Коцюбинський М. Фата моргана

болячка б... Здоров!
- Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали... Дай, боже... взна те, тепер
такий полохливий, що й тiнi сво © боюся.
-Хiба в тебе душа? От заячий дух....
Хома видимо глузу . В зморшках старого безвусого-виду глибоко залягла
злiсть.
Андрiй звик вже до того. Вiн зна , що вiдколи пан прогнав Гудзя, злиднi
ще гiрше його обсiли, а проте каже:
- Добре вам, Хомо, що ви самi, а у мене три пельки в хатi.
- Ха-ха... Менi? А, добре, бодай йому так легко здихати, як менi
жити...Став пиво, скажу новину.
- Де-де? Я вже забув, яке воно на смак... Про фабрику? Ет, багато вже
говорили...
- Не вiриш? Панич Льольо ставить гуральню.
- Та ну?
- Не ну, а справдi. З старо© сахаркi зроблять гуральню, ще й дiм для
себе збуду Льольо, щоб вiн тобi луснув на радiсть.
- Та що ви кажете? Звiдки?
- Не вiрить, чортове зiлля...Кидай лопату, ходiм.
- Куди?
- Не питай, а ходiм.
Андрiй крутив лопату в руках i неймовiрно дивився да Гудзя. Врештi
встромив лопату в снiг i опинивсь за ворiтьми.
- Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! - почув вiн голос
Маланчин, але навiть не озирнувся.
Брiв у снiг, поспiшав за Хомою. Хома ставив ноги рiшуче, злiсно, як
говорив, а снiг розкидав, наче коняка. Андрiй голосно сапав, його очi
бiгли кудись наперед, назустрiч мурованим стiнам, що, здавалось, уже
тремтiли вiд живого робочого руху, уже бухали з коминiв димом.
"На сей раз Хома не дурить", калатало серце в Андрiя.
Iшли безлюдним селом, засипаним снiгом, мов глухим лiсом, який швидше
хотiлось минути, щоб побачить простори.
Коли ж нарештi ка горбку перед ними зачорнiли ру©ни сахарнi, Андрiй
виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомiн. Правда, дими враз
щезли, зате бiля сахарнi ро©лась купа людей i чорнiли пiдводи.
- Куди бiжиш? Постигнеш...
Андрiй одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома... Вiн бачив уже валку
саней з колодами, брусами, повнi лубки червоно© цегли, немов миски ягiд,
волохатих коней, закутаних у власну пару, зiгнутi спини, пiднятi пуги...
Ньо... Вйо! Соб-соб!..
На подвiр'© стояв прикажчик i серед крикiв та зойку приймав матерiал.
Андрiй бiгав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглi,
заглядав кожному в очi, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв
шапку i довго мовчки стояв.
Пiдiйшов до Хоми i осмiхнувся.
- Буде?
- А буде...
- Гуральня?
- Таже казав.
Споловiлi, зеленкуватi очi Андрiя блищали, як лiд, що тане на сонцi.
Вони пестили чорнi, задимленi стiнi сахарнi, круглi жовтi колоди на бiлiм
снiгу, смiялись до стосiв цегли, до прикажчиково© бороди, сиво© од морозу.
Тепер, пане добродзею, вже пустять пару... Не буде чоловiк з голоду
гинуть, аякже... - прийде термiн - бери готовi грошi. Так, так, Маласю, от
тобi й "фабрикант"...
- Що, Хомо, буде? А бач, а бач...
Але на Андрiя шипiли з Хоминих очей зеленi гадючки.
- Чого радi ш? Гада ш, вони горiлку гнать будуть? Кров з тебе
гнатимуть, а не горiлку. Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гляди! Кому
черево наростi аж вище носа, а тобi жили тягтиме, пропади воно прахом...
- Чекайте, Хомо...
- ...бодай би взялось вогнем та розвiялось попелом разом з людською
кривдою...
- Чекайте ж бо, Хомо...
- Чого чекати? Вiн дума - гуральня. Домовинi тобi готують - чотири
дошки та яму. Та й вже.
- А, якi ж бо ви, Хомо...
Але Гудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба
- От взяв би - р-раз, р-раз, розвалив би к бIсовiй мамi, зрiвняв би з
землею, щоб i пам'ять пропала на вiки вiшнi...
Хома махав руками i тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому видi
скакала у нього, i видко було, як пiд старою свиткою корчилось тiло, наче
пружина.
Андрiй з ляком дивився на Гудзя. Вiн навiть язикI забув у ротi.
Що се з Хомою? I що вiн каже? Треба ж iз чогось жити... Хiба краще
отим, що крутяться на латочцi поля i не зберуть, бува , навiть насiння?
Або тому, що закопа силу у панськi лани, а прийде слабiсть, калiцтво чи
старiсть, то здохне, як пес пiд плотом? I що-бо вiн каже, господи боже!
Але Хома помалу одходив. Злiсть i прокльони розсипались раптом в
хриплий, застуджений смiх...
- Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твiй могорич. Гайда до Менделя.
Андрiй осмiхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче вiн сам
напився на радощах пива, та...
- Вiрите, Хомо...
- Ну, ну... не ма ш? Чорт iз тобою... теж "фабрикант"! Я йду...
Андрiй дивився у спину Хомi, але перше, нiж зникла похила фiгура,
затихло шипiння зелених гадючок, погасли пекучi слова i одно тiльки
дзвенiло в Андрi вих грудях - гуральня!
Вiн хотiв ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком i м'яв шапку
в руках.
- Гуральня буде?
-Гуральня.
От. Тепер вже напевно. Вiн почув гордiсть, самоповагу, наче не панич
Льольо, а сам вiн оживить мертвi стiни сахарнi, пустить в рух колеса, паси
машини i людську силу.
Село, хлiбороби, земля...
Яке все бiдне, злиденне...
Кроти! Залiзли на зиму у бiлi нори, а прийде весна, почнуть мучити
землю, рiзати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пiсна, безсила,
подерта на латочки. I замiсть покорму да свою кров. Не хлiб, а кукiль
родить, будяки, хопту. Годуйся!..
А тимчасом голодний зроста , множиться, корчиться, як гадюка, порубана
на шматочки.
Намножилось вас. Хоч би милосердний господь порiдив вас вiйною, або
мором яким. Може б, легше було на свiтi...
Ну, а йому що? Вiн не ма землi. Гуральня дасть йому хлiб... Хома каже
дурницi.
I ти, Маласю, дурно смiялась. Казав Андрiй Волик - буде гуральня - i
буде...

* * *

Гафiйка увiйшла в хату i притулила до печi замерлi руки.
- Забула, що пiч холодна,-винувато посмiхнулась вона.
Маланка обернула до не© червонi очi.
- 3 ким розмовляла у сiнях?
- Прокiп приходив.
Прокiп! З того часу, як вiн оженився, Маланка не могла чути його
наймення.
- Чого йому треба?
- До мене приходив.
- До тебе? Чого?
- Книжки приносив.
- Нехай носить жiнцi сво©й, а не тобi...
й хотiлось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набiгла сльоза,
загризла, довелось кулаками закритi очi.
Тепер Маланчинi очi вже самi плачуть. За осiнь та зиму стiльки вилляли
слiз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тiльки в
природi, а в серцi. Облетiли надi©, розметались безслiдно, i там тепер
голо, як в лiсi. Снiги тепер в серцi i вовки виють. Господь не схотiв
показать свою правду: як була панська земля, так i лишилась панська. Дурно
Маланка збирала насiння, дурно плекала надi©. Вузлики з зерном так довго
висiли пiд образами в хатi, аж намулили очi. Нарештi зняла та винесла в
хижу. Годi себе дурити. "Нащо знiма ш? Настане весна - лани засi ш". Це
Андрiй так впiк у живе.
Сухi губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
х тро - а всiм судилась однакова доля. Холод i голод, i безнадiя.
Днями сидiли в нетопленiй хатi i не варили страви. Свiтили ненависним
оком, кусались кривавим словом. Як звiрi. Щоб не замерзнуть, Андрiй нишком
по ночах рубав по шляху верби, або розбира стрiху в сусiднiх порожнiх
будинках. Якби не совiсть - крав би. Потому залiзла колька у груди,
вчепився кашель. Печiнки вивертало, по ночах нiхто спати не мiг. Навкруги
порожньо, сумно. Гафiйка ходить, немов черниця. Мовчить, нiчого не каже.
Хiба Маланка i так не зна ?
- Бач, книжки носить... Якби пiшла за нього, читала б разом.
- Облиште, мамо.
- На кого чека ш? На Гущу? Бачиш, бiда. Батько небагато заробить, я
немiчна, зчорнiла од працi - та що iз того? А Прокiп...
Ах, як се нудно, як нудно все одно чути
- Ви не журiться, мамо. Я пiду в найми.
Маланка прикусила язика.
- До двору наймуся. Або до Пiдпари, вiн, кажуть, шука дiвки.
Очi в Маланки стали наляканi, круглi. Щось промайнуло на мить перед
ними, давн , напiвзабуте. Вона пiдняла руки, наче хотiла його одiгнати.
- Мовчи вже краще.
- й-богу...
Тодi Маланка раптом розм'якла. Що там журитись, коли все йде на краще.
От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрiй напевне найметься до пана,
почнуть люди городи копати, пiдуть заробiтки.
Голос Маланчин ставав теплiшим, немов нагрiвався од сонця, що тихо
сiдало перед самою хатою. Золотий обрiй зробив з вiкон вiвтар, комин
червонiв жаром, неначе в печi палало, слова стелились лагiдно, як останн
промiння, i гасли поволi в вечiрнiх тiнях. До Гафiйки лиш часом долiтали
окремi слова. Той лагiдний тон будив у не© згадки, навiвав думи.
"Коли б знала - куди, пiшла б пiшки до нього. Нехай би не думав, що
одцуралась. Сказала б: я не забула, Марку, тво © науки: ти кинув слово, а
з нього вродилось десять... Тебе зачинили за грати, а тво слово ходить по
свiту"...
...настануть жнива, будемо жати, заробимо хлiба, а восени...
"Хто любить вiрно, той хтiв би весь свiт засiять милого словом...
Знущаються з тебе, а я хiба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня
тобою журюся, щодня думка круг тебе в' ться"...
...Таки посвата хтось... ще твоя доля за дверима у бога...
"Чекаю на тебе i виглядаю. Як не за тобою, то нi за ким. Одна в мене
потiха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чу ш"...
Вiкно поволi гасло.
Земля повечеряла сонцем i облягалась на нiч. Блакитнi тiнi розкривали
свою глибiнь i приймали, як в м'яке ложе, Гафiйчинi думи, сподiвання
Маланки...

* * *

Маланка не хотiла вiрить. Ат, знов наплiв Гудзь. Андрiй аж мiнився, так
сердивсь. Гудзь, Гудзь... Вiн бачив на власнi очi. Не сам Хома, прикажчик
казав. Вуси ще бiлiшими стали на червонiм виду, i очi лiзли наверх.
Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку i побiгла до двору. Тепер це
вже ©© справа. Панич Льольо мусить найняти Андрiя, вона ж в них служила,
вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухнi, поки нарештi вийшов
панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старо©, але Андрiя найняв.
До прикажчика в помiч.
Се була велика радiсть. Тепер вже щодня палав у печi веселий вогонь,
смачно пахло борщем або галушками, i коли Андрiй смерком вертався до хати,
свiжий од вiтру, з духом морозу у всiх складках одежi, Маланка старалась
догодити йому, i повага хазяйки була у всiх ©© рухах.
По вечерi Андрiй присувався до печi i виймав люльку. Червоний жар
клiпав до нього синявим оком, моргав, стрiляв зiрками i загортався нарештi
на нiч в кожух сiрого попелу. Гафiйка гримiла ложками, хлюпала лiтеплом, а
Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповiдання про те, скiльки
привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нiчого не
розумi i коли б не Андрiй, не було б дiла.
З весною, коли розпочались справжнi роботи, розмови ставали бiльш
рiзнобарвнi i розростались. Андрiй був як у гарячцi. Йому здавалось, що
все йде дуже помалу, що будуванню кiнця не буде. Се була його гуральня, се
вiн ставив ©©, i навiть Маланка, заметившись його настро м, часто бiгала
дивитись, як посувалась робота. Вона навiть забула сво© мрi© про землю i
жила з Андрi м одним життям.
Нарештi одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральнi
дихнув клубами диму, i з колишнiх ру©н сахарнi розлiгся понад селом
свисток.
Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн нахилився вперед, витягнув шию i ловив
вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч
одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом:
- Чу ш, Маланко?
Маланка чула.
- Се тобi не земля, що буцiм мають дiлити... Се тобi, пане добродзею,
не жарт, а гуральня...
Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на сво© чорнi та сухi руки, що
просили iншо© працi, i почула, як ©© мрi© впали глибоко, аж на дно серця.
Того ж таки вечора Андрiй пiшов на нiчну змiну.

* * *

Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi
здавалось, що Прокiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i
говорив, а вона оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому
несподiвано якось виросла борода i осiла чоловiча повага. й здавалось, що
його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на не©, а всередину, в себе,
i через те слова були мiцнi та повнi, наче добре зерно. Вона теж чула, що
багачi сердитi на нього.
- Найбiльше люту на мене Пiдпара. В недiлю кричав на сходi: таких, як
Кандзюба, в Сибiр. Завiв газети, книжки голотi чита , бунту народ.
Бомажки, розкида . А сам, як стрiне, зараз пита : а що там чувати? Що про
вiйну нового пишуть? Мати теж дорiкають: свiтите свiтло, а воно дороге.
- Ну, а Марiя?
Прокiп зирнув на не© допитливим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена
сонцем, з тонким пушком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi
додолу i уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло.
- Марiя? Що ж, молодиця, як молодиця... й аби люди, аби послухать та
свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б товариша треба, та ти не
схотiла.
Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв.
- Облиш, Прокопе, годi.
- Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все
сподiва шся Гущi?
Гафiйка пiдняла на Прокопа очi.
- Се© ночi Марко менi снився.
- Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до вас, каже,
послухать, про що там мудрi радять...
- Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже
останнiй виймаю, щоб застромити Петровi в повiтку - хтось мене ляп по
руцi. Я так i захолола уся. Дивлюсь - Марко. Такий сердитий. "Я, каже,
сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мо© сi ш? Покажи руки". А менi
соромно - страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать
йому руки. I хочеться похвалитись i не добуду голосу з грудей. Чу ш,
Прокопе, коли нових даси? У мене бiльше нема.
- Нема i в мене. Пiду на тижнi в город, то принесу. А ти заходь.
ПрокIп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста - вона свiтилась на
сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як
колодязне дно.
Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув.
Але - зiтхай, не зiтхай - iнакше не буде. Вiн хтIв принаймнi словом
полегшити свою душу, як хмара чу потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо
що сво© болi - пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома
i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, багатi зверху. Долиною сльози, верхами
глум. У поросi люди, як той шпориш придорожнiй, затолоченi сильним,
багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою
правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той,
кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос?
Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зведися, Петре, нас
бiльше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже
iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi - торкнись до болячки - i
запече.
Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо дзвенiла по
дрiбних камiнцях.
Нi, Марко не такий. Вiн як бурчак рвав би камiння, рив береги, з
корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi.

* * *

Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при роботi i хоч не
весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрi м
вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав,
або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi iм
минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили
з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що
разом з клунками насiння вона кинула в порохово© колишнi надi©; вони тепер
знову прохались до ©© серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село
- котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй
- нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, носились в повiтрi,
мов пил з квiток в час красування ниви.
- Чули? будуть землю дiлити.
- Обдарують людей. Минуться злиднi.
- Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити.
- Навiть пани гомонять: оддаймо землю.
- Пани? Не вiрте.
- Аякже!
- Звiсно, бояться.
В Маланки очi блищали.
А тут - сама земля пода голос.
Спiва Маланцi колос, смi ться лука раннiми росами, дзвоном коси,
кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на не© теплом, як
колись маминi груди.
А на той голос пода голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i
чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд не© силу.
Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю.
Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все
чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю нема . А все чужi. I навiть не
людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне?
Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало:
"Не журися... подiлять... подiлять"...
Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена
потом, тривожна. й раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого
добра багач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в
мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як
було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не
зазна Маланка кращо© долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах,
зчорнi , зiв'яне на чужiй працi, як ©© мати. Тiльки й землi тво © буде, що
лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась
у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмi
тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодно© думки, ворушилася
тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на
поле.
Хвилю на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiта синьо, сказав би
- небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка году дитину, а
друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi,
кубло,все те сво , рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi
у сап'янцi червонi, наче у свято... бач, процвiтають на нивi, неначе
мак"...
Вранцi Маланка - кого стрiла - питала:
- Не знати, будуть дiлити землю?
Ковалиху - i ту зачепила:
- Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
- Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки
живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й
завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли
однаково земля буде моя. Нехай пропада завдаток. А менi шкода й завдатку.
Оце! Щоб за сво та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого,
щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть,
будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки
справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою...
- Ой, коли б то дав милосердний... Звiсно, люди - божi собаки,
гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помага , де
тiльки лицем обернетесь...
Маланчине серце топилось, як вiск. й навiть чудно, що з ковалихою вони
часто у сварцi.

* * *

Марiя сплеснула в долонi.
- Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!
- Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила
довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось,
вербовий пень витяг з землi сво корiння та причвалав мiж люди, цупкий,
битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
-Заходь, заходь у хату.
Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на
стiл i заклiпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хатi.
- Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.
Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi
звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку
пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий,
весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi
возив вре©в на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр
Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що ©х земля не могла
згодувати.
Тодi Панас переставив через порiг сво© чоботища, в яких, певно, бiльше
було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марi©.
- А хто ж той чорнявий, що за столом?
- Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений
вид.
- Розказуйте далi,-попрохала вона.
Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.
- Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i
так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде
робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний -
два. Робочий день ма бути коротший на четвертину.
- Ого!
- Цитьте! нехай говорить...
- Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не
тринадцяту мiрку...
Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак
повно© згоди, складався i розкладався, неначе ножик.
-А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi
свiтло.
Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку,
глянув навколо i одрубав:
- А не пристане, то забастовка.
Марiя сплеснула в долонi.
- Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.
- Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi
сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну; незгода, -
назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
- Ха-ха! От ловко!
Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од
нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Пiвтора Лиха впрiв навiть од то© уяви: його лисина, зрошена потом,
ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у
постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть
грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла сво слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська
й небесна.
Озуть пана в постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Сво© не схочуть, чужих покличе.
Панське все зверху.
На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади,
засвiтилися очi.
Заговорили всi разом.
Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю.
- Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!
Го-го! такий не пустить.
Марiя сплеснула в долонi.
- Авжеж. Як не послуха - бити.
Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати. - Хоч в яму, гiрше не буде. -
Народ зголоднiв, а нiхто не подба , ©сти нiхто не дасть. - А не дасть. Як
хочеш ©сти - пий воду... - З'©в пiвбiди та й напийся води... - Один
розкошу , а другий... Старша бiда, як розкiш. - Озуть пана у постоли...
Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив ©©. Де-де? Хiба так
легко змагатись з паном.
Пан не хотiв вже взувать постоли, не хтIв сам жати. Вiн знов був
сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе.
Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба?
Панаса нiхто не слухав.
Тодi вiн почав стукать цiпком.
Чого йому треба?
Нi, пана не наляка ш. Вiн ма силу. Нажене тобi повне село, i в кого
ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi
i беззубий собака люту . Схотiв один з другим голiруч ©жака вбити. Не
вб' ш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались.
Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати.
- Цитьте, цитьте, нехай говорить...
Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли.
- Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села - Пiски, Береза, Веселий Бiр.
О! Чу те? чу те, скiльки пристало... Тепер за нами черга. Стiймо за
них, вони за нас постоять.
Пiдписать! пiдписать!
В хатi ставало душно. Дим слався по хатi, як низькi хмари, i синi
хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна.
Хiба присилу хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що
не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм пристати. Усiм.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А вiн не згоден. Се буде бунт.
- Тю, який бунт?
- Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирiзки.
- Чекай, дiждешся.
- Скоро будуть землю дiлити.
Марiя сплеснула в долонi.
Хiба ж вона не казала!
На Панаса насiли. Хто буде дiлити? Може, пани?
Але Панас мiцно стояв на свому. Твердий i сiрий, як грудка землi,
важкий в сво©х чоботищах, вiн знав тiльки одно:
- Будуть землю дiлити.
- Та добре, добре, а поки що...
- Це буде бунт.
Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком деревину iз лiсу,
закинути вершу у панський ставок - але бунтувать проти пана цiлим селом,
на се нема згоди. Буде з нього i одного зуба, що вибив земський.
- Ось бачиш... ось!
Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпалок з корою,
у чорну дiрку на блiдих яслах.
- Бачите... ось!
Так Панаса i облишили.

* * *

Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки
скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають
сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка
говорить:
- Мамо. хтось стука в вiкно.
Вiкно? яке там вiкно?
Справдi щось стука.
Маланка злазить iз лави, маца стiни, а у вiкно хтось гатить.
- Що там? Хто стука?
Маланка одчиня вiкно.
- Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку.
- Нещастя! - повторя за ним Маланка.
- Дуже скалiчив?
- Не знаю. Однi кажуть - вiдтяло руку, а другi - пальцi.
- Боже мiй, боже...
Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити - не
зна . Нарештi Гафiйка пода ©й спiдницю.
От тобi й грiм!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Андрiй вмер,
може, он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну
минеш, друга вста на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми
ворота... Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне диха
поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тiльки тепер помiча Маланка, що за нею поспiша хлопець з гуральнi.
- Ти бачив Андрiя?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiда щось нудно i довго, аж Маланка
не слуха.
Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i раптом, за поворотом, рядок
осяяних вiкон рiзнув ©й серце. Гуральня буха димом i вся тремтить, ясна,
велика, жива серед мертво© ночi.
На подвiр'© купка народу, а серед не© свiтло. Андрiй помер. Вона
кричить i всiх розпиха .
- Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос ©© спиня , вона раптом змовка i лиш покiрно, як битий
песик, водить очима по людях.
й пояснюють.
- Вiн, бачите, був в апаратнiй...
- Бiля машини, значить...
- Бiля машини, - каже Маланка.
- Держав маслянку, а шестерня раптом i того... i повернулась...
- I повернулась, - каже Маланка.