Кашин Владимир. Готується вбивство (на украинском языке)

   Усi знали, що вночi Коваль повернувся з Полтави, куди їздив у їхнiй справi, i привiз iз собою якийсь туго набитий таємничий чемоданчик. Тому, незграбно пояснюючи одне одному i водночас Ковалю, чому вони опинилися вдома удень, кожен знаходив для себе якусь приключку.
   Дмитро Iванович їх розумiв, i його цiлком влаштовувала їхня цiкавiсть.
   Обiд, хоч i нашвидкуруч зiбраний надворi, на дерев'яному столику пiд акацiєю, виявився, проте, непоганим. У Олi у холоднику був борщ, Лiда миттю напряжила яєчню з салом i поставила на стiл узвар.
   - Ну то як з'їздили, Дмитре Iвановичу? - першим спитав Василь Пiдпригорщук, коли посiдали за стiл. - Усi таємницi розкрили? - вiн посмiхнувся, даючи зрозумiти, що, як i ранiше, метушня, яку зчинила Оля навколо пiдкинутої записки, його не обходить.
   Полковниковi схотiлося цiєї митi спитати при всiх, чи не вiн, Василь, забрав погрозливий аркушик з "дипломата", але якесь внутрiшнє почуття зупинило його вiд прямої розмови. Вiн удав, нiби зайнятий незапеченою яєчнею, яка нiяк не бралася на виделку, i не поспiшав вiдповiдати. Нi, вiн не збирався признаватися у своєму прорахунковi i розповiдати про зникнення речового доказу.
   Не кваплячись, вiдклав виделку, нащось поглянув навкруг, немов хотiв видивитися когось.
   - Це не так просто, Василю Кириловичу, - зауважив. - Але усе скоро з'ясується. Скоро, скоро, - повторив вiн, миттєво обвiвши поглядом присутнiх: хто як реагує на його слова?
   Оля полегшено зiтхнула i ледь чутно прошепотiла:
   - Слава богу!
   Голодний Петро сьорбав борщ, не пiдводячи голови. Тiльки Лiда запитливо глянула на нього, певно, її здивувала така тверда вiдповiдь Коваля. Дмитро Iванович перехопив цей погляд. Вiн i ранiше помiчав, що його поява у Виселках чомусь не викликала радостi у цiєї жiнки, тому i недовiрливий її погляд зараз не здався несподiваним.
   - А на кого ж ви думаєте? - спитав Петро, вiдриваючись вiд тарiлки.
   - Отакої! - скривилася Лiда до чоловiка. - Вiдразу тобi й скажуть, щоб ти пiд чаркою розплескав усьому свiтовi.
   Уражений її словами i тоном, Петро мляво огризнувся:
   - Що, й спитати не можна?
   - Звичайно, можна, - заспокоїв його полковник. - Але справа у тому, Петре Кириловичу, що я й сам поки що не знаю.
   - То це значить, все-таки довго, а не "скоро, скоро", - схопилася Оля, i на обличчя її набiгла хмарка.
   - Нi, недовго, - запевнив Коваль. - Недовго... Сьогоднi не знаю, а взавтра, дивись, i знатиму.
   Лiда хмикнула.
   - Та не завдавайте собi мороки, Дмитре Iвановичу, - заблагав старший Пiдпригорщук. - їй-богу, менi незручно, що таке сколотилося... А воно ж дурниця!
   - А якщо не дурниця? - з викликом спитала Лiдiя Антонiвна.
   - Однаково я нiкого не боюсь, Лiдо, - з притиском вiдповiв дiвер. - А ви, Дмитре Iвановичу, вiдпочивайте, прошу вас. Годi з тим розшуком, для нас велика честь, що ви живете у нас... У Виселках, - усмiхнувся, - якось уже взнали, якого знаменитого маємо гостя... Пустили чутку, що забираєте ви мене у мiлiцiю працювати на високу посаду... Смiх, та й годi!
   Коваль теж посмiхнувся:
   - А чого ж!..
   - Так що вiдпочивайте - i все. Ось у суботу вiдкривається полювання на качок, я вже вам обiцяв - попрошу у когось, хто не йтиме з ночi, рушницю - i наб'ємо качок... Це справа веселiша, нiж якiсь там дурнi записки!
   - Значить, будете iндетен... тьху, язик зламати можна, - тобто слiди визначати отiєю штукою, - Петро кивнув на хату, маючи на увазi слiдчий чемоданчик, який там стояв.
   - Так, так, - пiдтвердив полковник. - Це справа нескладна. Порiвняємо вiдбитки пальцiв на записцi з вiдбитками тих, кого пiдозрюємо... Це зветься iдентифiкацiєю, а наука - дактилоскопiєю. На пучках пальцiв у кожної людини є вiзерунок рельєфних лiнiй, властивий тiльки їй...
   - Це вiдомо, - сказала Лiда. - I дуже просто, якщо б ви знали, кого пiдозрювати. А ви кажете, що й самi досi не вiдаєте... Хiба що усi Виселки будете перевiряти... А цього, певно, не можна робити...
   - Звичайно, не будемо турбувати цiлi Виселки, хiба що кiлькох чоловiк, - вiдповiв Коваль. - Та й вiдбитки їхнi у нас уже є.
   Лiда знову недовiрливо хмикнула.
   - Скажiть, сюди, до вас, нiхто учора не приходив, якiсь знайомi, у справах тощо? - звертаючись до всiх, спитав полковник.
   - Наче нiхто, - здвигнула плечима Лiдiя Антонiвна.
   - Як нiхто?! - скрикнула Оля. - Що ти кажеш, Лiдо! Ти була у правлiннi, на роботi, i нiчого не знаєш. До Василя приходив той розбишака, Гриць Ковтунiв.
   - Ковтун? - Дмитро Iванович насторожився. Здається, таки без сторонньої особи iсторiя iз запискою не обiйшлася. Знову уявив собi того хвацького чорнявого господаря рудих "Жигулiв".
   - А чого приходив? - спитав Пiдпригорщука.
   - Ет! - махнув рукою Василь. - Просився, щоб простив, не передав протоколу про крадiжку зерна дiльничному... Вибачався, що вдарив...
   - Ну, а ви?
   - Що я? Я, Дмитре Iвановичу, не раз жалiв його... А вiн своїх звичок не кидає... Правду сказати, i цього, разу жаль стало. Думаю, молодий, потрапить за грати, зв'яжеться з рецидивiстами i занапастить життя... Та вiн менi став десятки тицяти... Купувати. "Вiзьми" та й "вiзьми"! "На дружбу". Таке мене зло узяло! Мало не влiпив межi очi!..
   - А я дав би! - буркнув Петро. - Та так, щоб надовго запам'ятав. Це було б йому i суд, i право.
   - Вiн i так з вулицi кричав Василевi: "Начувайся!" - захищала чоловiка Оля, видно було, що молодого Ковтуна вона найбiльше боялася.
   - Коли це сталося? - спитав полковник. - О котрiй годинi?
   - Десь пiд обiд. Я була вихiдною, поралася вдома, а вiн прителiпався: дай йому Василя, i все!
   - П'яний?
   - Трохи пiд газом, - пiдтвердив Пiдпригорщук.
   - Кажу. "Василя немає, на роботi", - говорила далi Оля. - А йому хоч з кишенi вийми. Сiв отут, на лавi, i не йде. "Я, - каже, почекаю". - "Та вiн, - кажу, - не скоро прийде". - "А на обiд же", - "На обiд не приходить".
   Може, той бандит посидiв би та й пiшов, а тут Василь. Майже нiколи додому в обiд не приходить, а тут як на зло! Спочатку було нiби тихо й мирно, а потiм зчепилися...
   - Годi, Олю, - промовив Пiдпригорщук, - годi розводитися з цим. - Вiн пiдвiвся. - Робота чекає.
   - А до хати вiн не заходив, цей Ковтун? - поцiкавився Коваль. - Вiн довго чекав?
   - Нi, недовго. I до хати не йшов, сидiв отут, на лавочцi, i щось бубонiв собi.
   - Що ви робили тодi?
   - Прала.
   - У хатi?
   Записка була, подумав Коваль, у квартирi старших Пiдпригорщукiв, на другiй половинi.
   - Навiщо у хатi? Надворi. Там, - Оля показала край двору.
   - А брудну воду куди виливали?
   Здивована жiнка пробурмотiла:
   - В урвище. Не серед двору ж!
   Чи не заскочив Ковтун у хату, коли Оля з вiдрами вiдiйшла подалi? Так. Але звiдки вiн мiг дiзнатися, що погрозлива записка у "дипломатi"?
   Новi i новi загадки тiснилися у головi Коваля.
   Василь Пiдпригорщук запалив сигарету i повiльно попрямував до хати. Лiда провела його довгим поглядом. Вiд спостережливого ока Дмитра Iвановича не сховалося, що то був незвичайний погляд: пристрасний вогонь в ньому змiшувався iз гарячим, злим полум'ям. Радiснi спалахи й iскри ненавистi в одному вогнищi! Щомитi цей погляд змiнювався, то здавався лагiдним, теплим, то бурхав пожежею! Очi жiнки зблиснули раз, другий i враз погасли. Лiда пiдвелася i, опустивши погляд, стала збирати посуд.
   Усi вiдiйшли вiд столу. Кури, якi товклися бiля нiг, немов за сигналом, здичавiло пострибали на лави i стiл, видзьобуючи крихти.
   Петро, вибравши хвилину, коли бiля Коваля нiкого не було, притьмом пiдiйшов i тихо спитав:
   - Дмитре Iвановичу, ну що там, у Полтавi? Бачили професора?
   Полковник кивнув.
   - Вiн полiкує Лiдусю? Я нiяких грошей не пошкодую.
   - Справа не у грошах, - зауважив Коваль. - Не знаю, чи допоможе його лiкування, але вiн спробує...
   Дмитро Iванович не хотiв, щоб чоловiк довiдався, що за "хвороба" напала на його дружину i що Лiда уже пробувала лiкуватися у Третяка.
   - Велике вам спасибi, Дмитре Iвановичу, - гаряче промовив Петро, шукаючи руку Коваля, щоб потиснути. - Дуже велике... Для мене Лiдуся - все моє життя... А коли? Коли приїхати?
   - Трохи згодом, - ухильно вiдповiв полковник, - не знаючи, як викрутитися iз становища, яке склалося. - Вiн сам сповiстить коли... Тiльки поки що Лiдiї Антонiвнi нiчого не кажiть. Ви мали рацiю. Те, що я був у Третяка, їй i справдi не треба знати...
   - Звичайно!.. - вiдповiв чоловiк. - Я не хочу бентежити її наперед, хто зна, як вона до цього поставиться...
   7
   Данi експертизи приголомшили Дмитра Iвановича. "Дипломат" його, виявляється, розкривала... Лiда. Дактилоскопiя вiдбиткiв показала, що, крiм нього, до "дипломата" торкалася тiльки її рука. Отакої! Чому Лiдiя Антонiвна? Навiщо їй було викрадати цю записку? Для кого? В iм'я чого? Що-що, а такого повороту подiй вiн аж нiяк не чекав.
   Тепер усе, що вiн досi робив у Виселках, начебто втрачало будь-який сенс: не могла ж Лiда рятувати якогось самогонника Бондаря чи Ковтунiв!
   Якийсь час Дмитро Iванович ходив сам не свiй, думки були хаотичнi, весь час обривались, не маючи логiчного закiнчення. Версiї, що крутилися в головi, були одна вiд одної карколомнiшi, вони швидко народжувалися i так само блискавично зникали.
   Раптом спалахнув здогад: безтямно закохана у Грицька Ковтуна, Лiда допомагала йому вижити Василя Пiдпригорщука з Виселок. Це для свого коханого викрала вона записку, побоюючись, що полковник виявить слiди його пальцiв на паперi i наклеєних лiтерах. Того й прибiгав до них Ковтун, нiби перепрошувати Василя за свiй вчинок. Лiда вiддала йому викрадену записку, i в такий спосiб вони сховали кiнцi у воду...
   Дуже гарно складалася у головi Коваля ця версiя, коли раптом вiд одного запитання розсипалася: "Навiщо було Ковтуновi прибiгати до Пригорщукiв за своєю запискою?" Адже Лiда, узявши її вранцi, потай, коли на своїй половинi не було нi Олi, нi Василя, а вiн, Коваль, поїхав до Полтави, вiддала б по дорозi на роботу або в правлiннi колгоспу, куди мiг зайти той самий Гриць. Або й просто знищила б!... Тому-то у той час, коли приходив до Пригорщукiв п'яний Ковтун, Лiдiї вдома не було... Та чи доведено, що жiнка закохана саме у молодого Ковтуна? Це його, Коваля, довiльнi мiркування... Доказiв поки що нiяких...
   Дмитро Iванович дуже розхвилювався вiд усiєї цiєї кашi в думках. Виявляється що в очiкуваний злочин вплутано ще й iнтимнi справи, в якi стороннiй людинi, можливо, й не слiд втручатися...
   Але хоч як там, але полковник мусив в усьому розiбратися. Доведеться ще пильнiше придивитися до всiх Пiдпригорщукiв, особливо до Лiдiї Антонiвни, познайомитися так само i з молодим Ковтуном, i, дивись, якась краплина, якась малюсiнька деталь пiдштовхне його iнтуїцiю, як це траплялося ранiше, i раптом освiтлить все ясним свiтлом. З багаторiчної своєї практики та багатьох спостережень вiн переконався, що наперед нiхто не знає, коли спрацює iнтуїцiя i спалахне у свiдомостi вiдкриття, бо нiяких певних правил прояву iнтуїцiї у людини немає. Уся iнформацiя залежить вiд окремих деталей, незначних, на перший погляд, подiй, нiби випадкових асоцiацiй, що викликають раптовий спалах вiрної думки...
   Минуло iще декiлька днiв. У домi Пiдпригорщукiв все було як i ранiше: працювали, зустрiчалися вечорами, говорили про усяку всячину, i всi нiби забули, для чого приїхав до Виселок полковник Коваль. Та й вiн нiкого нi про що бiльше не питав, поводився, як звичайнiсiнький дачник: ходив на Ворсклу, купався удосвiта або увечерi, iнший раз просиджував на березi з вудочкою по кiлька годин, i нiхто не знав, про що думалося йому у такi години.
   Те, що записка зникла i що забрала її Лiда, знав тiльки вiн. Жiнка, у свою чергу, трималася так, наче нiчого не сталося, звiсно, вона не здогадувалася, що Коваль зняв на "дипломатi" вiдбитки її пальцiв. Як i ранiше, була дуже дразлива, може, навiть бiльше, нiж завжди, особливо коли стикалася з Василем. З чоловiком вона не розмовляла, тiльки "так" або "нi". Але раптом могла круто змiнитися, почати леститися до свого Петра, немов хотiла загладити свою холоднiсть, пiдiйти i несподiвано при всiх, не соромлячись нi Василя, нi навiть стороннього чоловiка, Дмитра Iвановича, почати цiлувати його.
   Були спекотливi серпневi вечори, i все життя проходило на вулицi, на подвiр'ях, де пiсля гарячої задухи люди спрагло чекали хоч якогось вiтерця вiд долини, з-за Ворскли. Вдень вiд спеки усi чманiли, у повiтрi була розлита якась знемога, млiсть, i тiльки вечорами усi трохи опритомнювали. Щодня здавалося, що збирається на грозу, на бурю, але минав день, легкi хмарки танули в небi, гроза не вибухала, i на землю знову лягав теплий вечiр, який не тiльки заспокоював, а, насичений якоюсь невизначенiстю, чеканням, тривогою, здавалося, ще дужче збуджував людей. Досить було необережного слова, щоб спалахнула сварка.
   Ось у такий день, коли розпечене сонце ще тiльки сiдало десь за асфальтовим шосе, Василь прийшов зрання i принiс рушницю.
   - Дмитре Iвановичу, - сказав Ковалю, розвiвши руками, - даруйте, але нiчого у мене не вийшло. Думав, хто-небудь не пiде, полiнується у нiч, на зорю, але, видно, спека усiх жене до води... Так i не знайшлося вiльної рушницi... Але ось моя, хочете йдiть, я вам гарне мiсце покажу...
   Коваль замахав руками:
   - Нi в якому разi! Зiзнаюсь, Василю Кириловичу, я нiколи не полював, хоч стрiляти нiби вмiю. - Вiн посмiхнувся. - Я тiльки рибалка, чистий рибалка, це - моє... А полювання!.. Нi, нi...
   Василь змушений був погодитися.
   - Ми встановили правило для мисливцiв рушницi тримати у сiльрадi, пiд замком, патрони набиваємо вдома, а рушницi беремо тiльки на полювання... Думав, може, хтось сьогоднi не вiзьме, - повторив вiн, ще раз провинно посмiхнувшись...
   - Нiчого, нiчого, - заспокоїв його Коваль. - Все добре. Я удосвiта пiду на рибалку... Якщо качок не буде, - пожартував, - то хоч юшку з риби зваримо...
   - Значить, змагання? - спитав Пiдпригорщук.
   - Нехай i так.
   - Тiльки знаєте що, Дмитре Iвановичу, - зауважив Василь, - не радив би вам iти удосвiта на Ворсклу.
   - Чому?
   - Усяке буває, - повiльно промовив механiзатор. - Сезон вiдкривається, на перельотi стрiлянина така буде, наче на вiйнi. Поночi погано видно, та ще й азарт. Минулого року у нас ненароком вчителя пiдстрелили...
   - Та я не дуже схожий на качку, - засмiявся Коваль. I вже серйозно додав: - Гадаю, що ви у бiльшiй небезпецi... - Вiн подумав про погрозливу записку, i Пiдпригорщук зрозумiв його. - Як ви на це?
   - Пусте... - як завжди, махнув той рукою.
   Раптом полковник вiдчув, що за ними стежать. Неподалiк стояла Лiдiя Антонiвна i, здавалося, прислухалася до їхньої розмови.
   Тим часом Пiдпригорщук понiс рушницю у хату. Братова провела його поглядом, у якому, як i того разу, за обiдом, Дмитро Iванович помiтив божевiльний вогонь... Вогонь спалахнув i враз погас, примусивши Коваля ще раз здивуватися.
   Потроху пiдкралися присмерки. Заглиблений у думки, полковник потинявся по двору, потiм сiв на свою улюблену лавочку над схилом. Посидiв, механiчно закурив свiй "Бiломор".
   З'явився Петро, вiн ледве тримався на ногах. Не помiчаючи Коваля, мотнувся в хату, потiм вийшов i, побачивши полковника, причiпливо спитав:
   - Де Лiдка? Де вона?
   Здивований його тоном, Коваль тiльки знизав плечима. Петро знову шуганув у свою хату, i Дмитро Iванович зрозумiв, що молодший Пiдпригорщук добряче напiдпитку.
   Викинувши недопалок i подихавши трохи посвiжiлим повiтрям, Дмитро Iванович вирiшив лягти ранiше, щоб i собi пiднятися удосвiта на рибалку. Вiн подумав, що Василь Пiдпригорщук, який зiбрався на ранкову зорю, уже спить, але дверi другої кiмнати i ванькирка були вiдчиненi навстiж i нiде господаря не було.
   Дмитро Iванович звернув увагу на те, що й рушницi в хатi немає. "Невже Василь Кирилович таки навiть до офiцiйного вiдкриття полювання побiг на Ворсклу", - майнула думка. Вiн внутрiшньо посмiхнувся: "Що то мисливський азарт! А може, пiшов скупатися? Де ж тодi рушниця?"
   Коваль вийшов на подвiр'я. Нiде нiкого. Може, вiн у брата? Дмитро Iванович постукав до квартири молодших Пiдпригорщукiв у другiй половинi дому i, не почувши вiдповiдi, штовхнув дверi.
   П'яного Петра в хатi не було, Василя i Лiди - теж... Де ж таки рушниця? Ця думка тривожила Коваля. Зброя є зброєю!
   I раптом Дмитра Iвановича мов струмом вдарило. Вiн згадав погляд, яким Лiдiя Антонiвна провела Василя з рушницею. Цього разу в очах жiнки була не розгубленiсть, а вiдчайдушна рiшучiсть. В одну мить в свiдомостi полковника зв'язалася розповiдь Третяка про хворобливу закоханiсть Лiди, цей зацькований, вiдчайдушний погляд i замiтка в газетi, яка колись допомогла йому розкрити злочин Варвари Павленко. Вiн мiг процитувати її на пам'ять: "В якiсь хвилини ми ненавидимо тих, кого любимо. Цi, на щастя, рiдкi миттєвостi лякають нас. мучать i прикро вражають, залишаючись загадкою душi. Немає нiчого ненормального у тому, що ми iнодi ненавидимо тих, кого бiльше за всiх любимо, - впевнено заявляє професор Кеннет. - У цьому винен лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес. Але не треба лякатися цього нервового спалаху. Зрештою усвiдомлене кохання переможе хвилинну роздратованiсть..."
   Нi, Дмитро Iванович не хотiв повiрити собi, своєму новому здогаду. Це було неймовiрним! Адже Василь - брат її чоловiка!.. Та вчинки закоханих незбагненнi!
   Усе змiшалося в головi Коваля. В секунду осяяння вiн зрозумiв, що Лiда може накоїти бiди. Вiн кинувся схилом до рiчки. Десь на пiвдорозi до води вiн побачив її. Жiнка стояла над водою на крутому березi одягнена, освiтлена сiрим, маревним вечiрнiм свiтлом. Довга тiнь вiд неї лягала на воду. Василя не видно було, i вона не тримала в руках нiякої рушницi. Дмитро Iванович, стримуючи калатання серця, притишив крок.
   Та враз вiн остовпiв. Виявляється, не Лiда взяла рушницю, а Петро. Молодший Пiдпригорщук стояв, похитуючись, серед кущiв верболозу, i рушниця, спрямована на дружину, хилиталася в його руках.
   Лiда теж помiтила чоловiка iз зброєю у руках, але не втекла, а, не ховаючись, гордо пiдвiвши голову, тихо пiшла прямо на нього. Цiєї митi вона здалася Ковалю наче вищою на зрiст i якоюсь урочистою.
   Передчуваючи трагедiю, вiн мало не скотився вниз. Захекано тиркнувши на Пiдпригорщука, полковник встиг пiдбити цiвку рушницi вгору.
   Пострiл вибухнув над його головою, заахкала луна над рiкою. Дмитро Iванович iще побачив, що Лiда i далi стоїть на ногах, Петро не влучив, i Коваль видер у нього з рук рушницю. Тодi Пiдпригорщук висмикнув з-за пазухи якийсь тоненький зошит, шпурнув на землю i став топтати ногами, вигукуючи у нестямi:
   - Як вона смiла до мого брата! До рiдного брата! Стерво прокляте, повiя!
   Коваль вихопив з-пiд його нiг розтерзаний, увесь в пiску зошит. Пiдпригорщук упав на землю i, п'яно ридаючи, став битися головою об пiсок. Дмитро Iванович ледве пiдвiв його. Петро видирався i знову падав на землю, колотився об неї. Вигляд у нього був страшний: волосся, повне пiску, стирчало на всi боки, мокре вiд слiз обличчя теж було у пiску, крiзь роздерту сорочку виглядали замурзанi груди. Зрештою, давши Пiдпригорщуковi добрячого стусана, полковник привiв його до пам'ятi i погнав поперед себе вгору, до хати.
   Назустрiч їм бiг Василь, який ходив до сiльради i, почувши пострiл бiля рiчки, теж кинувся униз.
   Дмитро Iванович вiддав Василю рушницю, промовчавши, чого Петро стрiляв над Ворсклою, бо ще сам не оговтався, не мiг втямити, що ж насправдi зав'язалося у родинi Пiдпригорщукiв так трагiчно.
   Удвох з Василем вони довели Петра, який плакав п'яними слiзьми, матюкався i весь час поривався видертися з їхнiх рук, до дому, i вiн впав, не роздягаючись, на постiль.
   Лiдiя Антонiвна десь зникла. Василь кинувся шукати її, а Дмитро Iванович, не спускаючи очей з Петра, який, схлипуючи, вовтузився на лiжку, гортав списаний округлим, часом нерiвним жiночим почерком тоненький шкiльний зошит, який потрапив йому до рук.
   Раз у раз вiн здував iз сторiнок пiсок, розрiвнював їх i читав далi.
   Це була трагiчна сповiдь про недозволене кохання, у заголовку якої стояло тiльки одне слово: "ТИ..."
   8
   ТИ...
   Йдучи замiж за свого майбутнього чоловiка, я нiколи не думала, що твоє життя ввiйде гострим клином в моє. Пiсля кiлькох рокiв дiвоцтва я рада була пристати до тихої гаванi подружнього життя з добрим, спокiйним та гарним чоловiком.
   Але не судилося те, що видiлося!
   У нашому невеличкому, гарному зеленому селищi над Ворсклою, де усi знають одне одного, я нiколи не зустрiчала i не бачила тебе... Хоч ми й жили неподалiк, та доля не дала нам змоги зустрiтися. Можливо, якби це сталося ранiше, то життя моє пiшло б по iншому руслу, а може, й залишилося б так, як воно є, хто вiдає про те, окрiм самої долi.
   Вперше я побачила тебе, коли мiй майбутнiй чоловiк привiв мене у твiй дiм для знайомства твоєї сiм'ї зi мною. Тодi ще нiякi почуття не прокинулися у моїй душi: ти був братом мого майбутнього чоловiка, всього-на-всього його старший брат i аж нiчогiсiнько бiльше. Зовнiшньо - дуже схожий на нього, духовно - я не могла вiдразу зрозумiти ступiнь твоєї душi, твоєї натури.
   Минув рiк, як ми побралися з чоловiком. Раптом я звернула увагу на тебе. На тебе, на старшого брата мого чоловiка, як на людину, що духовно подобається бiльше, нiж чоловiк, з яким уже з'єднано життя. Спочатку я думала, що то - забавка, але чим далi, тим бiльше ти подобався менi, мої думки усе частiше i частiше поверталися до тебе.
   Минув ще якийсь час, коли нарештi я зрозумiла, що то є кохання.
   Я намагалася задушити в собi у зародку це недозволене долею кохання, але не змогла. Пробувала любити свого чоловiка, наче тебе, - ви ж такi схожi з лиця! Я боролася за те, щоб у моїй сiм'ї був мир i спокiй, була злагода. Скiльки разiв я ходила по селу, розшукувала свого чоловiка, коли вiн, забувши усе на свiтi, випивав у колi друзiв, забирала його додому, просила, плакала, щоб вiн бiльше не робив так. Дрiбнi сiмейнi чвари, особливо коли вiн приходив напiдпитку, вiдкладали у моїй душi гiркi краплини розчарування, якi збиралися роками, дрiбнi образи скупчувалися у великий клубок вiдчуження, i багато що я не могла пробачити чоловiковi, хоч скiльки разiв, заради сiм'ї, заради дитини, яка незабаром знайшлася, я пробувала забути все i жила з ним далi.
   Мої думки, мiй любий, усе частiше i частiше поверталися до тебе, порiвнювали вас обох, i прийшла та фатальна година, коли терези схилилися на твiй бiк, i я пропала, бо зрозумiла, що вже не можу володiти своїми почуттями, що я кохаю тебе, а не свого чоловiка.
   Я боялася цього, я не хотiла цього, внутрiшня боротьба тривала довго у моїй душi, але це було сильнiше за мене. О, тiльки думки про обов'язок, про жiночу честь i пристойнiсть стримували мене!
   Роками я боролася з собою... i роками прагнула тебе, хотiла тебе з кожним днем усе нестерпнiше, все нестриманiше, хоч не мала на це найменшого права. Право було у другої - у твоєї дружини Олi.
   Пригадай, любий, як одного разу ти повiз мене мотоциклом у пiонертабiр до моєї Вiруньки. Коли ми приїхали, була якраз тиха година, дiти спали, i ми тим часом поїхали скупатися до рiчки. У водi ти зробив жартiвливу спробу обiйняти мене, але я вiдсахнулася i вже за мить пожалiла про це. Проте спроб з твого боку бiльше не було, а я не наважилася першою зробити крок до зближення. З того часу, хоч би де ми стикалися з тобою, при спробi обiйняти мене я вiдсахувалася вiд тебе i кожного разу потiм каялася, бо дуже хотiла твоїх нехай i випадкових, але таких бажаних обiймiв, хотiла тебе всього. Зупиняв обов'язок...
   Кожної хвилини думала про тебе, бажала тебе, пристрасно, жагуче. Я не могла дивитися на тебе без болю у душi, знаючи, що ти не мiй, що не дано менi такого права: права кохати тебе. А я кохала...
   Кожна зустрiч з тобою, де б це не було, чи то у нашому домi, чи на вулицi, чи у гостях, куди ми ходили сiм'ями, приводила мою душу у страшне сум'яття, збурювала мою кров. Очi мої дивилися тiльки на тебе, кожне твоє промовлене слово я ловила, кожний твiй порух запам'ятовувала. О, треба бути великою акторкою, щоб цього нiхто не помiтив: нi твоя дружина Оля, до якої я вiдчувала i вiдчуваю повагу i заздрiсть, бо вона - твоя, нi мiй Петро, який дуже суворий у таких питаннях, як кохання до чужих чоловiкiв, i при найменшiй пiдозрi мiг наробити дурниць, нi стороннi люди, якi - о! - усе помiчають, навiть тодi, як ближнi нашi не бачать нiчого. Я думала про наслiдки, якi могли статися, якби я кинулася у вир свого кохання: нi, я знаю, чим це закiнчується! А у тебе i у мене дiти, якi не повиннi розплачуватися за грiхи своїх батькiв.
   Кожного разу, зачувши увечерi твiй мотоцикл, я вибiгаю на подвiр'я зустрiти тебе, побачити хоч краєм ока. Вибiгаю, забувши про все на свiтi, наче мене жене амок... Коли ти вдень буваєш вдома, я вигадую рiзнi причини, щоб зайти на твою половину, щоб тiльки побачити тебе, почути твiй голос. I яка це скажена мука дивитися на тебе, бути поруч i не смiти навiть доторкнутися! Як же менi до нестями хочеться пригорнутися до тебе, вiдчути твоє тiло, твої обiйми! Але цього бажати - що сонце з неба дiстати!
   Дивлячись, як тебе обiймає твоя дружина, цiлує, зовсiм не соромлячись мене (бо ж родичка!), я мало не втрачаю свiдомiсть. У моїй душi усе починає дрижати, заплющую очi, щоб не бачити цього (забила б ватою i вуха, щоб нiчого й не чути!), i, вся оповита заздрощами i ревнощами, непритомнiю. Я, яка нiколи не розумiла, що таке ревнощi, вiдчувала у таку хвилину, як у моїй душi горить i пiдiймається незвiдане досi збурене, заздрiсне, чорне почуття до твоєї доброї, хорошої дружини, адже ти не мiй - її, але у такi хвилини не можу володiти собою. Повинна, мiцно зцiпивши зуби, щоб не закричати вiд заздрощiв, вiд простого фiзичного болю, який виникає десь там глибоко, усерединi, тому що не я тебе обiймаю i цiлую.
   Десь чула чи, може, читала фразу: "Всi шляхи ведуть до Вавiлона". Так i мої шляхи усi ведуть до тебе. Хоч би де я була, хоч би що робила, думаю про тебе i кожну вiльну хвилину, кожну нагоду використовую, щоб забiгти до тебе, нiбито у родинних справах. Щоб хоч краєм ока побачити тебе. I тодi на моїй душi стає легко, хороше i заспокiйливо... А вдома знову думки й думки, якi збурюють моє єство, i жагуче бажання знову прокидається в менi. I знову не знаходжу собi мiсця i спокою.
   А роки йдуть. Пролетiло уже дванадцять рокiв мого нерозумного, недозволеного, жагучого кохання до тебе. За цi роки виросли i твої, i мої дiти, домашнi турботи i хвороби усе бiльше напосiдають на нас, але моє кохання до тебе, мiй любий, не пригасає. Твiй дотик до мене, навiть ненароком, б'є мене, як струмом. Ночами ти снишся менi, збурюючи мою кров.