Коцюбинський М. Фата моргана

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------


(З сiльських настро©в)

ЧАСТИНА ПЕРША

Коли Андрiй Волик проходив повз головний будинок погорiло© сахарнi, з
стiн ру©ни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались
тиньк i цегла. Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася i заросла
травою, в порожнiх будинках ©© раз у раз вчувався шум, немов гомiн машин i
робiтникiв лишився на старому житлi. Минаючи купи бито© цегли, бiлi плями
вапна, напIвприкритi молодими бур'янами, гнилi трухлявi жолоби i чорнi
дiри-вiкна, з яких немов щось виглядало,Андрiй згадував колишн .
Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне
колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очi картину
шумливого життя фабрики, i вiн бачив себе коло вагонеток з цукром або бiля
апарату. Тодi вiн брав тринадцять карбованцiв на мiсяць!..
- То були часи, пане добродзею! - казав вiн уголос до себе i гладив
бiлого вуса.
Андрiй прямував до старого в'яза, що рiс на вершечку горба. Звiдти
злазили з горбка униз фабричнi будинки.
Вправо од нього грав на сонцi срiбними брижами ставок, немов риби
купались в ньому, а за ставком, на другому горбi, ховалася в деревах
церква..Ззаду, за в'язом, лежала долi широка й зелена лука, порiзана
закрутами рiчки. Верби й верболози сiрозеленим туманом котилися по луцi i
закривали подекуди воду. На виднокрузi, в далеких околишнiх селах, бiлiли
дзвiницi.
Був сонячний ранок провiдно© недiлi. По церквах дзвонили. Далекi дзвони
гучали в ясному повiтрi, тихо i мелодiйно, i здавалося, що то дзвенить
золото сонця.
Андрiй поглядав на розваленi кам'яницi i радiсно хитав головою.
- Га! вже воно так довго не буде!.. вони_ як вiзьмуть у сво© руки, то
швидко пустять пару!
"Вони" - були нiмцi чи чехи, а може й вре©, що перед шiстьма роками
при©здили оглядати згорiлу сахарню. Хоч потому нiхто вже не цiкавився
ру©нами, Андрiй не покидав надi©, що ось-ось не видко як на©дуть пани, усе
полагодять i пустять фабрику.
Ну, а тепер вiн певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому тоту
новину. Хома хоч ходить бiля товару, та все ж ближче до панiв, бо треться
коло них. Буде фабрика, буде!..
Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити
нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi, а ©сти мусиш!
Та! велике щастя - латочка землi!.. Крутиться оден з одним на сво©й
скибцi, а сам ходить чорний, як земля... а ©сть не краще за того, що
нiчого не ма ... Хазя©!..
Андрiй з презирством чвиркнув крiзь зуби. От фабрика, то вже щось iнше.
Не страшна тобi анi посуха, анi дощi. Робота чиста, рiвна. Прийде термiн -
бери грошi...
I вiн тодi пив пиво... На готовi. Чисте, золоте, холодне пиво... Тьфу!
слина котиться... Думка була: пiдросте Гафiйка, найметься на фабрику. Де б
вона заробила стiльки?!. I швидше вiддала б ся. Авжеж... Таже то гурт,
знайшовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар... Нехай стара не
дурить голови нi собi, анI дiвцi: хазяйський син не вiзьме убого©, - не
такий свiт тепер. Авжеж...
Його думки пливли далi. Такi легкi, такi прозорi, мов весняне повiтря.
Нема ру©н. Скрiзь новi будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, цiле
пекло роботи. Все руша ться, живе, все таке принадне. I вiн чу силу у
сво©х руках, а в ротi ма смак холодного пива...
Останнi дзвони завмерли в повiтрi. З церкви виходять. З гори аж до
греблi суне поволi хмара народу. Гупають сiльськi чоботи, лопотять
пiдтички i трiпотять на вiтрi стрiчки дiвчат.
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистiй сорочцi, в старенькiй
свитцi. Андрiй не бачить ©© обличчя, але зна , що у не© спущенi додолу очi
й затисненi губи. Ми хоч бiднi, але чеснi. Хоч живемо з пучок, проте й для
нас мiсце в церквi. Коло не© Гафiйка. Наче молода щепа з панського саду.
У Андрiя пiд вусом блука усмiшка. Вiн зна , що в селi нема кращо©
дiвчини. Сiмнадцятий рiк пiшов з пилипiвки.
- Га-га-га! Ось де вiн править службу божу. Здоров!
Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми
Гудзя вигляда з-за похилого баркану.
-А ви ж думали - де? Дай, боже...
- На дiдька б лисого сидiв я тут - вже краще у Менделя... Сучий син
привiз свiже пиво, коли не бреше... Я таки казав йому - бодай тобi, кажу,
така болячка у печiнки, i тво©й Сурi, i всьому кодлу твому...
- От купiть, тодi й розкута мо, яке воно...
- Бодай ви всi повиздихали по такiй правдi, як держите свiже пиво... А
що, дума те, не куплю? Ходiм, вип' мо, бий його трясця...
- Але купите? А з волами ж - як? сам пан догляне?
- Хай вони виздихають йому до ночi... Вiн дума , сто сот крот його ма,
що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не дiждеш... Щось маю
казати вам...
- Ну? ну?
- Приходьте з полудня до Менделя, тодi скажу...
- Ну, ну!
- Побалака мо, нап' мось пива, стонадцять...-К©нець фрази згинув за
тином.

* * *

Андрiй поспiшавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була
рання весна. Сiрозеленi поля лягали з обох бокiв. Над шляхом бiлiла його
халупка, мов йшла кудись з села i зупинилась спочити. По дорозi тяглись
люди з цiпками, з клунками. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й
розмовляють. Знов надходить купка... Ще рядок... Проходять та й проходять.
А той сто©ть. Еге-ге! Та ж то цiлий ключ журавлиний. Iдуть та й iдуть.
Десь у Таврiю, або на Кубань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби... Своя
земля просить рук, а вiн знявся та й... А що ж робитиме один з другим на
сво©й латочцi? Намножилося ©х. Нема на вас вiйни або холери. Однi з села,
а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели в село, як
рештанта... Брав, пане добродзею, в Адесi на фабрицi сiмнадцять
карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи,
не хочемо, каже, сво©ми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно,
а вiн йому друге... Ну, не хочеш, то ма ш: попарили нагаями та й гайда
додому пiд калавуром... Та я б такому бунтаревi...
А той сто©ть... З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба?
Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад.... Хай дiвка
посто©ть з хазяйським сином... Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..
Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i
бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись
побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим
серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога
вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу;
необроблена земля ©жилась торiшнiм бадиллям, i на чорних ру©нах завжди
сидiло вороння.
Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй.
Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою
усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi
вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi,
як пан. Га! Хiба вiн не господар у сво©й хатi! Проте Андрiй плекав та мну
надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.
Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього
оком.
- Нанявся?
"О! таки почина ться!" - подумав вiн, але удав невинного.
- Що?
- Чи нанявся в економi©,питаю?
Ач, невiрна баба: i зна , що не був я там, а пита .
- Ат, дай ти менi спокiй з тою економi ю... не те у мене на мислi
тепер. Он, казав Гудзь-швидко са-харню будуватимуть.
- Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку... якраз почепиш торби, та й
менi доведеться...
Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у
свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило
язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була
фабрика, а хто мав користь з не©? Мендель. Може, неправда? Може, не в
Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У не© вже руки
посохли од працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости
господи, з голоду...
I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до
самого лiктя.
Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце мо . Вiн дума про пиво,
а про те нi гадки, що...
I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його,
пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна
було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак,
спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.
Врештi перемiг.
- Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться!
Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й
пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на не©...
Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.
- Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй ©©...©ж ©©,
землю святу, вона тебе году ... вона тебе й схова , чоловiче...
Вона стала бiла як бiль i справдi налякалася.
Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху.
Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як
пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота
весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд
низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i
козаки з чччервоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.
- Мамо, давати обiдати?
- Давай, давай, Гафiйко... - Маланка зразу одiйшла. - Та чого ти
крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб' ш. I в церквi усе крутилася
та оглядалася...
- Та його не було в церквi.
- Кого - "його"?
- Та то я так...
- Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.
- Страх, розказу , яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi,
сила-силенна...а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi:
"Не пiдемо, давай нам наше... ми за правду".
- Та хто розказу ?
- Марко... недавно прийшов з Адесу...
- Гущин? Кажуть - пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели
сюди на втiху старому батьковi.
Гафiйка спалахнула.
- Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от ©й же богу!
- Та цить же ж бо! - гукнув Андрiй. - Яке там злодiйство! Менi урядник
розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ
бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути...
- Та ©х там, тату, кривдили...
- Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пуска та книжки
людям чита - зараз руки назад та й до врядника.
- Оце напалися... не знають самi за вiщо...
- А тобi що? Ти менi з ним - гляди - не приставай, бо як побачу, пане
добродзею, то...
Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти
з печi горщик, з-за пазухи висунулась в не© книжка i впала додолу. Гафiйка
покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз,
прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю
не можна лаятись, i свiтила до чоловiка зеленими очима.
Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не
кликали Гафiйку сти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi
помирились.

* * *

Ну, дав бог недiлю, можна спочити. Маланка сiла на призьбу i поклала на
колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно.
Сонце сто©ть низько, так у три чоловiка до землI; порожнi й обдертi
халупки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить
у поле. Навкруги пусто. Челядь гуля на майданi: старi гомонять пiд
ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi - думи.
Ох, боже, боже, трошки того вiку, а як важко його прожити. Андрiй знов
не нанявся. Отак щороку. Легкого хлiба шука . Всю, каже, силу дурно оддав
землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити... на пошту побiжить, як пан
пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а ©© Андрiй iде стежкою,
ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимаху ...
Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич
Льольо з сусiдньо© економi© у гостi ©дуть до двору. Авжеж. Он i панна
Тося... i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в
хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до не©. Маланка вста ,
низько вклоня ться, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за
бричкою позолочений сонцем пил.
Всi вони зросли при нiй, на ©© очах. I раптом дух смачного, ситого
борщу вiйнув на не© звiдкись. Вона ла такий борщ, як служила у панiв.
Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiда i знов
кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у
панiв. Як ©й було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже
нiкого не мала, опрiч хазя©в. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три
дранки i латаний кожух. Та й тiльки.
Спочатку вона пам'ята себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней.
Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а ©© била панi i
зачiпали паничi. Потому звелiли ©й варити ©сти челядi, i вона варила, аж
стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках.
Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрача силу i нiхто не свата ©©.
Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити ©сти цiлому
табуновi пажерливо© челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка,
родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав ©© на ту землю,
нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити ©© господинею. Потому вiддалася
за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого
парубка, бурлаку, що не мав навiть власно© хати, не то що землi - i досi
не зна . Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо
так плакала на весiллi.
З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику,
у вiкна дивиться челядь...

Iмберу. матiнко, iмберу.
Вивини рубочок з паперу...

А ©й пiдкотилося щось пiд горло, душить ©©, i вона б' ться головою об
стiл, голосить i ми сльозами тодi вже чорнi руки. То доля ©© плакала
тодi.
Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю...
- Агуш, треклятi... Агуш-ша!
Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами
кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я.
Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом,
знялось з сусiдньо© стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною
стрiхою.
Маланка заспоко©лась I знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.
Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуля дитина. Тiльки ©й
волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала
ковалиха, "водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають - багатирi
знайшлись"... Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас
злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як
душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й
вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу
забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай ©м... Не дочекають...
Не таку вона й долю готу , вона оддасть ©© замiж. За хазяйського сина.
Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на не©.
Посвата Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути...
Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого...
Перед очима в Маланки встала левада - зелена, весела, над рiчкою...
Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова
пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiву . У колисцi дитина спить.
Прокiп привiз ячмiнь, стiжок склада . I так ©й весело, старiй, так легко,
наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки
звива ться. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками,
гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич
сплiта ться. То ©© чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку
сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiждати. Тепер
вона господиня. Не на сво му - так на доччиному. Хоч на старiсть
дiждалась. I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з
китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася - от уже чи не
вiсiмнадцять рокiв минуло - не переста вона мрiяти про такi чоботи,
щороку склада грошi, але грошi розтечуться на щось iнше - i чобiт нема .
Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали.
- Сидите собi? З недiлею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха.
- Атож! i ви будьте здоровi... Дав бог святечко - святкуй його. Не
роби, не працюй. Бог сказав: ма ш будень - роби, а в недiлю й з-пiд
пазурчика не виколупай, бо й то робота... Лежи, сиди i не кивнись...
Маланка була солодка. Вона мала таку усмiшку, наче розмовляла з панами
у дворi.
- А я оце з музик. Тiльки вже й нашого - що хоч подивишся на молодь. А
там ваша Гафiйка усе гуля та й гуля з тим одеським паничем - не знаю, чи
правду про нього люди розказують - з Марком Гущею. Все в парi та в парi,
немов голуб'ята... Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi...
Маланка все солодко осмiхалася, хоч душа в не© сичала.
"Ач, гладуха - трясе салом, розносить поговiр!" - проводила вона
ковалиху неприязною думкою. I ©й чогось згадалась ранiшня сцена з
Гафiйкою.
На вулицi тимчасом росли тiнi.
Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали
порох - три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi
гра ться табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли
i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.
"Яка ти розкiшна, земле,думала Маланка.Весело засiвать тебе хлiбом,
прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим
недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пиша шся красою, багатого
году ш, зодяга ш, а бiднго прийма ш лише в яму... Але пождiть, пождiть! Ще
дочекають нашi руки обробляти сво© ниви, сво© городи, сво© садки...
Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони на©дуть - так i подiлять. Не
дурно йде чутка, вже воно щось ... I мо му дадуть... Годi тодi рибку
ловити... Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга... Ох, боже, боже,
хоч на старiсть зазнати того щастя - дитину свою вивести в люди..."
А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з
хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi
собаки. "Сте-па-а-не!.. бiжи вiвцi вилучати!"...Бiжи сама-а!.. - "Мати
казали тобi,-бодай бись луснув!"...-Тато казали тобi, - щоб ти
скрутилася-а-а!..-"Наших шестеро, гляди, Марiйко!"..."Не розгуби ягнят, як
учора, бо на гамуз поб'ю!"...-Що-о? Де-е?Тюу - гаа!..
Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали
рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село
хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi,
сонце пiрнуло в не© i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь
тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току - i раптом
овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива
маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий
лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi
серед рожево© куряви i плакали: бе-е-е... ме-е-е... В рожевому туманi, мов
тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi
овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду
отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов
мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим
усе:
- Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiда на
землю, а вечiрн повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.
На землю глянули тихi зорi.

* * *

Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в
Менделя.
- Не морочте менi, Хомо, голови - кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть -
буде?
Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi.
- Таже сказав, що буде.
-О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми?
-Раджу. Однаково пропаде дiвка. На©сть, нап'е вдома, тобi ж гiрше
буде... А ©й одна доля: у наймах. Дума ш - возьме хто бiдну? Посивi
дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до
економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами?
Того тебе й кликав до Менделя.
- Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого.
- Наймай, Андрiю.
- Облишiть, Хомо. Краще пиймо.
- Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини,
а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потiм.
- Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрiй почервонiв i встав з-за столу.
- Сиди... Може, не правда? Ти дума ш, що ти людина? Собака. Яке наше
життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрi вi на плечi сво© здоровеннi руки i посадив. Потому
наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло
жаром.
- Ти не крути... Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Дожива ш
вiка? А де ж тво© молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi
показу ш? Покажеш ще й горб... Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле,
у плузi йди! Наша доля така - робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти
глянь на мене: гада ш - Хома перед тобою? - Худобина. Як став змалечку
бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле
життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною
©в, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять
чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани
умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною.
Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне - смердить. А ти гада ш -
пахне? Тiкаю од людей - до волiв тiкаю. З волами розмовляю... Я до них
говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають... та ревуть, та хвостами
одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав - жiнка до мене заговорить
та ще й пригорне... дiти защебечуть... своя хата зогрi . Ха! За тими
волами я посивiв парубком, побила б ©х морока. Тепер тiшся на старiсть,
щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я!
Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма...
Бодай...
- Гей, чого кричиш, чоловiче, чого ла шся?
- Га? Лаюся чого? на душi легше... як нахмариться там - вилаюсь i
легше... якби не лаявсь - згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа
пашить... як запече, як запече - так узяв би в руки довбню та й перебив би
усiх. Ходив би од хати до хати - та й по головi, та й по головi. Одного за
те, що п' людську кров, а другого - що не боронить. А потому пiдпалив би,
щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола
земля та ясне сонце...
Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза
стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв.
Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво.
Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його
життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до
сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi...
- Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працю ...
Але Хома знов сердився.
- Пропади ти пропадом... Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив,
як стара панi...
- Коли чоловiк працю , вiн мусить за те щось мати. А як земля менi
нiчого не да ...
- ...Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од
панщини...
- Ну, як земля нiчого не да - на чорта вона менi? Однаково менi, чи я
наймит на сво©й землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви...
- ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають - дайте хоч на
сорочку,-хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
- Слухаю, слухаю. Гей, чу те, правду ви мовите: таки собаче життя
ма мо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я
чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла...
- Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.
- Яке полотно?
- Як - яке? Таж розказував.
- А - так-так... Ну, пиймо краще. За ваше...
- А як же з Гафiйкою? Найма ш?
- Та годI вам. Пиймо.
- Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш.Хома випив душком пиво i кинув
склянкою об землю.
На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель.

* * *

Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг ©©
кружились кури i сокотали, до-поминаючись ©жi. На призьбi лежала
розгорнена книжка.
- Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином...проганяла ©х
Гафiйка.Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витяга ш шию та
загляда ш до рук? Я вже тобi давала ©сти. Вам тiльки аби ©сти, дурнi.
Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди
скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку
пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню,
по-дурному трiпа ш крилами, храбру ш. Коли б ти був такий смiливий, як
Марко, ти не дав би сво©х дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну,
та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн каже... Вiн каже... Та
що ти тямиш, ти нiчого не розбереш... Бо коли б ти був розумнiший, ти
побачив би, що й люди такi, як кури... Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чого
смi шся? Дума ш, я не знаю, що у вас добре? Дума ш собi, що ти коха ш,
кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього
сватають? Дурна, дурна... Та нехай мене печуть, нехай рiжуть... нехай
краще закопають мене в землю, чу ш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли
головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть... бо вiн
орел... а над ним, зна те, кури, вороння того, вороння... мало не
заклюють... Коли й люди на його, i староста, i навiть тато нападаються...
а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко... Чуйте ж, кури, який вiн
добрий, Марко мiй... за те його парубки й дiвчата страх люблять... i
слухають... А ти куди, проклятий? Агуш! бач - наслiдив на книжцi! Що менi
Марко скаже, як побачить на нiй пiвнячi слiди? Скаже: пiвень бiльше
начитав, нiж ти... Ну, тепер усi гетьте, агуша, бо менi треба читати.
Присунуся ближче до сонечка, хай i воно загляда в книжку, хай i воно
чита ... Ну, разом!..