Марина и Сергей Дяченко. Печера

Марина та Сергій Дяченки
Печера

Розділ перший

   …Вона була безтурботна.
   Вуха її, схожі на половинки великої мушлі-перлівниці, легко різнили звуки від згуків; шерехи, накладаючись на дзвін крапель, відлунювали від стін, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в зарості моху, незліченно повторювалися, вдаряючись об стіну. Звуки – ниточки, що заповнюють простір Печери, – зараз усі були тонкі, нечасті й цілком безпечні. Шаруділи у вологих щілинах комахи, ледь чутно шелестіла повільна річка, а на цілий ярус нижче парувалися два дрібні тхолі. Спокійне дихання Печери; цілковитої тиші тут не буде ніколи. У цілковитій тиші царна почувалась би сліпою.
   Вона постригла вухами, неквапливо, із задоволенням перебираючи ниточки знайомих безпечних звуків; тоді підвела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води.
   Кам'яне склепіння тут губилося в темряві. Мерехтливі лишайники не освітлювали, вони ледь світилися самі, позначаючи стіни та схили зеленуватими нерівними плямами. Царні було байдуже до дикуватої привабливості залу – вона чула воду. Найпрекрасніший з усіх відомих їй звуків.
   І вона схилилася над темною поверхнею і насамперед побачила себе – мініатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на маківці. Плетиво ледве чутних звуків знову запевнило її, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися світ по той бік водяної плівки – далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очікуючи, самосвітні камінці серед звичайної гальки, пасма цупкої підводної трави…
   Далі була чорна морда, вся, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп.
   Слух повідомив її про небезпеку надто пізно. Хижак умів обманювати звуки; величезне тіло, що досі зливалося з камінням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а її вуха й досі не чули смерті.
   Час, необхідний звірові для вбивства, був незмірно менший за час, відпущений царні на думку про втечу. Тільки на думку, бо це не був ані товстом'ясий барбак, ані жадібний схруль.
   Хижак був – сааг.
   А сааги не хиблять.
   Царна може побачити саага тільки раз у житті.
   Проте завжди впізнає.
   М'язи, що відповідають за дихання, встигли скоротитись.
   Видих…
   Прорвана поверхня води гойдалась, і бризки, якби вони були, ще б висіли в повітрі; проте сааги на здіймають бризок.
   І ніколи не хиблять.
   Цей – схибив.
   У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, – ратички царни ковзнули на гладенькому камені. І вона рефлекторно зробила рух, до якого її паралізована жахом голівка не додумалась би ніколи. Просто не встигла б.
   Вона сахнулась – і щелепи саага, ідеальне знаряддя для перегризання ший, зімкнулися не там, де мали.
   І замість гарячої крові в пащу хижакові полізла густа, пишна, цупка вовна її манишки, а ця царна була особливо кудлата.
   Частка секунди – вона бачила просто перед собою його каламутні, скажені, широко посаджені очі.
   Потім інстинкт, що діяв окремо від її бажань, скинув вовну. Залишив хижакові як викуп. Як жертву. Усі царни вміють жмутками скидати вовну, і чимало які з них завдяки цьому довше живуть.
   Може, сааг поперхнувся її манишкою. Може, він просто не повірив у те, що сталося, – бо царна бачить саага тільки раз, єдиний раз у житті!..
   Однак за мить вона вже мчала, і цокіт ратичок об каміння метався по Печері, відбивався від стін і вказував утікачці просвіти й щілини, і тому вона ні разу не спіткнулася, й не налетіла на сталагміт, і не скрутила витонченої шийки.
   Можливо, сааг переслідував її.
   Можливо.

* * *

   Паула прокинулась і якийсь час бездумно дивилась на прямокутник світла, що помалу сповзав зі стелі на стіну.
   Серце її калатало так, що підстрибував витканий на ковдрі гном. Паула не терпіла цієї ковдри – що за слиняві інфантильні мотиви, до чого тут гном, та ще й з такою мерзенною бородатою пикою…
   Вона схлипнула. У вухах їй і досі метався, вдаряючись об стіни, цокіт бентежних ратиць.
   Отже, це все-таки СТАЛОСЯ?
   Серце закалатало дужче, та Паула встигла накрити його холодною рукою розуму. Найстрашнішого якраз і НЕ СТАЛОСЯ. А тому немає самосвітних лишайників з неясного сну, а є тільки сонячний промінець, вульгарний гном на ковдрі, бурмотіння радіо на кухні і – ось, нате вам!..
   – Пауло, вставай!
   Стефанин голос видає легку застуду й дедалі більше роздратування. Густий тупіт – це тільки здається, що галопує сотня кінноти. Насправді то Митик ганяє м'яча, хоч дитині начебто давно пора бути в садку… І найкраще – разом з м'ячем…
   – Пауло, вставай!..
   Вона блаженно всміхнулася.
   Серце втишувалось. І висихав холодний піт. Зараз вона помиється, вип'є кави й подасться одержувати чергову прочуханку від Розганяя…
   Вона засміялась. Іншим разом така думка викликала б напад депресії, одначе зараз їй шалено подобається жити.
   – Пауло, спізнишся!..
   Гуркіт. Це Митик перекинув м'ячем табуретку, о, йому сподобається, він повторить…
   Так і є. Гуркіт. Паула потяглася.
   А от якби ви знали, думала вона, шматуючи на тарілці жовту грудку омлету. А от якби ви знали, що зі мною… та ну його. Не годиться весь час про це думати, але якби ви всі – і ти, Стефано, і твій Влай, що вже годину як пішов на роботу, і ти, Митику, малий вилупку…
   – Пауло, ти взяла червону заколку до зеленої сорочки?! Ти що, дальтонік?
   – Та я не помітила…
   – Їй-богу, Митика легше навчити, ніж тебе… Митику, негайно викинь муху.
   – Та вона вже здохла…
   – Тим більше викинь! Пауло, поміняй заколку негайно.
   – Дай каву допити…
   – Бігом-бігом, потім доп'єш, це одна хвилина… А то забудеш, так і підеш, без смаку, наче клоун…
   – Клоунів не їдять, – припустив Митик. – Клоуни не бувають зі смаком…
   Паула щасливо всміхнулася.
   Якби вони знали…
   Якби ви всі знали, думала вона, взуваючись перед дверима, де пришпилено було аркуш з яскравим фломастерним текстом: «Пауло! Йдучи, вимкни праску, плиту, кавоварку, телевізор! Не забудь годинник, бутерброд, гаманець, проїзний, перепустку! Перевір, чи замкнула вхідні двері!»
   Якби ви знали, наспівувала вона собі під ніс, розкланюючись у ліфті з сусідами. Якби ви…
   Двір заливало сонце. Паула міцно-преміцно заплющила очі, вдивляючись у червоне марево своїх зімкнутих повік. Якби ви знали… яке чудове життя. І яке воно ще чудовіше, якщо зрозуміти, ні, шкурою відчути, яке воно тоненьке…
   – Пауло!..
   Стефана звисала з балкона, потрясаючи білим згортком:
   – Пауло! Легше Митикові, їй-богу… На!
   Бутерброд у поліетиленовому пакеті гепнув на газон. Гойднулися ромашки.
   Вона спізнилася хвилин на двадцять.
   На сходовому майданчику стояв і курив Сава, оператор з чотирнадцятого каналу; іншим разом Паула шаснула б повз нього, не посмівши заговорити, але сьогодні гострий смак до життя звелів їй зупинитись, і усмішка вдалася сама собою:
   – Привіт!
   Усе, тепер Сава її запам'ятає. Тепер вона перестане бути для нього блідою асистенткою, яких на всіх поверхах телецентру хоч греблю гати. Тепер, можливо, при наступній зустрічі він сам привітається, перший…
   Наспівуючи й цокаючи каблуками, Паула пройшла на робоче місце; секретарка Лора метнула в неї лютий погляд:
   – Пауло!.. Щоб ти була здорова! Тебе Розганяй… Тебе пан Мирель уже… Ти йому інтерв'ю розшифрувала?
   Цілих півхвилини Паула гарячково міркувала, про що йдеться, і встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потім, полегшено зітхнувши, ляпнула об стіл бувалим у бувальцях дипломатом.
   – Навіщо так репетувати…
   Кришка дипломата розкрилася, вивільнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула ніздрями гостренького носика; Паула сторопіло дивилася в надра власного портфеля.
   Згори, просто під кришкою, просто на акуратному стосику розшифрованого інтерв'ю, лежав, закотивши каламутні очі, запашний сіро-коричневий оселедець. У трагічно розкритій пащі громадилися дрібні безглузді зубки; Паула повільно закрила дипломат. Лора дивилась очікувально.
   Паула зітхнула. Заплющила очі, здолала потужну огиду до всіх дітей планети, до цих безкарних, нахабних тиранів, що чинять свої неподобства з безневинним виразом на рожевих пичках. Скреготнула зубами, зиркнула на Лору:
   – Я зараз…
   Під некліпаючим здивованим поглядом вийшла з кімнати, процокала каблуками до білих дверей з силуетом елегантної дами; тут, злодійкувато озирнувшись, розкрила портфель і гидливо, двома пальцями, взяла оселедця за шорсткий хвіст.
   – Зар-раза мала…
   Паула не оселедця мала на увазі. Паула мала на увазі Митика, котрому, як завжди, все минеться безкарно.
   Якийсь час вона стояла посеред хромованого блиску та білих кахлів, погойдуючи на вису оселедцем, мов маятником. Потім зітхнула й опустила рибину на скляну поличку під дзеркалом; тепер оселедців стало два, й обидва смерділи нестерпно.
   Зі звуком водяного зливу з найближчої кабінки виплила строга бабуся – завідувачка архіву; на мить збентежившись, вона кинула погляд, призначений одночасно й Паулі, і її оселедцеві. Бабуся вийшла, не наважившись підійти до умивальника; Паула зітхнула, вийняла з портфеля перший аркуш розшифрованого інтерв'ю і ретельно, з милом, стала відпирати оселедцеву пляму під струменем гарячої води.
   – …Скажіть, Пауло Німробець, що за дивні міркування змушують мене й досі… нормальна людина ще два місяці тому вигнала б вас утришия!
   – Я передрукую.
   – Не треба!.. Я знайду, хто зробить цю роботу швидко й не підведе… А от як мені треба буде якусь справу провалити, тоді я надішлю вам особисте запрошення…
   Пан Мирель, успішний режисер, до якого давно й міцно прилипла кличка Розганяй, жовчно скривив губи. Паула мовчала; радість життя потьмарилась, пригнічена прочуханкою. Та щойно її перестануть лаяти – і там, за дверима задушливого кабінету, ранковий настрій повернеться знову.
   Пан Мирель ніби прочитав її думки.
   – Усе з вас скочується… наче з гуски вода. Говориш, говориш…
   Секунду Паула вирішувала, всміхнутися їй чи почервоніти. Вийшло і те й те.
   – Що ж, Німробець… До наступного проколу. Наступний великий прокол буде у вашій кар'єрі останнім… Ідіть у сімнадцяту студію, віднесіть оці касети й оцей текст… І, якщо на вашому шляху трапиться буфет, не надумайте загортати в папери пиріжок!
   Посеред сімнадцятої студії стояв, широко розставивши довгі ноги, оператор Сава. Навушники й мікрофон робили його схожим на пілота космічного корабля; Сава дивився у вічко камери, іноді обертався до асистента, і тоді крізь віконце апаратної Паула бачила вилицювате серйозне обличчя й мужнє пасмо волосся, що мальовничо спадало на лоба.
   – Пауло… Агов, Пауло!.. Іди скажи шефові, що ця касета не підходить…
   – Подзвони йому – чого мені бігати?
   – Тобі що, ноги відпадуть?! Бігом, туди-сюди… – другий режисер, що сидів за величезним пультом, не терпів на роботі ледарів. І він давно був переконаний, що від Паули було б більше користі, якби її посадити в біляче колесо й змусити в ньому бігати.
   Оператор Сава стяг з голови навушники й повісив їх на ручку камери.
   Паула всміхнулася. Другий режисер ні-чо-гісінько в житті не розуміє.
   Гарний настрій повернувся мелодією – джазовим ритмом цокання каблуків по коридору.

* * *

   …Прохолодний вітер Печери холодив їй шию й груди – на місці скинутої манишки зяяла тепер велика прогалина. Царна повела вухами; у просторому склепінчастому залі, повному соковитого моху, пасся невеликий полохливий табунець. Царна чула неголосне рипіння ратичок на камінцях, апетитний хрумкіт зелені, легке дихання двох десятків товаришок; чуття небезпеки жило десь дуже глибоко – спогад про страх змушував нервово здригатися чутливі напружені вуха.
   Її супутниці були спокійні. Хижаки рідко нападають на царн у великих залах; царна має неоціненну перевагу – швидкість; вона може метнутись у будь-який з безлічі ходів, і напасник приречений на невдачу…
   Кислуватий смак моху, запах вогкості з розколин, шарудіння крихітного хітинового панцира – пробирається у вузькій щілині незграбний світляний жук. Під темним склепінням рояться його побратими – вигадливий візерунок мерехтливих цяток. Та царні незвично дивитися вгору – й вона опускає морду до ріденького вже моху.
   Усе випасши, табунець перебирається в інший зал; мох розростається миттю, що більше його їдять, то краще він росте…
   Стара царна, відтиснута молодими до краю, до чорної діри проходу, різко втягла в себе повітря. І цей ледь чутний звук, вибившись із плетива інших звуків, змусив череду здригнутися.
   Кислуватий смак моху розтанув на язиці; юна царна смикнулась, і холодний вітер лизнув залисинку на її грудях.
   Табун вичікував, нашорошуючи вуха-мушлі, а стара царна, тремтячи всім тілом, непорушно вдивлялася в чорний прохід. І це спантеличило череду – при найменшій небезпеці царна тікає, а якщо вона непорушна, то небезпеки немає, є тільки можливість, тільки передчуття лиха…
   Передчуття… Царна з залисиною одразу згадала жах смерті.
   Схруль?
   Близько?
   На щастя, сааг не нападає на табун. Сааг не любить тісноти, він вибирає самотніх тварин, він нікому не дає змоги глянути на себе двічі…
   І тому така неймовірна була наступна мить, коли з чорної пащі бічної печери разом з хвилею повітря вирвалося чорне гнучке, стрімке тіло.
   Табун, здолавши секундний параліч, кинувся врозтіч, однак стара царна була приречена.
   Вона була приречена з самого початку – коли, відчувши саага в темряві коридору, заціпеніла зі страху; тепер вона теж хотіла тікати, проте в час, необхідний їй, щоб рвонути з місця, уклалось би аж три саагові стрибки. Реакцією сааг набагато перевершує будь-яку жертву; старій царні лишилася єдина мить життя.
   Але сааг вирішив інакше.
   Через секунду стара царна вже мчала, плутаючи ходи, кидаючись у прогалини, вказані відлунням ратиць; вона дихала страхом і тому ще не збагнула, що врятувалася. Нещадний сааг чомусь кинув легку, певну, самою долею визначену жертву.
   Зате царна з прогалиною на грудях, що дременула в один з бічних коридорів, учула за собою характерний свист повітря, що його розсікав, розтинав могутній стрімкий звір.
   Три чи чотири її подруги метнулися в бічні ходи – сааг не звернув.
   Глухий стукіт ратиць об каміння раптом урвався – під ноги ліг суцільний килим висхлого торішнього моху; слабкого шереху від її бігу виявилося мало, щоб ловити згуки й миттю орієнтуватися.
   Сааг відчув розгубленість жертви й ривком скоротив відстань.
   Царна мчала майже наосліп, щомиті ризикуючи налетіти на стіну й розтрощити собі череп; рано чи пізно коридор заверне. Чи закінчиться глухим кутом, і тоді краще вдаритися об камінь, аніж умерти на вигнутих саагових зубах. Вітер бив у незахищені груди, і царні здавалося, що на її шиї вже змикається кістяне знаряддя вбивства.
   Удар…
   Цілу частку секунди вона вважала себе мертвою. А потім у вічі вдарило світло.
   Її біг перепинила не кам'яна стіна. Лігво вогненних жуків – тугий мішок з волосяними стінками; жучихи все життя плетуть його з підібраних шерстинок, щоб перед смертю відкласти яйця. Личинки світляних жуків не мерехтять у темряві – вони палають так яскраво, що аж боляче очам; сааговим очам, зірким у темряві, боляче особливо.
   Царна пробила волосяний мішок, полетіла шкереберть, знову схопилася на тремтячі ноги – серед розсипів оліїстих ядучих зірок. З пошкодженого гнізда лавиною сипалися личинки; в печері розлігся рик, сповнений болю та люті, – і царна побачила саага зблизька, вдруге в житті.
   Мить.
   Морда, що складалася, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп, величезні роздуті ніздрі – він чує її запах!.. Засліплені яскравим світлом каламутні очі.
   Ще частка миті – й сааг кинувся знову, керуючись тільки нюхом; у білому сяйві розкиданого жучого лігва царна рвонула в боковий, неймовірно вузький прохід. Занадто вузький для величезної туші саага.
   Роздратований крик звіра, що вдруге упускає здобич.
   Удруге – бо царна знала, що це саме ТОЙ сааг. Відчувала мокрою тремтячою шкурою.

* * *

   Сонячний промінь сповз зі стелі на стіну.
   Паула лежала, відчуваючи, як липне до тіла пітна нічна сорочка.
   Її нудило. В роті стояв огидний металевий присмак, раз у раз доводилось ковтати слину. М'язи боліли, наче від тривалої виснажливої праці.
   – Пауло!.. Спізнишся!..
   Вона схлипнула.
   За що?!
   Уникнути небезпеки – щастя, але кошмар, що повторюється ДВІЧІ?!
   – Па-ауло!..
   Лунко гахнула хлопавка. З-під дверей потягло збіглим молоком.
   Притиснувшись лобом до вікна автобуса, вона бездумно множила номери машин, що пропливали мимо.
   Автобус ледве повз на гору, він нагадував важкого, ситого звіра, що сопе від найменшого зусилля; ніч одсувалася від Паули, затягалася туманом, яскраві спогади відходили, проте липкий піт лишався.
   Вервечкою промайнули велосипедисти – душ десять, усі яскраві, мов іграшки на вітрині.
   Пливла над тротуаром величезна надувна гусениця. Це тупали на екскурсію дітлахи, й кожне урочисто тримало по одній пластмасовій ніжці; гусениця підстрибувала над їхніми головами, мов жива. Перехожі оберталися.
   Торговець папугами, що примостився коло автобусної зупинки, вловив похмурий Паулин погляд. Променисто всміхнувся, поплескав долонею по клітці, рекомендуючи свій товар як найкращий засіб од депресії.
   Паула здригнулася, бо хлопець, що йшов по проходу, зачепив її газетою; хлопець попросив вибачення, й по очах було видно, що він не проти завести розмову, проте Паула не відповіла. Саме цієї миті під вікном пропливла, обганяючи автобус, непримітна біленька машина з емблемою Робочої глави на даху та на дверцятах.
   Паула заплющила очі, одначе клята уява вже підсувала картинку – залитий сонцем дворик, газон з ромашками… І оця ось машина коло під'їзду. І виносять щось, укрите простирадлом, і злякано перезираються сусідки: «Така ж наче здорова була, молода… Чого це?» – «Не пощастило…»
   Не пощастило.
   Хоч насправді, звісно, пощастило. Двічі уникнути певної смерті – з цим, здається, до психотерапевта йдуть…
   Паула скривилася. Вона завжди дивувалася людям, здатним говорити «про це» зі сторонніми. Не з другом і не з родичем, а з геть чужою, професійно співчутливою людиною… Ні, соромно.
   Заґавившись, вона проїхала потрібну зупинку.
   Годині об одинадцятій її покликав до себе Розганяй; на його захаращеному столі парувала чашечка кави. Паула байдуже дивилась, як загортається спіралями, тане білими язичками запашна кавова пара.
   – Німробець… Ти мене слухаєш чи ні?
   Паула перевела погляд на червону напористу фізіономію Розганяя. У лабіринтах Печери він напевно хижак. Навряд чи сааг – але схруль, щонайменше зелений схруль…
   Ця думка її злякала. Не тому, що вона боялася схрулів, – вона боялася ненормальності. Жодна нормальна людина не стане вдень міркувати про світ Печери. Це дозволено хіба що підліткам у період статевого дозрівання, та й то вони цього соромляться…
   – Егей, Пауло… Ти чого?
   – Нічого… – вона опустила очі. – Зроблю…
   – Маєш три дні. Бо ми й так не вкладаємося в терміни… Потрібні статті шукай у торішньому «Театрі». У «Сюжетах». Крім того, недавно щось було в «Пліткарці»… Фігура він помітна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, візьми касети з виставами, якісь аматорські зйомки, все пригодиться…
   – Він мені не дасть, – сказала Паула похмуро.
   У Розганяя злетіли вгору брови:
   – Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?… Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем'єру, ну, що хочеш…
   – Остання його прем'єра – лабуда без солі, – так само гірко повідомила Паула. – Усі бігають і галасують, то голосніше, то тихіше…
   – Плювати, – Розганяй смачно відсьорбнув з кавової чашечки. – Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар'єру – вчися.
   Паула зітхнула.
   В офісі працював телевізор; секретарка Лора закінчила телефонну розмову, кинула слухавку, радісно кивнула Паулі:
   – Зараз наш новий анонс ітиме, хочеш глянути?
   З екрана всміхалася дикторка третього каналу, Паула її знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в міській адміністрації, про новий проект озеленення околиць, про відкритий Ярмарок ідей під патронажем Гуманітарного університету; Паула розглядала її жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацкані, ніби спеціально створеною для мікрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, і мільйони приємно вражених глядачів думали, що вона дивиться їм просто у вічі. Насправді ж дама дивилася на рухомий рядок підказувача.
   Секундна пауза; чарівне обличчя вкрилося професійним смутком:
   – Міська служба охорони здоров'я з жалем повідомляє, що сьогодні вночі пішов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмінним мером столиці цілих десять років, аж до торішніх виборів… Пан Сухич не страждав на смертельні хвороби, однак солідний вік – йому виповнилося вісімдесят два роки – став причиною загального ослаблення організму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятій годині ранку відбудеться жалобна хода, і городяни, які бажають скласти останню шану заслуженому співвітчизникові, можуть з'явитися на дев'яту тридцять до будинку мерії…
   – Пауло, що таке? – здивовано запитала секретарка Лора. «Сон Паули Німробець був глибокий, і смерть настала природно».
   Паула ковтнула солону слину:
   – Слухай…
   Вона майже наважилася спитати, чи немає в Лори знайомого психоаналітика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромітне. А з Лорою ще працювати й працювати…
   Якщо, звісно, Розганяй не виконає своєї погрози й не вижене недбалу асистентку Німробець у три з половиною шия.
   – Слухай, Лоро… Мені тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологічної драми… Ти на нього не маєш ніяких виходів? Ну, знайомих там…
   Лора дивилася недовірливо. У Лори був чудовий нюх – вона прекрасно зрозуміла, що найголовнішого Паула так і не запитала.
   – Кович? Не знаю, що тобі… А, на п'ятому каналі є такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, він колишній актор і якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогодні мов у воду опущена?
   Хороший хлопець Стесь повів її курити на сходовий майданчик.
   Зрідка прикладаючись – з чемності – до цупкого смердючого фільтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарічний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулює димучою сигаретою.
   – Кович?…
   Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрішнім драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупі й до краю багатозначні, служили всього-на-всього ріденьким кріпильним прошарком.
   – Кович… М-м-м. Час іде, а люди нічого не вчаться. Нічого, – Стесь примружився, міряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий і вивірений; Паулі раптом спало на думку, що такий примружений крізь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кіно.
   – Кович… Уся ця отара ідіотів. Усе однакове, й вони кричать те, що кричить сусід… А я, дівчинко, – він раптом нахилився вперед, свердлячи Паулу очима, – а я ніколи в житті нікому гузно не лизав. Так і запиши.
   Запишу, похмуро подумала Паула.
   Стесь докурив. Задумливо кинув недопалок у залізну урну, не влучив, скептично стис губи:
   – Кович… Лайно твій Кович. Падлюка й провокатор. У нас таких люблять…
   Він раптом узяв Паулу за ґудзик. Замисленим довірливим жестом:
   – Ти, дівчинко, бережи честь змолоду. Ти, бачу, така гарна… Повнісінько ідіотів, тільки й думають… А ти пам'ятай! – він випустив Паулин ґудзик, щоб повчально підняти пальця.
   Паула похмуро кивнула.
   Після обіду Розганяй вилаяв її за старі фільми, які вона мала привезти з фільмотеки й не привезла. Фільмотека була за два квартали від студії – Паула пішла пішки, і буйний переможний травень усіма силами атакував тугу, що гніздилася в її душі. Атакував і домігся певного успіху – побачивши в дзеркалі вітрини своє кисле бліде, похнюплено зморщене лице, Паула засоромилася й скоренько зобразила усмішку. Пам'ять м'язів – а її обличчя добре пам'ятало, як усміхатися, – визволила в душі резерви оптимізму; переступаючи поріг фільмотеки, Паула вже наспівувала. Бо довгий смуток стомлює. Бо сьогодні вночі її чекає спокійний сон без сновидінь, і завтра, і післязавтра, а потрапивши, зрештою, в Печеру, вона більше ніколи в житті не зустріне саага.
   Жодного.
   За законом статистики.
   І вона розсміялася, і так, з милою усмішкою, вислухала повідомлення бабусі-фільмотекарки, що замовлених фрагментів немає і ще довго не буде. Бабусі було ніяково, вона раз у раз знизувала похилими плечима:
   – Якийсь дурень в апаратній пиво розгатив, літрову пляшку… А вони пива нанюхалися – й показилися. Щурі. Видно, нализалися, все пожерли, ну геть усе поперегризали, ніщо не працює, світла нема, приїдуть монтери – підлогу здиратимуть… Щурі, вони від пива подуріли. Раніше дротів не гризли, а тепер отаке… Отож, дівчинко, не буде замовлень, з тиждень іще не буде, тут зранку такий тупіт з-під підлоги чувся – страшне…
   Усмішка на Паулиному обличчі помалу зів'яла. Подякувавши бабусі-фільмотекарці – цікаво, за що, за добру звістку?! – вона побрела назад і, побачивши в дзеркальному склі шикарної машини своє охоплене розпачем лице, навіть не спробувала розгладити зморшку на лобі. Та ну, яка різниця…