Костянтин Когтянц. Покохати відьму

   Друга чаклунка якось на мене дивиться так, ніби я дивовижа яка.
   – Ти знаєш мою думку…
   Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, і знову не зрозуміло.
   – …Але якщо Знаки справжні – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крім трьох людських чеснот.

   Перекладач. «Усе можна купити, крім кохання, шляхетності, розуму» – отерське прислів'я.

   – Ну, щодо розуму…
   – Не дурніший він за нас із тобою!
   Приятелева пані скосила очі на замет, під яким лежав ящір.
   – Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звіру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось і крім меча навчити. Ти хоч помітила, що він письменний?
   А ти коли встигла помітити?
   – Якби, – обняла за плечі Приятеля. – Була б я вільною – відібрала б!
   Я не річ – не візьмеш.
   – Ну, хлопці. – Це моя Пані каже, і зрозуміло мені, що її слова обидва ми в головах чуємо, кожен своєю мовою. – Попрощайтеся.
   А як? Він швидше зметикував: вийняв один зі своїх кинджалів і мені простягає. Ох, боги та демони, в мене ж немає нічого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це мені Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свій кинджал, обмінялися зброєю, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змішаєте іншим разом, зараз часу немає. Мені дуже шкода, Meллo». Здається, останніх слів я не повинен був чути.
   Узяв Приятель чаклунку під руку – і зникли вони, як і не було.
   От саме цієї миті зрозумів я – чи то з рухів плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, пані Приятелева.
   – Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здається, не мною. – Ходімо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.
   Ой, я її такої і не бачив іще – може, відвернути чимось?
   – Пані, дозволь запитати?
   – Так, хлопчику?
   Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.
   – Чари мого обладунку – вони через мене діють або через речі?
   Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.
   – Ну, ми оце йдемо по снігу, і панцир білий. Він тому білий, що навколо сніг, чи тому, що я сніг бачу?
   За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.
   – Має значення і те, й друге, чоловічку. Якщо зараз кинути твій обладунок на снігу, він збереже білий колір, поки ти його бачиш і навіть ще якийсь час опісля. Одягнути на іншу людину – чари не подіють, ти ж знаєш.
   Справді, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсім інша фігура, – а рукавички.

   Пані. Хлопчики просто не могли втриматися від такої спокуси. Але, чесно кажучи, я не гадала, що він зуміє так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався і без моєї допомоги.

   – Я й не думала, що ти тут зустрінеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси нової команди, в будь-якому разі залишиться таким. Тільки треба сильно захотіти, дуже сильно. Ага, ось так.
   Розмовляючи, дійшли ми до тіла звіра. Самець, даремно його Пані назвала кішкою. Вона, змахнувши з валуна сніг, сіла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.
   А Хазяйка дивна сьогодні: злитися перестала, але дивна.
   – Розумієш, чоловічку… Я не знаю, як і сказати.
   А ти просто скажи.
   – Добра порада. Я розумію, ти сподіваєшся, але… Зараз я не зумію тебе забрати. І так прикидала, і сяк – не вийде. Доведеться тобі залишатися тут до весни і навіть, можливо, до літа. Але потім точно заберу, не доведеться йти до мисливців.
   Ти тільки прийди, а я почекаю, скільки скажеш.
   – І відвідувати тепер буду частіше. Ти щось попросити хочеш? Давай сміливіше!
   Я, звичайно, подумав справжнісіньку дурість, але не сказав же – Вона сама в голові підгледіла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замішалися в мене в голові думки з почуттями.
   – Ану кинь клинок! Додумався, на жінку підняв!
   А я тихо так бурмочу:
   – Ти не жінка – ти відьма! Форкаєш! У голову дивишся! Моя голова! Граєшся, я не іграшка! Форкаєш!
   Далі просто: раз – повалила в сніг, два – коліном на груди, – меча відбирати не стала…

   Пані. Боялася я того меча – далі нікуди.

   …Притисла коліном і щоки тре снігом – я й не помітив, як прихопило, – і сміється – не форкає, а сміється тихо, але добре так…
   – Це тобі, щоб не забував, хто твоя пані! А це, – поцілувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.
   Майнула думка – повалити її в сніг, – стояла Вона нетвердо і в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли ні), – але я не посмів.

   Пані. А, між іншим, варто було спробувати. Як зараз пам’ятаю – в голові всякі пустотливі думки бродили – дуже вже мене насмішив цей заколот. і двері мого будуара, звідки я у цей світ з’явилася, були замкнені зсередини.

   …Посміявшись, піднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила сніг і зовсім уже іншим тоном:
   – Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справді, відьма. і, звичайно ж, у мене є чоловік. тільки…
   Пройшлася по снігу і різко повернулася до мене:
   – Тільки я б ніколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого відома, я цю шкуру взагалі хочу повісити на стіну і навіть не в спальні. і… і не іграшка ти для мене, був би іграшкою – так би не піклувалась.

   Пані. Пам’ятаю, я трохи не сказала: «був би іграшкою – взяла б з собою і сміялася над дитячими ревнощами» – та вчасно схаменулася: занадто жорстоко.

   – У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобі більше не буду, обіцяю. хіба що… ну, уяви, що вороги кругом!
   Це правильно – я кивнув.
   – Ну, і можуть бути інші випадки, коли дуже потрібно. дозволяєш?
   – Звичайно.
   – А що в мене сміх неприємний – я і сама знаю.
   Буває й дуже приємний. Я тільки що переконався в цьому.
   – Найпізніше до середини літа заберу тебе звідси. Чекай! – сказала й зникла, як і ті двоє.
   Повернувся до печери, а там… Коли тільки встигла? мішки з провізією, оберемок одягу. у кутку – опудало смоляне – точнісінько, як у Палаці. На грудях напис: «Вчися рубати лівою!» Буду вчитися.

Розділ другий
Поєдинок, демон і новий меч

   Увечері я викупався в гарячому джерелі, речі виправ, а коли заснув, утомлений, прокинувся від того, що Пані за вухо смикнула.
   – Ти мені потрібен, збирайся! Ой, та не дивлюся я!
   У нас не можна. Це у редарців чоловіки й жінки разом у лазнях, а в нас не можна цього. Щоправда, Вона мене лікувала…

   Пані. Ось-ось.

   – Одяг ліворуч від тебе.
   Одяг дивний – ніби штани з курткою разом. Стій, а Вона ж колись у таке була вбрана.
   – Зброю та те, що тобі дороге, склади в цей мішок. Сюди не повернемося більше. Так, правильно, намиста твої. А от списи облиш – не знадобляться.
   – Пані, це пам'ять.
   – Кинджал для пам'яті… Втім, візьми один. І дай сюди руку – ми йдемо в інший світ.
   В інший – то в інший. Не первина.

   Пані. Абсолютно правильно, це вдруге.

   …Блиснуло щось перед очима, і ми в лісі, причому явно літо надворі. Дерева інші, кущі інші – не знаю таких, але точно літо. Пані швидко йде, біжить майже. Кролик майнув у Неї з-під ніг, ще один у кущі кинувся. А ось іще сліди їхні. Мабуть, багато тут.

   Пані. Королівський заповідник.

   …Так що поки розберуся, що тут, як і хто їстівний – на кроликах проживу. Треба тільки не забути її розпитати, що тут за хижаки.
   …«Це я і без тебе знаю, що найнебезпечніші – люди». Що? Знову Вона за своє! Обіцяла ж. «Даруй, чоловічку, але мені дуже потрібно з тобою поговорити без шуму». Це інша річ – якщо треба, то можна. Так і домовлялися. «Мені завтра знадобиться твій меч». По цих словах я просто злетів до небес: вирішив, що спину їй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всіх демонів пекла! Уже наприкінці мого мешкання в Палаці випадок був. Завалив я на полюванні бика – величезного, самі роги мені до пояса – і подумав
   (і правильно подумав!), що жоден з вільних мисливців самотужки мечем не взяв би такого звіра. Що колись я їм заздрив, а тепер… І взагалі їм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.
   – А який це хвалько вчора пропустив шість ударів?
   Ну, то в двобої з Тобою, а Ти в голову дивишся!
   – А-ахта-а-а-ак?
   Відразу думки читати перестала, кинджал свій у землю метнула, він по самий ефес увійшов.
   – Нападай не на жарт.
   Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тільки жартувати мені чи ні – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навіть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всі троє без свідомості. «Не фантазуй, свідомості ти не втрачав. Але я втішена, що в тебе почуття гумору прорізалося». Думки мої тим часом пішли далі. Те, що Вона вчила мене, а та, інша, – Приятеля, – це по-різному розуміти можна. Але ось те, що самі навчені… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрібен?
   «Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»

   Пані. Закляття, між іншим, взагалі дурниця. Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волі. Інше питання, що дехто з нас під час чарування бурмоче собі під ніс, що саме збирається робити. Звідси й пішов серед людей міф про закляття.

   «Розумієш, чоловічку, тут безглуздий звичай: жінки не мають зброї». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За іншим тутешнім правилом звинувачення… образи… вважають істинними, поки їх кров'ю не змито».
   По правді, і в нас теж. Що? Це значить… її ображено?!
   «Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброєю?
   – Завтра вранці. На спеціальній арені. Зброю вибирає захисник дами. Останнім часом входять у моду меч і кинджал.
   Кинджал, звичайно, приятелів. Якщо тут на такі знаряддя заборони немає.
   – На щастя, немає. І твоя правда – це сильний козир.
   Звідки я знаю, що таке козир? звідки я знаю про карти?
   – Ти що, не зрозумів, що я розмовляю отерською мовою?
   Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помітив навіть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цілу мову!
   – Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.

   Пані. Ясно, не весь час, – мені ж теж спати треба. Так що ми вже розділили ложе. Жорсткувате.

   Чотири дні й чотири ночі? Чому ж я зранку нічого не помітив? Провів рукою по щоці – гладка. Ніяково стало, це я і сам міг.
   – Та мені не складно.
   Хм, а де ж це місто? Сонце вже сідає.
   – Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.
   А куди ж іще, як не в землю? Ти вперед дивись, я під ноги повинен. Змія нам зараз ні до чого зовсім. Мої, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не діє?
   – Діє, хоча від зміїної не помру. Спасибі, чоловічку. Про змій я забула. До речі, тобі школа: сам себе бережи, на попутників не сподівайся.
   Тільки кому з нас про це треба нагадувати?
   Давно я не чув пирхання:
   – Мені, кому ж іще! Я саме це й хотіла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадіявся на чаклунку! А чаклунка такі помилки допускати стала… Старію…
   Ага, як же. І обличчям, і ходою молодша, ніж раніше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лиці ні кровинки…

   Пані. Тому що це – Третій Знак. Починаємо молодіти…

   «Стій! Не підходь!.. Даруй, чоловічку. Пусте…» Сіпнула плічками – й опанувала себе.
   Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумів, що саме нас, – десятеро слуг: двоє – верхи, і всі при зброї, вони згуртувалися… У голові спливло отерське слово «ноші», а як нашими словами перекласти, і не знаю. «Спис і самостріл віддай вершнику, меч відчепи від пояса і візьми в ліву руку. Тепер підсади мене – ти знаєш, як це робиться».
   Коли ми опинилися всередині, Пані вийняла мій меч з піхов і приклала його до невеликої залізної підківки на стелі. Клинок тихо дзенькнув і прилип. Скільки разів я вирішував не дивуватися чудесам більше, але коли меч на стелю ліг, як на підлогу, – мені аж дихати важко стало. Але зрозумів усе ж навіщо: вони маленькі, ноші, тісні. Якщо меч тримати на поясі, то спробуй його вихопити. А так – руку підніми тільки.
   – Правила поєдинків тут прості. Головне: без крові він закінчитися не може.
   Пані витягла з кишеньки на стіні паланкіна коробочку, з коробочки дві штучки, схожі на намистинки, одну сунула собі в рот, другу подала мені.
   «Тільки не ковтай відразу, потримай у роті, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розуміють буквально, в той же час судді повинні Перекопатися, що твій супротивник не може продовжувати бій. Так що посічи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як він Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумій, чоловічку, мені ж тут жити. Але якщо побачиш, що він небезпечний, – вбивай одразу, твоє життя для мене дорожче».
   Цікаво, які на ньому будуть обладунки?
   – Ніяких, це герць. Те, в чому ти одягнений, – спеціальний одяг для полювання та поєдинків. Китиці навколо ліктя вказують на четвертий ранг. Тут ще одне правило, не дуже розумне: перед поєдинком треба поклястися, що ти – аристократ. Зумієш? Заради мене?
   – Пані, мій рід – від Першого короля.
   – Вибач. Зовсім забула.

   Пані. А забула тому, що цей Перший король – суцільний міф.

   – Ім'я я тобі залишила справжнє, аби не плутався. Мене, запам'ятай, звуть Моріел, у тутешній вимові – Морі-Ел. Ми з тобою чужинці, з ду-у-же далекої держави, яка Рид називається. Мову знаємо, бо мати була з Отеру Ти приїхав до мене, а про двобій дізнався вже по приїзді. Тепер дивись уважно.
   У моїй голові виник образ одного з привидів. Того, що найчастіше бував з сокирою.
   – У них з твоїм противником схожа манера бою. Одна школа.

   Пані. Якщо бути точним, Тоссі-Ві був учителем Падні-Ка.
   На останніх заняттях у Палаці «привид» Тоссі бився проти хлопчика ще з двома – і вся група бувала бита, тож я була спокійна за Хайні. Як виявилося, даремно.

* * *

   Ноші внесли нас на подвір'я високого будинку. У нас навіть сторожові вежі нижчі. Будинок кам'яною стіною оточений… А в стіні прорізи, вузькі такі щілини. І по даху будинку теж стінка з зубчиками. Смутно, однак, вони живуть. Адже місто само собою в кільці стін, – я це знав, хоч і не роздивлявся. Виходить – так, сусідні будинки такі ж – вони не ворогів, а один одного бояться.
   Кам'яні сходи були ще вологими. Вони що, до приїзду господині навіть сходи миють?
   – Пані, а це що?
   – На полицях? Книги.
   Не буває таких книг.
   – Багато ти знаєш, чого не буває. Книги тут друкують на папері.
   – Як це?
   – Потім, потім. От у ці двері звертай. Твоя спальня.
   Ще недавно мені здавалися розкішними кімнати Палацу… Ноги потонули – підлога застелена, та не шкурами, а матерією, з якої нитки вгору, наче трава. З глибини голови слово випливло – «килим» це називається отерською мовою. Стіни оббиті тонкою мінливою тканиною – у мене з такої сорочки, спасибі Пані.
   – Зараз слуга допоможе тобі роздягнутися. Не сперечайся, тут так заведено.
   Потім він-таки подасть вечерю в ліжко.
   – Пані, я не голодний.
   Сказав – і сам здивувався: я ж востаннє п'ять днів тому їв! Пані. Особливий вид гіпнотичного сну, дуже близький до летаргії…
 
   – Нічого-нічого, сил набирайся. І обов'язково випий напій – якщо не сподобається, вважай – наказ.
   Я все з'їв, випив і вмить заснув.

* * *

   Уранці я все-таки сам одягнувся. Хоч як би дивився на мене слуга, що б він не бурчав собі під ніс – нехай краще сумнівається в моєму шляхетстві, ніж яка-небудь зав'язка в бою розв'яжеться. Перед боєм, нехай ти навіть сам король, а все треба своїми руками приладнати!
   – Ти вже готовий, хлопчику?
   Я ахнув: вона перший раз на моїй пам'яті так одяглася. Зазвичай і не зразу зрозумієш, що жінка…

   Пані. Спасибі!

   …Голі до плечей руки оповиті чимось схожим на шнурок: ліва золотим, права – срібним. На її смаглявій шкірі має дуже красивий вигляд. Сама сукня, здається, теж не з матерії, а зі срібла з золотом. На зап'ястях, голові, шиї – прикраси золоті з різнокольоровими каменями, – гарніші за всі ті, що схожі на шматочки скла, тільки ж ніяке скло так не блищить. На грудях – виріз глибокий.

   Пані. Та вже до вирізу він, можна сказати, прикипів поглядом. Як зараз пам'ятаю.

   – Дай, будь ласка, ліву руку.
   На три пальці Вона мені наділа кільця: золоте й два срібні.

   Пані. Платинові, алмаз потихеньку прорізав би золото.

   …з самоцвітами: чорним (але дуже блискучим), червоним і блакитним. Червоний – найбільший, і всередині каменю горить зірка.

   Пані. Символіка коштовностей в Отері зрозуміла кожній освіченій людині. Одного погляду на чорний і блакитний діаманти досить, щоб навести на думку про синьооку брюнетку. А щодо рубіна з зіркою, то моє нинішнє ім'я – зізнаюся, вибране навмисне, у місцевій вимові співзвучне зі словами «зірка моя». Тобто камінчики – те саме, що табличка: «власність Морі-Ел. Руками й губами не чіпати».

   …Взагалі прикрашати себе – не чоловіча справа.
   – Тут усе інакше. Краще візьми кинджал і покрути його. Чи не заважають кільця?
   – Начебто ні.
   – Тоді це точно заважати не буде.
   Я аж задихнувся, коли її руки застебнули на зап'ясті родовий знак, не клановий – родовий! – що підтверджує походження від Бетелайна: жовтий восьминіг, пробитий списом. У мене при вигнанні відняли, тільки той, зрозуміло, був бронзовий, а цей з бурштину. Ну, Пані, за цей подарунок…
   – Гаразд-гаразд, якби він був сам живий – не з тебе би зняв, а з твоїх суддів.

* * *

   Місце для поєдинків схоже на чашку: на денці битися. По стінках лавки, глядачі на лавках сидять, по краях чашки стоять. Утім, це з трьох сторін тільки. З півночі підйом без сходинок і три крісла з суддями. До них я й підійшов, поруч зі мною слуга Пані несе зброю на таці. Леза кинджала я заздалегідь розвів у сторони, щоб ніхто не сказав нічого. Перед суддями два бійці мечі тримають. На вигляд – для пошани просто, тільки… Тільки мене не обдурите! Напружилися, ніби чекають, що на них стрибне кіт. Цікаво, а ззаду що? А ззаду крісел різні люди. Тобто на вигляд різні – хто сидить, хто стоїть. Один навіть з нашийником раба, жує щось, начебто його більше нічого не хвилює.
   Тільки, хлопці, хто між вами пройти спробує – дурень буде. Точніше, вже не буде ніким… А я не пройду, ні. Хіба тільки вдвох із Приятелем. Мисливці ви, хлопці, ще кращі за наших. І здається мені, не всю трійку вони стережуть – тільки середнього між ними. Гм, якщо так, то який же він сам? Середніх років – ні старий, ні молодий, а точніше не скажеш. Лоб високий, очі розумні. Всіх прикрас – золотий ланцюг із зеленим каменем, не те, що у двох інших – аж на штанях самоцвіти нашиті. У руці булаву тримає. Бойова булава, між іншим. У нас не буває парадної зброї, а тут, я знаю, є. Дивує це мене найбільше: срібло витрачати на зброю, якою не можна воювати. Цією булавою, втім, можна. І тримає суддя її так, що метнути можна. У мене метнути.
   Я раптом зрозумів чи, може, відчув, що він не має проти мене замірів, що він свідомо мене не боїться, але око й рука самі взяли на приціл найближчого незнайомця. Охорона охороною, а й сам себе береже.

   Пані. Будеш берегтися, якщо ти претендент на престол. А про охоронців угадав чоловічок, споріднені душі відчув. Точно – мисливці, та ще й які! У принца цього, Гарні-Ла, не охорона була раніше, а варта. Терпів він. Довго терпів. До самої Гартавської війни. Відмовити члену династії в праві власним коштом набрати загін не посміли – і нічого не зрозуміли, коли він навербував горян. Навіть, мабуть, зраділи: піхота – це не лицарі.
   А Гарні частину горян озброїв довгими списами, частину – потужними (за отерськими мірками) арбалетами. У першому ж бою гартавці зім'яли отерську кінноту, вбили командувача…

* * *

   – Ваша світлосте, ми…
   – Помовч, небоже.
   Маршал Кросіко важко зітхнув.
   Правду кажуть – біда приходить несподівано. Від отерських союзників усього-то й вимагали: стримати до пори лівий фланг супротивника, за приблизно однакової кількості. Хто міг передбачити, що принц Гарні-Су піддасться на такий старий трюк, як удаваний відступ, та ще сам поскаче попереду всіх?
   Шкода племінника, але ним доведеться пожертвувати – не змінювати ж командира полку перед самогубною контратакою?
   Гонець… Звідки? Що він може ще повідомити?
   – Ваша світлосте, мій командир Гарні-Ла просив передати, що ми зайняли позицію на узліссі, звідси не видно.
   – Сім маєтків на церкву віддам!
   «Узлісся гартавцям не минути, інакше нам в тил не вийти. У Гарні-Ла піший полк, його навіть чекати не стали. Тобто їхня армія розрізана навпіл, і та частина, що проти нас, – чисельно менша та виснажена!»
   Маршал стиснув полковникове плече.
   – Поки Гарні-Ла ще тримається – атакуй!
   Вважаючи, що піший полк може тільки затримати лицарів, Кросіко помилявся.
   Можливо, якби це була перша атака в битві, то у ворогів з'явився би шанс, але тепер гартавське лицарство перетворилося на безладний натовп на змучених конях, і їх просто змили зливою стріл.

   Пані. Гарні-Ла справедливо за силою взяв командування в свої руки, війну за рік виграв. Переговори про мир, як водиться, супроводжувалися бенкетами. Одного разу, після того як випили за здоров'я королів, за здоров'я королев, за прекрасних дам (могли б і в зворотному порядку), за вічний мир тощо – Гарні наказує привести солдатів, яких вирішив нагородити. Всі думали – грошима, а він: «жалую вас, мисливці, шостим рангом». Є в командувача таке право. А в шостого рангу є привілей – перебуваючи на службі, носити в мирний час ту зброю, що панові дозволено.

   Тобто у випадку з королівським сином – будь-яку. Може, хтось щось і запідозрив, але Гарні не дав часу думати – подав якусь дурнувату команду.

   Перекладач. Судячи з контексту, щось на зразок команди «Струнко».

   Мисливці її виконали, а аристократи звикли, що закони не для них писані! (А що в охороні служили молодші сини найвідданіших королю сімей – це, думаю, ясно.) Воєвода ж візьми та розгнівайся!
   – Такі-сякі, мир ще не підписано, а вже розбовталися, як ви посміли!
   Врешті:
   – Геть з моїх очей, мене мисливці постережуть!
   Що накажете робити? Ну не затівати ж скандал перед вчорашніми противниками, коли самі дали маху! Пішли, думаючи, що це до кінця бенкету, – а їх до принца більше не підпустили! Тієї ж ночі гонець до короля поскакав: так і так, Ваша величносте, дякую за турботу про мою безпеку, але вона, на жаль, пішла намарне, погано вони знають службу, тож змушений замінити іншими. І з війни поїхав не до столиці, а по провінціях – поки посли союзних держав пояснювали, що мир нетривкий, а іншого командувача вони не хочуть. Довелося королю проковтнути. Він, щоправда, едикт видав – про обмеження кількості особистої охорони принців, ну, так Гарні нових садівників найняв. Тепер сад так заріс, що там, траплялося, безвісти зникали… ті, хто не знав пароля…
 
   …Я вклонився суддям.
   – Хайн-Лорі, захисник благородної дами Морі-Ел?
   – Так, це я.
   – Я проти. Це ж шмаркач! – правий суддя, жирний, мов порося, висловився.
   Познайомити тебе з ящером? Шрамів на обличчі не бачиш? У самого весь ефес у самоцвітах – і на руків'ї, й впоперек. Тримати – й то незручно, а спробуй таким мечем відбити удар – половина камінчиків повискакує, добре ще, якщо собі не в око! Але треба ж якось розумно відповісти!
   – Хоробрість не слабкість, щоб під старість з'являтися!
   Середній суддя всміхнувся в бороду, лівий якось гостро на мене подивився.
   – Вважаю, – середній мовив, усміхаючись, – це питання зайвим. Однак, юначе, ви повинні клятвою засвідчити шляхетність свого походження.
   Що б там хазяйка не вказувала, а це питання я вирішу по-нашому. Є звичаї, від яких не можна відступати.
   – У нас клянуться на зброї.
   – У нас, звичайно, ні, але за стародавніми звичаями – допустимо.
   Я взяв меч із підноса й провів лезом по лівій руці:
   – Клянуся сталлю та кров'ю, що я нащадок першого короля нашого народу.
   Мало, мало крові для такої клятви, але ж мені ще битися.
   – Якби й були якісь сумніви, – протягнув лівий суддя, – то після такої щирої клятви…
   Слова начебто хороші, та й на виду добрий, але тільки він небезпечний. Не на мечах небезпечний, інакше…

   Пані. Ще б пак небезпечний – Спостерігач за зовнішніми!

   …Правий товстун раптом сіпнувся:
   – Я змушений звернути увагу, що в словах клятви не було згадки про належність родини до дворянського стану.
   Тому що на острові немає такого стану. Але їм цього не розкажеш. Допомога прийшла, звідки не сподівався – лівий суддя аж скривився:
   – Кожен, у чиїх жилах тече хоч крапля монаршої крові, – то шляхтич.
   Щось правий сказав не так, чогось він такого торкнувся, чого краще не чіпати. Я глянув у вічі середньому – і зрозумів.
   – Меч вашого супротивника значно довший. Ви можете вимагати заміни.
   «Не погоджуйся!» Сам розумію. Адже ім'я злиняє.

   Перекладач. «Ім'я злиняє» – вираз, аналогічний китайському «втратиш обличчя».