Страница:
"Перш за все треба добратися до рубки керування й перевiрити, як працюють механiзми".
Кожен сантиметр шляху давався цiною болю й вiдчайдушних зусиль. Вектор сили тяжiння був спрямований майже паралельно коридору, i Стафо доводилося нiби дертися вгору по вертикальнiй стiнi. На щастя, стiнки коридору мали поруччя. На поруччях - насiчки, за них можна вхопитися. Але вiдстань мiж двома сусiднiми насiчками - метр. Величезна вiдстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькiй поверхнi поруччя.
"Ех, конструктора б сюди", - з люттю подумав Стафо.
Нарештi, двiчi зiрвавшись з першої ж насiчки - падав так, що аж перехоплювало подих, - Стафо здогадався ставити ногу на одну насiчку i потiм уже пiдтягатися до другої, сусiдньої. Дуже заважав комбiнезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повiтря. Вiн чудово розумiв, що тiльки завдяки стисненому повiтрю вiн витримує перевантаження. А прискорення сили тяжiння - штурман це вiдчував- дедалi зростало. I тому треба було поспiшати. Якщо вiн зараз не вибереться звiдси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравiтацiйному мiшку.
Дiставшись насiчки, Стафо поставив на неї ноги, мiцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе вiн боявся зiрватися: впасти з другої насiчки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо нiяк не мiг пригадати, як вiн дiстався штурманської рубки. Останнi метри шляху вiн перебував у якомусь забуттi, i на гранi свiдомостi його утримував тiльки бiль у долонях, що перетворилися в суцiльнi кривавi пухирi.
Ледве залiзши в штурманське крiсло i ввiмкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо вiдчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.
Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в крiслi, влаштовуючись позручнiше. Дихалось важко, в грудях хрипiло.
Роб! Роб! Як вiн мiг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, i за кiлька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.
- Де ти був, Роб? - спитав Стафо повiльно, насилу ворушачи розпухлим i важким язиком.
- У кают-компанiї.
- Що ти робив?
- Лежав.
- Лежав? Чому?
- Не мiг пiдвестися - щупальця пiдгиналися.
- А зараз?
- Стало лiпше.
"Ось що означає самонастроювальна система! - подумав Стафо. - Вона автоматично пристосувала Роба до умов пiдвищеного тяжiння. I чому людський органiзм такий недосконалий!"
- Але чому ви тут? - спитав Роб байдуже: роботу невластивi емоцiї. Адже ви, як i всi, мали зараз перебувати в бiованнi?
- Про це потiм, - нетерпляче вiдповiв Стафо, - а зараз принеси менi манiпулятор.
- Для умов з пiдвищеним тяжiнням?
- Авжеж.
Незабаром робот незграбно ввiйшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; вiд неї навсiбiч стирчало багато важелiв i трубок. Вiн пiдсунув манiпулятор впритул до крiсла, в якому лежав безпорадний Стафо.
Нарештi Стафо мiг пересуватися! Його побите, ниюче тiло перебувало тепер усерединi складного механiзму, що ним вiн, Стафо, мiг командувати. Пiд руками - широка прямокутна планка, поспiль усiяна яскрiючими рiзнобарвними кнопками.
Отже, за дiло! Перш за все - в штурманську рубку. За командою Стафо манiпулятор витяг його праву руку в напрямi штурманського пульта. Ввiмкнув кругове спостереження. На екранi виникло вузьке струнке тiло "Репати". Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась i здавалася живою. Бiля бокових дюз - з них вихоплювалось довжелезне слiпуче полум'я - хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всi iншi частини корабля, а особливо нiс, були щiльно вкутанi червоним туманом. Ледве одiрвавши очi вiд фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незлiченними щупальцями манiпулятора, попрямував до головної рубки.
Його зустрiв звичний басовитий гул авто-фiксатора. Але саме вiн зворушив Стафо до слiз. Отже, "Рената", попри все, живе й досi. Вона обережно несе його заснулих товаришiв, мацаючи поперед себе простiр i розпорошуючи зустрiчнi метеори й метеорити, його друзi прокинуться через тридцять вiсiм дiб. I Марiйка теж. А вiн, чи доживе вiн доти? Останнiм часом Стафо вiдчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.
Лампочки на торцях обчислювальної машини блискавично спалахували i гасли - машина вирiшувала завдання, що його їй поставив Стафо - уточнити час гальмування "Ренати".
Роб принiс попоїсти - вiн приготував обiд сам. Вiн не забув навiть червоного перцю до борщу!
Щоб не мати справи з манiпулятором, штурман попросив Роба погодувати його.
Штурмана дуже непокоїли ясна - вони розпухли i весь час кровоточили. Приловчившись, Стафо з допомогою манiпулятора нахилився до невеликого овального дзеркальця, вмонтованого в пульт. Так... Так... Треба попросити Роба, щоб принiс аптечку. А це що? Звiдки бiлi нитки? Звiдки вони могли взятись у шоломi? I як багато їх у волоссi! Першої митi Стафо просто не збагнув, що це не бiлi нитки, а сивина.
Електронна машина змовкла. Робот пiднiс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вдивився й радiсно скрикнув: за вточненими розрахунками час гальмування "Ренати" мав складати бiля двадцяти п'яти дiб. Отже, через двадцять п'ять днiв "Рената" зупиниться, зависне, мов порошинка, в самому центрi невiдомого силового поля, що полонило її.
***
Останнiми днями Стафо безперервно вiдчував холод, його морозило, хоч вiн i вмикав термотканину. Вiн зовсiм знесилився i часто мимоволi засинав. Ось i зараз вiн поринув у не мерехтiння. Стрiмко наростаючи, воно запнуло для Стафо весь свiт. Вiн спробував крикнути, але губи й язик здерев'янiли й стали неслухняними. Голова запаморочилась, i Стафо вiдчув, що летить у бездонну прiрву.
***
"...Отже, через чотири днi "Рената" зупиниться. Але вже тепер сила тяжiння лише трохи перевищує земну. Якби не загальна кволiсть пiсля магнiтного шоку, я мiг би вiльно ходити по каютi. Пiсля того, як Роб перенiс мене сюди з поверхнi "Ренати", я кiлька днiв перебував на гранi мiж життям i смертю. Якщо я не доживу до "воскресiння" екiпажу, хай капiтан дiзнається про те, що вiдбувалось на борту "Ренати", з мого щоденника..." Стафо вiдклав ручку вбiк i задумався. Вiн з насолодою поворушив руками. Не треба користуватися манiпулятором. Зник той принизливий стан, коли почуваєш себе, як муха на липучцi. Стафо знову взявся за ручку.
"...Здається, менi пощастило розгадати таємницю хмари. Це - надзвичайно потужне магнiтне поле. Певно, цим можна пояснити гальмування "Ренати". Зорелiт потрапив у магнiтне поле колосальної сили, породжене зорями. Воно й викликало гальмування корабля. При цьому в оболонцi й металевих частинах "Ренати" могли виникати струми Фуко, що й було причиною заклинення дверей i люкiв. Дiєю магнiтного поля на органiзм пояснюється й сонливiсть багатьох членiв екiпажу. Але чому ж в такому разi прилади не показали наявностi магнiтного поля? Вони - як це не парадоксально! - виявились занадто чутливими для магнiтних полiв такої сили. Коли трохи оклигаю, я перевiрю свою гiпотезу: переведу магнiтометр на менш чутливу шкалу".
Стафо пiдвiвся з-за столу й спробував пробитися по кiмнатi. Трохи паморочилась голова. В кутку стояв непотрiбний уже манiпулятор. Роб крокував поруч штурмана, ладен в будь-яку хвилю пiдтримати його.
Вперше за багато днiв Стафо по-справжньому мiцно заснув. Прокинувшись, вiн спочатку не мiг второпати, що сталося. Вiн чомусь висiв у повiтрi, поруч плавала ковдра. Стафо зробив рiзкий рух, намагаючись схопити ковдру, i боляче стукнувся лiктем об стiнку. Це його привело до тями.
Невагомiсть!
Вiн кинувся до головного пульту. Бiчнi дюзи вже автоматично вимкнулися - зникла сила тяжiння магнiтного поля. Отже, "Рената" перестала падати, тепер вона в самому центрi величезної "потенцiальної ями", з якої ще доведеться вибиратися.
Стафо став на транспортер i помчав у бiозал. Вiн одвик вiд стану невагомостi i тепер вiдчував себе незграбним. Замiсть того, щоб iти по пругкому пластику пiдлоги, йому доводилося пересуватися, перебираючи руками спецiальнi поруччя. А Роб швидко пристосувався до стану невагомостi. Точно розраховуючи iнерцiю i вiдштовхуючись своїми пружними щупальцями, вiн робив величезнi стрибки.
Ось i бiозал. Стафо перехопило подих. Десь тут, за одними з дванадцяти дверей, мiцно спить Марiйка. Ранiш як за добу вiн побачить її.
Стафо повiльно пiдiйшов до перших дверей. Вiн знав, що за добу до виходу людини з бiованни починають дiяти прилади, що стимулюють життєдiяльнiсть органiзму. Коли починає пробуджуватися органiзм, на кожних дверях спалахує циферблат годинника. I годинникова стрiлка, бiгаючи по колу, свiдчить про те, що в бiованнi все вiдбувається нормально.
Але циферблати чорнi, як i в попереднi днi, коли Стафо приходив сюди.
Що ж трапилось? Може, вiн збився з лiку днiв?
- Роб, скiльки часу минуло, вiдколи ввiмкнули бiованни?
- Тридцять дев'ять дiб двi години одинадцять хвилин.
Тут щось не гаразд, ванни не працюють на пробудження! Що ж робити? Механiзм дiї бiованн йому невiдомий.
"Почекаю ще трохи", - вирiшив розгублений Стафо.
Здавалося, низька стеля бiозалу опустилася ще нижче й давить, заважає дихати.
Стафо послав Роба по їжу. Попоївши, трохи подрiмав, зависнувши в повiтрi. Прокинувшись, лихоманково оглянув усi дверi: на жодних не спалахнув циферблат.
Минав час. Мертва тиша тиснула на барабаннi перетинки.
"Якби я був у бiованнi, то принаймнi загинув би разом з усiма. А так умру на самотi й заберу з собою таємницю "Ренати". Навряд чи мiй щоденник потрапить до рук людини чи якiйсь розумнiй iстотi. Вибратися з цiєї пастки, мабуть, неможливо..."
Але що це? Стафо не повiрив своїм очам. Спочатку на одних, потiм на других дверях спалахнули блакитнi кола циферблатiв, i стрiлки - вузькi пучечки, що їх випромiнювала, рiвномiрно обертаючись, частинка радiоактивного кобальту, - почали рухатись. Вони рухатимуться цiлих вiсiмнадцять годин. Але чому не спалахують iншi циферблати?
Болiсна тривога й невiдомiсть стиснули серце. Сидiти в цьому порожньому похмурому залi й чекати - нi, це нестерпно!
Повiльно перебираючи руками, вiн попрямував до виходу, щомитi озираючись. Але свiтились лише два кола...
Флагманська рубка зустрiла його напруженою тишею. Звичне гудiння автофiксатора лише пiдкреслювало її. Стафо перш за все поглянув на магнiтометр - напередоднi вiн з допомогою Роба переправив його на новий масштаб вимiрювання.
Так i є! його здогад правильний: "Рената" перебувала в центрi (чи бiля одного з полюсiв) надзвичайно потужного магнiтного поля.
- Давай-но, Роб, перевiримо чутливiсть радiопульта, - звернувся Стафо до робота, що непорушно стояв у кутку. - Допоможи менi.
- Слухаю.
Гiгантським стрибком Роб перелетiв до штурмана.
Кiлька годин вони розбирали й перевiряли радiопульт. Потiм Стафо писав щоденник. Постiйна сонливiсть зникла, Стафо був дуже збуджений. Хотiв було трохи поспати, та де там!
Нарештi, глянувши на годинника, вiн вирiшив: настав час!
Свiтились лише два циферблати. Стрiлки на годинниках пробудження вже оббiгали останнє коло.
Страшенно збуджений Стафо позирав на дверi, гадаючи, з яких вийде Марiя. А Роб поводився напрочуд спокiйно. Вiн непорушно висiв у повiтрi, тримаючись одним щупальцем за настiнну штангу.
***
Петро Брагiн глибоко зiтхнув i розплющив очi. Вiн горiлиць лежав у ваннi, бiорозчин ледь помiтно коливався, лоскочучи пiдборiддя. Тiло затерпло, але ворушитися ще принаймнi з годину не можна. Руки й ноги м'яко тримали численнi щупальця.
Голова пiсля анабiозу була напрочуд ясна й невагома.
"Мабуть, я вийду звiдси останнiм, - подумав капiтан. - Адже я й Iскра Гор зайшли в бiованни позаду всiх". Правда, не з'явився Стафо. Вони чекали його до останньої митi - до третього аварiйного сигналу.
Рiвень бiорозчину поступово знижувався. Щупальця слабшали. Капiтан з насолодою поворушив руками.
"Перш за все - причини гальмування "Ренати". Зовнiшнiй огляд корабля. А для початку - прогулянка на яхтi для всього екiпажу", - i капiтан усмiхнувся.
З цiєю посмiшкою Петро Брагiн вийшов з бiованни. Вiн здивовано озирнувся. Iскра Гор?.. А де ж решта?
- Здрастуйте, капiтане.
Хто це? Нова людина на ракетi? Зiгнутий, смуглявiсть ще бiльш пiдкреслює худючiсть. Сивi пасма волосся - i майже юнацьке обличчя. Невже це... Не може бути! Але ось чоловiк посмiхнувся, i в капiтана щезли всi сумнiви.
- Стафо!
- Здрастуйте, капiтане, - повторив штурман з дивною застиглою посмiшкою. - А де ж решта?
Пiвтори години ретельного огляду нiчого не дали. Iскра Гор уважно перевiрив всi зовнiшнi системи бiованн. Реле часу було справне, однак не вмикалось на пробудження. Це могло означати лише одне: пошкодження треба шукати не тут, а там, за цими масивними дверима. Але їх не можна вiдчиняти, це загрожує заснулому органiзмовi. В земних умовах - iнша рiч. Там є для цього спецiальнi пристрої.
- В чому причина - не уявляю, - потиснув плечима Iскра Гор, доповiвши капiтановi про результати огляду.
- Дивно, - задумався капiтан.
- Це воно, це, мабуть, воно, кляте, - порушив тяжку мовчанку хрипкий шепiт Стафо.
Поки Iскра Гор перевiряв зовнiшнi схеми бiованн, штурман перебував у якомусь зацiпенiннi, лише очi його лихоманково слiдкували за Iскрою. Так само мовчки Стафо вислухав коротку доповiдь Iскри капiтановi.
- Це воно, - з глибокою переконанiстю повторив Стафо.
- Що ж це, Стафо? - капiтан спiвчутливо подивився на штурмана - його змарнiле обличчя палахкотiло гарячковим рум'янцем.
- Це - магнiтне поле!
I Стафо детально розповiв капiтановi й Iскрi про своє вiдкриття. Роб, за його наказом, наводив безлiч цифр та iнших даних рiзноманiтних вимiрiв, що були проробленi за час, поки "Рената" падала в магнiтну "яму".
- Найвiрогiднiше, магнiтне поле заклинило внутрiшнi реле бiованн. Це тiльки вам двом пощастило уникнути цього - певно, коли ви заходили в бiованни, то вже змiнилась потужнiсть магнiтного поля.
- Ввiмкнути реле пробудження ми змогли б тiльки на Землi, - сказав Iскра, - але до Землi далеко.
- А що як спробувати вiдкрити ванни? - Стафо переводив погляд з капiтана на Iскру. - Якщо є хоча б один шанс iз тисячi... Краще вже нам усiм разом...
- Нi, - рiзко вiдповiв капiтан. - Ми не можемо ризикувати життям своїх товаришiв. Поки вони в анабiозi, їм нiщо не загрожує. - Капiтан помовчав. Ми повиннi вирватися з пастки й урятувати наших товаришiв.
"Вирватись... - подумав Стафо. - А як з неї вирватись?"
Минуло кiлька днiв. Маленький екiпаж "Ренати", за наказом капiтана, жив звичним життям. Зробили навiть прогулянку на яхтi по Чорному морю.
Весь час люди напружено думали, як вирватися з полону. Що для цього зробити? Ввiмкнути на повну потужнiсть всi дюзи - головнi, аварiйнi, посадочнi? Спалити все пальне - до останнього грама...
Капiтан ще раз глянув на шкалу магнiтометра i похитав головою:
- Це нiчого не дасть.
Погляд його зупинився на картинi, написанiй просто на пластику стiни, над радiопультом. Це була єдина картина в головнiй рубцi. З Уральського ракетодрому стартував планетолiт "Волга" - перший корабель, що досяг Венери з людиною на борту. Вдалинi видно радiснi обличчя людей, що проводжають ракету в невiдому путь. Але капiтан вглядався не в планетолiт, не в ажурнi банi й вежi ракетодрому... Другий план картини зображував маятниковий годинник на тлi величезної земної кулi.
Капiтан кинувся до столу. Олiвець лихоманково заковзав по паперу. Формула Жуковського... Реактивна сила струменя. Рiвняння Цiолковського. Цифри, цифри... Нарештi капiтан здогадався ввiмкнути електронну машину. Рiзнокольоровi мiкролампочки на нiй одразу ж заморгали, нiби розумiючи капiтанову нетерплячку. Брагiн читав результати просто з перфострiчки.
Перемога! Всiма десятьма пальцями вiн почав натискати кнопки виклику. За кiлька хвилин у рубку вбiгли розгубленi Iскра й Стафо. Слiдом за ними вкотився Роб (решта роботiв перебували на своїх мiсцях).
- Маятник! Маятник! - голосно повторював капiтан, сяючи.
Капiтанова iдея була проста до неймовiрностi: розгойдати "Ренату" на зразок гiгантського маятника. Розгойдати її навколо мертвої точки, починаючи з малих коливань, поступово збiльшуючи розмах. I тодi "Рената" врештi-решт повинна вискочити, як стрiла, з магнiтної пастки.
- Чудово! - не стримався Стафо.
- Але, певно, час розгойдування...-Iскра затнувся.
- Авжеж,- зiтхнув капiтан,- часу мине багато. Я накинув уже...
- I скiльки? - видихнув штурман.
- Бiля дванадцяти рокiв.
- Але це єдина можливiсть вирватися, i можливiсть реальна, - сказав Iскра Гор.
Кожен у рубцi перебував на своєму мiсцi. За пiлота був Стафо. Iскра Гор низько схилився над пультом слiдкуючої системи.
Оглянувши товаришiв, капiтан ввiмкнув екран кругового спостереження. Червонястi магнiтнi хмари, мов живi, ворушились на поверхнi зорельота. Вони сповзали до корми i зривалися з неї, скажено обертаючись. Нерухомо горiли холоднi зорi. Здавалося, струнке тiло "Ренати" тремтить од напруги, набираючи швидкостi. З iї дюз вихоплювалося слiпуче багатокiлометрове полум'я...
"Рената" почала свiй страшенно далекий шлях до рiдної Землi.
Кожен сантиметр шляху давався цiною болю й вiдчайдушних зусиль. Вектор сили тяжiння був спрямований майже паралельно коридору, i Стафо доводилося нiби дертися вгору по вертикальнiй стiнi. На щастя, стiнки коридору мали поруччя. На поруччях - насiчки, за них можна вхопитися. Але вiдстань мiж двома сусiднiми насiчками - метр. Величезна вiдстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькiй поверхнi поруччя.
"Ех, конструктора б сюди", - з люттю подумав Стафо.
Нарештi, двiчi зiрвавшись з першої ж насiчки - падав так, що аж перехоплювало подих, - Стафо здогадався ставити ногу на одну насiчку i потiм уже пiдтягатися до другої, сусiдньої. Дуже заважав комбiнезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повiтря. Вiн чудово розумiв, що тiльки завдяки стисненому повiтрю вiн витримує перевантаження. А прискорення сили тяжiння - штурман це вiдчував- дедалi зростало. I тому треба було поспiшати. Якщо вiн зараз не вибереться звiдси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравiтацiйному мiшку.
Дiставшись насiчки, Стафо поставив на неї ноги, мiцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе вiн боявся зiрватися: впасти з другої насiчки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо нiяк не мiг пригадати, як вiн дiстався штурманської рубки. Останнi метри шляху вiн перебував у якомусь забуттi, i на гранi свiдомостi його утримував тiльки бiль у долонях, що перетворилися в суцiльнi кривавi пухирi.
Ледве залiзши в штурманське крiсло i ввiмкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо вiдчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.
Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в крiслi, влаштовуючись позручнiше. Дихалось важко, в грудях хрипiло.
Роб! Роб! Як вiн мiг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, i за кiлька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.
- Де ти був, Роб? - спитав Стафо повiльно, насилу ворушачи розпухлим i важким язиком.
- У кают-компанiї.
- Що ти робив?
- Лежав.
- Лежав? Чому?
- Не мiг пiдвестися - щупальця пiдгиналися.
- А зараз?
- Стало лiпше.
"Ось що означає самонастроювальна система! - подумав Стафо. - Вона автоматично пристосувала Роба до умов пiдвищеного тяжiння. I чому людський органiзм такий недосконалий!"
- Але чому ви тут? - спитав Роб байдуже: роботу невластивi емоцiї. Адже ви, як i всi, мали зараз перебувати в бiованнi?
- Про це потiм, - нетерпляче вiдповiв Стафо, - а зараз принеси менi манiпулятор.
- Для умов з пiдвищеним тяжiнням?
- Авжеж.
Незабаром робот незграбно ввiйшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; вiд неї навсiбiч стирчало багато важелiв i трубок. Вiн пiдсунув манiпулятор впритул до крiсла, в якому лежав безпорадний Стафо.
Нарештi Стафо мiг пересуватися! Його побите, ниюче тiло перебувало тепер усерединi складного механiзму, що ним вiн, Стафо, мiг командувати. Пiд руками - широка прямокутна планка, поспiль усiяна яскрiючими рiзнобарвними кнопками.
Отже, за дiло! Перш за все - в штурманську рубку. За командою Стафо манiпулятор витяг його праву руку в напрямi штурманського пульта. Ввiмкнув кругове спостереження. На екранi виникло вузьке струнке тiло "Репати". Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась i здавалася живою. Бiля бокових дюз - з них вихоплювалось довжелезне слiпуче полум'я - хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всi iншi частини корабля, а особливо нiс, були щiльно вкутанi червоним туманом. Ледве одiрвавши очi вiд фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незлiченними щупальцями манiпулятора, попрямував до головної рубки.
Його зустрiв звичний басовитий гул авто-фiксатора. Але саме вiн зворушив Стафо до слiз. Отже, "Рената", попри все, живе й досi. Вона обережно несе його заснулих товаришiв, мацаючи поперед себе простiр i розпорошуючи зустрiчнi метеори й метеорити, його друзi прокинуться через тридцять вiсiм дiб. I Марiйка теж. А вiн, чи доживе вiн доти? Останнiм часом Стафо вiдчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.
Лампочки на торцях обчислювальної машини блискавично спалахували i гасли - машина вирiшувала завдання, що його їй поставив Стафо - уточнити час гальмування "Ренати".
Роб принiс попоїсти - вiн приготував обiд сам. Вiн не забув навiть червоного перцю до борщу!
Щоб не мати справи з манiпулятором, штурман попросив Роба погодувати його.
Штурмана дуже непокоїли ясна - вони розпухли i весь час кровоточили. Приловчившись, Стафо з допомогою манiпулятора нахилився до невеликого овального дзеркальця, вмонтованого в пульт. Так... Так... Треба попросити Роба, щоб принiс аптечку. А це що? Звiдки бiлi нитки? Звiдки вони могли взятись у шоломi? I як багато їх у волоссi! Першої митi Стафо просто не збагнув, що це не бiлi нитки, а сивина.
Електронна машина змовкла. Робот пiднiс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вдивився й радiсно скрикнув: за вточненими розрахунками час гальмування "Ренати" мав складати бiля двадцяти п'яти дiб. Отже, через двадцять п'ять днiв "Рената" зупиниться, зависне, мов порошинка, в самому центрi невiдомого силового поля, що полонило її.
***
Останнiми днями Стафо безперервно вiдчував холод, його морозило, хоч вiн i вмикав термотканину. Вiн зовсiм знесилився i часто мимоволi засинав. Ось i зараз вiн поринув у не мерехтiння. Стрiмко наростаючи, воно запнуло для Стафо весь свiт. Вiн спробував крикнути, але губи й язик здерев'янiли й стали неслухняними. Голова запаморочилась, i Стафо вiдчув, що летить у бездонну прiрву.
***
"...Отже, через чотири днi "Рената" зупиниться. Але вже тепер сила тяжiння лише трохи перевищує земну. Якби не загальна кволiсть пiсля магнiтного шоку, я мiг би вiльно ходити по каютi. Пiсля того, як Роб перенiс мене сюди з поверхнi "Ренати", я кiлька днiв перебував на гранi мiж життям i смертю. Якщо я не доживу до "воскресiння" екiпажу, хай капiтан дiзнається про те, що вiдбувалось на борту "Ренати", з мого щоденника..." Стафо вiдклав ручку вбiк i задумався. Вiн з насолодою поворушив руками. Не треба користуватися манiпулятором. Зник той принизливий стан, коли почуваєш себе, як муха на липучцi. Стафо знову взявся за ручку.
"...Здається, менi пощастило розгадати таємницю хмари. Це - надзвичайно потужне магнiтне поле. Певно, цим можна пояснити гальмування "Ренати". Зорелiт потрапив у магнiтне поле колосальної сили, породжене зорями. Воно й викликало гальмування корабля. При цьому в оболонцi й металевих частинах "Ренати" могли виникати струми Фуко, що й було причиною заклинення дверей i люкiв. Дiєю магнiтного поля на органiзм пояснюється й сонливiсть багатьох членiв екiпажу. Але чому ж в такому разi прилади не показали наявностi магнiтного поля? Вони - як це не парадоксально! - виявились занадто чутливими для магнiтних полiв такої сили. Коли трохи оклигаю, я перевiрю свою гiпотезу: переведу магнiтометр на менш чутливу шкалу".
Стафо пiдвiвся з-за столу й спробував пробитися по кiмнатi. Трохи паморочилась голова. В кутку стояв непотрiбний уже манiпулятор. Роб крокував поруч штурмана, ладен в будь-яку хвилю пiдтримати його.
Вперше за багато днiв Стафо по-справжньому мiцно заснув. Прокинувшись, вiн спочатку не мiг второпати, що сталося. Вiн чомусь висiв у повiтрi, поруч плавала ковдра. Стафо зробив рiзкий рух, намагаючись схопити ковдру, i боляче стукнувся лiктем об стiнку. Це його привело до тями.
Невагомiсть!
Вiн кинувся до головного пульту. Бiчнi дюзи вже автоматично вимкнулися - зникла сила тяжiння магнiтного поля. Отже, "Рената" перестала падати, тепер вона в самому центрi величезної "потенцiальної ями", з якої ще доведеться вибиратися.
Стафо став на транспортер i помчав у бiозал. Вiн одвик вiд стану невагомостi i тепер вiдчував себе незграбним. Замiсть того, щоб iти по пругкому пластику пiдлоги, йому доводилося пересуватися, перебираючи руками спецiальнi поруччя. А Роб швидко пристосувався до стану невагомостi. Точно розраховуючи iнерцiю i вiдштовхуючись своїми пружними щупальцями, вiн робив величезнi стрибки.
Ось i бiозал. Стафо перехопило подих. Десь тут, за одними з дванадцяти дверей, мiцно спить Марiйка. Ранiш як за добу вiн побачить її.
Стафо повiльно пiдiйшов до перших дверей. Вiн знав, що за добу до виходу людини з бiованни починають дiяти прилади, що стимулюють життєдiяльнiсть органiзму. Коли починає пробуджуватися органiзм, на кожних дверях спалахує циферблат годинника. I годинникова стрiлка, бiгаючи по колу, свiдчить про те, що в бiованнi все вiдбувається нормально.
Але циферблати чорнi, як i в попереднi днi, коли Стафо приходив сюди.
Що ж трапилось? Може, вiн збився з лiку днiв?
- Роб, скiльки часу минуло, вiдколи ввiмкнули бiованни?
- Тридцять дев'ять дiб двi години одинадцять хвилин.
Тут щось не гаразд, ванни не працюють на пробудження! Що ж робити? Механiзм дiї бiованн йому невiдомий.
"Почекаю ще трохи", - вирiшив розгублений Стафо.
Здавалося, низька стеля бiозалу опустилася ще нижче й давить, заважає дихати.
Стафо послав Роба по їжу. Попоївши, трохи подрiмав, зависнувши в повiтрi. Прокинувшись, лихоманково оглянув усi дверi: на жодних не спалахнув циферблат.
Минав час. Мертва тиша тиснула на барабаннi перетинки.
"Якби я був у бiованнi, то принаймнi загинув би разом з усiма. А так умру на самотi й заберу з собою таємницю "Ренати". Навряд чи мiй щоденник потрапить до рук людини чи якiйсь розумнiй iстотi. Вибратися з цiєї пастки, мабуть, неможливо..."
Але що це? Стафо не повiрив своїм очам. Спочатку на одних, потiм на других дверях спалахнули блакитнi кола циферблатiв, i стрiлки - вузькi пучечки, що їх випромiнювала, рiвномiрно обертаючись, частинка радiоактивного кобальту, - почали рухатись. Вони рухатимуться цiлих вiсiмнадцять годин. Але чому не спалахують iншi циферблати?
Болiсна тривога й невiдомiсть стиснули серце. Сидiти в цьому порожньому похмурому залi й чекати - нi, це нестерпно!
Повiльно перебираючи руками, вiн попрямував до виходу, щомитi озираючись. Але свiтились лише два кола...
Флагманська рубка зустрiла його напруженою тишею. Звичне гудiння автофiксатора лише пiдкреслювало її. Стафо перш за все поглянув на магнiтометр - напередоднi вiн з допомогою Роба переправив його на новий масштаб вимiрювання.
Так i є! його здогад правильний: "Рената" перебувала в центрi (чи бiля одного з полюсiв) надзвичайно потужного магнiтного поля.
- Давай-но, Роб, перевiримо чутливiсть радiопульта, - звернувся Стафо до робота, що непорушно стояв у кутку. - Допоможи менi.
- Слухаю.
Гiгантським стрибком Роб перелетiв до штурмана.
Кiлька годин вони розбирали й перевiряли радiопульт. Потiм Стафо писав щоденник. Постiйна сонливiсть зникла, Стафо був дуже збуджений. Хотiв було трохи поспати, та де там!
Нарештi, глянувши на годинника, вiн вирiшив: настав час!
Свiтились лише два циферблати. Стрiлки на годинниках пробудження вже оббiгали останнє коло.
Страшенно збуджений Стафо позирав на дверi, гадаючи, з яких вийде Марiя. А Роб поводився напрочуд спокiйно. Вiн непорушно висiв у повiтрi, тримаючись одним щупальцем за настiнну штангу.
***
Петро Брагiн глибоко зiтхнув i розплющив очi. Вiн горiлиць лежав у ваннi, бiорозчин ледь помiтно коливався, лоскочучи пiдборiддя. Тiло затерпло, але ворушитися ще принаймнi з годину не можна. Руки й ноги м'яко тримали численнi щупальця.
Голова пiсля анабiозу була напрочуд ясна й невагома.
"Мабуть, я вийду звiдси останнiм, - подумав капiтан. - Адже я й Iскра Гор зайшли в бiованни позаду всiх". Правда, не з'явився Стафо. Вони чекали його до останньої митi - до третього аварiйного сигналу.
Рiвень бiорозчину поступово знижувався. Щупальця слабшали. Капiтан з насолодою поворушив руками.
"Перш за все - причини гальмування "Ренати". Зовнiшнiй огляд корабля. А для початку - прогулянка на яхтi для всього екiпажу", - i капiтан усмiхнувся.
З цiєю посмiшкою Петро Брагiн вийшов з бiованни. Вiн здивовано озирнувся. Iскра Гор?.. А де ж решта?
- Здрастуйте, капiтане.
Хто це? Нова людина на ракетi? Зiгнутий, смуглявiсть ще бiльш пiдкреслює худючiсть. Сивi пасма волосся - i майже юнацьке обличчя. Невже це... Не може бути! Але ось чоловiк посмiхнувся, i в капiтана щезли всi сумнiви.
- Стафо!
- Здрастуйте, капiтане, - повторив штурман з дивною застиглою посмiшкою. - А де ж решта?
Пiвтори години ретельного огляду нiчого не дали. Iскра Гор уважно перевiрив всi зовнiшнi системи бiованн. Реле часу було справне, однак не вмикалось на пробудження. Це могло означати лише одне: пошкодження треба шукати не тут, а там, за цими масивними дверима. Але їх не можна вiдчиняти, це загрожує заснулому органiзмовi. В земних умовах - iнша рiч. Там є для цього спецiальнi пристрої.
- В чому причина - не уявляю, - потиснув плечима Iскра Гор, доповiвши капiтановi про результати огляду.
- Дивно, - задумався капiтан.
- Це воно, це, мабуть, воно, кляте, - порушив тяжку мовчанку хрипкий шепiт Стафо.
Поки Iскра Гор перевiряв зовнiшнi схеми бiованн, штурман перебував у якомусь зацiпенiннi, лише очi його лихоманково слiдкували за Iскрою. Так само мовчки Стафо вислухав коротку доповiдь Iскри капiтановi.
- Це воно, - з глибокою переконанiстю повторив Стафо.
- Що ж це, Стафо? - капiтан спiвчутливо подивився на штурмана - його змарнiле обличчя палахкотiло гарячковим рум'янцем.
- Це - магнiтне поле!
I Стафо детально розповiв капiтановi й Iскрi про своє вiдкриття. Роб, за його наказом, наводив безлiч цифр та iнших даних рiзноманiтних вимiрiв, що були проробленi за час, поки "Рената" падала в магнiтну "яму".
- Найвiрогiднiше, магнiтне поле заклинило внутрiшнi реле бiованн. Це тiльки вам двом пощастило уникнути цього - певно, коли ви заходили в бiованни, то вже змiнилась потужнiсть магнiтного поля.
- Ввiмкнути реле пробудження ми змогли б тiльки на Землi, - сказав Iскра, - але до Землi далеко.
- А що як спробувати вiдкрити ванни? - Стафо переводив погляд з капiтана на Iскру. - Якщо є хоча б один шанс iз тисячi... Краще вже нам усiм разом...
- Нi, - рiзко вiдповiв капiтан. - Ми не можемо ризикувати життям своїх товаришiв. Поки вони в анабiозi, їм нiщо не загрожує. - Капiтан помовчав. Ми повиннi вирватися з пастки й урятувати наших товаришiв.
"Вирватись... - подумав Стафо. - А як з неї вирватись?"
Минуло кiлька днiв. Маленький екiпаж "Ренати", за наказом капiтана, жив звичним життям. Зробили навiть прогулянку на яхтi по Чорному морю.
Весь час люди напружено думали, як вирватися з полону. Що для цього зробити? Ввiмкнути на повну потужнiсть всi дюзи - головнi, аварiйнi, посадочнi? Спалити все пальне - до останнього грама...
Капiтан ще раз глянув на шкалу магнiтометра i похитав головою:
- Це нiчого не дасть.
Погляд його зупинився на картинi, написанiй просто на пластику стiни, над радiопультом. Це була єдина картина в головнiй рубцi. З Уральського ракетодрому стартував планетолiт "Волга" - перший корабель, що досяг Венери з людиною на борту. Вдалинi видно радiснi обличчя людей, що проводжають ракету в невiдому путь. Але капiтан вглядався не в планетолiт, не в ажурнi банi й вежi ракетодрому... Другий план картини зображував маятниковий годинник на тлi величезної земної кулi.
Капiтан кинувся до столу. Олiвець лихоманково заковзав по паперу. Формула Жуковського... Реактивна сила струменя. Рiвняння Цiолковського. Цифри, цифри... Нарештi капiтан здогадався ввiмкнути електронну машину. Рiзнокольоровi мiкролампочки на нiй одразу ж заморгали, нiби розумiючи капiтанову нетерплячку. Брагiн читав результати просто з перфострiчки.
Перемога! Всiма десятьма пальцями вiн почав натискати кнопки виклику. За кiлька хвилин у рубку вбiгли розгубленi Iскра й Стафо. Слiдом за ними вкотився Роб (решта роботiв перебували на своїх мiсцях).
- Маятник! Маятник! - голосно повторював капiтан, сяючи.
Капiтанова iдея була проста до неймовiрностi: розгойдати "Ренату" на зразок гiгантського маятника. Розгойдати її навколо мертвої точки, починаючи з малих коливань, поступово збiльшуючи розмах. I тодi "Рената" врештi-решт повинна вискочити, як стрiла, з магнiтної пастки.
- Чудово! - не стримався Стафо.
- Але, певно, час розгойдування...-Iскра затнувся.
- Авжеж,- зiтхнув капiтан,- часу мине багато. Я накинув уже...
- I скiльки? - видихнув штурман.
- Бiля дванадцяти рокiв.
- Але це єдина можливiсть вирватися, i можливiсть реальна, - сказав Iскра Гор.
Кожен у рубцi перебував на своєму мiсцi. За пiлота був Стафо. Iскра Гор низько схилився над пультом слiдкуючої системи.
Оглянувши товаришiв, капiтан ввiмкнув екран кругового спостереження. Червонястi магнiтнi хмари, мов живi, ворушились на поверхнi зорельота. Вони сповзали до корми i зривалися з неї, скажено обертаючись. Нерухомо горiли холоднi зорi. Здавалося, струнке тiло "Ренати" тремтить од напруги, набираючи швидкостi. З iї дюз вихоплювалося слiпуче багатокiлометрове полум'я...
"Рената" почала свiй страшенно далекий шлях до рiдної Землi.