Костянтин Когтянц. Покохати відьму

   – Не потрібно заміни, Ваша Високосте. Я просто підійду ближче.
   Останні слова прозвучали в гробовій тиші: судді, здається, й дихати перестали. Тепер я щось ляпнув не те. А в голові її голос: «Що я наробила!» А ти тут до чого?

   Пані. Я не хотіла привертати його увагу до деяких особливостей тутешнього життя, тому, накачуючи його голову відомостями, багато чого свідомо опустила. Гарні-Ла визнаний своїм батьком, і тому, безумовно, принц. Але на титул «високість», він, на жаль, не має права.

   – Юначе! Хто навчив вас називати мене недозволеним чином?
   Уперше таке трапилось: Господиня мені намагається сказати щось без слів, а виходить нерозбірливо.

   Пані. Заважали емоції – і його, і мої.

   – Присягаюся, що я навіть не знаю вашого імені, а ваш титул мені тим більше невідомий. Я звернув увагу, що ви помітно відрізняєтесь від інших людей…
   Відрізняється – дванадцятьма охоронцями, але такого краще не казати.
   – Коли пан, що сидить ліворуч від вас, згадав про королівську кров, я зрозумів, чому саме.

   Перекладач. Зверніть увагу, читачу, як різко змінилася мова Хайнлорі. Причому записані ці великосвітські обороти знаками варварської мови каро, в якій таких висловів просто ще бути не може. Сталося, мабуть, ось що: пані навчила свого підопічного вишуканої, придворної лексики. Отримавши цю поживу, мозок юнака почав винаходити нові терміни для рідної мови. Так що цілком можливо, що коли-небудь для нього знайдеться місце в підручнику історії літератури.

   – Бійцям дозволяється вийти на поле. Нехай Бог допоможе правому чину!
   Чому бог, а не боги?

* * *

   …Противник – з глибин голови випливло ім'я – Падні-Ка, – вищий за мене і плечима ширший. А вже красивий який… Рідко мужики бувають такими…
   І в стійку якусь гарну став, і першу атаку провів красиво.
   «Хайні, він грає».
   Спасибі, що підказала: грати з озброєним ворогом – це така дурість, що я б ніколи не додумався. Але більше не відволікай мене, гаразд? Що ти там про правила пояснювала? Без крові перемоги не буде. Зробимо кров.
   Я завдав обманного удару – цілив у горло, різко змінив напрямок і зачепив лівий бік. Ух, як розсердився! Ну, навіщо так махати, рука втомиться. А мене там все одно вже немає.
   Демони пекла, але ж він з переляку! Зрозумів, що я міг закінчити одним ударом – трохи вправо, і вістря би між ребер. Але махає – так махає, що доводиться ухилятися, а не відбивати – такий удар може й захист пробити.

   Пані. З боку здавалося, що Падні-Ка ганяє чоловічка по всій арені. Але витягувалися невдоволені обличчя досвідчених дуелянтів: шуму багато, а немає пуття, Падні-Ка перевершив самого себе: його меч розтинав повітря швидше за блискавку, та тільки в тому й річ, що повітря. Не знаю, чи хтось, окрім мене, помітив ті два рази, коли Хайні міг проткнути противника. А я шкодувала, що наказала не вбивати – могла ж і здогадатися, що такий самовпевнений сучий син, отримавши подряпину від хлопчиська, перетвориться на розлюченого тигра. Передати новий наказ по-думки було ще небезпечніше: відволікати не можна.

   …Я ж, крутячись та ухиляючись, міркував: цікаво, він улюблений прийом Господині – перехоплення клинка – знає? Взагалі не повинен, тут перехрестя мечів прості, без вусиків – звідки можна прийом дізнатися, якщо виконувати його нічим? Точно, не знаєш! І тому без меча.

   Пані. Варто було подивитися. Шалений натиск, вихор ударів – і раптом клинок нападника – на думку більшості, він перемагає! описує в повітрі дугу.

   …Я посміхнувся й кинув свій меч упоперек його зброї – хрест-навхрест.
   Подивімося, який ти на кинджалах. Ну, Паді показав який: метнув у мене свій кинджал, а поки я ухилявся та міркував, що це таке, підняв мечі. Обидва!
   Зі мною буває – лякаюся вже після того, як усе скінчиться. Ось так і в той раз трапилося, а якби злякався відразу – не писав би тепер про це. Досі дивуюся, як зметикував, щоб стрибнути ногами вперед. Ворог стояв до мене впівоберта, і я встиг влучити ногою в плече раніше, ніж він розігнувся. Сам-то я приземлився на ноги – спасибі Пані за науку! – а от Падні-Ка лежав на спині й намагався закритися мечем – чисто перевернутий краб. Я вдарив Приятелевим кинджалом, одне з лез розсікло йому руку, погано захищену простим перехрестям, і меч його випав. Я вдарив ногою по ефесу, клинок покотився обіч.
   Стрибок – пальці стиснулися на руків'ї, перекотився вбік, скочив на ноги – і все це швидше, ніж читаєш опис на папері.
   Падні вже стояв із моїм клинком у руці, але вигляд у нього був ошелешений. Помінялися зброєю, так що рубати погано буде обом.

   Перекладач. У кожного клинка є місце, у земному зброєзнавстві зване «центр удару», і тільки ним можна зарубати людину. При ударі ж іншою ділянкою клинка відбувається різкий поштовх – зброя може навіть вилетіти з руки, і рана буде неглибока. Тому рубка незнайомою зброєю, як правило, малоефективна.

   …Заколоти його тепер, коли мій меч довший, легко. Але колота рана – це певна смерть, а я хотів…
   Не зміг би я тоді свою думку висловити, і взагалі не думав словами, але відчував: прикінчити його зараз – поговорять і забудуть. А треба, щоби пам'ятали.
   Щоб усі пам'ятали, як Пані мою ображати. Я з усієї сили всадив кинджал до дошки огорожі – нехай поки там побуде – і перехопив меч обіруч – руків'я дозволяло. Раніше я дворуч тільки кийок тримав – і, напевно, це було помітно, але так навіть на краще: я підняв зброю високо, занадто високо, гарно так відкрився, підставився під укол. Падні – теж було помітно – запідозрив пастку, але кров точилася з ран, зараз він слабшати почне… Так, видно, вирішив, що іншого виходу немає – і прямий випад. Ще один улюблений прийом Пані моєї – в останню мить пропустити клинок мимо. Тільки вона хапала мене за руку і вчила літати, а я вдарив. Набалдашником меча по ключиці. Щосили.
   Ніхто не зміг би сказати, що мій противник у змозі продовжувати бій – звалився, як мертвий. Адже я ще до вигнання знав: якщо по ключиці зверху вдарити, вона ламається. Навіть якщо бити просто рукою.
   І тільки після всього мене страх пройняв. Та такий, що аж ноги підкошувалися. До смерті залишалося менше долоні, був би він трохи спритніший та краще навчений – не викрутився б я. І знав же, що не можна в бою гратися! Знав. І Хазяйка казала… Поки я страхом мучився та себе терзав, Падні лікарі забрали. Слуга Пані мій меч підібрав, а клинок противника я йому сам віддав. Подивився на мене лакей з подивом, але взяв.

   Пані. Сталося порушення звичаїв, втім, повністю глядачами схвалене. Довгий меч в Отері свячений, його навіть з полону викуповують разом з господарем. Якщо переможець залишає клинок у себе – значить, він уважає противника безчесним. На дуелі такого досі не бувало. Але ж і підлості такої теж…

   Вона щось мені повідомляла прямо в голову, але я її зрозумів не одразу: кров шугала в скроні. Зрозумівши, піднявся до суддів. Жирний був переляканий, аж губи зблідли.

   Пані. Побоювався, що Хайні його вб'є за «шмаркача». Суддя, звичайно, недоторканний, але привід для виклику можна знайти завжди. Отерський лицар так би й учинив!

   …Двоє інших виду не подають, але збентежені обидва. Причому якщо лівий просто не чекав моєї перемоги, то принцу начебто ніяково – ніби він у чомусь винен.

   Пані. Поясню в іншому місці.

   – Божий суд довів правоту благородної дами Морі-Ел. Ви виконували свій обов'язок мужньо і гідно…
   Слухав я, по правді кажучи, одним вухом, тому що побачив Пані. Вона підбігла, стала поруч, взяла мене за руку. Ще дві дами рушили були за нею, але охорона їх не пустила. Правильно: ножем штрикнути – мужиком бути не треба. А Пані, видно, вважають учасницею двобою.

   Пані. Ох, свята простота! Хоча щодо ножа все правильно.

   …Як тільки принц скінчив свою промову, так вона мене просто потягла за руку до наших ношів. Швидко дісталися, швидко влізли, швидко слуги понесли нас. Боїться вона чи що? І здалося мені чи ні, що суддя їй знак подав пальцями? Ось і… Руку у волосся запустила – задоволена, значить, – виразна прикмета, але ж і побоюється явно. Чого? Невже тут і за поєдинок мстити можуть?

   Пані. Не так побоювалася, як турбувалася. Знак пальцями справді був, і я губилася в здогадах. Ясно було одне: розмова мала бути серйозна, і я не виключала нічого. Навіть пастки, хоча ще три дні тому (за місцевим часом) ніколи б і не подумала. Але хіба мало чого три дні тому не було…

   – Нам з тобою треба ще одну справу зробити.
   «Тільки радий буду».
   – Найпевніше за все – безпечну. Але про всяк випадок будь готовий до всього.
   «Ображаєш».
   – Та бачу, що ти весь час на полюванні.
   «А як же інакше? Або ти полюєш, або на тебе». Знову рука у волоссі.
   – Зовсім мислителем став.
   «Знати не знаю, хто такі мислителі, але що нас колами носять, так це точно. Мені й визирати не треба».
   – Не колами, а петлями. Слуги перевіряють, чи не стежать за нами.
   «А самі-то вони перевірені? Звідкіля я знаю, що тут слуг підкуповують?»
   – Та звідти ж, звідки і решту всього. Ці нібито вірні. Але взагалі намагайся не говорити зайвого.
   «А говориш Ти, Пані. І зайве, і незайве. Я й рота ще не відкрив». Засміялася. Не пирхнула, а засміялася – добре отак.
   – Правда твоя, хлопчику. Так і продовжуй. Усе, ми на місці. З ношів я вибрався першим. І завмер.
   «Пані, арбалетник на дереві». – «Навіть так? Подивись на нього, щоби я могла твоїми очима… Свій».
   – Дай мені меч і скажи всім своїм, яких тут п'ятеро, щоб ніхто не пробував цілитися в наш бік – на такій відстані пригощу кинджалом.
   Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумів.

   Пані. Північний діалект. До речі, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразів на обличчях, їх така думка вже відвідувала. Бо саме ці, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсім непоганих мечників, і не могли не втямити, що двоє з чотирьох убиті моїм стилетом. Ну, а хлопчика вони тільки-но бачили в дії.

   …Я ж, як узяв меч правою рукою, а лівою допоміг їй вилізти з паланкіна, так і не відпустив її руку: якщо цей «свій» все-таки стрельне – встигну штовхнути її в сторону. Ну й взагалі приємно. Ми, до речі, на маленькому острові. Це мені зрозуміло, хоч і бачу тільки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острівець весь скелястий, тільки скелі ці людьми з каменів складені. У кожній скелі печерка маленька…

   Пані. Острів – з гротами, місце для розваг аристократії. Озеро та скелі справді штучні. Але тоді я й гадки не мала, що Хайні все це відчуває: читати думки можна тільки прицільно.

   …З берегом острів з'єднує горбатий місток. Вона відіслала слуг наших…

   Пані. Наших? А до чого тут ти?!

   …Вони пішли до будинку, що виднівся за деревами. І майже відразу на міст внесли паланкін, оточений цілим загоном. Так, обличчя ж нам знайомі.
   Справді – виліз наш суддя королівської крові. Пані присіла, він узяв її під руку, і вони пішли в глиб острова. «Залишайся на місці і спостерігай за мостом». Хай буде по-твоєму. Тільки… Тільки кепсько мені стало.
   Хлопці-охоронці справу знають: один став на мосту з мечем наголо, інші пішли по берегу, ще один якраз проти мене влаштувався й очей не спускає – той самий, з рабським нашийником. Цікаво, він насправді раб, або ж як, про людське око? Так чи як, а при ножах, але ховає їх. У халявах та в рукавах. Молодший за мене, але міцний хлопець, – маю на увазі, духом міцний. В очах бачу – такого краще в друзях тримати. Тільки я хлопчину розглядав упівока – другим, як Пані звеліла, стежу за мостом…
   Коли це дивлюсь, а стрілок на дереві заволав несамовито, і на міст влетів чистої води рогатий демон. На ньому був пластинчастий обладунок без шолома. І ніякої зброї.

   Пані. Зрозуміло, що це була тварина з плоті та крові, але явище було приголомшливим навіть для мене. Або тим більше для мене. Хоча, звичайно, важко визначити, хто більше ошелешений: той, хто вважає, що з'явилася нечиста сила, чи обізнаний, що перед ним істота з іншого світу?! Я гарячково намагалася зрозуміти, що все це значить – і ні одне розумне пояснення не приходило в голову.

   …Демон ударом кулака в обличчя змахнув з мосту вартового – той і не захищався. Найближчий до місця подій боєць, замість того щоб стати до бою, на коліна впав і обличчя руками закрив. Хлопчина з нашийником побілів, як наче сніг.

   Пані. Хоч би хто влаштував цю веремію, він розважив точно: отерські горяни дуже забобонні.

   …Я меч схопив у зуби, стрибнув, ухопився за гілку й підтягся на дереві. У голові одне билося: раз він надів панцир, значить, його можна вбити. Я чекав, що демон спробує зняти мене з дерева, але він і не зважив.

   Пані. Це все-таки не розумна істота. Так, на кшталт нашого собаки.

   …Хлопець-раб кинувся на рогатого зі своїми ножами – пересилив усе ж таки свій страх, але демон зустрів його страшним ударом у живіт, і це вирішило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього під час руху – може, так, може, ні. Але в зупиненого поцілив: стрибнув і дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загриміли.
   На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на які застібається обладунок, були ззаду, і латні рукавички (такою стукнеш – і булави не треба, – ось чому він без іншої зброї) зав'язані – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися біля основи – шолом просто не потрібен. І я рубонув по середній застібці лат. Бив, утім, що було сил – надіявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!
   Клинок не зламався – він вилетів із руків'я. Демон підводився, опираючись на землю руками. Як і слід було сподіватись, пластини панцира заходили одна на іншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина від удару прогнулася, і розійшовся обладунок. Зовсім трохи, але мені вистачило – всадив з розвороту в цю щілину Приятелів кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'є ліктем, може, навіть устигав ухилитись, але тоді не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тільки рогатий випростався й заревів, а я полетів стрімголов і навіть ойкнути не міг.
   Боги та демони, як ревла та звірюка! Саме в цю мить я зрозумів – не подумав, думати ніколи було, а зрозумів: це все-таки звір, а не гад. Хоча чимось на ящера скидається, але не тієї породи.

   Перекладач. Тобто ссавець, а не рептилія.

   Він ревів, і з пащі юшила кривава піна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще міг добратися! Двоє мене врятували: стрілок на дереві та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрілив, поціливши звірові в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозуміє, хто це його й звідки. А я штовхаюся ногами й повзу вбік, – немає сил устати. І коли я був уже біля самих ношів, у голові пролунав її голос: «Хапайся за голоблю»] Я побачив, хоча бачити не міг – я очі не міг відірвати від чудовиська! – Пані впала на коліна, викинувши вперед руки. Я схопив кінець голоблі ношів, і вона сама собою переламалася біля самої стінки. Товста дубина залишилася в моїх руках. Звір підскочив до мене, цілячи вдарити зверху вниз своїм кулачищем, – тріснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що він перекинувся на спину, а в спині стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумів піднятися, тільки опершись на палицю, і тут мене Пані схопила за плечі.
   – Куди поранений?
   Відповідати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася мені в голову і відчула мій біль. «У тебе зламані ребра, потерпи, вдома вилікую». – «Кого він хотів убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».
   Я почув стогін. Спочатку навіть здалося, свій власний. Ні, стогнав хлопчина той, з ошийником.
   – Врятуй його! – я від хвилювання крикнув по-нашому. Пані нахилилася над ним, доклала вухо, пальці забігали по тілу.
   Потім різко випросталася і крикнула в обличчя принцу, що підійшов:
   – Коней!
   Той не відразу відповів, і тоді Господиня ще піднесла голос:
   – Він життя тобі врятував!
   «Тобі», а не «Вашій милості» – я це якось відразу відзначив.
   – Звичайно. – Мені здалося, що принц хотів додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.
   – Ти, ти, ти! На вулиці! Іменем короля забирайте будь-який віз і швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий сміливий молодик залишався без зброї. – За цими словами він простягнув мені свою булаву.
   «Стань на праве коліно, це посвячення в лицарі!» Я за все життя тільки й бачив одного лицаря. Південець, бував за морем, там його король посвятив. Він дуже пишався, а я чомусь нічого не відчув.

* * *

   Мені довелося довго чекати, поки Пані поралася з пораненим. Нарешті Вона вийшла:
   – Вибач, ребра твої відкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.
   «Звичайно, я розумію. Тільки чи хлопець виживе?»
   – Як тобі сказати…
   «Невже буде калікою?»
   – Ні-ні, цього не буде. За кілька днів зовсім одужає твій невільник.
   Що Вона каже?
   – А ти не зрозумів? Коли вас з ним на віз укладали, – я і правда їхав лежачи, як важко поранений, не хотів, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отері, немає людей…
   Кольнуло мене при слові «людей», хоча насправді це звичайне: є невільники й у нас.
   – Так що є в мого слуги свій слуга. Точніше, буде. До речі, тебе погодували?
   – Я сказав, що ми з Тобою разом їсти будемо.
   Пані хотіла щось сказати, та передумала.

   Пані. Я звикла отримувати запрошення на вечерю у більш вишуканих висловах.

   …Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малій залі». Між двома високими шкіряними подушками маленький столик. Посуд срібний…

   Пані. Цього я не наказувала. То слуги вважали, що він – мій наречений, так що зі шкури пнулися заради майбутнього господаря.

   …Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.

   Пані. Звичайні тефтелі – невже їх ніколи не готували в Замку? Не пам'ятаю.

   – Пані, цей принц, що був суддею…
   – Гарні-Ла.
   Я згадав, що принц – то принц, а про слуг Вона попереджала.
   – Лакеї розуміють по-нашому?
   – Ні, звідки? Продовжуй, тут часто при нижчих говорять іноземними мовами.
   – Розумієш, він мені й сподобався й не сподобався. Водночас. Пані повернула в руці келих.
   – Так? А чим саме не сподобався? Взагалі-то він справжній.
   – Підійшов до нас тільки після того, як тричі стало ясно, що звір здох.
   – Це не боягузтво.
   – Розумію: вождь не всюди лізти повинен. Але Ти прибігла раніше, а він не втримав. І хлопчина поранений – якби не Ти, його покинули б помирати.
   – Так, усе це так. Зрозумій: він принц… Мені це складно тобі пояснити, але інший тутешній шляхтянин тільки плечима б знизав. На те слуги й створені, щоб за панів умирати… А Гарні… нехай з моєю підказкою, але подбав. Повір на слово, в ньому й хорошого багато. Ти пий – пий: я дозволяю. Скільки хочеш.
   «Думаєш, я не помічаю, що Ти сама тільки кубок крутиш? Усе бачу».

* * *

   …Прокинувся я на ліжку, з усіх боків оточеному тканиною, напнутою на палиці. Почувши чуже дихання, повернув голову. Поруч зі мною лежала жінка в рожевій сорочці до кісточок. Я простягнув руку. Торкнувся…
   Під час навчання Вона справді жартувала. І ящір хвостом теж пожартував. Ковалем їй працювати! Але як змогла, як зуміла не обертаючись і так точно під дих?!
   – Та-ак, ви-хо-одить…
   Коли мені проясніло в очах, Вона вже сиділа, підібгавши ноги.
   – Вирішив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жінок приставати?
   – Якщо… Ти… Беззахисна… Тоді ящір – ящірка!
   – О, так! На щастя, я вмію себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моєму, не гнівом, а сміхом заходиться.

   Пані. Личко? Оченята? Цікаво, ви вже тоді такими категоріями мислили, лицарю? Чи вони з'явилися, коли дехто без мого відома всівся за мемуари?

   …Тільки мені не смішно.
   – Знаєш, це нечесно!
   – Жінок ґвалтувати? Аякже!
   Я мало не задихнувся.
   – Битися нечесно! Адже знаєш, що я Тобі повернути удар не зможу! Рука не підніметься!
   – Та ну? А хто мечем махав? Хто відьмою обзивав?
   Здається, «відьма» її гірше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.
   – Ти тоді одягалась чоловіком! Весь час по-чоловічому! Я тільки вчора й побачив, яка Ти…
   Пом'якшилася, – якщо і взагалі сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагається тримати суворим:
   – І вирішив, що це я для тебе?
   Ну, демони пекла!
   – А чого ти хотіла, коли лягла поруч? Чи тут усе інакше, й ліжко просто так?
   Якби кішки ходили чередами і ціла зграя разом пирхнула, напевно, вийшло б схоже.
   – Процедура, взагалі, всюди однакова, але отерці, як на мене, перейшли всі межі. Вже одне те, що ти зупинився в мене, а не на заїжджому дворі – це, за тутешніми мірками, вельми промовисто. Нехай ще минулої ночі – позаду дорога, попереду поєдинок…

   Пані. Враховуючи ситуацію, я приховала, що представила його не тільки як троюрідного брата, але і як нареченого, з яким нібито заручена ще в дитинстві. Ця заява ще декому призначалась…

   – А тепер, після всього, якби я наказала тобі постелити окремо – ще до ранку всі в столиці дізналися б, такі б пішли пересуди…