Коллоди Карло. Пригоди Піноккіо

   Добросердий Джеппетто дістав ножа і з воістину ангельським терпінням почистив усі три груші та поклав шкірку на край столу.
   Піноккіо, миттю вмоловши першу грушу, хотів було викинути серцевину, та Джеппетто притримав його за руку і сказав:
   – Не кидай. На цьому світі все може знадобитись.
   – Невже ви думаєте, що я їстиму недогризок?! – зі зміїним єхидством вимовив Дерев’яний Хлопчик.
   – Хтозна! Все може бути, – спокійно відповів Джеппетто.
   Так чи інак, але всі три серцевини не полетіли за вікно, а їх було покладено на край столу поряд зі шкірками.
   Піноккіо з’їв або, правильніше, проковтнув три груші, потім солодко позіхнув і сказав плаксивим голоском:
   – Я ще не наївся!
   – Але, мій хлопчику, в мене нічого більше немає.
   – Невже нічого?
   – У мене залишилися тільки шкірки і серцевини від груш.
   – Ну що ж, – сказав Піноккіо, – якщо нічого кращого немає я, мабуть, з’їм шматочок шкірки.
   І він став жувати. Спочатку скривив губи, але потім умить заточив усі шкірки, а вслід за ними – серцевини.
   Покінчивши з їжею, задоволено погладив свій живіт і весело мовив:
   – Ось тепер мені вже справді непогано!
   – Бачиш, – зауважив Джеппетто, – я мав рацію, коли казав тобі, що не можна бути таким вередуном! Мій любий, ніколи не знаєш напевне, що з нами станеться. А статися може що завгодно…

Розділ 8
Джеппетто майструє Піноккіо пару нових ніг і продає власну куртку, аби придбати для нього буквар

   Не встиг Дерев’яний Хлопчик угамувати свій голод, як почав стогнати і плакати: йому кортіло мати нові ноги.
   Проте Джеппетто вирішив покарати його за непослух і півдня не відгукувався на його ниття й благання. Нарешті він сказав:
   – З якого доброго дива я робитиму тобі нові ноги? Чи не для того, щоб ти знову дав драла?
   – Я присягаюся вам, – мовив Піноккіо, схлипуючи, – що тепер я буду хороший.
   – Так кажуть усі діти, коли їм хочеться щось випросити, – заперечив Джеппетто.
   – Я обіцяю піти до школи і старанно вчитися.
   – Усі діти розповідають такі казки, коли їм треба щось вициганити.
   – Але я не такий, як усі діти! Я значно кращий і завжди кажу правду. Я обіцяю вам, тату, що навчуся ремеслу і буду втіхою й підмогою у вашій старості.
   Джеппетто вдавав сердитого, проте його очі блищали від сліз, а серце краялось, коли він бачив свого Піноккіо в такому жалюгідному стані. Тому він більше не сварився, а дістав інструмент, два бруски добре просушеного дерева і взявся до роботи.
   Менш ніж за годину ноги були готові: дві стрункі, сухі, жилаві ноги. Справжній скульптор не зміг би зробити ліпше.
   Потім Джеппетто сказав Дерев’яному Хлопчикові:
   – Заплющ очі і спи!
   Піноккіо скліпив повіки і вдав, що спить. Поки він прикидався, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі трохи клею і акуратно приклеїв йому обидві ноги так майстерно, що не можна було розібрати, в якому місці вони склеєні.
   Щойно хлопчина відчув, що в нього знову є ноги, він одразу ж схопився на них і став стрибати й перекидатися, не тямлячи себе з радості.
   – У подяку за все, що ви для мене зробили, – сказав Піноккіо, звертаючись до батька, – я хочу негайно йти до школи.
   – Чудово, мій хлопчику!
   – Але щоб я міг іти до школи, мене треба хоч якось одягнути.
   Бідний, як церковна миша, Джеппетто не мав навіть чентезімо в кишені, тож справив для Піноккіо костюмчик з паперу, пару черевиків з деревної кори і ковпак із хлібного м’якуша.
   Піноккіо відразу ж побіг до миски з водою, аби подивитись у неї, як у люстро, і до того тішився своєю зовнішністю, що вигукнув, гордий, як павич:
   – Я виглядаю, як справжній синьйор!
   – Це так, – відповів Джеппетто, – але затям: не красивий одяг робить з людини синьйора, а чистий.
   – Однак, – промовив Дерев’яний Хлопчик, – я все ще не можу йти до школи, бо мені бракує однієї речі, до того ж найголовнішої.
   – А саме?
   – У мене немає букваря.
   – Твоя правда. Та як нам дістати буквар?
   – Це ж просто: треба піти і купити.
   – А гроші?
   – У мене їх немає.
   – У мене також, – скрушно похитав головою старий.
   Навіть Піноккіо, що до цієї хвилини був доволі легковажним, зажурився, бо, коли горе є справжнім горем, його розуміє кожен, навіть дитина.
   – Будь, що буде! – раптом вигукнув Джеппетто і схопився з місця.
   Він напнув на себе стару, подерту і перештопану оксамитову куртку і хутко вийшов з дому.
   Незабаром повернувся, тримаючи в руках буквар для сина, але куртки на ньому вже не було.
   Бідолашний старий прийшов у самій сорочці, а на вулиці йшов сніг.
   – А куртка, тату?
   – Я її продав.
   – А для чого ви її продали?
   – Бо мені жарко.
   Піноккіо відразу ж зрозумів, у чім річ. Не в силах стримати хвилю вдячності, він кинувся старому на шию і розцілував йому всеньке обличчя.

Розділ 9
Піноккіо продає буквар, аби відвідати ляльковий театр

   Щойно заметіль ущухла, Піноккіо взяв нового букваря під пахву і пішов до школи. Дорогою в його маленькій голівці роїлися тисячі різних нікчемних думок, він вимріював десятки повітряних замків, один прекрасніший за іншого. Наш дерев’яний герой казав собі:
   – Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра – писати, а післязавтра – лічити. А потім – я ж неймовірно спритний – зароблю купу грошей і на ці самотужки зароблені гроші насамперед куплю красиву суконну куртку своєму батькові. Та що там суконну! Я дістану для нього куртку зі щирого золота й срібла, з ґудзиками із самоцвітів. Добряга і справді заслужив на це, адже тепер він бігає в самій сорочці, і все заради того, щоб я мав книжки і міг навчатися… У такий-то собачий холод! Є жертви, на які ладні піти лише батьки!
   У момент цієї зворушливої промови до самого себе його вуха вловили віддалені звуки флейти і барабанів: «Ту-ту-ту, ту-ту-ту, бум-бум-бум! Бум!»
   Він зупинився і прислухався. Звуки долинали здалеку, де закінчувалася довжелезна дорога, що вела до маленького села на березі моря.
   – Що це за музика? Шкода, що мені треба йти до школи, а то б…
   І вмить у нього все перевернулося в голові. Постав непростий вибір: школа або музика.
   – Сьогодні я піду до музики, а завтра в школу. Школа нікуди не втече, – вирішив нарешті наш хитрун.
   Сказано – зроблено. Він звернув на дорогу, з кінця якої було чути музику, і помчав по ній щодуху. Що далі хлопчина біг, то виразніше ставали звуки флейт і барабанів: «Ту-ту-ту, ту-ту-ту, бум-бум-бум! Бум!»
   Незабаром він опинився на людному майдані. Натовп юрмився перед великим дерев’яним балаганом зі строкатою полотняною завісою.
   – Що це за балаган? – запитав Піноккіо у маленького сільського хлопчика.
   – Читай, що написано на афіші, тоді знатимеш!
   – Я залюбки це зробив би, але саме сьогодні я не вмію читати.
   – Браво, віслюче! Тоді я тобі прочитаю. На афіші написано вогненно-червоними літерами: «ВЕЛИКИЙ ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР».
   – І давно почалася вистава?
   – Вона саме починається.
   – І скільки треба платити за вхід?
   – Чотири сольдо.
   Піноккіо, який аж згорав з цікавості, забув про будь-яку пристойність. Він безсоромно запитав у хлопчика:
   – Чи не позичиш мені до завтра чотири сольдо?
   – Я залюбки це зробив би, – відповів той глузливо, – але саме сьогодні я не можу.
   – За чотири сольдо я продам тобі свою курточку, – сказав Дерев’яний Хлопчик.
   – Навіщо мені твоя куртка з кольорового паперу! Варто їй змокнути під дощем, і я її більше не побачу.
   – Можливо, ти купиш мої черевики?
   – Непогані, непогані, та не для носіння, а для розпалювання плити.
   – Що ти мені даси за ковпак?
   – Ото вдала покупка! Ковпак із хлібного м’якуша! Миші з’їдять його в мене на голові.
   Що тут вдієш? Піноккіо прикусив язика. Хотів було зробити останню пропозицію, та йому забракло мужності. Він вагався, зволікав, крутився туди-сюди. Врешті-решт сказав:
   – Даси мені чотири сольдо за новий буквар?
   – Я хлопчик і не купую в інших хлопчиків, – відповів його маленький співбесідник, що виявився значно розсудливішим за Піноккіо.
   – Беру буквар за чотири сольдо! – вигукнув якийсь барахольник, що чув усю розмову.
   За мить книгу було продано.
   А тим часом удома бідолашний Джеппетто в самій сорочині тремтів од холоду, бо проміняв свою куртку на букваря.

Розділ 10
Ляльки впізнають свого братика Піноккіо і влаштовують йому грандіозну зустріч. Та в найурочистішу мить з'являється господар театру. Піноккіо наражається на страшну небезпеку

   Поява Піноккіо в ляльковому театрі трохи не спричинила революцію. Піднялася завіса, вистава почалася.
   На сцені грали Арлекін і Пульчінелла, вони лаялися і сварилися та, як зазвичай, раз у раз погрожували один одному порцією ляпасів і стусанів.
   Глядачі заливалися від сміху, дивлячись на ляльок, що так правдоподібно сварилися, ніби вони справді були розумними істотами – людьми з нашого світу.
   Раптом Арлекін перервав виставу, вказав рукою вглиб зали і звернувся до публіки трагічним голосом:
   – О, сили небесні! Невже це правда, чи я сплю, а чи марю? Їй же право, там, позаду, Піноккіо!
   – Точно, Піноккіо! – вигукнув Пульчінелла.
   – Так, це він! – зойкнула синьйора Розаура, вигулькнувши з-за лаштунків.
   – Піноккіо! Піноккіо! – крикнули всі ляльки і підстрибом висипали на сцену.
   – Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!
   – Піноккіо, підведися, друже! – гукнув Арлекін. – Іди сюди і впади до моїх обіймів, обніми своїх дерев’яних братів!
   Після цього сердечного запрошення Піноккіо неймовірним стрибком перенісся із задніх рядів до оркестрової ями. Ще стрибок – і він опинився на голові диригента, звідки стрибнув на сцену.
   Годі навіть уявити, скільки обіймів, дружніх стусанів і щиглів отримав Піноккіо на доказ щирого і непорушного братерства акторів і актрис дерев’яної трупи.
   Поза сумнівом, це був зворушливий спектакль, однак глядачам у залі урвався терпець, їм кортіло побачити продовження комедії, і вони почали кричати:
   – Давайте комедію! Давайте комедію!
   Вони могли б поберегти свої голосові зв’язки, позаяк ляльки навіть не збиралися продовжувати виставу, а навпаки, здійняли галас із подвоєною силою, підняли Піноккіо на плечі і з тріумфом піднесли до передньої рампи.
   Аж тут з’явився лялькар – власник балагана, величезний потворний синьйор, сам вигляд якого наганяв жаху. Його ковтунувата борода, чорна, мов чорнильна пляма, була така довга, що діставала долівки, і йдучи він наступав на неї. Рот він мав широкий, як піч, а очі скидались на два червоні скляні ліхтарі зі свічками, що палахкотять усередині. В руках здоровань тримав товстенного батога, сплетеного зі змій та лисячих хвостів.
   Раптова поява господаря театру змусила всіх завмерти й оніміти. Ніхто не смів голосно дихнути. Можна було почути, як пролітає муха.
   Бідолашні ляльки затремтіли, мов осикові листочки.
   – З якого дива ти зчинив безлад у моєму театрі? – запитав лялькар, звертаючись до Піноккіо хрипким голосом застудженого людожера.
   – Повірте мені, пане, я в цьому не винен.
   – Гаразд, годі! Сьогодні ввечері я з тобою поквитаюсь.
   Після вистави господар пішов на кухню і взявся готувати вгодованого баранця собі на вечерю. Він довго й ретельно обсмажував його на рожні. Та щоб запекти м’ясо до хрусткої шкірочки, бракувало дрів. Тоді він покликав Арлекіна й Пульчінеллу та наказав їм:
   – Притягніть сюди Піноккіо. Він висить он там, на цвяху! Здається, його зроблено з непоганого сухого дерева. От він і стане чудовим полум’ям для моєї печені.
   Арлекін і Пульчінелла ніяково тупцювали на місці, але так і не змогли подолати свій страх під лютим оком господаря. Вони пішли виконувати наказ і незабаром повернулися на кухню разом з бідахою Піноккіо, що звивався, наче вугор на піску, і відчайдушно волав:
   – Тату, врятуйте мене! Не хочу помирати! Я ще молодий, аби помирати!

Розділ 11
Напад чхання у Манджафоко. Піноккіо розчулює власника лялькового театру і згодом рятує від смерті свого друга Арлекіна

   Господар лялькового театру Манджафоко (таке він мав ім’я) був потворний із себе. Найпотворнішою здавалася ковтунувата чорна борода, яка щитом укривала його груди і ноги. Та загалом він був непоганий дядько. Коли до нього принесли бідолашного Піноккіо, що відчайдушно борсався і кричав «Не хочу помирати!», йому стало шкода Дерев’яного Хлопчика. Якийсь час у його душі боролися співчуття із відчуттям голоду. І, коли, нарешті, перше почало брати гору, він раптом став голосно чхати.
   Щойно кухня здригнулася від чхання, Арлекін, який до того часу стояв убитий горем, просяяв і нахилився до Піноккіо, прошепотівши йому на вухо:
   – Гарна звістка, братику! У хазяїна напад чхання, а це означає, що йому стало шкода тебе, а отже, ти маєш шанси порятуватися!
   Слід зауважити: тоді як інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть собі очі, Манджафоко в такій ситуації починав чхати. У такий дивний спосіб він виявляв свою чуйність.
   Удосталь начхавшись, власник театру гримнув на Піноккіо:
   – Годі скімлити! Від твого ниття у мене починаються коліки в животі… Так коле, що я майже… майже… Апчхи! Апчхи!
   – На здоров’я! – сказав Піноккіо.
   – Дякую. Твої батьки ще живі? – поцікавився Манджафоко.
   – Батько живий. Матір я ніколи не знав.
   – Твій батько дуже засмутився б, якби я кинув тебе на розпечене вугілля! Бідолашний старий, мені його дуже шкода!.. – І він чхнув ще тричі.
   – На здоров’я! – сказав Піноккіо.
   – Дякую. Втім, я теж гідний співчуття. Ти ж бачиш, що у мене немає дрів, аби підсмажити баранця, і ти – скажу тобі по правді – дуже мені знадобився б. Але я пожалів тебе. Натомість я спалю когось із моєї трупи. Агов, поліцейські!
   За цією командою раптом ніби з повітря виникли двоє довготелесих скелетоподібних дерев’яних поліцейських з оголеними шаблюками в руках.
   І господар театру наказав їм грубим голосом:
   – Хапайте Арлекіна, добряче зв’яжіть його і киньте у вогонь. Мій баранець має добряче засмажитись до хрумкої шкірочки.
   Уявіть собі стан небораки Арлекіна! Він так злякався, що аж ноги підкосилися, і він упав на долівку.
   Піноккіо, побачивши цю приголомшливу сцену, кинувся господареві до ніг і гірко заплакав, залив сльозами всю його довгу бороду, благаючи:
   – Згляньтеся, синьйоре Манджафоко!
   – Тут немає ніяких синьйорів, – суворо відповів власник лялькового театру.
   – Помилуйте, синьйоре кавалер!
   – Тут немає ніяких кавалерів.
   – Пожалійте, синьйоре командор!
   – Тут немає ніяких командорів.
   – Пощадіть, ваша величносте!
   Почувши, що його титулують «величністю», лялькар просяяв і відразу ж подобрішав. Він гонористо мовив, звертаючись до Піноккіо:
   – То чого ти там просиш?
   – Милості для бідолашного Арлекіна.
   – Тут милість недоречна. Я маю кинути його у вогонь, бо хочу, щоб мій баранець добре просмажився.
   – Тоді, – Піноккіо гідно підвів голову, жбурнув свого ковпака з хлібного м’якуша і сміливо повторив, – тоді я знаю, що мені робити. Вперед, синьйори поліцейські! В’яжіть мене і кидайте в полум’я. Я не можу допустити, щоб Арлекін, мій добрий друг, помер замість мене!
   Ця гучна героїчна заява розчулила всіх присутніх ляльок. Навіть поліцейські, хоч вони теж були дерев’яні, заплакали, мов зголоднілі телята.
   Манджафоко лише хвильку був твердий і невблаганний, та і його пройняла жалість. На нього знову напало чхання. Чхнувши разів із п’ять, він простягнув свої обійми і ласкаво проревів:
   – Ти чудовий хлопчина! Йди-но сюди і поцілуй мене.
   Піноккіо притьмом кинувся до нього, видерся, мов білка, по довгій бороді і цмокнув лялькаря просто у кінчик його носа.
   – Тож мене помилувано? – запитав бідолашний Арлекін таким тихим голоском, що його ледь було чути.
   – Тебе помилувано, – відповів Манджафоко і додав, зітхаючи і хитаючи головою: – Най буде так! Сьогодні я з’їм недосмаженого баранця. Але наступного разу, якщо станеться таке, всім буде непереливки!
   Коли ляльки почули про помилування, вони всі вибігли на сцену, засвітили, немов до святкової вистави, лампи й каганці та закружляли й застрибали у веселому танку. І тривали веселі танці аж до світанку.

Розділ 12
Лялькар Манджафоко дарує Піноккіо п'ять золотих монет і наказує їх передати татові Джеппетто. Але Піноккіо іде з крутіями Лисицею і Котом

   Наступного дня Манджафоко тихенько покликав Піноккіо, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і запитав:
   – Як звуть твого батька?
   – Джеппетто.
   – Його ремесло?
   – Бідність.
   – І багато він заробляє?
   – Саме стільки, щоб не мати жодного чентезімо в кишені. Достатньо сказати, що він зняв із себе останню куртку, аби купити мені шкільний буквар. Куртка була зовсім зношена, геть уся полатана.
   – Бідага, я йому співчуваю! Ось тобі п’ять золотих. Негайно віднеси їх своєму батькові і передай від мене дружній привіт.
   Піноккіо, ясна річ, тисячу разів подякував лялькареві, по черзі обійняв усіх ляльок трупи, навіть поліцейських, і на сьомому небі від щастя попрямував додому.
   Проте, не подолавши й кілометра, він зустрів на вулиці кульгаву на одну лапу Лисицю і сліпого на обидва ока Кота. Простуючи дорогою, вони допомагали одне одному, як добрі приятелі. Сліпий Кіт слугував опорою для кульгавої Лисиці, а кульгава Лисиця була сліпому Котові за поводиря.
   – Добридень, Піноккіо, – сказала Лисиця і ввічливо вклонилася.
   – Звідкіля ти знаєш моє ім’я? – здивувався Піноккіо.
   – Я добре знаю твого батька.
   – І де ж ти його бачила?
   – Я бачила його вчора, він стояв біля свого будинку.
   – А що він робив?
   – Він був у самій сорочці і тремтів од холоду.
   – Бідолашний тато! Нічого, відтепер він, дякувати Богові, більше не тремтітиме від холоду.
   – Чому?
   – Бо я став поважною персоною.
   – Ти – поважною персоною? – глузливо перепитала Лисиця і голосно захихотіла.
   Кіт також криво посміхнувся. А щоб його глузливу посмішку не помітив Піноккіо, він передньою лапою погладив вуса.
   – Нема чого сміятися! – розсердився Піноккіо. – Шкода, що вам доведеться сконати від заздрощів, адже тут, якщо ви хоч трохи у цьому тямите, п’ять новісіньких золотих монет.
   І він дістав монети, що подарував йому власник лялькового театру.
   Зачувши чарівний дзенькіт золота, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт вирячив обидва ока і ті зблиснули, мов зелені вогники. Однак він хутко заплющив їх, і Піноккіо нічого не помітив.
   – А що ти збираєшся робити з цими монетами? – запитала Лисиця.
   – Перш за все, – відповів Дерев’яний Хлопчик, – я придбаю своєму батькові красиву нову куртку, бажано зі щирого золота й срібла та з ґудзиками із самоцвітів. А потім буквар.
   – Тобі – буквар?
   – Так, мені. Річ у тім, що я хочу піти до школи і старанно вчитися.
   – Поглянь на мене! – сказала Лисиця. – Дурне навчання вартувало мені однієї ноги.
   – Поглянь на мене! – повторив Кіт. – Дурне навчання вартувало мені обох очей.
   Тієї миті білий дрізд, що сидів на дереві при дорозі, затягнув своєї улюбленої мелодії, а по закінченні мовив:
   – Піноккіо, не слухай, що тобі кажуть ці огидні покидьки!
   Бідолашний дрізд! Краще б він змовчав! Кіт зробив величезний стрибок, схопив його і махом проковтнув разом із пір’ям, так що дрізд не встиг навіть зойкнути.
   Зжерши дрозда й облизнувшись, Кіт знову заплющив очі, як і раніше вдаючи сліпого.
   – Бідолашний дрізд! – сказав Піноккіо Котові. – Чому ти так погано з ним учинив?
   – Це був гарний урок для нього. Наступного разу він знатиме, що не треба втручатися в чужу розмову.
   Вони вже подолали півдороги, аж раптом Лисиця зупинилася і звернулась до Дерев’яного Хлопчика:
   – А чи хочеш ти, щоб у тебе стало вдвічі більше золотих монет?
   – Що?
   – Чи хочеш ти п’ять нещасних цехінів перетворити на сто, тисячу, дві тисячі?
   – Ще б пак! Але як?
   – Дуже просто. Не йди додому, а прямуй за нами, от і все.
   – А куди ви мене поведете?
   – У країну Дурисвітію.
   Піноккіо хвильку помізкував, потім рішуче мовив:
   – Ні, не піду. Я вже неподалік дому, де на мене чекає батько. Бідолашний старий, учора я не повернувся, він, напевно, страшенно непокоївся за мене. На жаль, я був нечемною дитиною, і Цвіркун, їй-богу, мав рацію, коли сказав: «Неслухняним дітям погано буде на цьому світі!» Повірте мені, я вже знаю, почім ківш лиха, випробував на власній шкурі. Приміром, учора ввечері у будинку Манджафоко я був за крок від загибелі… Бр-р!.. У мене й зараз мороз по спині від згадки про це!
   – То ти справді вирішив іти додому? – сказала Лисиця. – Нехай тобі буде гірше, іди!
   – Іди! – повторив Кіт.
   – Обмізкуй усе до ладу, Піноккіо, бо ти відмовляєшся від власного щастя!
   – Щастя! – повторив Кіт.
   – Твої п’ять цехінів от-от могли б перетворитися на дві тисячі.
   – На дві тисячі! – знову повторив Кіт.
   – Але як? – запитав Піноккіо, від подиву широко роззявивши рота.
   – Можу тобі пояснити, – відповіла Лисиця. – Ти, мабуть, знаєш, що в країні Дурисвітії є Чарівне Поле. Ти викопуєш на цьому полі невелику ямку і кладеш до неї, скажімо, золотий цехін. Потім засипаєш ямку землею, поливаєш її двома відрами криничної води, посипаєш пучкою солі, а ввечері спокійно лягаєш спатоньки. Вночі цехін проростає і квітне, а коли наступного дня на світанку ти приходиш на поле, – що ти там бачиш? Красиве дерево, обчіпляне незліченними цехінами, як важкий колос у липні – зерном.
   – Тож, – не сходив із дива Піноккіо, – якщо я на тому полі закопаю мої п’ять цехінів, скільки ж я знайду на ранок?
   – Розрахунок доволі простий, – відповіла Лисиця, – ти можеш полічити на пальцях. Скажімо, кожен цехін перетворюється на купу з п’ятисот цехінів: відтак помнож п’ятсот на п’ять, і виходить, що наступного ранку ти покладеш собі до кишені дві тисячі п’ятсот дзвінких, блискучих, новісіньких цехінів.
   – Це ж неймовірно! – вигукнув Піноккіо і від радості почав підскакувати на одній нозі. – Коли я зберу ці цехіни, я залишу дві тисячі собі, а решту п’ятсот подарую вам.
   – Подарувати нам! – обурено вигукнула Лисиця і вдала скривджену. – Борони тебе Боже від цього.
   – …Боже від цього! – повторив Кіт.
   – Ми, – провадила Лисиця, – не трудимося заради ганебного прибутку. Ми трудимося лише для того, щоб інших збагачувати.
   – …інших! – повторив Кіт.
   «О, які чесні синьйори!» – подумав Піноккіо. І вмить забув про свого батька, про нову куртку, про буквар, про всі свої добрі наміри і сказав Лисиці й Котові:
   – Ходімо хутчіш! Я з вами.

Розділ 13
Таверна «Червоні Раки»

   Вони йшли до самісінького вечора і дісталися нарешті до таверни «Червоні Раки».
   – Зайдімо сюди, – запропонувала Лисиця, – підвечеряємо і годинку перепочинемо. Опівночі ми знову рушимо в дорогу, а вдосвіта будемо на Чарівному Полі.
   Вони увійшли до таверни і сіли втрьох за один стіл. Однак ніхто з них не мав апетиту.
   Бідолашний Кіт, що страждав на важкий розлад шлунку, спромігся з’їсти лишень тридцять п’ять червонобоких рибок у томатному соусі та чотири порції тельбухів із сиром пармезан. Йому здалося, що тельбухи кепсько приготували, тож він велів принести собі три порції масла і тертого сиру.
   Лисиця теж залюбки перехопила б чогось. Та лікар приписав їй сувору дієту, відтак вона змушена була обмежитися ніжним і добре просмаженим зайчиком та легкою закускою – кількома вгодованими курочками і двійком молодих півників. На десерт вона замовила ще рагу з куріпок, тетеруків, кроликів, жаб, ящірок і винограду. А більше їй нічого не хотілось. Їжа, сказала Лисиця, до того їй осоружна, що вона не може на неї дивитися. Піноккіо – той їв менше од усіх. Він замовив половинку волоського горіха, скибочку хліба, та і цього не торкнув. Бідаху так поглинула мрія про Чарівне Поле, що йому здавалося, ніби він ситий золотими монетами.
   Після того, як усі повечеряли, Лисиця звернулась до господаря таверни:
   – Дайте нам дві найкращі кімнати – одну для синьйора Піноккіо, другу для мене і мого друга. Перед подальшою мандрівкою ми хочемо трішки подрімати. І майте на увазі: опівночі нас треба розбудити, бо ми маємо продовжити свою подорож.
   – До ваших послуг, синьйори, – сказав господар і лукаво підморгнув Лисиці й Котові, що мало означати: «Усе гаразд, ми розуміємо одне одного».
   Щойно Піноккіо ліг у ліжко, як одразу ж заснув і побачив сон. Уві сні він стояв посеред поля, засадженого деревами, а дерева були всуціль обвішані кетягами золотих цехінів, які на вітрі дзвеніли: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь, дінь-ділінь», немов кажучи: «Рвіть нас, рвіть!»
   Але тієї чудової миті, коли він простягнув руку, щоб набрати жменю цих прекрасних монет, його зненацька збудили три гучні удари в двері.
   То був господар таверни, який повідомив, що пробило північ.
   – Мої супутники вже готові? – запитав Дерев’яний Хлопчик.
   – Ще б пак! Вони пішли дві години тому.
   – Що за поспіх?
   – Кіт одержав звістку, що його старше кошеня обморозило собі лапки і йому загрожує смертельна небезпека.
   – А вони сплатили за вечерю?
   – Що ви! Вони надто чемні персони, аби проявити таку нетактовність стосовно вас.
   – Шкода! Така нетактовність жодним чином не образила б мене, – вимовив Піноккіо і почухав за вухом. Потім він запитав:
   – А мої добрі друзі часом не сказали, де вони чекатимуть мене?
   – На Чарівному Полі, завтра на світанку.
   Піноккіо сплатив один цехін за вечерю і полишив трактир.
   Він ішов чи не наосліп, бо панував такий густий морок, що неможливо було розгледіти навіть власну руку. Ні звуку навколо. Тільки якісь великі птахи раз у раз перелітали через дорогу від плоту до плоту і крильми торкалися носа Піноккіо. Він із жахом відсахувався і кричав: «Хто там?», і відлуння околишніх згірків повторювало: «Хто там, хто там, хто там…»