Крокодил зрозумів, що дрімає, торкаючись щокою крижаного екрана. Монітор аж ніяк не був холодним, біля самого носа лякливо стрибали букви: «Андрій Строганов? Андрій Строганов?»
   – Андрій Строганов?
   Отой мовчазний офіцер стояв у двернім отворі, відвівши вбік циновку.
   – У вас запланована ще одна зустріч із співвітчизниками. Зустріч підтверджено. Ви готові рушати?
* * *
   – Ми поїхали в дві тисячі шостому, – сказала жінка.
   Вона вживала слово «поїхали», хоча знову йшлося про те саме «вилучення». Бита життям жінка з Ужгорода, сорока двох років, якось опинилася в Бюро Всесвітньої імміграційної служби разом із п'ятнадцятирічним сином. Тепер синові сімнадцять. Чоловіка нема і, власне, не було: вони розійшлися одразу після народження дитини.
   – Я давно хотіла кудись поїхати, – зізналася вона Крокодилу. – Тільки не знала куди. І грошей не було. Квартири не було, жили в найманих весь час… Іноді кутки винаймали… Знаєш, коли я опинилася в цьому їхньому офісі, я просто в скоки пішла, їй-богу. І Боркові теж тут одразу сподобалось.
   Вона всміхнулася – й одразу змолоділа років на десять:
   – Тут нічого не треба боятися. Майже немає хвороб, а захворієш – вилікують, чи рак, чи щось інше. Під машину потрапити не можна: усе розумне, все на автоматах. Ні воєн, ані бандитів, ані катастроф. Дуже добре.
   – Давно живете?
   – Півтора року. А здається, ніби все життя.
   Крокодил швидко порахував подумки, знайшов невідповідність у датах і враз пригадав слова Веня: «із сімейних більше беруть за візу». «Так, це парадокс. Але тільки в межах локального часу й локального простору…»
   – За домом не сумуєте? – спитав, щоб перервати надто тривалу мовчанку.
   – А за чим, власне, сумувати? – Вона знизала плечима. – За чим сумувати – за життям паскудним, коли гаруєш на трьох роботах і кінці з кінцями насилу зводиш? Борка в школі весь час дражнили… Він заїкався, розумієш, і характер такий… тихий. А тут, із їхньою мовою, перестав заїкатись.
   – Йому сімнадцять? Він складатиме тест на повне громадянство чи вже склав?
   Крокодил одразу зрозумів, що спитав не те. Жінка, що досі привітно всміхалася, змінилась на обличчі:
   – А нащо? Нащо ці тести? Нам не треба. Коли приїхали, мене запросили при місцевому приписатися, чи що. Я задоволена, й Борко буде при ньому. Ми вже подали заявку. Боркові дадуть ресурс на освіту, він піде на курси, скінчить – одержить роботу. Навіщо йому якийсь тест?
   Крокодил хотів змовчати, але не втримався:
   – Він же матиме статус залежного!
   – То й що?! – спитала вона вже неприязно. – Це тобі не Земля! Це на Землі ти від усіх вільний, хочеш – подихай із голоду. А тут пропасти не дадуть!
   – Я нічого такого не мав на увазі, – пробурмотів Крокодил. – Я просто спитав.
   Жінка обвела його скептичним поглядом:
   – Ти б перевдягнувся. Я вже й забула, які вони, ці штани, на вигляд, джинси тобто. Бруд на них збирається, рвуться, сохнуть довго… Надягни місцеве, одразу іншою людиною себе відчуєш.
   – Добре, – сказав Крокодил.
   Питати в жінки, вилученої в дві тисячі шостому, що станеться на Землі в дві тисячі дванадцятому році, він не став.
   – Боркові б іще дівчину наглянути, з наших, із мігрантів, – сказала вона м'якше, ніби застидавшись, що так спалахнула. – Шкода, мало нас. Може, ще прибуде хто? Ти не знаєш?
   – Може, й прибуде, – сказав Крокодил.
   І раптом відчув надію. Може, ті, хто прибуде пізніше, справді щось знають?
* * *
   Решту дня він провів, катаючись на монорейці.
   Подібна до карети з гарбуза, кругла, із величезними вікнами, кабіна котила через ліс, пливла над урвищем і знову повертала в зарості. З'являлося й зникало вдалині місто, схоже на скупчення спрямованих у небо голок. Кабіна ходила по колу, знаючи, що пасажир один і їхати йому нема куди.
   Крокодил дивився у вікно і згадував заяложені рими. Наприклад, «любов» і «кров». Слова не римувались. Уперше усвідомивши це, він відчув дикий жах.
   Палка-галка. Свічка-пічка. Ані найменшої співзвучності, а Крокодилу таки досі здавалося, що він думає рідною мовою. Ні, головою він розумів, що мову замінено, але жахнувся оце тільки тепер: на місці рідного, на старому підґрунті, без дозволу вгніздилося наріччя Раа, що про нього нічого не відомо, хіба тільки те, що фонетично воно схоже на російську.
   А російською не говорить ніхто в цілому всесвіті. Якщо ж почнуть говорити, то через сотні мільйонів років. Якщо ніхто не наступить на метелика і Всесвітнє Бюро міграції не спроможеться на новий парадокс…
   Уперше за всі ці дні він усвідомив свою втрату – втрату мови. І був ладен несамовито кричати, але тут кабіна пригальмувала і до неї ввійшли четверо місцевих: троє чоловіків і жінка, усі в коротких широких штанах і дуже легких, майже прозорих сорочках. Жінка мала в цьому вбранні особливо ефектний вигляд; усі четверо кивком привітали Крокодила, сіли навпроти й півголосом далі вели давно почату розмову: троє переконували четвертого, великого й огрядного чолов'ягу, що «дельта те за жодних умов не буде більше ста, а якщо буде, то всю систему треба будувати інакше».
   У їх присутності він не міг ні клясти, ні плакати. Він сидів згорбившись і нишком розглядав груди незнайомої жінки, засмаглі, ледве прикриті тонкою тканиною. Жінка не здавалася такою вже молодою чи особливо вродливою, але груди вона мала чудові, а у вухах, як сережки, погойдувалися дві жовті квітки, і Крокодил не міг зрозуміти, золоті вони чи живі.
   Мільйони років до його народження, а він витріщається на бабу. Усе добре, усе просто-таки чудово, але її супутники вже почали коситися. А чи не завважать за домагання?
   Він змусив себе відвести погляд і вп'явся очима у вікно. І зразу виявив, що кабіна змінила маршрут: ці четверо їхали туди, де Крокодил ніколи перше не бував. Місто стало ближчим… зникло з очей… кабіна пірнула в підземний тунель і раптом розігналася, як поїзд метро на великому перегоні. Щоб сперечатись, оцим чотирьом довелося кричати – так свистів навколо вітер; майже стемніло, але тут стіни розійшлись, і Крокодил разом із кабіною та супутниками опинився у величезній підземній порожнині, освітленій безліччю вогнів.
   Кабіни, нанизані на рейку, як бісер на ліску, намистом тягайся вусібіч, світилися медовим, смарагдовим, бірюзовим і золотим – видко, залежно від маршруту. Бігли інформаційні рядки, схожі на струмінці в мінливому повітрі. Вагони, схожі на сигари, напівпрозорі контейнери, апарати, схожі на велетенських комах, потоком ішли по стрічках; Крокодил притулився обличчям до скла, мов дитина.
   Четверо його супутників, не вриваючи суперечки, вийшли на рухому стрічку й невдовзі зникли з-перед очей. Кабіна й далі рухалась якось дуже повільно й непевно. Крокодил пошукав усередині термінал, із якого можна було б розпочати маршрут, і не знайшов; прим'ята трава, піднімаючись, розвіювала недоречний запах болітця. Крокодил штовхнув двері – вони легко піддались, – і вибрався на перон.
   Транспортна розв'язка була, схоже, глибоко під землею. Дихалося легко, хоча в повітрі було трохи вогкості. Перон, на вигляд збитий із дощок, позмагався б із будь-яким полустанком де-небудь у глушині. Поруччя не було, зате по краях ворушилися темні ліани; Крокодил побачив, як одна з них підібралася до якогось мотлоху на пероні – чи то ганчірки, чи то папірця, зачепила паростками й затягла донизу.
   Система інформації, без сумніву, знала про присутність Крокодила і бажала зрозуміти, чому він стоїть на місці. Що треба цьому конкретному пасажирові, чим він незадоволений? Біжучий рядок виник у повітрі мало не під самим його носом, порябів і змінився на велику віртуальну панель. Крокодилові запропоновано вибрати напрям, транспорт, пункт призначення, рівень комфорту, пріоритетність, час у дорозі; схеми й інтерактивні мапи додавали бадьорості, запрошуючи визначитися з маршрутом.
   Уморений, Крокодил сів на перон і схрестив ноги. Панель перемістилася нижче й знов опинилась у нього під носом. Крокодил зітхнув: нелегко бути селянином із дев'ятсот першого року, раптово перенесеним до сінгапурського аеропорту.
   Він вибрав пункт призначення навмання. Система зажадала посвідчення особи. Крокодил тицьнув у простір дерев'яною плашкою на ланцюжку. Система перепросила, повідомивши, що Крокодил зараз не може здійснити подорож за обраним маршрутом.
   – Чому?
   Йому страшенно хотілося пити. Фляга давно спорожніла.
   – Я хочу пити, – сказав він уголос.
   Система миттєво підсвітила на мапі джерело води – біля краю перону; Крокодил дістався туди, балансуючи на вузькому пероні, як линвоскок, і побачив, що спрага мучить не тільки його: в старій кам'яній чаші, ззовні вкритій зеленим мохом, стояли двоє й пили, наче коні, торкаючись води губами.
   Крокодила ця сцена вразила значно більше, ніж футуристичний блиск розв'язки. Дівчина була в сукні – справжній сукні – до самого долу, з комірцем-стійкою й довгими рукавами. У волоссі в неї горіла червоним жива квітка. Парубок, одягнений у тубільську спідницю, обходився без взуття та прикрас. І, вочевидь, без білизни.
   Вони напилися водночас. Випростувалися; вода скрапувала з їхніх підборідь. «Це ж антисанітарія, отак пити, – розгублено подумав Крокодил. – Чи ритуал? Чи припис яких-небудь правил?»
   Юнак і дівчина водночас подивилися на нього. Крокодил зрозумів, що саме час із ними заговорити: інших пасажирів поблизу не було.
   – Пробачте, ви повнолітні?
   Більш нетактовно він спитати не міг. Дівчина підібрала губи. Парубок випнув підборіддя:
   – А в чім річ?
   Крокодил простягнув йому дерев'яну плашку.
   Парубок кілька секунд здивовано дивився на неї, і Крокодил був майже певен, що зараз він гидливо спитає: «Що це?» Та парубок раптом перемінився: стиснув плашку між долонями й покатав, як тісто. Зосередився, навіть напружився. Покрутив у руках, погладив зріз:
   – Так записують, що не розібрати… А я палець порізав…
   – Давай сенсором, – сказала дівчина.
   – Не треба, – парубок раптом прояснів. – Це міграційна служба. Он воно що.
   Він схопив рукою повітря, інформаційний екран одразу розгорнувся перед ним, ніби зіжмакана й розправлена тканина. Парубок обірвав клаптик голограми – Крокодил міг присягтися, що чув тріск! – і поквапився до рейки. Підкотила кабіна з прозорим дахом; абориген приліпив обривок голограми до її дверей, і шмат мерехтів, згасаючи, кілька секунд, поки геть-таки не зник.
   – Тобі сюди, – сказав парубок у тубільській спідничці, дуже гордий, вочевидь, що допоміг безпорадному мігранту. Крокодил ступив у кабіну, але затримався в дверях:
   – Скажіть, вас не дратують мігранти на Раа?
   Парубок і дівчина ззирнулись. От ідіот, говорили їхні погляди.
   Зачинилися двері.
   Перескакуючи з рейки на рейку, кабіна повезла його назад, у джунглі. Швидко сутеніло. Минув ще один день.
   Минулої ночі в лісі небо від Крокодила ховали широкі крони. Тепер він уперше дивився вночі вгору, відчуваючи, як біжать мурашки по всьому тілу.
   «А це вогні, що сяють над нашими головами». Дивно, але мова Раа якимось чином передавала ритм цього рядка; Крокодил подумав, що реально можна, навіть необхідно знову вивчити українську Треба сто разів прослухати послання до себе, де «плаский хліб» значить усього-на-всього «блін», поширена побутова лайка. Завчити напам'ять. А ще краще – знайти землянина, що знав російську як нерідну. Сам Крокодил запросто може навчати англійської її колишніх носіїв… Усе людині до снаги, зневір'я – гріх.
   Небо світилося безліччю очей. Кольорові іскри перетинали простір над головою, це було прекрасне і моторошне – аж можна вклякнути – дійство. Він пригадав, що казав йому Вень: «Небіологічне виробництво відсунуте на орбіту». Лише заводи, відстійники, сортувальні станції, енергозаощадні й трансформувальні модулі. Лише урбаністичний пейзаж у небі.
   Він ліг на спину, закинув руки за голову й так їхав у напівпрозорому вагоні монорейки, доки не задрімав. Засовався через те, що в прочинену кватирку війнуло. Хитнулась фіранка, скригнув під вікнами ранковий сміттєвоз, Крокодил пригадав, що час уставати, робота чекати не стане…
   І прокинувся.
   Вагон монорейки стояв, розчинивши двері, і ззовні, в темному лісі пахло смолою й вологою.
* * *
   – Андрію Строганов, ваш нинішній статус – повнолітній із обмеженими правами. За умовчанням вашим опікуном буде призначено громаду Раа. Ви можете також стати залежним від приватної особи, повноправного громадянина Раа, згодного вас опікувати. Чи є хтось, чийого заступництва ви воліли б?
   – Ні, – сказав Крокодил.
   – Отже, ви збираєтеся прийняти заступництво громади?
   – Я збираюся пройти випробування й отримати статус повноправного громадянина.
   Офіцер – той самий, що приймав Крокодила на Раа, – ледь помітно звів брови:
   – Можна дізнатися ваші мотиви?
   – За законом я мушу наводити аргументи?
   – За законом – ні. Та я не зовсім певен, що ви розумієте суть справи. Перебування в статусі залежного оптимальне для мігранта. Можливо, ви маєте релігійні обмеження, й певні догми буде порушено, якщо ви станете опікуваним? У такому разі мій обов'язок – пояснити вам, що статус залежного…
   – Я хочу одержати статус рівноправного громадянина.
   – Вас попередили про складність тесту?
   – Так, – процідив Крокодил крізь зуби.
   – У разі, якщо результат виявиться негативним, вам буде надано державну залежність.
   – Гаразд.
   – Право на випробування надають один раз, безоплатно, беззастережно, без можливості перескладання.
   – Так.
   – Завтра о сьомій ранку ви мусите прибути на збірний пункт. У разі відмови від випробування, – офіцер м'яко всміхнувся, – просто дайте мені знати.

Глава друга

   Рано-вранці, коли було так прохолодно, що аж крутило кістки, Крокодил зійшов із монорейкової кабіни на берег річки. Джунглі тут закінчувались, наче відрізані, і починалося відкрите місце, піщаний косогір під блідо-бузковим небом. На піску сиділи, підібравши під себе ноги, смагляві підлітки – старшому було на вигляд років сімнадцять.
   – Дитячий садок, – буркнув собі під ніс Крокодил. Підійшов до них, цікаво роззирнувся; на самому березі, по кісточки у воді, стояла боса людина у форменій сорочці громадської служби й коротких білих шортах.
   – Андрій Строганов, – сказав без питальної інтонації. Констатував.
   – Я! – Крокодил жартівливо віддав честь. Офіцер у шортах не зрозумів гумору.
   – Відправлення за п'ять хвилин. Особисті речі залиште в камері схову.
   – Я не маю особистих речей.
   – Добре. Чекайте.
   Підлітки на березі дивилися на нього. За віком вони були йому якщо не сини, то племінники. Чи набагато молодші брати; «Брати мої менші», – подумав Крокодил і сів осторонь від усіх, обличчям до води.
   Було холодно. В дзеркальній нетечі відбивалась малесенька іскорка, що простувала через небо. Супутник, а може, цілий завод на орбіті.
   Він відчув рух за спиною. Хтось із підлітків хмикнув; скригнув пісок, Крокодил озирнувся й побачив нового претендента – високого худорлявого хлопчика років п'ятнадцяти. Крокодил звик уже, що місцеві жителі смагляві, а цей підліток був білий, аж прозорий: його волосся, обстрижене дуже коротко, мінилося зеленим. Теж мігрант?
   Офіцер громадської служби озирнувся через плече:
   – Тимор-Алк?
   – Так, – сказав новоприбулий голосом низьким і ламким. Здається, він умисне говорив басом.
   – Жодних особистих речей, – офіцер кивнув на наплічник, що теліпався в парубка на плечі. – Залиште в камері схову.
   Хтось на березі хихикнув.
   Новоприбулий хотів щось сказати, потім мотнув головою і, розвернувшись, пішов од берега до єдиної хижі, схожої на старий сільський вулик.
   Дзеркало води здригнулося. З-за повороту ріки безгучно з'явився човен, схожий на велетенську водомірку: шестеро вигнутих лап утримували по боках її два довгі поплавці. На кормі стояв чоловік у форменій сорочці, немолодий, смаглявий, босий.
   Човен підплив до берега. За мовчазною командою підлітки разом піднялись і, струшуючи пісок, стали по черзі всідатися на борту. Крокодил устав, коли майже всі його нові товариші були вже в човні; лишилася вільною тільки вузька лавка на носі. Крокодил перемахнув через борт у всіх перед очима – не так спритно, як сподівався. Здалось йому – якийсь шмаркач хмикнув?
   Останнім до човна вліз зеленоволосий Тимор-Алк. Усівся, сопучи й часто ковтаючи, на єдине вільне місце поряд із Крокодилом.
   Лапи, розчепірені по боках, здригнулися й піднялись. Човен сів глибше, готовий загребти бортами воду; поплавці зашипіли, надуваючись, човен підстрибнув, ніби стрімко втрачаючи вагу, і рушив.
   Зник піщаний берег, немов його злизали величезним язиком. Човен плив річкою, набираючи швидкість, без весел, без вітрил, плив майже безгучно, і незабаром стало чути розмови.
   Діти знайомилися. Діти реготали нарочито грубими голосами. «Автобус до літнього табору, ось що це таке», – подумав Крокодил. Хіба що пісень не співають. Новий колектив, у якім кожен прагне посісти гідне місце.
   Тимор-Алк мовчав. Він узагалі ще нічого не сказав, як пам'яталося Крокодилу, крім єдиного ламкого «так».
   – Ти мігрант? – по-приятельськи спитав Крокодил.
   – Ні.
   Крокодил здивувався. Сам він був готовий опинитися в ролі відторженця і не боявся цієї ролі: все-таки життєвий досвід, хай інопланетний, дає перевагу над шмаркачами. Та цей, блідий і зеленоволосий, ніби заздалегідь готувався до ролі жертви. Чому?
   Насунулися зарості кущів і відпливли назад. Небо наблизилось. Береги розступилися, і човен, пройшовши над білою мілиною, попрямував у море.
   Упала швидкість. Човен захитало з борту на борт. Знов зашипіли поплавці. Човен вирівнявся і, заново розганяючись, полетів до горизонту, геть від берега, заростей, геть від гирла ріки.
   Крокодилові забило дух. Віддавна, зі шкільних років, він не знав нічого схожого. Давним-давно, бувши однолітком цих хлопчаків, він ганяв на дикій швидкості на мотоциклі, горлав пісні й тільки тоді – на вільній трасі раннього недільного ранку – так гостро відчував просторінь, свободу, швидкість.
   Він думав, це відчуття пішло разом із юністю й більше не повернеться.
   Вийшло сонце. Поверхня моря спалахнула, всяка дрібна хвиля прикинулась діамантом; попереду – нове небо й новий світ, нові можливості. «Чорт забирай, – подумав Крокодил, – я вже хочу бути місцевим моряком. Або місцевим космонавтом. Або… я ж нітрохи не знаю, які є справи та професії в цьому світі…»
   Човен повернув, сонце зайшло за хмарину, і мана розвіялась. «Я пущуся невідомо куди, незрозуміло навіщо, з самою лише слабкою надією – зрозуміти, за якими ознаками цей світ поділяє людей на повноправних і залежних. Я іду, щоби посісти в цьому світі пристойне місце – і заразом з'ясувати, що мені пристало…»
   Він знову поглянув на хлопчака, що сидів поруч.
   Парубок був зелений тепер уже й обличчям. Піймавши погляд Крокодила, він стріпнувся, швидко схилився за борт, і його знудило.
   Ззаду засміялись.
* * *
   Години за три, коли в Крокодила щеміли од вітру щоки, сльозились очі й тріскалися губи, попереду показалася смужка землі. «Весь укритий зеленню, абсолютно весь…» – утомлено подумав Крокодил.
   Човен обійшов тупий мисок і ввійшов у бухту. Море тут було бузкове, хвилі здіймалися й опадали. На кам'яному березі чекала людина в коротких шкіряних штанах до колін. Крокодил примружив запалені очі: мужикові було років тридцять. Провідник? Тренер? Місцеве начальство?
   Човен знову пішов незграбно і, просівши у воді, розвернувся до берега правим бортом.
   – Сходьте, – негучно сказав чоловік на березі.
   Човен стояв над глибоким місцем, і берег височів над водою сантиметрів на тридцять. Претенденти розгубилися на якусь секунду; першим підвівся вродливий парубок у сорочці без застібки, з широким коміром. Граційно стрибнув у море, вмить випірнув, у два помахи дістався берега, виліз і – Крокодил роззявив рота – струснув із себе воду неповторним тваринним рухом, від голови до п'яток. Крокодилу завжди подобалося спостерігати, як обтрушуються собаки, але щоб такий рух ефектно, та ще й красиво повторила людина – він не міг уявити.
   «Парубійко – лідер, – подумав він, дивлячись, як інші підлітки, осмілівши, вибираються з човна й лізуть на берег. – Перед начальником удало козирнув і товаришам показав, що вміє».
   Він перевів погляд на зеленоволосого поряд із собою. Тимор-Алкові було погано. Крокодил відчував його запах – запах хлоп'ячого нервового поту.
   Звільняючись від пасажирів, човен стрибав на воді, мов несповна розуму. Офіцер на кормі стояв, мальовничо поклавши руку на бік, і дивився туди, де в горловині бухти було видно обрій. «Якби ж то опинитися на твоєму місці», – подумав Крокодил. Нічого нікому не доводити, а просто красиво стати на кормі. Навряд чи цією штукою так складно керувати…
   Він похопився, пригадавши, що відстає від решти, затримав дихання й стрибнув за борт. Вода виявилась несподівано теплою. Крокодил із величезною втіхою поплавав би, поніжився у хвилях, але всі вже вибрались на берег – і він із нехіттю пішов слідом за колективом.
   Зеленоволосий вибрався на берег останнім. Плавати він, усупереч побоюванням Крокодила, умів незгірш за інших. Просто дуже нервував і не вмів того приховувати.
   – Усіх вітаю, – чоловік у коротких штанах говорив не піднімаючи голосу, але балаканина новоприбулих одразу стихла. – На цьому острові мене звуть Айра. Я прийматиму у вашої групи Пробу, в міру того, як ви будете готові. Станьте вряд і назвіть ваші імена.
   Хлопчаки моментально вишикувалися. Крокодил завбачливо став на лівому фланзі. До нього – мабуть, інстинктивно – знов прибився Тимор-Алк; виявилося, що зеленоволосий вищий за Крокодила майже на півголови, та й решта претендентів, навіть зовсім юні, зростом не поступаються дорослим.
   Красеня, що першим стрибнув із човна, звали Полос-Над. Крокодил уважно слухав імена інших, намагаючись запам'ятати з першого разу. Багато хто нервувався, ховаючи страх за сміхом чи бравадою. Таких інструктор умить ускромлював:
   – Спокійно. Поки що мені треба від тебе тільки ім'я, більше нічого. Повтори.
   – Андрій, – сказав Крокодил, коли до нього дійшла черга. – Васильович. Строганов. Можна просто Андрій.
   – Мігрант? – сухо спитав Айра.
   – Так.
   – Човен там, – він перевів погляд на Тимор-Алка. – А це що в нас за блідо-зелена парость?
   У лаві засміялись.
   – Не зрозумів, – сказав Крокодил. – Що значить…
   – Значить, що човен там, – Айра знову кинув на нього погляд сірих, із бузковим полиском, мутнуватих очей. – Сідай у човен, і щасливої дороги назад.
   – Не зрозумів, – повторив Крокодил і вперше справді розгубився.
   – Як тебе звуть? – ігноруючи Крокодила, Айра дивився на зеленоволосого.
   – Тимор-Алк, – відповів парубок, цього разу несподівано високим дзвінким голосом.
   – Ти метис?
   – Так.
   – Тобі потрібні повні громадянські права?
   – Так.
   – А ти певен, що вони тобі потрібні?
   – Певен, – Тимор-Алк дивився в каламутні очі інструктора, і його власні зіниці поволі туманіли. – Певен. Так.
   – Заждіть-но, – сказав Крокодил. – Мені сказали, що я маю право скласти Пробу, як і всі інші. Мене обдурили?
   – Ти маєш право, – Айра подивився на нього з гидливим співчуттям, – випробувати моє терпіння, забирати часу мене та хлопців, мучитися й підбирати шмарклі. І за багато важких днів прийти врешті на цей же берег, до цього ж човна, тільки його слід буде навмисне викликати задля тебе й витрачати суспільний ресурс. Результат буде той самий. Та їхати геть буде тобі стократ гірше. Я зрозуміло пояснив?
   Хлопці притихли.
   – Мені потрібні повні громадянські права, – повідомив Крокодил. – І я їх отримаю.
   – Не отримаєш, – Айра поморщився. – Не ти перший, Андрію Строганов. Коли чесно, нашим слід було законом заборонити мігрантам проходити випробування. Та це означає проблеми із Всесвітнім Бюро міграції. Ти ідеш чи ні?
   Довгу секунду Крокодил вагався. Цей Айра водночас дратував його й бентежив.
   – Ти маєш право мене не прийняти? – спитав він нарешті.
   – Ні, – відразу ж озвався Айра.
   – Тоді якого хріна ти вимахуєшся?
   Бузкові очі Айри потемніли.
   – Добре, – сказав він уривисто. – Усі за мною, в потилицю по одному, бігом руш.
   Він махнув рукою Полос-Наду, що стояв на чолі лави, й ковзнув у ледве помітний проміжок між кущами, туди, де ховалася, виявляється, стежка. За ним потягнулась колона, берег почав порожніти; Крокодил озирнувся й побачив човен. Офіцер на кормі дивився на нього.
   Це був дуже неприємний момент. Ще можна було змінити рішення. Можна було наплювати на Айру з його погрозами, просто повернутися й піти – чисто, спокійно, і на материку сказати міграційним чиновникам, що передумав складати Пробу. Блідий Тимор-Алк зітхнув крізь зуби: він, зрозумів Крокодил, цієї миті подумав те саме.
   Обидва зважилися водночас. Крокодил приєднався до колони й виявився передостаннім; за мить за його спиною засопів Тимор-Алк. Стежка йшла в гору: втоптана тисячами ніг, вона лишалась нерівною, де-не-де ковзкою, і колюче віття силкувалося торкнутись обличчя. Просто перед Крокодилом опинилася обліплена мокрою сорочкою спина підлітка; парубок біг дещо метушливо, забагато працював плечима, і Крокодил подумав, що цей швидко видохнеться.
   Він не любив кроси – та й хто їх любить. Проте він ніколи й не боявся довгих дистанцій; дратував мокрий одяг, але до цього можна призвичаїтись. Крокодил розслабився, як міг, налагодив дихання й став думати.