Пробудилася Єлизавета Петрівна пізно. Після вчорашньої напруженої бесіди з канцлером самопочуття було не надто гарним, до всього вона нарешті помітила зіпсований дорогоцінний камінчик в улюбленому персні… Не дивно, що вставати государиня не побажала, тільки наказала палацовому карлику запросити в опочивальню Олексія Розума.
– Чого бажає моя панночка? Може, розпорядитися щодо кофею? – заклопотано поцікавився він, відданими очима впившись у Єлизавету Петрівну.
– Не хочу я кофею, взагалі нічого не хочу! Посидь зі мною, Олесько: зле мені, не дай Боже мігрень знов розіграється, – зітхнула вона, одразу ж відчувши себе поруч із турботливим фаворитом маленькою беззахисною дівчинкою. Що не кажи, а почуття вкрай приємне!
– Не бійся, моя дорогоцінна панночко, не повернеться мігрень.
– Ти впевнений, Олесику?
– Впевнений, моя панночко! Я сьогодні буду цілий день біля ніжок твоїх струнких, виконаю всі твої бажання, які не загадаєш…
– Хочу плітки палацові послухати!
– Будь ласка, моя панночко!
– Що там у нас коїться, Олесю? Хто приїхав, хто відбув геть?
– Нічого цікавого не відбулося. Хіба що дружину одного з постачальників твого імператорського двору – купця Рогожина заскочили з коханцем. Цей пройдисвіт, бач, гладкий тілом виявився, під ліжко сховався та застряг – тож витягти звідти ще довго не могли…
– Та що ти кажеш таке?!
– Не могли, матінко, не могли! Цілу годину проморочилися.
Досхочу посміявшись над дурнуватим кавалером, Єлизавета Петрівна запитала:
– А ще?
– А ще італієць якийсь приїхав, опери співає. Голос потужний і гарний. Учора у салоні мадам Саломеї виступав. Подейкують, дуже недурний із себе… Може, запросити його? Нехай поспіває, Вашу Імператорську Величність потішить.
– Ні, Олесику, боюся, що саме від цього мігрень і розіграється…
– Ну, що ж…
Помовчали.
– То чого ж хоче моя панночка? – ласкаво запитав Олексій, ніжно погладжуючи при цьому ніжки імператриці.
– Чаклуна хочу побачити… або відьму… – грайливо промуркотіла Єлизавета Петрівна й додала: – І саме тепер кофею випити б, а до кофею чогось солоденького, смачненького…
Звісно, в Олексія руки чарівні: від декількох його доторкань до пяточок усе погане розвіялось, розчинилося без сліду! І знов захотілося жити й життю радіти, і бавитися різними дурничками – наприклад, питтям кави у ліжку!
– Тож полегшало тобі? – запитав фаворит.
– Звісно полегшало, Олесеньку! З тобою мені завжди легше.
– От і добре, моя панночко, от і славно. А кофею із солоденьким ми негайно ж організуємо.
Фаворит наказав прислузі накривати просто в опочивальні.
– А відьми й чаклуни як же? – капризувала далі Єлизавета Петрівна.
– А оцю мерзоту моїй панночці бачити ніяк не бажано! Чаклуни й відьми – це все зле, а ви, матінко государине, хворі… Краще я вам казку розповім!
– Ні, Олесеньку, тоді вже краще китайчука запроси: нехай монетки покидає і щось там по-своєму побелькоче.
Олексій вийшов з кімнати, щоб розпорядитися щодо китайчука. Отут йому й доповіли, що прибулий минулого тижня до Санкт-Петербурга граф Сен-Жермен милостиво просить Її Імператорську Величність про аудієнцію.
– На ловця і звір біжить! От тобі й чарівник… – задоволено промимрив фаворит. Судячи з досвіду попередніх років, бесіди з цією людиною впливали на Єлизавету Петрівну сприятливо. Зраділий Олексій негайно повернувся до імператриці.
– Ну що ж, панночко моя, буде чаклун, якщо побажаєте!
– Та ти й сам просто чарівник, Олесю! – государиня була в повному захваті.
– Не я, не я – він!
– Облиш, – посміхнулася Єлизавета Петрівна. – Хто ж цей самий чаклун?
– От кофею вип'єте й довідаєтесь.
За дзвіночком в опочивальню ввійшли фрейліни й прислуга, государиню вмили, зачесали, у її вухах з'явилися довгасті золоті сережки з невеликими перлинами, батистову сорочку перемінили на свіжу з найтоншого маркізету, оздоблену подібним до павутиння мереживом. Зверху государиня вдягла розкішний французький халат, пошитий за останньою модою з атласного шовку малахітового відтінку з облямівкою з горностаєвого хутра. При цьому блакитні очі Єлизавети Петрівни дістали смарагдового відтінку, і вона стала скидатися на добру, але нещасну царицю мавок з Олексієвих казок.
В опочивальню внесли канапе, зверху поклали шовковий перський килим зеленого кольору. Поруч поставили маленький столик, оздоблений перламутром, на ньому – дві маленькі порцелянові філіжанки зі срібними ложечками, тацю насолод, свіжі булочки на золотому блюді, а головне – ледве знайдений після останнього переїзду високий порцеляновий кавник. Для фаворита принесли його улюблене крісло.
– Я би прилягла, мабуть… – замислено мовила імператриця. Одразу принесли ще подушок.
– Ну от, Олесеньку, все готово. Давай кофею поп'ємо.
Наступні півгодини пролетіли непомітно в милій бесіді за кавою.
– То де ж обіцяний чаклун? – запитала нарешті Єлизавета Петрівна, коли з ароматним напоєм, більшістю булочок і солодощів було покінчено.
– Ви настільки чарівна, моя панночко, як цариця мавок! Навіщо вам чаклун?
– А він мені потрібен, щоб камінчик полікувати, от! – і капризно, зовсім по-дитячому випнувши нижню губу, государиня продемонструвала фаворитові перстень із тріснутим смарагдом.
– Ну що ж, моя панночко, нехай буде по-вашому: до нас прибув граф Сен-Жермен! Якщо покличете його, він і камінчик у персні полікує, і останні європейські плітки розповість, і слушні поради дасть…
– Ой, як добре, Олесеньку! Ти просто мій янгол-охоронець: що у тебе попросиш, нехай навіть подумки – усе виконуєш…
Фаворит поштиво схилився перед імператрицею.
– А пошлемо ми до Сен-Жермена… – вона трохи подумала й, щось згадавши, вирішила, пустотливо стрельнувши очима: – А пошлемо-но до нього канцлера Бестужева, нашого радника, розумаку незвичайного!
– Але ж панночко моя, вони ж один одного терпіти не можуть, як же так?! – зніяковів фаворит.
– От у тім-то й річ, Олесеньку, у тім-то й річ! Нехай тільки Бестужев спробує відмовитися!..
І государиня прищулилася, немовби прицілюючись у невидиму іншим людям мішень.
Нарешті, помітивши в персні імператриці тріснутий смарагд, граф запропонував відновити камінь і, вклонившись, прийняв від государині «хвору» коштовність. При цьому сказав немовби між іншим:
– А знаєте, матінко, от побував я нещодавно при дворі Фрідріха Прусського, то там усі тільки й говорять, що про майбутнє одруження вашого племінника Петра Федоровича: мовляв, недарма збираєте ви портрети принцес… До речі, ваш чарівний портрет, весь у перлах і діамантах, я теж бачив.
– Це який же? – здивувалася государиня.
– Та той, що ви вислали принцесі Йоганні-Єлизаветі Ґолштин-Ґотторпській!
– Ах, цей! Що ви, люб'язний графе, це ж дрібничка, а не портрет.
– Не скажіть, не скажіть… Ви на ньому прекрасні й величні. Хоча в житті, безсумнівно, набагато більш чарівні.
– Ах, що ви таке говорите! – вона мило зашарілася, немов молоденька дівиця під час сватання.
– Особливо зараз, Ваша Імператорська Величність!
– Дякую вам, графе, ви як завжди спостережливі й галантні… Але що ж іще говорять там, при дворі Фрідріха?
– Говорять, що його сестра Ульріка обрана вами в наречені Петрові Федоровичу.
Ледь помітна тінь лягла на обличчя імператриці. Миттю вловивши зміну настрою монархині, Сен-Жермен блискавично перелаштувався:
– Тут я й прикинув по розташуванню планет, що наречена для Петра Федоровича повинна бути з пруссько-литовських князівств! Що ж до Ульріки, то взаємне розташування Марса й Венери в її гороскопі говорить про те, що шлюб з Петром Федоровичем відбутися не може із причин, пов'язаних з рішенням Вашої Імператорської Величності.
– Будьте люб'язні, графе, поясніть ваші натяки, – як і раніше не надто люб'язно мовила Єлизавета Петрівна.
– Це не натяки, матінко, це наука астрологія! Зірки говорять, що сама Ульріка зовсім не проти вийти заміж за Петра Федоровича, та тільки Ваша Імператорська Величність цього не бажають…
– Зірки говорять?
– Зірки, матінко, зірки!
– А чи не людські язики, часом, розпустилися?.. – тихо мовила государиня, пильно вдивляючись у непроникне обличчя Сен-Жермена.
– Ваша Імператорська Величність!.. – граф ледь помітно сіпнув лівою бровою, що мало виражати обурення, ледь стримуване в присутності вінценосної особи.
– Ну, добре, припустимо, і справді зірки, – пом'якшала імператриця.
– Але хто ж тоді ваша обраниця, матінко?
– А от це я б хотіла почути саме від вас, графе!
– Від мене?
– Від вас, від вас! – кивнула Єлизавета Петрівна. – Річ у тім, що про Ульріку я розмірковувала буквально в останні дні, ви ж, судячи з ваших слів, задумалися про це, ще перебуваючи в Пруссії. Тобто, набагато раніше, ніж я сама про це подумала. Ви справжній ясновидець, люб'язний графе!
Сен-Жермен мовчки вклонився.
– Отож я б і хотіла довідатися, що зірки розповіли вам про наречену із пруссько-литовських князівств. Кого там можна відшукати? І де?
Сен-Жермен послав государині пильний погляд і заговорив обережно, зважуючи кожне слово:
– Зірки розповіли, що є в тих землях наречена досить знатна. Як з боку батька, так і з боку матері в неї в родоводі геть принци та принцеси! І шлюб цей відбудеться, а рішення про наречену ви прийняли ще сім місяців тому.
– Що ви таке говорите, графе?! – здивувалася Єлизавета Петрівна.
– Два місяці тому ви одержали її портрет, – незворушно продовжив Сен-Жермен. – Щоправда, мініатюра була відкладена, тому що принцеса здалася вам недостатньо гарною. Але повірте, Ваша Імператорська Величність, у житті вона набагато гарніша, ніж на мініатюрі! І найголовніше…
Граф нахилився ближче до государині й змовницьким тоном мовив:
– І найголовніше, що попри безліч перешкод, які виникатимуть у житті вашої невістки, її первістком однаково стане хлопчик, що й успадкує російський престол! Зірки стверджують, що краще даної претендентки з високою місією продовження династії Романових не впорається ніхто.
Вкрай заінтригована Єлизавета Петрівна не могла більше стримуватися, тож спитала:
– Хто ця загадкова наречена? Благаю, графе, скажіть!
Сен-Жермен смиренно опустив очі.
– Государиня, це ви її вибрали, не я. Портрет нареченої лежить на самому краєчку столу. Багато обставин говорить проти неї, однак зроблений вами вибір виправданий вищими силами! Що б ви не робили, рішення буде на користь цієї претендентки, і сама доля на її боці.
Імператриця була в повному розпачі. Хто ж вона, ця загадкова принцеса – та до того ж настільки родовита?!
Єлизавета Петрівна подзвонила, на порозі миттю з'явилася фрейліна.
– От що, миленька, піди-но до Малого кабінету і принеси звідти портрет, що лежить там на самому краєчку столу.
– Праворуч чи ліворуч? Угорі чи знизу, Ваша Імператорська Величність?
Єлизавета Петрівна мовчки подивилась на Сен-Жермена.
– Праворуч зверху, – уточнив граф.
– Ти чула? Праворуч зверху. Неси негайно!
Фрейліна зробила кніксен і вийшла. Настала напружена пауза, під час якої імператриця й граф завмерли в очікуванні.
Нарешті в коридорі знову зацокотіли підбори: повернулася фрейліна, що принесла портрет Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської. Портрет був явно не з кращих, у бідній оправі без усіляких прикрас, до того ж відправили його в напівсирому вигляді, тому зображення принцеси було геть спотворене.
– Це той самий портрет? – про всяк випадок перепитала государиня у фрейліни.
– Той самий, Ваша Імператорська Величність.
– Той, що лежав?..
– Праворуч зверху, як ви й попросили.
Сказати, що імператриця була вражена – це не сказати нічого. Вона й подумати не могла, що в зазначеному Сен-Жерменом місці перебував портрет дочки Йоганни-Єлизавети Ґолштин-Ґотторпської! На що це все схоже?! Що за комедія?! Хіба ж можна серйозно розглядати кандидатуру Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської як претендентки на роль Великої княгині?..
Це ж якесь суцільне непорозуміння! Єлизавета Петрівна одержала вітання від принцеси Ґолштин-Ґотторпської з нагоди сходження на російський престол, у відповідь надіслала короткого листа зі словами подяки. Однак цього здалося замало, й государиня відправила на пам'ять Йоганні-Єлизаветі, сестрі свого передчасно померлого й довго оплакуваного нареченого, власний портрет у перлах і діамантах. У відповідь же одержала оцей самий портретик дочки Йоганни-Єлизавети – Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської. І негайно відклала мініатюру вбік, оскільки не мала наміру всерйоз розглядати цю кандидатуру…
Непорозуміння, суцільне непорозуміння!
– Отакої… – промимрила Єлизавета Петрівна.
– А що, хіба Софія-Фредеріка-Августа – це поганий вибір? У рідні геть принци й принцеси. До того ж із пруссько-литовських князівств, як і напророкували зірки.
– Але ж Христиан-Август Анхальт-Цербстський зі своєю Йоганною-Єлизаветою Ґолштин-Ґотторпською бідні як церковні миші!!!
– Зате ви казково багаті, – парирував Сен-Жермен.
– Подейкують, Софія-Фредеріка-Августа зухвала й нестримана…
– Та й у Петра Федоровича характер не цукровий…
– Вона до того ж віри чи то католицької, чи лютеранської…
– Набагато важливіше, що вона розумна й цілеспрямована. А віру принцеса змінить, якщо виникне необхідність. Ви, матінко, перед нею тільки мету поставте й результатів чекайте. От скажіть, яка у вас мета?
– Ну, мета… Що вам до мети, графе?
– Наскільки я розумію, Петрові Федоровичу потрібна дружина, що народила б спадкоємця російського престолу. Спадкоємця чоловічої статі й царської крові – так?
– Вірно, графе, цілком правильно.
– Ну от, мета є! Не впорається із цим Софія-Фреде-ріка-Августа? Що ж, відішлете її з ганьбою назад, і ніхто вам на це нічого заперечити не насмілиться! А захоче залишитися – то дівчина досить розумна й зробить усе, щоб сподобатися й чоловікові своєму Петрові Федоровичу, і Вашій Імператорській Величності!
Імператриця замислилася над почутим, а граф лише посміхнувся:
– Насправді, матінко, ще до нинішньої розмови ви все це найретельнішим чином зважили – тільки несвідомо. А усвідомили от прямо зараз. А якби не усвідомлювали, то просто прибрали б портрет Софії-Фредеріки-Августи, тим би все й завершилося.
Єлизавета Петрівна вкотре вразилася вмінню Сен-Жермена читати в чужих душах, однак вголос мовила наступне:
– Ви, графе, відмінний шахрай, але надзвичайно приємний співрозмовник. На сьогодні прощавайте, – вона піднялася, підвівся й граф. – Отже, аудієнцію закінчено, з вами говорити приємно, однак я стомилася й маю потребу відпочити. Ви мені дуже допомогли розібратися в собі… і в інших важливих речах, але!..
Імператриця помовчала й запитала:
– До речі, графе, буваючи в наших землях, ви колись брали участь у полюванні на вовків?
– Ні, Ваша Імператорська Величність, я жодного разу не мав честі брати участь у подібній розвазі.
– Що ж, доведеться виправити настільки прикру помилку: за тиждень я накажу влаштувати зимові лови цих хижаків – тоді побачите, як ми розважаємося. На той час, сподіваюся, ви зумієте вилікувати смарагд у моєму персні. Отоді й почуєте мою думку щодо можливості одруження Петра Федоровича й Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстськой. Ви мене зрозуміли?
Сен-Жермен мовчки вклонився.
– Чого бажає моя панночка? Може, розпорядитися щодо кофею? – заклопотано поцікавився він, відданими очима впившись у Єлизавету Петрівну.
– Не хочу я кофею, взагалі нічого не хочу! Посидь зі мною, Олесько: зле мені, не дай Боже мігрень знов розіграється, – зітхнула вона, одразу ж відчувши себе поруч із турботливим фаворитом маленькою беззахисною дівчинкою. Що не кажи, а почуття вкрай приємне!
– Не бійся, моя дорогоцінна панночко, не повернеться мігрень.
– Ти впевнений, Олесику?
– Впевнений, моя панночко! Я сьогодні буду цілий день біля ніжок твоїх струнких, виконаю всі твої бажання, які не загадаєш…
– Хочу плітки палацові послухати!
– Будь ласка, моя панночко!
– Що там у нас коїться, Олесю? Хто приїхав, хто відбув геть?
– Нічого цікавого не відбулося. Хіба що дружину одного з постачальників твого імператорського двору – купця Рогожина заскочили з коханцем. Цей пройдисвіт, бач, гладкий тілом виявився, під ліжко сховався та застряг – тож витягти звідти ще довго не могли…
– Та що ти кажеш таке?!
– Не могли, матінко, не могли! Цілу годину проморочилися.
Досхочу посміявшись над дурнуватим кавалером, Єлизавета Петрівна запитала:
– А ще?
– А ще італієць якийсь приїхав, опери співає. Голос потужний і гарний. Учора у салоні мадам Саломеї виступав. Подейкують, дуже недурний із себе… Може, запросити його? Нехай поспіває, Вашу Імператорську Величність потішить.
– Ні, Олесику, боюся, що саме від цього мігрень і розіграється…
– Ну, що ж…
Помовчали.
– То чого ж хоче моя панночка? – ласкаво запитав Олексій, ніжно погладжуючи при цьому ніжки імператриці.
– Чаклуна хочу побачити… або відьму… – грайливо промуркотіла Єлизавета Петрівна й додала: – І саме тепер кофею випити б, а до кофею чогось солоденького, смачненького…
Звісно, в Олексія руки чарівні: від декількох його доторкань до пяточок усе погане розвіялось, розчинилося без сліду! І знов захотілося жити й життю радіти, і бавитися різними дурничками – наприклад, питтям кави у ліжку!
– Тож полегшало тобі? – запитав фаворит.
– Звісно полегшало, Олесеньку! З тобою мені завжди легше.
– От і добре, моя панночко, от і славно. А кофею із солоденьким ми негайно ж організуємо.
Фаворит наказав прислузі накривати просто в опочивальні.
– А відьми й чаклуни як же? – капризувала далі Єлизавета Петрівна.
– А оцю мерзоту моїй панночці бачити ніяк не бажано! Чаклуни й відьми – це все зле, а ви, матінко государине, хворі… Краще я вам казку розповім!
– Ні, Олесеньку, тоді вже краще китайчука запроси: нехай монетки покидає і щось там по-своєму побелькоче.
Олексій вийшов з кімнати, щоб розпорядитися щодо китайчука. Отут йому й доповіли, що прибулий минулого тижня до Санкт-Петербурга граф Сен-Жермен милостиво просить Її Імператорську Величність про аудієнцію.
– На ловця і звір біжить! От тобі й чарівник… – задоволено промимрив фаворит. Судячи з досвіду попередніх років, бесіди з цією людиною впливали на Єлизавету Петрівну сприятливо. Зраділий Олексій негайно повернувся до імператриці.
– Ну що ж, панночко моя, буде чаклун, якщо побажаєте!
– Та ти й сам просто чарівник, Олесю! – государиня була в повному захваті.
– Не я, не я – він!
– Облиш, – посміхнулася Єлизавета Петрівна. – Хто ж цей самий чаклун?
– От кофею вип'єте й довідаєтесь.
За дзвіночком в опочивальню ввійшли фрейліни й прислуга, государиню вмили, зачесали, у її вухах з'явилися довгасті золоті сережки з невеликими перлинами, батистову сорочку перемінили на свіжу з найтоншого маркізету, оздоблену подібним до павутиння мереживом. Зверху государиня вдягла розкішний французький халат, пошитий за останньою модою з атласного шовку малахітового відтінку з облямівкою з горностаєвого хутра. При цьому блакитні очі Єлизавети Петрівни дістали смарагдового відтінку, і вона стала скидатися на добру, але нещасну царицю мавок з Олексієвих казок.
В опочивальню внесли канапе, зверху поклали шовковий перський килим зеленого кольору. Поруч поставили маленький столик, оздоблений перламутром, на ньому – дві маленькі порцелянові філіжанки зі срібними ложечками, тацю насолод, свіжі булочки на золотому блюді, а головне – ледве знайдений після останнього переїзду високий порцеляновий кавник. Для фаворита принесли його улюблене крісло.
– Я би прилягла, мабуть… – замислено мовила імператриця. Одразу принесли ще подушок.
– Ну от, Олесеньку, все готово. Давай кофею поп'ємо.
Наступні півгодини пролетіли непомітно в милій бесіді за кавою.
– То де ж обіцяний чаклун? – запитала нарешті Єлизавета Петрівна, коли з ароматним напоєм, більшістю булочок і солодощів було покінчено.
– Ви настільки чарівна, моя панночко, як цариця мавок! Навіщо вам чаклун?
– А він мені потрібен, щоб камінчик полікувати, от! – і капризно, зовсім по-дитячому випнувши нижню губу, государиня продемонструвала фаворитові перстень із тріснутим смарагдом.
– Ну що ж, моя панночко, нехай буде по-вашому: до нас прибув граф Сен-Жермен! Якщо покличете його, він і камінчик у персні полікує, і останні європейські плітки розповість, і слушні поради дасть…
– Ой, як добре, Олесеньку! Ти просто мій янгол-охоронець: що у тебе попросиш, нехай навіть подумки – усе виконуєш…
Фаворит поштиво схилився перед імператрицею.
– А пошлемо ми до Сен-Жермена… – вона трохи подумала й, щось згадавши, вирішила, пустотливо стрельнувши очима: – А пошлемо-но до нього канцлера Бестужева, нашого радника, розумаку незвичайного!
– Але ж панночко моя, вони ж один одного терпіти не можуть, як же так?! – зніяковів фаворит.
– От у тім-то й річ, Олесеньку, у тім-то й річ! Нехай тільки Бестужев спробує відмовитися!..
І государиня прищулилася, немовби прицілюючись у невидиму іншим людям мішень.
* * *
Уже третю годину поспіль імператриця розмовляла із Сен-Жерменом. Граф уже переказав усі заморські плітки, що ходили при французькому дворі, і найсвіжіші анекдоти про англійський двір. Обговорили також сувору петербурзьку зиму й останні архітектурні нововведення «Північної Пальміри». Сен-Жермен люб'язно підніс у дарунок Єлизаветі Петрівні флакон з одним із дивовижних притирань, виготовлених за його особистим надсекретним рецептом – побалакали про лікарські засоби й інші медичні премудрощі, здатні полегшити тлінне людське існування.Нарешті, помітивши в персні імператриці тріснутий смарагд, граф запропонував відновити камінь і, вклонившись, прийняв від государині «хвору» коштовність. При цьому сказав немовби між іншим:
– А знаєте, матінко, от побував я нещодавно при дворі Фрідріха Прусського, то там усі тільки й говорять, що про майбутнє одруження вашого племінника Петра Федоровича: мовляв, недарма збираєте ви портрети принцес… До речі, ваш чарівний портрет, весь у перлах і діамантах, я теж бачив.
– Це який же? – здивувалася государиня.
– Та той, що ви вислали принцесі Йоганні-Єлизаветі Ґолштин-Ґотторпській!
– Ах, цей! Що ви, люб'язний графе, це ж дрібничка, а не портрет.
– Не скажіть, не скажіть… Ви на ньому прекрасні й величні. Хоча в житті, безсумнівно, набагато більш чарівні.
– Ах, що ви таке говорите! – вона мило зашарілася, немов молоденька дівиця під час сватання.
– Особливо зараз, Ваша Імператорська Величність!
– Дякую вам, графе, ви як завжди спостережливі й галантні… Але що ж іще говорять там, при дворі Фрідріха?
– Говорять, що його сестра Ульріка обрана вами в наречені Петрові Федоровичу.
Ледь помітна тінь лягла на обличчя імператриці. Миттю вловивши зміну настрою монархині, Сен-Жермен блискавично перелаштувався:
– Тут я й прикинув по розташуванню планет, що наречена для Петра Федоровича повинна бути з пруссько-литовських князівств! Що ж до Ульріки, то взаємне розташування Марса й Венери в її гороскопі говорить про те, що шлюб з Петром Федоровичем відбутися не може із причин, пов'язаних з рішенням Вашої Імператорської Величності.
– Будьте люб'язні, графе, поясніть ваші натяки, – як і раніше не надто люб'язно мовила Єлизавета Петрівна.
– Це не натяки, матінко, це наука астрологія! Зірки говорять, що сама Ульріка зовсім не проти вийти заміж за Петра Федоровича, та тільки Ваша Імператорська Величність цього не бажають…
– Зірки говорять?
– Зірки, матінко, зірки!
– А чи не людські язики, часом, розпустилися?.. – тихо мовила государиня, пильно вдивляючись у непроникне обличчя Сен-Жермена.
– Ваша Імператорська Величність!.. – граф ледь помітно сіпнув лівою бровою, що мало виражати обурення, ледь стримуване в присутності вінценосної особи.
– Ну, добре, припустимо, і справді зірки, – пом'якшала імператриця.
– Але хто ж тоді ваша обраниця, матінко?
– А от це я б хотіла почути саме від вас, графе!
– Від мене?
– Від вас, від вас! – кивнула Єлизавета Петрівна. – Річ у тім, що про Ульріку я розмірковувала буквально в останні дні, ви ж, судячи з ваших слів, задумалися про це, ще перебуваючи в Пруссії. Тобто, набагато раніше, ніж я сама про це подумала. Ви справжній ясновидець, люб'язний графе!
Сен-Жермен мовчки вклонився.
– Отож я б і хотіла довідатися, що зірки розповіли вам про наречену із пруссько-литовських князівств. Кого там можна відшукати? І де?
Сен-Жермен послав государині пильний погляд і заговорив обережно, зважуючи кожне слово:
– Зірки розповіли, що є в тих землях наречена досить знатна. Як з боку батька, так і з боку матері в неї в родоводі геть принци та принцеси! І шлюб цей відбудеться, а рішення про наречену ви прийняли ще сім місяців тому.
– Що ви таке говорите, графе?! – здивувалася Єлизавета Петрівна.
– Два місяці тому ви одержали її портрет, – незворушно продовжив Сен-Жермен. – Щоправда, мініатюра була відкладена, тому що принцеса здалася вам недостатньо гарною. Але повірте, Ваша Імператорська Величність, у житті вона набагато гарніша, ніж на мініатюрі! І найголовніше…
Граф нахилився ближче до государині й змовницьким тоном мовив:
– І найголовніше, що попри безліч перешкод, які виникатимуть у житті вашої невістки, її первістком однаково стане хлопчик, що й успадкує російський престол! Зірки стверджують, що краще даної претендентки з високою місією продовження династії Романових не впорається ніхто.
Вкрай заінтригована Єлизавета Петрівна не могла більше стримуватися, тож спитала:
– Хто ця загадкова наречена? Благаю, графе, скажіть!
Сен-Жермен смиренно опустив очі.
– Государиня, це ви її вибрали, не я. Портрет нареченої лежить на самому краєчку столу. Багато обставин говорить проти неї, однак зроблений вами вибір виправданий вищими силами! Що б ви не робили, рішення буде на користь цієї претендентки, і сама доля на її боці.
Імператриця була в повному розпачі. Хто ж вона, ця загадкова принцеса – та до того ж настільки родовита?!
Єлизавета Петрівна подзвонила, на порозі миттю з'явилася фрейліна.
– От що, миленька, піди-но до Малого кабінету і принеси звідти портрет, що лежить там на самому краєчку столу.
– Праворуч чи ліворуч? Угорі чи знизу, Ваша Імператорська Величність?
Єлизавета Петрівна мовчки подивилась на Сен-Жермена.
– Праворуч зверху, – уточнив граф.
– Ти чула? Праворуч зверху. Неси негайно!
Фрейліна зробила кніксен і вийшла. Настала напружена пауза, під час якої імператриця й граф завмерли в очікуванні.
Нарешті в коридорі знову зацокотіли підбори: повернулася фрейліна, що принесла портрет Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської. Портрет був явно не з кращих, у бідній оправі без усіляких прикрас, до того ж відправили його в напівсирому вигляді, тому зображення принцеси було геть спотворене.
– Це той самий портрет? – про всяк випадок перепитала государиня у фрейліни.
– Той самий, Ваша Імператорська Величність.
– Той, що лежав?..
– Праворуч зверху, як ви й попросили.
Сказати, що імператриця була вражена – це не сказати нічого. Вона й подумати не могла, що в зазначеному Сен-Жерменом місці перебував портрет дочки Йоганни-Єлизавети Ґолштин-Ґотторпської! На що це все схоже?! Що за комедія?! Хіба ж можна серйозно розглядати кандидатуру Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської як претендентки на роль Великої княгині?..
Це ж якесь суцільне непорозуміння! Єлизавета Петрівна одержала вітання від принцеси Ґолштин-Ґотторпської з нагоди сходження на російський престол, у відповідь надіслала короткого листа зі словами подяки. Однак цього здалося замало, й государиня відправила на пам'ять Йоганні-Єлизаветі, сестрі свого передчасно померлого й довго оплакуваного нареченого, власний портрет у перлах і діамантах. У відповідь же одержала оцей самий портретик дочки Йоганни-Єлизавети – Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської. І негайно відклала мініатюру вбік, оскільки не мала наміру всерйоз розглядати цю кандидатуру…
Непорозуміння, суцільне непорозуміння!
– Отакої… – промимрила Єлизавета Петрівна.
– А що, хіба Софія-Фредеріка-Августа – це поганий вибір? У рідні геть принци й принцеси. До того ж із пруссько-литовських князівств, як і напророкували зірки.
– Але ж Христиан-Август Анхальт-Цербстський зі своєю Йоганною-Єлизаветою Ґолштин-Ґотторпською бідні як церковні миші!!!
– Зате ви казково багаті, – парирував Сен-Жермен.
– Подейкують, Софія-Фредеріка-Августа зухвала й нестримана…
– Та й у Петра Федоровича характер не цукровий…
– Вона до того ж віри чи то католицької, чи лютеранської…
– Набагато важливіше, що вона розумна й цілеспрямована. А віру принцеса змінить, якщо виникне необхідність. Ви, матінко, перед нею тільки мету поставте й результатів чекайте. От скажіть, яка у вас мета?
– Ну, мета… Що вам до мети, графе?
– Наскільки я розумію, Петрові Федоровичу потрібна дружина, що народила б спадкоємця російського престолу. Спадкоємця чоловічої статі й царської крові – так?
– Вірно, графе, цілком правильно.
– Ну от, мета є! Не впорається із цим Софія-Фреде-ріка-Августа? Що ж, відішлете її з ганьбою назад, і ніхто вам на це нічого заперечити не насмілиться! А захоче залишитися – то дівчина досить розумна й зробить усе, щоб сподобатися й чоловікові своєму Петрові Федоровичу, і Вашій Імператорській Величності!
Імператриця замислилася над почутим, а граф лише посміхнувся:
– Насправді, матінко, ще до нинішньої розмови ви все це найретельнішим чином зважили – тільки несвідомо. А усвідомили от прямо зараз. А якби не усвідомлювали, то просто прибрали б портрет Софії-Фредеріки-Августи, тим би все й завершилося.
Єлизавета Петрівна вкотре вразилася вмінню Сен-Жермена читати в чужих душах, однак вголос мовила наступне:
– Ви, графе, відмінний шахрай, але надзвичайно приємний співрозмовник. На сьогодні прощавайте, – вона піднялася, підвівся й граф. – Отже, аудієнцію закінчено, з вами говорити приємно, однак я стомилася й маю потребу відпочити. Ви мені дуже допомогли розібратися в собі… і в інших важливих речах, але!..
Імператриця помовчала й запитала:
– До речі, графе, буваючи в наших землях, ви колись брали участь у полюванні на вовків?
– Ні, Ваша Імператорська Величність, я жодного разу не мав честі брати участь у подібній розвазі.
– Що ж, доведеться виправити настільки прикру помилку: за тиждень я накажу влаштувати зимові лови цих хижаків – тоді побачите, як ми розважаємося. На той час, сподіваюся, ви зумієте вилікувати смарагд у моєму персні. Отоді й почуєте мою думку щодо можливості одруження Петра Федоровича й Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстськой. Ви мене зрозуміли?
Сен-Жермен мовчки вклонився.
* * *
Як і було обіцяно, через тиждень граф узяв участь у зимовому полюванні на вовків, по завершенні якого Ті Імператорська Величність повідомила своє рішення: ясновидцеві належить негайно відправитися в європейський вояж: з метою пошуку нареченої для Великого князя Петра Федоровича, звернувши особливу увагу на пруссько-литовські князівства (на які настільки переконливо вказали зірки).Конец бесплатного ознакомительного фрагмента