Страница:
надворi... Як замерзли мо© бiднi босi нiжки... Я шукала в полi квiток, але
пов'яли всi мо© квiтки... (Сiда праворуч i перебира струни, дивлячись
перед собою).
Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевiльна, чи що?
К о р ч м а р (нерiшуче наближа ться до панiв). Це бiдна слiпа дiвчина,
врейка... гарна, тиха дiвчина... але ж конфедерати забили в не© всю
родину в Кам'яному Бродi... Нема в не© нi хати, нi мами, нiчого... З того
часу й ослiпла... Так ось i ходить по чужих хатах... спiва , ворожить...
все просить, щоб подарували ©й черевички... (Зiтха ), 0-ой-ой... Якi тепер
часи настали...
Л i я. Так, так... купiть менi черевики, добрi люди... Як замерзли, як
поколотi мо© бiднi нiжки!.. Я ходила по нивах i шукала квiток... Але
позжинали геть усi ниви, i тiльки поколола я на стернi сво© босi нiжки...
Хiба ж можна ходити по стернi без черевикiв?... Як зимно i боляче на цiм
свiтi... Я хотiла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всiх сть
хати. Де живуть перепiлочки, коли позжинають ниви... Може, i я
перепiлочка? Так, так... Хтось назбира i пов'яже золотi снопи... а бiдна
перепiлочка не матиме де притулити голову. (Тихо спiва пiд цитру).
Як iз-за гори та з-за байраку
Виходили вчора гайдамаки.
Як прийшли, байраки порубили,
Порубавши, жарко запалили,
Соловйових дiтей посмалили,
Як пожали женцi спiле жито,
Вже нема де перепiлцi жити.
Полетiла бiдна сиротинка,
Пострiчав ©© маленький соловейко.
"Ой, куди летиш, маленька перепiлко,
Не лiтай темненько© ти ночi,
Бо поколеш на стерниночку ти очi".
"Ой, на що менi тепер глядiти,
Як померли мо© малi дiти".
III
Знов вiдчиняються вхiднi дверi i увiходить Стеся. Вона зупиня ться на
хвилину в дверях i неначе на когось чека , дивлячись надвiр. Потiм
зачиня , зiтхнувши, дверi i йде в хату.
С т е с я (знов верта ться до дверей i дивиться, схвильована, надвiр).
Боже мiй, чого це вiн так забарив... Ах, нарештi-таки.
Макосiй увiходить. Стеся бере його за руку i веде до стола. Це
статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
С т е с я. Нарештi-таки. Ну, ходiмо-бо, сiдайте ж, Остапе. Я вся
перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дiзналися?
Корчмар пода пiвмиски i жбан iз медом.
С т е с я. Ось, прошу, будь ласка.
Сiдають за стiл праворуч.
М а к о с i й. Погане дiло, Стесю, бачу я, що не доведеться менi ©хати
з вами далi. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших - про©зду
нема , небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрiзь по хуторах
патрулi, пiд'яздовi команди, шукають гайдамакiв, хапають геть усiх, хто
попадеться.
С т е с я (лама руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло
дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав менi суддя... i
нiчого... нiчого. Що ж робити?.. Як набiгти цi © тропи? хати в Житомир,
кинутись знов до нiг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...
Пан Лозка i пан Прозка, як i перше, грають у карти, але Прозка весь час
прислуха ться до розмови Макосiя, часто повертаючи в ©хнiй бiк свого
довгого носа.
М а к о с i й. Не знаю вже, що й порадити тобi, Стесю... коли ж нiхто з
товаришiв Василевих i не чув про цей гемонський камiнь, ти ж бачиш сама -
були ми i в Борисполi, i в Воронковi, i в Сулимiвцi... були аж у двох
монастирях, - i все даремно... Нiхто й не чув про цей алмаз... Були кубки,
ланцюжки, клейноди, ковшi золотi - багато дiсталося здобичi вреям i на
нашому, i на цьому боцi. Але алмаза нiхто не бачив. Та й не вiрю я цiй
княгинi, Стесю.
С т е с я. Нi, нi, цього не може бути... Я знайду цей алмаз, хоча б
довелося вiддати життя за нього.
М а к о с i й (чуха потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я
©хати далi - на вашу сторону. Ось що я тобi пораджу. Зда ться, сть ще два
чи три чоловiки наших на цiй, на лядськiй сторонi. (Ще стишуючи голос).
Плиханенко в Вiльшанцi, сть i в Богуславi: Мусiй Чепиженко, якщо не
потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собi на папiрець. Та ще був iз нами
один музика з Таращi - звали його Шенчик - теж Мусiй - запиши i його,
Стесю, грав на цимбалах.
С т е с я (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мiй добрий, мiй
ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василевi - вiн так
вас любив... чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша
приязнь, де ваша честь рицарська?
М а к о с i й (хмуриться). Не сподiвався я почути таких слiв, Стесю, -
не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи
голос). Може, менi ще пощастить пiдмовити декого з наших - може, ми ще
встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озира ться). Пам'ятай
же, що я казав - Мусiй Шенчик - у Таращi i Плиханенко - у Вiльшанцi. А
найпаче - Шенчик-музика. Це такий пройдисвiт, що все зна , - якщо вiн не
чув про алмаз, то вже, певно, нiхто не зна . А зараз я пiду, бо й так он
той носатий пан щось дуже пильно до мене придивля ться. Прощавай.
(Виходить).
Пан Прозка теж пiдводиться i виходить за Макосiем. Стеся залиша ться
сидiти, схиливши голову на руки.
Л i я (спiва тихенько).
Засвiчу я свiчку, перебреду рiчку
До мо © миленько© на одну нiчку.
Свiчка ясненька, рiчка бистренька.
Чогось моя миленька сьогоднi смутненька...
Все чогось скуча , важенько зiтха ...
З буйнесеньким вiтром стиха розмовля ...
Враз чути один за одним кiлька пострiлiв. Стеся схоплю ться i бiжить до
дверей. Слiпа дiвчина теж пiдводиться, злякана.
С т е с я. Боже мiй! Невже ж... невже ж його спiймали... Нi... нi...
цього не може бути... (бiжить до дверей) цього не може бути.
IV
Цi © хвилини дверi широко розчиняються i ввалю ться пан Пшепюрковськяй,
начальник пiд'яздово© команди, в супроводi пана Паушi, двох шерегових,
двох капралiв i двох або трьох жовнiрiв. Пая Пшепюрковський зараз же
розсiда ться за столом посерединi. Пан Пауша сiда лiворуч, iншi
становляться навколо.
Пан Пшепюрковський, товстий, червонолиций, самозадоволено-чванливий
поляк.
Стеся вiдходить праворуч до слiпо© дiвчини.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Нiкого не випускати з корчми. Гей, Янкелю,
вина! Та дивись - найкращого. (Корчмар почина метушитися). Пане
Птушинський!
1-й ш е р е г о в и й. Пане коменданте!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Патрулi готовi?
1-й ш е р е г о в и й. Так, пане коменданте.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще раз перевiрте людей i зараз же
вiдрядiть по одному патрулю на кожнi два хутори. Щоб муха не пролетiла.
Субординацiя, пане!
1-й ш е р е г о в и й. Слухаю, пане коменданте! (Вiдда шану i
виходить).
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, вина!
Корчмар пода жбан i чарки.
К о р ч м а р. Осьдечки, ясновельможний пане коменданте. Найкраще
бургундське. Кращого нема i в Краковi.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Пшездецький!
2-й ш е р е г о в и й. До розказу пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Зараз же узнати, чи догнали цього
пшеклентого гайдамаку. Я гадаю, що вiн мусив дiстати добру кулю з нашого
берега. Га, що? Субординацiя, пане! Рушайте мерщiй.
2-й ш е р е г о в и й. Слухаю, пане коменданте. (Вiдда шану i
виходить).
П ш е п ю р к о в с ь к и й (до Паушi.) Ну що, пане чеснику?* (* Чесник
- чашник.) Адже ж пан чесник бачить, як ми працю мо. О, в мене добрий
звичай на цих гайдамакiв. Муха не пролетить. Пан чесник може розповiсти у
Варшавi, як працю пан Пшепюрковський, товариш хоругви панцирно©. А що ж
вина! Та що це за чарки, сто дяблiв цьому корчмаревi! Гей, корчмарю! Що це
за чарки ти нам дав? То що в тебе - шинок чи аптека? Хiба ти не зна ш, що
тiльки в покришку мого кубка ввiходить пляшка вина, а в самий кубок три
пляшки! (Скида iз стола чарки). Зараз же подай християнськi кубки замiсть
цi © аптеки.
К о р ч м а р (пiдбира чарки). Зараз, зараз, ясновельможний пане.
(Приносить великi кубки). Чи ви бачили? - пити з таких кубкiв бургундське
вино по червонцю кварта! З такими кубками можна ходити до криницi, а не до
бургундського вина.
П а у ш а. О, то виходить, пан комендант однаково дужий так на полi
Бахуса, як i на полi Марса. Рицарський звичай, що й казати. (Нюха з
табакерки i пода Пшепюрковському). Чи не вгодно? Призволяйтесь, прошу
пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дякую. (Хоче взяти понюшку, але рука йому
так тремтить, що вiн нiяк не може потрапити в табакерку). О, до ста
дяблiв! Зда ться, i в пана аптека замiсть табакерки. Нiяк не потрапиш.
П а у ш а (смi ться). О, мабуть, чимало кубкiв вихилив пан на сво му
вiку, що в нього так тремтять руки.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. В кого тремтять руки? В мене? Нехай пан
чесник налл менi повнiсiнький кубок вина, аж по самi вiнця - побачимо
тодi, чи розiллю я хоч краплю.
П а у ш а (налива повний великий кубок). Повнiсiнький, пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (бере твердо рукою через стiл кубок,
пiднiма його вгору). Ну, що! Чи тремтять у мене руки? (Вихиля вiдразу
кубок). Ма ш.
К о р ч м а р. Ой, лихо. Десять злотих одним проковтом.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Так-то, пане чеснику, як до кубка або до
гайдамакiв, то не тремтять руки в пана Пшепюрковського. О! В мене такий
звичай - коли б'ю, то влучаю (налива знов кубки), а коли п'ю, то не
залишаю.
К о р ч м а р. Що правда, то правда - знов десять злотих...
П ш е п ю р к о в с ь к и й (бере кубок). Певно, що в цьому кубковi
менше крапель, нiж тих гайдамакiв, що я перебив на Брацлавщинi цього лiта.
Пан чесник зна про мо© пригоди. О, в мене такий звичай: пий до дна, коли
наливають, i танцюй, коли грають, пильно слухай, коли дзвонять.
(Зупиня ться).
П а у ш а (регоче). I тiкай, коли гонять. Що ж ви не кiнча те, пане
коменданте? З пiснi, кажуть, слова не викинеш. А що - казати правду -
траплялося-таки пану товаришевi тiкати вiд тих скажених гайдамакiв?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (вiдразу вихиля кубок. Корчмар зiтха ).
Пану чесниковi легко казати, сидячи в Варшавi, нех би пан сам попробував.
(Знов налива кубок). А коли б пану чесниковi довелося, як, наприклад,
менi в Криковцях, вiдбиватися вiд вiсiмдесяти гайдамакiв одразу. Було це,
як зараз пам'ятаю, коло греблi. Тiльки що прийшли ми до тi © греблi, аж
бачимо, мчить просто на нас цiла ватага гайдамакiв, - ну, звичайно, я
зараз же скомандував "огню", i мо© жовнiри розсипалися вздовж греблi, i
почалася потiха. (Запалю ться). Пiф-паф! Пiф-паф! Конi ржуть, гайдамаки
кричать, галас, стрiлянина, гвалт! Вихопив я шаблю i почав рубати - одного
налiво, одного направо, одного налiво, одного направо, коли ж ураз як
накинеться на мене аж три гайдамаки одразу. Мармизи, пане, - о! Списи - о!
Звичайно, я не розгубився, зараз же уложив одного з пiстолi, другого
злапав за списа i вже схопився за шаблю, щоб вiдтяти його голову, коли ж
як накинуться на мене першi чотири гайдамаки...
П а у ш а. Як чотири! Адже ж залишався тiльки один.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Зда ться, пана чесника там не було,
полiчити, скiльки там залишилося гайдамакiв. Не встиг я прочитати "раter
noster" * (* Молитва "Отче наш".) як сiм шабель звилося над мо ю головою.
Ну, звичайно, що думати було нiчого - пришилося помилувати мого гайдамаку,
що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиля кубок). Так
ось якi бувають пригоди, пане чеснику. Це вам не Варшава. Доводиться i
тiкати, коли треба, але шляхетно (пiднiма пальця), з гонором.
П а у ш а (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан ©х тримав,
а вони пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (налива кубки). Адже ж пан чесник бачить,
що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Коднi. Значить,
ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай - чи взяв, чи не взяв, аби на
мо стало.
Зразу чути ще два пострiли.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (стурбований). А! Га! Що таке? Може,
гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дiзнайтесь, що таке.
Капрал виходить.
С т е с я (лама руки). Боже великий! Яка пекельна мука...
К а п р а л (хутко вбiга , радо). Забили гайдамаку, пане коменданте! В
голову - не дише.
С т е с я (скрику ). Ах! Остапе, Остапе... Нi, нi, цього не може бути.
П ш е п ю р к о в с ь к и й А! То тут, зда ться, цiле кубло
гайдамацьке. Спiльники, жiнки лотроаськi! Зараз же замкнути всi дверi!
Взяти цю жiнку!
Жовнiри пiдходять до Стесi.
С т е с я (гнiвно вiдштовху ©х). Геть! Я вас не чiпаю, гвалтiвники,
душогуби проклятi!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, то вона ще й комизиться. А нум, пане
Птушинський, подивiться, чи в не© бiлет.
С т е с я (пiдводиться i хоче йти з хати). Це якесь прокляття. ( й
страшно, вона нiчого не чу , не тямить). Де дiтись, куди бiгти... неначе
справдi те жорно... (хапа ться за серце) навалилося на бiдне мо серце...
i давить... давить важким тягарем... (Хита ться). Скорiш туди... на свiже
повiтря. (Iде до дверей).
1-й ш е р е г о в и й (зупиня ©© за руку). Хiба ти не чу ш, що сказав
пан комендант? Бiлет ма ш?
С т е с я (отямившись, гнiвно). Геть! Нiякий пан комендант не ма права
затримати мене. Маю листа вiд старости Iллiнського i суддi Дубровського.
(Нервово виймае листа з печаткою i показу шереговому).
П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й шереговий передав листа). Та
невже! Дивись, яка пишна персона. (Розгляда листа). А чого це панна
добродiйка була на тiм боцi, в Борисполi?
С т е с я (згорда). Це вже мо дiло. Зараз же пустiть i вернiть мого
листа.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Тво дiло? А накладати з гайдамаками теж
тво дiло?
П р о з к а (втруча ться). Дозвольте доповiсти вельможному пану, вона
тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в
Таращi.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно що! А нум, пане Птушинський,
берiть ©© за ручки та ведiть до вiйта, нехай посидить там iз тиждень, а ми
поки розпита мось, що в не© за справа.
С т е с я (перелякана). Нi... нi... ви не зробите цього... ви не
зробите... я мушу зараз ©хати далi... вiд цього залежить життя людини...
чу те, життя!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовнiри беруть Стесю пiд
руки.
С т е с я (вирива ться i кида ться до Пшепюрковського). О, благаю вас,
пане коменданте... я не можу гаяти часу... я не можу марнувати жодно©
хвилини... (Кида ться до нiг Пшепюрковського). Благаю вас, мiй ласкавий,
мiй вельможний пане!
П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнiрiв). Зараз же одвести ©© до вiйта
i стерегти до мого приходу.
Жовнiри беруть Стесю.
С т е с я. То будьте ж ви проклятi, гвалтiвники, кати, душогуби! Нехай
перша дiвчина, яка вас побачить, плюне вам у вiчi. (Жовнiри виводять
Стесю). Нехай рiдна мати зречеться вас i нiхто не подасть вам напитись,
коли ви будете здихати!
П ш е п ю р к о в с ь к и й (смi ться). Ще й сама поцiлу ш, голубочко,
лайся не лайся, а з цiлим пiр'ячком ти вiд мене не вийдеш. Ну, то рушаймо
й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як треба поводитись iз гайдамаками.
Субординацiя, пане!
Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри.
К о р ч м а р (жаха ться). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж менi
платитиме за вино?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти зна ш, пся вiро,
пуста воронко, горiлчана затичко, що роблять з тими, хто перехову
гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму, сто дяблiв i
чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто,
- берiть його мерщiй за хавки.
К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй.
Усi виходять, крiм слiпо© дiвчини.
К о р ч м а р (пiсля виходу здiйма руки вгору). Три кварти
бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати.
Ой-ой-ой! (Пора ться, зiтхаючи).
Пауза.
V
Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, тро музик: Скряга з
бандурою i бубном, Шенчик з цимбалами i Iлько iз скрипкою. Скряга,
високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи
присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але вугласта фiгура. Шенчик -
бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Iлько
- молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним поглядом справжнього
артиста. Всi тро сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи.
Ш е н ч и к. Зда ться, нiкого непевного нема . А все ж таки лучче було
б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей,
шинкарю! Горiлки та сала.
С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози
бояться.
Корчмар пода горiлку i страву.
Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут,
бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiха ться). Вiд
Уманi аж до само© Варшави...
К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь.
Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з
наших. (Вiдходить).
Ш е н ч и к. Що ж, попробу м, раз козi смерть.
С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.
Ш е н ч и к. Думка п' воду, а одвага мед. (Налива чарки). Пий, Iльку,
поки п' ться. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами.
Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв
перебив.
С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.
I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не
можу я ©хати з вами на той бiк...
Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й
ма ш! Та чого ж ти ранiш не казав?
I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з само©
Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ята ш, як ти питав мене, де я взяв той
золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його
тi © ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях
дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi
його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я ©© вiд двох
товаришiв, якi несли ©©, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на
згубу. I коли принiс я ©©, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце...
зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона - я
не знаю й досi.
С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих!
I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись
i лизнути... Ну, i що ж, що далi?
С к р я г а. Тьфу! (П' горiлку). Пiвтора лиха!
I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть ©©
Гельця. I ось цей наперсток (показу ), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я -
все, що залишилося менi вiд тi © ночi... Моя керея ще й досi пахне
чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiду мене цей
чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажа душа - знов,
хоч на хвилину, побачити ©©, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти.
С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського -
нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух
ловлять. Тьфу.
Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi сво© мiсця позаду
музик. Прозка пильно прислуха ться.
Ш е н ч и к (милу ться з наперстка). Забажалось козаку зеленого
часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу
панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в
Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i
з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже
(стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес
макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку.
(Вийма з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками).
Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плю на алмаз i
знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що - не можна збути, як
лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере.
I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як гра .
Ш е н ч и к. Тю, дурний, - де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки?
С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч
одного козака, а то що з тих каменiв - пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай
буде такий, щоб ляха вбити...
Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються,
пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж
пiдходить, зацiкавлений.
К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А
може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз дiти... нехай би
бавились.
Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси?
К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки - це ж не кiнь.
Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих.
К о р ч м а р (смi ться). Та пан смi ться. Пiвчервiнця за дитячу
цяцьку.
Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав?
К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.
Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки.
Менш не вiддам.
К о р ч м а р (вихоплю алмаз). Д... добре... зго... згода...
Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються
многозначно.
I л ь к о (що весь час придивля ться до Лi©, пiдводиться i пiдходить до
не©). Гей, шинкарю, що це за дiвчина - твоя дочка?
К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, врейка.
Конфедерати забили в не© всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих
хатах спiва , ворожить...
I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино?
Л i я. То хiба ж ти не зна ш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi,
як лiтала вночi по стерниночку... коли зруйнували недобрi люди мою
хатку...
Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лi©). Кажуть,
що ти вмi ш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала
менi цього наперстка. (Да ©й наперсток). Коли б ти знала, яка вона
прекрасна... Як променiють ©© очi, коли вона всмiха ться... i яка чудова
ласка в тих очах, коли вони плачуть...
Л i я (верта йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього
наперстка... Поки ще час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... Купи
менi черевики, козаче... бо змерзли мо© бiднi нiжки.
I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, - i все
ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi.
VI
Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалю ться
Пшепюрковський з усi ю сво ю компанi ю.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкида ться за середнiм столом. Шереговi
сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi.
Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це
вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не мина нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха.
(Спiва ).
Липнуть до мене дiвчата,
Успiвай лиш цiлувати,
Перша, друга зазива ,
А та, третя, ще й морга .
А четверта за вус смика,
П'ята кличе до музики.
Шоста вудкою часту ,
Ну, а сьома вже цiлу .
Восьма тягне до стодоли -
Ось яка жовнiрська доля.
П а у ш. Що й казати - доля непогана, тiльки чого це в пана так
подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапа ться за лице). Де? От проклята
гайдамачка!
П а у ш а. Видно, бува i так, що дев'ята трохи пошарпа .
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, про що згадувати. Стану я
зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби
гаразд, а не любиш- кажи зараз, коли любиш - так любись, а не любиш - не
горнись, коли любиш - люби двiчi, а не любиш - кажи в вiчi".
П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч
очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так ©© i випустив?
Пшепюрковський мовчки п' , сопе.
С к р я г а (до Шенчика). От тобi й ма ш, пiвтора лиха! Принесло цих
жовнiрiв - треба тiкати.
Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?
Всi тро музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар пода ,
зiтхаючи, вино й великi кубки.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що
за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану!
С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий.
Ш е н ч и к (виступа наперед i низенько вклоня ться). До розказу
ясновельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди?
Ш е н ч и к (вiдповiда за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане
полковнику. Тро©ста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга
- бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько - скрипка, найкраща скрипка на всiй
Укра©нi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана - Мусiй
Шенчик - цимбали.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось менi казав про Шенчика
музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?
Ш е н ч и к. Гра мо добрим людям, вельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не
гайдамаки ви справдi...
Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та
не бас, то й музика б свинi пас, - добре, кажуть, бути взимку котом, а на
великдень - попом, але не вiд нас це залежить. Ми ж люди бiднi, заробляемо
помалу на сiль до оселедця, через крупи до пшона не сяга мо, натяга мо
маленькi латки на великi дiрки, де ©дять - там пха мось, а де б'ють -
тiка мо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справдi музики. Ану, утнiть
лишень яко©-небудь весело©, щоб аж у носi засвербiло.
Ш е н ч и к. Слуха мо, ясновельможний пане.
Всi тро сiдають лiворуч, Скряга - з бубном. Iлько - зi скрипкою.
Шенчик - спереду з цимбалами. Грають.
Ш е н ч и к (спiва ).
Мала стара бабусенька
Чотири доньочки,
А всi були такi гладкi,
Як тi ластiвочки.
Хорошенькi, молоденькi,
В личку рум'яненькi,
Височенькi, пухнатенькi
I чорнобривенькi.
Отакi носатi,
А такi зубатi,
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вмiли жартувати.
У с i (пiдхоплюють хором):
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вмiли жартувати.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер
бачу, що справдi музики. Ану, утнiть яко©-небудь польсько©. (Спiва ).
Iде вода через дуби, гречна панна, дай мi губи,
Я би губ не жалувала, якби мати не видала.
Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'©ли вовки Бернадина", або нi.
Краще "Мазура".
Ш е н ч и к. Слуха мо, ясновельможний пане.
Грають "Мазура". Пан Пшепюрковський спiва , iншi пiдспiвують.
П ш е п ю р к о в с ь к и й.
Гей, мазуре, бий нiжками,
Дiстань вогню пiдкiвками,
А ти, Казю, скачи живо,
Аби не ходила криво.
Панно Зосю, не барися,
Веселiше повернися,
Тодi мазур тiльки радий,
Як танцюють всi до ладу.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ф... фу. (Вихиля кубок). Що то значить
наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що ви справдi музики. Можете
йти, коли хочете.
Ш е н ч и к (пiдводиться). Дяку мо, ясновельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Стривайте! Все ж таки щось тут непевне.
Але чого ж це ви опинилися тут, бiля самого кордону? (Пан Прозка пiдходить
i щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивiться, чи нема в
пов'яли всi мо© квiтки... (Сiда праворуч i перебира струни, дивлячись
перед собою).
Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевiльна, чи що?
К о р ч м а р (нерiшуче наближа ться до панiв). Це бiдна слiпа дiвчина,
врейка... гарна, тиха дiвчина... але ж конфедерати забили в не© всю
родину в Кам'яному Бродi... Нема в не© нi хати, нi мами, нiчого... З того
часу й ослiпла... Так ось i ходить по чужих хатах... спiва , ворожить...
все просить, щоб подарували ©й черевички... (Зiтха ), 0-ой-ой... Якi тепер
часи настали...
Л i я. Так, так... купiть менi черевики, добрi люди... Як замерзли, як
поколотi мо© бiднi нiжки!.. Я ходила по нивах i шукала квiток... Але
позжинали геть усi ниви, i тiльки поколола я на стернi сво© босi нiжки...
Хiба ж можна ходити по стернi без черевикiв?... Як зимно i боляче на цiм
свiтi... Я хотiла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всiх сть
хати. Де живуть перепiлочки, коли позжинають ниви... Може, i я
перепiлочка? Так, так... Хтось назбира i пов'яже золотi снопи... а бiдна
перепiлочка не матиме де притулити голову. (Тихо спiва пiд цитру).
Як iз-за гори та з-за байраку
Виходили вчора гайдамаки.
Як прийшли, байраки порубили,
Порубавши, жарко запалили,
Соловйових дiтей посмалили,
Як пожали женцi спiле жито,
Вже нема де перепiлцi жити.
Полетiла бiдна сиротинка,
Пострiчав ©© маленький соловейко.
"Ой, куди летиш, маленька перепiлко,
Не лiтай темненько© ти ночi,
Бо поколеш на стерниночку ти очi".
"Ой, на що менi тепер глядiти,
Як померли мо© малi дiти".
III
Знов вiдчиняються вхiднi дверi i увiходить Стеся. Вона зупиня ться на
хвилину в дверях i неначе на когось чека , дивлячись надвiр. Потiм
зачиня , зiтхнувши, дверi i йде в хату.
С т е с я (знов верта ться до дверей i дивиться, схвильована, надвiр).
Боже мiй, чого це вiн так забарив... Ах, нарештi-таки.
Макосiй увiходить. Стеся бере його за руку i веде до стола. Це
статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
С т е с я. Нарештi-таки. Ну, ходiмо-бо, сiдайте ж, Остапе. Я вся
перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дiзналися?
Корчмар пода пiвмиски i жбан iз медом.
С т е с я. Ось, прошу, будь ласка.
Сiдають за стiл праворуч.
М а к о с i й. Погане дiло, Стесю, бачу я, що не доведеться менi ©хати
з вами далi. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших - про©зду
нема , небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрiзь по хуторах
патрулi, пiд'яздовi команди, шукають гайдамакiв, хапають геть усiх, хто
попадеться.
С т е с я (лама руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло
дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав менi суддя... i
нiчого... нiчого. Що ж робити?.. Як набiгти цi © тропи? хати в Житомир,
кинутись знов до нiг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...
Пан Лозка i пан Прозка, як i перше, грають у карти, але Прозка весь час
прислуха ться до розмови Макосiя, часто повертаючи в ©хнiй бiк свого
довгого носа.
М а к о с i й. Не знаю вже, що й порадити тобi, Стесю... коли ж нiхто з
товаришiв Василевих i не чув про цей гемонський камiнь, ти ж бачиш сама -
були ми i в Борисполi, i в Воронковi, i в Сулимiвцi... були аж у двох
монастирях, - i все даремно... Нiхто й не чув про цей алмаз... Були кубки,
ланцюжки, клейноди, ковшi золотi - багато дiсталося здобичi вреям i на
нашому, i на цьому боцi. Але алмаза нiхто не бачив. Та й не вiрю я цiй
княгинi, Стесю.
С т е с я. Нi, нi, цього не може бути... Я знайду цей алмаз, хоча б
довелося вiддати життя за нього.
М а к о с i й (чуха потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я
©хати далi - на вашу сторону. Ось що я тобi пораджу. Зда ться, сть ще два
чи три чоловiки наших на цiй, на лядськiй сторонi. (Ще стишуючи голос).
Плиханенко в Вiльшанцi, сть i в Богуславi: Мусiй Чепиженко, якщо не
потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собi на папiрець. Та ще був iз нами
один музика з Таращi - звали його Шенчик - теж Мусiй - запиши i його,
Стесю, грав на цимбалах.
С т е с я (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мiй добрий, мiй
ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василевi - вiн так
вас любив... чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша
приязнь, де ваша честь рицарська?
М а к о с i й (хмуриться). Не сподiвався я почути таких слiв, Стесю, -
не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи
голос). Може, менi ще пощастить пiдмовити декого з наших - може, ми ще
встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озира ться). Пам'ятай
же, що я казав - Мусiй Шенчик - у Таращi i Плиханенко - у Вiльшанцi. А
найпаче - Шенчик-музика. Це такий пройдисвiт, що все зна , - якщо вiн не
чув про алмаз, то вже, певно, нiхто не зна . А зараз я пiду, бо й так он
той носатий пан щось дуже пильно до мене придивля ться. Прощавай.
(Виходить).
Пан Прозка теж пiдводиться i виходить за Макосiем. Стеся залиша ться
сидiти, схиливши голову на руки.
Л i я (спiва тихенько).
Засвiчу я свiчку, перебреду рiчку
До мо © миленько© на одну нiчку.
Свiчка ясненька, рiчка бистренька.
Чогось моя миленька сьогоднi смутненька...
Все чогось скуча , важенько зiтха ...
З буйнесеньким вiтром стиха розмовля ...
Враз чути один за одним кiлька пострiлiв. Стеся схоплю ться i бiжить до
дверей. Слiпа дiвчина теж пiдводиться, злякана.
С т е с я. Боже мiй! Невже ж... невже ж його спiймали... Нi... нi...
цього не може бути... (бiжить до дверей) цього не може бути.
IV
Цi © хвилини дверi широко розчиняються i ввалю ться пан Пшепюрковськяй,
начальник пiд'яздово© команди, в супроводi пана Паушi, двох шерегових,
двох капралiв i двох або трьох жовнiрiв. Пая Пшепюрковський зараз же
розсiда ться за столом посерединi. Пан Пауша сiда лiворуч, iншi
становляться навколо.
Пан Пшепюрковський, товстий, червонолиций, самозадоволено-чванливий
поляк.
Стеся вiдходить праворуч до слiпо© дiвчини.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Нiкого не випускати з корчми. Гей, Янкелю,
вина! Та дивись - найкращого. (Корчмар почина метушитися). Пане
Птушинський!
1-й ш е р е г о в и й. Пане коменданте!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Патрулi готовi?
1-й ш е р е г о в и й. Так, пане коменданте.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще раз перевiрте людей i зараз же
вiдрядiть по одному патрулю на кожнi два хутори. Щоб муха не пролетiла.
Субординацiя, пане!
1-й ш е р е г о в и й. Слухаю, пане коменданте! (Вiдда шану i
виходить).
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, вина!
Корчмар пода жбан i чарки.
К о р ч м а р. Осьдечки, ясновельможний пане коменданте. Найкраще
бургундське. Кращого нема i в Краковi.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Пшездецький!
2-й ш е р е г о в и й. До розказу пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Зараз же узнати, чи догнали цього
пшеклентого гайдамаку. Я гадаю, що вiн мусив дiстати добру кулю з нашого
берега. Га, що? Субординацiя, пане! Рушайте мерщiй.
2-й ш е р е г о в и й. Слухаю, пане коменданте. (Вiдда шану i
виходить).
П ш е п ю р к о в с ь к и й (до Паушi.) Ну що, пане чеснику?* (* Чесник
- чашник.) Адже ж пан чесник бачить, як ми працю мо. О, в мене добрий
звичай на цих гайдамакiв. Муха не пролетить. Пан чесник може розповiсти у
Варшавi, як працю пан Пшепюрковський, товариш хоругви панцирно©. А що ж
вина! Та що це за чарки, сто дяблiв цьому корчмаревi! Гей, корчмарю! Що це
за чарки ти нам дав? То що в тебе - шинок чи аптека? Хiба ти не зна ш, що
тiльки в покришку мого кубка ввiходить пляшка вина, а в самий кубок три
пляшки! (Скида iз стола чарки). Зараз же подай християнськi кубки замiсть
цi © аптеки.
К о р ч м а р (пiдбира чарки). Зараз, зараз, ясновельможний пане.
(Приносить великi кубки). Чи ви бачили? - пити з таких кубкiв бургундське
вино по червонцю кварта! З такими кубками можна ходити до криницi, а не до
бургундського вина.
П а у ш а. О, то виходить, пан комендант однаково дужий так на полi
Бахуса, як i на полi Марса. Рицарський звичай, що й казати. (Нюха з
табакерки i пода Пшепюрковському). Чи не вгодно? Призволяйтесь, прошу
пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дякую. (Хоче взяти понюшку, але рука йому
так тремтить, що вiн нiяк не може потрапити в табакерку). О, до ста
дяблiв! Зда ться, i в пана аптека замiсть табакерки. Нiяк не потрапиш.
П а у ш а (смi ться). О, мабуть, чимало кубкiв вихилив пан на сво му
вiку, що в нього так тремтять руки.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. В кого тремтять руки? В мене? Нехай пан
чесник налл менi повнiсiнький кубок вина, аж по самi вiнця - побачимо
тодi, чи розiллю я хоч краплю.
П а у ш а (налива повний великий кубок). Повнiсiнький, пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (бере твердо рукою через стiл кубок,
пiднiма його вгору). Ну, що! Чи тремтять у мене руки? (Вихиля вiдразу
кубок). Ма ш.
К о р ч м а р. Ой, лихо. Десять злотих одним проковтом.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Так-то, пане чеснику, як до кубка або до
гайдамакiв, то не тремтять руки в пана Пшепюрковського. О! В мене такий
звичай - коли б'ю, то влучаю (налива знов кубки), а коли п'ю, то не
залишаю.
К о р ч м а р. Що правда, то правда - знов десять злотих...
П ш е п ю р к о в с ь к и й (бере кубок). Певно, що в цьому кубковi
менше крапель, нiж тих гайдамакiв, що я перебив на Брацлавщинi цього лiта.
Пан чесник зна про мо© пригоди. О, в мене такий звичай: пий до дна, коли
наливають, i танцюй, коли грають, пильно слухай, коли дзвонять.
(Зупиня ться).
П а у ш а (регоче). I тiкай, коли гонять. Що ж ви не кiнча те, пане
коменданте? З пiснi, кажуть, слова не викинеш. А що - казати правду -
траплялося-таки пану товаришевi тiкати вiд тих скажених гайдамакiв?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (вiдразу вихиля кубок. Корчмар зiтха ).
Пану чесниковi легко казати, сидячи в Варшавi, нех би пан сам попробував.
(Знов налива кубок). А коли б пану чесниковi довелося, як, наприклад,
менi в Криковцях, вiдбиватися вiд вiсiмдесяти гайдамакiв одразу. Було це,
як зараз пам'ятаю, коло греблi. Тiльки що прийшли ми до тi © греблi, аж
бачимо, мчить просто на нас цiла ватага гайдамакiв, - ну, звичайно, я
зараз же скомандував "огню", i мо© жовнiри розсипалися вздовж греблi, i
почалася потiха. (Запалю ться). Пiф-паф! Пiф-паф! Конi ржуть, гайдамаки
кричать, галас, стрiлянина, гвалт! Вихопив я шаблю i почав рубати - одного
налiво, одного направо, одного налiво, одного направо, коли ж ураз як
накинеться на мене аж три гайдамаки одразу. Мармизи, пане, - о! Списи - о!
Звичайно, я не розгубився, зараз же уложив одного з пiстолi, другого
злапав за списа i вже схопився за шаблю, щоб вiдтяти його голову, коли ж
як накинуться на мене першi чотири гайдамаки...
П а у ш а. Як чотири! Адже ж залишався тiльки один.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Зда ться, пана чесника там не було,
полiчити, скiльки там залишилося гайдамакiв. Не встиг я прочитати "раter
noster" * (* Молитва "Отче наш".) як сiм шабель звилося над мо ю головою.
Ну, звичайно, що думати було нiчого - пришилося помилувати мого гайдамаку,
що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиля кубок). Так
ось якi бувають пригоди, пане чеснику. Це вам не Варшава. Доводиться i
тiкати, коли треба, але шляхетно (пiднiма пальця), з гонором.
П а у ш а (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан ©х тримав,
а вони пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (налива кубки). Адже ж пан чесник бачить,
що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Коднi. Значить,
ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай - чи взяв, чи не взяв, аби на
мо стало.
Зразу чути ще два пострiли.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (стурбований). А! Га! Що таке? Може,
гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дiзнайтесь, що таке.
Капрал виходить.
С т е с я (лама руки). Боже великий! Яка пекельна мука...
К а п р а л (хутко вбiга , радо). Забили гайдамаку, пане коменданте! В
голову - не дише.
С т е с я (скрику ). Ах! Остапе, Остапе... Нi, нi, цього не може бути.
П ш е п ю р к о в с ь к и й А! То тут, зда ться, цiле кубло
гайдамацьке. Спiльники, жiнки лотроаськi! Зараз же замкнути всi дверi!
Взяти цю жiнку!
Жовнiри пiдходять до Стесi.
С т е с я (гнiвно вiдштовху ©х). Геть! Я вас не чiпаю, гвалтiвники,
душогуби проклятi!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, то вона ще й комизиться. А нум, пане
Птушинський, подивiться, чи в не© бiлет.
С т е с я (пiдводиться i хоче йти з хати). Це якесь прокляття. ( й
страшно, вона нiчого не чу , не тямить). Де дiтись, куди бiгти... неначе
справдi те жорно... (хапа ться за серце) навалилося на бiдне мо серце...
i давить... давить важким тягарем... (Хита ться). Скорiш туди... на свiже
повiтря. (Iде до дверей).
1-й ш е р е г о в и й (зупиня ©© за руку). Хiба ти не чу ш, що сказав
пан комендант? Бiлет ма ш?
С т е с я (отямившись, гнiвно). Геть! Нiякий пан комендант не ма права
затримати мене. Маю листа вiд старости Iллiнського i суддi Дубровського.
(Нервово виймае листа з печаткою i показу шереговому).
П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й шереговий передав листа). Та
невже! Дивись, яка пишна персона. (Розгляда листа). А чого це панна
добродiйка була на тiм боцi, в Борисполi?
С т е с я (згорда). Це вже мо дiло. Зараз же пустiть i вернiть мого
листа.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Тво дiло? А накладати з гайдамаками теж
тво дiло?
П р о з к а (втруча ться). Дозвольте доповiсти вельможному пану, вона
тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в
Таращi.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно що! А нум, пане Птушинський,
берiть ©© за ручки та ведiть до вiйта, нехай посидить там iз тиждень, а ми
поки розпита мось, що в не© за справа.
С т е с я (перелякана). Нi... нi... ви не зробите цього... ви не
зробите... я мушу зараз ©хати далi... вiд цього залежить життя людини...
чу те, життя!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовнiри беруть Стесю пiд
руки.
С т е с я (вирива ться i кида ться до Пшепюрковського). О, благаю вас,
пане коменданте... я не можу гаяти часу... я не можу марнувати жодно©
хвилини... (Кида ться до нiг Пшепюрковського). Благаю вас, мiй ласкавий,
мiй вельможний пане!
П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнiрiв). Зараз же одвести ©© до вiйта
i стерегти до мого приходу.
Жовнiри беруть Стесю.
С т е с я. То будьте ж ви проклятi, гвалтiвники, кати, душогуби! Нехай
перша дiвчина, яка вас побачить, плюне вам у вiчi. (Жовнiри виводять
Стесю). Нехай рiдна мати зречеться вас i нiхто не подасть вам напитись,
коли ви будете здихати!
П ш е п ю р к о в с ь к и й (смi ться). Ще й сама поцiлу ш, голубочко,
лайся не лайся, а з цiлим пiр'ячком ти вiд мене не вийдеш. Ну, то рушаймо
й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як треба поводитись iз гайдамаками.
Субординацiя, пане!
Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри.
К о р ч м а р (жаха ться). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж менi
платитиме за вино?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти зна ш, пся вiро,
пуста воронко, горiлчана затичко, що роблять з тими, хто перехову
гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму, сто дяблiв i
чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто,
- берiть його мерщiй за хавки.
К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй.
Усi виходять, крiм слiпо© дiвчини.
К о р ч м а р (пiсля виходу здiйма руки вгору). Три кварти
бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати.
Ой-ой-ой! (Пора ться, зiтхаючи).
Пауза.
V
Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, тро музик: Скряга з
бандурою i бубном, Шенчик з цимбалами i Iлько iз скрипкою. Скряга,
високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи
присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але вугласта фiгура. Шенчик -
бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Iлько
- молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним поглядом справжнього
артиста. Всi тро сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи.
Ш е н ч и к. Зда ться, нiкого непевного нема . А все ж таки лучче було
б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей,
шинкарю! Горiлки та сала.
С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози
бояться.
Корчмар пода горiлку i страву.
Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут,
бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiха ться). Вiд
Уманi аж до само© Варшави...
К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь.
Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з
наших. (Вiдходить).
Ш е н ч и к. Що ж, попробу м, раз козi смерть.
С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.
Ш е н ч и к. Думка п' воду, а одвага мед. (Налива чарки). Пий, Iльку,
поки п' ться. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами.
Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв
перебив.
С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.
I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не
можу я ©хати з вами на той бiк...
Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й
ма ш! Та чого ж ти ранiш не казав?
I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з само©
Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ята ш, як ти питав мене, де я взяв той
золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його
тi © ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях
дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi
його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я ©© вiд двох
товаришiв, якi несли ©©, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на
згубу. I коли принiс я ©©, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце...
зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона - я
не знаю й досi.
С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих!
I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись
i лизнути... Ну, i що ж, що далi?
С к р я г а. Тьфу! (П' горiлку). Пiвтора лиха!
I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть ©©
Гельця. I ось цей наперсток (показу ), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я -
все, що залишилося менi вiд тi © ночi... Моя керея ще й досi пахне
чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiду мене цей
чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажа душа - знов,
хоч на хвилину, побачити ©©, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти.
С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського -
нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух
ловлять. Тьфу.
Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi сво© мiсця позаду
музик. Прозка пильно прислуха ться.
Ш е н ч и к (милу ться з наперстка). Забажалось козаку зеленого
часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу
панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в
Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i
з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже
(стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес
макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку.
(Вийма з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками).
Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плю на алмаз i
знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що - не можна збути, як
лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере.
I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як гра .
Ш е н ч и к. Тю, дурний, - де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки?
С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч
одного козака, а то що з тих каменiв - пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай
буде такий, щоб ляха вбити...
Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються,
пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж
пiдходить, зацiкавлений.
К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А
може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз дiти... нехай би
бавились.
Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси?
К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки - це ж не кiнь.
Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих.
К о р ч м а р (смi ться). Та пан смi ться. Пiвчервiнця за дитячу
цяцьку.
Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав?
К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.
Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки.
Менш не вiддам.
К о р ч м а р (вихоплю алмаз). Д... добре... зго... згода...
Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються
многозначно.
I л ь к о (що весь час придивля ться до Лi©, пiдводиться i пiдходить до
не©). Гей, шинкарю, що це за дiвчина - твоя дочка?
К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, врейка.
Конфедерати забили в не© всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих
хатах спiва , ворожить...
I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино?
Л i я. То хiба ж ти не зна ш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi,
як лiтала вночi по стерниночку... коли зруйнували недобрi люди мою
хатку...
Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лi©). Кажуть,
що ти вмi ш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала
менi цього наперстка. (Да ©й наперсток). Коли б ти знала, яка вона
прекрасна... Як променiють ©© очi, коли вона всмiха ться... i яка чудова
ласка в тих очах, коли вони плачуть...
Л i я (верта йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього
наперстка... Поки ще час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... Купи
менi черевики, козаче... бо змерзли мо© бiднi нiжки.
I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, - i все
ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi.
VI
Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалю ться
Пшепюрковський з усi ю сво ю компанi ю.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкида ться за середнiм столом. Шереговi
сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi.
Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це
вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не мина нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха.
(Спiва ).
Липнуть до мене дiвчата,
Успiвай лиш цiлувати,
Перша, друга зазива ,
А та, третя, ще й морга .
А четверта за вус смика,
П'ята кличе до музики.
Шоста вудкою часту ,
Ну, а сьома вже цiлу .
Восьма тягне до стодоли -
Ось яка жовнiрська доля.
П а у ш. Що й казати - доля непогана, тiльки чого це в пана так
подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапа ться за лице). Де? От проклята
гайдамачка!
П а у ш а. Видно, бува i так, що дев'ята трохи пошарпа .
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, про що згадувати. Стану я
зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби
гаразд, а не любиш- кажи зараз, коли любиш - так любись, а не любиш - не
горнись, коли любиш - люби двiчi, а не любиш - кажи в вiчi".
П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч
очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так ©© i випустив?
Пшепюрковський мовчки п' , сопе.
С к р я г а (до Шенчика). От тобi й ма ш, пiвтора лиха! Принесло цих
жовнiрiв - треба тiкати.
Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?
Всi тро музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар пода ,
зiтхаючи, вино й великi кубки.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що
за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану!
С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий.
Ш е н ч и к (виступа наперед i низенько вклоня ться). До розказу
ясновельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди?
Ш е н ч и к (вiдповiда за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане
полковнику. Тро©ста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга
- бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько - скрипка, найкраща скрипка на всiй
Укра©нi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана - Мусiй
Шенчик - цимбали.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось менi казав про Шенчика
музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?
Ш е н ч и к. Гра мо добрим людям, вельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не
гайдамаки ви справдi...
Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та
не бас, то й музика б свинi пас, - добре, кажуть, бути взимку котом, а на
великдень - попом, але не вiд нас це залежить. Ми ж люди бiднi, заробляемо
помалу на сiль до оселедця, через крупи до пшона не сяга мо, натяга мо
маленькi латки на великi дiрки, де ©дять - там пха мось, а де б'ють -
тiка мо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справдi музики. Ану, утнiть
лишень яко©-небудь весело©, щоб аж у носi засвербiло.
Ш е н ч и к. Слуха мо, ясновельможний пане.
Всi тро сiдають лiворуч, Скряга - з бубном. Iлько - зi скрипкою.
Шенчик - спереду з цимбалами. Грають.
Ш е н ч и к (спiва ).
Мала стара бабусенька
Чотири доньочки,
А всi були такi гладкi,
Як тi ластiвочки.
Хорошенькi, молоденькi,
В личку рум'яненькi,
Височенькi, пухнатенькi
I чорнобривенькi.
Отакi носатi,
А такi зубатi,
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вмiли жартувати.
У с i (пiдхоплюють хором):
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вмiли жартувати.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер
бачу, що справдi музики. Ану, утнiть яко©-небудь польсько©. (Спiва ).
Iде вода через дуби, гречна панна, дай мi губи,
Я би губ не жалувала, якби мати не видала.
Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'©ли вовки Бернадина", або нi.
Краще "Мазура".
Ш е н ч и к. Слуха мо, ясновельможний пане.
Грають "Мазура". Пан Пшепюрковський спiва , iншi пiдспiвують.
П ш е п ю р к о в с ь к и й.
Гей, мазуре, бий нiжками,
Дiстань вогню пiдкiвками,
А ти, Казю, скачи живо,
Аби не ходила криво.
Панно Зосю, не барися,
Веселiше повернися,
Тодi мазур тiльки радий,
Як танцюють всi до ладу.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ф... фу. (Вихиля кубок). Що то значить
наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що ви справдi музики. Можете
йти, коли хочете.
Ш е н ч и к (пiдводиться). Дяку мо, ясновельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Стривайте! Все ж таки щось тут непевне.
Але чого ж це ви опинилися тут, бiля самого кордону? (Пан Прозка пiдходить
i щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивiться, чи нема в