Вона підвелася та зрозуміла, що ті сни, які їй наснилися якось так реалістично виявилися дійсністю.
   Тож вона дійсно тут… Тож вона дійсно у Павлівці. Дивне місце… Свобідне…
   „Довготермінове перебування у лікарні шкодить вашому здоров‘ю”, — читає вона над дверима, а потім іде прямо. Але Вія розуміє, що не має йти.
   — бо ВОНА дійсно хвора.
   Біля сходинок до низу стоїть художник і щось малює. Малює невдало та якось плямисто. Нерозбірливо й бездарно.
   Пізніше вона пішла повільно по поверхам та дізналася його історію.
   Його звали Марко і він дійсно був художником. До того ж мав успіх у Європі. Але одного разу він нажерся героїну у Лондоні та став навпроти однієї церкви. Він хотів намалювати її під враженням від наркотиків, бо (він так вважав) має вийти щось потойбічне, щось схоже на погляд із середини. Він малював цю церкву і йому почало здаватися, що вона починає тріскатися, а коли Марко дивився на небо, то йому здавалося, що на нього ідуть грозові хмари (хоча на вулиці стояв погожий день). Маленька крапелька впала на його картину й акварель, якою він малював потекла. Він почав малювати швидше, бо вірив, що ось-ось має початися дощ. Він малював церкву, а все на папері виходило однією великою багатокольоровою плямою (Вія чомусь згадала велику пляму на кавролині). Потім галюцинації пішли серйозніші й чуваку почало ввижатися, що Ісус розмовляє із ним та каже: „Тікай звідси! Тікай!”. У голові Марка почалася злива й тому він кинув картину на підлогу та почав стрибати по ній, ламаючи її й розкидаючи фарби навкруги. Потім почалося таке… Свідки кажуть, що він почав несамовито втикати на вулицю й кричати. Пізніше психіатрові вдалося зробити висновок, що Марку здалося, що річка вийшла з берегів й велика хвиля, на кшталт цунамі, почала захлинати Лондон. Тож художник вхопив уламки картинки під пахви й по біг по вулиці, голосячи на всі усюди: „Тікайте! Ви що осліпли?! Тікайте!”. Так Марко біг до Тауерського мосту й кричав. А потім став посередині його й почав голосити, сідаючи навколішки й закриваючи голову руками. Тоді то дах і знесло. Щось там у Лондоні не склеїлося, тому його син (а у нього був син) забрав його назад на батьківщину.
   Все це Вія дізналася від Світланки. Божевільної, яка лежала у палаті № 16, якраз навпроти неї. Схиб Світланки полягав у тому, що вона мала занадто неординарне мислення. Одного разу вона закохалася у сусіднього хлопчика. (Варто зазначити, що все дійство відбувалося у Львові, неподалік від Тарасового гаю.) В зв‘язку із тим, що її сім‘я дружила із сім‘єю того хлопця, то Світланка так нормально спілкувалася із ним. Одного разу вночі вона вирішила залізти до нього через квартирку, а щоб дібратися до вікна Світланка рішила скористатися мотузкою для сушіння одягу. Тож взяла у ванній чотири прищіпки й причепила своє волосся за цю саму мотузку. Міцно вхопила за неї й почала пересуватися. Долізла десь до середини, аж тут одна із причіпок відірвалася й Світланка ненароком подивилася вниз.
   Подивилася й зрозуміла, що влізла у таке гімно… Повертатися чи продовжувати повзти було страшно, тому вона не знайшла нічого ліпшого, як просто завмерти посередині. Наступного ранку її мама вийшла на балкон випити кави із сигареткою й побачила свою любу доцю, причеплену волоссям до мотузки. Пожежники зняли Світланку, а потім порадили мамі лікувати свою доньку. Мама сприйняла їхні слова серйозно. І ось Світланка тут.
   Вона продовжувала історію для Вії по цьому загадковому місцю. По огорожі біля них пройшов якийсь огрядний чоловік і впав, не зробивши й кілька кроків. Вія вже була думала підбігти допомогти, коли Світланка спинила її. Виявилося, що цей чоловік колись працював у цирку. Він, разом із дружиною, були канатохідцями. Були відомі на всю Україну виступали майже всюди в СНД. Аж раптом одного разу Антон (а так його звали) не репетирував свій номер і не побачив, як його дружина цілується із факіром десь там у цирку (чи то за лаштунками, чи прямо у залі, — незрозуміло) й упав з тросу. Відтоді Антон не може зробити й кілька кроків, аби не спасти.
   — А ще, — каже Світланка, — бачиш оту дівчину, яка сидить на лавці. Так то взагалі унікум! Одного разу Марічка пішла гуляти по Києву із своєю ліпшою подругою. Гуляли вони значить по набережній, сміялися, раділи й тут раптом ліпша подруга Марічки каже: а давай заліземо на верх пішохідного мосту? Марічка, ясен пень, не хотіла показувати свій страх, й тому погодилася. Отже лізуть вони лізуть й нарешті опинилися на самому верху. Почали фотографувати усю красу на мобільний телефон. Врешті-решт, ну розумієш, набридло їм це. Подруга Марічки злізла, а Марічка зрозуміла, шо всьо — канєц… Так і застрягла. Тож і поклали її на першому поверсі, бо там не так високо.
   Світланка продовжувала розповіді. Тут у нас є один буйний. Так він у карцері сидить. Просто одного разу надивився мультиків, чи ще якоїсь там фігні, й вирішив, що можна залізти на хмари. Тож одного зимного ранку він узяв драбину й довгу мотузку й приперся на Арсенальну (бо йому здавалося, що там найвище). Спочатку поставив драбину перед метро, заліз на неї та почав кидати мотузку, але після того, як нічого не вийшло вирішив залізти кудись на інше підвищення. Аж раптом біля нього зупинився автобус й він, не довго думаючи, забрався на нього (цікаво, а куди дивилися контролери, водій й кондуктор?). В результаті цілий день прокатався на автобусі із драбиною та мотузкою, поки добрі дяді-міліціонери не зняли його й не відправили до нас. Але, лежачи у палаті № 28, він продовжував свої спроби забратися на небо. Чи через вікно почне кидати мотузку, то просто бігає й голосить, що дайте мені ґвинтокрил й він полетить кататися на хмаринках (а ти не знала, що у нас тут є гелікоптери? Просто до нас кожної неділі рівно о восьмій ранку привозять Бреда Піта — кожен раз із новим обличчям, після пластичної операції — він також у нас лікується!). Тож вирішили посадити його до карцеру, який знаходиться на останньому поверсі.
   Потім Світланка повела Вію до своєї подруги Люди. Виявилося, що та теж передивилася шкідливих мультфільмів та почала майструвати такі собі ціп‘якові пастки.
   — Дивіться, дивіться! — почала вона галасувати, коли побачила Вію й Світланку, й підштовхнула нехитру конструкцію з доміно. Кості побігли, рушачи кожна наступну, а Світланка з Вією побігли за ними, щоб подивитися, що ж буде. Конструкція йшла на кухню, де щось пішло не так й чомусь впала бляшанка з гасом. З неї тихенько почала крапати рідина на газову плиту. Аж раптом зчинилася пожежа. Світланка з Вією побігли на дах, щоб врятуватися.
   Там було маленьке вентиляційне вікно крізь яке можна було побачити карцер. Бідний дядя, почувши запах паленого, почав бігати по карцеру й зривати м‘яку оббивку (як йому це вдалося?). А потім сів посередині кімнати й почав відчайдушно ридати, бо виявилася, що ТУТ НЕМАЄ ДВЕРЕЙ. Вія з Світланкою дивилися за цим усім, коли вогонь почав підбігати до них. Коли з неба прилетів справжнісінький Бред Піт й врятував Вію.
 
   — Й насниться ж!

Track 7 — Нотатки 3:07

   Я не хочу нічого більше, бо мене задовольняє все те, що я маю. Але все одно блукаю десь по своїх скронях та знаходжу нові, не потрібні мені, бажання. Часом ці бажання перетворюються на звичайні повсякденні манії і тоді починаються схиби, які живуть у голові.
   Пошматована голова не потрібно ні кому…
 
   І я не хочу тебе більше
   І я не хочу тебе
 
   А потім починає здаватися, що мене оточують різнокольорові речі. Кожна річ має безліч відтінків. Навіть аркуш білого паперу, заплямований кавою, грає райдугою. І мене це задовольняє.
   Бо поруч мене є якесь етерне створіння з повітря й попелу, яке допомагає стримувати себе самого від вчинків, про які я міг би пожалкувати. Правдивість завжди перемагає штучність. Не завжди ЗАРАЗ і ніколи ТУТ, але перемагає завжди. Мені так здається… повсякчас…
   У голові безліч недопалків, які можливо буде допалити до кінця. А ще, якщо вийти вночі на балкон, то можна побачити, що на міському небі дуже мало зірок, бо закінчився серпень та вони усі попадали десь у низ на асфальт біля мого будинку. Саме вони залишили маленькі вибоїни, які, схоже, перетворилися на великі калюжі після першого дощу. Десь далеко цвіркочуть коники. Маленькі комашки, які навіюють дуже багато спогадів.
   Спогади схожі на своїх прототипів та нагадують різноманітні нотатки.
 
   Пригадую тебе.
   Тебе, коли ти виходила із свого будинку рівно тринадцять місяців тому.
   Була вдягнута у широкі реперські штани та кеди, свої любі чухлі, з твоїх вух грали якісь пісеньки, яки ми протяжно-довго слухали.
   Щоправда, вже опісля, як доїхали до постаменту Магдебурзького права…
   …наставав світанок, коли ми спали у сутінкових хмарах.
   А потім стало зовсім ясно, як у дні, так і в голові.
   Зовсім безмірно…
   (Я міг тоді заверещати, ні, я міг скоріше бути не собою — а ким би хтів.)
   Світанок проростає крізь очі… Росте, змушує набрякати повітря, що залишилося від ночі.
   А ти тихо спиш під це мерехтіння.
   Можливо я збрехав, коли став таким категоричним — проте дивлюся на небо і стаю рожевим променем.
   Доторкаюся й ховаю його собі за пазуху.
   Ти головне не турбуйся — ми зараз розплющимо очі та опинимося там, де хотіли бути кілька сотень років тому. Чи просто мріяли про ті місця на нашій неосяжній планеті, яку ми називаємо з тобою Всесвітом.
   А знаєш, що було б найкращим зараз для нас?
   Я гадаю — твоє пробудження: ми б разом дивилися на цей схід червоного сонця.
   Проте ти спиш. Спиш дитячим сном прямісінько на сходах. Я живу поруч та не можу відірвати погляд. Я ніколи не належав світанку — проте він належить мені зараз… Принаймні його частка.
   Це неначе сором, що гніздиться у надрах твого тіла. Сьогодні має відбутися мейоз. Мейоз наших тіл навпіл, а потім на рівні чотири чверті.
   Тихо позіхаєш позаду та прокидаєшся, коли по колії починає бігти трамвай, дзвонячи своїми коліщатами. Розтікаємося, потяг розтинає душу навпіл — це вже не я.
 
   Ніч добігає до свого логічного початку. Ніч розпочинається разом із музикою кожного наступного треку. По кімнаті розкидані пляшки та пластмасова тара. Залишаю…
 
   Під нікотинною залежністю завше розуміли паління.
   Мені ж просто подобалося сидіти десь біля тебе, коли ти палила справжній, міцний, власноруч вирощений, тютюн із вишнею.
   Чи сидіти і їсти симиренки, дивлячись на перехожих, що посміхалися.
   Бо якщо людина не посміхається…
   Ну просто не вірю, що люди не посміхаються — усміх має жити усюди, але найчастіше обирає серце. Люблю ділитися усмішками та чекати на їх повернення; люблю щастя, що витає у повітрі; люблю сонце; etc.
   Сонце — це найбільша радість, яке завжди існуватиме поруч, освітлюючи волосся та обличчя, руки та інше. Сонце завжди змінював місяць, що асоціювався у людей із різними речами.
   Змінюючи свої округлі форми кожні тридцять діб він існував визначеним у житті тільки три дні… зі сталою періодичністю, що заворожувала у вихорі підсвідомого абсолютизму досконалості людини.
   П’янкий аромат узбережжя Києва…
   П’янкий аромат твоїх парфумів…
   Вони трохи схожі…
 
   Насправді мене нічого не тримає. Я можу стати великим метеликом та полетіти туди, де вічно сяятиме сонце. Хоча краще стану Маленьким Принцом Сент-Екзюпері. Й відповідатиму за тебе.
 
   Коли наступає ніч, ми відкриваємо свої душі.
   Засмоктані у невідоме, де шукаємо прозорі зорі. І знаємо, що нічого не знайдемо, але продовжуємо нишпорити. Знову зустрічаємо тих, хто не байдужий нам, проте намагаємося стримувати свої почуття, що квітнуть у нас колючим бур’яном.
   All is full of love… [4]
   Намагаємося рухатися так, як рухаємося зазвичай, проте нічого не вдається оскільки із усіх щілин грає музика, яка змушує танцювати у скажених вирах.
   Закидаємо руки за голову та скрегочемо, неначе цвіркуни.
   Все навкруги стихає, а тиша породжує вже сама себе.
   Голова рухається навкруги шиї, очі — навкруги орбіт.
   Сонце заходить за обрій, та ми подоважуємо рухатися.
   Вія повільно входить до цього світу і починає віддаватися цим прекрасним, чудодійним рухам.
   Генії прокидайтесь зі свого сну та починайте рухатися навкруги нас, бо зараз саме ми — найкраще, що є у Всесвіті…
   Розум покинув моє тіло.
   Ілюмінація, навкруги мене втрачає забарвлення, а ти втрачаєш свої форми.
   Зупинися іритувати мене!
   Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!
   Намагаюся вхопитися за тебе, проте ці кляті закони фізики, які діють і тут, віддаляють мене від тебе, призводячи до колових думок.
   Падаємо…
   …а завтра почнеться сезон, коли дощі розмиють усі дороги та змиють усі машкари з обличчя. Саме час вийти з-за лаштунків та відкрити душу тим, хто збереже твою таємницю. Запарюю мате з м’ятою та сідаю вдивлятися у прохолодну осінню душу, яка ще не заполонила Київ. Намагаюсь пригадати все…
 
   З самого ранку Київ буде пахкотіти спаленим листям. Цей аромат витатиме усюди — починаючи від квартир, та закінчуючи тихими кав’ярнями посередині Подолу.
   Життя прекрасне, особливо якщо підійматися до Хреста Бажань на Андріївському узвозі по сходам, де подекуди немає до 4 сходинок.
   І нарешті багно-Київ-спаплюжені пагорби-розмови…
   А потім маршрутне таксі, пропахле цигарковим димом, думки про майбутнє, оригінальні ідеї, які не висвітлені на усі боки…
   До речі, „є місця, які містять негативну енергетику та занурюють до депресій” — це щира правда. Таке місце для мене — це мій дім, де я гублю усю енергію…
   А ще сьогодні зняв останню маску перед тобою: тепер ти знаєш, ДЕ мене шукати…
   Навіщо я це зробив?
   Ще заполонять моє місце, де повітря найсвіжіше, небо найясніше, а думки найпрекрасніші…
   Я ніколи не знав скільки тобі років.
   Інколи ти казала, що старше мене на два роки, інколи — на п’ять, проте я був певен, що ти була старше мене на ціле життя.
   Але зараз ти залишалася такою самою маленькою дівчинкою, якою була в дитинстві.
   Ти так само, як і тоді, вставала під тінь кремезних дерев та дивилася вгору, шукаючи сонце. До того ж ставала так, щоб затінок від дерева, закривав твою тінь.
   Ти так могла триматися годинами, дивитися вгору, коли на тебе оглядають тисячі перехожих та намагаються схопити твій погляд.
   Найбільш яскравим періодом твого життя було дитинство. Тоді ти любила природу.
   Плакала, коли баба труїла колорадських жуків…
   Але з часом ти росла і сучасність робила твоє серце все більш безжальним. І ти стала любити тільки себе.
   Твій егоїзм інколи вбиває мене…
   На жаль…
   А тим часом, стара добра муза, імені якої я не знаю, сиділа на березі річки та дивилася у води та посилала до моєї голови різнокольорові уявлення про цей світ. Вона мені диктувала свої правила та пояснювала, чому зникла на такий довгий проміжок часу. Відповідь виявилася доволі лаконічною: у тебе з’явилися нові ідеали.
   І дійсно: коли тебе сповнює щастя ти намагаєшся стримувати його у середині себе, аби нікому не дісталося жодної її краплі. Коли тебе сповнює горе, то ти намагаєшся вилляти його на папір, виганяючи його з тіла.
   У неї було гарне брунатне волосся та прекрасні блакитні очі. Коли вона посміхалася мені хотілося начхати на увесь світ. Але чомусь ця муза виявлялася таким самим замком із піску та диму, як і ти.
   Хотілося підвестися з ліжка, перестати думати про усе, а потім сісти на набережній, як сиділа вона, та пропустити ноги через грати. Хотілося дивитися на воду, яка паплюжила твоє обличчя, а в результаті відкривала внутрішню красу. Хотілося співати пісні, які я писав протягом усього мого життя. Хотілося співати своїм нехарактерним голосом, який ненавиділи всі.
 
   І я лягаю у ліжку та засинаю…
 
   Наразі, коли ти починаєш усвідомлювати світ на тщесерце розуму, то стає дивно…
   Стає просто дивно: я почуваюся спустошеним.
   І навіть боюся залишитися одним у цій величезній однокімнатній квартирі.
   Твої валізи стоять біля виходу — ти посміхаєшся та сідаєш у таксі.
   Вія посміхається та зникає у пітьмі сутінок.
   Ви обидві використали мене у різній мірі та поїхали.
   Я залишився самим.
   Тепер усе здавалося перманентним, а не ефемерним.
   Ефемерним залишився тільки я сам, бо продовжував розчинятися у усьому, що нагадувало мені про цих двох жінок: у їхніх запахах, випадкових речах та випадкових думках.
 
   І знову настає наступний день…

Track 8 — Янголи… посміхаються? 1:18

   У неї було порушене дихання у клітинах. Просто увесь вільний час вона перебувала десь поблизу Юпітера, залишаючись ногами на Землі. Там, вона казала, живуть янголи із чорними крилами.
   Їхні крила були чорним, бо, коли янголи літали поблизу сонця, на крильця сідали кіптява. Санта Марія дивилася на них та посміхалася. А потім поверталася на Землю.
   Великий чорний собака бігав за своїм хвостом. Санта Марія ставала сумною, коли бачила це. Бо здавалося, що це не пес, а її життя бігає за цих кудлатим кінцем. Вона повільно малювала чорної ручкою на шматку паперу у клітинку. Повільно виводила очі надто сонної дівчинки. Паралельно із цим, слухала Надто Сонну.
   У неї страшенно боліло праве плече, а на очах висковзували сльози. Її не хотілося сидіти разом із Глібом на асфальті посеред якогось покинутого парку. Хотілося бути поруч із Юрком.
 
   Спогади…
   На вулиці стояв травень. Самий його початок. Вона іде під руку із хлопцем, коли над ним нависають рожеві сакури.
 
   — Ми ніколи не повернемося додому. Ми завжди будемо блукати. Блукати у житті, поглинаючи все навкруг. Ми будемо шукати!
   О Господи, ШУКАЙ ВЖЕ!
   Ми вже давно змарнували все навкруги та попсували свою карму до пиздеців. А потім ми б могли лежати на ліжку та скиглити: „Чому в мене болить живіт???”.
   А потім ми могли б піти гуляти по місту, вже забувши про свої попередні проблеми. Просто гуляти по Львову та відчувати Галичину, бо, о Боже, це як медитативний подих цивілізації у наші макітри — нам ніколи не зрозуміти. Мені не намалювати жодної картини, а йому не послухати музики та не скласти наступний звіт. Нам взагалі не варто бути поруч. Ми сліпнемо…
   Стоїмо на роздоріжжі — де всі мірки — це секс із особою своєї статті.
   Потім бути все життя вільним, не мати багато грошей, але мати улюблену професію. БУТИ РЕЖИСЕРОМ.
   Чи піти туди, куди нас забгають батьки, одружитися, народити двійню й тихо помирати від депресії. Ми повільно будемо кричати у своїй голові та матюкатися, бо матюки найяскравіше передають емоції.
   І помремо ми в один день, але з різними коханцями. Через десять років подружжя ми будемо зраджувати — ми зраджуватимемо самі собі зі своїми руками, які ми будемо поміщати до рота.
   Десь…
   Я знаю, як відчаятися остаточно…
   (кричить)
   А ще мені потрібен дощ…
 
   Тут все смердить сексом. Сексом та нею. Хоча запах Санта Марії відчувається сильніше. Вона (засмучена?) сидить на пiдвiконi та палить. Періодично дивиться на Будду та думає.
   Він їй каже голосом Гліба:
 
   „Я граю у дурнуваті ігри на шахівниці, які колись склав для тебе. Паралельно із цим слухаю Катю Чіллі та граю в боулінг. Дивлюся на сходи до неба. Колись одна із сходинок зламається й всі почнуть падати додолу, співаючи солодко-гірку пісню, яку написав хтось впавши. Дивлюся на долоні міста — бачу на них стигмати. На моїх долонях ростуть дві бородавки, як нещасна згадка про все погане. Міксоматозом й не пахне — в мене інші психічні розлади…
 
   Я був занадто втомлений, щоб просуватися далі. Мені захотілося впасти десь посеред тієї клятої площі, дістати подушку із моєї сумки та просто заснути непробудним сном хоча б на сто тридцять три хвилини. Потім можна було б підвестися та почати просуватися далі, але нажаль нічого не вийшло…
 
   Сонце…
   Я намагаюся дивитися на нього та вбирати в себе. Останнім часом я тільки й роблю те, що спостерігаю за всіма, а відтак здається, що інстинктивне відображення дійсності, що має жити десь усередині мене, згасає.
   Відтепер буду егоїстичним стервом, хоча ця риса й так вже присутня усередині мене.
   Сповзаю униз — по дорозі, по сходах, по ескалаторах… Передчасна зміна позицій, так казала мені Мариська, змішується з багном.
 
   Останній три хвилин намагаюся уявити собі сходинки до твоєї голови, щоб залізати туди знов і знов. Останнім часом, вже нічого не потрібно для того, щоб вдавати з себе збоченця. Просто всі навколо до такої міри збочені, що всі мої перверзії стають схожими на дитячу гру.
   Я є постійним головкомандуючим генералом-маршалом Державної Служби України в комітеті по питанням уникання конфліктів в голові самого себе міжнародного характеру.”
 
   Санта Марії байдуже, вона сидить на підвіконні та палить. Періодично дивиться на Будду.

Track 9 — крик 2:47

   Машина їхала вже по звичному для Києва вранішньому тумані. За водія в нас була Коді, яка водила цю орендовану машину із страшенним відчаєм. Радував лише сам факт поїздки.
   Повільні пробки Подолу вже були не такими нудними і вже думки сум-відчай-надія-о,боже,щоробити? Не з‘являлися на вулиці Гоголівській. Ми не їхали на лівий берег, бо майже ніколи там не бували та боялися заблукати. Ми пили каву з термосів, знущалися з усіх мов світу та, мабуть, захворіємо від навстіж відкритих вікон — але це вже буде опісля Повітря зранку було вже холодним та обпалювало легені та горло. Ми ще довго виділи на лавах посеред невідомого парку та повільно хекали на долоні один одного. Гралися в слоників та розповідали короткі та хтиві анекдоти. Закривали обличчя руками, щоб не випустити щастя назовні.
   Курили занадто багато, як на нас, кидали недопалки у смітник, який стояв навпроти…
   Вія сказала:
   — У мене з‘явилася геніальна ідея!
   Ми всі почали сміятися, бо, здавалося, що всі ідеї Вії були геніальними у той чи іншій мірі.
   — Я хочу провести перформанс! Значить так, являйте! На сцені у півколі сидить десять осіб. Перша та остання людина мають бути дівчатами. Так от, значить, дістає одна яблуко та відкушує. А потім передає його по колу. Остання людина, якій дістався огризок, кидає його в залу. Те саме відбувається й з другим яблуком. Потім на сцену виносять старий шиплячий радянський телевізор, вентилятор та два мікрофони на стійках. Одна дівчина підходить до вентилятора, а друга до мікрофона, і починають, відповідно, кидати пелюстки на вітер та волати без зупинки blah-blah-blah в мікрофон. Тут, значить, на сцену виходжу я та заладжу на телевізор. Стою спиною до зала. Читаю вірш. Перший раз дуже швидко та нерозбірливо, майже істерично, перекрикуючи blah-blah-blah. Другий раз повільніше, але не менш емоційно. І втретє, повільно голосно та виразно. Коли я закінчу, то хтось має витягти шнур з розгалуджувача. Функція інших восьми осіб дуже важлива, але невизначена.
 
   Ми всі сміємося та починаємо розповідати безліч безглуздих історій та співати.Ми співали зажди одне й те саме — чи то Фактично Самих, чи то Крихітку Цахес, рідше — Рlacebo та Radiohead. Нам було весело разом і, здавалося, світ обертається навколо нас.
   Посмішка залишає місце у грудях.
 
   Вія стоїть та плаче. Просто вона сьогодні випустила на свободу одного свого гарного друга. Вітька.
   Вона всім про нього довго та протяжно розповідала та показувала баночку із павутиною та маленьким павуком. Вона ловила мушок та комарів, а потім клала їх до банки. Але з часом стала помічати, що Вітьок не подає жодних при знаків активності й вирішила відправити його до природи, аби вилікувати його від депресії.
   Вія стоїть плаче із вже пустою півлітровою банкою. Ми всі граємося у хвилину мовчання.
   — Біжи! Біжи мій вільний Вітьок! Я тебе відпускаю! Повертайся у піхву природи!
   Звичайно, можна було б пустити скупу чоловічу сльозу, щоб підтримати Вію та розвіяти істеричний сміх Коді, але того робити не хотілося.
   Вже хвилин через п‘ять про Вітька ніхто не пам‘ятає, а ми їмо гот-доги у шаурмі.
   Для підсилення настрою хтось намагається співати Біллі Голідей. Я перекрикую її Жільберто.
   Джаз у наших серцях…
 
   Мене все інтригувало тоді. Я просто сидів десь та міг втикати в одну точку, але продовжував радіти життю. Воно надавало енергію не гірше (а найчастіше й краще) за алкоголь чи наркотики. Ніщо не зрівняється з життям.
   Я цілуюся із повітрям, яке ковзає поруч та намагаюся розчинятися у ньому частіше. Повітря — це те саме море, яке оповиває наше тіло живильною (вологою?).
   Ми можемо радіти життя завжди. Бо ми маємо радіти життю завжди. Ми радіємо життю завжди?
   Один знайомий загубив свою ліпшу подругу — хвилина і вона летить у невідоме. Зі стріхи… Вона дарує себе повітрю…
   Ми ніколи не помремо. Ми не вміємо цього робити.
 
***
 
   Анімалістичні картини на стінах здавалися облупленими копіями анімалістичних картин в будинку для старих. Ми допомагали там колись, пам‘ятаєш? Варили каша та розносили ліки, ввечері розповідали бабусям та дідусям короткі новелки з нашого життя та сміялися, коли нам відповідь простягали цукерки із майбутнього.
   Так от, ці анімалістичні картинки, які висіли на стінах в твоєму будинку нагадували мені дуже багато. Часом навіть здавалося, що я переношуся кудись на машині часу, яка повільно тягне мене за руки, ноги, очі та шиї на потойбічний світ на пару хвилин, щоб оновити свої спогади, свої думки.