у Виселках?
- Сто сiмнадцять. У бiльшостi з них погулював зелений змiй, зiтхнув Полiщук. - Нiяк не могли його подолати... Ну, а як з'явився закон, стало легше. Кому охота проти закону йти. Хоч знайшлося кiлька порушникiв, примудрялися ховатися там, де нiколи не подумали б... Та наших дружинникiв не просто обдурити. I у копанцi, в лiску знайдуть. Механiзатор Василь Пiдпригорщук, є такий, командує ними. Бойовий чоловiк, - тут голова, наче щось неприємне згадавши, поморщився i зам'явся, - хоч часом i перегинає.
- I сам порушує?
- Та нi, вiн не п'є. Але... ось зараз перед вами прибiгав один чоловiк, Бондар на прiзвище, - смутно промовив Полiщук i на мить замовк, немов вагаючись, чи варто забирати увагу такої людини, як полковник Коваль, дрiбницею. - Мати у нього злiсна самогонниця. Варила на продаж. Штрафували раз, другий, а потiм судили, два роки дали, правда, без конфiскацiї... Якраз командир дружини найбiльше їм i дошкулив. Вони, як усi, принесли апарат, здали, а потiм Пiдпригорщук у них другий знайшов, у пiдпiллi хати варили. Сам Бондар викрутився, там усе мати порядкувала. От баба i загримiла. - Полiщук на хвильку замовк, стягнувши густi, уже кошлатi брови над перенiссям. - А тепер цей Бондар прибiг до мене iз заявою: мовляв, цiєї ночi, коли Пiдпригорщук чергував, вiн прийшов до сiльради i сказав йому, що сусiдка, Текля Галушка, вигнала самогон. Василь Кирилович узяв понятих i вирушив до тiєї жiнки. Не знайшли нiчого: нi апарата, нi закваски, нi самогону. Так Бондар оце сьогоднi прибiг, кричить, що баба Текля дала Пiдпригорщуковi хабара, бо вiн, Бондар, точно знає, що в неї є самогон... Не дуже менi у це вiриться, - похитав головою Полiщук. - Ясно, що Бондарi лютi на командира дружини i шукають, як помститися, але перевiрити заяву треба, - зiтхнув голова сiльради. - Я йому сказав, що перевiримо, але зауважив, що менi вже набридли його постiйнi скарги та доноси на Пiдпригорщука, i якщо виявиться, що вiн знову збрехав, то доведеться узятися не до Пiдпригорщука, а до нього...
- Того Бондар вискочив вiд вас як опечений, - посмiхнувся полковник. - Мало з нiг мене не збив.
Голова сiльради засмiявся:
- Я цьому "правдолюбцю" нагадав i про другий апарат, що в них знайшли, i про те, що вiн iз матiр'ю не тiльки Виселки споював, а й до поїздiв на станцiю Лiщинiвку возив свою отруту. Матiр посадили, а йому обiйшлося, бо вона усе взяла на себе...
- Є, виходить, лютi вороги у командира вашої добровiльної дружини, - пiдсумував Коваль. - А що ж дiльничний iнспектор?
- Є такий лейтенант. Але в нього територiя - Люксембург плюс Лiхтенштейн та ще й князiвство Монако на додаток - за день не об'їдеш, за Виселки вiн бiльш-менш спокiйний, дружина у нас мiцна... Ну, а у командира її, звичайно, вороги є. Але друзiв бiльше, тi, що йому допомагають... Василю Кириловичу, розумiємо, нелегко, адже громадську дiяльнiсть сполучає з основною роботою... I коли вiн тiльки встигає, передовий механiзатор, з вимпелом не розлучається. За ним люди йдуть, депутатом сiльради обрали... Нiчого, наведемо повний порядок. Найважче з отими, що на схилах понад Ворсклою одрубно живуть. Наче по фортецях.
- Такi, як Ковтун? - спитав полковник.
- Ви уже i нашого "iталiянця" знаєте? - здивувався Полiщук.
- Дещо чув... А, до речi, як у вас з кормами?
- Колгосп бiльш-менш забезпечений.
- А набiги людей на лани?
- Бувають, - зiтхнув голова сiльради. - Недопрацювали в цьому питаннi, - погодився вiн. - Постанова вийшла про передачу колгоспникам на вiдгодiвлю молодняка i водночас про забезпечення кормами, зокрема комбiнованими... Але як колгосп може забезпечити? Йому самому ледве вистачить до наступної весни... Отак вийшло, що одну частину постанови виконали, а другу випустили з уваги. Ножицi!
- Крадуть i з кормоцеху, i з поля, - зауважив Коваль.
- Тягнуть, тягнуть, Дмитре Iвановичу, - сумно погодився Полiщук. - З одного боку - злочин, а якщо вдуматися... Звичайно, i наш прорахунок колгоспу та й сiльради. Виховуємо погано, бiльше на адмiнiстративнi заходи покладаємося. Та й що проти правди скажеш? Я до людей звертаюсь, пояснюю труднощi, об'єктивнi обставини: "Дуже сухе лiто, комбiкормiв мало дали". А менi у вiдповiдь: "Федоре Опанасовичу, а якби ви самi вiдгодовували б? Голодною тримали б худобу?" - "Не брався б за вiдгодiвлю... У всякому разi, з колгоспу не тяг би". - "Та вам би i так дали!.. I ми не бралися б, якби знали. Але ви ж, Федоре Опанасовичу, постанову читали, щоб брали молодняк? I самi теж агiтували. От i виходить, хоч круть-верть, хоч верть-круть!.." Ну, що ти на це скажеш, - розвiв руками Полiщук. I в район зверталися, а нам у вiдповiдь: "У вас не гiрше з кормами, як у цiлому по району". Стали своїх заходiв вживати. Незасiянi клаптi землi по горбах, схилах Ворскли, обочини шляхiв дозволили людям викошувати, пустили пiд випаси. Це з одного боку. Шукаємо якихось резервiв, - говорив далi голова сiльради, - i з крадiжками боремося. А з другого боку, не забезпечувати постанову - теж злочин... Статтi тiльки такої у кодексi немає... До речi, - промовив потiшений знайомством з полковником Ковалем Полiщук, - я теж юрист, Дмитре Iвановичу, колишнiй... - зiтхнув вiн. - Було дiло.
Вiн помовчав, мiркуючи про щось своє, про давнi подiї в його життi, можливо, про те, чи варто ворушити минуле, але, мабуть, Дмитро Iванович здався йому людиною, яка зрозумiє його, i, поглядаючи на Коваля, який терпляче чекав, повторив:
- Так, Дмитре Iвановичу, юрист...
Вiн знову зробив паузу. Потiм додав:
- Закiнчив юридичний технiкум. Тодi, пiсля вiйни, кадрiв не вистачало - обрали суддею... i - вiн перебив себе, - гiрко згадувати... Було це в одному селi на Iвано-Франкiвщинi, тодi Станiславщинi. Час був повоєнний, голодний, жорстокий. За найменшу провину карали суворо. За жменю колоскiв з колгоспного поля давали по вiсiм рокiв... Вийшов такий закон у червнi сорок сьомого року. Ви, певно, його знаєте... Указ про карну вiдповiдальнiсть за розкрадання державного i громадського майна...
- Так, пам'ятаю, - кивнув Коваль, - вiн недовго протримався. У п'ятдесятих роках ним уже рiдше керувалися, а на початку шiстдесятих, здається, шiстдесят першого зовсiм скасували.
- Але це було на самому початку, У червнi закон вийшов, а вже у липнi я мав вести процес... I от я, молодий хлопчина, можна сказати, такий собi жевжик, виконую високу державну мiсiю. Пiдсудна - лiтня, убога жiнка, мати трьох дiтей, батько яких загинув на фронтi. Зiбрала вона уночi на колгоспному полi торбинку покинутих пiсля жнив колоскiв, її й упiймали. Це був один з перших у моїй суддiвськiй практицi самостiйних процесiв. Начальство наполягло, щоб був показовий. Господи, як я хвилювався! Мiй розум, мої почуття протестували проти того, щоб засудити цю жiнку i посиротити її дiтей. Пам'ятаю, мало не захворiв, готуючись до цього процесу. Не знати як i висидiв його, був наче у туманi... Тепер, Дмитре Iвановичу, признаюся вам, як колезi, ви мене зрозумiєте, все ж поступився я тодi власною совiстю. Але закон є закон, ви це теж добре знаєте. Який би вiн не був, поки не скасували, мав керуватися ним... Внутрiшнi почуття, психологiчнi переконання - це, звичайно, теж серйозний елемент правосуддя. Коли ухвалюєш вирок... Але на першому мiсцi все ж закон, хоч би який вiн був... Особливо, якщо мати на увазi той нелегкий повоєнний час. Полiщук замовк, прикрив на якусь хвилю рукою своє пописане глибокими зморшками обличчя. - I засудив я цю матiр на тривалий строк, а малих вiдправив у дитячий будинок. Якi то були тортури бачити, як вiдривають дiтей вiд матерi! Незабаром я зрозумiв, що не буде з мене суддi, i пiшов з роботи... Й досi стоїть перед моїми очима, вчепившись у бар'єр, запнута темною хустиною ця скорботна жiнка. Я вже не пам'ятаю її рис, тодi менi здавалося, що, перетята бар'єром, вона уся складається тiльки з велетенського бiлого обличчя, що розпливається на весь зал, i гiркого погляду, який пропiкає до самої душi... Перед технiкумом я вчився у фабзаучi, вмiв слюсарювати i став працювати в МТС на ремонтi тракторiв... Менi ще обiйшлося: могли зрозумiти мiй вчинок як полiтичну демонстрацiю i не минути б i менi далеких таборiв, але внаслiдок нервового стресу пiсля цього суду я потрапив у лiкарню, i вiд мене вiдчепилися. Правда, потiм ще довго приглядалися, але зрештою усе минулося...
Дмитро Iванович розумiв вiдвертiсть Полiщука. Прийшов час, коли люди переосмислюють своє життя, свої дiї, вчинки, почуття, знаходять новi оцiнки їх, нiби очищаються вiд поганого в душi, час, коли уже не можуть щити далi без цього переосмислення i без того, щоб не подiлитися своїм духовним вiдродженням з iншими людьми, не сказати про це вiдверто. Гласнiсть, виявилося, - це не тiльки можливiсть чесно, не боячись переслiдування, висловити свої думки, але й внутрiшня потреба це зробити...
Лiпшої нагоди для цього, нiж розмова з вiдомим полковником Ковалем, навряд iще раз трапилася б у Полiщука. Та й бесiдував так одверто не так для того, щоб вiдкритися розумнiй i чеснiй людинi, як для самого себе, для свого заспокоєння i утвердження у своїй правдi.
Та й Дмитро Iванович, у свою чергу, мiг би багато що розповiсти iз своєї практики Полiщуковi. I не про таку далеку давнину, як повоєннi перегини, а про ближчi часи, коли, обстоюючи справедливiсть, ставав на спiр iз своїм начальством або з прокуратурою. Практика показувала, i Коваль переконався в цьому, що в'язниця бiльше псує людину, особливо молоду, нiж виховує. Вiн дуже тонко вiдчував грань, що вiддiляє злочинця вiд незлочинця. I у кожному випадку, коли, караючи, можна було обiйтися без ув'язнення, прагнув цього добитися...
- Я розумiю вас, Федоре Опанасовичу, закон не повинен бути помстою людинi, як у тiй iсторiї, що розповiли ви, а тiльки торжеством справедливостi.
- Звичайно, мiг тодi або вiдмовитися вiд процесу, або виправдати багатодiтну матiр. Але прокуратура все одно винесла б протест... I не я, то iнший суддя... все одно... Тяжкий вирок їй був запрограмований тодiшнiм законом. А суддя тодi був тiльки механiчний виконавець. Єдине, що залежало вiд мене особисто, - пiклуватися про осиротiлих пiсля мого вироку дiтей, - говорив далi Полiщук. - Так я й зробив: їздив до них у будинок, допомагав чим мiг... Коли мати вiдбула строк - вона добре працювала, i їй скоротили по амнiстiї i забрала дiтей до себе, я став iнкогнiто, без зворотної адреси, надсилати їй грошовi перекази. Може, й небагато, скiльки дозволяла менi моя зарплатня. Я довго не одружувався, отже, не складало якихось проблем викроїти трохи для її дiтей iз свого бюджету. Надсилав, поки дiти виросли i стали на свої ноги... Я дiзнавався постiйно про цю сiм'ю, знав, якi у них статки, чого їм не вистачає...