– Його самого. Він перебрав командування над моїми полками,[84] над Глуховими, сам привів два полки – і все це поділив навпіл, одну частину послав навздогін за ляхами, другу – на Кам’янець.
– Він що, здурів? Кам’янець Морозенко не зумів узяти!
– Що Морозенко, – невесело посміхнувся полковник, – одного разу сам султан підступав з усією турською силою, подивився на оті кручі й запитав: «Хто це місто так укріпив?» Йому відповіли, що сам Аллах. «Ну, тоді хай шайтан його здобуває!»[85]
Боян особисто не знав Демка Лисовця, не довелося й воювати під його командою, та почуте справляло враження: це ж кожен десятник розуміє – не можна дробити сили, коли вороже військо зібрано в один кулак. У козаків була значна кількісна перевага – своїм безглуздим рішенням Лисовець звів її нанівець.
«Але… може, це можна пояснити інакше?»
– Я сам його, звісно, не бачив. Та кажуть, сам на себе не схожий, уперся мов цап – раніше він упертим не був. Зурочили чоловіка, – упевнено сказав Богун, хоча Кирин не відчував такої певності.
– Та це не все, навіть і не початок. Тут таке – небіжчики повертаються з того світу.
– Мені казали, що це неможливо, – хтό сказав, Драгон не збирався пояснювати навіть Богунові.
– Мені також, – кивнув полковник. – Але… Перед початком походу сейм нобілітував[86] козаків-перекинчиків.
«Римляни Юду нобілем робити не стали, тридцять аспрів[87] – і квит».
– І знаєш кого? Забузького та… та Ганжу.
– Він же мертвий! Усе військо бачило![88]
– Я ж і кажу.
– Може, це інший Ганжа?
– Може. – Але голос полковника показував – не вірить Богун, що так усе просто.
Думки Бояна билися в голові, немов птахи в клітці. Він сам смерті Ганжі не бачив, і Богун не міг бачити: майбутній полковник вів в Україну загін донських козаків, а Драгон до них приєднався, кинувши царське військо – і не він один так зробив, а багато хто. Але ж це тисяч сто бачило! Виїхали і від ляхів, і від наших кращі рубаки на герці, і тут Ганжу на очах обох військ убив джура-волох, якому уманський полковник як собі вірив – а той убив його в спину.
«Постривай, хлопче. Може, в цьому і штука? Може, волох і не вбивав? Просто вдарив тупою зброєю… Та ні, навряд – перекинутися до ляхів можна було простіше».
Далі – хто такий Ганжа? Їх четверо було – вождів полови, загонщиків, чотири нікому не підвладні шаблі – Забузький, Джеджалій, Ганжа і… і Богун – наймолодший. Забузький не просто переметнувся – щось таке він королю повідомив, що той його перед Зборівською баталією проголосив гетьманом. Якщо ще і Ганжа – той самий або якщо гетьман повірив, що він той самий, то тоді ясно, чому тінь упала на Богуна.
– Я згадав навіть, що Роман Каторжний[89] якось розповідав – десь, мовляв, за морями є такі чаклуни, що вміють не оживляти мерців, бо це неможливо, – але змушують їх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось він ще й назвав отаких мерців – сомбі чи якось схоже… Я вже навіть про таке думав.
Справді, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навіть князів іноземних не вважають рівними своїй шляхті… Забузький, Ганжа – це імена відомі, тут усе ясно. Але якщо з’ясується, що сейму підсунули не того Ганжу, – тут такий ґвалт зчиниться…
– А якщо хтось…
– Зробив те, що Іван зі мною? – підхопила Дуня Богун, – оце найпевніше.
– Але тоді правий був Боярин – у ляхів хтось є.
– У московитів також.
Розповідь Кирина забрала не дуже багато часу – він намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували – тільки коли довелося розповісти про песиголовців, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що він женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.
– Ну просто як у казці – чим далі, тим страшніше!
І на підтвердження Дуниних слів десь – приблизно за півтори-дві тисячі кроків – хтось заволав страшним голосом.
– Так лементують лише перед смертю. – Дуня Богунова навіть не посміхнулася на те, що її назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таємницю.
– Пан полковник залишився там про всяк випадок, – і тепер козак нічим не виказав свого ставлення до ситуації – ну два полковники разом їдуть, то й що?
На сході вже свінуло, почали подавати голоси перші птахи. Дівчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвійком, здавалося, дрімала, сівши на опанчу, що їй підстелив один із козаків, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чує й бачить.
– Ти когось шукаєш або за кимсь женешся, – Дуня не питала, вона стверджувала. – Тобі треба або до Чигирина, раз її батько туди поїхав, або на Дон, якщо вирішив її викрасти, як Іван мене – скоро вже десять років. А цей шлях не туди й не сюди.
Кирин якось гостро зрозумів, що він досі жодного разу навіть не згадав про можливість знайти Матвійкового батька у Чигирині – і що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.
– Тобі треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми їдемо туди, де нас чекає повідомлення – що трапилося. Якщо його просто якийсь ґедзь укусив…
Про страшні напади люті, які траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всі. Мабуть, не так воно вже й приємно – гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.
– То Іван просто до нього з'явиться, неначе нічого й не було. Якщо нас хтось оббрехав – виправдаємося.
Дуня всміхнулася. Нічого зловісного не було в цій усмішці – просто молода жінка в доброму гуморі, але Драгон зрозумів, що одним виправданням справа тут не минеться, що коли хтось справді звів наклеп на Богунів, то такому розумникові саме час купувати прудких коней – і мчати чим далі, тим краще…
– Якщо ж він боїться суперництва – доведеться піти з дороги…
– Чому? – питання вихопилося неначе само собою. Козак, ясна річ, і гадки не мав, що настануть такі часи, коли кожен крок Богданів буде вважатися якщо не єдино правильним, то принаймні кращим з усіх можливих. У 1651 році питання – чому він, а не інший? – поставало не раз. «І чому б не…» Додумати Боян не встиг.
– Він що, здурів? Кам’янець Морозенко не зумів узяти!
– Що Морозенко, – невесело посміхнувся полковник, – одного разу сам султан підступав з усією турською силою, подивився на оті кручі й запитав: «Хто це місто так укріпив?» Йому відповіли, що сам Аллах. «Ну, тоді хай шайтан його здобуває!»[85]
Боян особисто не знав Демка Лисовця, не довелося й воювати під його командою, та почуте справляло враження: це ж кожен десятник розуміє – не можна дробити сили, коли вороже військо зібрано в один кулак. У козаків була значна кількісна перевага – своїм безглуздим рішенням Лисовець звів її нанівець.
«Але… може, це можна пояснити інакше?»
– Я сам його, звісно, не бачив. Та кажуть, сам на себе не схожий, уперся мов цап – раніше він упертим не був. Зурочили чоловіка, – упевнено сказав Богун, хоча Кирин не відчував такої певності.
– Та це не все, навіть і не початок. Тут таке – небіжчики повертаються з того світу.
– Мені казали, що це неможливо, – хтό сказав, Драгон не збирався пояснювати навіть Богунові.
– Мені також, – кивнув полковник. – Але… Перед початком походу сейм нобілітував[86] козаків-перекинчиків.
«Римляни Юду нобілем робити не стали, тридцять аспрів[87] – і квит».
– І знаєш кого? Забузького та… та Ганжу.
– Він же мертвий! Усе військо бачило![88]
– Я ж і кажу.
– Може, це інший Ганжа?
– Може. – Але голос полковника показував – не вірить Богун, що так усе просто.
Думки Бояна билися в голові, немов птахи в клітці. Він сам смерті Ганжі не бачив, і Богун не міг бачити: майбутній полковник вів в Україну загін донських козаків, а Драгон до них приєднався, кинувши царське військо – і не він один так зробив, а багато хто. Але ж це тисяч сто бачило! Виїхали і від ляхів, і від наших кращі рубаки на герці, і тут Ганжу на очах обох військ убив джура-волох, якому уманський полковник як собі вірив – а той убив його в спину.
«Постривай, хлопче. Може, в цьому і штука? Може, волох і не вбивав? Просто вдарив тупою зброєю… Та ні, навряд – перекинутися до ляхів можна було простіше».
Далі – хто такий Ганжа? Їх четверо було – вождів полови, загонщиків, чотири нікому не підвладні шаблі – Забузький, Джеджалій, Ганжа і… і Богун – наймолодший. Забузький не просто переметнувся – щось таке він королю повідомив, що той його перед Зборівською баталією проголосив гетьманом. Якщо ще і Ганжа – той самий або якщо гетьман повірив, що він той самий, то тоді ясно, чому тінь упала на Богуна.
– Я згадав навіть, що Роман Каторжний[89] якось розповідав – десь, мовляв, за морями є такі чаклуни, що вміють не оживляти мерців, бо це неможливо, – але змушують їх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось він ще й назвав отаких мерців – сомбі чи якось схоже… Я вже навіть про таке думав.
Справді, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навіть князів іноземних не вважають рівними своїй шляхті… Забузький, Ганжа – це імена відомі, тут усе ясно. Але якщо з’ясується, що сейму підсунули не того Ганжу, – тут такий ґвалт зчиниться…
– А якщо хтось…
– Зробив те, що Іван зі мною? – підхопила Дуня Богун, – оце найпевніше.
– Але тоді правий був Боярин – у ляхів хтось є.
– У московитів також.
Розповідь Кирина забрала не дуже багато часу – він намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували – тільки коли довелося розповісти про песиголовців, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що він женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.
– Ну просто як у казці – чим далі, тим страшніше!
І на підтвердження Дуниних слів десь – приблизно за півтори-дві тисячі кроків – хтось заволав страшним голосом.
* * *
– Нічого не знайшли, пане полковнику. Нічого й нікого.– Так лементують лише перед смертю. – Дуня Богунова навіть не посміхнулася на те, що її назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таємницю.
– Пан полковник залишився там про всяк випадок, – і тепер козак нічим не виказав свого ставлення до ситуації – ну два полковники разом їдуть, то й що?
На сході вже свінуло, почали подавати голоси перші птахи. Дівчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвійком, здавалося, дрімала, сівши на опанчу, що їй підстелив один із козаків, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чує й бачить.
– Ти когось шукаєш або за кимсь женешся, – Дуня не питала, вона стверджувала. – Тобі треба або до Чигирина, раз її батько туди поїхав, або на Дон, якщо вирішив її викрасти, як Іван мене – скоро вже десять років. А цей шлях не туди й не сюди.
Кирин якось гостро зрозумів, що він досі жодного разу навіть не згадав про можливість знайти Матвійкового батька у Чигирині – і що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.
– Тобі треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми їдемо туди, де нас чекає повідомлення – що трапилося. Якщо його просто якийсь ґедзь укусив…
Про страшні напади люті, які траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всі. Мабуть, не так воно вже й приємно – гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.
– То Іван просто до нього з'явиться, неначе нічого й не було. Якщо нас хтось оббрехав – виправдаємося.
Дуня всміхнулася. Нічого зловісного не було в цій усмішці – просто молода жінка в доброму гуморі, але Драгон зрозумів, що одним виправданням справа тут не минеться, що коли хтось справді звів наклеп на Богунів, то такому розумникові саме час купувати прудких коней – і мчати чим далі, тим краще…
– Якщо ж він боїться суперництва – доведеться піти з дороги…
– Чому? – питання вихопилося неначе само собою. Козак, ясна річ, і гадки не мав, що настануть такі часи, коли кожен крок Богданів буде вважатися якщо не єдино правильним, то принаймні кращим з усіх можливих. У 1651 році питання – чому він, а не інший? – поставало не раз. «І чому б не…» Додумати Боян не встиг.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента