Марина и Сергей Дяченко. Мігрант

   Крокодил усе ніяк не міг відкашлятись.
   – Так що розслабся, забудь і радій життю, – Вень кивнув маленькою головою. – Може, на Землі й справді якесь лихо сталось. Усі «наші», тобто ті, хто з Землі, – з дві тисячі десятого. Пізніше – нікого. Раніше – є. Це сімейні. Якщо родиною емігрувати, більше часу на сплату йде, від двох із половиною років до п'яти. П'ять років на сплату, ти уяви! І таки згоджувались люди…
   – Скільки тут наших? Землян?
   – В околиці дві-три сім'ї набереться, ну ще з півдесятка одинаків, влаштувалися непогано… Тобі, до речі, теж треба влаштуватись, – Вень, здається, зрадів, змінивши тему. – Найкраще – при громаді-державі. Тобто будеш державно залежний, от як я. А то ще є приватні опікуни: попитай наших, тобі порекомендують, кому тут можна продаватись.
   – Що значить – продаватись?
   – Значить, що твій опікун-хазяїн дістане за тебе ресурс від громади і для початку влаштує тобі навчання. Ти за спеціальністю хто?
   – Перекладач. Технічний переклад, англійська й німецька. Можу художній. Можна синхрон.
   – Пролітаєш, – констатував Вень. – Більшої марниці важко уявити.
   – Я ще редактором можу.
   – Е-е, тут редагувати нема чого, всі пишуть, що хочуть, усі читають, у загальному доступі все лежить, у мережі, без усяких редакторів… Доведеться вчитися чогось місцевого. А за навчання платять ресурсами, ну, грішми по-нашому. З нуля важко вилізти, треба, щоби хазяїн-опікун допоміг.
   – Ти залежний?
   – Так. Державний. Мій хазяїн – громада.
   – Поясни мені. Що це значить? Тобою хтось керує, ти комусь належиш?
   – Таж ні! Це не рабство! – переконано сказав Вень. – Навпаки: ти матимеш набагато більше волі, ніж там, у себе! Удома, надійсь, гнув спину, а тут працюєш потрошку, а решту часу – робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворів – тебе точно вилікують, і без житла не лишишся, і без їжі – ніколи.
   – Ти ким працюєш?
   – Насіння перебираю. Скінчив навчальний курс за сумісництвом із сортувальними пристроями. Уже не знаю, скільки я там заробляю, мені в обмін, здається, навіть більше йде! Дім, розваги, подорожі. Торік був на тому боці материка, там, у горах, сніг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? – І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекрасні хвилини життя.
   – Ти любиш перебирати насіння? – спитав Крокодил.
   – Та що його там перебирати? Підмикаєшся до пристрою, отримуєш додаткову опцію в мізки – бачити пошкоджені зародки – і просто клацаєш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти свої переклади технічні дуже любив?
   Крокодил замислився.
   – Ота їхня Проба, – промовив нарешті. – Проба на громадянство. Ти брався її пройти?
   Вень перестав усміхатись. Подивився з дрібкою співчуття:
   – Я знаю тих, хто намагався.
   – І що?
   – Та що? Відвозять тебе на острів із товариством місцевих підлітків. І там – дикунський такий табір. Як бувало в давніх племенах: табір молодих вовків, юних орлів абощо. І ти там, із тими місцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестів і доводити, що ти не верблюд.
   – Я в армії служив, – подумавши, сказав Крокодил. – З підлітками мені змагатися не страшно. Це все?
   – Ні. У них, якщо ти завважив, цивілізація з природно-біологічним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми ніколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати інформацію з деревинок…
   – І в дикунському таборі їх цього вчать?
   – Шаманство, – Вень зітхнув. – їх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дітьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…
   – А в чім різниця, – не вгавав Крокодил, – між повними громадянами й залежними?
   – Я ж кажу: залежний живе ніби при багатому таткові, спокійно, без надсади. А повноправний – крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, ніхто не помирає, їжі тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись із цією Пробою, щоб потім вештатися без ресурсів?
   Крокодил намагався скласти з добутих відомостей хоч трохи логічну картину. Відчувши його розгубленість, Вень збадьорився:
   – А ще залежний раз на рік отримує тривалу відпустку. А якщо він ожениться на залежній – йому дають додатковий ресурс. А ще…
   – Ні. За яким принципом вони ділять? Як вони визначають, хто з підлітків пройшов Пробу, а хто – не придатний? Хто вільний, а хто залежний?
   – Традиція така, – Вень почав дратуватись. – Шанують, розумієш, традиції пращурів. Ініціація й таке інше. А тобі нащо за це братися, ти ж здоровенний чолов'яга вже?!
   – Не знаю, – сказав Крокодил.

* * *

   Запах нічного лісу був складний, наче букет дорогих парфумів. Сотні джерел мінилися зеленкуватим світлом, вода здавалася розплавленим склом. Крокодил наповнив флягу, видану йому в складі «стартового пакета», і майже одразу ж спорожнив: вода була смачна, а пити хотілося безперестанку.
   – Андрій?
   Офіцер, що приймав його вранці, мав на ногах в світлі сандалі. Ремінці на кісточках пускали рівне сяйво, а підошви променилися, наче прожектори, і ліс осявало щоразу, коли офіцер відривав ногу від землі. Андрій подивився на свої кросівки, і йому стало ніяково.
   – Ви повернулись? Як минула поїздка?
   – Пречудово.
   – Маю координати ще кількох мігрантів із Землі. Захочете з ними зв'язатися?
   – Звичайно! – схопився був Крокодил, та зм'якнув: – Тільки не зараз…
   – Не зараз, – погодився офіцер. – Ходімте, я проведу вас до вашої оселі.
   – Як час можна перетворити на енергію? – спитав Крокодил. Офіцер не здивувався.
   – Ви хочете знати деталі чи вас дивує принцип?
   Вони прямували через ліс, що то яснів, то темнів за кожним офіцеровим кроком.
   – Не має значення, – зізнався Крокодил. – Як ви вважаєте: ваш дім існуватиме вічно?
   – Ніщо не існує вічно, – м'яко сказав офіцер. – Он та будівля, попереду, наліво – ваше тимчасове житло. Усередині легка їжа й напої, речі, постіль і засоби гігієни. Оселя дасть вам утіху й подарує спокій, а потім зникне, як усе на світі; ми радо допомагаємо в облаштуванні й адаптації. До того, як вам слід буде прийняти остаточне рішення, лишилося п'ять діб.
   – А якщо я не встигну вирішити?
   – Тоді вирішить міграційна служба з огляду на ваші інтереси.
   – А якщо для прийняття рішення мені знадобиться більше часу?
   – Час – ресурс, – офіцер мав терпець, мов те ковадло. – Немає змоги витрачати його безконтрольно.
   – Мені не досить інформації, – сказав Крокодил. – Де мені добути її?

* * *

   Пристрій мав подобу плаского глиняного тареля. Офіцер звелів Крокодилу налити до нього води з фляги й почекати кілька секунд, поки «відбудеться встановлення».
   Вода на тарелі припинила хвилюватись і завмерла, схожа на велику силіконову лінзу. Офіцер звелів Крокодилу торкнутися її дерев'яною посвідкою. Поверхня води здригнулася, скаламутніла, і в глибині, коли там раптом з'явився екран, Крокодил побачив своє ім'я, немовби видряпане тонкими штрихами: «Андрій Строганов».
   – Відбулась авторизація, – сказав офіцер. – Та поки ваш статус не визначено, ви можете користуватися тільки цим пристроєм.
   – Як користуватися?
   – Ставте свої питання.
   – Будь-які?
   – Так, – офіцер уперше виявив ознаки нетерпіння. – Та від правильності запитання залежить відповідь, ви це розумієте?
   – Отже, мені дадуть відповідь не повно, не чітко, не на всі запитання?
   – Спробуйте, – офіцер повернувся до дверей. – А ще краще, відпочиньте. Ви перевтомлені. За потреби викличте лікаря.

* * *

   – У яких правах обмежено залежного члена громади?
   «У праві приймати рішення щодо громади в цілому. У праві встановлювати опіку над іншими людьми, зокрема й над власними дітьми. У праві приймати рішення собі на шкоду».
   Відповіді на запитане вголос з'являлися миттєво, ніби нашкрябані на воді. А потім зникали.
   – Що значить – приймати рішення собі на шкоду?
   «Рішення померти. Рішення змінити долю на гірше. Рішення відмовитись від діяльності. Рішення…»
   – Стоп, – Крокодил без тями, просто з корінням дер траву, встелену на підлозі будиночка. – Повноправний громадянин має право померти?
   «Так».
   – А хто визначає, краща певна доля чи гірша?
   «Комплексний підхід – з увагою на те, чи відповідає діяльність потребам громади й психофізичним властивостям людини».
   – Відмова від діяльності – це що?
   «Відмова від свідомої діяльності, тобто роботи, навчання, самовдосконалення, дозвілля».
   – Тобто залежний громадянин не має права сидіти й мухи бити?
   «Згідно з вимогами рекреаційної діяльності, протягом обмеженого часу – може».
   – А потім?
   «Залежний громадянин не може відмовитись від свідомої діяльності».
   – А повноправний?
   «Повноправний громадянин приймає всі рішення щодо свого життя, зокрема реалізує право на самознищення».
   – Он як…
   Крокодил подивився на свої руки. Пальці позеленіли від трав'яного соку, нігті траурно взялися землею. Підлогу в будинку, здавалося, побила велетенська міль. «Ще вирахують із мого майбутнього хазяїна, – подумав Крокодил, – вирахують за шкоду, завдану міграційній службі…»
   – У чім полягає тест – Проба – на повне громадянство?
   «Низка завдань».
   – І все?
   «Низка завдань».
   – Чи має залежний громадянин право вільно пересуватись?
   «Так, якщо це не суперечить інтересам громади та його власним інтересам».
   Крокодил подумав.
   – Чи може залежний громадянин служити в міграційному офісі?
   «Залежний громадянин не може працювати на позиціях, пов'язаних із відповідальністю перед громадою».
   – Тобто ні?
   «Ні».
   Крокодил закусив губу.
   – Що сталося на Землі?
   «Інформація поза компетенцією джерела».

* * *

   Він прокинувся цілком певний, що лежить у своїм ліжку, – ковдра вислизнула, а вікно прочинене, і звідти тягне. Він майже побачив двигтіння повітря над батареєю і край фіранки, що майорить через протяг. Він побачив кімнату в найменших деталях – колір і фактуру шпалер, неприбрану чашку на краю письмового столу, аркуш, що впав на підлогу… І вмить пригадав, що він не вдома, що він на іншій планеті, а по Землі ходять динозаври, і нема вороття.
   Він сів. У маленькому будиночку було вогко й прохолодно: вікно розчахнуте, і на трав'яний килим, відрослий за ніч, випала роса. За вікном непорушно стояв ліс: щось у ньому тріщало й сопіло, посвистувало й ворушилось, і всі ці звуки були нарочито затишними, комфортними, без жодної нотки небезпеки.
   Ніщо не існує вічно.
   Згори, на небі й у кронах, уже зовсім розвиднилось. Унизу, при корінні, стояв густий туман і налягав присмерк. Стіни дерев'яного будинку пахли смолою та пилом. Крокодил заплющив очі – й знову побачив свою кімнату; подумки вийшов у коридор, почовпав у капцях на кухню, побачив плиту й холодильник із кольоровими магнітами на дверцятах… Він усе збирався подарувати їх синові… хоча востаннє вони бачилися три місяці тому, і Свєтка повезла малого до Англії… Чи все-таки до Німеччини?
   А якщо Свєтка з сином із якоїсь причини не емігрували – значить, вони лишилися на Землі, – то що ж із ними сталося?!
   Та штука в тім, що жодної Свєтки не існує. І вона, і Андрійко-молодший з'являться на світ через мільйони обертів Землі навколо Сонця. Власне, й Крокодила нема; хто ж тоді сидить на траві схрестивши ноги і майже нечутно стогне крізь зуби?
   Він примусив себе звестися й умитися. Круглий глиняний таріль так і стояв, повний води, поверхня його взялась ледь видною плівкою.
   Крокодил тикнув у воду плашкою на ланцюжку.
   «Андрій Строганов».
   – Я хочу зробити запис. Для пам'яті. Де… кора?
   Він хотів сказати «папір», але в його новій рідній мові єдине підхоже слово означало кору дерева. Берест. Та й усе.
   «Ви знайдете письмове приладдя у відділі для письмового приладдя».
   – Спасибі, – сказав Крокодил, додавши якнайбільше сарказму.
   Він обнишпорив хижу. Цього разу він знав, що шукати, і невдовзі знайшов тонесенький аркуш бересту, акуратно підвішений на сучок. У край цупкого жовтавого аркуша була встромлена голочка – на кшталт стилоса. Крокодил видряпав своє ім'я, обережно, повільно, долаючи невідповідність м'язової пам'яті письменам нової рідної мови.
   Кривулі враз перемінялися, стаючи схожими на роботу вправного каліграфа. Виходило гарно, Крокодил навіть замилувався. Кілька хвилин він пробував писати, що спадало на думку, – окремі слова, цитати, лайки, що їх зазвичай малюють на парканах, урешті списав весь аркуш і розгубився. Торкнув написане пальцем; букви й слова зникли, наче й не було.
   Тоді він поклав білий аркуш на траву й спробував виписати в стовпчик усі загрози існуванню Землі, що їх зміг пригадати. Тероризм? Війна? Епідемія? Вторгнення інопланетян? Оце останнє навряд чи: інопланетяни, напевно, давно вторглися, куди треба, й зорганізували вигідний бізнес – сприяння нелегальним мігрантам… А нелегальним тому, що з Землі їх ніхто не випускав, ніхто не оформлював їм посвідку на зміну місця проживання; якби земна спільнота знала про те, що з-перед носа забирають цінних фахівців – била б на сполох, заборонила б виїжджати, закрила б кордони…
   Крокодил осміхнувся й зрозумів, що губи розтріскалися від спраги. Він знову наповнив флягу; до речі, а чим він, Крокодил, такий уже цінний, що його вивезено?
   А чим цінний Вень? Оптимізмом, працелюбністю, умінням пристосуватися? Гаразд, Вень – вічний мігрант, йому звично опинитися за сотні парсеків і мільйони років від домівки. Та до чого ж тут Крокодил?
   Він знову всівся на траву й схрестив ноги. Не можна сказати, щоби йому ніколи в житті не спадало на думку емігрувати – просто ці думки не набували конкретних форм; із чужими мовами в нього не було проблем, спасибі батькам. Він бував у Лондоні, в Гамбургу, в Глазго, але не уявляв, як там жити й що робити.
   Що мало б статися, щоб Крокодил емігрував із Землі без надії на вороття?
   Два варіанти, всього два: або мене чимось звабили, або я від чогось утік. Причому останнє є ймовірнішим.
   Або мене ошукали. Я нікуди не емігрував. Мене викрадено, сфабриковано моє звернення до себе – й закинуто на сотні мільйонів років назад. Із промисловою метою.
   Краплю води не питають, чи бажає вона впасти з греблі. Та краплею води ніхто не візьметься опікуватись, ніхто не візьметься її інструктувати, пересувати через Усесвіт. Для видобутку енергії – чи не простіше закидати безсловесних волоцюжок навпрямки до динозаврів?
   Завваживши, що живіт співає сумної, Крокодил підвівся, обтрусив штани й попростував до будиночка, принагідно охрещеного для себе «їдальнею».

* * *

   – Гадаю, тутешній «Макдональдз».
   Їдальня нагадувала чи то крамницю парфумерії, чи то вулик ізсередини. Уздовж стін тягайся шестикутні чарунки, наче стільники, усередині кожної слід було сподіватися побачити стрічку транспортера. На вузькій полиці, мов олівці в склянках, стояли палички з написом «Смак».
   Крокодил швидко зрозумів, як цим користуватися. Олівець-спробник, якщо облизнути його, давав точне уявлення про смак страви. Скуштувавши спершу дещо занадто кисле, а потім несосвітенну гидоту, Крокодил за третім разом дібрав смаку в цілком пристойній, зі смаком риби, страви. Запам'ятав номер на спробнику і вибрав відповідну чарунку; транспортер видав йому набір із кількох страв, несподівано апетитних на вигляд, і десерт.
   Крокодил сів у кутку порожнього обіднього приміщення, витер руки вологим рушником, що входив у набір, і встиг спробувати рибного філе, коли на порозі їдальні з'явився голомозий чоловік яскраво-синього кольору. Крокодил закашлявся; чоловік недбало кивнув йому лискучою синьою макітрою, підійшов до стіни з чарунками й, не куштуючи, взяв знайому страву. Вміст контейнера був намертво заморожений, над сухою кригою клубочіла пара.
   Незнайомець сів у протилежному кутку, боком до Крокодила. Зацікавившись, той спостерігав краєм ока, як синя людина коле свою їжу мініатюрним кригорубом, по куснику підхоплює великим пінцетом і кидає до рота. Їдальня наповнилась хрустом, ніби дорожній коток їздив по купі кісток.
   Крокодил кінчив трапезувати, але не квапився назовні. Нарешті, синій чоловік відсунув тарілку, вкриту памороззю, й устав. Пройшов зовсім близько від столика Крокодила, поглянув скоса – очі в нього були зовсім чорні, на синьому лобі ряснів піт.
   – Даруйте, – не втримався Крокодил, – ви теж мігрант?
   Синій чоловік ледве-ледве всміхнувся, точніше, ледве підняв верхню губу, й виявилося, що зуби в нього порцеляново-голубі. Дихав він важко: здавалося, з повітрям у легенях йому невигідно.
   – Звідки ви? – спрагло спитав Крокодил.
   – Дару, – глухо пророкотав синьошкірий.
   Крокодил запросив його сісти; синій чоловік завагався – було видно, що йому некомфортно, жарко, задушно, а проте дуже хочеться поговорити.
   Він не став сідати – просто сперся на стіл синіми долонями з фіолетовими нігтями. Стіл хитнувся.
   – Ви давно тут? – спитав Крокодил.
   Синій чоловік витер піт із чола:
   – Я забув свою мову… Тепер весь час плутаюся в часі. У рідній мові сімнадцять… один і сім… конструкцій для минулого часу. Давноминулий. І двадцять п'ять конструкцій… для часу, що буде. Тепер не можу сказати, чи давно я тут. Кілька… обертів. Днів.
   – Що у вас там сталося, на Дару, чому ви мігрували?
   – Катастрофа. – Чоловік облизнув сині – аж чорні! – губи. – Теплова катастрофа. Танення льодовиків… А ви звідки?
   – Земля, – сказав Крокодил і додав, не замислюючись: – Теж катастрофа. Звісно. Усе вибухнуло.
   Йому розхотілось розмовляти далі. На щастя, синій чоловік майже одразу вийшов – жестом показавши, що йому важко дихати.

* * *

   Офіцера міграційної служби змінено. Тепер це був пристаркуватий, сухорлявий і сухий у поводженні тип. Побачивши Крокодила, він кивнув йому без жодного інтересу.
   – Я хочу отримати доступ до своїх документів, – сказав Крокодил. – Зокрема до мого послання собі.
   Офіцер дивився на нього, як на зіпсований телевізор із надто гучним звуком.
   – Я бажаю почути моє послання собі, – повторив Крокодил, паленіючи. – Мені не дали необхідних роз'яснень. Мене спровадили, як вантаж, скориставшись шоковим станом…
   Сухорлявий офіцер мовчки простягнув руку. Після п'ятисекундної розгубленості Крокодил зрозумів, що той хоче отримати його деревинку – тимчасове посвідчення. Крокодил зняв із шиї ланцюжок; офіцер так само мовчки взяв документ і опустив у гніздо приладу, розташованого на столі. Тут же посеред кімнати, поряд із Крокодилом і майже торкаючись його, виникло видиво – він сам.
   Голографічний привид заговорив знайомим голосом, зі знайомими інтонаціями, але Крокодил не міг зрозуміти ні слова. Якоїсь миті віртуальний персонаж озирнувся через плече; Крокодил пам'ятав цей жест, але цілком забув супровідні слова.
   – Нічого не розумію.
   Офіцер, не кажучи ні слова, простягнув Крокодилу його посвідку, а разом із нею аркуш «бересту» з надрукованим текстом:
   «Вітаю. Плаский хліб… незвичний спосіб розпочинати спілкування. Слухай, не дивуйся, не сердься. Я вирішив емігрувати з Землі. Пощастило, що є така можливість… Лишилася можливість. Можеш повірити – на Землі в тебе немає майбутнього. Це не емоційне рішення, не істеричне, це глибоко обдумане рішення… Ти сам його прийняв. Тобі передадуть інформацію. Щасти!»
   Крокодил ще раз перечитав текст. Офіцер, не зважаючи на нього, розглядав воду у величезному пласкому тарелі на столі, зрідка торкався її дерев'яною паличкою.
   «На Землі в тебе немає майбутнього…»
   – Мені потрібна інформація, – сказав Крокодил.
   Офіцер звів очі.
   – Мені потрібна інформація про мою рідну планету.
   Офіцер знову взяв дерев'яне посвідчення Крокодилової особи. Поклав у гніздо. Простягнув Крокодилу новий шматок бересту.
   – «Третя велика планета Сонячної системи, – прочитав Крокодил, – виявляє геологічну активність…»
   Рядки, рясніючи термінами й цифрами, попливли в нього перед очима: «Ядро… Мантія… Склад атмосфери… Магнітне поле… Виникнення й розвиток життя… Термостійкі бактерії… Ушкодження озонового шару, метанові викиди…»
   – Мені потрібна інша інформація… Про майбутнє! Я маю знати, в яких умовах я приймав рішення щодо еміграції!
   Офіцер торкнувся чогось на столі, й на бересті перед Крокодилом виплив інший текст.
   – «Пам'ятка мігрантові, який перебуває в тимчасовому… – Крокодил пропустив кілька рядків. – Мігрант має право отримувати безоплатну матеріальну, моральну підтримку й медичну допомогу… Бути інтегрованим у суспільство… Отримувати інформацію про планету й умови проживання, особливості побуту… – Рядок раптом став червоним, ніби на берест крапнули кров'ю. – …крім інформації щодо парадоксальних перетворень у часі, просторі й інших процесів у межах компетенції Бюро Всесвітньої міграційної служби».
   Офіцер усе розглядав воду в тарелі й здавався неробою, імітатором заклопотаності.
   – Де і як я можу отримати інформацію про мою рідну планету?
   – Вам мали надати її в Бюро, – сказав офіцер, і Крокодил уперше почув звук його голосу.
   – Мені сказали, що ця інформація не входить у контракт!
   – Отже, ви не забажали долучити її до контракту.
   – Та я бажаю отримати її – зараз!
   – Надішлемо запит до Бюро, – офіцер зітхнув. – Зачекаємо, доки дадуть відповідь. Хоча вірогідність позитивного рішення вкрай мала – вам слід було чітко описати причину еміграції в зверненні до самого себе. Ви цього не зробили?
   Крокодил розгубився.
   – Ні…
   – Чому?
   – Звідки я знаю?! Може, я записував це звернення під тиском? Може, мене шантажували?
   – Чим?
   – Не знаю, – зізнався Крокодил.
   Офіцер покрутив у пальцях тимчасове посвідчення Крокодила:
   – Вам слід прийняти рішення щодо статусу й узгодити залежність. Для того, щоб вирішити, вам лишилося трохи більше трьох діб. Чи потрібні вам додаткові матеріали?
   – Так… якщо можна.
   – Що б ви хотіли дізнатись?
   – Що-небудь про Раа… Взагалі.

* * *

   У глиняному тарелі-терміналі, виявляється, можна було вибирати інтерфейс, і після кількох незграбних спроб Крокодил домігся того, що вода замерзла. Ну, або набула властивостей білого матового льоду, віддалено схожого на звичайний монітор. Крокодил почав з інформаційних матеріалів Усесвітнього Бюро міграції: фізична мапа Раа, три материки й безліч островів. Економічна мапа Раа… Крокодил покусав губу: місцева спеціальна термінологія нітрохи не збігалася з його земними уявленнями про глобальну економіку. Стогнучи з незадоволення, кленучи все на світі й почуваючись первісним хлопчиком на заводі електроніки, він заходився розбиратися в міру сил і незабаром здивовано йойкнув: з усього виходило, що сільського господарства на Раа не було й бути не могло. Місцева рослинність була влаштована так, щоб годувати всіх, хто в змозі підняти руку й зірвати плід. Незрозуміло, як на планеті з такою природою могли сконструювати щось складніше за палицю з гачком.
   А проте вся планета була оснащена інформаційною й транспортною мережею. Промисловість, винесена на орбіту, без упину постачала людям світло, синтезоване м'ясо й складні пристрої на основі біотехнологій. На найближчих планетах системи Раа, малопридатних для життя, були тимчасові осади. Рекламні матеріали Всесвітнього Бюро обіцяли мігрантам рай на чистій, зеленій, спокійній і цілковито безпечній планеті. Наприкінці дрібно було дописано про поділ жителів на повноправних і залежних громадян.
   Крокодил зажадав відомостей про людність і звичаї. Усі повноправні громадяни Раа були членами громади-держави. Ніде не сказано про поділ на раси чи стани; побутувало поняття «індекс соціальної відповідальності». Індекс надавався громадянину одразу після успішно складеної Проби, і потім із ним треба було щось робити, але що саме, Крокодил не зрозумів.
   Йому було важко зосередитися. Круглий крижаний термінал дратував, а надмір незнайомих термінів знижував самооцінку. Намагаючись дізнатися все про Раа, він сам собі нагадував сліпого мудреця, який навпомацки вивчає двох слонів, поки вони злягаються.
   Надто все тут гладенько, надто благосно. Злочинність? Система судочинства? Прихована від очей диктатура? Що-небудь таке?
   Так, поняття «злочин» було, але не «порушення закону», а «шкода, заподіяна громаді Раа». Окремо – «тяжка шкода». Стандартне «заподіяння» каралося різким зниженням індексу відповідальності. «Тяжке заподіяння» – вигнанням. Цікаво, куди? У відкритий Космос? На безлюдні планети?
   До залежних громадян, проте, таких заходів ніколи не вживалося. Залежний не міг бути злочинцем; за нього вповні відповідав хазяїн-опікун, причому більша частина залежних громадян перебувала під опікою громади-держави.
   Релігія? Світ Раа створено волею Творця за Його задумом, це було всім зрозуміло, і ніхто не брав те під сумнів. Жодних особливих ритуалів, храмів, де можна вшановувати Творця, не було передбачено: ніби Він, зробивши за чином Своїм, пішов, байдужий до творіння, та й по всьому. Мистецтво? Виключно на рівні самодіяльності: всі, хто хоче, могли писати й викладати в мережу свої книги, танцювати й співати, запрошувати друзів на концерти. Ні письменників, відомих понад сто років, ні видатних малярів. Схоже, на Раа живуть за принципом «Сам собі Леонардо»…