Марина и Сергей Дяченко. Печера

   – То й що? – запитав він без емоцій.
   Maxi мовчала.
   – Ну то й що? – перепитав він майже зухвало.
   – А вони думали, – Maxi криво посміхнулася, – що це мій тато… звідтіляк…
   – Я не міг урятувати твого батька, – сказав він, дивлячись у пісок. – Не встиг. Не знав…
   – Вони стратили звідтіляка… – промовила Maxi, і плечі її дивно піднялися. – Вони думають… а насправді…
   – Та я ж не міг урятувати!..
   Обоє замовкли.
   В обох у недавньому минулому була ніч, коли колесо з розіп'ятою на ньому людиною зірвалося з кручі. Коли по всіх вулицях діловито шастали хлопці і, зустрівшись, питали один в одного: Maxi не бачив? Коли вже готове було інше, маленьке колесо, коли вулицю, де диміли залишки будинку, прочісували й обшукували сусіди, і потомилися, так нікого й не знайшовши, і пішли до світанку, а він стояв перед димними руїнами вже в розпачі, та все одно знав, що перебере згарище по дощечці, по цеглині, але або знайде дівчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що її тут немає… Коли, після довгих і даремних зусиль, він скоріше угадав, ніж почув, її присутність, і дістав із залізної бочки біля паркана її обм'якле…
   – А чого ти не кажеш, що врятував мене? – спитала Maxi, водячи сухою травинкою по крайчику нижньої губи.
   – Чому? – перепитав він тупо.
   – Ну, ти міг би сказати… виправдатися… що ти мене врятував… якщо так вийшло, що мали вбити тебе, а вбили тата…
   – Чому я маю виправдовуватися?
   …Важке тіло обертається навколо осі, що стирчить із живота…
   – А правда, – запитала Maxi, не піднімаючи голови, – що звідтіляків посилають до нас, щоб вони труїли криниці?
   – Хіба я отруїв хоч одну криницю? – запитав він утомлено.
   – Я не знаю, – Maxi зітхнула. – Навіщо вони, ті звідтіляки, взагалі тоді потрібні?
   – Краще поспимо, – він підмостив під голову драну торбу. – Зараз виспимося – вночі підемо…
   – Уночі… – сказала Maxi злякано. – Тут, у горах… Уночі…
   – Не бійся, – сказав він невпевнено.
   Пісок на сонці здавався вогненно-білим. Тінь, у якій ховалися мандрівці, здавалася чорною мов ніч.
   – Ми все одно не дійдемо, – сказала Maxi байдуже. – Тут пости… тут щілини, гірські князівства, облави на волоцюг, на чужинців і на звідтіляків… Танкі, а правда, що ТАМ добре?
   – Так, – сказав він не замислюючись. – Там дуже добре, Maxi. Там люди не вбивають людей…
   – Чому ж ти прийшов СЮДИ?
   Він не відповів.
   – Може, ти не хотів сюди йти? – і далі випитувала дівчинка. – Може, тебе послали?
   – Хто ж мене міг проти моєї волі послати?
   Maxi здивувалася:
   – Хіба нема кому?
   Тінь пересунулася; мандрівець підтяг торбу на нове місце й знову ліг, простягши ноги.
   – Танкі… Це твоє справжнє ім'я?
   – Майже.
   – А скільки тобі років, Танкі?
   Він мовчав.
   – Ну, вісімнадцять хоч є? – вона була дуже серйозна, неначе од відповіді на це питання залежало щось важливе.
   – Ми дійдемо, – сказав він крізь зуби.
   Maxi зітхнула – втомлено, по-дорослому.
   Гриміли цикади. На схилі далекої гори здіймала куряву ледь помітна звідси бричка; мандрівець звівся на лікті. Придивився, примруживши очі.
   – Вони не думали, що звідтіляки бувають такі молоді, – сказала Maxi, вдивляючись удалечінь. – Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.
   Мандрівець мовчав.)

* * *

   Паула поверталася в сутінках.
   Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кілька днів вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвінка, а тепер і не рада, бо її зустріч з Тританом відбудеться не в ресторанчику «Ніч», а в ще одному кабінеті з хромом і нікелем, із зуболікарськими кріслами, сенсорами та іншим непотребом…
   Туди-сюди літали різнобарвні машини; Паула з подивом усвідомила, що йде по найдальшій од них траєкторії – краєм газону і тротуару. І шкірою відчуває, коли хтось із безтурботних водіїв перевищує швидкість.
   Дивно.
   З тієї самої миті, коли Кович розповів їй про якусь сіру машину, що нібито жадала її крові… З тієї самої миті Паулу не покидало відчуття, що з неї постійно знущаються.
   Ось і тепер…
   Вона здригнулась і відірвала очі від асфальту.
   Посеред тротуару стояли двері в добротній рамі. Широко відчинені, оббиті дерматином двері; мідна табличка так і проголошувала: «Відчинено». Паула сповільнила крок.
   Повз двері ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалі не помічав; якась бабуся перейшла на другий бік вулиці, а двоє хлопців-підлітків гордовито пройшлися крізь двері туди-сюди. Потім розвага їм набридла; вони подалися геть і, очевидно, відразу забули про химери міського дизайну.
   Паула зупинилась.
   Ніхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до серця; Паула почувалася нещасною відступницею. Ніби чиясь безневинна витівка – ще одна ланка в тоскному ланцюзі дурнуватих збігів.
   Можливо, в неї манія величі, але вона чомусь упевнена, що саме заради неї, непутящої Паули Німробець, стоять посеред тротуару ці добротні двері з табличкою «Відчинено». Стоять і лякають її до смерті. Цілком безневинні двері.
   «Відчинено»…
   Паула зціпила зуби. Хотіла обійти двері, але передумала, злісно пирхнула, підійшла і захряснула оббите дерматином полотно – з грюком, як після скандалу. От, виявляється, як це – «грюкнути дверима»…
   Здивовано озирнулися перехожі. Озирнулися, знизали плечима, подались у своїх справах.

* * *

   Раман чудово розумів наслідки підписання наказу. І навіть бажав цього – бурі, скандалу. Нехай напишуть у газету. Нехай поскаржаться в Управління. Нехай хоч голодовку оголосять…
   І спочатку події так і розвивалися – до скандалу; чутка про звільнення одразу п'ятьох акторів пролетіла по театру, мов пожежа, і Кович не без утіхи спостерігав за шаленою жестикуляцією групи курців на лаві коло службового входу.
   Потім прийшла делегація – представники акторського цеху, всього четверо. Старіюча примадонна, що колись дружила з його колишньою дружиною. Молодий і перспективний хлопець – от дурний, навіщо він у це вліз?… Провідний актор театру, що віддавна мав з Раманом натягнуті стосунки, очолював опозицію – якщо цю жалюгідну жменьку невдоволених можна було назвати опозицією… І ще один, сумлінний служака других ролей і епізодів – Раман його в глибині душі поважав. Можливо, тому, що той анітрохи не боявся головрежа. Ніколи.
   Усі вони прийшли й сіли на м'якій лавочці, як учні; власне, для цього Раман і тримав лавочку. Примадонна нервувалася; молодий актор метав очима блискавки – через молодий вік він плутав сцену з життям і тому сам собі здавався безкомпромісним героєм, борцем за справедливість; ще полякає, боронь боже, на знак протесту піти з трупи…
   Розмови не вийшло.
   Тобто спершу все йшло наче в п'єсі – провідний актор довго й логічно говорив про найкращі роки, що їх найкращі люди віддали найкращому театрові і за це одержали від найкращого театру гіркого копняка; примадонна скорботно кивала, а хлопець сопів і мовчки рвався в бій. І вирвався, і його понесло, і він почав верзти нісенітниці, щедро присмачені словами «зрада», «несправедливість», «сваволя»; Раман слухав, примружившись, і бачив, як округляються очі в інших делегатів – вони давно вже не раді були, що допустили у свої лави дурну молодь.
   Хороший був хлопець, з жалем подумав Раман. Хороший би виріс актор, майстерний, сильний…
   – Що ви маєте на увазі під «сваволею», Гришко?
   Хлопець осікся. Звів брови:
   – Якщо люди, які все життя віддали театру…
   – Що ви маєте на увазі під «сваволею»?
   – Та вони були тут… тридцять років тому!.. Сорок… Коли ні нас тут іще не було, ні…
   Усе-таки й дурості буває межа; хлопець загнувся. Хоч, можливо, це актор на епізодах штрикнув його чимось у спину…
   – …ні мене, ви хочете сказати, Гришко? Не було ні вас, ні мене?
   Хлопець мовчав, і решта троє теж мовчали. Мовчала, стиснувши губи, примадонна. Мовчав голова опозиції, провідний актор театру, улюбленець публіки… Мовчав, хоч міг би сказати!.. І навіть актор на виходах теж мовчав. Бо розумів, що слова його марні… І Раман раптом ясно зрозумів, що скандалу не буде. Видихнувся скандал.
   Та невже ж я таке чудовисько, подумав він байдуже. Та невже ж я всіх їх так залякав. Прямо культова фігура якась – Раман Кович у жорсткому кріслі художнього керівника…
   – Не розумію, що за трагедія? – він відхилився на спинку. – Належна шана, безумовно, ми влаштуємо урочисті проводи…
   – Похорон, – упівголоса сказав актор на виходах.
   Раман вирішив не почути:
   – …Тягар років, заслужений відпочинок, пристойна пенсія і на спочинку – гідна пошана?
   – Це забуття, – тихо сказала примадонна, і очі її блиснули холодно й гнівно. – Ви чудово розумієте. Крім «пристойної пенсії» є ж іще… Їх можна було б лишити на разових… на виходах… і люди почувалися б потрібними. Але, як я розумію, ми дарма сьогодні прийшли…
   – Недарма, – Раман зітхнув. – Тепер я принаймні маю уявлення про… Гришко, чи дозволить вам ваше сумління працювати в трупі, де панує «сваволя», «несправедливість» і навіть «зрада»?
   Зависла мовчанка. Хлопець набрав у груди повітря:
   – Я хотів сказати…
   – У згоді зі своїм сумлінням ви, Гришко, повинні негайно зажадати у мене звільнення. І повірте, я задовольню ваше прохання… Це все, добродії?
   Вони й далі мовчали.
   Хлопець усвідомлював науку, примадонна лаяла себе за змарнований час, провідний актор міркував про власну долю, бо нинішнього улюбленця публіка завтра забуде, критики осудять його за найменший огріх, а головний режисер двічі й тричі повторить перед телекамерою, що в його театрі головне не «зірки», а ансамбль, атмосфера…
   І тільки актор на виходах не боявся й не шкодував. Він просто розумів, яка це все марнота.
   А хто він у Печері, несподівано для себе подумав Раман. І його аж у піт кинуло від самої цієї думки.
   Четверо різних людей… Примадонна, зрозуміло, хижачка. Дрібна, можливо, з жовтих схрулів; багато акторів, скоріше за все, хижаки, але от режисери – хижі ВСІ…
   Він здивувався своїм думкам і злякався їх.
   Через годину після того, як делегація пішла, про зустріч попросив один із звільнених – старий актор, чий злет і успіх збіглися з Рамановим шмаркатим дитинством. Тепер це був дуже старий, дуже нездоровий, засохлий, мов вобла, чоловік – з гривою сивого поріділого волосся, глибоко запалими очима та неймовірно довгими, жовтими від нікотину, нервовими пальцями.
   Раман злякався цього візиту. Добряче здрейфив – і навіть хотів відмовити старому в прийомі, проте вчасно схаменувся. Привітно вийшов назустріч, запропонував каву, підсунув пачку сигарет; він чекав і боявся докорів і скарг, але помилився й тут. Скарг не було.
   Старий просто курив, дивився на Рамана й мовчав; Раман удав, що не помічає болю, прихованого на дні прищулених старечих очей. Раман знав, що не пізніше ніж через рік-два йому доведеться говорити промову над труною цієї людини – і тоді пригадається йому цей день і цей погляд; Раман це добре знав, проте змінювати один раз вирішене було проти його правил. Тим більше що вирішено, в принципі, цілком правильно.
   Старий докурив, вибачився й пішов; Раман залишився сидіти, втупившись у громіздку, на півстола, коробку, де перебувало в мініатюрі свіже й сміливе, щойно вчора схвалене сценографічне вирішення нової вистави.
   Раман дивився, й мініатюрні декорації населялися крихітними фігурками людей – його акторів; люди бігали й плакали, виконували одночасно по десять режисерських завдань, проте Раман бачив тільки дерев'яну коробку. Скринька, оббита чорними оборочками лаштунків. Шар пилу на колосниках…