Костецкий Анатолий. Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)

   Коли Петько приїздив, батько перший мiсяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзi знаходилися рiзнi приводи -- то день народження у друга, то весiлля, а то й просто вихiдний день! -- i таточко знов брався за чарку.
   У такi днi Петько вiд ранку й до ночi пропадав на вулицi, його пiдгодовували сусiди, якi любили й жалiли Петькову маму. Та й сам вiн навчився заробляти грошi всiма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвiр'я, а то що-небудь зробить у дачника на будiвництвi.
   Загалом, як здавалося Олеговi i як вiдчувала Лiзка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постiйна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характерi.
   Петько, аби заробити копiйку, мiг пускатися не лише на приниження, а й хитрував -- навiть iз сусiдами й товаришами.
   От i зараз вiн сидiв на купi цегли перед довгим парканом, за яким iшло будiвництво нових дач, i, пiдперши пiдборiддя, розмiрковував, як же зручнiше перетягти оту кляту цеглу в двiр однiєї дачi, щоб заробити десятку, обiцяну дачником, i не дуже перетрудитися при цьому.
   За цими роздумами й застав його Олег.
   -- Привiт! -- кинув вiн Петьковi. -- Добре, що зразу знайшов тебе: ти менi конче потрiбний.
   -- Знайшов! -- усмiхнувся Петько Психолог. -- Я нi вiд кого й не ховався. А навiщо я тобi знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише пiд проценти.
   З Петьковими процентами Олег познайомився зовсiм недавно. Вiн бiг по молоко i дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлiчi поетичних збiрок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букiнiстичного магазину, та рiзноманiтних довiдникiв для домашнiх господарок його погляд вихопив давно вимрiяну книжку про iсторiю пiратства.
   Про цю книгу Олег багато чув, але в мiстi дiстати її не змiг навiть тато. Та що там тато! Навiть Бобчик Iзольди Сократiвни, котрому, за її словами, дiстати будь-що легше, анiж перевернутися з боку на бiк, -- i той розвiв руками.
   I от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджiй автолавцi Олег раптом бачить бажану книгу i навiть може стати її власником!
   Про?авити таку нагоду вiн не мiг.
   Олег на якусь мить завагався, а тодi рiшуче полiз до кишенi i витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лiченi хвилини дорогоцiнна книга була у нього в руках!
   "А як же молоко? I що я скажу мамi?!" -- схаменувся Олег, коли вже нiжно притискав до грудей грубезний том у барвистiй обкладинцi, пiд якою ховалися таємницi корсарiв пiвденних морiв.
   Аж тут нагодився Петько Психолог, що вештався неподалiк.
   -- Що, загули грошики? -- вишкiрився вiн. -- А мати, мабуть, на молоко давала.
   -- А тобi що? -- огризнувся Олег. Вiн знав, що в нього вдома є п'ять карбованцiв, якi батьки подарували йому та Лiзцi на перше вересня, тож i сподiвався закрити ними незаплановану дiрку в сiмейному бюджетi. Iз сестрою вiн якось домовиться: вона зрозумiє. У крайньому разi, вiддасть їй свою кулькову авторучку на шiсть кольорiв.
   -- Менi байдуже, -- знов усмiхнувся Петько. -- Я просто так запитав: може, допомога потрiбна. Але якщо, не хочеш -- вибачай! -- I вiн повернувся, щоб iти геть. Та Олег ухопив його за лiкоть:
   -- Стривай! А як ти можеш допомогти?
   -- Елементарно. Позичу тобi грошi, а ти потiм вiддаси.
   -- Ти справжнiй друг! -- вигукнув Олег, не дослухавши до кiнця, i щиросердно ляснув Петька Психолога по плечу. -- Звичайно, вiддам! Куплю молока, занесу додому -- i борг принесу: у мене вдома грошi є. А здача знайдеться? У мене тiльки п'ять карбованцiв, одним папiрцем.
   -- Не переживай, якось домовимось, -- примружився Петько i тицьнув Олеговi трояка. Той помчав по молоко.
   За пiвгодини вiн прибiг на те ж мiсце, де його чекав Петько.
   -- Тримай! -- простягнув Олег п'ятiрку. -- Ти дуже виручив мене, спасибi!
   -- Та чого там, дрiбницi, -- вiдмахнувся Петько. -- А ти молодчина, не примусив чекати, -- похвалив вiн Олега, недбало засовуючи грошi до кишенi. -- Ну, наше -- вашим! -- помахав рукою й пiшов.
   -- А здача?! -- отетерiв Олег. -- Я ж у тебе брав не п'ятiрку, а трояк!
   -- Ну, ти даєш! -- обернувся Петько. -- Яка ще здача? А матерiальне заохочення за послугу, га? Вважай, що грошi я давав тобi пiд проценти. -- I Петько подавсь геть, а Олег так i зостався на мiсцi iз розкритим вiд подиву ротом...
   Все це вiдразу пригадав Олег, коли знову почув вiд Петька Психолога про проценти.
   -- Грошi менi не потрiбнi, -- вiдказав Олег. -- Я до тебе в iншiй справi. Позич до вечора кота.
   -- Накоїв щось? -- здогадався Петько Психолог.
   -- Та так, трохи... -- опустив очi Олег.
   -- Мабуть, не так уже й трохи, якщо кота просиш, -- скривився глузливо Петько. -- Невже тебе твої iнтелiгентнi й вихованi тато й мама теж лупцюють?
   -- Вони мене й сестру навiть пальцем нiколи не зачепили! -- гордо заперечив Олег. -- Але iнодi, -- додав вiдверто, -- краще хай би побили, анiж нотацiї читати.
   -- Розумiю, -- поспiвчував Петько, -- все розумiю. Радий був би допомогти, та не можу: робота! -- I вiн показав на купу цегли, на якiй сидiв. -- Оце дачниковi пообiцяв до обiду у двiр перетягти. А мого Рекса, сам знаєш, упiймати не так-то й просто.
   -- Знаю, -- похнюпився Олег i раптом вигукнув: -- А давай я допоможу!
   -- Згода, -- вiдразу пiдвiвся Петько, нiби чекав цих слiв. Вiн, звичайно, не сказав Олеговi, що за роботу має отримати десятку. Та Олега це не обходило.
   -- Я мчу шукати Рекса, -- кинув Петько, -- а ти поки цеглу носи. Правда, я не гарантую, що швидко знайду котяру: сам знаєш, який вiн дикий! Та для тебе вже постараюся.
   Петько вирiшив i тут схитрувати. Кiт сидiв у нього вдома зачинений, але вiн сподiвався погуляти якомога довше, наче й справдi шукаючи Рекса. А коли Олег перетягає цеглу, зразу ж i об'явитися. А щоб його не дуже гнiтила ще не зовсiм загублена совiсть, Петько Психолог пообiцяв за прокат Рекса грошей з Олега не брати.
   Обидва хлопчики, вкрай задоволенi -- кожен по-своєму, -- вдарили по руках, i Петько помчав "шукати Рекса", а Олег заходився носити цеглу у двiр.
   Поки вони займаються своїми справами, час, мабуть, розказати, чому Петька прозивають Психологом i що в нього за дивовижний "прокатний" кiт iз собачим iм'ям.
   У кiнцi липня пiсля страшної зливи на дорозi перед хатою Петькового тата з'явилася чималенька баюра. Петько помiтив її перший i, заради розваги, сховався за парканом: почав спостерiгати, що з того буде.
   Спершу вулицею пробiгла, грайливо пiдстрибуючи i мугикаючи "Повезу тебе до тундри...", мiсцева красуня Ляля. Вона вчасно помiтила своїми молодими гострозорими очима баюру, легко й грацiозно, мов дика кiзочка, перестрибнула її i понеслася далi iз своєю пiсенькою.
   Другим iшов лiтнiй новоспечений дачник. Вiн тягнув на плечi важезний мiшок iз цементом. Вимоїни вiн не помiтив, бо весь час Озирався на всi боки, тож уступив у яму, але на ногах утримався: мiшок допомiг. Дачник сердито сплюнув, вилив воду з чобiт i потягнув мiшок далi.
   Аж тут на дорозi з'явився Петькiв тато. Його хитало iз боку в бiк, вiн хапався руками за паркан, але поволi наближався до свого двору. Петько помiтив батька i хотiв перейняти його, та не встиг. Той п'яно поточився -- i сторч головою влетiв у баюру!
   Ледь звiвшися на ноги, якi майже не тримали його, батечко побачив перед собою переляканого сина.
   -- Ага-а! -- заревiв вiн. -- Так ось як! Рiдного таточка на той свiт вiдправити надумав! Ось я тобi зараз!.. -- Вiн замахнувся кулаком, та втратив рiвновагу i знову гепнувся в калюжу.
   Зрештою при допомозi Петька та сусiдiв, що нагодилися, почувши галас, його вдалося затягти додому й покласти на розкладушку.
   Як виявилося потiм, батько, упавши вдруге, зламав руку. У нещастi вiн, звичайно, звинуватив сина.
   Петько пробував пояснити, що не закидав вимоїну землею, бо хотiв провести психологiчний експеримент: поглянути, як поводитимуться люди, чи полагодять дорогу.
   -- А ти куди дивився? -- бушував батько. -- Мене хотiв спекатись, га?!
   -- Та я ж пояснюю: експеримент проводив, так психологи роблять! -захищався Петько.
   -- Експеримент! Психологи! У-у, психолог розтриклятий! А ще сином називається... Нiякий ти не син, а просто психолог -- i край!..
   Слово "психолог" так образливо звучало у батькових вустах, що сприймалося як прiзвисько, вiдтодi воно й причепилося до Петька.
   А кiт у нього справдi був незвичайний.
   Петько водив Рекса переважно на ланцюжку, самого гуляти не пускав: казав, що кiт зовсiм дикий -- кидається на людей. Кiт i справдi на вигляд був страшний: сiамської породи, на зрiст бiльший за середнього собацюру! I хоч очi мав лагiднi й незлобливi, та на ланцюгу, ще й при таких, як казали люди, "габаритах", був схожий на дикого звiра.
   Цим i користався Петько, який, до речi, сам розповсюджував про Рекса жахливi чутки: то, мовляв, кiт погриз у хатi дубовий обiднiй стiл, то в сусiдньому селi напав на бугая, що вiдбився вiд череди, а то начебто головою пробив стiнку хати i витолочив ущент батьковi помiдори...
   Рексовою славою користувалися й дiти дачникiв, якi охоче брали кота "напрокат", зрозумiло -- за грошi, якi вимагав за це Петько Психолог.
   Рiч у тiм, що у кожнiй родинi, де є дiти, завжди трапляються рiзнi невеличкi неприємностi, яким важко запобiгти. Чи то мамина улюблена чашка раптом вислизне з рук дочки або сина i розiб'ється; чи то футбольний м'яч з невiдомих причин замiсть ворiт потрапить у тазик iз варенням, яке бабуся виставила у двiр, щоб прохололо; а то хлоп'яча компанiя, захопившися грою в розбiйникiв, пронесеться галопом по грядках -- i витопче їх не гiрше вiд справжнього кiнського табуна!
   Одне слово, дрiбних неприємностей, як ви знаєте по собi, у життi завжди вистачає...
   У таких випадках i приходив на допомогу Петько Психолог iз своїм прокатним котом. За двадцять копiйок на годину вiн давав потерпiлому Рекса, на якого той i списував свої провини.
   Як ви зрозумiли, Олег теж вирiшив удатися до послуг прокатного кота -- списати на нього розбите дзеркало й потрощений посуд. Отож довелося працювати...
   Коли вiн занiс у двiр останню пару цеглин, гордо оглянув свою роботу, утер з обличчя рясний пiт i присiв на лавочку коло ворiт, на вулицi з'явився Петько Психолог з Рексом на ланцюгу. Та коли вiн наблизився до Олега i глянув через паркан на старанно складену купу цегли у дворi однiєї з майбутнiх дач, очi в нього полiзли на лоба i вiн почав ротом хапати повiтря, мов риба на суходолi.
   -- Що ти накоїв?! -- заревiв Петько не своїм голосом.
   Олег злякано пiдскочив i витрiщився на Петька, нiчого не розумiючи. Не встиг вiн спитати, що ж саме вiн учинив, як раптом з iншого боку вулички почув тi ж самi слова, але у бiльш розпачливому виконаннi.
   -- Ти що ж це наробив, халамиднику?!
   Олег обернувся i побачив, що на пополотнiлого Петька Психолога, котрий просто врiс у землю, насувається могутня постать дядька дачника.
   I тут Олег усе зрозумiв!
   Виявляється, вiн так поспiшав, що перетягав цеглу не в той двiр, куди треба було, а на сусiдню дачу...
   Що станеться далi -- вiн не став чекати: i так можна здогадатися, хоч уявити важко... Олег спритно вихопив iз рук ошелешеного Петька ланцюжок з Рексом i щодуху помчав з рятiвним прокатним котом додому -тiльки вiтер засвистiв у вухах!
   Та вдома на нього чекала нова несподiванка.
   Тiльки-но Олег пiдбiг до своєї дачi, тягнучи за собою Рекса, який хоч i мовчки, але досить енергiйно опирався, як почув розпачливi схлипи сестри.
   Вiн заскочив до хатинки i побачив Лiзу у сльозах. Вона сидiла на лiжку, закривши обличчя долонями, i голосно ридала.
   -- Лiзонько, манюнько моя! -- обняв її за худенькi плечики переляканий брат. -- Що сталося?!
   -- Максик... -- ледь вимовила Лiзка, розтуляючи заплакане личко. -- Максик... -- I знову заревла ще голоснiше.
   -- Та кажи вже -- що з ним?! -- вигукнув Олег, коли зрозумiв, що з сестрою нiчого страшного не сталося.
   Лiза звела на нього великi очi, повнi слiз, i тремтячими губами прошепотiла:
   -- Максик... зник!..
   7. ВИКРАДЕННЯ МIНIМАКСА
   Хоч була ще тiльки обiдня пора, Iзольда Сократiвна покинула поратись у курнику та з квiтами i при повному парадi метушилася по хатi.
   Вiкна були затуленi важкими шторами, i свiтло крiзь них майже не пробивалося. На плечi Iзольди сидiв Креня, а на столику помiж бронзовими пiдсвiчниками у тьмяному блиманнi свiчок лежав непритомний... Мiнiмакс!
   Вас дивує, як вiн тут опинився? Про це варто розповiсти докладно.
   Поки Олег тягав цеглу, Лiза наводила на дачi порядок. Вона старанно та дуже обережно вимила тарiлки вiд "Геркулеса", який вони з дракончиком поїли з величезною насолодою. Потiм вона висипала з каструлi залишки кашi в тарiлку -- їх лишилося тiльки двi! -- для Олега i засунула її у духовку: не прохолоне, поки брат надiйде, та й не заважатиме, а то ще й ця розiб'ється.
   Весь цей час Мiнiмакс дрiмав у кишеньцi Лiзчиного фартушка. Та коли мала заходилась пiдмiтати скалки вiд тарiлок i дзеркала, дракончик прокинувся i, щоб не заважати Лiзцi, легенько вислизнув iз затишної кишеньки, до якої вже починав звикати, мов до гнiздечка. Вiн озирнувся на всi боки i принюхався.
   У кутку хатинки за розкладушкою вiн помiтив барвисту коробочку. Мiнiмакс покрадьки пiдповз до неї та обережно обнюхав. Пахло духмяно i солодко. Дракончик уважно придивився i прочитав на коробочцi напис:
   КОСМОС
   Сигарети вищого сорту
   Дракончик аж захихотiв тихесенько, так його потiшив цей напис.
   Що таке Космос, вiн чудово знав iз власного досвiду. Ще б пак! Жити у сузiр'ї Дракона та подорожувати звiдтiля на Землю -- i не знати Космосу!
   Про сигарети вiн також чув.
   Рiч у тiм, що до його органiзму, незважаючи на всiлякi запобiжники й фiльтри, все ж таки проник одинокий ген курiння -- так званий "тютюновий ген".
   Один iз предкiв Мiнiмакса у свiй час надто зловживав тютюном -нiколи не розлучався з люлькою, яку йому подарував знайомий богатир, що сам кинув палити. Од цього ядучого зiлля предок дракончика й помер у розквiтi сил, коли йому було всього-на-всього сiмсот тринадцять рокiв. А середнiй вiк драконiв, котрi пройшли випробування i стали на масове виробництво, сягає кiлькох тисячолiть.
   Коли дракони переселилися у своє нинiшнє сузiр'я, вони, маючи гiркий досвiд, почали нещадно боротися з тютюном, вiд якого -- вони знали -- стають сiро-жовтими й немiчними не лише могутнi дракони, а й люди, надто -- дiти. Але все ж таки поодинокi порушники тютюнової заборони, на жаль, серед драконiв часом траплялися. От i до Мiнiмакса прослизнув вiд предка отой каверзний i пiдступний тютюновий ген.
   Тепер, почувши п'янкий аромат тютюну вищого сорту та побачивши такий рiдний i щемливий напис -- "Космос"! -- той триклятий ген захвилювався, занервував, забiгав по всiх драконячих жилочках, грубо розштовхуючи лiктями антитютюновi гени, що злякано притихли вiд такої агресивної зухвалостi. Вiн i примусив Мiнiмакса хвилюватися.
   Дракончик чудово усвiдомлював, що курити дуже шкiдливо -- про це й зараз лементували ображенi антитютюновi гени з усiх своїх останнiх сил. Та Мiнiмакс чомусь волiв їхнiх розпачливих застережень не чути, а прислухався лише до самотнього гена-курця.
   Вiн ухопив звабливу барвисту коробочку переднiми лапками, вибрався з-пiд лiжка, пiдповз до Лiзки, мiцно притискаючи свою знахiдку до животика, i смикнув малу за шкарпетку.
   -- Тобi чого, Максику? -- нахилилась до нього Лiза.
   -- Та от, пiд розкладушкою знайшов, -- показав Мiнiмакс сигарети.
   -- Ой, це ж татовi! -- вигукнула здивована Лiзка. -- Тiльки ж вiн покинув палити... Мабуть, приховав вiд мами про всяк випадок. Давай я їх переховаю, щоб тато не знайшов, -- вирiшила Лiзка i простягнула руку, щоб забрати сигарети.
   Але Мiнiмакс вiдскочив i крильцями прикрив знахiдку.
   -- Не дам! -- запищав вiн. -- Я їх знайшов, отже тепер вони -мої!
   -- Це ж отрута! -- злякалася мала. -- Ти вб'єш себе!
   -- За нас, драконiв, не хвилюйся, -- пихато мовив Максик. -Сигарети нам смакують бiльше, нiж вам, скажiмо, тiстечка, -- збрехав дракончик i додав: -- Краще дай сiрники -- припалити нiчим.
   Лiзка не дуже вiрила дракончиковi, а втiм -- хто його зна, якi у цих драконiв порядки та звички! Вона побiгла на кухню.
   -- Ага, ага! А сiрникiв нема! -- радiсно помахала вона, коли повернулася, перед носом Мiнiмакса порожньою сiрниковою коробочкою. -Усi вийшли.
   Дракончик не повiрив, попросив її нахилитись i сам зазирнув до коробочки. Та пересвiдчився, що Лiзка не обманює, i засмутився. Раптом погляд його зупинився на чималенькому дерев'яному молотку для приготування вiдбивних, який висiв над плиткою. Очi Мiнiмакса радiсно зблиснули, й вiн вигукнув:
   -- О! Запальничка -- вищий сорт!
   -- Де? -- не зрозумiла Лiзка.
   -- Та ось же, над плиткою, -- показав Мiнiмакс.
   -- Хiба це запальничка? -- засмiялася Лiзка. -- Це молоток для м'яса.
   -- Для вас, людей, може, й молоток, а для нас, драконiв, -запальничка, -- пояснив Максик. -- Давай бери її та гати ось сюди! -I вiн пiдставив потилицю, щiльно вкриту роговими щитками.
   -- Та ти що! Я ж тебе можу вбити!
   -- Не хвилюйся! Хiба не бачила, як я головою у дверi бабахнув? Ото ж бо... Я ж уже казав: пiсля роботи ваших богатирiв нашi драконячi голови нiчим не проб'єш.
   -- Але при чому тут вогонь? -- не зрозумiла дiвчинка.
   -- А при тому, що вiд удару по потилицi з очей посиплються iскри, а я вiд них припалю.
   Лiзцi дуже закортiло поглянути на таку дивовижу, i вона наважилась. Взяла молоток, легенько розмахнулася -- та бацнула Мiнiмакса по потилицi.
   Нiяких iскор вона не побачила.
   -- От i нема нiчого! -- розчаровано сказала вона.
   -- Звичайно, нема, якщо бити так нiжно! -- розсердився дракончик. -- Ану, спробуй дужче!
   Лiзка розмахнулася вдруге -- i поцiлила дракончиковi точно помiж вухами. Молоток дзвiнко брязнув об щитки -- iз очей Максика вихопився жмут блакитних iскорок, вiд яких дракончик дуже спритно прикурив сигарету, наче робив це все своє життя. От що значить тютюновий ген! Вiн перемiг опiр iнших генiв i направив на шкiдливий вчинок бiдолашного дракончика, який нi сном нi духом не вiдав, що його чекає...
   -- Красотища! -- мовив Мiнiмакс, глибоко затягаючись, мружачи очi й випускаючи в повiтря густий струмiнь тютюнового диму. -- Нектар! Бальзам! Амброзiя!
   Вiд ядучого диму Лiзка закашлялась -- аж сльози з очей побiгли -замахала руками, розганяючи дим, i благально попросила дракончика:
   -- Максику, ти краще вийди в садок i там покури, поки я приберу, а то твiй дим очi менi виїсть.
   -- Нема питань, -- вiдразу згодився Мiнiмакс, ухопив пачку з сигаретами i вискочив надвiр.
   Там вiн розлiгся на прохолоднiй травичцi пiд вишнею, поклав поруч коробочку з отрутою i почав смалити сигарету за сигаретою, припалюючи одну вiд одної...
   Лiзка тим часом скiнчила прибирати й покликала Максика, та їй нiхто не вiдповiв. Вона вийшла в садок i роззирнулася навкруги: дракончика нiде не було. Раптом погляд малої впав на пачку вiд сигарет i купку недопалкiв пiд вишнею. Мала пiдбiгла до дерева й уважно подивилася в травi. Максика i тут не було!
   Тодi навколiшках вона облазила весь садок, навiть колючi заростi малини, та дракончик -- як у воду впав!..
   Тодi Лiзка почала голосно схлипувати i шморгати носом. На цi звуки з-за паркану вистромилася голова Iзольди Сократiвни i спитала:
   -- Чого, дитинко, рюмсаєш? Загубила щось?
   -- Дракончика, -- схлипнула Лiзка, але вчасно схаменулася й додала: -- Ящiрку! Вона на дракончика схожа. Я для школи впiймала, для живого куточка, а вона десь утекла.
   -- Пхе-хе! -- реготнула сусiдка. -- Та цього добра бiля озера -хоч греблю гати. Збiгай i впiймай. -- З цими словами Iзольда Сократiвна крутнулася на мiсцi i зникла у своєму будинку, де, як ви пам'ятаєте, на неї чекав непритомний Мiнiмакс, котрого хвилин п'ять тому принiс Креня.
   Так, так! У цьому нема нiчого дивного.
   Якщо ви не забули, Креня весь час стежив за подiями на дачi, сидячи на яблунi. Коли Мiнiмакс вийшов у садок курити, птах, який був насторожi, нечутно й непомiтно перелетiв на вишню.
   Чекати йому довелося не так уже й довго.
   Вже пiсля сьомої сигарети в головi Максиковi запаморочилося, в ротi зробилося страшенно гiрко, жахливо защипало язика, його занудило, перед очима попливли хиткi кольоровi кола -- i дракончик знепритомнiв.
   Креня зразу ж злетiв з вишнi, вправно i обережно пiдхопив дзьобом нерухоме й безпорадне тiльце дракончика -- i полетiв до хазяйки.
   -- Що це за гидоту ти в хату принiс?! -- накинулась на птаха Iзольда, коли Креня поклав свою здобич перед нею на столик. -- Ти що собi дозволяєш?! Усяку здохлятину додому тягнеш! Та я тебе зараз до мiлiцiї запроторю! -- I намiрилась була змахнути Мiнiмакса ганчiркою зi столу, та Креня раптом, мов вiтер, налетiв на неї i дужим крилом ударив по руцi.
   Од такої нечуваної поведiнки птаха Iзольда аж присiла, заклiпала очима, а тодi заверещала:
   -- Та я тебе! Та я тобi!.. -- Вона несамовито шукала очима, чим би важким огрiти Креньку.
   Про всяк випадок птах злетiв аж на шафу -- далi вiд грiха! -- i вже звiдти, щоб трохи остудити хазяйку, каркнув, наслiдуючи її сина Бобчика:
   -- Ша, хазяєчко! Без панiки! Не робiть хвилi -- гра варта свiчок...
   Кренинi слова вiдразу нагадали Iзольдi її рiдного синочка, що досить частенько висловлювався у такий спосiб на своєму пунктi склотари. Вона заспокоїлась, але все ще роздратовано спитала:
   -- Ти що там: варнякаєш, бiсова мара?
   Птах вирiшив на образи поки що не звертати уваги -- адже перевага була зараз на його сторонi, -- а тiльки недбало кинув:
   -- Мiж iншим, ця, як ви кажете, гидота -- справжнiй дракон на iм'я Мiнiмакс Перший.
   -- Ото цей?.. -- Iзольда бридливо пересунула Мiнiмакса лакованим нiгтем, але знову назвати загадкове створiння "гидотою" вже не наважилась.
   -- Так, саме вiн, -- пiдтвердив Креня i розповiв Iзольдi про все, що побачив i почув...
   -- Та це ж справжнiй скарб! -- вигукнула Iзольда, коли вислухала птахову розповiдь. -- Тепер я побудую теплицю i пiдключу до неї дракона: хай дихає полум'ям та обiгрiває її. Ох, i квiточок же в мене буде -- i цiлий рiк! А грошеня-а-ток!.. -- Iзольда у захватi вiд небачених прибуткiв аж заплющилась.
   Раптом вона замислилась.
   -- А як його приручити? -- спитала вона Креню. -- Вiн же ось-ось оговтається, розiзлиться, коли побачить, де вiн, i все тут потрощить!
   -- Не бiйтеся, -- заспокоїв хазяйку птах. -- Якось-то обдурите його. Полякайте, наприклад, як i мене, мiлiцiєю.
   -- Ти маєш рацiю, -- зрадiла Iзольда. -- Так i вчиню. Тiльки-но вiн прийде до тями, я зразу ж розповiм йому про паспортний режим. Прописка в нього є? Нема, хо-хо! А паспорт є? Теж, хе-хе, нема! А коли так, -- будьте ласкавi, голубе, до райвiддiлу -- для з'ясування особи. -- I вона зареготала, пишаючись собою, а Креня лиш презирливо скривився.
   -- Давай приведем його до тями, -- мовила Iзольда, видобуваючи з шухляди пляшечку з нашатирем.
   Креня, що вже й сам трохи оговтався, вiдсахнувся, бо вже колись нюхав цю гидоту, i ненароком зачепив пляшечку: вона впала й розбилася. Кiмната вiдразу наповнилась ядучим запахом -- й Iзольда, затуливши носа, прожогом кинулась до дверей, ледь не пристукнувши бiдолашного птаха, що теж шугонув навздогiн.
   -- Чого це ви, Iзольдо Сократiвно, дверима б'єтеся? -- образився Креня, поправляючи прим'яте пiр'я. -- Оце така шана за все, що я зробив?
   -- Цить, дурню! -- гримнула на нього Iзольда. Вона вирiшила, що тепер птах їй уже не потрiбний. Що вiн у порiвняннi iз справжнiм драконом? Пусте мiсце! -- Можеш взагалi забиратися геть, якщо тобi тут не подобається.
   -- I заберуся! -- вiдказав Креня. -- З радiстю заберуся. Але ви, шановна Iзольдо Сократiвно, забули, видать, що навчили мене розмовляти. А якщо хтось умiє бачити, слухати й говорити, ще й при цьому знає чимало, скажiмо, про комерцiю вашу чи про банковий банк, -тут Креня зробив невеличку паузу, щоб поглянути на реакцiю хазяйки, -той при бажаннi дуже легко знайде собi вдячного спiврозмовника й слухача, ну, скажiмо, нашого глибокошановного дiльничного Крутивуса.
   Iзольда аж пiдскочила вiд такої пiдступностi свого вихованця, на неї напала гикавка. Ледь-ледь подолавши її, вона вирiшила змiнити тактику.
   -- Кренюсю, любчику мiй чорноперий! Не звертай на стареньку бабцю уваги, прошу тебе! То я так, до слова -- не подумала й ляпнула. А взагалi, я -- хороша. Ти ж не забув, хто порятував тебе вiд злої смертi?
   -- А хто знущався надi мною все життя? Хто бив мене, голодом мордував, у клiтцi замикав?! -- Нарештi Креня вирiшив вiдвести душу, бо вiдчув своїм вундеркiндiвським воронячим розумом: час священної помсти неухильно наближається!
   -- Я ж виховувала тебе! Для тебе ж старалася!
   -- Нiчого собi "виховання"! -- вiдвернувся Креня.
   -- Було, Кренечко, ой, було-о-о! -- пiдлещувалась до птаха Iзольда. -- Та нащо старе згадувати -- у кожного своя важка доля. А я хочу, аби моєму Бобчиковi гарно жилося, от i збираю грошики. Може, хоч йому долю полегшу.
   -- Еге, полегшите! -- презирливо каркнув Креня. -- Та вiн у вас скоро на той свiт вiдбуде, бо пиячить без просипу. I, до речi, -- за вашi ж грошики.
   -- Не каркай, клятущий! -- схлипнула Iзольда, почувши правду про свого синулю, яку старалася приховувати навiть вiд самої себе. -- Вiн покине, я знаю, покине! От побачиш!
   -- Так вiн вам i покине! От коли б заробляв грошi трудом, потом i мозолями власними, тодi, може, й кинув би. А так -- легкi набутки, нечеснi, нетрудовi, -- i пропивати легко.
   -- Все! -- не стрималася нарештi Iзольда й з усiєї сили грюкнула кулаком по столику, аж здригнулися атланти на пiдсвiчниках. -- Бiльше не дам йому нi копiйки! -- прийняла вона тверде, як їй здавалося зараз, i остаточне рiшення. Це, мабуть, уперше в життi, бо Кренинi слова змусили її серйозно замислитись над майбутнiм сина.
   -- Куди ж ви подiнете грошi, що в банках позакривали?
   -- Навiть не знаю, -- щиро зiзналася Iзольда, бо теж уперше задумалась: а й справдi, навiщо їй цi грошi, коли їх треба ховати вiд стороннього ока, нiчого зайвого на них не купиш, щоб ненароком не запiдозрили в шахрайствi? А всi отi килими, дорогi меблi, кришталь, порцеляна, коштовнi перснi, зваленi в потаємнiй кiмнатi, -- для чого все це, коли й похвалитися нема перед ким?!
   Iзольда Сократiвна важко опустилася на стiлець, сховала вiдразу постарiле обличчя у подолi атласного халату -- i гiрко заплакала.
   -- Не побивайтеся марно, -- пожалiв хазяйку Креня. -- Я пiдкажу вам, що робити.