І коли друзі підступили до хатки впритул, то виявилося, що це справді вона.
– Ось! – гордо мовив Іа-Іа, зупиняючись перед порогом Пацевої хатки. – І дім, і табличка з написом, і все таке інше!
– Гай-гай! – вигукнув Крістофер Робін, не знаючи, що робити – сміятися чи плакати.
– Ось найпідхожіше житло для Сови. Як ти гадаєш, маленький Пацику?
І тоді Паць зробив Шляхетну Справу. Він зробив її наче в якомусь дивному сні, пригадуючи всі ті чудесні слова, що їх уклав Пух у Хвалебну Пісню.
– Еге, це найпідхожіше житло для Сови,– сказав він великодушно.– Я сподіваюся, що Сова буде в цій хатці дуже щаслива! – І Паць двічі ковтнув слинку, адже він і сам був у цій хатці дуже щасливий.
– А яка твоя думка, Крістофере Робіне? – спитав Іа-Іа з тривогою в голосі, відчуваючи, що тут щось не так.
Крістоферові Робіну треба було спершу з'ясувати одне питання, і він думав, як це краще зробити.
– Ну,– сказав він нарешті,– це дуже гарна хатка і, якщо Совиний замок звалило вітром, то мусить же вона кудись переїхати? Га, Пацю? Що б ти зробив, якби твою хатку звалило вітром?
Та перш ніж Паць устиг придумати відповідь, замість нього відповів Пух:
– Він переїхав би до мене і жив зі мною,– сказав Пух.– Правда, Пацю?
Паць міцно потис йому лапу.
– Дякую тобі, Пуше! – сказав він.– З великою радістю!
ПРИГОДА ДВАДЦЯТА,
– Ось! – гордо мовив Іа-Іа, зупиняючись перед порогом Пацевої хатки. – І дім, і табличка з написом, і все таке інше!
– Гай-гай! – вигукнув Крістофер Робін, не знаючи, що робити – сміятися чи плакати.
– Ось найпідхожіше житло для Сови. Як ти гадаєш, маленький Пацику?
І тоді Паць зробив Шляхетну Справу. Він зробив її наче в якомусь дивному сні, пригадуючи всі ті чудесні слова, що їх уклав Пух у Хвалебну Пісню.
– Еге, це найпідхожіше житло для Сови,– сказав він великодушно.– Я сподіваюся, що Сова буде в цій хатці дуже щаслива! – І Паць двічі ковтнув слинку, адже він і сам був у цій хатці дуже щасливий.
– А яка твоя думка, Крістофере Робіне? – спитав Іа-Іа з тривогою в голосі, відчуваючи, що тут щось не так.
Крістоферові Робіну треба було спершу з'ясувати одне питання, і він думав, як це краще зробити.
– Ну,– сказав він нарешті,– це дуже гарна хатка і, якщо Совиний замок звалило вітром, то мусить же вона кудись переїхати? Га, Пацю? Що б ти зробив, якби твою хатку звалило вітром?
Та перш ніж Паць устиг придумати відповідь, замість нього відповів Пух:
– Він переїхав би до мене і жив зі мною,– сказав Пух.– Правда, Пацю?
Паць міцно потис йому лапу.
– Дякую тобі, Пуше! – сказав він.– З великою радістю!
ПРИГОДА ДВАДЦЯТА,
й остання, в якій ми залишаємо Крістофера Робіна та Вінні-Пуха в Зачарованому Місці
Крістофер Робін кудись ішов. Назавжди. Ніхто не знав, чому він іде; ніхто не знав, куди він іде; ба навіть більше – ніхто не знав, звідки кожен знає, що Крістофер Робін кудись іде. Так чи інак, а в Лісі усі відчували, що врештірешт це мусить трапитися. Навіть Кузьчин Синок – найдрібніший із Кроликових Родичів та Знайомих,– той, якому здавалося, що він одного разу бачив ногу Крістофера Робіна, – навіть оцей ось К. С. сказав собі, що запахло Великими Змінами.
І от одного дня, відчувши, що більше він чекати не в змозі, Кролик підготував Оголошення.
І в тому Оголошенні мовилося:
– Ого-го! – сказав Іа по обіді, коли побачив, як усі гуртом посунули до його хатки,– Оце справді сюрприз! І мене також запрошено? Не може бути!
– Не зважай на Іа,– прошепотів Кролик на вухо Пухові. – Я йому ще зранку про все розповів.
Усі спитали: "Як ся маєш, Іа?"– і він відказав, що ніяк, нічого й казати, і тоді всі посідали.
А тільки-но всі посідали, Кролик знову підвівся:
– Ми всі знаємо, чого ми зібралися,– сказав він,– але я просив мого друга Іа...
– Це я,– сказав Іа.– Звучить непогано!
– Я просив його внести Лизорюцію.
І Кролик сів.
– Ну, давай, Іа,– сказав він.
– Прошу не гнати мене в шию,– сказав Іа, повільно підводячись із місця.– Прошу не нудавайкати!
Він витяг із-за вуха згорнутий у сувій папір і неквапно його розгорнув.
– Про це ніхто нічого не знає,– вів Іа далі. – Це – Сюрприз.
Він поважно прокашлявся й заговорив знову. – Одне слово, загалом і зокрема, і так далі й таке інше, перш ніж я почну, чи, краще сказати, перш ніж я закінчу, я мушу прочитатати вам Поему. Це важке слово означає... Та зараз ви самі зрозумієте, що воно означає. До нені, тобто донині, всю Поезію в Лісі творив лише Пух – Ведмідь із милою вдачею, але з розуму великою нестачею. Однак поему, яку я зараз вам прочитаю, створив Іа-Іа, тобто я, в години дозвілля. Якщо хтось забере в Крихітки Ру горіхи, а також розбуркає Сову, то ми всі зможемо насолодитися цим твором. Я називаю його навіть Віршотвором.
Усі дружно заплескали в долоні.
– Дякую, дякую,– сказав Іа-Іа.– Я приємно здивований і зворушений, хоча, можливо, аплодисментам і бракує належної гучності.
– Ці вірші незрівнянно кращі за мої,– захоплено сказав Вінні-Пух, і він справді так думав.
– Не дивно,– скромно пояснив Іа-Іа,– саме так і було задумано.
– Лизорюція,– сказав Кролик,– така, що ми всі оце підпишемо й віднесемо Крістоферові Робіну.
І резолюцію підписали: Пх, Сува, Пац, Іаі, Кролик, Кенга, Велика Ляпка (це був підпис Тигри) і Три Маленьких Ляпки (це був підпис Крихітки Ру).
А тоді всі подалися до Крістофера Робіна.
– Привіт, друзі,– сказав Крістофер Робін.– Привіт, Пуше!
Усі сказали: "Привіт",– і раптом усім зробилося якось сумно, бо ж виходило, що вони прийшли прощатися, а їм дуже-дуже не хотілося про це навіть думати. Збившись докупи, вони розгублено переступали з ноги на ногу, і кожен чекав, щоб заговорив хтось інший, і тільки підштовхували одне одного та шепотіли: "Ну, давай ти",– і помаленьку виштовхали наперед Іа-Іа, а самі з'юрмилися за ним.
– Що трапилось, Іа? – спитав Крістофер Робін.
Іа помахав хвостом, мабуть, для того, щоб піддати собі духу, й заговорив:
– Крістофере Робіне,– сказав він,– ми прийшли, щоб сказати... Щоб передати... як воно зветься... писав один... але ми всі... через те, що ми чули... я хочу сказати, що всі ми знаємо, одне слово, ти сам розумієш... Ми... Ти... Словом, щоб не казати зайвого, ось, візьми!
Він вручив Крістоферові Робіну паперовий сувій, сердито озирнувся на інших і з притиском сказав:
– Увесь Ліс сюди збігся! Ні ступити, ні продихнути! Ніколи в житті не бачив такого безглуздого збіговиська тварин і, головне, не там, де треба. Невже ви не розумієте, що Крістофер Робін хоче побути на самоті? Я пішов!
І він понуро потрюхикав геть.
Самі як слід не розуміючи чому, інші теж почали розходитись, і, коли Крістофер Робін дочитав ВІРШОТВІР до кінця і підвів очі, щоб сказати "Дякую", перед ним стояв лише один Вінні-Пух.
– Це дуже зворушливо,– сказав Крістофер Робін, згортаючи папір та запихаючи його до кишені.– Ходімо, Пуше,– і сам швидко пішов уперед.
– А куди ми йдемо? – спитав Пух, намагаючись не відставати і водночас зрозуміти, що їх чекає там, попереду,– нова ЕХ-СПОТИКЦІЯ чи якесь інше Я-НЕ-ЗНАЮ-ЩО.
– Нікуди,– сказав Крістофер Робін.
Отож вони й пішли туди, і після того, як здолали чималий шмат дороги, Крістофер Робін спитав:
– Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?
– Ну,– відповів Пух,– найбільше я люблю... – тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед – то дуже приємна робота, але є така мить, – саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, – коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається. І ще він подумав, що гратися з Крістофером Робіном – це також дуже приємна робота і гратися з Пацем – це також дуже приємна робота, і от, коли він усе це обдумав, він сказав:
– Найбільше на світі я люблю, коли ми з Пацем приходимо до тебе в гості і ти кажеш: "Може, треба вже підкріпитися?", а я кажу: "Ну, я не проти, а як ти, Пацю?" – і день такий веселий-веселий, і всі пташки співаютьспівають...
– Усе це я також люблю,– сказав Крістофер Робін,– але от що я найбільше люблю робити, то це – нічого.
– А як ти його робиш? – спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.
– Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: "Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?", а я кажу: "Та нічого", а тоді йду й роблю.
– А-а, зрозуміло,– сказав Пух.
– От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогеньку справу.
– А-а, зрозуміло,– повторив Пух.
– Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, – додав Крістофер Робін.
– А-а! – сказав Пух.
Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев – шістдесят три чи шістдесят чотири, – навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.
Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.
Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого. І це, напевне, тому, що з Капітанського Містка видно було всевсе на світі – принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею.
І раптом Крістофер Робін почав оповідати Пухові про різні цікаві речі – про людей, яких чомусь називають Королями та Королевами, і ще про інших, званих Купцями, і про те місце, що зветься Європою, і про загублений острів посеред моря, куди не допливають кораблі, і як зробити Помпу (якщо треба), і як висвячували колись у Лицарі, і які товари надходять до нас із Бразилії.
А Вінні-Пух, обіпершись спиною на одне із шістдесяти з лишком дерев і згорнувши лапки на животі, казав: "Ого!" або "А я й не знав!" – і думав, як було б чудово, аби в голові в нього була не тирса, а Справжній Розум. І так потроху-потроху Крістофер Робін переповів геть усе, що знав, а тоді замовк і сидів, споглядаючи з Капітанського Містка увесь Білий Світ, мріючи про те, щоб так було завжди.
А Пух замріявся про щось своє. І раптом він спитав:
– А це дуже велика честь, коли тебе висвищуть в оті... Ну, як ти казав?
– Що-що? – спитав Крістофер Робін, який саме прислухався до чогось іншого.
– Ну, в оті... на конячці,– пояснив Пух.
– Висвятять у лицарі?
– А-а, он як воно зветься,– сказав Пух.– А мені вчулося висвищуть... А вони... ці висвищені, тобто... ну, оці... не гірші за Короля, Купця чи всіх інших, про яких ти казав?
– Ну, вони не такі значні, як, приміром, Король,– сказав Крістофер Робін, але помітивши, що Пух неначе засмутився, квапливо додав: – Але багато значніші за Купця.
– А Ведмідь може стати Лицарем?
– Звичайно, може! – сказав Крістофер Робін.– Зараз я тебе висвячу.
Він узяв лозину й, легенько торкнувши нею Пуха по плечі, сказав:
– Підведись-но, сер Вінні-Пух де Ведмідь, найвірніший з усіх моїх Лицарів.
І, звісно, Пух підвівся, а тоді знову сів і сказав: "Дякую", як і належить казати, коли тебе посвятили в Лицарі. А далі він знову замріявся, і в тій мрії і він сам, і Сер Помпа, і Сер Бразилія, і Купці жили всі разом, і в них була конячка, і всі вони були вірними Лицарями доброго короля Крістофера Робіна (всі, окрім Купців, які доглядали конячку)... Щоправда, час від часу Пух похитував головою і бурмотів собі під ніс: "Я, здається, щось наплутав".
А далі він став думати про всі ті речі, про які Крістофер Робін захоче йому розповісти, коли повернеться звідти, куди збирається йти, і як тоді важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.
І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:
– Пуше!
– Що? – спитав Пух.
– Коли я буду... Коли... Пуше!
– Що, Крістофере Робіне?
– Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.
– Ніколи?
– Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.
Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.
– Чого ж ти, Крістофере Робіне? – сказав підбадьорливо Пух.
– Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш – коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?
– Саме я?
– Ти, Пуше.
– А ти теж будеш тут?
– Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.
– Це добре,– сказав Пух.
– Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!
Пух трохи подумав:
– А скільки тоді буде мені?
– Дев'яносто дев'ять.
Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:
– Обіцяю,– сказав він.
Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:
– Пуше, – серйозно сказав він,– якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...
Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:
– Пуше, ну... хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?
– Що зрозумію?
– Та нічого.
Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:
– Ходімо!
– Куди? – спитав Вінні-Пух.
– Куди завгодно, – сказав Крістофер Робін.
І вони пішли.
Та хоч куди б вони прийшли і хоча б що їх спіткало по дорозі – там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком.
І от одного дня, відчувши, що більше він чекати не в змозі, Кролик підготував Оголошення.
І в тому Оголошенні мовилося:
ОГОЛОШЕННЯ ЗУСТРІЧІ ВСІХКроликові довелося переписати все це кілька разів, поки він таки примудрився "прилизати лизорюцію", позаяк, на думку Кролика, вона мала бути прилизана. І коли й цю важку працю було закінчено, він оббігав усіх і всім прочитав свій витвір уголос. І всі сказали, що прийдуть.
ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ
БІЛЯ ХАТКИ НА ПУХОВІЙ ГАЛЯВЦІ
УХВАЛЮЮТЬ ЛИЗОРЮЦІЮ
ЗЛІВА ЗА ПОРЯДКОМ НУМЕРІВ
ПІДПИС КРОЛИК
– Ого-го! – сказав Іа по обіді, коли побачив, як усі гуртом посунули до його хатки,– Оце справді сюрприз! І мене також запрошено? Не може бути!
– Не зважай на Іа,– прошепотів Кролик на вухо Пухові. – Я йому ще зранку про все розповів.
Усі спитали: "Як ся маєш, Іа?"– і він відказав, що ніяк, нічого й казати, і тоді всі посідали.
А тільки-но всі посідали, Кролик знову підвівся:
– Ми всі знаємо, чого ми зібралися,– сказав він,– але я просив мого друга Іа...
– Це я,– сказав Іа.– Звучить непогано!
– Я просив його внести Лизорюцію.
І Кролик сів.
– Ну, давай, Іа,– сказав він.
– Прошу не гнати мене в шию,– сказав Іа, повільно підводячись із місця.– Прошу не нудавайкати!
Він витяг із-за вуха згорнутий у сувій папір і неквапно його розгорнув.
– Про це ніхто нічого не знає,– вів Іа далі. – Це – Сюрприз.
Він поважно прокашлявся й заговорив знову. – Одне слово, загалом і зокрема, і так далі й таке інше, перш ніж я почну, чи, краще сказати, перш ніж я закінчу, я мушу прочитатати вам Поему. Це важке слово означає... Та зараз ви самі зрозумієте, що воно означає. До нені, тобто донині, всю Поезію в Лісі творив лише Пух – Ведмідь із милою вдачею, але з розуму великою нестачею. Однак поему, яку я зараз вам прочитаю, створив Іа-Іа, тобто я, в години дозвілля. Якщо хтось забере в Крихітки Ру горіхи, а також розбуркає Сову, то ми всі зможемо насолодитися цим твором. Я називаю його навіть Віршотвором.
– Якщо хто хоче аплодувати,– сказав Іа, – то, прошу, час настав.
ВІРШОТВІP
що його створив осел Іа-Іа
Крістофер Робін іде від нас.
По-моєму, це так.
Куди?
Ніхто не знає.
Але, гай-гай, на жаль,
Він нас покидає!
(Ось рима до слова "знає"!)
Чи нас бере печаль?
(Тут рима до слова "жаль"!)
Авжеж, бере: за груди,
За мозок і за всюди.
(Чудово!
А ще ж треба заримувати слово "так!"
Та як?)
Біда!
("Біда"?)
Нове з 'явилось слово,
Щоб римувати знову.
Біда!
Не буду римувати -
Полишу так стирчати!
Згода?
(Не так!)
Не так, я бачу, легко
Рядок створити вдалий,
Хоч, кажуть, я й упертий,
І сіна їв чимало.
І краще б оце зараз
Почати все спочатку,
Та легше все ж поставить
Тут крапку, як печатку...
Ні, ні!
Крістофере наш Робіне,
Ми всі отут твої
Друз'ї...
(Не так!)
Ми всі отута друзі
Твоюзі...
(Знов не так!)
Ну, словом:
Прощавай,
Бувай,
Та нас не забувай!
(Оце вже пречудове,
Та ще не все готово!)
Усі ми на прощання
Бажаєм тобі ща... мня... вня...
(Ні, не так!)
Бажаєм тобі щастя
Усі ми на проща... ття... стя...
(От морока, такі незграбні слова,
Ніяк не хочуть ставати на місце!)
Одним словом:
Ми любим тебе дуже,
Крістофере, наш друже,
Ти справжній молодець!
Кінець.
Усі дружно заплескали в долоні.
– Дякую, дякую,– сказав Іа-Іа.– Я приємно здивований і зворушений, хоча, можливо, аплодисментам і бракує належної гучності.
– Ці вірші незрівнянно кращі за мої,– захоплено сказав Вінні-Пух, і він справді так думав.
– Не дивно,– скромно пояснив Іа-Іа,– саме так і було задумано.
– Лизорюція,– сказав Кролик,– така, що ми всі оце підпишемо й віднесемо Крістоферові Робіну.
І резолюцію підписали: Пх, Сува, Пац, Іаі, Кролик, Кенга, Велика Ляпка (це був підпис Тигри) і Три Маленьких Ляпки (це був підпис Крихітки Ру).
А тоді всі подалися до Крістофера Робіна.
– Привіт, друзі,– сказав Крістофер Робін.– Привіт, Пуше!
Усі сказали: "Привіт",– і раптом усім зробилося якось сумно, бо ж виходило, що вони прийшли прощатися, а їм дуже-дуже не хотілося про це навіть думати. Збившись докупи, вони розгублено переступали з ноги на ногу, і кожен чекав, щоб заговорив хтось інший, і тільки підштовхували одне одного та шепотіли: "Ну, давай ти",– і помаленьку виштовхали наперед Іа-Іа, а самі з'юрмилися за ним.
– Що трапилось, Іа? – спитав Крістофер Робін.
Іа помахав хвостом, мабуть, для того, щоб піддати собі духу, й заговорив:
– Крістофере Робіне,– сказав він,– ми прийшли, щоб сказати... Щоб передати... як воно зветься... писав один... але ми всі... через те, що ми чули... я хочу сказати, що всі ми знаємо, одне слово, ти сам розумієш... Ми... Ти... Словом, щоб не казати зайвого, ось, візьми!
Він вручив Крістоферові Робіну паперовий сувій, сердито озирнувся на інших і з притиском сказав:
– Увесь Ліс сюди збігся! Ні ступити, ні продихнути! Ніколи в житті не бачив такого безглуздого збіговиська тварин і, головне, не там, де треба. Невже ви не розумієте, що Крістофер Робін хоче побути на самоті? Я пішов!
І він понуро потрюхикав геть.
Самі як слід не розуміючи чому, інші теж почали розходитись, і, коли Крістофер Робін дочитав ВІРШОТВІР до кінця і підвів очі, щоб сказати "Дякую", перед ним стояв лише один Вінні-Пух.
– Це дуже зворушливо,– сказав Крістофер Робін, згортаючи папір та запихаючи його до кишені.– Ходімо, Пуше,– і сам швидко пішов уперед.
– А куди ми йдемо? – спитав Пух, намагаючись не відставати і водночас зрозуміти, що їх чекає там, попереду,– нова ЕХ-СПОТИКЦІЯ чи якесь інше Я-НЕ-ЗНАЮ-ЩО.
– Нікуди,– сказав Крістофер Робін.
Отож вони й пішли туди, і після того, як здолали чималий шмат дороги, Крістофер Робін спитав:
– Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?
– Ну,– відповів Пух,– найбільше я люблю... – тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед – то дуже приємна робота, але є така мить, – саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, – коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається. І ще він подумав, що гратися з Крістофером Робіном – це також дуже приємна робота і гратися з Пацем – це також дуже приємна робота, і от, коли він усе це обдумав, він сказав:
– Найбільше на світі я люблю, коли ми з Пацем приходимо до тебе в гості і ти кажеш: "Може, треба вже підкріпитися?", а я кажу: "Ну, я не проти, а як ти, Пацю?" – і день такий веселий-веселий, і всі пташки співаютьспівають...
– Усе це я також люблю,– сказав Крістофер Робін,– але от що я найбільше люблю робити, то це – нічого.
– А як ти його робиш? – спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.
– Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: "Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?", а я кажу: "Та нічого", а тоді йду й роблю.
– А-а, зрозуміло,– сказав Пух.
– От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогеньку справу.
– А-а, зрозуміло,– повторив Пух.
– Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, – додав Крістофер Робін.
– А-а! – сказав Пух.
Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев – шістдесят три чи шістдесят чотири, – навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.
Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.
Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого. І це, напевне, тому, що з Капітанського Містка видно було всевсе на світі – принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею.
І раптом Крістофер Робін почав оповідати Пухові про різні цікаві речі – про людей, яких чомусь називають Королями та Королевами, і ще про інших, званих Купцями, і про те місце, що зветься Європою, і про загублений острів посеред моря, куди не допливають кораблі, і як зробити Помпу (якщо треба), і як висвячували колись у Лицарі, і які товари надходять до нас із Бразилії.
А Вінні-Пух, обіпершись спиною на одне із шістдесяти з лишком дерев і згорнувши лапки на животі, казав: "Ого!" або "А я й не знав!" – і думав, як було б чудово, аби в голові в нього була не тирса, а Справжній Розум. І так потроху-потроху Крістофер Робін переповів геть усе, що знав, а тоді замовк і сидів, споглядаючи з Капітанського Містка увесь Білий Світ, мріючи про те, щоб так було завжди.
А Пух замріявся про щось своє. І раптом він спитав:
– А це дуже велика честь, коли тебе висвищуть в оті... Ну, як ти казав?
– Що-що? – спитав Крістофер Робін, який саме прислухався до чогось іншого.
– Ну, в оті... на конячці,– пояснив Пух.
– Висвятять у лицарі?
– А-а, он як воно зветься,– сказав Пух.– А мені вчулося висвищуть... А вони... ці висвищені, тобто... ну, оці... не гірші за Короля, Купця чи всіх інших, про яких ти казав?
– Ну, вони не такі значні, як, приміром, Король,– сказав Крістофер Робін, але помітивши, що Пух неначе засмутився, квапливо додав: – Але багато значніші за Купця.
– А Ведмідь може стати Лицарем?
– Звичайно, може! – сказав Крістофер Робін.– Зараз я тебе висвячу.
Він узяв лозину й, легенько торкнувши нею Пуха по плечі, сказав:
– Підведись-но, сер Вінні-Пух де Ведмідь, найвірніший з усіх моїх Лицарів.
І, звісно, Пух підвівся, а тоді знову сів і сказав: "Дякую", як і належить казати, коли тебе посвятили в Лицарі. А далі він знову замріявся, і в тій мрії і він сам, і Сер Помпа, і Сер Бразилія, і Купці жили всі разом, і в них була конячка, і всі вони були вірними Лицарями доброго короля Крістофера Робіна (всі, окрім Купців, які доглядали конячку)... Щоправда, час від часу Пух похитував головою і бурмотів собі під ніс: "Я, здається, щось наплутав".
А далі він став думати про всі ті речі, про які Крістофер Робін захоче йому розповісти, коли повернеться звідти, куди збирається йти, і як тоді важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.
І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:
– Пуше!
– Що? – спитав Пух.
– Коли я буду... Коли... Пуше!
– Що, Крістофере Робіне?
– Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.
– Ніколи?
– Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.
Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.
– Чого ж ти, Крістофере Робіне? – сказав підбадьорливо Пух.
– Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш – коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?
– Саме я?
– Ти, Пуше.
– А ти теж будеш тут?
– Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.
– Це добре,– сказав Пух.
– Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!
Пух трохи подумав:
– А скільки тоді буде мені?
– Дев'яносто дев'ять.
Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:
– Обіцяю,– сказав він.
Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:
– Пуше, – серйозно сказав він,– якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...
Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:
– Пуше, ну... хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?
– Що зрозумію?
– Та нічого.
Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:
– Ходімо!
– Куди? – спитав Вінні-Пух.
– Куди завгодно, – сказав Крістофер Робін.
І вони пішли.
Та хоч куди б вони прийшли і хоча б що їх спіткало по дорозі – там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком.