Страница:
Iзольда втерла сльози й уважно подивилася на мудрого птаха, нiби й справдi повiрила, що той допоможе.
-- Вiдпишiть свої грошi Товариству по охоронi природи, -запропонував Креня.
Iзольда жахнулася. Як?! Її грошi, якi вона всiма неправдами на свiтi назбирала для Бобчика, -- i отак, нi за що нi про що, та комусь вiддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумi!
До Iзольди вiдразу повернулися колишнiй спокiй i врiвноваженiсть, i їй навiть зробилося соромно за свою тимчасову слабiсть.
Креня нiчого не помiтив, бо Iзольда таким самим скорботним голосом пообiцяла:
-- Згода, Кренечко, вiдпишу. Тiльки потiм, пiзнiше.
-- Е нi! Якщо писати -- то зараз, або, -- Креня розправив крила, -- я негайно лечу до Крутивуса.
-- Куди! Стривай! -- злякалася Iзольда. -- Пишу! Уже пишу! -- Вона схопила пом'ятий паперовий аркушик, олiвець i сiла до столика. "Напишу, аби вiдчепився, -- подумала Iзольда. -- А потiм... потiм викину!.."
Вона розгладила папiрець i пiд диктовку птаха написала:
ЗАПОВIТ
Всi грошi, що належать менi, добровiльно вiддаю
Товариству по охоронi природи -- на утримання диких птахiв.
Iзольда Сократiвна
-- Ну що, радий? -- спитала Iзольда, коли Креня двiчi уважно перечитав написане. -- А тепер хай папiрчик полежить поки що ось тут. -- Хазяйка вiдкрила шухляду й глибоко засунула свiй заповiт. -- От скiнчаться квiточки на продаж, продам курочок своїх i все оце добро, -- Iзольда обвела рукою своє майно, -- додам вирученi грошi до тих, що є, тодi все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай пiдгодовує бiдолашне птаство.
Креня не дуже вiрив їй, але був спокiйний: про шухлядку, де лежав заповiт, вiн знав дещо таке, про що Iзольда i не здогадувалася...
Раптом почулося жалiбне чи то попискування, чи то стогiн.
Вони кинулись у другу кiмнату, де полишили непритомного Мiнiмакса, i побачили, що дракончик ворушиться i здивовано клiпає повiками.
-- Де... я?.. -- кволим голосочком спитав Мiнiмакс, коли побачив над собою незнайому жiнку з птахом.
-- У справжнiх друзiв, -- вiдказала Iзольда i взяла дракончика в руки.
-- А де Лiза й Олег? -- поцiкавився Мiнiмакс.
Вiн ще досi почував себе страшенно гидко пiсля курiння, тож вiдразу заприсягнувся яйцем, з якого вилупився на свiт, нiколи в життi бiльше не торкатися тютюну в будь-якому виглядi!
-- Вдома вони, де ж їм бути! Але зараз до них не можна, -вiдповiла Iзольда, бо ще не придумала, як обдурити Мiнiмакса, i пiдшукувала вiрогiдне пояснення.
Аж тут хтось щосили загрюкав у вхiднi дверi.
Iзольда заметалася по кiмнатi.
-- Ой, Максику, тобi треба негайно сховатися!
-- Чому? Вiд кого?
-- Потiм поясню! -- вiдмахнулась Iзольда. -- Там таке сталося, таке-е-е!.. -- Раптом на очi їй трапив пилосос "Вихрь". Вона пiдбiгла до нього й наказала Максику: -- Сюди!
Дракончик прочитав назву -- "Вихрь" -- i не став заперечувати: адже вихори, тайфуни, бурi та смерчi -- драконяча стихiя! Мiнiмакс спритно зiстрибнув з рук Iзольди у темну посудину пилососа i почув, як над ним клацнула кришка.
8. ТОВАРИШ ВАСЯ
Коли Лiза нарештi перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бiгав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.
-- Невже ти не могла потерпiти диму? Адже терпiла, коли тато курив! Чи взагалi забрала б у Максика сигарети.
-- Вiн так просив, так просив... -- виправдувалась жалiслива Лiзка i знов була зiбралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змiнив гнiв на милiсть.
-- А в садку добре шукала? -- поцiкавився вiн.
-- Та я кожну травиночку обдивилася, навiть малину облазила! Ось, поглянь! -- показала вона братовi подряпанi литки.
-- Треба зеленкою намазати, -- стурбувався Олег, -- а то ще зараза яка причепиться.
Вiн знайшов в аптечцi пляшечку з зеленкою, наквецяв вiд душi Лiзчинi подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тодi спитав:
-- Ти кажеш, сусiдка натякала на озеро?
-- Ага. Казала, що ящiрок там -- хоч греблю гати.
-- Слухай! -- Олег ляснув себе по лобi. -- А не мiг Мiнiмакс гайнути туди?
-- Звичайно, мiг! -- зрадiла Лiзка.
-- Тодi там i треба його шукати, -- вирiшив Олег. -- Ходiм!
-- А товариш Вася? -- завагалася сестра.
-- Нiчого, якось обiйдеться, -- запевнив брат. -- Може, вiн i не такий страшний, як кажуть.
Олег ухопив сестру за руку, й вони побiгли до озера, яке охороняв загадковий i грiзний товариш Вася.
Коли показався курiнь, де мешкав сторож, брат i сестра притишили ходу i далi вже скрадалися, мов справжнi iндiанцi в розвiдцi.
До куреня лишалося метрiв сiм, коли Олег знаками наказав сестрi сховатися у високiй духмянiй травi, а сам по-пластунськи почав пiдповзати до помешкання товариша Васi.
Через кожнi два-три метри вiн зупинявся i переводив подих: продиратися крiзь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.
"Мабуть, задрiмав на сонцi, -- подумав Олег, -- тому нiде й не видно".
Нарештi вiн пiдповз до куреня i з острахом зазирнув усередину...
Там нiкого не було!
Олег спершу навiть не повiрив власним очам. Як?! Невже цей грiзний та безкомпромiсний страж риб'ячого спокою полишив свiй пост?! А втiм, вiн теж людина, i в нього могли з'явитись невiдкладнi справи. Мабуть, гайнув десь.
Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помiтив нiякої небезпеки i вже вiдкрито звiвся на повен зрiст, а тодi гукнув до Лiзки, що сидiла в травi, наче мишка:
-- Виходь! Тут нiкого нема.
Лiзка пiдстрибом побiгла до Олега.
-- Що ж, -- зiтхнув брат, -- давай шукати. Ставай вiд мене на вiдстанi витягнутої руки -- будемо iти берегом уздовж озера. Тiльки пильнуй, не про?ав його!
Сестра та брат почали повiльно продиратися крiзь очерет.
З-пiд нiг їм то там, то тут вистрибували зеленi, оранжевi та коричневi жабки, злiтали срiбнокрилi бабки й вихоплювалися прудкi коники. Iнодi брат чи сестра бачили ящiрку, що грiлася в останнiх променях лагiдного серпневого сонечка, прикривши плiвчастими повiками очi. При цьому серця їхнi завмирали. Та, побачивши, що в ящiрки немає нi крилець, анi пухнастих вiй, вони скрушно зiтхали i йшли далi.
-- Олежику, -- раптом тихенько покликала Лiзка, й Олег аж стрепенувся:
-- Знайшла?!
-- Нi, -- махнула рукою Лiза, -- але я подумала: якщо товариша Васi на озерi нема, то, може, просто погукаємо Максика? Вiн почує -i вiдгукнеться.
-- Молодчина ти в мене! -- похвалив сестру Олег. -- Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!
-- Мак-си-ку-у!! -- дзвiнкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комишi протилежного берега i повернулося назад. -Мак-си-ку!! Де-е ти?!
-- Що? Де?! Хто! -- раптом, як чортеня з тютюнницi, вистрибнула з комишiв гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат i сестра впiзнали в нiй товариша Васю!
Тiльки зараз вiн був не в гумовому плащi з капюшоном, а в самих плавках та в дитячiй панамцi на головi. В руках у нього замiсть страхiтливої рушницi була звичайна кулькова авторучка.
-- Стiй! Заповiдна зона! Стрiлятиму! -- як заведений, вигукнув товариш Вася i наставив на отетерiлих дiтей авторучку. Але враз помiтив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присiв у комиш.
Лiза й Олег не знали, що й робити!
Аж ось постать знову висунулася з комишiв.
-- Ви що тут шукаєте? -- спитав товариш Вася вже iншим, тихим i сором'язливим, голосом. -- Невже не знаєте, що гратися тут заборонено?
-- Пробачте, що потурбували, -- смiливо вийшла наперед вiдчайдушна Лiзка, яка отямилась перша, -- але ми прийшли на озеро не гратися, а в дуже серйознiй i невiдкладнiй справi.
-- Тодi дозвольте поцiкавитися, що ж це за справа? -- зовсiм променисте й лукаво всмiхнувся грiзний охоронець.
-- Та ми... -- сказав Олег, щоб Лiзка, бува, не прохопилася про дракончика. -- Ми той... Ну, ловимо, одним словом, ящiрок!
-- Для чого вони вам? -- здивувався товариш Вася.
-- Для шкiльного терарiума, -- пояснив Олег. -- У нас уже є жаби й вужi, а от ящiрок не вистачає.
-- Ти що ж, зоологiєю цiкавишся? -- спитав сторож i трохи бiльше висунувся з комишiв.
-- Трохи... -- збрехав Олег, бо насправдi природознавство не входило в список його улюблених шкiльних предметiв.
-- Зоологiя -- це прекрасно! -- аж засяяли пiд окулярами очi товариша Васi, i зразу стало видно, що це досить молодий хлопець. -Я сам за фахом -- бiолог, спецiалiзуюся iз зоологiї! Адже вивчати живу природу в усiх її рiзновидах i проявах -- неябияка складна i повчальна справа. Хоча б тому, що ми, вивчаючи тваринний свiт, зможемо набагато глибше пiзнати й самих себе. -- Голос сторожа звучав так захоплено й натхненно, що Олег подумав: доведеться, напевне, прослухати цiлу лекцiю.
Та вiн помилився.
Товариш Вася раптом обiрвав свою промову i вже бiльш строго запитав у дiтей:
-- А навiщо ви мене кликали?
-- Вас?! -- щиро здивувались Олег i Лiзка.
-- Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзi кличуть Максом. Мiж iншим, -- спохопився Максим, вiн же товариш Вася, -- звiдки ви взнали моє справжнє iм'я?
-- А ми його й не знали, -- здвигнула плечима Лiзка, та Олег рукою вiдсунув її. Вiн зрозумiв: Максимовi можна про все розповiсти, тож так i зробив...
Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, нi про що не перепитав, а уважно дослухав до кiнця. I коли Олег нарештi зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.
Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмiрковує, тож дiти його не смикали. Нарештi сторож, здавалося, щось придумав. Вiн дзвiнко клацнув своїми довгими пальцями -- аж жаби булькнули у воду! -- i весело промовив:
-- От що! Я знаю, що дiти, такi, як ви, люблять вигадувати собi всяких казкових iстот. Нi, нi, не перебивайте!.. -- зупинив вiн жестом Лiзку та Олега, якi збиралися заперечувати. -- Так от, дiти -страшеннi вигадники й фантазери, але ви надто вже реалiстично i правдиво все описали. Отже, я згоден повiрити, вiдкинувши вашi фантазування про космiчнi мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустрiли крилату ящiрку. Тим паче, наукою доведено: в прадавнi часи iснували лiтаючi ящери. Отже, вiдкритий вами вид, можливо, якраз i належить до класу викопних iстот. До речi, лiтаючi ящiрки подекуди ще зустрiчаються.
Олег подумки тiльки всмiхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лiзкою знаємо, хто такий Мiнiмакс насправдi! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацiкавився дракончиком, то хiба не байдуже -- вiрить вiн у драконiв чи вiрить лише в ящерiв? Аби допомiг знайти Мiнiмакса.
А Максим вiв далi:
-- Тепер давайте розробимо стратегiю i тактику пошукiв релiктової iстоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящiрка. Заходьте сюди! -- Максим розсунув густi комишi понад самою водою, i дiти побачили за ними невеличкий зручний столик iз неструганих свiжих дощок, на яких мiсцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збiльшувальнi скельця i стояв справжнiй мiкроскоп -- як у шкiльному кабiнетi бiологiї.
-- Не дивуйтесь, будь ласка, -- посмiхнувся сторож, коли побачив видовженi обличчя дiтлахiв, -- це мiй потаємний робочий кабiнет-лабораторiя. Ви розкрили менi свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надiйнi. Максим вiдсунув на край столика папери, звiльнивши мiсце, i запросив дiтей сiдати просто на стiл. Сам вiн звично сiв на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена iз висушеного очерету, i почав розповiдати:
-- Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, i сторож я тимчасовий. Насправдi ж я -- аспiрант Iнституту кiбернетики останнього року навчання. Моє навчання кiнчається восени, от я й вирiшив усi матерiали своєї наукової роботи звести докупи. Та в мiстi, ще й улiтку, зробити це дуже важко. А тут мiй колишнiй однокласник -- та ви його добре знаєте, це ваш дiльничний Крутивус -сказав, що в Круглику звiльнилося мiсце сторожа. Я i згодився посторожувати до жовтня. По-перше, -- на свiжому повiтрi й тихо. По-друге, -- не так далеко вiд Iнституту кiбернетики. Та головне, -я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодiю природи та людини.
-- Щось тут не так уже й часто зустрiнеш людей! -- зауважив нiби мiж iншим Олег, натякаючи, що Максим залякав дачникiв, i нiхто не наважується й носа поткнути до озера.
-- Пусте! -- посмiхнувся сторож, бо чудово зрозумiв його натяк. -Людей менi для роботи i так вистачає, а от природи замало. Та й працювати на самотi краще. Тому й довелося влаштувати невеличкий маскарад. Тепер ви все знаєте про мене, а я -- про вас, -- пiдвiв пiдсумки колишнiй товариш Вася. -- А зараз -- до дiла: шукати вашого, як ви кажете, дракона Мiнiмакса!
Максим Максименко не дуже вiрив в iснування драконiв, але сподiвався, що така дивовижа, як крилата ящiрка, дуже прислужиться науцi. А може, й випаде зробити якесь вiдкриття!
Але тiльки-но трiйця пошуковцiв вибралася з кабiнету-лабораторiї, як просто з-пiд Олегових нiг вистрибнув... прокатний кiт Петька Психолога!
Виявляється, вiн теж не марнував часу. Коли Олег примчав з Рексом на дачу i довiдався, що зник Мiнiмакс, то, зрозумiло, про кота вiдразу забув, а той скористався з цього i дременув на озеро.
Вiн давно вирiшив позбутися своєї принизливої ролi прокатного кота, оселитися на березi озера, ловити рибку й полювати iншу дичину, а з часом перетворитися на справжнього дикого сiамського котяру, якими були його предки до одомашнення. I ось нарештi випала слушна нагода.
Рекс страшенно перелякався, побачивши, що на нього насувається троє людей, i вистрибнув iз своєї засiдки в комишах, щоб дати дьору. Та Максим виявився спритнiшим за нього. Одчайдушним смiливим стрибком вiн догнав кота i встиг ухопитися за ланцюжок, який досi телiпався на Рексовiй шиї.
Рекс заплющив очi, прощаючись iз життям, i вирiшив битися за своє котяче право на свободу до останньої шерстиночки на хвостi.
Але замiсть нещадних ударiв кулаками кiт вiдчув нiжнi й теплi долонi, котрi заспокiйливо гладили його по наїжаченiй вигнутiй спинi й чухали за притиснутими до крутолобої голови вухами.
Кiт обережно розплющив очi -- i побачив над собою веселе й лагiдне бородате обличчя в окулярах, за скельцями яких промiнилися добрi очi.
I бiдолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самi лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумiв: перед ним не ворог, а друг!..
Вiн не помилився.
Сторож-аспiрант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:
-- Чого, дурненький, тiкаєш i сердишся? Я тобi лиха не заподiю. Гляньте, який красень! -- пiдняв Максим рознiженого Рекса на руки i притиснув до себе. -- От i заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! -Аспiрант пустив кота на траву, а Рекс, замiсть того, щоб тiкати, пiдiйшов до Максимових нiг i вдячно й вiддано потерся об них своєю великою i розумною головою.
-- Невже це Рекс?! -- не впiзнала Лiзка кота, про якого наслухалася страшних iсторiй.
-- А що, -- сказав Олег, -- вiд такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправдi вiн, мабуть, дуже лагiдний i добрий. Правда ж, Рексику?
Кiт уважно слухав Олега, все чудово розумiв i страшенно хотiв би вiдповiсти, подякувати за такi добрi й чуйнi слова, та розмовляти вiн поки що не навчився, тож тiльки махнув своїм пухнастим хвостищем i вдячно муркнув..
-- Слухай, -- звернувся до кота Максим, коли Олег розповiв йому про нещасну Рексову долю. -- Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще мiсяць, до жовтня. А коли похолодає i я поїду додому, то вiддам тебе моєму друговi Крутивусу. Згода?
Кiт аж завертiвся дзи?ою на мiсцi вiд несказанного щастя, яке так несподiвано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже вiн, як i всi поряднi коти, кожною шерстинкою хвоста вiдчував, що пiд мiлiцейською формою Крутивуса ховається нiжне серце.
Майбутнє, щедро змальоване котовi новим хазяїном i другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож вiн знову голосно, як тiльки мiг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.
-- Бачу, ти згоден, -- всмiхнувся Максим. -- Тодi бiжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона...
Та вiдновити пошуки їм не довелось i цього разу.
Вiд Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.
Усi чотири голови -- Максимова, Олегова, Лiзчина i, звичайно, Рексова -- водночас повернулися на звук i скрикнули: над Кругликом здiймався величезний -- пiд самiсiньке небо! -- стовп густого сiрого диму чи куряви. I цей стовп, як здалося Олеговi, виростав усе вище та вище. Причому вiн пiднiмався з того мiсця, де знаходилась дача Валяйкiв!
Олег перелякано зойкнув -- i перший щодуху помчав до села. За ним кинулась i Лiзка.
9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ
Олега та Лiзку зустрiв збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин бiля паркану Iзольдиної садиби.
Зрозумiло, нi Максим, нi кiт до села не побiгли. Максим не спiшив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як i Рекс не хотiв потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.
Першого, кого побачили Лiза й Олег, це сусiдку Iзольду, яка гасала навколо своєї садиби i несамовито репетувала:
-- Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!
За нею бiгав Бобчик -- то саме вiн постукав у дверi, коли Iзольда балакала з Мiнiмаксом, -- i теж кричав:
-- Мамо, спинiться! Стiйте, кажу вам!
Пожежники силкувалися зловити жiнку, але та спритно вислизала з їхнiх цупких обiймiв, бiгла до хати i тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крiсло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї iсторичних коштовностей.
Iзольда навiть не помiтила, що виверження куряви з вiкон та дверей її домiвки припинилося так само раптово, як i почалося.
-- Спинiться, нарештi! -- гримнув на неї дiльничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвiр'ї i з неприхованим професiйним зацiкавленням спостерiгав за Iзольдою Сократiвною, цiєю жiнкою щедрої та щирої душi, а особливо -- за речами, що одна за одною з'являлися на подвiр'ї. -- Нiяка це не пожежа, -- пояснив кругликiвцям дiльничний, -- а стовп звичайної куряви. От звiдки вiн узявся -- тут треба _розiбратись_...
Крутивус наголосив на останньому словi, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в iншому: звiдки у такої скромної жiночки такi коштовнi музейнi речi?
Його слова трохи заспокоїли Iзольду. Вона нарештi спинилася, важко хекаючи, обiперлася на тремтячу руку свого розпашiлого червонопикого Бобчика, перевела подих i мовила, обвiвши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:
-- Ой, слава богу! А я думала -- горимо.
-- По-перше, бога -- нема, як доведено наукою, -- суворо зауважив Крутивус, -- i вам, шановна Iзольдо Сократiвно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звiдки ця курява! -- I дiльничний попрямував було до дверей будинку, та Iзольда заступила йому дорогу.
-- Громадянине дiльничний, зачекайте трошки! -- злякано заторохтiла вона. -- Я тiльки вареннячко винесу -- на зиму готувала, -- а тодi, будьте ласкавi, дивiться! -- I вона забiгла в дiм.
Її не було хвилин п'ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвiн. Нарештi на порозi з'явилася Iзольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотiли склянi банки.
-- Давайте поможу, -- запропонував Крутивус.
Але Бобчик першим кинувся до матерi, яка чомусь вiдсторонила благородного дiльничного, i поквапливо вигукнув:
-- Не хвилюйтесь, вiн легенький! Ми його поки до сусiдiв затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. -- I вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйкiв.
-- Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? -- спитала Iзольда брата й сестру, якi тихо стояли в натовпi i з неприхованою цiкавiстю спостерiгали за дивним шарварком.
-- Прошу, прошу! -- заторохтiла Лiзка. -- Нехай лежить скiльки треба.
-- От спасибi, гарнi ви дiточки! -- подякувала Iзольда й запхала клунок з банками у куток лiтньої кухнi.
-- Так що, будемо оглядати? -- знову звернувся до Iзольди Крутивус.
На цей раз хазяйка гостинно розчинила дверi.
Ступивши в хату, дiльничний ледь не задихнувся. Дрiбна, мов пудра, курява лежала по хатi товстим шаром, лiтала хмарками в повiтрi i забивала нiс та рот. Але робота в робота, i дiльничний рiшуче взявся за розслiдування.
Вiн старанно оглянув кожну щiлинку й шпаринку на стелi, на стiнах i на пiдлозi, але так i не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навiть побачили пожежники у мiстi i примчали сюди.
Дiльничний вирiшив запросити до розслiдування вчених з Iнституту кiбернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерiгати кругликiвцям. Крутивус чув про грязьовi вулкани, але тут iшлося про куряву. Може, у Круглику з'явився новий тип вулканiв -вулкан курний? Хто його зна... Нехай ученi мужi дослiдять це i зроблять належнi висновки, а вiн тут безсилий.
Коли дiльничний уже виходив з хати, вiн раптом за щось перечепився. Крутивус глянув пiд ноги i побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.
Це був Креня. Птах наковтався куряви i знепритомнiв, бо так i не встиг вилетiти вчасно з хати.
Крутивус обережно пiдняв птаха, струсив з нього кiнчиками пальцiв пилюку й пiднiс до очей -- роздивитися. Несподiвано Креня стрiпнув крилом i розтулив одне око. Побачивши просто над собою голову у мiлiцейському кашкетi, птах, який iще не зовсiм оговтався, розпачливо подумав: "От i все! Клямка!.. А тiльки ж думав ставати на праведний шлях..." Його крило, що мить тому стрепенулося, важко обвисло додолу, а очi закрилися знов.
-- Живий! -- почув вiн над собою радiсний вигук мiлiцiонера. Цей вигук повернув Кренi сили й надiю. Вiн уже смiливiше зиркнув на дiльничного i побачив, що той аж сяє вiд радостi.
"Виходить, мiлiцiя радiв, що я живий?! А пiдступна Iзольда, значить, дурила мене?!" -- майнуло у пташинiй головi, бо, щиро кажучи, Креня сподiвався почути зовсiм iнше, щось на зразок: "Ага, розбiяко, попався! Ану, марш до буцегарнi!.." А тут, бачте, -- "живий!"
Креня так зрадiв, що де й сили узялися! Вiн вирвався з рук здивованого Крутивуса i крiзь прочиненi дверi шугонув до лiсу, геть вiд цього проклятущого життя!
Та вже на пiвдорозi вiн раптом щось пригадав, стрiмко повернув назад, блискавкою влетiв у хату Iзольди -- i за мить вилетiв звiдти iз списаним папiрцем у дзьобi...
Натовп поволi почав розходитись. Пожежники згорнули свої шланги, що так i не знадобилися, i поїхали додому. А хмара густої куряви пiд легеньким вiтерцем поволi попливла за дальнiй лiс.
Крутивус ще трохи постояв серед двору Iзольди Сократiвни, щось обмiрковуючи, а тодi попрощався з хазяйкою та Бобчиком -- i теж пiшов. Вiн вирiшив нанести вiзит i докладно розпитати про коштовнi речi iншим разом: що не кажiть, а зараз у людей нещастя.
А Iзольда Сократiвна удвох iз Бобчиком заходились хутенько, але вже не так спiшно -- чого спiшити, як бiда минула, а сусiди й так усе бачили! -- заносити речi назад.
Останнiм вони перетягли килим з банками, в яких, за її словами, було варення на зиму.
Банки дзвiнко дзеленчали, пiдстрибуючи у килимi, i при цих звуках Iзольда завмирала на мiсцi i хапалася за серце. Можна було подумати, що коли б розбилася хоч одна банка, без варення вона б умерла.
Коли Олег та Лiза прийшли помогти сусiдам, раптом щось прудке пробiгло дiвчинцi по нозi i сховалось до кишеньки на фартушку.
-- Ой!-- злякалася дiвчинка i схопила брата за руку.
-- Тсс! -- засичало з кишеньки. -- Це я, Мiнiмакс!
Лiза кинула братову руку i прикрила кишеньку долоньками.
-- Рiднесенький, знайшовся! -- гаряче зашепотiла вона, але з кишеньки знову засичало:
-- Тихше! Не галасуй -- почують. Краще йди додому, я там про все розповiм...
Сидячи в напiвтемнiй дачнiй халабудi, брат i сестра уважно слухали розповiдь Мiнiмакса.
-- Як я потрапив до сусiдки, я, щиро кажучи, не знаю й сам, --. сказав дракончик. -- Я був вийшов у садок викурити одну-двi сигаретки...
-- Так уже одну-двi! -- перебила Лiзка. -- Та там пiд вишнею лишилась цiла купа недопалкiв!
-- Будь ласка, не перебивай, а то забуду, -- обiрвав її Мiнiмакс. -- Так-от, попихкую я собi сигареткою, пiсеньку мугикаю, i так менi хороше, аж очi самi заплющуються...
-- Це ти вже вигадуєш, -- втрутився Олег. -- Невже вiд курiння може бути хороше?
-- Я ж не кажу -- вiд курiння, -- вирiшив Мiнiмакс не брехати, а казати щиру правду. -- Просто тепло й любо було навкруги. А вiд того клятого курiння -- хай йому грець, щоб я колись iще пробував ту отруту! -- менi раптом запаморочилося в головi -- i я, напевне, втратив свiдомiсть, бо бiльше нiчого не пам'ятаю. А коли прочумався, то ледь не вмер вiд ядучого запаху i побачив, що опинився у вашої сусiдки. Як я туди потрапив i який то був запах, так досi i не збагну.
-- Моя робота! -- несподiвано почулося вiд порога, i дiти побачили на дверях ворону.
-- Чого так дивитесь, наче вперше чуєте, що ворона говорить? -крутнув головою Креня, а це був, звичайно, вiн. -- Вас же не дивує, що Мiнiмакс говорить. Та й взагалi не дивує, що на свiтi iснують дракончики. Що ж дивного, коли я балакаю?
Логiка птаха була незаперечною, тож Олеговi тiльки й лишалося, що запросити ворону до хати.
-- Дякую, -- ?речно вклонився Креня i стрибнув у халабуду. -- Мене звуть Креня, -- представився вiн, i поки його нiхто не перебивав, швидко й стисло розказав про своє життя в Iзольди, про те, як вiн поцупив Мiнiмакса, про нашатир i про своє рiшення остаточно покiнчити, як вiн висловився, зi своїм темним минулим.
На кiнець розповiдi птах пожалiвся, що досi не знає, де жити далi. Кидати рiдний Круглик не хочеться -- вiн страшенно звик до села. Та й, що не кажiть, а його рiдне гнiздо, в якому вiн народився, було саме тут!
Йому б хотiлося звити в Круглику власну домiвку, завести сiм'ю -свого часу вiн познайомився з однiєю дуже симпатичною мiською вороною, якiй страшенно надокучило життя у мiстi з його суєтою, тож вона мрiяла переселитися на село, -- i виховувати дiтей.
Одне слово, плани були грандiознi, але як їх утiлити в життя, вiн уявляв погано. Адже, перебуваючи в Iзольди, птах стiльки лихого накоїв, що й не знав, чи вибачать йому.
-- Вибачать! -- запевнила Креню Лiзка. -- Неодмiнно вибачать! Може, не вiдразу, але ж ти доведеш, який ти хороший i розумний, i всi забудуть лихе.
-- Вiдпишiть свої грошi Товариству по охоронi природи, -запропонував Креня.
Iзольда жахнулася. Як?! Її грошi, якi вона всiма неправдами на свiтi назбирала для Бобчика, -- i отак, нi за що нi про що, та комусь вiддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумi!
До Iзольди вiдразу повернулися колишнiй спокiй i врiвноваженiсть, i їй навiть зробилося соромно за свою тимчасову слабiсть.
Креня нiчого не помiтив, бо Iзольда таким самим скорботним голосом пообiцяла:
-- Згода, Кренечко, вiдпишу. Тiльки потiм, пiзнiше.
-- Е нi! Якщо писати -- то зараз, або, -- Креня розправив крила, -- я негайно лечу до Крутивуса.
-- Куди! Стривай! -- злякалася Iзольда. -- Пишу! Уже пишу! -- Вона схопила пом'ятий паперовий аркушик, олiвець i сiла до столика. "Напишу, аби вiдчепився, -- подумала Iзольда. -- А потiм... потiм викину!.."
Вона розгладила папiрець i пiд диктовку птаха написала:
ЗАПОВIТ
Всi грошi, що належать менi, добровiльно вiддаю
Товариству по охоронi природи -- на утримання диких птахiв.
Iзольда Сократiвна
-- Ну що, радий? -- спитала Iзольда, коли Креня двiчi уважно перечитав написане. -- А тепер хай папiрчик полежить поки що ось тут. -- Хазяйка вiдкрила шухляду й глибоко засунула свiй заповiт. -- От скiнчаться квiточки на продаж, продам курочок своїх i все оце добро, -- Iзольда обвела рукою своє майно, -- додам вирученi грошi до тих, що є, тодi все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай пiдгодовує бiдолашне птаство.
Креня не дуже вiрив їй, але був спокiйний: про шухлядку, де лежав заповiт, вiн знав дещо таке, про що Iзольда i не здогадувалася...
Раптом почулося жалiбне чи то попискування, чи то стогiн.
Вони кинулись у другу кiмнату, де полишили непритомного Мiнiмакса, i побачили, що дракончик ворушиться i здивовано клiпає повiками.
-- Де... я?.. -- кволим голосочком спитав Мiнiмакс, коли побачив над собою незнайому жiнку з птахом.
-- У справжнiх друзiв, -- вiдказала Iзольда i взяла дракончика в руки.
-- А де Лiза й Олег? -- поцiкавився Мiнiмакс.
Вiн ще досi почував себе страшенно гидко пiсля курiння, тож вiдразу заприсягнувся яйцем, з якого вилупився на свiт, нiколи в життi бiльше не торкатися тютюну в будь-якому виглядi!
-- Вдома вони, де ж їм бути! Але зараз до них не можна, -вiдповiла Iзольда, бо ще не придумала, як обдурити Мiнiмакса, i пiдшукувала вiрогiдне пояснення.
Аж тут хтось щосили загрюкав у вхiднi дверi.
Iзольда заметалася по кiмнатi.
-- Ой, Максику, тобi треба негайно сховатися!
-- Чому? Вiд кого?
-- Потiм поясню! -- вiдмахнулась Iзольда. -- Там таке сталося, таке-е-е!.. -- Раптом на очi їй трапив пилосос "Вихрь". Вона пiдбiгла до нього й наказала Максику: -- Сюди!
Дракончик прочитав назву -- "Вихрь" -- i не став заперечувати: адже вихори, тайфуни, бурi та смерчi -- драконяча стихiя! Мiнiмакс спритно зiстрибнув з рук Iзольди у темну посудину пилососа i почув, як над ним клацнула кришка.
8. ТОВАРИШ ВАСЯ
Коли Лiза нарештi перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бiгав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.
-- Невже ти не могла потерпiти диму? Адже терпiла, коли тато курив! Чи взагалi забрала б у Максика сигарети.
-- Вiн так просив, так просив... -- виправдувалась жалiслива Лiзка i знов була зiбралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змiнив гнiв на милiсть.
-- А в садку добре шукала? -- поцiкавився вiн.
-- Та я кожну травиночку обдивилася, навiть малину облазила! Ось, поглянь! -- показала вона братовi подряпанi литки.
-- Треба зеленкою намазати, -- стурбувався Олег, -- а то ще зараза яка причепиться.
Вiн знайшов в аптечцi пляшечку з зеленкою, наквецяв вiд душi Лiзчинi подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тодi спитав:
-- Ти кажеш, сусiдка натякала на озеро?
-- Ага. Казала, що ящiрок там -- хоч греблю гати.
-- Слухай! -- Олег ляснув себе по лобi. -- А не мiг Мiнiмакс гайнути туди?
-- Звичайно, мiг! -- зрадiла Лiзка.
-- Тодi там i треба його шукати, -- вирiшив Олег. -- Ходiм!
-- А товариш Вася? -- завагалася сестра.
-- Нiчого, якось обiйдеться, -- запевнив брат. -- Може, вiн i не такий страшний, як кажуть.
Олег ухопив сестру за руку, й вони побiгли до озера, яке охороняв загадковий i грiзний товариш Вася.
Коли показався курiнь, де мешкав сторож, брат i сестра притишили ходу i далi вже скрадалися, мов справжнi iндiанцi в розвiдцi.
До куреня лишалося метрiв сiм, коли Олег знаками наказав сестрi сховатися у високiй духмянiй травi, а сам по-пластунськи почав пiдповзати до помешкання товариша Васi.
Через кожнi два-три метри вiн зупинявся i переводив подих: продиратися крiзь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.
"Мабуть, задрiмав на сонцi, -- подумав Олег, -- тому нiде й не видно".
Нарештi вiн пiдповз до куреня i з острахом зазирнув усередину...
Там нiкого не було!
Олег спершу навiть не повiрив власним очам. Як?! Невже цей грiзний та безкомпромiсний страж риб'ячого спокою полишив свiй пост?! А втiм, вiн теж людина, i в нього могли з'явитись невiдкладнi справи. Мабуть, гайнув десь.
Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помiтив нiякої небезпеки i вже вiдкрито звiвся на повен зрiст, а тодi гукнув до Лiзки, що сидiла в травi, наче мишка:
-- Виходь! Тут нiкого нема.
Лiзка пiдстрибом побiгла до Олега.
-- Що ж, -- зiтхнув брат, -- давай шукати. Ставай вiд мене на вiдстанi витягнутої руки -- будемо iти берегом уздовж озера. Тiльки пильнуй, не про?ав його!
Сестра та брат почали повiльно продиратися крiзь очерет.
З-пiд нiг їм то там, то тут вистрибували зеленi, оранжевi та коричневi жабки, злiтали срiбнокрилi бабки й вихоплювалися прудкi коники. Iнодi брат чи сестра бачили ящiрку, що грiлася в останнiх променях лагiдного серпневого сонечка, прикривши плiвчастими повiками очi. При цьому серця їхнi завмирали. Та, побачивши, що в ящiрки немає нi крилець, анi пухнастих вiй, вони скрушно зiтхали i йшли далi.
-- Олежику, -- раптом тихенько покликала Лiзка, й Олег аж стрепенувся:
-- Знайшла?!
-- Нi, -- махнула рукою Лiза, -- але я подумала: якщо товариша Васi на озерi нема, то, може, просто погукаємо Максика? Вiн почує -i вiдгукнеться.
-- Молодчина ти в мене! -- похвалив сестру Олег. -- Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!
-- Мак-си-ку-у!! -- дзвiнкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комишi протилежного берега i повернулося назад. -Мак-си-ку!! Де-е ти?!
-- Що? Де?! Хто! -- раптом, як чортеня з тютюнницi, вистрибнула з комишiв гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат i сестра впiзнали в нiй товариша Васю!
Тiльки зараз вiн був не в гумовому плащi з капюшоном, а в самих плавках та в дитячiй панамцi на головi. В руках у нього замiсть страхiтливої рушницi була звичайна кулькова авторучка.
-- Стiй! Заповiдна зона! Стрiлятиму! -- як заведений, вигукнув товариш Вася i наставив на отетерiлих дiтей авторучку. Але враз помiтив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присiв у комиш.
Лiза й Олег не знали, що й робити!
Аж ось постать знову висунулася з комишiв.
-- Ви що тут шукаєте? -- спитав товариш Вася вже iншим, тихим i сором'язливим, голосом. -- Невже не знаєте, що гратися тут заборонено?
-- Пробачте, що потурбували, -- смiливо вийшла наперед вiдчайдушна Лiзка, яка отямилась перша, -- але ми прийшли на озеро не гратися, а в дуже серйознiй i невiдкладнiй справi.
-- Тодi дозвольте поцiкавитися, що ж це за справа? -- зовсiм променисте й лукаво всмiхнувся грiзний охоронець.
-- Та ми... -- сказав Олег, щоб Лiзка, бува, не прохопилася про дракончика. -- Ми той... Ну, ловимо, одним словом, ящiрок!
-- Для чого вони вам? -- здивувався товариш Вася.
-- Для шкiльного терарiума, -- пояснив Олег. -- У нас уже є жаби й вужi, а от ящiрок не вистачає.
-- Ти що ж, зоологiєю цiкавишся? -- спитав сторож i трохи бiльше висунувся з комишiв.
-- Трохи... -- збрехав Олег, бо насправдi природознавство не входило в список його улюблених шкiльних предметiв.
-- Зоологiя -- це прекрасно! -- аж засяяли пiд окулярами очi товариша Васi, i зразу стало видно, що це досить молодий хлопець. -Я сам за фахом -- бiолог, спецiалiзуюся iз зоологiї! Адже вивчати живу природу в усiх її рiзновидах i проявах -- неябияка складна i повчальна справа. Хоча б тому, що ми, вивчаючи тваринний свiт, зможемо набагато глибше пiзнати й самих себе. -- Голос сторожа звучав так захоплено й натхненно, що Олег подумав: доведеться, напевне, прослухати цiлу лекцiю.
Та вiн помилився.
Товариш Вася раптом обiрвав свою промову i вже бiльш строго запитав у дiтей:
-- А навiщо ви мене кликали?
-- Вас?! -- щиро здивувались Олег i Лiзка.
-- Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзi кличуть Максом. Мiж iншим, -- спохопився Максим, вiн же товариш Вася, -- звiдки ви взнали моє справжнє iм'я?
-- А ми його й не знали, -- здвигнула плечима Лiзка, та Олег рукою вiдсунув її. Вiн зрозумiв: Максимовi можна про все розповiсти, тож так i зробив...
Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, нi про що не перепитав, а уважно дослухав до кiнця. I коли Олег нарештi зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.
Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмiрковує, тож дiти його не смикали. Нарештi сторож, здавалося, щось придумав. Вiн дзвiнко клацнув своїми довгими пальцями -- аж жаби булькнули у воду! -- i весело промовив:
-- От що! Я знаю, що дiти, такi, як ви, люблять вигадувати собi всяких казкових iстот. Нi, нi, не перебивайте!.. -- зупинив вiн жестом Лiзку та Олега, якi збиралися заперечувати. -- Так от, дiти -страшеннi вигадники й фантазери, але ви надто вже реалiстично i правдиво все описали. Отже, я згоден повiрити, вiдкинувши вашi фантазування про космiчнi мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустрiли крилату ящiрку. Тим паче, наукою доведено: в прадавнi часи iснували лiтаючi ящери. Отже, вiдкритий вами вид, можливо, якраз i належить до класу викопних iстот. До речi, лiтаючi ящiрки подекуди ще зустрiчаються.
Олег подумки тiльки всмiхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лiзкою знаємо, хто такий Мiнiмакс насправдi! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацiкавився дракончиком, то хiба не байдуже -- вiрить вiн у драконiв чи вiрить лише в ящерiв? Аби допомiг знайти Мiнiмакса.
А Максим вiв далi:
-- Тепер давайте розробимо стратегiю i тактику пошукiв релiктової iстоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящiрка. Заходьте сюди! -- Максим розсунув густi комишi понад самою водою, i дiти побачили за ними невеличкий зручний столик iз неструганих свiжих дощок, на яких мiсцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збiльшувальнi скельця i стояв справжнiй мiкроскоп -- як у шкiльному кабiнетi бiологiї.
-- Не дивуйтесь, будь ласка, -- посмiхнувся сторож, коли побачив видовженi обличчя дiтлахiв, -- це мiй потаємний робочий кабiнет-лабораторiя. Ви розкрили менi свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надiйнi. Максим вiдсунув на край столика папери, звiльнивши мiсце, i запросив дiтей сiдати просто на стiл. Сам вiн звично сiв на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена iз висушеного очерету, i почав розповiдати:
-- Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, i сторож я тимчасовий. Насправдi ж я -- аспiрант Iнституту кiбернетики останнього року навчання. Моє навчання кiнчається восени, от я й вирiшив усi матерiали своєї наукової роботи звести докупи. Та в мiстi, ще й улiтку, зробити це дуже важко. А тут мiй колишнiй однокласник -- та ви його добре знаєте, це ваш дiльничний Крутивус -сказав, що в Круглику звiльнилося мiсце сторожа. Я i згодився посторожувати до жовтня. По-перше, -- на свiжому повiтрi й тихо. По-друге, -- не так далеко вiд Iнституту кiбернетики. Та головне, -я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодiю природи та людини.
-- Щось тут не так уже й часто зустрiнеш людей! -- зауважив нiби мiж iншим Олег, натякаючи, що Максим залякав дачникiв, i нiхто не наважується й носа поткнути до озера.
-- Пусте! -- посмiхнувся сторож, бо чудово зрозумiв його натяк. -Людей менi для роботи i так вистачає, а от природи замало. Та й працювати на самотi краще. Тому й довелося влаштувати невеличкий маскарад. Тепер ви все знаєте про мене, а я -- про вас, -- пiдвiв пiдсумки колишнiй товариш Вася. -- А зараз -- до дiла: шукати вашого, як ви кажете, дракона Мiнiмакса!
Максим Максименко не дуже вiрив в iснування драконiв, але сподiвався, що така дивовижа, як крилата ящiрка, дуже прислужиться науцi. А може, й випаде зробити якесь вiдкриття!
Але тiльки-но трiйця пошуковцiв вибралася з кабiнету-лабораторiї, як просто з-пiд Олегових нiг вистрибнув... прокатний кiт Петька Психолога!
Виявляється, вiн теж не марнував часу. Коли Олег примчав з Рексом на дачу i довiдався, що зник Мiнiмакс, то, зрозумiло, про кота вiдразу забув, а той скористався з цього i дременув на озеро.
Вiн давно вирiшив позбутися своєї принизливої ролi прокатного кота, оселитися на березi озера, ловити рибку й полювати iншу дичину, а з часом перетворитися на справжнього дикого сiамського котяру, якими були його предки до одомашнення. I ось нарештi випала слушна нагода.
Рекс страшенно перелякався, побачивши, що на нього насувається троє людей, i вистрибнув iз своєї засiдки в комишах, щоб дати дьору. Та Максим виявився спритнiшим за нього. Одчайдушним смiливим стрибком вiн догнав кота i встиг ухопитися за ланцюжок, який досi телiпався на Рексовiй шиї.
Рекс заплющив очi, прощаючись iз життям, i вирiшив битися за своє котяче право на свободу до останньої шерстиночки на хвостi.
Але замiсть нещадних ударiв кулаками кiт вiдчув нiжнi й теплi долонi, котрi заспокiйливо гладили його по наїжаченiй вигнутiй спинi й чухали за притиснутими до крутолобої голови вухами.
Кiт обережно розплющив очi -- i побачив над собою веселе й лагiдне бородате обличчя в окулярах, за скельцями яких промiнилися добрi очi.
I бiдолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самi лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумiв: перед ним не ворог, а друг!..
Вiн не помилився.
Сторож-аспiрант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:
-- Чого, дурненький, тiкаєш i сердишся? Я тобi лиха не заподiю. Гляньте, який красень! -- пiдняв Максим рознiженого Рекса на руки i притиснув до себе. -- От i заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! -Аспiрант пустив кота на траву, а Рекс, замiсть того, щоб тiкати, пiдiйшов до Максимових нiг i вдячно й вiддано потерся об них своєю великою i розумною головою.
-- Невже це Рекс?! -- не впiзнала Лiзка кота, про якого наслухалася страшних iсторiй.
-- А що, -- сказав Олег, -- вiд такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправдi вiн, мабуть, дуже лагiдний i добрий. Правда ж, Рексику?
Кiт уважно слухав Олега, все чудово розумiв i страшенно хотiв би вiдповiсти, подякувати за такi добрi й чуйнi слова, та розмовляти вiн поки що не навчився, тож тiльки махнув своїм пухнастим хвостищем i вдячно муркнув..
-- Слухай, -- звернувся до кота Максим, коли Олег розповiв йому про нещасну Рексову долю. -- Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще мiсяць, до жовтня. А коли похолодає i я поїду додому, то вiддам тебе моєму друговi Крутивусу. Згода?
Кiт аж завертiвся дзи?ою на мiсцi вiд несказанного щастя, яке так несподiвано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже вiн, як i всi поряднi коти, кожною шерстинкою хвоста вiдчував, що пiд мiлiцейською формою Крутивуса ховається нiжне серце.
Майбутнє, щедро змальоване котовi новим хазяїном i другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож вiн знову голосно, як тiльки мiг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.
-- Бачу, ти згоден, -- всмiхнувся Максим. -- Тодi бiжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона...
Та вiдновити пошуки їм не довелось i цього разу.
Вiд Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.
Усi чотири голови -- Максимова, Олегова, Лiзчина i, звичайно, Рексова -- водночас повернулися на звук i скрикнули: над Кругликом здiймався величезний -- пiд самiсiньке небо! -- стовп густого сiрого диму чи куряви. I цей стовп, як здалося Олеговi, виростав усе вище та вище. Причому вiн пiднiмався з того мiсця, де знаходилась дача Валяйкiв!
Олег перелякано зойкнув -- i перший щодуху помчав до села. За ним кинулась i Лiзка.
9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ
Олега та Лiзку зустрiв збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин бiля паркану Iзольдиної садиби.
Зрозумiло, нi Максим, нi кiт до села не побiгли. Максим не спiшив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як i Рекс не хотiв потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.
Першого, кого побачили Лiза й Олег, це сусiдку Iзольду, яка гасала навколо своєї садиби i несамовито репетувала:
-- Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!
За нею бiгав Бобчик -- то саме вiн постукав у дверi, коли Iзольда балакала з Мiнiмаксом, -- i теж кричав:
-- Мамо, спинiться! Стiйте, кажу вам!
Пожежники силкувалися зловити жiнку, але та спритно вислизала з їхнiх цупких обiймiв, бiгла до хати i тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крiсло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї iсторичних коштовностей.
Iзольда навiть не помiтила, що виверження куряви з вiкон та дверей її домiвки припинилося так само раптово, як i почалося.
-- Спинiться, нарештi! -- гримнув на неї дiльничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвiр'ї i з неприхованим професiйним зацiкавленням спостерiгав за Iзольдою Сократiвною, цiєю жiнкою щедрої та щирої душi, а особливо -- за речами, що одна за одною з'являлися на подвiр'ї. -- Нiяка це не пожежа, -- пояснив кругликiвцям дiльничний, -- а стовп звичайної куряви. От звiдки вiн узявся -- тут треба _розiбратись_...
Крутивус наголосив на останньому словi, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в iншому: звiдки у такої скромної жiночки такi коштовнi музейнi речi?
Його слова трохи заспокоїли Iзольду. Вона нарештi спинилася, важко хекаючи, обiперлася на тремтячу руку свого розпашiлого червонопикого Бобчика, перевела подих i мовила, обвiвши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:
-- Ой, слава богу! А я думала -- горимо.
-- По-перше, бога -- нема, як доведено наукою, -- суворо зауважив Крутивус, -- i вам, шановна Iзольдо Сократiвно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звiдки ця курява! -- I дiльничний попрямував було до дверей будинку, та Iзольда заступила йому дорогу.
-- Громадянине дiльничний, зачекайте трошки! -- злякано заторохтiла вона. -- Я тiльки вареннячко винесу -- на зиму готувала, -- а тодi, будьте ласкавi, дивiться! -- I вона забiгла в дiм.
Її не було хвилин п'ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвiн. Нарештi на порозi з'явилася Iзольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотiли склянi банки.
-- Давайте поможу, -- запропонував Крутивус.
Але Бобчик першим кинувся до матерi, яка чомусь вiдсторонила благородного дiльничного, i поквапливо вигукнув:
-- Не хвилюйтесь, вiн легенький! Ми його поки до сусiдiв затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. -- I вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйкiв.
-- Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? -- спитала Iзольда брата й сестру, якi тихо стояли в натовпi i з неприхованою цiкавiстю спостерiгали за дивним шарварком.
-- Прошу, прошу! -- заторохтiла Лiзка. -- Нехай лежить скiльки треба.
-- От спасибi, гарнi ви дiточки! -- подякувала Iзольда й запхала клунок з банками у куток лiтньої кухнi.
-- Так що, будемо оглядати? -- знову звернувся до Iзольди Крутивус.
На цей раз хазяйка гостинно розчинила дверi.
Ступивши в хату, дiльничний ледь не задихнувся. Дрiбна, мов пудра, курява лежала по хатi товстим шаром, лiтала хмарками в повiтрi i забивала нiс та рот. Але робота в робота, i дiльничний рiшуче взявся за розслiдування.
Вiн старанно оглянув кожну щiлинку й шпаринку на стелi, на стiнах i на пiдлозi, але так i не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навiть побачили пожежники у мiстi i примчали сюди.
Дiльничний вирiшив запросити до розслiдування вчених з Iнституту кiбернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерiгати кругликiвцям. Крутивус чув про грязьовi вулкани, але тут iшлося про куряву. Може, у Круглику з'явився новий тип вулканiв -вулкан курний? Хто його зна... Нехай ученi мужi дослiдять це i зроблять належнi висновки, а вiн тут безсилий.
Коли дiльничний уже виходив з хати, вiн раптом за щось перечепився. Крутивус глянув пiд ноги i побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.
Це був Креня. Птах наковтався куряви i знепритомнiв, бо так i не встиг вилетiти вчасно з хати.
Крутивус обережно пiдняв птаха, струсив з нього кiнчиками пальцiв пилюку й пiднiс до очей -- роздивитися. Несподiвано Креня стрiпнув крилом i розтулив одне око. Побачивши просто над собою голову у мiлiцейському кашкетi, птах, який iще не зовсiм оговтався, розпачливо подумав: "От i все! Клямка!.. А тiльки ж думав ставати на праведний шлях..." Його крило, що мить тому стрепенулося, важко обвисло додолу, а очi закрилися знов.
-- Живий! -- почув вiн над собою радiсний вигук мiлiцiонера. Цей вигук повернув Кренi сили й надiю. Вiн уже смiливiше зиркнув на дiльничного i побачив, що той аж сяє вiд радостi.
"Виходить, мiлiцiя радiв, що я живий?! А пiдступна Iзольда, значить, дурила мене?!" -- майнуло у пташинiй головi, бо, щиро кажучи, Креня сподiвався почути зовсiм iнше, щось на зразок: "Ага, розбiяко, попався! Ану, марш до буцегарнi!.." А тут, бачте, -- "живий!"
Креня так зрадiв, що де й сили узялися! Вiн вирвався з рук здивованого Крутивуса i крiзь прочиненi дверi шугонув до лiсу, геть вiд цього проклятущого життя!
Та вже на пiвдорозi вiн раптом щось пригадав, стрiмко повернув назад, блискавкою влетiв у хату Iзольди -- i за мить вилетiв звiдти iз списаним папiрцем у дзьобi...
Натовп поволi почав розходитись. Пожежники згорнули свої шланги, що так i не знадобилися, i поїхали додому. А хмара густої куряви пiд легеньким вiтерцем поволi попливла за дальнiй лiс.
Крутивус ще трохи постояв серед двору Iзольди Сократiвни, щось обмiрковуючи, а тодi попрощався з хазяйкою та Бобчиком -- i теж пiшов. Вiн вирiшив нанести вiзит i докладно розпитати про коштовнi речi iншим разом: що не кажiть, а зараз у людей нещастя.
А Iзольда Сократiвна удвох iз Бобчиком заходились хутенько, але вже не так спiшно -- чого спiшити, як бiда минула, а сусiди й так усе бачили! -- заносити речi назад.
Останнiм вони перетягли килим з банками, в яких, за її словами, було варення на зиму.
Банки дзвiнко дзеленчали, пiдстрибуючи у килимi, i при цих звуках Iзольда завмирала на мiсцi i хапалася за серце. Можна було подумати, що коли б розбилася хоч одна банка, без варення вона б умерла.
Коли Олег та Лiза прийшли помогти сусiдам, раптом щось прудке пробiгло дiвчинцi по нозi i сховалось до кишеньки на фартушку.
-- Ой!-- злякалася дiвчинка i схопила брата за руку.
-- Тсс! -- засичало з кишеньки. -- Це я, Мiнiмакс!
Лiза кинула братову руку i прикрила кишеньку долоньками.
-- Рiднесенький, знайшовся! -- гаряче зашепотiла вона, але з кишеньки знову засичало:
-- Тихше! Не галасуй -- почують. Краще йди додому, я там про все розповiм...
Сидячи в напiвтемнiй дачнiй халабудi, брат i сестра уважно слухали розповiдь Мiнiмакса.
-- Як я потрапив до сусiдки, я, щиро кажучи, не знаю й сам, --. сказав дракончик. -- Я був вийшов у садок викурити одну-двi сигаретки...
-- Так уже одну-двi! -- перебила Лiзка. -- Та там пiд вишнею лишилась цiла купа недопалкiв!
-- Будь ласка, не перебивай, а то забуду, -- обiрвав її Мiнiмакс. -- Так-от, попихкую я собi сигареткою, пiсеньку мугикаю, i так менi хороше, аж очi самi заплющуються...
-- Це ти вже вигадуєш, -- втрутився Олег. -- Невже вiд курiння може бути хороше?
-- Я ж не кажу -- вiд курiння, -- вирiшив Мiнiмакс не брехати, а казати щиру правду. -- Просто тепло й любо було навкруги. А вiд того клятого курiння -- хай йому грець, щоб я колись iще пробував ту отруту! -- менi раптом запаморочилося в головi -- i я, напевне, втратив свiдомiсть, бо бiльше нiчого не пам'ятаю. А коли прочумався, то ледь не вмер вiд ядучого запаху i побачив, що опинився у вашої сусiдки. Як я туди потрапив i який то був запах, так досi i не збагну.
-- Моя робота! -- несподiвано почулося вiд порога, i дiти побачили на дверях ворону.
-- Чого так дивитесь, наче вперше чуєте, що ворона говорить? -крутнув головою Креня, а це був, звичайно, вiн. -- Вас же не дивує, що Мiнiмакс говорить. Та й взагалi не дивує, що на свiтi iснують дракончики. Що ж дивного, коли я балакаю?
Логiка птаха була незаперечною, тож Олеговi тiльки й лишалося, що запросити ворону до хати.
-- Дякую, -- ?речно вклонився Креня i стрибнув у халабуду. -- Мене звуть Креня, -- представився вiн, i поки його нiхто не перебивав, швидко й стисло розказав про своє життя в Iзольди, про те, як вiн поцупив Мiнiмакса, про нашатир i про своє рiшення остаточно покiнчити, як вiн висловився, зi своїм темним минулим.
На кiнець розповiдi птах пожалiвся, що досi не знає, де жити далi. Кидати рiдний Круглик не хочеться -- вiн страшенно звик до села. Та й, що не кажiть, а його рiдне гнiздо, в якому вiн народився, було саме тут!
Йому б хотiлося звити в Круглику власну домiвку, завести сiм'ю -свого часу вiн познайомився з однiєю дуже симпатичною мiською вороною, якiй страшенно надокучило життя у мiстi з його суєтою, тож вона мрiяла переселитися на село, -- i виховувати дiтей.
Одне слово, плани були грандiознi, але як їх утiлити в життя, вiн уявляв погано. Адже, перебуваючи в Iзольди, птах стiльки лихого накоїв, що й не знав, чи вибачать йому.
-- Вибачать! -- запевнила Креню Лiзка. -- Неодмiнно вибачать! Може, не вiдразу, але ж ти доведеш, який ти хороший i розумний, i всi забудуть лихе.