при свiтлi зiрок ©© обличчя. Перелiзли вориння, що оддiляло царинку од
лiсу, i вступили у густу заросль смерiчок.
- Чогось так змарнiв? Ци ти недужий? - обiзвалась Марiчка.
- За тобов, душко Марiчко... за тобов банував...- Не питав, куди йдуть.
Йому було так добре з нею.
- Чи пам'ята ш, серце Iванку, як ми сходились тут, у сему лiсi: ти менi
йграв, а я закладала сво© руки тобi за шию та й цiлувала кучерики любi?
- Ой пам'ятаю, Марiчко, й повiк не забуду...
Вiн бачив перед собою Марiчку, але йому дивно, бо вiн разом з тим зна ,
що то не Марiчка, а нявка. Йшов поруч iз нею й боявся пустити Марiчку
вперед, щоб не побачить криваву дiрку ззаду у не©, де видно серце, утробу
i все, як се у нявки бува . На вузьких стежках вiн туливсь до Марiчки, аби
йти рядом, аби не лишитися ззаду, i чув тепло ©© тiла.
- Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тодi,
пам'ята ш, як билась стариня наша, а я тремтiла пiд возом, бачачи кров...
- Ти побiгла потому, я кинув тво© уплiтки в воду, а ти дала менi
цукерок...
- Я тебе покохала одразу...
Вони все заглублялися в лiс. Чорнi смереки добродушно простягали над
ними сво© мохнатi лаби, наче благословляли, скрiзь панувала строга, в собi
замкнута тиша, i тiльки в долинах розбивалася шумом пiниста сваволя
потокiв.
- Раз я хотiла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у
папороть i лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й
дусила у собi смiх. А коли врештi знайшов, шо ти зробив зо мною?..
- Ха-ха!
- Iгiй!.. Безвстиднику ден...
Мило надула губи i так лукаво поглядала на нього.
- Ха-ха! - смiявся Iван.
- Ха-ха! - смiялися обо , притулившись до себе. Вона нагадала йому всi
©хнi дитячi забави, холоднi купелi у потоках, жарти i спiванки, страхи i
втiхи, гарячi обiйми i муку розлуки. Всi тi милi дрiбнички, якi грiли ©м
серце.
- Чому так довго не вертав з полонини, Iванку? Що там робив-есь?
Iвана кортiло ©й розказати, як його кликала у полонинi лiсна, прибравши
голос Марiчки, але вiн обминав тоту згадку. Свiдомiсть його дво©лась. Чув,
що коло його Марiчка, i знав, що Марiчки нема на свiтi, що се хтось iнший
веде його у безвiстi, у неде©, щоб там загубити. А проте йому добре було,
вiн йшов за ©© смiхом, за ©© щебетанням дiвочим, не боячись нiчого, легкий
й щасливий, яким був колись.
Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар -
все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було.
Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах,
таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та
спливав у долину шумом потокiв.
- А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не
©ла, не спала, спiванки розгубила, свiт мнi зiв'яв... Поки ми ся та й
любили, сухi дуби цвiли, а як ми ся розлучили, сиренькi пов'яли...
- Не кажи так, Марiчко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й
довiку укупi будем...
- Довiку? Ха-ха...
Iван здригнувся i став. Сухий зловiсний смiх рiзнув йому по серцi.
Неймовiрно озирнувся на не©.
- Смi шся, Марiчко?
- Що ти, Iванку! Я не смiялась. То тобi вчулось. Ти вже пристав? Тобi
трудно iти? Ходiм ще трошки. Ходiмо!..
Вона благала - i вiн пiшов далi, мiцно притиснувшись плечем до плеча, з
одним бажанням - йти так, щоб не лишитись позаду i не побачить, що у
Марiчки замiсть одежi, замiсть спини... Е, що там... не хотiв думать.
Лiс все густiшав. Прiлий дух гнилих пнiв, запах кладовища лiсного йшов
на них з пущi, де трухлiли мертвi смереки та гнiздились поганi гриби -
гадяр i голубiнка. Великi камiння холодiли пiд слизьким мохом, голi корнi
смерек заплiтали стежки, вкритi верствою сухо© глицi.
Вони йшли далi й далi, забирались в холодний i непривiтний глиб
верховинних лiсiв.
Прийшли на полянку. Тут було трохи яснiше, смереки наче замкнули поза
собою чорнiсть глибоко© ночi.
Враз Марiчка здригнулась i стала. Витягла шию i наслухала. Iван
помiтив, як тривога слизнула по обличчi у не©, звела ©© брови. Що сталось?
Але Марiчка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на
знак мовчання i раптом зникла. Все се сталось так несподiвано й чудно, що
Iван не встиг спам'ятатись.
Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Вiн постояв трохи па мiсцi,
сподiваючись, що Марiчка надiйде зараз, але коли ©© довго не було, вiн
стиха покликав:
- Марiчко!..
М'яке запинало смерекового гiлля ковтнуло той поклик, i знов було тихо.
Iван стривоживсь. Хотiв шукати Марiчку, але не звав, в який бiк iти, бо
не помiтив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лiсi або
зiрватись у прiрву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь i буде знати,
куди вернутись.
Iван накидав сухих галузок i пiдпалив. Вогонь потрiшав трохи пiдсподом
i вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тiнi кострубатих
смерек i залюднили полянку.
Iван сiв на пеньок i обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими
пнями, колючою сiткою гострих вершкiв, мiж якими вилась дика малина.
Спiднi галузки смерек, тонкi й посохлi, звисала додолу, як руда борода.
Сум знову обняв Iвана. Вiн знову був сам. Марiчка не йшла. Закурив
люльку i вдивлявся в погонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж
врештi прийти Марiчка. Йому навiть здавалось, що вiн чу ©© ходу i трiск
пiд ногами гiллячок. О! Врештi, вона... Хотiв встати i пiти ©й назустрiч,
але не встиг.
Сухi гiллячки розсунулись тихо, i з лiсу вийшов якийсь чоловiк.
Вiн був без одежi. М'яке темне волосся покривало все його тiло, оточало
круглi i добрi очi, заклинилось на бородi i звисало на грудях. Вiн склав
на великий живiт зарослi вовною руки i пiдiйшов до Iвана.
Тодi Iван зразу його пiзнав. Се був веселий чугайстир, добрий лiсовий
дух, що боронить людей од нявок. Вiн був смертю для них: зловить i
роздере.
Чугайстир добродушно всмiхнувся, клiпнув лукаво оком i поспитав Iвана:
- Куди побiгла?
- Хто?
- Нявка.
"Се вiн про Марiчку,- з ляком подумав Iван, i серце сильно закалатало
йому в грудях: - Ось чого вона зникла!.."
- Не знаю... Не видiв,- байдужно обiзвався Iван i запросив чугайстра:
- Сiдайте.
Чугайстир сiв на пеньок, обтрусився з сухого листу i простяг до вогню
ноги.
Обо мовчали. Лiсовий чоловiк грiвсь коло ватри та розтирав собi
круглий живiт, а Iван думав уперто, яким би чином довше затримать
чугайстра, щоб Марiчка якнайдалi встигла втекти.
Але чугайстир сам допомiг.
Пiдморгнув до Iвана лукавим оком i обiзвався:
- Може б, ти трошки пiшов зо мною у танець?
- А чому б нi? - радо пiднявся Iван.
Докинув у ватру смерiччя, поглянув па постоли, обсмикнув сорочку на
собi i став до танцю.
Чугайстир поклав волохатi руки на боки i вже хитався.
- Ну, починай!..
Що ж, як починати, то починати.
Iван тупнув на мiсцi, виставив ногу, струснув усiм тiлом i поплив в
легкiм гуцульськiм танцi. Перед ним смiшно вихилявся чугайстир. Вiн
прижмурював очi, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслi,
як у ведмедя, незграбно тупцяли на однiм мiсцi, згинались i розгинались,
як грубi обiддя. Танець, видимо, його загрiвав. Вiн вже пiдскакував вище,
присiдав нижче, додавав собi духу веселим бурчанням i оддувався, неначе
ковальський мiх. Пiт краплями виступав круг очей, стiкав струмочком од
чола до рота, пiд пахвами й на животi блищало у нього, як у коняки, а
чугайстир вже розiйшовся:
- Гайдук раз! Ще такий! - кричав на Iвана i бив п'ятами в землю.
- Ще кривий!.. Ще слiпий!..-пiддавав жару Iван. - Го-го! Як танцювати,
то танцювати.
- Най буде так! - плескав в долонi чугайстир, i присiдав до землi, i
крутився круг себе.
- Ха-ха-ха! - хльоскав себе по стегнах Iван.
Хiба вiн не годен вже танцювати?
Ватра розгорялась веселим вогнем i оддiляла од танцюючих тiнi, що
корчились й бились на залитiй свiтлом полянцi.
Чугайстир втомлявся. Щохвилини пiдносив до лоба руку, всю в брудних
нiгтях, обтираючи пiт, i вже не скакав, а тiльки дрiбно трусив волохатим
тiлом на мiсцi.
- Може, вже буде? - сапав чугайстир.
- Е, нi... ще трошки.
Iван i сам умлiвав од утоми. Загрiвся, був увесь мокрий, ноги болiли у
нього, а груди ледве ловили вiддих.
- Я ще заграю до танцю,- бадьорив вiн чугайстра й сягнув по флояру за
черес.- Ти ще тако© не чув, небоже...
Вiн заграв пiсню, що пiдслухав у щезника в лiсi: " мо© кози!.. мо©
кози!.." - i чугайстир, оживлений згуками пiснi, знов вище пiдкидав п'яти,
заплющив од вдоволення очi i наче забув про утому.
Тепер Марiчка могла бути спокiйна.
"Тiкай, Марiчко... не бiйся, душко... твiй ворог танцю ",- спiвала
флояра.
Шерсть прилипла до тiла чугайстра, наче вiн тiльки що вилiз з води,
слина стiкала цiвкою з рота, одкритого втiхою рухiв, вiн весь блищав при
вогнi, а Iван пiддавав йому духу веселою грою i, наче в нестямi, в знемозi
i в забуттi, бив в камiнь поляни ногами, з яких облетiли вже постоли...
Нарештi чугайстир знемiгся.
- Буде, не можу...
Впав на траву i важко сапав, заплющивши очi. Iван звалився на землю
рядом з чугайстром. I так дихали разом.
Врештi чугайстир стиха хихикнув:
- Ну й вимахавсь нинi я файно...
Пом'яв задоволено круглий живiт, покректав, розгладив на грудях волосся
й почав прощатись.
- Дякувать красно за танець...
- Iдiть здоровi.
- Май ся гаразд...
Розсунув сухi гiллячки смереки i впiрнув в лiс.
Полянку знов обняли морок i тиша. Дотлiваюча ватра клiпала в пiтьмi
одиноким червоним оком.
Але де була Марiчка?
Iван мав ще багато ©й розказати. Вiн чув потребу оповiсти ©й цiле сво
життя, про свiй тусок за нею, безрадiснi днi, свою самотнiсть серед
ворогiв, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може,
налiво? Йому здалося, що вiн бачив ©© востанн з лiвого боку.
Iван подався налiво. Тут була гущина. Смереки так тiсно збилися в купу,
що трудно було пролазить мiж ©х шершавими пнями. Сухi нижнi гiллячки
кололи йому лице. Але вiн йшов. Брiв у густiй пiтьмi, спотикався i
натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його
кличе. Ставав, зата©вши у грудях вiддих, i прислухався. Але лiс наливала
така глибока тиша, що шелестiння сухих гiллячок, об якi терся плечем,
здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лiсi.
Iван йшов далi, простягнувши наперед руки, неначе слiпець, який ловить
руками повiтря зi страху наткнутись на перешкоду.
Раптом до його вуха долетiло тихеньке, ледве вловиме дихання:
- Iва!..
Голос iшов ззаду, десь з глибини, наче добувався крiзь море смереково©
глицi.
Значить, Марiчка була не тут.
Треба було вертатись назад. Iван поспiшавсь, стукавсь колiньми в
смереки, одводив руками гiллячки i жмурив очi, щоб не наколотись на хвою.
Нiч наче чiплялась йому за ноги i не пускала, а вiн волiк ©© за собою та
розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля пiд
його ногами почала спускатись в долину. Великi камiння перетинали йому
дорогу. Вiн ©х обходив, сковзаючись раз у раз на слизькiм мху,
спотикаючись на цупкому корiннi, тримаючись за траву, щоб не зiрватись.
I знову з провалля, з-пiд його нiг, дiйшов до нього слабенький поклик,
заглушений лiсом:
- Iва-а!..
Вiн хотiв одгукнутись на голос Марiчки, але не смiв, щоб не почув
чугайстир.
Тепер вже звав, де ма ©© шукати. Податись управо i спуститися вниз.
Але тут було iще крутiше, i здавалося дивним, як могла злiзти звiдси
Марiчка. Дрiбнi камiння сипались пiд ногами в Iвана, з глухим гарчанням
спадаючи в чорну глибiнь. Але вiн, зручний i звиклий до гiр, умiв
спинитись на краю кручi i знов обережно шукав пiдпори для нiг. Дедалi
ставало труднiше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелi
i повис на руках. Не знав, що там пiд ним, але чув холод i зловiсне
дихання безоднi, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу.
- Iва-а! - стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик
кохання i муки.
- Iду, Марiчко! - билась в Iванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть
звiдти.
Вiв вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як дикий баран, ледве
ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги, припадав грудьми до
гостро© скелi, тратив часами грунт пiд ногами i крiзь гарячий туман
бажання, в якому котився в долину, чув тiльки, як його наглить дорогий
голос:
- Iва-а!..
- Я тут! - крикнув Iван i почув раптом, що його тягне безодня. Схопила
за шию, перегнула назад. Хапав руками повiтря, ловив ногою камiнь,
одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою
в тiлi. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить. як птах,
пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що
стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що
скорчив тiло,- i все розплилось в червонiм вогнi, в якому згорiло його
життя...
Друго© днини знайшли пастухи ледве живого Iвана.
* * *
Сумно повiстувала трембiта горам про смерть.
Бо смерть тут ма свiй голос, яким промовля до самотнiх кичер. Били
копитами конi по каменистих плаях, i постоли шуршали у пiтьмi ночi, як з
леговищ людських, загублених в горах, поспiшали сусiди на пiзнi вогнi.
Згинали перед тiлом колiна, складали на груди мерцевi грошi - на перевiз
душi, i мовчки засiдали на лави. Мiшали сиве волосся з вогнем червоних
хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.
Смертельне свiтло сплiтало сiтку однакових тiней на мертвiм i на живих
обличчях. Драглiли вола багатих газдинь, тихо сяли старечi очi перед
повагою смертi, мудрий спокiй днав життя i смерть, i грубi запрацьованi
руки важко лежали у всiх на колiнах.
Палагна поправляла полотно на мерцевi, а ©© пальцi 20 чули холод
мертвого тiла, тодi як теплий солодкавий дух воску, що стiкав по свiчках,
пiдiймав з грудей до горла жалiсть.
Трембiти плакали пiд вiкном.
Жовте лице Iвана спокiйно лежало на полотнi, замкнувши у собi щось
тiльки йому вiдоме, а праве око лукаво дивилось з-пiд пiднятого трохи
повiка на купку мiдяних грошей на грудях, на стуленi руки, в яких горiла
свiчка.
В головах тiла невидимо спочивала душа: вона ще не смiла вилетiть з
хати. Палагна зверталась до не©, до то© ЗО самотньо© душеньки мужа, що
сиротливо тулилась до нерухомого тiла.
- Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавива ш мозолi на
мо©х пучках? А в котру онь дорiжку вибира шся, мужу, вiдки виглядати маю
тебе? - голосила Палагна, i грубий голос ©© переривався в жалiбних нотах.
- Файно голосить...- кивали головами старi сусiдки i чули одвiтнi
зiтхання, що розпливались в шумi людських голосiв.
- Ми разом пастушили в полонинi... Раз якось паслисьмо вiвцi, та й
звiяв студений вiтер, гейби взимi... Така вiхола крутить, що свiтку не
видно, а вiн, небiжчик... - оповiдав азда сусiдам. А в сусiдiв уста
ворушились од сво©х згадок, бо годилось потiшить засмучену душу, розлучену
8 ТIЛОМ.
- Ти пiшов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер аздувати, з
ким буду худiбчину доглядати?..- питала чоловiкову душу Палагна.
В одчиненi дверi, просто з темно© ночi, вступали у хату все новi гостi.
Згинались перед тiлом колiна, бряжчали мiдянi грошi на грудях в Iвана, i
посувались на лавах люди, щоб дати мiсце новим.
Грубi свiчi тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блiдий
поломiнь лизав сперте повiтря, i синiй чад, змiшавшись з нудним запахом
воску та з випаром тiл, висiв над глухим гомоном в хатi.
Ставало тiсно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мiшалось з
диханням, упрiлi чола ловили у себе блиск смертельного свiтла, що запалило
мiнливi вогнi на дротяних запасках, на чересах та табiвках. А хата усе
сповнялась новими гiстьми, що вже товпились бiля порога.
Тiло рушало. Бiластi плями, як лиша©, повзли по ньому ледве помiтною
тiнню.
- Мужу мiй солоденький, на бiду-сь мя лишив... - жалiлась Палагна.- Не
буде кому нi у мiсто пiти, нi принести, нi дати, нi взяти, нi привезти...
А за вiкном тужливо повiстувала про се трембiта, додаючи ©й жалю.
Чи не багато вже суму мала бiдна душа?
Така думка, видимо, та©лась пiд вагою гнiтучого смутку, бо од порога
починався вже рух. Ще несмiливо тупали ноги, пхалися лiктi, гуркотiв часом
ослiн, голоси рвались та мiшались в глухому гомонi юрми. I ось раптом
високий жiночий смiх гостро розтяв важкi покрови суму, i стриманий гомiн,
наче поломiнь, бухнув з-пiд шапки чорного диму.
- Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! - басив зсередини молодий голос,
i в одповiдь йому покотився придушений смiх:
- Ха-ха! Носатий!..
- Не хочу.
Починалась забава.
Тi, що сидiли ближче до дверей, повернулись спиною до тiла, готовi
при днатись до гри. Весела усмiшка розтягнула ©м лиця, перед хвилею
скупленi в смутку, а за ць переходив все далi i далi, захоплював ширше i
ширше коло i вже добирався аж до мерця.
- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
Свiтло коливалось од смiху i чадiло димом.
Один за другим гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було
весело й тiсно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче зата нi думки його
ворушили, безперестанку мiняючи вираз. В пiднятому кутику вуст немов
застрягло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий
цвiт...
При сiнешнiх дверях вже цiлувались.
- А на ким висиш?
- На Анничцi чорнявiй.
Анничка буцiм не хотiла i упиралась, але десятки рук випихали ©© з
тiсно© юрми, i гарячi уста пiддавали охоти:
- Йди, дiвонько, йди...
I Анничка обiймала за шию того, що висiв, та смачно цiлувала в уста при
загальних радiсних криках.
Про тiло забули. Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились
скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха.
Молодицi липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть
смертельне свiтло i затертись образ мерця, вони охоче йшли цiлуватись,
байдужi до чоловiкiв, якi так само обiймали та тулили чужих жiнок.
Дзвiнкi поцiлунки лунали по хатi i сплiтались з плачем сумно© трембiти,
що все ознаймляла далекi гори про смерть на самотнiй кичерi.
Палагна не голосила бiльше. Вже було пiзно i треба було прийняти
гостей.
Веселiсть все розпалялась. Робилось душно, люди прiли у кептарах,
дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже
псувався. Всi говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповiдали сво©
пригоди i реготались. Махали руками, гупали один одному в спину i моргали
на челядь.
Тi, що не мiстились у хатi, розклали на подвiр'© вогонь i справляли
коло нього веселi грища. В сiнях згасили свiтло, дiвки дико пищали, а
парубки душились од смiху. Забава трясла стiнами хати та била хвилями
зойку в спокiйне ложе мерця.
Жовтий вогонь свiчок притьмився в густому повiтрi.
Навiть старi приймали участь в забавi. Безжурний регiт трусив ©х сивим
волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилi пеньки зубiв. Вони
помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтiли.
Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жiночий вереск роздирав вуха,
гримiли ослони, зрушенi з мiсця, i стукались в лаву, де лежав мрець.
- Ха-ха!.. Ха-ха!..- котилось од покутi до порога, i цiлi ряди людей
згинались од смiху удво , придушивши руками живiт.
Серед писку i глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом
згукiв.
- Що ма молоти? - завзято вигукував мельник.
- Ма мо кукурудзу...- пхались до нього дiвки, i сварились мiж собою
жиди, прилiпивши довгi бороди з клоччя.
Тугий скруцак з рушника, мокрий i замашний, гатив з лускотом в спини
направо й налiво. Вiд нього тiкали, серед реготу й крику, перекидаючи
стрiчних, збиваючи пил i псуючи повiтря. Помiст двигтiв у хатi пiд вагою
молодих нiг, i скакало на лавi тiло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе
ще грала загадкова усмiшка смертi.
На грудях тихо бряжчали мiдянi грошi, скинутi добрими душами на
перевiз.
Пiд вiкнами сумно ридали трембiти.
Жовтень 1911, Чернiгiв
1 Безлiснiй горi.
2 Штани.
3 Ц а р и н к а - обгороджений сiнокiс близько од оселi.
4 Смереки, рiд наших ялинок.
5 О с т р и в а - суха смерека з галузками, на якiй сушиться сiно.
6 Худоба.
7 Диких верхах гiр.
8 Лiсовi ягоди.
9 Ватравогнище.
10 Довга на сажень сурма з дерева i з кори.
11 Суточки - обгороджена гiрська стежка.
12 Жiнота.
13 Негода, дощi.
14 Гiрська стежка.
15 Огорожа з дерев'яних лат.
16 Повiтка на сiно.
17 Дерев'яний намет, в якому живуть вiвчарi та роблять сир (будз,
бриндзю).
18 Дерев'яна посудина.
19 Коров'ячий пастух.
20 Струнка - намет для до©ння овець.
21 Козар - козячий пастух.
22 Полицi пiд дахом.
23 Сироватка.
24 Туман.
25 Картопля.
26 Г а б а - хвиля.
27 Г о ц - водопад.
28 К а ш i ц а - дерев'яна обшивка берегiв.
29 На роботах у лiсi.
лiсу, i вступили у густу заросль смерiчок.
- Чогось так змарнiв? Ци ти недужий? - обiзвалась Марiчка.
- За тобов, душко Марiчко... за тобов банував...- Не питав, куди йдуть.
Йому було так добре з нею.
- Чи пам'ята ш, серце Iванку, як ми сходились тут, у сему лiсi: ти менi
йграв, а я закладала сво© руки тобi за шию та й цiлувала кучерики любi?
- Ой пам'ятаю, Марiчко, й повiк не забуду...
Вiн бачив перед собою Марiчку, але йому дивно, бо вiн разом з тим зна ,
що то не Марiчка, а нявка. Йшов поруч iз нею й боявся пустити Марiчку
вперед, щоб не побачить криваву дiрку ззаду у не©, де видно серце, утробу
i все, як се у нявки бува . На вузьких стежках вiн туливсь до Марiчки, аби
йти рядом, аби не лишитися ззаду, i чув тепло ©© тiла.
- Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тодi,
пам'ята ш, як билась стариня наша, а я тремтiла пiд возом, бачачи кров...
- Ти побiгла потому, я кинув тво© уплiтки в воду, а ти дала менi
цукерок...
- Я тебе покохала одразу...
Вони все заглублялися в лiс. Чорнi смереки добродушно простягали над
ними сво© мохнатi лаби, наче благословляли, скрiзь панувала строга, в собi
замкнута тиша, i тiльки в долинах розбивалася шумом пiниста сваволя
потокiв.
- Раз я хотiла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у
папороть i лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й
дусила у собi смiх. А коли врештi знайшов, шо ти зробив зо мною?..
- Ха-ха!
- Iгiй!.. Безвстиднику ден...
Мило надула губи i так лукаво поглядала на нього.
- Ха-ха! - смiявся Iван.
- Ха-ха! - смiялися обо , притулившись до себе. Вона нагадала йому всi
©хнi дитячi забави, холоднi купелi у потоках, жарти i спiванки, страхи i
втiхи, гарячi обiйми i муку розлуки. Всi тi милi дрiбнички, якi грiли ©м
серце.
- Чому так довго не вертав з полонини, Iванку? Що там робив-есь?
Iвана кортiло ©й розказати, як його кликала у полонинi лiсна, прибравши
голос Марiчки, але вiн обминав тоту згадку. Свiдомiсть його дво©лась. Чув,
що коло його Марiчка, i знав, що Марiчки нема на свiтi, що се хтось iнший
веде його у безвiстi, у неде©, щоб там загубити. А проте йому добре було,
вiн йшов за ©© смiхом, за ©© щебетанням дiвочим, не боячись нiчого, легкий
й щасливий, яким був колись.
Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар -
все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було.
Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах,
таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та
спливав у долину шумом потокiв.
- А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не
©ла, не спала, спiванки розгубила, свiт мнi зiв'яв... Поки ми ся та й
любили, сухi дуби цвiли, а як ми ся розлучили, сиренькi пов'яли...
- Не кажи так, Марiчко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й
довiку укупi будем...
- Довiку? Ха-ха...
Iван здригнувся i став. Сухий зловiсний смiх рiзнув йому по серцi.
Неймовiрно озирнувся на не©.
- Смi шся, Марiчко?
- Що ти, Iванку! Я не смiялась. То тобi вчулось. Ти вже пристав? Тобi
трудно iти? Ходiм ще трошки. Ходiмо!..
Вона благала - i вiн пiшов далi, мiцно притиснувшись плечем до плеча, з
одним бажанням - йти так, щоб не лишитись позаду i не побачить, що у
Марiчки замiсть одежi, замiсть спини... Е, що там... не хотiв думать.
Лiс все густiшав. Прiлий дух гнилих пнiв, запах кладовища лiсного йшов
на них з пущi, де трухлiли мертвi смереки та гнiздились поганi гриби -
гадяр i голубiнка. Великi камiння холодiли пiд слизьким мохом, голi корнi
смерек заплiтали стежки, вкритi верствою сухо© глицi.
Вони йшли далi й далi, забирались в холодний i непривiтний глиб
верховинних лiсiв.
Прийшли на полянку. Тут було трохи яснiше, смереки наче замкнули поза
собою чорнiсть глибоко© ночi.
Враз Марiчка здригнулась i стала. Витягла шию i наслухала. Iван
помiтив, як тривога слизнула по обличчi у не©, звела ©© брови. Що сталось?
Але Марiчка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на
знак мовчання i раптом зникла. Все се сталось так несподiвано й чудно, що
Iван не встиг спам'ятатись.
Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Вiн постояв трохи па мiсцi,
сподiваючись, що Марiчка надiйде зараз, але коли ©© довго не було, вiн
стиха покликав:
- Марiчко!..
М'яке запинало смерекового гiлля ковтнуло той поклик, i знов було тихо.
Iван стривоживсь. Хотiв шукати Марiчку, але не звав, в який бiк iти, бо
не помiтив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лiсi або
зiрватись у прiрву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь i буде знати,
куди вернутись.
Iван накидав сухих галузок i пiдпалив. Вогонь потрiшав трохи пiдсподом
i вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тiнi кострубатих
смерек i залюднили полянку.
Iван сiв на пеньок i обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими
пнями, колючою сiткою гострих вершкiв, мiж якими вилась дика малина.
Спiднi галузки смерек, тонкi й посохлi, звисала додолу, як руда борода.
Сум знову обняв Iвана. Вiн знову був сам. Марiчка не йшла. Закурив
люльку i вдивлявся в погонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж
врештi прийти Марiчка. Йому навiть здавалось, що вiн чу ©© ходу i трiск
пiд ногами гiллячок. О! Врештi, вона... Хотiв встати i пiти ©й назустрiч,
але не встиг.
Сухi гiллячки розсунулись тихо, i з лiсу вийшов якийсь чоловiк.
Вiн був без одежi. М'яке темне волосся покривало все його тiло, оточало
круглi i добрi очi, заклинилось на бородi i звисало на грудях. Вiн склав
на великий живiт зарослi вовною руки i пiдiйшов до Iвана.
Тодi Iван зразу його пiзнав. Се був веселий чугайстир, добрий лiсовий
дух, що боронить людей од нявок. Вiн був смертю для них: зловить i
роздере.
Чугайстир добродушно всмiхнувся, клiпнув лукаво оком i поспитав Iвана:
- Куди побiгла?
- Хто?
- Нявка.
"Се вiн про Марiчку,- з ляком подумав Iван, i серце сильно закалатало
йому в грудях: - Ось чого вона зникла!.."
- Не знаю... Не видiв,- байдужно обiзвався Iван i запросив чугайстра:
- Сiдайте.
Чугайстир сiв на пеньок, обтрусився з сухого листу i простяг до вогню
ноги.
Обо мовчали. Лiсовий чоловiк грiвсь коло ватри та розтирав собi
круглий живiт, а Iван думав уперто, яким би чином довше затримать
чугайстра, щоб Марiчка якнайдалi встигла втекти.
Але чугайстир сам допомiг.
Пiдморгнув до Iвана лукавим оком i обiзвався:
- Може б, ти трошки пiшов зо мною у танець?
- А чому б нi? - радо пiднявся Iван.
Докинув у ватру смерiччя, поглянув па постоли, обсмикнув сорочку на
собi i став до танцю.
Чугайстир поклав волохатi руки на боки i вже хитався.
- Ну, починай!..
Що ж, як починати, то починати.
Iван тупнув на мiсцi, виставив ногу, струснув усiм тiлом i поплив в
легкiм гуцульськiм танцi. Перед ним смiшно вихилявся чугайстир. Вiн
прижмурював очi, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслi,
як у ведмедя, незграбно тупцяли на однiм мiсцi, згинались i розгинались,
як грубi обiддя. Танець, видимо, його загрiвав. Вiн вже пiдскакував вище,
присiдав нижче, додавав собi духу веселим бурчанням i оддувався, неначе
ковальський мiх. Пiт краплями виступав круг очей, стiкав струмочком од
чола до рота, пiд пахвами й на животi блищало у нього, як у коняки, а
чугайстир вже розiйшовся:
- Гайдук раз! Ще такий! - кричав на Iвана i бив п'ятами в землю.
- Ще кривий!.. Ще слiпий!..-пiддавав жару Iван. - Го-го! Як танцювати,
то танцювати.
- Най буде так! - плескав в долонi чугайстир, i присiдав до землi, i
крутився круг себе.
- Ха-ха-ха! - хльоскав себе по стегнах Iван.
Хiба вiн не годен вже танцювати?
Ватра розгорялась веселим вогнем i оддiляла од танцюючих тiнi, що
корчились й бились на залитiй свiтлом полянцi.
Чугайстир втомлявся. Щохвилини пiдносив до лоба руку, всю в брудних
нiгтях, обтираючи пiт, i вже не скакав, а тiльки дрiбно трусив волохатим
тiлом на мiсцi.
- Може, вже буде? - сапав чугайстир.
- Е, нi... ще трошки.
Iван i сам умлiвав од утоми. Загрiвся, був увесь мокрий, ноги болiли у
нього, а груди ледве ловили вiддих.
- Я ще заграю до танцю,- бадьорив вiн чугайстра й сягнув по флояру за
черес.- Ти ще тако© не чув, небоже...
Вiн заграв пiсню, що пiдслухав у щезника в лiсi: " мо© кози!.. мо©
кози!.." - i чугайстир, оживлений згуками пiснi, знов вище пiдкидав п'яти,
заплющив од вдоволення очi i наче забув про утому.
Тепер Марiчка могла бути спокiйна.
"Тiкай, Марiчко... не бiйся, душко... твiй ворог танцю ",- спiвала
флояра.
Шерсть прилипла до тiла чугайстра, наче вiн тiльки що вилiз з води,
слина стiкала цiвкою з рота, одкритого втiхою рухiв, вiн весь блищав при
вогнi, а Iван пiддавав йому духу веселою грою i, наче в нестямi, в знемозi
i в забуттi, бив в камiнь поляни ногами, з яких облетiли вже постоли...
Нарештi чугайстир знемiгся.
- Буде, не можу...
Впав на траву i важко сапав, заплющивши очi. Iван звалився на землю
рядом з чугайстром. I так дихали разом.
Врештi чугайстир стиха хихикнув:
- Ну й вимахавсь нинi я файно...
Пом'яв задоволено круглий живiт, покректав, розгладив на грудях волосся
й почав прощатись.
- Дякувать красно за танець...
- Iдiть здоровi.
- Май ся гаразд...
Розсунув сухi гiллячки смереки i впiрнув в лiс.
Полянку знов обняли морок i тиша. Дотлiваюча ватра клiпала в пiтьмi
одиноким червоним оком.
Але де була Марiчка?
Iван мав ще багато ©й розказати. Вiн чув потребу оповiсти ©й цiле сво
життя, про свiй тусок за нею, безрадiснi днi, свою самотнiсть серед
ворогiв, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може,
налiво? Йому здалося, що вiн бачив ©© востанн з лiвого боку.
Iван подався налiво. Тут була гущина. Смереки так тiсно збилися в купу,
що трудно було пролазить мiж ©х шершавими пнями. Сухi нижнi гiллячки
кололи йому лице. Але вiн йшов. Брiв у густiй пiтьмi, спотикався i
натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його
кличе. Ставав, зата©вши у грудях вiддих, i прислухався. Але лiс наливала
така глибока тиша, що шелестiння сухих гiллячок, об якi терся плечем,
здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лiсi.
Iван йшов далi, простягнувши наперед руки, неначе слiпець, який ловить
руками повiтря зi страху наткнутись на перешкоду.
Раптом до його вуха долетiло тихеньке, ледве вловиме дихання:
- Iва!..
Голос iшов ззаду, десь з глибини, наче добувався крiзь море смереково©
глицi.
Значить, Марiчка була не тут.
Треба було вертатись назад. Iван поспiшавсь, стукавсь колiньми в
смереки, одводив руками гiллячки i жмурив очi, щоб не наколотись на хвою.
Нiч наче чiплялась йому за ноги i не пускала, а вiн волiк ©© за собою та
розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля пiд
його ногами почала спускатись в долину. Великi камiння перетинали йому
дорогу. Вiн ©х обходив, сковзаючись раз у раз на слизькiм мху,
спотикаючись на цупкому корiннi, тримаючись за траву, щоб не зiрватись.
I знову з провалля, з-пiд його нiг, дiйшов до нього слабенький поклик,
заглушений лiсом:
- Iва-а!..
Вiн хотiв одгукнутись на голос Марiчки, але не смiв, щоб не почув
чугайстир.
Тепер вже звав, де ма ©© шукати. Податись управо i спуститися вниз.
Але тут було iще крутiше, i здавалося дивним, як могла злiзти звiдси
Марiчка. Дрiбнi камiння сипались пiд ногами в Iвана, з глухим гарчанням
спадаючи в чорну глибiнь. Але вiн, зручний i звиклий до гiр, умiв
спинитись на краю кручi i знов обережно шукав пiдпори для нiг. Дедалi
ставало труднiше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелi
i повис на руках. Не знав, що там пiд ним, але чув холод i зловiсне
дихання безоднi, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу.
- Iва-а! - стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик
кохання i муки.
- Iду, Марiчко! - билась в Iванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть
звiдти.
Вiв вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як дикий баран, ледве
ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги, припадав грудьми до
гостро© скелi, тратив часами грунт пiд ногами i крiзь гарячий туман
бажання, в якому котився в долину, чув тiльки, як його наглить дорогий
голос:
- Iва-а!..
- Я тут! - крикнув Iван i почув раптом, що його тягне безодня. Схопила
за шию, перегнула назад. Хапав руками повiтря, ловив ногою камiнь,
одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою
в тiлi. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить. як птах,
пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що
стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що
скорчив тiло,- i все розплилось в червонiм вогнi, в якому згорiло його
життя...
Друго© днини знайшли пастухи ледве живого Iвана.
* * *
Сумно повiстувала трембiта горам про смерть.
Бо смерть тут ма свiй голос, яким промовля до самотнiх кичер. Били
копитами конi по каменистих плаях, i постоли шуршали у пiтьмi ночi, як з
леговищ людських, загублених в горах, поспiшали сусiди на пiзнi вогнi.
Згинали перед тiлом колiна, складали на груди мерцевi грошi - на перевiз
душi, i мовчки засiдали на лави. Мiшали сиве волосся з вогнем червоних
хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.
Смертельне свiтло сплiтало сiтку однакових тiней на мертвiм i на живих
обличчях. Драглiли вола багатих газдинь, тихо сяли старечi очi перед
повагою смертi, мудрий спокiй днав життя i смерть, i грубi запрацьованi
руки важко лежали у всiх на колiнах.
Палагна поправляла полотно на мерцевi, а ©© пальцi 20 чули холод
мертвого тiла, тодi як теплий солодкавий дух воску, що стiкав по свiчках,
пiдiймав з грудей до горла жалiсть.
Трембiти плакали пiд вiкном.
Жовте лице Iвана спокiйно лежало на полотнi, замкнувши у собi щось
тiльки йому вiдоме, а праве око лукаво дивилось з-пiд пiднятого трохи
повiка на купку мiдяних грошей на грудях, на стуленi руки, в яких горiла
свiчка.
В головах тiла невидимо спочивала душа: вона ще не смiла вилетiть з
хати. Палагна зверталась до не©, до то© ЗО самотньо© душеньки мужа, що
сиротливо тулилась до нерухомого тiла.
- Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавива ш мозолi на
мо©х пучках? А в котру онь дорiжку вибира шся, мужу, вiдки виглядати маю
тебе? - голосила Палагна, i грубий голос ©© переривався в жалiбних нотах.
- Файно голосить...- кивали головами старi сусiдки i чули одвiтнi
зiтхання, що розпливались в шумi людських голосiв.
- Ми разом пастушили в полонинi... Раз якось паслисьмо вiвцi, та й
звiяв студений вiтер, гейби взимi... Така вiхола крутить, що свiтку не
видно, а вiн, небiжчик... - оповiдав азда сусiдам. А в сусiдiв уста
ворушились од сво©х згадок, бо годилось потiшить засмучену душу, розлучену
8 ТIЛОМ.
- Ти пiшов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер аздувати, з
ким буду худiбчину доглядати?..- питала чоловiкову душу Палагна.
В одчиненi дверi, просто з темно© ночi, вступали у хату все новi гостi.
Згинались перед тiлом колiна, бряжчали мiдянi грошi на грудях в Iвана, i
посувались на лавах люди, щоб дати мiсце новим.
Грубi свiчi тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блiдий
поломiнь лизав сперте повiтря, i синiй чад, змiшавшись з нудним запахом
воску та з випаром тiл, висiв над глухим гомоном в хатi.
Ставало тiсно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мiшалось з
диханням, упрiлi чола ловили у себе блиск смертельного свiтла, що запалило
мiнливi вогнi на дротяних запасках, на чересах та табiвках. А хата усе
сповнялась новими гiстьми, що вже товпились бiля порога.
Тiло рушало. Бiластi плями, як лиша©, повзли по ньому ледве помiтною
тiнню.
- Мужу мiй солоденький, на бiду-сь мя лишив... - жалiлась Палагна.- Не
буде кому нi у мiсто пiти, нi принести, нi дати, нi взяти, нi привезти...
А за вiкном тужливо повiстувала про се трембiта, додаючи ©й жалю.
Чи не багато вже суму мала бiдна душа?
Така думка, видимо, та©лась пiд вагою гнiтучого смутку, бо од порога
починався вже рух. Ще несмiливо тупали ноги, пхалися лiктi, гуркотiв часом
ослiн, голоси рвались та мiшались в глухому гомонi юрми. I ось раптом
високий жiночий смiх гостро розтяв важкi покрови суму, i стриманий гомiн,
наче поломiнь, бухнув з-пiд шапки чорного диму.
- Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! - басив зсередини молодий голос,
i в одповiдь йому покотився придушений смiх:
- Ха-ха! Носатий!..
- Не хочу.
Починалась забава.
Тi, що сидiли ближче до дверей, повернулись спиною до тiла, готовi
при днатись до гри. Весела усмiшка розтягнула ©м лиця, перед хвилею
скупленi в смутку, а за ць переходив все далi i далi, захоплював ширше i
ширше коло i вже добирався аж до мерця.
- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
Свiтло коливалось од смiху i чадiло димом.
Один за другим гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було
весело й тiсно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче зата нi думки його
ворушили, безперестанку мiняючи вираз. В пiднятому кутику вуст немов
застрягло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий
цвiт...
При сiнешнiх дверях вже цiлувались.
- А на ким висиш?
- На Анничцi чорнявiй.
Анничка буцiм не хотiла i упиралась, але десятки рук випихали ©© з
тiсно© юрми, i гарячi уста пiддавали охоти:
- Йди, дiвонько, йди...
I Анничка обiймала за шию того, що висiв, та смачно цiлувала в уста при
загальних радiсних криках.
Про тiло забули. Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились
скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха.
Молодицi липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть
смертельне свiтло i затертись образ мерця, вони охоче йшли цiлуватись,
байдужi до чоловiкiв, якi так само обiймали та тулили чужих жiнок.
Дзвiнкi поцiлунки лунали по хатi i сплiтались з плачем сумно© трембiти,
що все ознаймляла далекi гори про смерть на самотнiй кичерi.
Палагна не голосила бiльше. Вже було пiзно i треба було прийняти
гостей.
Веселiсть все розпалялась. Робилось душно, люди прiли у кептарах,
дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже
псувався. Всi говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповiдали сво©
пригоди i реготались. Махали руками, гупали один одному в спину i моргали
на челядь.
Тi, що не мiстились у хатi, розклали на подвiр'© вогонь i справляли
коло нього веселi грища. В сiнях згасили свiтло, дiвки дико пищали, а
парубки душились од смiху. Забава трясла стiнами хати та била хвилями
зойку в спокiйне ложе мерця.
Жовтий вогонь свiчок притьмився в густому повiтрi.
Навiть старi приймали участь в забавi. Безжурний регiт трусив ©х сивим
волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилi пеньки зубiв. Вони
помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтiли.
Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жiночий вереск роздирав вуха,
гримiли ослони, зрушенi з мiсця, i стукались в лаву, де лежав мрець.
- Ха-ха!.. Ха-ха!..- котилось од покутi до порога, i цiлi ряди людей
згинались од смiху удво , придушивши руками живiт.
Серед писку i глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом
згукiв.
- Що ма молоти? - завзято вигукував мельник.
- Ма мо кукурудзу...- пхались до нього дiвки, i сварились мiж собою
жиди, прилiпивши довгi бороди з клоччя.
Тугий скруцак з рушника, мокрий i замашний, гатив з лускотом в спини
направо й налiво. Вiд нього тiкали, серед реготу й крику, перекидаючи
стрiчних, збиваючи пил i псуючи повiтря. Помiст двигтiв у хатi пiд вагою
молодих нiг, i скакало на лавi тiло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе
ще грала загадкова усмiшка смертi.
На грудях тихо бряжчали мiдянi грошi, скинутi добрими душами на
перевiз.
Пiд вiкнами сумно ридали трембiти.
Жовтень 1911, Чернiгiв
1 Безлiснiй горi.
2 Штани.
3 Ц а р и н к а - обгороджений сiнокiс близько од оселi.
4 Смереки, рiд наших ялинок.
5 О с т р и в а - суха смерека з галузками, на якiй сушиться сiно.
6 Худоба.
7 Диких верхах гiр.
8 Лiсовi ягоди.
9 Ватравогнище.
10 Довга на сажень сурма з дерева i з кори.
11 Суточки - обгороджена гiрська стежка.
12 Жiнота.
13 Негода, дощi.
14 Гiрська стежка.
15 Огорожа з дерев'яних лат.
16 Повiтка на сiно.
17 Дерев'яний намет, в якому живуть вiвчарi та роблять сир (будз,
бриндзю).
18 Дерев'яна посудина.
19 Коров'ячий пастух.
20 Струнка - намет для до©ння овець.
21 Козар - козячий пастух.
22 Полицi пiд дахом.
23 Сироватка.
24 Туман.
25 Картопля.
26 Г а б а - хвиля.
27 Г о ц - водопад.
28 К а ш i ц а - дерев'яна обшивка берегiв.
29 На роботах у лiсi.