Страница:
Мишаня ж був попереджений, що при наступному подібному прецеденті незалежно від того, хто конкретно буде винний, з нього (з Мишані тобто!) три шкури здеруть. Незважаючи на дивовижну оксамитову ліврею, спати його поклали на підлозі… щоправда, милостиво дозволивши постелити трошки сіна. Та нарікати Мишаня боявся: занадто вже переконливо пообіцяла Наталя три здертих шкури! Він подумки уявив, як лиховісна баба здирає з нього шкіру шар за шаром… Бр-р-р!!!
Тож протягом усієї подорожі бідолашний лакей ні на крок не відходив від возів, здував пилинки вже не зі своєї дивовижної лівреї, а з дорогоцінної поклажі. І мріяв тільки про одне: коли ж, нарешті, закінчиться ця каторга!.. І не міг зрозуміти, чим же прогнівав він фаворита Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, якщо той звалив на його бідолашну голову настільки жорстоке випробування – свою матінку…
Щоб їй луснути, бабі проклятущій!!!
Пані поважно попрямувала стежкою до старої хати… і негайно потрапила в невелику калюжу. Краєчка прекрасної сукні миттю посіріли, а парчеві туфельки були безнадійно зіпсовані. Втім, під сукнею цього не було помітно…
Серед людей з уст в уста побіг переляканий шепіт: «Цариця приїхала!.. Сама цариця аж із самого Санкт-Петербурга прибула!.. Її Імператорська Величність». Уражені люди валилися на коліна, немов підкошені, перед високою гостею.
Дочки Розумихи, які вискочили з усіма, заклякли від розгубленості, не знаючи, що й сказати: адже очікували побачити матір рідну – а тут сама государиня імператриця!..
Чи до зіпсованих туфельок тут було?!
Один лише Кирилко кинувся до ошатної пані з лементом:
– Матінка приїхала!!!
І сталося диво: поважна пані розкрила перед Кирилком обійми й мило посміхнулася.
– Мамо, я й не знав, що ви можете бути такою красунею. Ви просто царівна!.. Слово честі!..
Тут і в інших хуторян немовби полуда з очей спала, і всі побачили, що поважна пані – це зовсім ніяка не імператриця, а Наталя Розумиха, тільки виряджена по-царськи. Отакої!..
Тепер і дочки кинулися до матері.
– Ой, мамо, ми на вас теж чекали, тому й підійти не насмілювались, – намагалися невдало виправдатись вони.
– А що це тут таке? Хто це понаїхав? – довідувалася Наталя, коротко й трохи зневажливо кивнувши вбік збудженої полохливої юрби.
– Так це ж наші родичі довідалися, що ти із самого Санкт-Петербурга вертаєшся, от і приїхали засвідчити тобі свою повагу!..
– Ну, якщо приїхали… – Розумиха оглянула юрбу. – Що ж, давайте відзначимо мій приїзд, як заведено по нашому, християнському звичаю…. Влаштуємо справжній бенкет на честь мого синочка Олеся. Нехай люди знають, що віщі сни Наталі Розумихи збуваються!.. Недарма ж я говорила, що Олесько… Що він у мене особливий – от!..
Тут голос Наталі здригнувся, вона зненацька для всіх виштовхнула наперед засмученого молодшого синка й проголосила:
– Та й Кирилко теж висот небувалих досягне. А хто не вірить…
Розумиха спідлоба пильно оглянула юрбу родичів і просто витріщак: ніхто й не намагався заперечувати або протестувати! Це добре, так і має бути відтепер… Тільки один Кирилко, босоногий, у рваних штанятах і латаній-перелатаній сорочці, переминався з ноги на ногу й благально дивився на матір.
– Нема чого соромитися, синку! – підбадьорила його Наталя. – Це зараз ти пастушок, а завтра, дивись, паном зробишся заможним, вигідно одруженим…
Втім, Кирилко, здається, відмовлявся вірити, що мати отак запросто вгадала найпотаємніші його мрії. І щоб не затягувати двозначну паузу, Розумиха звернулася до багатоликої юрби:
– Що ж, гості дорогі, сьогодні ввечері ласкаво просимо на прийом! Усіх запрошую, всі погуляємо!.. Але для цього всім поки що доведеться попрацювати…
Голос її зробився командним:
– Щоб до вечора отут, просто на околиці хутора стояли столи в достатній кількості й навіси! Оцей телепень розповість, як подібні речі в самому Петербурзі робляться… – і Розумиха злегка підштовхнула в спину Мишаню, який миттю загордився.
– А все жіноцтво негайно відправиться за оцією дівкою куховарити, – тепер Наталя вказала на Марисю, яка негайно засоромилась. – Дивіться ж мені, щоб ніхто від роботи не смів тікати! Я незабаром прийду перевірити, як справи просуваються. Побачу, що хтось ледарює, тому… самі знаєте…
Вона огледіла притихлу юрбу суворим поглядом, витримала паузу й докінчила:
– Тому я незабаром пригадаю небажання потрудитися. За вашою старанністю поки що доглянуть мої дочки: Гапка, Ганька й Вірка. Але повторюю: потім я сама особисто все перевірю. Сподіваюся, всі мене зрозуміли?!
Ще б пак не зрозуміти: Розумиха тепер стала матір'ю царського фаворита, приїхала до Леміша у шикарній кареті із трьома возами подарунків… Ще б не зрозуміти!!! І поки візники під пильним наглядом Степана перетаскували подарунки в перекошену хату, прекрасна пані в супроводі дочок увійшла туди ж у своєму царському вбранні, щоб через кілька хвилин вийти вже простою сільською бабою: у лляній запраній сорочці, синій заношеній спідниці, з вицвілою хусткою на голові замість розкішної перуки… Не гаючи часу, Розумиха відправилася у свою корчму перевірити, як там інші жінки управляються з готуванням.
Мишаня ж, надавши чоловікам необхідні вказівки, презирливо процідив:
– Тобі б ротою преображенців командувати, баба чортова! – І пішов у бік сінника, доки Розумиха не придумала для нього нового заняття. Більше лакея в той день ніхто не бачив.
…Готувалися до свята шалено. На визначеному господинею місці швидко з'являлися столи з довгими лавами, над якими розквітли різнобарвні навіси. На кухні потіли від грубного жару численні тіточки й племінниці, які варили, шкварили, шпарили, наповнюючи околицю різноманітними кулінарними ароматами. Заради свята господиня наказала витягти із засіків бочку червоного солодкого вина, колись придбану в проїжджих чумаків по дешевці. Не пошкодувала заради гостей ні медовухи, ані річного запасу сивухи всіх сортів – з чабрецем, звіробоєм, зубрівкою й іншим зіллям, ні приготовлених особисто нею настоянок на горісі й травах.
Були витягнуті також різноманітні соління, запашні грибочки зі смородинним листям і кропом. Корчмарка особисто вибирала поросят, найвідгодованіших курей і гусаків. Пекли хліби-книші й пиріжки з різноманітним начинням, варили міцні фруктові узвари.
До вечора до столів під навісами почали підтягуватися святково одягнені гості. Насамперед око зупинялося на незаміжніх дівчатах у білих ситцевих сорочках, розшитих червоно-чорними візерунками, у квітчастих спідницях, у чепуристих сап'янових чобітках, з різнобарвними стрічками в товстих косах. Заможні пришили з кораловими намистами на струнких шийках або з прикрасами із монет і річкових перлин. Заміжні жінки вирізнялися головними уборами – ошатними хустинками, очіпками або симпатичними парчевими корабликами.
Парубки й чоловіки були вдягнені в широкі штані й сукняні свитки, у жовті або сині жупани, підперезані тканими й вишитими пасками. На головах у декого (але з огляду на літню спеку – далеко не в усіх) красувалися високі козацькі шапки, на ногах порипували хромові чобітки. Для розваги гостей на свято були запрошені численні музики.
Кирилку була видана довга, майже нова лляна сорочка й нелатані штанята, але головне – зі скрині були витягнуті старі батьківські чоботи! Хоч вони виявилися дещо тіснуватими, Кирилко був неймовірно щасливий: нарешті він одягнений по-святковому, у майже нову, незаношену й незалатану одежу й навіть у чоботи!..
Столи ломилися від різноманітних страв, при цьому баби й дівчата курсували з корчми до столів, а потім і між столами, тримаючи в обох руках то гарячий горщик з галушками, то дерев'яне блюдо з поросям, запеченим з кислою капустою й сливами, то блюдо з гусаком у яблуках. Носили ріпу варену, грибочки солоні, капусту квашену, рибку смажену, пиріжки, узвар у глиняних горщиках… Гості тикали в їжу хто ложкою, хто простою дерев'яною шпичкою, хто ножем… а хто й руками відривав ласий шмат! Розмови й привітання змовкли, всі поринули в зосереджене жування й ковтання, не забуваючи рясно запивати частування сивухою, медовухою або дивовижним чумацьким вином.
До настання темряви, коли під навісами спалахнули свічки в спеціально привезених з Петербурга вибагливих свічниках (небачена розкіш!), їли вже мало, зате випивка просто рікою потекла. Шумно гомоніли, співали веселих пісень. Бандуристи й цимбалісти запрошували гостей розім'ятися. Хто танцював, хто пив, а хто вже й мирно похропував, зручно примостившись між тарілок або просто на землі під столом…
Жінки гучно обговорювали подані наїдки, не забуваючи щедро покритикувати їх та заразом поділитися з сусідкою власними рецептами, які були, зрозуміло, набагато кращі.
Поки старші розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотів, молодь досхочу пустувала: в одному місці парубки оточували декількох дівчат, в іншому навпаки – дівчата ловили парубка… Сміх, шум, гамір, лемент!
Свято вдалося на славу.
Але все-таки найнесподіванішим виявилося пробудження лакея Мишані: на сіннику поруч із ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж ні: жінка, яка начебто міцно спала, миттю схопила його за штани, настільки міцно, що ледь не порвала оксамитову тканину. Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрідного брата самої господині. Молодка підняла неймовірний галас, на який збіглися всі, хто перебував поблизу, і потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародної української мови лакей анічогісінько не зрозумів у цій тарабарщині.
Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:
– Доведеться тобі оженитись, інакше не три, а всі сім шкур з тебе здеру!.. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пізно…
Приголомшеному Мишані нічого іншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душі фаворита імператриці Олексія Григоровича, його ненормальну матір й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, ніж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишані…
От хіба що гості трохи перемінили вбрання, вдягнувши подарунки, привезені Наталею зі столиці! І хоча нічні очіпки виглядали на чарівних голівках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирішив, що ліпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…
А ще через день із Санкт-Петербурга на змиленому гнідому коні примчав гонець, який привіз у Леміш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столиці.
Глава 3
Тож протягом усієї подорожі бідолашний лакей ні на крок не відходив від возів, здував пилинки вже не зі своєї дивовижної лівреї, а з дорогоцінної поклажі. І мріяв тільки про одне: коли ж, нарешті, закінчиться ця каторга!.. І не міг зрозуміти, чим же прогнівав він фаворита Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, якщо той звалив на його бідолашну голову настільки жорстоке випробування – свою матінку…
Щоб їй луснути, бабі проклятущій!!!
* * *
Весняним ранком до старого будиночка на околиці Лемігпа підкотив запряжений парою вороних коней екіпаж, за яким тягнулися ще три вози. З козел екіпажа вправно спустився лакей у зеленій оксамитовій, розшитій золотом лівреї, відкрив дверцята й дбайливо приставив до виходу невелику драбинку. Опираючись на вчасно запропоновану лакеєм руку, з екіпажа виплила вдягнена по-столичному пані в білій високій перуці, прикрашеній стрічками й намистом. Сукню з великим вирізом, витриману в блідо-рожевих тонах, вінчав розкішний мереживний комірець голландської роботи. З-під подолу визирали парчеві туфлі із золотими пряжками. Пані супроводжувала дівчинка-служниця в довгому ситцевому платтячку, що несла за господинею кілька капелюшних коробок.Пані поважно попрямувала стежкою до старої хати… і негайно потрапила в невелику калюжу. Краєчка прекрасної сукні миттю посіріли, а парчеві туфельки були безнадійно зіпсовані. Втім, під сукнею цього не було помітно…
Серед людей з уст в уста побіг переляканий шепіт: «Цариця приїхала!.. Сама цариця аж із самого Санкт-Петербурга прибула!.. Її Імператорська Величність». Уражені люди валилися на коліна, немов підкошені, перед високою гостею.
Дочки Розумихи, які вискочили з усіма, заклякли від розгубленості, не знаючи, що й сказати: адже очікували побачити матір рідну – а тут сама государиня імператриця!..
Чи до зіпсованих туфельок тут було?!
Один лише Кирилко кинувся до ошатної пані з лементом:
– Матінка приїхала!!!
І сталося диво: поважна пані розкрила перед Кирилком обійми й мило посміхнулася.
– Мамо, я й не знав, що ви можете бути такою красунею. Ви просто царівна!.. Слово честі!..
Тут і в інших хуторян немовби полуда з очей спала, і всі побачили, що поважна пані – це зовсім ніяка не імператриця, а Наталя Розумиха, тільки виряджена по-царськи. Отакої!..
Тепер і дочки кинулися до матері.
– Ой, мамо, ми на вас теж чекали, тому й підійти не насмілювались, – намагалися невдало виправдатись вони.
– А що це тут таке? Хто це понаїхав? – довідувалася Наталя, коротко й трохи зневажливо кивнувши вбік збудженої полохливої юрби.
– Так це ж наші родичі довідалися, що ти із самого Санкт-Петербурга вертаєшся, от і приїхали засвідчити тобі свою повагу!..
– Ну, якщо приїхали… – Розумиха оглянула юрбу. – Що ж, давайте відзначимо мій приїзд, як заведено по нашому, християнському звичаю…. Влаштуємо справжній бенкет на честь мого синочка Олеся. Нехай люди знають, що віщі сни Наталі Розумихи збуваються!.. Недарма ж я говорила, що Олесько… Що він у мене особливий – от!..
Тут голос Наталі здригнувся, вона зненацька для всіх виштовхнула наперед засмученого молодшого синка й проголосила:
– Та й Кирилко теж висот небувалих досягне. А хто не вірить…
Розумиха спідлоба пильно оглянула юрбу родичів і просто витріщак: ніхто й не намагався заперечувати або протестувати! Це добре, так і має бути відтепер… Тільки один Кирилко, босоногий, у рваних штанятах і латаній-перелатаній сорочці, переминався з ноги на ногу й благально дивився на матір.
– Нема чого соромитися, синку! – підбадьорила його Наталя. – Це зараз ти пастушок, а завтра, дивись, паном зробишся заможним, вигідно одруженим…
Втім, Кирилко, здається, відмовлявся вірити, що мати отак запросто вгадала найпотаємніші його мрії. І щоб не затягувати двозначну паузу, Розумиха звернулася до багатоликої юрби:
– Що ж, гості дорогі, сьогодні ввечері ласкаво просимо на прийом! Усіх запрошую, всі погуляємо!.. Але для цього всім поки що доведеться попрацювати…
Голос її зробився командним:
– Щоб до вечора отут, просто на околиці хутора стояли столи в достатній кількості й навіси! Оцей телепень розповість, як подібні речі в самому Петербурзі робляться… – і Розумиха злегка підштовхнула в спину Мишаню, який миттю загордився.
– А все жіноцтво негайно відправиться за оцією дівкою куховарити, – тепер Наталя вказала на Марисю, яка негайно засоромилась. – Дивіться ж мені, щоб ніхто від роботи не смів тікати! Я незабаром прийду перевірити, як справи просуваються. Побачу, що хтось ледарює, тому… самі знаєте…
Вона огледіла притихлу юрбу суворим поглядом, витримала паузу й докінчила:
– Тому я незабаром пригадаю небажання потрудитися. За вашою старанністю поки що доглянуть мої дочки: Гапка, Ганька й Вірка. Але повторюю: потім я сама особисто все перевірю. Сподіваюся, всі мене зрозуміли?!
Ще б пак не зрозуміти: Розумиха тепер стала матір'ю царського фаворита, приїхала до Леміша у шикарній кареті із трьома возами подарунків… Ще б не зрозуміти!!! І поки візники під пильним наглядом Степана перетаскували подарунки в перекошену хату, прекрасна пані в супроводі дочок увійшла туди ж у своєму царському вбранні, щоб через кілька хвилин вийти вже простою сільською бабою: у лляній запраній сорочці, синій заношеній спідниці, з вицвілою хусткою на голові замість розкішної перуки… Не гаючи часу, Розумиха відправилася у свою корчму перевірити, як там інші жінки управляються з готуванням.
Мишаня ж, надавши чоловікам необхідні вказівки, презирливо процідив:
– Тобі б ротою преображенців командувати, баба чортова! – І пішов у бік сінника, доки Розумиха не придумала для нього нового заняття. Більше лакея в той день ніхто не бачив.
…Готувалися до свята шалено. На визначеному господинею місці швидко з'являлися столи з довгими лавами, над якими розквітли різнобарвні навіси. На кухні потіли від грубного жару численні тіточки й племінниці, які варили, шкварили, шпарили, наповнюючи околицю різноманітними кулінарними ароматами. Заради свята господиня наказала витягти із засіків бочку червоного солодкого вина, колись придбану в проїжджих чумаків по дешевці. Не пошкодувала заради гостей ні медовухи, ані річного запасу сивухи всіх сортів – з чабрецем, звіробоєм, зубрівкою й іншим зіллям, ні приготовлених особисто нею настоянок на горісі й травах.
Були витягнуті також різноманітні соління, запашні грибочки зі смородинним листям і кропом. Корчмарка особисто вибирала поросят, найвідгодованіших курей і гусаків. Пекли хліби-книші й пиріжки з різноманітним начинням, варили міцні фруктові узвари.
До вечора до столів під навісами почали підтягуватися святково одягнені гості. Насамперед око зупинялося на незаміжніх дівчатах у білих ситцевих сорочках, розшитих червоно-чорними візерунками, у квітчастих спідницях, у чепуристих сап'янових чобітках, з різнобарвними стрічками в товстих косах. Заможні пришили з кораловими намистами на струнких шийках або з прикрасами із монет і річкових перлин. Заміжні жінки вирізнялися головними уборами – ошатними хустинками, очіпками або симпатичними парчевими корабликами.
Парубки й чоловіки були вдягнені в широкі штані й сукняні свитки, у жовті або сині жупани, підперезані тканими й вишитими пасками. На головах у декого (але з огляду на літню спеку – далеко не в усіх) красувалися високі козацькі шапки, на ногах порипували хромові чобітки. Для розваги гостей на свято були запрошені численні музики.
Кирилку була видана довга, майже нова лляна сорочка й нелатані штанята, але головне – зі скрині були витягнуті старі батьківські чоботи! Хоч вони виявилися дещо тіснуватими, Кирилко був неймовірно щасливий: нарешті він одягнений по-святковому, у майже нову, незаношену й незалатану одежу й навіть у чоботи!..
Столи ломилися від різноманітних страв, при цьому баби й дівчата курсували з корчми до столів, а потім і між столами, тримаючи в обох руках то гарячий горщик з галушками, то дерев'яне блюдо з поросям, запеченим з кислою капустою й сливами, то блюдо з гусаком у яблуках. Носили ріпу варену, грибочки солоні, капусту квашену, рибку смажену, пиріжки, узвар у глиняних горщиках… Гості тикали в їжу хто ложкою, хто простою дерев'яною шпичкою, хто ножем… а хто й руками відривав ласий шмат! Розмови й привітання змовкли, всі поринули в зосереджене жування й ковтання, не забуваючи рясно запивати частування сивухою, медовухою або дивовижним чумацьким вином.
До настання темряви, коли під навісами спалахнули свічки в спеціально привезених з Петербурга вибагливих свічниках (небачена розкіш!), їли вже мало, зате випивка просто рікою потекла. Шумно гомоніли, співали веселих пісень. Бандуристи й цимбалісти запрошували гостей розім'ятися. Хто танцював, хто пив, а хто вже й мирно похропував, зручно примостившись між тарілок або просто на землі під столом…
Жінки гучно обговорювали подані наїдки, не забуваючи щедро покритикувати їх та заразом поділитися з сусідкою власними рецептами, які були, зрозуміло, набагато кращі.
Поки старші розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотів, молодь досхочу пустувала: в одному місці парубки оточували декількох дівчат, в іншому навпаки – дівчата ловили парубка… Сміх, шум, гамір, лемент!
Свято вдалося на славу.
* * *
Наступного ранку підпилі гості просипалися пізно. Багато хто взагалі не міг зміркувати, де перебуває, а потім довго згадував, який чорт заніс його у Леміш.Але все-таки найнесподіванішим виявилося пробудження лакея Мишані: на сіннику поруч із ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж ні: жінка, яка начебто міцно спала, миттю схопила його за штани, настільки міцно, що ледь не порвала оксамитову тканину. Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрідного брата самої господині. Молодка підняла неймовірний галас, на який збіглися всі, хто перебував поблизу, і потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародної української мови лакей анічогісінько не зрозумів у цій тарабарщині.
Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:
– Доведеться тобі оженитись, інакше не три, а всі сім шкур з тебе здеру!.. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пізно…
Приголомшеному Мишані нічого іншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душі фаворита імператриці Олексія Григоровича, його ненормальну матір й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, ніж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишані…
От хіба що гості трохи перемінили вбрання, вдягнувши подарунки, привезені Наталею зі столиці! І хоча нічні очіпки виглядали на чарівних голівках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирішив, що ліпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…
А ще через день із Санкт-Петербурга на змиленому гнідому коні примчав гонець, який привіз у Леміш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столиці.
* * *
Отак, доволі буденно, в житті хутірського підлітка Кирилка закінчився чорний період убогості й незаможності, замість нього почалася смуга сходження до неймовірного багатства й голосної слави…
Глава 3
Ця страшна таємниця!..
Олександро-Невсъка лавра й її околиці поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1742 року
Йому потрібно було поквапитись: отець Феодор відривати від справ по дрібницях не стане! Отже, сталося щось серйозне. Дуже серйозне…
Григорій визирнув з віконця легкої кибитки. Хоча обличчя одразу обпалило крижаним вітром, він не сховався назад, а прикриваючись рукою, крикнув якнайгучніше:
– Тихоне, агов, Тихоне, чи не можна швидше?! Чого це ми плентаємося, немов дохлі мухи?! Вівса ти коневі не насипав, чи що, шельмо?..
– Куди вже швидше?! Ніч, місяць за хмари сховається – нічого не буде видно.
– А куди дивитися?! Дорога прямо через ліс прорубана, нікуди не звертає. Їдь прямо, і край!
– Ех-х-х!..
Слуга не ризикнув більше сперечатися з паном, а тільки шмагнув батогом коня. Той ображено заіржав: мовляв, і без того тягну, навіщо мене бити?! Тільки тоді Григорій повернувся на місце й заходився щосили розтирати обморожені щоки. Мужикові добре, його обличчя від вітру борода захищає. А от панам належить гладко виголеними ходити відповідно до моди, заведеної ще покійним государем Петром Олексійовичем. Підеш врозріз із модою – оконфузится.
Хоча при тутешньому кліматі безбородим іноді доводиться ой як несолодко! Та й взагалі, змерз він щось…
І все ж таки, навіщо його покликав отець Феодор?..
Зненацька у двері постукали.
– Хто там? – запитав Григорій не занадто люб'язно.
– Пане, ви тут?.. – донісся з коридору невпевнений голос Тихона.
– Дурень! Де ж мені ще бути, коли я з кімнати відповідаю?!
Тоді він і згадав отця Феодора, який серед людських пороків чи не найбільше ненавидів саме тупість…
Дійсно, згадав – але дотепер не міг зрозуміти, було це чистою випадковістю або ж він уже тоді нутром відчув, що у старого ченця з'явилася до нього якась надзвичайно важлива справа?..
– Отож я й дивлюся, що пан за всіма прикметами неначебто вдома, – пробубонів Тихін, переминаючись на порозі.
– Добре вже, говори, чого тобі? А то краще пішов би відпочити. Ніч надворі, а ти, мабуть, не менше від мене в дорозі вимотався, а?
– Відпочити б справді не завадило, от тільки…
Слуга чомусь зам'явся.
– Що там сталося? – запитав Григорій доволі сухо: саме такий тон незмінно протвережував Тихона, змушував підтягнутися й зібратися з думками. От і тепер слуга відрапортував майже чітко:
– Правда ваша, пане, ледве на ногах стою! Тутечки на вас термінове послання, виявляється, вже другий день чекає.
– Другий день!!! – сплеснув руками Григорій. Ех, пурга, пурга, що ж ти накоїла!..
– Казали на словах, що необхідно передати терміново, а вас і не було, самі знаєте… От я й прибіг. Думаю, напевно там новина яка найважливіша.
– Ну, давай уже скоріше, зараз розберемося, – простягнув руку Григорій. Тихін вручив йому спочатку цілу купу паперів, що нагромадилися за час їхньої відсутності, а зверху поклав те саме термінове послання й запитав непевно:
– То я піду чи як?
– Облиш, побудь тут. Мало що за новини ти приніс, може, одразу знову в дорогу збиратися треба буде.
І як у воду дивився: у посланні з Олександро-Невської лаври повідомлялося, що отець Феодор серйозно хворий, тому терміново викликає Григорія до себе для передачі якихось відомостей надзвичайного значення. «Благаю, приїдь скоріше!» – так закінчувався короткий, але виразний лист. Мрії про зустріч із доньками й про роботу, що нещодавно долали його, миттєво вилетіли з голови. Григорій зненацька впіймав себе на думці, що за останній рік, здається, так жодного разу й не відвідав старого ченця. Що з ним трапилося, цікаво? І які відомості він хоче передати?..
Втім, гадати не мало сенсу. Григорій лише зітхнув і уривчасто кинув Тихонові:
– Збирайся. Щоб через півгодини був готовий.
– Так ніч же надворі!..
– Знаю без тебе, що ніч. Але справа не терпить зволікання.
– А куди поїдемо, пане?
По голосу відчувалося, що Тихона таке рішення хоч і засмутило, однак аніскілечки не здивувало. Хто-хто, а Тихін знав характер свого пана: треба – отже, треба, і без зайвих розпитувань!
Не вдаючись у подробиці, Григорій уточнив коротко:
– В Олександро-Невську лавру. Я от тільки пошту переберу, одразу ж і поїдемо. Тож не барися… Іди коней запрягати.
Ще хлоп'ям Григорій ходив за ним, немов хвостик. З допитливим сиріткою «гроза монастиря» був незмінно привітний і ласкавий. Терпляче відповідав на численні запитання хлопчати. Навчав грамоті, мовам, мистецтву вести бесіду й багато чому іншому – можна сказати, усьому, що сам умів і знав. А знав і вмів отець Феодор багато чого…
Саме за протекцією ченця, що загалом-то не любив «нетямущих людиськ» (хоча це не надто в'язалося із християнським людинолюбством!) Григорій потрапив у школу Феофана Прокоповича, звідки серед дванадцяти кращих учнів був відісланий на навчання за кордон. Завдяки отцеві Феодору захопився ботанікою: зовсім ще крихітного Григорія чернець брав у «стратегічні походи» за лікарськими рослинами. Вони пропадали в лісах і полях тижнями, вели заготівлю трав, ягід, плодів, кори, коріння й інших компонентів для чудодійних ліків. У походах «дохтур» навчав маленького підопічного, як виживати без їжі, як шукати джерело води за допомогою роздвоєної гілочки. Не ризикуючи попастися на очі цікавій братії, вони відпрацьовували прийоми фехтування на кийках.
Григорій засвоював усі уроки старанно, хоча й не завжди розумів, для чого потрібні такі дивні речі йому – синові монастирського опалювача. Та все це дійсно згодилося набагато пізніше, під час закордонного навчання – навіть отримані уроки фехтування!.. Неймовірно жадібний до знань, він єдиний із дванадцяти вихованців відвідував усі можливі лекції, немов губка всмоктував відомості, отримані від професорів. Іноді кураторам навіть здавалося, що цей дивний отрок роздвоюється! Одному лише Григорію Теплову грошей завжди дивним чином вистачало не тільки безпосередньо на навчання, але й для того, щоб прикупити не передбачену програмою літературу, а також пристойно одягтися.
Опинившись за кордоном, більшість молодих людей до другого року навчання або спивалися, або сяк-так животіли. Цього ніяк не можна було сказати про безрідного сирітку з Олександро-Невської лаври: до третього року навчання він одягався у кращих кравців, відвідував «модні збори» і салони, де незмінно опинявся в центрі загальної уваги. До того ж про нього говорили як про відчайдушного дуелянта…
Саме у Теплова завжди можна було запозичити в борг пристойну суму, купити недорого університетську роботу на будь-яку тему й одержати рекомендації, як вийти із найскладнішої ситуації, – не задурно, звичайно ж… але головне, що рекомендації були найдієвішими! До Теплова зверталися всі кому ні ліньки. Навіть університетські куратори, програвшись у карти, позичали у Григорія пару-трійку срібних монет.
Загалом, за кордоном він часу не гаяв: залишав Санкт-Петербург практично жебраком, у постолах, лляних штанятах і довгій полотняній сорочці з жалюгідною торбинкою за плечима, а повернувся до столиці із чотирма скринями, в одній з яких були речі, у трьох інших – книги й інструменти. Причому це була лише мала частина нажитого майна: решту доправили пізніше морем – разом з родиною, якою він також устиг обзавестися.
Багато хто захоплювався Тепловим, деякі заздрили, а дехто називав крізь зуби жадібним авантюристом. Втім, думка жалюгідних невдах мало хвилювала Григорія. Для близьких він незмінно залишався турботливим люблячим батьком, названим сином і племінником: безумно любив доньок, поважав дружину, посилав подарунки для Гафії й отця Феодора, був з ними м'яким, незмінно уважним, готовим задовольнити будь-яке прохання.
А іноді, немов у далекому дитинстві, міг навіть зненацька ткнутися в плече Гафії й заридати, згадуючи перенесені поза монастирем поневіряння, безсонні ночі, незаслужені прискіпування вчителів, глузування більш заможних вихованців. Зі старим же ченцем, якого потай вважав своїм батьком, ділився всіма секретами (навіть незначними), хизувався перемогами й тихенько нашіптував про ганебні поразки – хоча останніх було не так уже багато. Отець Феодор терпляче вислуховував Григорія, щоб потім «по кісточках» розібрати правильність ухвалених рішень…
Змучений хворобою старий сполотнів і схуд надзвичайно, тож виглядав незвично маленьким на своєму величезному ліжку. Побачивши Григорія, скрикнув з неприхованим захватом:
– Гришутко, хлопчику мій, ти таки приїхав!..
Спробував підвестися з постелі, але одразу повалився назад, моторошно захекавшись. Послушник, що чергував біля ліжка, негайно обійняв хворого за плечі й спробував повернути на місце. За допомогою Григорія це вдалося, і вони вдвох напоїли його трав'яним відваром. Кашель припинився.
– Хлопчик мій приїхав… – ще раз повторив отець Феодор.
– Так-так, я тут, – якомога м'якіше сказав Теплов. – Ти хотів мене терміново побачити. Що трапилося?
Втім, усе було зрозуміло: літня людина, люта зима… Застудився старий. І навіть власноруч приготовлений диво-відвар виявився непотрібним.
– Так, терміново… – просипів отець Феодор, спостерігаючи за вихованцем, що уважно й навіть якось прискіпливо принюхувався до рідини, налитої в невеликий глиняний горщик. Потім погляди їх схрестилися. Вони не сказали ані слова, але прекрасно зрозуміли один одного:
«Думаю, тобі все ясно, хлопчику мій…» «Ні, тільки не це!..»
«Рано або пізно кінець настане. Чи сьогодні, чи завтра або через рік – яка, по суті, різниця?»
«Я зроблю все, що завгодно!!! Тільки не зараз!..» «Хлопчику мій, головне, що я тебе дочекався!..» «Отче Феодор!..»
– Пішов геть, – тихо, але з почуттям вимовив хворий. І настільки несподіваною була сила цих слів, що Григорій і послушник одночасно здригнулися.
– Хто пішов геть?.. – пролепетав переляканий хлопчик.
– Ясна річ, ти, дурбелик, – роздратовано (як завжди в подібних випадках) відгукнувся чернець.
– Але-е-е…
– Мені потрібно поговорити з моїм хлопчиком без зайвих свідків.
– Не переживай, у разі чого я про хворого подбаю, – поспіхом завірив послушника Григорій, потім поспішив випровадити хлопця геть, якомога щільніше прикрив за ним двері й повернувся до хворого. Тоді, уп'явшись у видиму тільки йому одному точку десь на стелі, отець Феодор почав свою розповідь.
– Гришутко, ти знаєш, я завжди ставився до тебе, немов до рідного сина. І завжди бажав тобі тільки добра. Тепер уже не дні мої – навіть години полічені…
– Ні!..
– Не переривай, прошу. Увесь час хвороби я жив одною лише думкою про нашу останню зустріч, тому що настав момент, коли ти повинен довідатися дещо важливе. Не буду розповідати, хто такий я сам. Скажу лише, що я дуже багато зробив для батьківщини не тільки на мирному, але й на військовому поприщі… Та доля не надто прихильна до мене: кляте поранення в ногу одразу перекреслило всю армійську кар'єру. Титанічними зусиллями подібних до мене людей міняється історія цілих держав, однак сила наша в нашому числі, а слабість кожного при ньому залишається…
– Хіба може хтось замінити тебе? – щиро здивувався Григорій.
– Не перебивай, Гришутко, краще слухай уважно… Так, я служив батьківщині як і раніше, однак колишніх обов'язків виконувати вже не міг. Тому найвищою волею государя імператора Петра Олексійовича мене доправили в цю лавру, що у ті роки була ще звичайним монастирем: родиною й дітьми я обзавестися не встиг, а втручатися в мою діяльність було суворо заборонено не тільки ченцям, ба навіть архімандритові Феодосію!..
Отак і животів я тут, доки зимовою ніччю, майже такою ж морозною, як нині, Бог не змилостивився наді мною й не послав мені тебе як вихованця… Гришутко, знав би ти, як я зрадів!!! Нарешті з'явилася слабка надія, що справу свою зможу передати тобі – моєму земному наступникові.
Йому потрібно було поквапитись: отець Феодор відривати від справ по дрібницях не стане! Отже, сталося щось серйозне. Дуже серйозне…
Григорій визирнув з віконця легкої кибитки. Хоча обличчя одразу обпалило крижаним вітром, він не сховався назад, а прикриваючись рукою, крикнув якнайгучніше:
– Тихоне, агов, Тихоне, чи не можна швидше?! Чого це ми плентаємося, немов дохлі мухи?! Вівса ти коневі не насипав, чи що, шельмо?..
– Куди вже швидше?! Ніч, місяць за хмари сховається – нічого не буде видно.
– А куди дивитися?! Дорога прямо через ліс прорубана, нікуди не звертає. Їдь прямо, і край!
– Ех-х-х!..
Слуга не ризикнув більше сперечатися з паном, а тільки шмагнув батогом коня. Той ображено заіржав: мовляв, і без того тягну, навіщо мене бити?! Тільки тоді Григорій повернувся на місце й заходився щосили розтирати обморожені щоки. Мужикові добре, його обличчя від вітру борода захищає. А от панам належить гладко виголеними ходити відповідно до моди, заведеної ще покійним государем Петром Олексійовичем. Підеш врозріз із модою – оконфузится.
Хоча при тутешньому кліматі безбородим іноді доводиться ой як несолодко! Та й взагалі, змерз він щось…
І все ж таки, навіщо його покликав отець Феодор?..
* * *
Повернутися з-за кордону Григорій мав ще тиждень тому, однак у дорозі через пургу надовго застряг у якийсь безвісній, Богом позабутій дірі. Вимушене неробство стомило його гірше, ніж найважча фізична робота. Діставшись нарешті до своєї маленької кімнатки на території Академії, Григорій заходився розпаковувати речі, найбільше мріючи роздягнутися й завалитися спати, тому що завтра з самого ранку збирався відвідати родину: дуже вже нудьгував по доньках! Та й подарунки закордонні їм треба було віддати, а дружині – піднакопичені грошики. А ще дні через три планував зробити собі приємність, якої мимовільно був позбавлений у дорозі: повернутися назад в Академію й засісти за дослідження…Зненацька у двері постукали.
– Хто там? – запитав Григорій не занадто люб'язно.
– Пане, ви тут?.. – донісся з коридору невпевнений голос Тихона.
– Дурень! Де ж мені ще бути, коли я з кімнати відповідаю?!
Тоді він і згадав отця Феодора, який серед людських пороків чи не найбільше ненавидів саме тупість…
Дійсно, згадав – але дотепер не міг зрозуміти, було це чистою випадковістю або ж він уже тоді нутром відчув, що у старого ченця з'явилася до нього якась надзвичайно важлива справа?..
– Отож я й дивлюся, що пан за всіма прикметами неначебто вдома, – пробубонів Тихін, переминаючись на порозі.
– Добре вже, говори, чого тобі? А то краще пішов би відпочити. Ніч надворі, а ти, мабуть, не менше від мене в дорозі вимотався, а?
– Відпочити б справді не завадило, от тільки…
Слуга чомусь зам'явся.
– Що там сталося? – запитав Григорій доволі сухо: саме такий тон незмінно протвережував Тихона, змушував підтягнутися й зібратися з думками. От і тепер слуга відрапортував майже чітко:
– Правда ваша, пане, ледве на ногах стою! Тутечки на вас термінове послання, виявляється, вже другий день чекає.
– Другий день!!! – сплеснув руками Григорій. Ех, пурга, пурга, що ж ти накоїла!..
– Казали на словах, що необхідно передати терміново, а вас і не було, самі знаєте… От я й прибіг. Думаю, напевно там новина яка найважливіша.
– Ну, давай уже скоріше, зараз розберемося, – простягнув руку Григорій. Тихін вручив йому спочатку цілу купу паперів, що нагромадилися за час їхньої відсутності, а зверху поклав те саме термінове послання й запитав непевно:
– То я піду чи як?
– Облиш, побудь тут. Мало що за новини ти приніс, може, одразу знову в дорогу збиратися треба буде.
І як у воду дивився: у посланні з Олександро-Невської лаври повідомлялося, що отець Феодор серйозно хворий, тому терміново викликає Григорія до себе для передачі якихось відомостей надзвичайного значення. «Благаю, приїдь скоріше!» – так закінчувався короткий, але виразний лист. Мрії про зустріч із доньками й про роботу, що нещодавно долали його, миттєво вилетіли з голови. Григорій зненацька впіймав себе на думці, що за останній рік, здається, так жодного разу й не відвідав старого ченця. Що з ним трапилося, цікаво? І які відомості він хоче передати?..
Втім, гадати не мало сенсу. Григорій лише зітхнув і уривчасто кинув Тихонові:
– Збирайся. Щоб через півгодини був готовий.
– Так ніч же надворі!..
– Знаю без тебе, що ніч. Але справа не терпить зволікання.
– А куди поїдемо, пане?
По голосу відчувалося, що Тихона таке рішення хоч і засмутило, однак аніскілечки не здивувало. Хто-хто, а Тихін знав характер свого пана: треба – отже, треба, і без зайвих розпитувань!
Не вдаючись у подробиці, Григорій уточнив коротко:
– В Олександро-Невську лавру. Я от тільки пошту переберу, одразу ж і поїдемо. Тож не барися… Іди коней запрягати.
* * *
Кожне слово отця Феодора для Григорія означало дуже багато чого. Ще б пак, адже колись давно саме цей чернець урятував і його самого, тоді ще немовля, і його батька від страшної смерті на лютому морозі. А коли батько-опалювач помер – узявся за виховання сирітки разом з тіточкою Гафією. Тому все, чого Григорій уже досягнув сьогодні й чого ще може досягти в майбутньому, можна сміливо віднести до заслуг цього похмурого, схожого на ведмідя чоловіка.Ще хлоп'ям Григорій ходив за ним, немов хвостик. З допитливим сиріткою «гроза монастиря» був незмінно привітний і ласкавий. Терпляче відповідав на численні запитання хлопчати. Навчав грамоті, мовам, мистецтву вести бесіду й багато чому іншому – можна сказати, усьому, що сам умів і знав. А знав і вмів отець Феодор багато чого…
Саме за протекцією ченця, що загалом-то не любив «нетямущих людиськ» (хоча це не надто в'язалося із християнським людинолюбством!) Григорій потрапив у школу Феофана Прокоповича, звідки серед дванадцяти кращих учнів був відісланий на навчання за кордон. Завдяки отцеві Феодору захопився ботанікою: зовсім ще крихітного Григорія чернець брав у «стратегічні походи» за лікарськими рослинами. Вони пропадали в лісах і полях тижнями, вели заготівлю трав, ягід, плодів, кори, коріння й інших компонентів для чудодійних ліків. У походах «дохтур» навчав маленького підопічного, як виживати без їжі, як шукати джерело води за допомогою роздвоєної гілочки. Не ризикуючи попастися на очі цікавій братії, вони відпрацьовували прийоми фехтування на кийках.
Григорій засвоював усі уроки старанно, хоча й не завжди розумів, для чого потрібні такі дивні речі йому – синові монастирського опалювача. Та все це дійсно згодилося набагато пізніше, під час закордонного навчання – навіть отримані уроки фехтування!.. Неймовірно жадібний до знань, він єдиний із дванадцяти вихованців відвідував усі можливі лекції, немов губка всмоктував відомості, отримані від професорів. Іноді кураторам навіть здавалося, що цей дивний отрок роздвоюється! Одному лише Григорію Теплову грошей завжди дивним чином вистачало не тільки безпосередньо на навчання, але й для того, щоб прикупити не передбачену програмою літературу, а також пристойно одягтися.
Опинившись за кордоном, більшість молодих людей до другого року навчання або спивалися, або сяк-так животіли. Цього ніяк не можна було сказати про безрідного сирітку з Олександро-Невської лаври: до третього року навчання він одягався у кращих кравців, відвідував «модні збори» і салони, де незмінно опинявся в центрі загальної уваги. До того ж про нього говорили як про відчайдушного дуелянта…
Саме у Теплова завжди можна було запозичити в борг пристойну суму, купити недорого університетську роботу на будь-яку тему й одержати рекомендації, як вийти із найскладнішої ситуації, – не задурно, звичайно ж… але головне, що рекомендації були найдієвішими! До Теплова зверталися всі кому ні ліньки. Навіть університетські куратори, програвшись у карти, позичали у Григорія пару-трійку срібних монет.
Загалом, за кордоном він часу не гаяв: залишав Санкт-Петербург практично жебраком, у постолах, лляних штанятах і довгій полотняній сорочці з жалюгідною торбинкою за плечима, а повернувся до столиці із чотирма скринями, в одній з яких були речі, у трьох інших – книги й інструменти. Причому це була лише мала частина нажитого майна: решту доправили пізніше морем – разом з родиною, якою він також устиг обзавестися.
Багато хто захоплювався Тепловим, деякі заздрили, а дехто називав крізь зуби жадібним авантюристом. Втім, думка жалюгідних невдах мало хвилювала Григорія. Для близьких він незмінно залишався турботливим люблячим батьком, названим сином і племінником: безумно любив доньок, поважав дружину, посилав подарунки для Гафії й отця Феодора, був з ними м'яким, незмінно уважним, готовим задовольнити будь-яке прохання.
А іноді, немов у далекому дитинстві, міг навіть зненацька ткнутися в плече Гафії й заридати, згадуючи перенесені поза монастирем поневіряння, безсонні ночі, незаслужені прискіпування вчителів, глузування більш заможних вихованців. Зі старим же ченцем, якого потай вважав своїм батьком, ділився всіма секретами (навіть незначними), хизувався перемогами й тихенько нашіптував про ганебні поразки – хоча останніх було не так уже багато. Отець Феодор терпляче вислуховував Григорія, щоб потім «по кісточках» розібрати правильність ухвалених рішень…
* * *
В Олександро-Невську лавру домчали вже над ранок, у зимову пору року невідділимий від ночі. Віддавши стомленому Тихону легку сумку, де лежали хитромудрі інструменти, придбані за кордоном спеціально для отця Феодора, і подарунки для Гафії, Григорій наказав слузі віднести все це в кухарчин новий будинок, сам же кинувся в апартаменти ченця.Змучений хворобою старий сполотнів і схуд надзвичайно, тож виглядав незвично маленьким на своєму величезному ліжку. Побачивши Григорія, скрикнув з неприхованим захватом:
– Гришутко, хлопчику мій, ти таки приїхав!..
Спробував підвестися з постелі, але одразу повалився назад, моторошно захекавшись. Послушник, що чергував біля ліжка, негайно обійняв хворого за плечі й спробував повернути на місце. За допомогою Григорія це вдалося, і вони вдвох напоїли його трав'яним відваром. Кашель припинився.
– Хлопчик мій приїхав… – ще раз повторив отець Феодор.
– Так-так, я тут, – якомога м'якіше сказав Теплов. – Ти хотів мене терміново побачити. Що трапилося?
Втім, усе було зрозуміло: літня людина, люта зима… Застудився старий. І навіть власноруч приготовлений диво-відвар виявився непотрібним.
– Так, терміново… – просипів отець Феодор, спостерігаючи за вихованцем, що уважно й навіть якось прискіпливо принюхувався до рідини, налитої в невеликий глиняний горщик. Потім погляди їх схрестилися. Вони не сказали ані слова, але прекрасно зрозуміли один одного:
«Думаю, тобі все ясно, хлопчику мій…» «Ні, тільки не це!..»
«Рано або пізно кінець настане. Чи сьогодні, чи завтра або через рік – яка, по суті, різниця?»
«Я зроблю все, що завгодно!!! Тільки не зараз!..» «Хлопчику мій, головне, що я тебе дочекався!..» «Отче Феодор!..»
– Пішов геть, – тихо, але з почуттям вимовив хворий. І настільки несподіваною була сила цих слів, що Григорій і послушник одночасно здригнулися.
– Хто пішов геть?.. – пролепетав переляканий хлопчик.
– Ясна річ, ти, дурбелик, – роздратовано (як завжди в подібних випадках) відгукнувся чернець.
– Але-е-е…
– Мені потрібно поговорити з моїм хлопчиком без зайвих свідків.
– Не переживай, у разі чого я про хворого подбаю, – поспіхом завірив послушника Григорій, потім поспішив випровадити хлопця геть, якомога щільніше прикрив за ним двері й повернувся до хворого. Тоді, уп'явшись у видиму тільки йому одному точку десь на стелі, отець Феодор почав свою розповідь.
– Гришутко, ти знаєш, я завжди ставився до тебе, немов до рідного сина. І завжди бажав тобі тільки добра. Тепер уже не дні мої – навіть години полічені…
– Ні!..
– Не переривай, прошу. Увесь час хвороби я жив одною лише думкою про нашу останню зустріч, тому що настав момент, коли ти повинен довідатися дещо важливе. Не буду розповідати, хто такий я сам. Скажу лише, що я дуже багато зробив для батьківщини не тільки на мирному, але й на військовому поприщі… Та доля не надто прихильна до мене: кляте поранення в ногу одразу перекреслило всю армійську кар'єру. Титанічними зусиллями подібних до мене людей міняється історія цілих держав, однак сила наша в нашому числі, а слабість кожного при ньому залишається…
– Хіба може хтось замінити тебе? – щиро здивувався Григорій.
– Не перебивай, Гришутко, краще слухай уважно… Так, я служив батьківщині як і раніше, однак колишніх обов'язків виконувати вже не міг. Тому найвищою волею государя імператора Петра Олексійовича мене доправили в цю лавру, що у ті роки була ще звичайним монастирем: родиною й дітьми я обзавестися не встиг, а втручатися в мою діяльність було суворо заборонено не тільки ченцям, ба навіть архімандритові Феодосію!..
Отак і животів я тут, доки зимовою ніччю, майже такою ж морозною, як нині, Бог не змилостивився наді мною й не послав мені тебе як вихованця… Гришутко, знав би ти, як я зрадів!!! Нарешті з'явилася слабка надія, що справу свою зможу передати тобі – моєму земному наступникові.