А по обох берегах – нетрі.
   – Доведеться назад.
   – Отамане, я щось відчуваю, але не можу втямити що.
   – Нас тут двоє таких. Я теж нічого не розумію. Постривайте, зараз роздивлюся. – Боярин зійшов з коня, узяв бандолет,[30] вийшов на берег, підійшов до велетенської смереки. І… і пішов угору по її стовбурові. Просто пішов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору підіймається товста гілка.
   – Хрест святий, оружіє на диявола! – прошепотів Білий.
   – А ти хотів, щоб таке тільки ляхи з татарвою могли? – теж пошепки відрізав Барило.
   Кирин тим часом теж спішився – кормових драгунів[31]не вчили битися верхи, – притис люльку до ґнота своєї рушниці.
   І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі – і Боярин полетів униз…
   Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.
* * *
   – Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.
   Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.
   – Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.[32]
   Семен Святого Письма був добре навчений – учився в Острозі.
   – Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.
* * *
   Двері хутора були замкнені. Зсередини.
   Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.
   Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:
   – Ісусе Назарейський!
   Грюкнув засув, прочинилися двері.
   – Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…
   На долівці лежало шість трупів.
   – Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…
   – Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]
   – Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною – тим більше не супротивники.
   – А…
   Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.
   – Тут і двох кроків немає, молодик – і той не промаже.
   Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.
   – У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть – навіщо?
   – Лотр.[34] – Білий пнув ногою зламану скриню.
   – А кінь у стайні, а корова, а інше майно?
   – Мабуть, тутешній і брав тільки гроші та ті речі, що їх не розпізнають.
   Усі знову подивилися на мертвого козака.
   – Такий кордобан[35] десять злотих коштує. Пістоль, чоботи. І ризику ніякого – з убитого зняв, і все!
   – Не про те мову ведете, – Адам Перший обвів усіх важким поглядом. – Чому він хату не запалив?
   «А й справді? Викресати вогонь – і хто розбере, чи то ляхи всіх убили, чи то самі згоріли?»
   І знову Драгон заговорив неначе не своїми словами:
   – Він хоче, щоб ми тут на ніч залишилися.
   – А в нас немає іншого виходу.
   За вікнами сутеніло, у хаті вже було темно.
   – Якщо там десь ховається цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспішаю до пекла.
   – І ще. – Адам Перший відкашлявся. – Собаку теж убито. А другого пса не було, по слідах бачу.
   – Ну то й що? – Білий посміхнувся – і зразу ж його посмішку наче ганчіркою стерло. Зрозумів, що…
   «Ми взнали про хутір, бо тут вив собака. Але єдиний пес уже давно неживий».
   – Хрест святий, оружіє на диявола!
   – Оце вчасно сказано, – і собі перехрестився Барило.
* * *
   Ніхто, звісно, і не хотів спати. Який тут сон.
   – Очуняв, тебе зве.
   Драгон підійшов до Боярина.
   – Слухай уважно. Це підтвердження.
   «Підтвердження чого?»
   – Я тобі казав, що їх троє. Чаклунів ворожих. Один дуже далеко, живий буду – знайдемо. Другий у війську польському – дістати важко. Але третій був у Красному, навіть у замку був. Ворожив ізсередини. Тепер я точно знаю – цей Юда сам із Красного або із сіл навколишніх. Увечері я відчув смерть двох наших – ми таке завжди знаємо. То були оцей дід та дівчинка. Дід, на жаль, слабкий – слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усіх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своїх.
   – Чому тоді тільки тепер? Чому не зразу їх убили?
   – Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли і боятися нічого. А тепер засумнівався.
   Драгонові теж спадало на думку, що ляхи по-дурному марнують час: замість того, щоб іти на Вінницю, вони грабували Брацлавщину, даючи Богунові час зібрати військо, харчі, побудувати нові укріплення. Та й гетьман не спить, мабуть, інші полки вже рушають на допомогу. Отож можливо, що через півмісяця-місяць до Красного повернуться козаки.
   – Може, ще щось, у нього спитаємо. Але – про всяк випадок – пам’ятай: він із цих місць. І кинь свої жарти з люлькою – просто накажи ґноту, щоб горів.
   Драгон так і зробив, коли прийшла його черга йти вартувати. І ще роздвоєним кінцем шомпола витяг кулю, а натомість запхав до дула шматок змащеної салом ганчірки, в якій було загорнуто кілька вухналів.[36] Не знаючи, що він до скону картатиме себе за цю помилку, Кирин вважав, що у такій темряві все одно можна стріляти тільки зблизька, а раз так, то вухналі страшніші.
   Знову повторювалося те ж саме, що вдень, – якась невиразна тривога, неначе хтось є поблизу – але не людина.
   «Отче наш… А чаклунство – гріх… Але ж я майже не чаклував, це Боярин! – Ось так і стають Юдами, хлопче».
   Щось підкрадалося. Щось було вже близько. Складність становища, в яке потрапив Драгон, полягала в тому, що поночі постріл засліпив би його самого. Драгон вирішив повторити прийом, який йому показував батько, – щоправда, досі Киринові ця штука ніколи не вдавалася. Але тепер він міг заприсягтися, що знає місце, де ховається ворог.
   Він заплющив очі, натягнув на самісінький ніс шапку, неначе збирався спати на чатах, навів рушницю – і вистрелив. Тільки батько стріляв на слух, а Драгон – на відчуття.
   І зразу ж рвонув убік, рятуючись від кулі у відповідь.
   Проте замість шматка олова[37] на нього кинувся зі страшним гарчанням великий звір. Добре, що сніг перед хутором було втоптано.
   «Ведмідь-шатун. Смерть».
   Проте, кинувшись на людину, ведмідь вибіг на освітлене місяцем місце, перед самими вікнами – кроків за п’ятнадцять, і до того ж боком до вікон. А хлопці не спали.
   Три мушкети вдарили разом, – ніби за командою, – і жоден з них не промазав, а дві кулі влучили напрочуд вдало: задні лапи ведмедя неначе надломилися, роз’їхалися, і він міг тільки повзти – перебито хребта. З пащеки била рожева піна – прострелено легені.
   Мисливський досвід підказував – звір усе одно, як вже неживий.
   Але так думали тільки люди.
   Коли два козаки з’явилися на ґанку – Барило зі списом, а Білий із сокирою, – ведмідь перевернувся на бік, схопив передніми лапами велику бурульку, що впала з даху стайні, й метнув з такою силою, що Петро ледве встиг відбити її сокирою.
   – С-сто свічок поставлю апостолові![38]
   Це були останні його слова.
   Драгон дивився на ведмедя, що вже сіпався у конвульсіях, розкрив був рота, щоб розповісти, що чув про ведмедя, який кинув поліно (сам відчував – щось не те) – коли камінь, невеликий, довгастий, влучив Білому просто в скроню.
   І помер Петро Білий.
   На них біг… бігло.
   На перший погляд це нагадувало людину – і статурою, і одягом.
   Тільки голова була чимось середнім між головами собаки та вовка.
   «Песиголовець. Кінокефал».
   Потвора бігла до ґанку, не звертаючи уваги на Драгона, який залишався з флангу.
   Кирин рвонув із-за халяви метального ножа. Ось чого батько вчили, так це метати ножі. У розбійників захисних обладунків немає.
   З вікна вдарив постріл – Адам вистрелив з отаманового бандолета і влучив.
   Драгон побачив, як здригнулося від удару кулі тіло потвори, його власний ніж уп’явся в плече, але здавалося, для песиголовця усе це – іграшки.
   Козак неначе потрапив у жахливий сон: він рвався до друзів, але, здавалося, ледве рухався.
   Барило зробив випад списом. Потвора його відбила.
   У дверях з’явився Перший Адам з двоствольним пістолем в одній руці і короткою шаблею в другій.
   Песиголовець ударив Барила в груди, лезо увійшло по самий держак.
   І помер Барило.
   Адам витяг руку і спокійно – неначе і не лежали на снігу мертві друзі – увігнав кулю монстру точно між очі.
   І, не чекаючи, впаде чи не впаде, з розвороту встромив шаблю у черево.
   З хати донісся якийсь гуркіт.
   – Сті-ій! Адаме!
   Той, не чуючи, чи не бажаючи чути, рибкою стрибнув у двері – і, якимось дивом, ухилився одразу від двох каменів.
   Кирин був уже на ґанку. У кімнаті сухо клацнуло – другий ствол Першого дав осічку.
   І, бачачи поперед себе дві пари жовтих очей, Адам рубонув шаблею – і його обдало чимось теплим.
   Але збоку блимнув чекан – і помер Адам, на козацьке прізвисько Перший.
   Драгон, який був уже в дверях, завив страшніше за будь-якого песиголовця і, вже не чекаючи порятунку – тієї миті козак був певен, що цих потвор навколо сила-силенна, – перехопив келеп обома руками і вдарив.
   Ніякий шолом не встояв би проти такого удару.
   У хаті запанувала тиша. Мертва.
   Тільки було чути, як кров капає.
   З лавки, на якій лежав Боярин.
 
   Якби у хаті знайшлося хоч трохи горілки, Драгон би напився і, найпевніше, загинув.
   Але нічого навіть схожого не було, і йому залишалося лише клясти себе: чому не згадав про песиголовців, хоча в Парціумі[39] здибував людей, що бачили їх. Чому не здогадався уважно обдивитися хату, заглянути в запічок – там, виявляється, був хід до справжнісінької печери, і поки один песиголовець атакував, відвертаючи на себе увагу, два інших просто залізли.
   Якби не міняв кулю на вухналі – здоровий ти виріс, хлопче, а в твого батька був дурний син! Забув, що в лісі не тільки люди бувають – звірі також трапляються.
   А коли сонце піднялося понад лісом, він побачив сліди.
   Це було схоже на ті літери, що проступали зсередини металу.
   Через звичайні сліди на снігу, сліди, які замете перша ж завірюха, проступав ланцюжок якихось іржавих плям.
   Диво дивне – Драгон ці плями бачив очима, майже так само, як і будь-який навколишній предмет, але при цьому не сумнівався: ніхто інший їх бачити не може.
   Кирин відніс тіла своїх друзів у сани – хай буде, що буде, але він довезе їх до церкви. Вони ляжуть в освячену землю. І служби будуть.
   До саней він прив’язав усіх коней, та ще й господарську корову – ну не залишати ж на поталу вовкам! – і рушив.
   Від’їхавши приблизно три чверті милі,[40] він озирнувся – і побачив над лісом, там, де був хутір, стовп диму.
* * *
   Драгон присів на ґанку, що вцілів якимось дивом, хоча від хати нічого не залишилося. Утім, як від більшості хат у Вінниці.
   Він остаточно переконався в тому, про що і раніше здогадувався: без слова чи знаку якогось його й близько до Богуна не підпустять.
   Два тижні тому слід привів його до Красного, але не до брами, а до фортечного рову, де він перекривався іншими.
   Складалося враження, що песиголовці зустрілися з кимсь у рові, але… Але їх самих хтось вистежував. «Інші кінокефали, чи що?»
   Ніхто не зупинив козака, ніхто ні про що не запитував – більшість чоловіків загинула, жінки вже виплакали всі сльози і намагалися дати лад господарству.
   По десять родин юрмилися у кожній уцілілій хаті.
   Здається, в містечку була якась влада, принаймні, на руїнах замку стояли два вартові. Та ніхто нічим не цікавився.
   Кирин продав зайвих коней та корову – продав за п’яту частину ціни, аби тільки не посіяти між удів заздрощів подарунком: чому їй подарував, а мені – ні?
   Корова так і залишиться, а коней бойових міщанки перепродадуть – хоч трохи зароблять.
   З тілами мертвих друзів Драгон під’їхав до вірменської церкви – єдиної, що вціліла, бо була кам’яна. Він уже знав, що жодного православного попа не залишилося серед живих – їх порубали шаблями в замку, де вони читали над Нечаєвим тілом.
   Відчуття небезпеки з’явилося – і згасло. Більш того, Драгона охопила якась утома…
   Це дуже нагадувало те, що він бачив сам усього кілька днів тому.
* * *
   За храмову огорожу Драгон ступив, тримаючи шапку в руках.
   – Гадав, що я тебе не впізнаю?
   Так ось він який, ворожбит, що згубив козаків (Драгон раптом зрозумів, чому Боярин казав про трьох: один виготовив та послав Нечаю смертельну річ, другий приспав вартових на заставі, а цей спочатку зробив так, що вартові біля брами прийняли ляхів за козаків, потім – підкинув обложеним ідею тікати. Та й згубний дарунок полковнику передав він – Кирин не знав, як зрозумів це, але був упевнений).
   Мабуть, торговець. Ще не старий, але в літах.
   У руках – бердиш шведського зразка.[41]
   – Можеш, – ворожбит не приховував глуму, – пальнути в мене з пістоля, який ховаєш у шапці. Мене куля не бере! І шріт також!
   Останнє речення пролунало якось поквапом – неначе… неначе він сам себе переконував!
   – Ґудзик там! – змусив себе посміхнутися Кирин. – Ґудзик! – І натиснув спуск.
   Кров відійшла від обличчя мага ще до того, як куля влучила в груди.
   Куля. Зброю інколи ладнували металевими ґудзиками, дехто (Драгон також) спеціально купував такі, щоб підійшли до його рушниці, якщо кулі скінчаться, але тепер у пістолі була звичайна куля.
   «Отже, чари – це не якісь там закляття, що їх можна завчити – і вони діятимуть. Це твоя сила. Я злякав його – і він пропустив кулю, як зляканий боєць пропускає удар».
   Подумки Драгон картав себе останніми словами: міг би і здогадатися, що ворожбит зуміє роздивитися, хто приїхав, – не так уже й багато тепер людей потрапляє до Красного.
   Утім, було ясно: сам-один він би просто не зміг узяти чародія живим; добре, що хоч сам йому не попався! А навіть якби поталанило якимось побитом узяти, розв’язати язика – то як перевіриш, бреше чи правду каже?
   Спроба простежити другу групу песиголовців завершилася нічим: їхній слід повернув до такої хащі, що соватися туди самому було б просто-напросто самогубством.
   Отож козак рушив на схід, оминаючи вже обложену ляхами Вінницю, і зрештою приєднався до полковника Глуха, що вів кілька тисяч козаків Богунові на допомогу.
   Те, що відчував Кирин, годі було передати словами.
   Він щойно торкнувся чогось… чогось значного, чогось такого, що вабило, притягувало до себе; все пропало, залишалася одна стежка – до Богуна.
   А казав же Боярин, що полковник сам мало знає.
   – Тебе, хлопче, не Кирином охрестили?
   Драгон кивнув, хоча хрестили його Мироном. Просто першого ж року своїх поневірянь на московському кордоні він побратався з одним донським козаком.[42]
   – А як звали того, чия оце штука? Козак – один з тих, що колись везли їх до Вінниці, – тримав у руці шпагу…
   – Боярином на Січі прозвали, – дослівно повторив Кирин слова небіжчика. І додав: – Царство йому небесне.
   – Полковник уже знає.
   З виду козарлюги було ясно: Богунове всевидіння не дивує його анітрохи.
   – Наказав віддати тобі, сказав, щоб був дуже уважним і забув до нього дорогу.
   Дуже уважним… Драгон витяг шпагу з піхов.
   Із середини металу, наче спливаючи з-під води, почали проступати літери. Цього разу – наші. Драгон знав, що коли йому хтось зазирне через плече, то нічого не побачить.
   «Капуста[43] та Гетьманенко[44] розвідують про чародійство супроти гетьмана. Можуть і про Бояна дізнатися».
   Якого ще в біса Бояна?
   Постривай… було щось…
   – Сідай, Бо…
   – Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена – забудь. Драгон читав далі. «З полку піди, на Січ не повертайся, ховайся».
   Це ще чого? І раптом Драгон зрозумів чого… Зрозумів, чому ті, хто стоять при владі, полюють на чаклунів, та так, що часом досить простого доносу, навіть без доказів, щоби згубити людину.
   Колись давно, ще до народження Ісуса, якийсь Дамокл почав заздрити царю Діонісію – добре, мовляв, царем бути! Цар посадив дурня на свій трон і вимовив, посміхаючись гіркою посмішкою: «А тепер поглянь угору!» Той підвів очі – і побачив меча. Підвішеного на тонесенькій нитці…
   «Ось чому царі-королі та владики церковні полюють на чаклунів, ось чому воліють краще сто безневинних стратити, ніж самим безславно загинути. Бояться. Проти меча та отрути відомо, як берегтися, все-таки більшість монархів помирає своєю смертю. А чари? Страшно. Навіть якщо ворожбит свій – сьогодні свій, а завтра посварилися. Вони нас з переляку усіх знищать».
   Драгон уперше подумав «нас».
   Неначе за чиєюсь підказкою, він перевернув шпагу і продовжив розбирати кириличне мереживо літер.
   «Концеж[45] збережи – це доказ для наших, що тепер ти Боян. Слово «Драгон» означає смок[46]».
   «Ну, полковнику, ну, сучий потрох – ти хоча б пояснив, чому тепер я Боян. І що це таке – бути Бояном?!»
   Киринові, який навіть подумки не звав себе Мироном, ховатися було не в новину.
   Але у роздертій війною країні ховатися – не за шпига приймуть, то за розбійника.
   Козак звівся на ноги, і гірка посмішка скривила його вуста, поки він шепотів:
   – Обре, сховайся добре!

Розділ II
Спляча красуня та інші жінки

Квітень 1651 року
   Якби мистецтво бачити не було втрачене 2321880-го JD,[47] або, як ще кажуть, 2321880 числа ери Скаліґера… А треба ж знати, що Жорж Скаліґер[48] (широко відомий у не таких уже й вузьких колах, бо за його підручниками навчалися студіози від Саламанки до Києва та від Падуї до Стокгольма) у 1583 р. запропонував систему, яку назвав «юліанським періодом» і за якою дні рахувалися підряд від створення світу, яке, на думку Скаліґера, відбулося 1 січня 4713 p. ante Deum.[49] Система ця виявилася дуже зручною для астрономії, історичної хронології та, звісно, для магії.
   Так-от, якби мистецтво бачити не було того фатального дня втрачене… Власне, слово «втрачене» не є точним: чаклуни, як і раніше, могли бачити – хто у дзеркалі, хто у кристалі, більшість – просто у воді – події минулого, сучасного і майбутнього, проте… Проте тільки не ті, які замовляли, отож приказка «наче в воду дивився» перестала бути правдивою. Причиною (невідомою магам) стала раптова зміна швидкості обертання Землі[50] на 0,0032s, внаслідок чого усі «приціли» полетіли шкереберть. Виправити становище міг би лише геній, який би інтуїтивно зробив потрібні поправки, але такого не знаходилося.
   Так-от, якби не ця прикра обставина і якби десь наприкінці квітня 1651 р. хтось забажав побачити голову однієї з найвідоміших структур магів…
   Чарівники, як відомо, поділяються – тільки не вірте оповіданням про магів чорних та білих – просто подібно до того, як у кавалерії існують гусари, кірасири, улани, райтари, – так і у магів є різні… типи, школи, сорти – можна сказати по-всякому, а самі маги просто не придумали загального терміна, а казали: «він із боянових», або «цей із мартелових», «із хельгових» або ще якось…
   Так-от, якби хтось із колег міг подивитися на нового голову одного з найславетніших напрямків, на нового Бояна, то він не знав би, плакати чи сміятися.
   Степами, пробираючись, неначе зацькований вовк, рухався козак, років тридцяти (насправді, йому було на п’ять років менше, але ковтнув Кирин Драгон чимало лиха).
   Хлопець тільки торкнувся магічного світу, як його вчитель загинув, і через кілька днів Кирин Драгон, він же, віднедавна, Боян, зрозумів головне – чому всі сильні світу сього, як духовні, так і світські, полюють на чаклунів, як на скажених собак: вони бояться! Бояться замаху на своє життя, замаху за допомогою магії.
   Через чергове «полювання на відьом» обірвався зв’язок Драгона з єдиним відомим йому ворожбитом – полковником Богуном (власне, у магічних справах – на відміну від тактики та стратегії – Богун тягнув хіба що на підмайстра – і не належав до якогось певного напрямку: трохи набрався в боянових та хельгових, але саме трохи).
   Ситуація ж, через яку Богун звелів Киринові десь причаїтися, була така: Тимофій Хмельницький якось дізнався, що мачуха ходить до ворожбитів. Гетьманич і раніше був певен, що вона батька приворожила (і, якщо міряти стандартами XVII ст., розмірковував дуже логічно, бо нещасна жінка, коли Богдан нею зацікавився, була вже немолодою та бідною, Хмельницький же був одним з найзаможніших чоловіків в усьому повіті, до того ж – улюбленець короля, отже, чотири з кожних п’яти купців вважали б його гідною партією для своєї п’ятнадцятирічної доньки – і не поскупилися б на посаг. Як це, власне, й було з його першим тестем, багатющим купцем Сомком).
   Отож Тимко кинувся до полковника Капусти, що керував… тоді звичаї були прості, тоді відверто казали: шпигунами керує.
   Полковнику до альковних справ гетьмана було байдуже, бо, на відміну від деяких майбутніх істориків та письменників, він завжди пам’ятав слова народної думи, вже тоді популярної:
 
Ой, ніхто не знає
Що гетьман Хмельницький думає-гадає.
 
   І знав полковник, що правдиво співає народ. Співає найправдивішу з правд: «…Ніхто не знає, що гетьман Хмельницький думає-гадає». І не той він чоловік, щоби ним могла керувати жінка. Отож підкладати йому шпигунку в ліжко є сенс, тільки якщо вона фанатичка – бо вбити гетьмана, як і будь-яку іншу людину, можливо. Неможливо було втекти після вбивства, про це вже Капуста подбав. Але якби Мотроні Хмельницькій було байдуже, жива вона сама чи мертва, то вже б щось утнула. Ні, вона не шпигунка, це було очевидно.
   Але в полковника спрацював стереотип: чаклуни-відьми? Так-так. А… кажуть, що для чарів треба мати якусь річ, що належала чоловікові; то хто може знати, які саме чари вони на ту річ накладуть? І почалося слідство, у ході якого з’ясувалося, що пані гетьманова взяла зі скарбниці чимало золота, яке приховала на випадок поразки козаків. А з чаклунами водилася, сподіваючись зробити так, аби цієї недостачі ніхто не помітив. Проте, як відомо, магія не всесильна.
   А поки що Драгон-Боян, усупереч Богуновим порадам, повертався на Січ.
   Бо Богун забув (а може, й не знав) просту річ: з колишнім Бояном (він же, на козацький лад, Боярин) Кирин був знайомий усього кілька днів!
   Отже, якщо на Січ прибудуть хлопці Капусти, то вони можуть щось знати лише про Боярина, а його вже немає серед живих.
   Драгон не знав слова «репетиція», але він подумки саме репетирував можливу розмову.
   «Так, їздив разом – за наказом пана кошового. Куди й навіщо – теж спитайте у кошового, бо Боярин весь час мовчав, а я слухав. Що, він не просто Боярин, а ще й Боян? Отакої! А… а що це таке – Боян?»
   Уявивши таку картину, Драгон мало не зареготав уголос: може, хоч вони щось пояснять!
   Бо Богун, повідомивши Кирина, що той відтепер є Бояном, нічого пояснювати не став: певен був, що козак сам усе знає!
   А якщо серйозно, то Кіш Запорозький дуже не любить видавати своїх, а якщо без доказів… за таку видачу кошовий може відправитися до Моржениці або ж до Чорного.[51]