Страница:
Карло Коллоді
Пригоди Піноккіо
Розділ 1
Майстрові Вишні втрапило до рук дерев'яне поліно, що плакало і сміялося, мов дитина
Аж ні, мої любі, не вгадали. Жив собі обрубок дерева, колода.
І було це не якесь рідкісне дерево, а звичайнісіньке поліно, якими зимової пори топлять печі й каміни, щоб обігріти оселю. Навіть не знаю, якими химерними шляхами одного чудового дня це звичайнісіньке поліно опинилось у майстерні старого теслі. Майстра звали Антоніо, та усенький світ величав старого «майстром Вишнею», бо кінчик його носа скидався на стиглу вишню – блискучу і сизо-червону. Майстер Вишня, забачивши це поліно, страшенно зрадів і, весело потираючи руки, пробурмотів:
– Вчасно ж ця дровеняка втрапила мені до рук. Саме згодиться на ніжку до столу.
Сказано – зроблено. Він притьмом узяв гостру сокиру, аби здерти кору й витесати ніжку. Та не встиг майстер занести інструмент, як рука його так і застигла в повітрі – з поліна долинув тонкий, благальний голосок:
– Не бийте мене!
Можете собі уявити, якого виразу набуло обличчя старого доброго майстра Вишні.
Вельми здивований, він розгублено роззирався по майстерні, шукаючи того, кому цей голосок може належати. Проте в кімнаті нікого не було. Він зазирнув під верстак – нікого.
Відчинив шафу, яку зазвичай тримав замкненою, – нікого.
Застромив голову в кошіль із тирсою і стружкою – нікого.
Нарешті відчинив віконницю і вигулькнув на вулицю – анікогісінько. Може…
– Я все зрозумів, – гмикнув він і почухав під перукою. – Це мені почулося. Що ж, тоді до роботи!
І він знову взявся за сокиру і вправно цюкнув по дровині.
– Ой-ой-ой, боляче! – заволав уже знайомий голосок.
Для майстра Вишні це було вже занадто. Від страху в нього аж очі на лоба полізли, нижня щелепа звисла мало не до долівки, язик висолопився до підборіддя, так що старий уподібнився до однієї з тих химерних статуй, якими в давнину прикрашали водограї.
Перевівши дух, Антоніо став розмірковувати вголос, усе ще затинаючись від страху:
– Хто ж це зойкнув? Тут немає жодної живої душі. Чи може таке статись, аби дерев’яна колода плакала і репетувала, мов дитина? Ні, ніколи не повірю! Це ж звичайнісінька дровеняка, така сама, як і решта полін. Коли її кинути у вогонь, можна зварити на ньому добрячий горщик бобів. А якщо… хтось та заліз у поліно? То гірше для нього. Зараз я йому дам жару!
На цім слові він ухопив ненависну дровину обома руками і став безжально гамселити нею об стіну майстерні так, що аж захекався.
Трохи відсапавшись, старий прислухався – чи пролунає знову стогін або крик. Він чекав зо дві хвилини – ані звуку; ще п’ять хвилин – так само; десять хвилин – тиша.
– Допетрав, – сказав тесля нарешті, знічев’я усміхнувшись і скуйовдивши перуку. – Зойк мені лише почувся і все… Отже, до роботи!
А позаяк він ще не зовсім відійшов од переляку, то, щоб не втратити бадьорості духу, став тихенько наспівувати, як це робив зазвичай.
Відклавши сокиру, старий узяв рубанка, щоб гладенько обтесати поліно. Та тільки-но провів рубанком по дереву, як знову почув той самий голосок, що, захлинаючись од сміху, забелькотів:
– Ой, припини, будь ласка! Мені ж лоскотно!
Цього разу майстер Вишня гепнувся долі, ніби вражений блискавкою.
Коли він трохи оговтався, то побачив, що досі лежить на долівці.
Обличчя в нього перекосилося, а вишневий кінчик носа від страху став тепер темно-синім.
Розділ 2
Майстер Вишня дарує поліно своєму другові Джеппетто, який надумав вирізати з нього чудового Дерев'яного Хлопчика, що вміє танцювати, фехтувати і навіть робити сальто
До майстерні увійшов літній, зате ще бадьорий чоловік на ім’я Джеппетто. Сусідські діти, завжди охочі покепкувати, придумали йому прізвисько Кукурудзяний Коржик – його жовта перука виглядала достоту як кукурудзяний коржик.
Старий Джеппетто мав дуже запальну вдачу. Тож начувайтесь ті, хто наважиться назвати його Кукурудзяним Коржиком! Він одразу ж спалахував, як свічка, і вже ніяка сила не могла його приборкати.
– Добридень, майстре Антоніо, – привітався Джеппетто. – Що це ви робите на долівці?
– Викладаю мурашкам таблицю множення.
– Щасти вам!
– Що привело вас до мене, дядечку Джеппетто?
– Ноги!.. Знайте, майстре Антоніо: я прийшов сюди просити вас про одну позику.
– Залюбки, – відповів тесля і підвівся з долівки.
– Сьогодні вранці мені спала на думку чудова ідея.
– Слухаю вас.
– Я подумав, що добре було б вирізати такого дерев’яного хлопчика, який міг би танцювати, фехтувати і перевертатись у повітрі. З ним я мандрував би білим світом і заробляв собі на кусень хліба і скляночку вина. Як вам моя ідея?
– Браво, Кукурудзяний Коржику! – вигукнув той самий голосок, що долинав казна-звідки.
Коли дядечко Джеппетто почув, що його обізвали Кукурудзяним Коржиком, він спалахнув од гніву, почервонів, як перець, і люто заревів на теслю:
– Та як ви насмілились мене ображати?
– Хто вас ображає?
– Ви назвали мене «Кукурудзяним Коржиком»!
– Це не я сказав.
– А хто ж тоді – я сам? Я стверджую, що це сказали ви!
– Ні!
– Так!
– Ні!
– Так!
Сварка набирала обертів, тож від слів старі дурні перейшли до справи, зчепилися і стали кусати й дряпати один одного.
По завершенні бою майстер Антоніо тримав у руках жовту Джеппеттову перуку, а сиву перуку теслі стискав у зубах Джеппетто.
– Віддай мою перуку! – загорланив Антоніо.
– А ти віддай мою, і ми укладемо мир.
Після того, як запальні старигані обмінялися перуками, вони потисли один одному руки і заприсяглися бути добрими друзями на все життя.
– Отже, дядечку Джеппетто, – сказав тесля на знак примирення, – чим я можу вам прислужитися?
– Чи не дасте ви мені деревини, щоб я міг зробити ляльку?
Потай зраділий майстер Антоніо притьмом кинувся до верстака і дістав поліняку, що нагнала на нього такого страху. Та коли він передавав поліно своєму другові, воно прудко смикнулося, вислизнуло в нього з рук і гепнулося прямо на худі ноги бідолашного Джеппетто.
– Ох! Як ви ввічливо підносите людям свої подарунки, майстре Антоніо! Здається, ви зробили мене калікою на все життя.
– Присягаюся вам, це не я!
– То це я, по-вашому?
– Винне це дерево.
– Це я і сам знаю, але ж це ви впустили мені його на ноги.
– Це не я!
– Брехун!
– Джеппетто, не ображайте мене, а то я змушений буду назвати вас Кукурудзяним Коржиком!
– Віслюк!
– Кукурудзяний Коржик!
– Корова!
– Кукурудзяний Коржик!
– Дурна мавпа!
– Кукурудзяний Коржик!
Коли Джеппетто утретє почув, що його обізвали Кукурудзяним Коржиком, здається, він вмить утратив останню клепку в голові і кинувся на теслю. І вони знову зчепилися у двобої.
Після колотнечі ніс майстра Антоніо прикрашали дві нові подряпини, а куртка його друга збідніла на два ґудзики.
Коли вони в такий спосіб поквиталися, обидва ще раз потисли один одному руки і заприсяглися бути щирими друзями на все життя.
Потім Джеппетто взяв навіжене поліно під пахву і пошкандибав додому.
Розділ 3
По поверненні додому Джеппетто завзято береться до роботи вирізає Дерев'яного Хлопчика і дає йому ім'я «Піноккіо». Перші кроки дерев'яної істоти
Щойно Джеппетто переступив поріг домівки, відразу ж узяв свій інструмент і заходився вирізати дерев’яного хлопчика.
«Яке ім’я йому дати? – почухав потилицю Джеппетто. – А назву-но я його Піноккіо. Йому неодмінно пощастить із цим іменем. Колись я знав сім’ю Піноккіо: батька звали Піноккіо, матір – Піноккією, дітлахів – Піноккі, і всі почувалися щасливими. Найбагатший з них жив з подаяння».
Дібравши ім’я для свого дерев’янка, він натхненно взявся до роботи. Спочатку вирізьбив йому волосся, потім чоло і нарешті очі.
Коли очі були готові, він помітив – уявіть собі його здивування! – що вони кліпають і безсоромно на нього витріщаються. Вловивши пильний погляд дерев’яних очей, Джеппетто зніяковів і роздратовано мовив:
– Дурні дерев’яні очі, чого ви на мене витріщилися? – Але ніхто йому не відповів.
Потім він зробив ніс. Щойно майстер вирізьбив носа, як той став рости і за кілька хвилин став довжелезним носиськом.
Бідолашний Джеппетто намагався його вкоротити, однак, що більше він обрізував його, то довшим ставав нахабний ніс.
Залишивши ніс у спокої, він узявся за рот.
Рот був ще не цілком готовий, а вже почав сміятися і гримасувати.
– Облиш смішки! – наказав сердитий Джеппетто. Але з таким самим успіхом він міг звернутися до стіни.
– Я ще раз тобі кажу, годі сміятися! – закричав Джеппетто.
Рот одразу ж перестав сміятися, проте звідти несподівано висунувся довжелезний язик. Джеппетто не хотів псувати собі настрій, а тому не зважав на ці витівки і продовжував наполегливо працювати.
Услід за ротом він зробив підборіддя, потім шию, плечі, тулуб і руки. Аж раптом відчув, як хтось стягнув з його голови перуку. Він поглянув угору – і що ж побачив? Дерев’яний Хлопчик тримав його жовту перуку в руках.
– Піноккіо! Негайно поверни мені перуку, а то я…
Замість повернути перуку старому, Піноккіо напнув її собі на голову, аж мало не задихнувся під нею.
Безсоромна і зухвала поведінка Піноккіо навела на Джеппетто такого смутку, якого йому не доводилось відчувати за все життя, і старий скрушно мовив:
– Бешкетнику, ти ще не готовий, а вже виявляєш неповагу до свого батька. Прикро, дитино моя, дуже прикро!
І він утер сльозу.
Дійшла черга вирізати ноги. І щойно Джеппетто зробив їх, як одразу ж одержав копняка в ніс.
«Я сам у всьому винен, – у відчаї зітхнув він. – Треба було раніше все обмізкувати, тепер надто пізно».
Потім він узяв Дерев’яного Хлопчика попід пахви і поставив на підлогу, щоб Піноккіо вчився ходити.
Проте дерев’яні ноги були ще незграбними і кволими, вони не слухались, не згиналися, тож малий ледве пересувався. Тоді Джеппетто взяв його за руку і став навчати правильно переставляти ноги.
Поступово ноги розходилися. Піноккіо почав рухатися вільніше і за кілька хвилин уже самостійно ходив по кімнаті. Врешті-решт він переступив поріг, вискочив на вулицю – і шукай вітра в полі.
Бідолашний Джеппетто побіг слідом, та не міг його наздогнати: крутій Піноккіо стрибав не згірше за зайця і при цьому з таким гуркотом стукав своїми дерев’яними патиками по бруківці, ніби крокували двадцять пар селянських дерев’яних черевиків.
– Тримай його! Тримай! – кричав Джеппетто.
Та перехожі, забачивши Дерев’яного Хлопчика, що мчить, як хорт, завмирали, витріщалися на нього і реготали аж до кольок у животі.
На щастя, з’явився поліцейський. Він подумав, що дитина втекла від свого батька, і став посеред вулиці – мужній і кремезний – з твердим наміром ухопити втікача і запобігти біді.
Піноккіо ще здалеку зметикував, що поліцейський – серйозна перепона на його шляху, і вже хотів було прошмигнути між його дебелими ногами, але його спіткала прикра невдача.
Поліцейський спритним рухом ухопив Піноккіо за носа (а це був, як відомо, надзвичайно довгий ніс, ніби саме для того і створений, щоб за нього хапалися поліцейські) і передав його до рук Джеппетто. Старому так і кортіло на місці нам’яти Піноккіо вуха за нахабну втечу, однак уявіть собі його здивування – він не намацав на голові малого жодного вуха! Як ви гадаєте, чому? Та тому, що, захопившись роботою, він забув зробити Дерев’яному Хлопчикові вуха.
Довелося взяти Піноккіо за плечі і таким чином вести його назад додому. При цьому Джеппетто товкмачив, загрозливо киваючи головою:
– Зараз ми підемо додому. А там я з тобою поквитаюся, будь певен!
Зачувши цю погрозу, Піноккіо ліг на землю – і ані руш. Ця картина привернула увагу цікавих і нероб, що тинялися вулицею; незабаром зібрався цілий натовп. Говорили казна-що.
– Бідолашний Дерев’яний Хлопчик, – співчували одні. – Він має цілковиту рацію, що не хоче йти додому. Цей лихий Джеппетто всипле йому перцю.
Решта, сповнені злості, переконували:
– Цей Джеппетто, хоч і здається порядною людиною, насправді грубий і безжальний до дітей. Якщо ми віддамо йому бідаху Дерев’яного Хлопчика, він його потрощить на тріски.
І вони базікали та під’юджували один одного доти, поки поліцейський звільнив Піноккіо, а замість нього заарештував нещасного Джеппетто. Від несподіванки старий не знайшов жодного слова на своє виправдання, тільки заплакав і дорогою до в’язниці схлипував, примовляючи:
– Невдячний хлопчисько! Я ж прагнув зробити з тебе пристойного Дерев’яного Хлопчика! Так мені й треба. Слід було передбачити все раніше!
Те, що сталося далі, – просто неймовірна історія, яку я розповім вам у наступних розділах.
Розділ 4
Історія Піноккіо і Цвіркуна, з якої стає зрозуміло, що злі діти не люблять, коли їм роблять зауваження ті, хто значно розумніший за них
Та недовго він насолоджувався спокоєм – раптом йому здалося, що в кімнаті хтось пропищав:
– Крі-крі-крі…
– Хто тут? – з острахом запитав Піноккіо.
– Це я!
Піноккіо обернувся і побачив великого Цвіркуна, що помалу ліз угору по стіні.
– Ти хто такий?
– Я Цвіркун, і в цій кімнаті мешкаю вже понад століття.
– Тепер це моя кімната, – заявив Дерев’яний Хлопчик. – Тому, зроби ласку, забирайся звідси геть!
– Я не піду, – заперечив Цвіркун, – допоки не відкрию тобі велику таємницю.
– Відкривай свою велику таємницю, тільки хутчіш.
– Горе дітям, які повстають проти своїх батьків і зі свого дурного розуму полишають отчий дім! Важко їм буде на цім світі. Та рано чи пізно вони гірко пошкодують про це.
– Бреши побільше! Як хочеш знати, Цвіркуне, до завтрашнього досвітку і сліду мого тут не буде. Якщо я залишуся, то мене спіткає таке саме нудне життя, яким марудяться в батьківських домівках усі інші діти: мене відправлять до школи, змусять навчатися, і навіть не запитають, чи хочу я цього. Та, відверто кажучи, я не маю ані найменшого бажання ходити до школи. Значно приємніше гасати за метеликами, лазити по деревах і дерти з гнізд пташенят.
– Бідолашний дурнику! Хіба ти не розумієш, що за такого життя ти перетворишся на справжнісінького віслюка і всі тебе зневажатимуть?
– Стули пельку, старий Цвіркуне! – не на жарт розсердився Піноккіо.
Та Цвіркун, сповнений терпіння і мудрості, не образився і провадив далі:
– Коли не до вподоби школа, то чом би тобі не навчитися якомусь ремеслу і чесно заробляти собі на хліб?
– Сказати, чому? – відповів Піноккіо, поволі втрачаючи терпець. – Тому що зі всіх ремесел на світі лише одне мені справді до душі.
– І що ж це за ремесло?
– Їсти, спати, розважатися і тинятися від рання до смерку.
– Зарубай на своєму довжелезному носі, – сказав Цвіркун з властивим йому спокоєм, – усі, хто займаються цим ремеслом, завжди потрапляють до лікарні або до в’язниці.
– Думай, що кажеш, старий Цвіркуне… Коли я розсерджуся, тобі буде непереливки!
– Сердешний Піноккіо, мені тебе справді дуже шкода!
– Чого це?
– Бо ти Дерев’яний Хлопчик, і найприкріше, що ти маєш дерев’яну голову!
По цих словах розлючений Піноккіо звівся на дерев’яні ніжки, схопив з лавки дерев’яного молотка і пожбурив його у Цвіркуна.
Може, він не сподівався, що поцілить, та на лихо, влучив Цвіркунові просто в голову, і неборака Цвіркун, встигнувши тільки вимовити «крі-крі-крі», повис на стіні, ніби мертвий.
Розділ 5
Піноккіо зголоднів і, знайшовши яйце, хоче посмажити собі яєчню, однак яєчня вилітає у вікно
А позаяк у дітей апетит зростає із шаленою швидкістю, то за кілька хвилин він перетворився на голод, а голод ще за мить переріс у вовчий голод, ще й такий сильний, що його можна було навіть помацати руками.
Бідний Піноккіо стрімко метнувся до каміна, де весело булькотів горщик, і вже хотів було зняти кришку, аби побачити, що там вариться.
Проте горщик був намальований. Уявіть собі, як цю новину сприйняв хлопчина! Його і до того довгий ніс витягнувся принаймні ще на чотири пальці.
Він обшукав усю кімнату, обнишпорив усі шухляди і кути, сподіваючись знайти бодай хліба, принаймні скибочку черствого хліба, хоч би хлібну скориночку чи обгризену кістку, шматочок цвілого кукурудзяного коржика, риб’ячий хребет, вишневу кісточку – словом, хоч щось, що можна вкинути собі до рота. Однак не знайшов нічого, нічогісінько.
А відчуття голоду дедалі наростало! Піноккіо вже нічим не міг полегшити свої страждання, окрім як позіханням. І він так відчайдушно позіхав, що його рот роздирало аж до вух.
Нарешті він остаточно втратив самовладання і, шморгаючи своїм довгим носом, заскімлив:
– Цвіркуне, твоя правда. Негарно з мого боку засмучувати тата й тікати з дому… Якби мій батько був удома, то на мене не напали б смертельні позіхи. Леле, яка ж це страшна хвороба – голод!
Раптом у купі сміття він помітив щось кругленьке й біле, подібне до курячого яйця. За мить він опинився там і схопив цей предмет. Справді, то було яйце.
Радості Дерев’яного Хлопчика не було меж. Піноккіо здавалося, що він марить. Він тер і крутив яйце в руках, гладив, цілував його і міркував уголос:
– То як мені тебе приготувати? Я спечу тебе… Ні, краще некруто зварю… Чи ліпше засмажити тебе на пательні? Або, може, все-таки зварити нашвидку, щоб можна було випити? Ні, найшвидше – розбити в тарілку або пательню. Я аж палаю з нетерпіння – так мені хочеться якнайшвидше тебе зжерти!
Він поставив сковорідку на жаровню з тліючим вугіллям, замість олії влив трохи води, а коли вода перетворилася на пару, – тарах! – розбив шкаралупу і перекинув яйце на пательню.
Та замість білка і жовтка з яйця вискочило живе і доволі чемне курча. Воно зграбно вклонилось і промовило:
– Прийміть мою найщирішу подяку, синьйоре Піноккіо! Ви позбавили мене неймовірного клопоту розбивати шкаралупу. До побачення, палкий привіт!
По цих словах воно розправило крильця, вилетіло у відчинене вікно і зникло…
Бідолашний Дерев’яний Хлопчик остовпів із роззявленим ротом і витріщеними очима, тримаючи яєчну шкаралупу в руці. Трохи отямившись, він став вередливо пхинькати, потім невтішно плакати, а тоді несамовито тупати ногами і битися в істериці:
– Ох, Цвіркуне, ти мав рацію. Якби я не втік з дому і якби мій татусь зараз був тут, мені не довелося б помирати з голоду. Ой, і справді – яка ж це страшна хвороба – голод!
У шлунку бурчало дедалі гучніше, і хлопчик не знав, як полегшити свої страждання, тому вирішив побігти до найближчого села, де якась жаліслива душа, може, подасть йому кусень хліба.
Розділ 6
Піноккіо засинає, поклавши ноги на жаровню з вугіллям, і вранці прокидається без ніг
Піноккіо дуже боявся грому і блискавки, однак голод був сильніший од страху. Він причинив за собою двері, добряче розігнався і за якихось сто стрибків опинився у селі, щоправда, при цьому він важко сапав і висолопив язика, як мисливський собака.
Село ніби вимерло. Крамниці були зачинені, двері будинків надійно замкнені, вікна затулені. На вулицях не було навіть поганого собаки. Все наче поринуло у столітній сон.
Голодний і зневірений Піноккіо підійшов до першого-ліпшого будинку і смикнув за мотузку дзвоника, міркуючи про себе: «Може, хтось та й вигляне».
Справді, вікно розчахнулося і з нього вигулькнув старий у нічному ковпаку. Він сердито гримнув:
– Що вам тут потрібно о такій порі?
– Будьте ласкаві, подайте мені шматок хліба.
– Зачекай на мене, я зараз повернуся, – сказав старий.
Він вирішив, що має справу з одним із тих зухвалих волоцюг, які задля розваги дзвонять уночі в квартири і не дають порядним людям заслужено поспати.
За півхвилини вікно знову відчинилося, і старий крикнув:
– Ставай під вікном і підстав долоні!
Піноккіо не зволікаючи підставив долоні. І раптом відчув себе кущиком зів’ялої герані, яку надумали терміново привести до тями – його облили водою!
Змоклий до нитки, він повернувся додому, ледь живий від утоми й холоду. Він сів і простягнув свої змерзлі брудні ноги над жаровнею з гарячим вугіллям. Так і заснув. А вві сні його дерев’яні ноги зажевріли, обвуглилися і, зрештою, перетворились на попіл.
Піноккіо ж спав і хропів так, наче це були не його ноги, а чужі. Коли розвиднілось, він прокинувся від стукоту в двері.
– Хто там? – запитав він, позіхаючи, і став продирати очі.
– Я, – відповів голос. Це був Джеппетто.
Розділ 7
Джеппетто повертається додому. Неборака віддає Піноккіо все, що приніс собі на сніданок
– Відчини! – крикнув Джеппетто знадвору.
– Тату, я не можу, – відповів, заплакавши, Дерев’яний Хлопчик і став перекочуватися по долівці.
– Чому не можеш?
– Тому що хтось зжер мої ноги.
– А хто їх зжер?
– Кішка, – сказав Піноккіо.
Саме в цю хвилину він побачив, що кішка передніми лапками грається зі стружкою.
– Відчини, кажу тобі, – повторив Джеппетто, – бо як увійду, покажу тобі кішку!
– Але я справді не можу стояти, повірте мені. Ой нещасний я, нещасний! Тепер я все своє життя рачкуватиму на колінах!..
Джеппетто, припустивши, що ці крики – всього лишень чергова хлопчакова витівка, вирішив покласти їй край, видерся на стіну і потрапив до кімнати через вікно.
Він приготувався було зразу ж провчити нахабу, та, коли побачив свого Піноккіо, розпластаного на долівці, його охопили жалощі. Чоловік узяв дерев’яного зухвальця на руки, обійняв його і розцілував. По старечих щоках котилися великі сльозини, і майстер запитав, схлипуючи:
– Мій синку, як це ти примудрився спалити собі ноги?
– Не знаю, татку. Та присягаюся вам, це була страшна ніч, яку я ніколи в житті не забуду. Гуркотів грім, миготіли блискавки, а я так хотів їсти, і Цвіркун сказав мені: «Тобі буде непереливки, бо ти був злий, тож заслужив це». І тоді я мовив: «Начувайся, Цвіркуне!», і тоді він відповів: «Ти Дерев’яний Хлопчик, і в тебе дерев’яна голова», і я пожбурив дерев’яного молотка в нього і вбив його, але він сам винен, бо я не хотів його вбивати, тому що я поставив маленьку пательню на розжарене вугілля, але курча вискочило і сказало: «До побачення… Палкий привіт!» А голод дужчав, і тому старий у нічному ковпаку висунувся у вікно і сказав мені: «Ставай під вікном і підставляй долоні», і я мокрий повернувся додому, а позаяк я все ще був страшенно голодний, то поклав ноги на жаровню, щоб їх висушити. І тоді ви повернулися, і я побачив, що вони згоріли, і в мене більше не стало ніг, а голод усе одно залишився! У-у-у-у!..
І бідолашний Піноккіо заплакав і заскімлив так голосно, що було чути за п’ять кілометрів.
Джеппетто, який зі всієї цієї маячні зрозумів лише те, що Дерев’яний Хлопчик помирає з голоду, витягнув з кишені три груші, дав їх Піноккіо і сказав:
– Ці три груші, власне кажучи, мій сніданок, та я охоче віддаю їх тобі. Їж на здоров’я.
– Якщо ви хочете, щоб я їх з’їв, то почистіть їх, будь ласка.
– Почистити? – здивовано запитав Джеппетто. – Я не припускав, мій хлопчику, що ти такий кволий і вередливий. Це погано! На цьому світі потрібно ще змалку звикати їсти все, що дають, бо не відомо, що може бути далі. А далі може статися що завгодно!
– Мабуть, ваша правда, – перервав його Піноккіо, – але нечищених фруктів я не їстиму. Я терпіти не можу шкірок!