Коли дивитися на тебе, сидячи у кріслі, то можна побачити великі бліки від великої настільної лампи. Світло відбивалося від твоїх очей та вуст.
   У колонках музичного центру повільно співали різні музиканти. Ми навіть не могли згадати їхні імена. Все це знову-таки пробуджувало спогади. Я згадував клуб „Майдан”, де ми сиділи та слухали музику, потягуючи смачні думки з оточуючих людей, гралися у енергетичних вампірів. Ти ще посміхалася хлопцю навпроти… Зараз ти не посміхаєшся, а здається просто замислилися над чимось своїм.
   Я дивлюся тобі просто у вічі та також продовжую мовчати, тримаючи у руках паленого Джима Біма з місцевого міні-маркету. Десь на вулиці, здавалося, вже почалася північ. Повний місяць грався із нами у хованки, а ми складали з нього мозаїки на власних же очах і твоїх різнокольорових лінзах.
   Занадто багато параноїків зібралося у цій кімнаті одночасно: займаються бозна-чим, ще й п‘яні в дупу. Але я був щасливим. Здається, найщасливішим за останні кілька місяців. Коли ти гуляєш сам містом Києвом, натираючи гульки на ногах, із улюбленими звуками у голові, тобі немає кому подзвонити, написати, чи піти — треба просто піти туди, куди хочеться та помедитувати.
   Внутрішня медитація допомогла мені дуже кілька днів тому, бо, здавалося, саме це було потрібно для досягнення значного консенсусу із самим собою.
   Здається, моє обличчя зараз також позбавлене думок — я починаю повільно засинати та снити, мріючи. Міряючи години хвилинами, я почав посміхатися всьому: картинам, тобі, місяцю, спогаду, дідусям, думкам, бабцям, кріслам та своєму віддзеркаленню у шклі.
 
   Вія приймала антидепресанти і не переймалася з того, що їй не можна пити пиво та вина, їсти рибу та квашену капусту — вона сиділа у арт-клубах та повільно смоктала світлий ель, а дома діставала з холодильника сушених та в‘ялених карасів, та чистила їх із натхнення, дивлячись усілякі фільми для домогосподарок, душевно хворих, підлітків та розумово відсталих.
   Вона взагалі робила усе не так, як треба, бо вважала, що тільки так вона зможе вилікуватися від депресії. Та вона й не вважала її за хвороба — просто настрій поганий: ну та й що, що каже лікар, чи Юрко, наприклад. Вона сама все прекрасно знає й незгірше за інших.
   Повільна музика з конок комп‘ютера роз‘їдає її шкіру все швидше й швидше, залишаючи лише самі оголені кістки та трохи нервів, щоб можна було миготіти очима у повній темряві, дивлячись за світломузикою.
   Вона гралася із Коді у слова, роблячи вигляд, що все знає. Вони все рідше розмовляли: Вія проводила все більше часу з Юрком, а Коді — з новими друзями, яких знаходила по всьому місту. Здавалося, що вона знає всіх, це було видно на концерті Neversmile, коли Коді підходила до різних людей та здоровкалася із усіма. Юрко повільно сидів за стійкою дивлячись, як Вія п‘є з великого стакану заборонено пиво, й час від часу повільно палив, кидаючи недопалки під стійку.
   Тільки потім Вія помітить, що Коді весь вечір свариться з Юрком, а потім вони будуть клястися та божитися, що між ними все було гаразд. Тільки друзі Коді скажуть, що Вія зовсім непривітна до них та кидає на них погані погляди.
   Вія зніяковіє та скаже, що то все антидепресанти, хоча, насправді, вона просто велика сука і так відноситься з усіма. З собою в першу чергу.
   Інтерес до всього повільно висмоктується з пальця та не приносить нічого цікавого. Вія продовжує вчитися у університеті, розуміючи, що грошей на власну квартиру десь на набережній Дніпра вона не заробить до кінця своїх днів, що їй потрібно більше місця, що люди починають дратувати її.
   Вона зрозуміє, що прийшов час відпочити від усіх. Так вона і зробить найближчої суботи. Вона просто візьме великий термос гарячої кави та почне гуляти місто. Вона не забуде зайти до улюблених воронів на Рейтарській, пройтися стежками Парку Слави, походити улюбленим Подолом, де буде радіти, як дитина. А головне, не забуде посидіти на майдані навпроти пам‘ятника Магдебурзькому праву, де повітря найчистіше, а думки найсвіжіші. Вія просто ляже на асфальт та прикладе вухо до рейок, щоб почути як десь їде майже пустий трамвай. А потім Вія встане та посміхнеться, вже після того як зробить великий ковток кави із термоса.
   Кава буде ще тепла.
   Вона не забуде нічого…
   А зараз вона лежить на ліжку та повільно дивиться у стелю. Вона бачить у розмитій стелі великих драконів, янголів та маленьких ельфів, що танцюють, рухаючи свої тонкі риси. Вона буде думати, що бачить великі букви. Вія починає читати свої думки та пророкувати майбутнє. Вона вже відразу зрозуміє, що треба робити, а що, можливо, тільки нашкодить. Їй допомагає повільна музика, яка грає у її вухах.
   До світанку ще зовсім далеко, хоча вже ранок. У кріслі сидить Юрко із кахлем з Джимом Бімом. Коді ще не повернулася. А Вія сидить та милується сходом сонця: вона пригадує різні речі, які трапилися із нею.
   Вона просто розуміє життя.
   Вія пригадала, як не дуже давно вона гуляла містом з нею. Як вони сміялися, бо ледве познайомилися та заполоняли незручні хвилини тиші сміхом. Як вони шукали підвищення — мало бути десь високо у Києві, — щоб вона могла скинути на підлогу пелюстки рум’янків, щоб вони полетіли.
   Вона була нелюдської породи. Вона сміялася та казала, що вона Кукс і більше нічого. Ні тварина, ні рибина. Вія нічого не розуміла тому тільки й посміхалася, смокчучи думки разом із солодкими шоколадними карамельками.
   Очі світилися так, як це буває тільки у людей хворих на самих себе та на весь цілий світ.
   Вія пригадала, яке для неї мав значення її талант, її рак легень, який неодмінно буде, та друзі, яких вона такими не визнавала. Вона взагалі вважала, що у неї немає друзів, а тільки Том, який сидить поруч та співатиме для неї протягом усього її життя.
   Вія повільно встала з ліжка, але мислила занадто швидко. Вона мала швидко зібрати речі та піти пішки.
   І ось вона вже йде… Шоста година ранку та холодні, вже осінні, околиці Києва.
 
   Ось так непомітно й нас для нас усіх падолист…

Track 10 -… 1:21

   Температура тіла підбігала приблизно до 35 градусів по Цельсію. Всі казали, що у мене просто занепад сил.
   Занепад… це вже точно…
   Я заспівав із самим собою дурну пісню, яку щойно придумала моя хвороблива фантазія. Я співаю про тебе, люба. Бо мені вже здається, що я ніколи тебе не побачу. А тільки буду уявляти.
   Бо, виявилося, що уява працює найбільш красиво. Найкрасивіше… за все на світі. Ніхто вже нікого не зрадить на очах. Ми будемо просто мовчати та витирати свої долоні об наші спітнілі тіла. Ти схожа на примару з минулого, бо майбутнє ще занадто невідкрите, що для мене, що для тебе. Мабуть, цікава була б у нас сімейка: ти б сиділа малювала, а я б лежав та повільно курив у стелю, час від часу доповзаючи до друкарської машинки та залишаючи там по одному слову. Ми б упивалися від своєї геніальності. Бо навіть моя нездарність та твоя неспроможність нам здавалися б красивішими витворами мистецтва. А потім ми б пішли на Андріївський узвіз, де б виставили твої малюнки та продавали їх за 25 копійок. Я можу продавати свою посмішку, вона — це все, що я маю.
   Будинок наш був би схожий на помешкання якихсь уродів французького бомонду. Ми б ходили з тобою по обгорілій Шулявці та сміялися з різних пришпильних капелюшків по п‘ять гривень. Ми мали змогу жити від заробітку до заробітку. Але так і не використали її, сум.
   Мій сум № 2. Чий копірайт? Вже й не згадати…
 
   …Він сидів за барною стійкою та палив. У нього були його очі. Здавалося, що такі очі має тільки він. Здавалося, що він завжди знаходиться під кайфом. Його очі випромінювали якісь дивні почуття. Я не міг зрозуміти, що він мав на увазі, коли зустрічав його.
   Він пив пиво та палив свої сигарети. Разом із кожним запалом з нього висмоктувалася душа — на її місце вставлявся якийсь невідомий фрагмент з життя геніальних поетів. Він мовчав. Не промовляв жодного слова та робив вигляд, що йому начхати на усіх.
   Його вірші ніколи не чіпляли мій розумі, ба більше — я їх навіть не намагався зрозуміти. Плутаючи літери у його імені, мені завжди ставало соромно, але я приховував свій сором завеликим ковтками кави. Повільно висмоктує з нього думки. Вони не мають смак, а його образ стає все меншим та меншим у моїй голові.
   Проте мізки починають підспівувати Мольваеру. На підвіконні моє квартири вже скупчився перший сніг падолиста. Я його спробував на смак та відчув присмак морського піску. Долоні виявилися занадто теплими для того, щоб зліпити кульку. Чудово дивитися на те, як його жене вітер проти сірого світла ліхтарного сонця.
   Він повільно встає, протягаю руку та йде геть. Я сиджу та допиваю каву, яка має присмак першого снігу падолиста.
   Пожовкле листя, яке приховалося під моїми пальцями, стає схожим на відмерлі спогади до яких не хочеться повертатися. Теплий шарм, яким укутана вся моя голова, починає душити груди, а з них виривається якийсь нерозбірливий крик, схожий на крик божевільного. Дуже багато нецензурної лексики та занадто багато нецензурних думок. Мій власний цензор Щось починає гратися у покер із Зіно Давідоффом. Я займаюся коханням із Астрід Джілберто.
   Годинник показує прозаїчний час: 21-15. Маршрутна таксівка їде звідти. Я притуляю свою голову до шкла та бачу, що там залишився масний відтиск мого тіла, якого можна використати для ляльки-вуду. (Ляльки Будди?)
   Я йду по снігу, залишаючи астральні візерунки на ньому.
   …but the home is nowhere… [5]
 
   Вдома було похмуро та незатишно. Здавалося, що квартира заповнена звуками з іншого світу. Зникало відчуття її тіла та запаху.
   Вона десь далеко, а я десь тут. Зовсім не поруч…
 
***
 
   Страждання, які переживала Вія, коли зрозуміла свою помилку, було дуже важко описати. Їй почало здаватися, що вона — мати, яка народжувала своїх дітей, створюючи їх зі шматків свого тіла та душі, а потім добровільно віддала о сиротинця. Вона була одночасно налякана та пригнічена. Маленька, ледве помітна лінія, яку вона ледве не переступила, знаходилася вже далеко, але це все не полишало її голову й думок, що розривали її тіло на дві рівні частини.
   Червоне вино, яким вона запивала думки, було занадто кислим на смак та зовсім не давало змоги витравити почуття. ВСЕ ЦЕ БІЛЬШЕ походило на істерику, яка триває кілька діб. Вона сиділа, лежала, палила та, врешті-решт, відчувала огиду: огиду до себе. Вона перекреслювала всі свої емоції та надавала тілу одного беззмістовного положення. З колонок музичного центра співає якийсь депресивний звук. Вія прислухалася до нього та робила вигляд, що це вона плаче по той бік оптичного носія…
   …вона була рікою та розносила частини свого багатостраждального тіла по всьому світу. Вія намагалася вхопитися руками за пологі скелі, чи за проміння вже-штучного сонця. ЧАСТИНА її тіла виллялася на берег та почала стікати медузами та водоростями. Таких, як вона, тут було мільйони мільярдів… Вія намагалася зробити кілька кроків, але це виявилося занадто складно. Кожен рух відбивався нестерпним болем та відбувався раз на сто років. Її коріння напивалося солоною водою, яка текла десь униз, а квітка зав‘яла. Залишилося лише чисте небо, а Північне Сяйво згасло ще опівночі. Залишився лише п‘янкий аромат країни… Терпкий запах гльоку, що змушував Вію бігти по гарячому, майже розпеченому, піску, залишаючи п’ятипальцеві відбитки. Вія бігла слідом за днем, який мав початися дуже скоро. Кремезні руки ледве трималися за землю, а ноги ковзали по льоду. Груди Вії боліли, бо вона мала нагодувати своїм молоком увесь бездомний Всесвіт. І тільки після того вона розправила свої крила та потекла донизу, відносячи шматки свого багатостраждального тіла по всьому світу…
   Голова боліла, коли вона швидко підвелася з крісла та, одягнувшись на швидку руку, почала бігти по вулиці, а зупинилася тільки перед озером, закарбованим у бетон, де почала голосно кричати та розуміти, що як тільки вона перестане писати — вона перестане жити.
   Дощ крапав на її волосся, а вона стояла та сміялася, ловлячи краплі ротом. У ніс бив запах натхнення, а вуха закладало від її емоцій, що стікали на землю разом із небом.
   Короткі рухи під холодним осіннім дощем приносили Вії найбільшу радість у її житті, після її повного перенародження…
 
***
 
   Вія ще довго раділа новому дню, проте ця радість зникла, коли небо розверзлося навпіл після чергового переконання себе у тому, що це не Коді зпіхварила чотири штуки баксів, відкладені на Норвегію, що це не вона вкрала її намисто, яке їй подарувала бабця. І що Коді скоро повернеться додому і вони разом будуть сумувати за країною Опівночі та слухати Yeah yeah yeah’s, щоб підняти настрій, а потім підуть в „Black Orange”, де будуть довго сидіти та розмовляти з випадковим перехожими.
 
   Але пройшов день, другий… Коді все не було. Вія засумувала та лягла спати. Коли вона снила, то бачила дивний сон. Що вона йде по вулиці якимись нетрищами. Що у грудні так тепло, що розквітає кущ троянди. Їй це дуже сподобалося, а коли вона прокинулася, то зрозуміла, що в неї залишилося найцінніше.
 
   Весняний Київ надзвичайний.
 
***
 
   Санта Марія вкрала з серця Гліба все, що можна було вкрасти.
   Їй це було непотрібно, проте вона раділа тому, що два чоловіки дуже кохають її. Знаючи це, вона дуже сильно боролася з собою, що продати свої всі сто тридцять три країни та поїхати до Києва.
   Вона посміхалася та сідала на хмари, що летіли на Північний Захід.
 
***
 
   — тобі подобається сидіти на сходах до неба?
   — так, дуже.
   — знаєш, яка моя заповітна мрія?
   — сісти у машину і поїхати швидко-швидко по нічному місту.
   — щоб потім розбитися?
   — саме так.
 
***