– Як жаль! – сказав Кролик.– Крістофер Робін кудись пішов.
Кролик ще раз повернувся до зелених дверей – просто так, для годиться, і збирався уже йти геть, відчуваючи, що ранок йому остаточно зіпсовано, коли раптом помітив на землі клаптик паперу.
У папірці стирчала шпилька – мабуть, папірця раніше було пришпилено до дверей.
– Ага! – сказав Кролик, почуваючи, що до нього знов повернувся чудовий настрій.– Мені ще один лист!
Ось що там було написано:
І він поважно рушив у дорогу.
Найближче звідси жила Сова, і Кролик гайнув навпрошки через Дрімучий Праліс до Совиної хати. Біля Совиних дверей він посмикав мотузочку дзвоника й потицяв у кнопку дзвіночка; потім потицяв у кнопку дзвіночка й посмикав мотузочку дзвоника.
І так він тицяв та смикав, смикав і тицяв, аж поки нарешті з дверей вистромилася Совина голова й сказала:
– Забирайся геть! Я думаю!.. О, це ти!
Сова завжди так зустрічала гостей.
– Сово,– діловито почав Кролик,– у нас із тобою є мозок. В усіх інших – у голові тирса. Якщо в цьому Лісі хтось мусить думати,– а коли я кажу "думати", я маю на увазі думати по-справжньому,– то це наша з тобою справа.
– Атож,– сказала Сова.– Я саме й думала.
– Прочитай оце.
Сова взяла в Кролика записку Крістофера Робіна і подивилася на неї трохи спантеличено. Звісно, вона вміла підписатися – Сува – вміла написати Вівторок так, що можна було зрозуміти, що то не Середа, і вона досить непогано вміла читати, якщо їй тільки не зазирали через плече й не питали щохвилини: "Ну, то як?.." Так, усе це вона вміла, але...
– Ну, то як? – спитав Кролик.
– Авжеж, так,– сказала Сова мудрим і глибокодумним голосом.– Я розумію, що ти хочеш сказати. Це – безперечно. Коли б ти не прийшов до мене, я б сама мусила прийти до тебе.
– Чому? – спитав Кролик.
– З тієї самої причини,– сказала Сова, сподіваючись, що, зрештою, вона зуміє щось вивідати.
– Учора вранці,– урочисто промовив Кролик,– я пішов провідати Крістофера Робіна. Його не було. На дверях у нього була пришпилена записка.
– Саме оця записка?
– Ні, інша. Але зміст її був той самий. Усе це дуже дивно.
– Неймовірно,– сказала Сова, знову вирячившись на записку. На мить їй здалося, ніби щось трапилося з носом Крістофера Робіна.– І що ж ти зробив?
– Нічого.
– Це найрозумніше,– премудро сказала Сова.
Але вона з жахом чекала нового запитання, і воно справді не забарилося.
– Ну, то що? – знову спитав Кролик.
– Авжеж, так воно і є,– пробубоніла Сова.
Якийсь час вона безпорадно кліпала очима, не в змозі більше нічого придумати, але раптом їй сяйнула щаслива думка.
– Скажи мені, Кролику,– сказала вона,– про що йшлося в першій записці? Тільки точно. Це дуже важливо. Від цього все залежить. Повтори ту записку слово в слово.
– Та в ній було те ж саме, що і в цій. Абсолютно!
Сова сердито зиркнула на Кролика й подумала, чи не краще його зіпхнути з дерева, але вирішила, що це вона завжди встигне, а тому продовжила свої розпити.
– Прошу повторити слово в слово ту першу записку,– сказала вона, ніби й не чула того, що сказав Кролик.
– Ну, там було написано: "Пішов. Скоровернус". Те саме, що й тут, тільки тут ще дописано: "Залнятий. Скоровернус".
Сова з полегкістю зітхнула:
– Ага, ось тепер наше становище дещо прояснилося.
– Так-то воно так, але в якому становищі Крістофер Робін? – сказав Кролик.– Де він тепер? Ось у чому річ!
Сова знову вирячилася на записку. І, звісно, для такої, як вона, грамотійки, тепер було зовсім не важко прочитати цю записку: "Пішов. Скоровернус. Залнятий. Скоровернус". Нічого іншого в ній і не могло бути написано!
– Так от, любий мій Кролику, по-моєму, цілком зрозуміло, що саме трапилося,– сказала вона.– Крістофер Робін кудись пішов зі Скоровернусом. Він і отой... Скоровернус тепер чимось дуже зайняті. Ти останнім часом зустрічав у нашому Лісі якогось Скоровернуса?
– Гм,– сказав Кролик,– я ж оце й прийшов до тебе спитати... А який він із себе?..
– Ну,– сказала Сова,– плямистий або травоїдний Скоровернус – це просто е-е...
...Принаймні,– сказала вона,– найбільше він схожий на... е-е-е...
...звісно,– вела вона далі,– це залежить від того... е-е-е... е-е-е-е...
...словом, я просто не знаю, який він із себе,– щиро призналася Сова.
– Велике спасибі,– сказав Кролик і чимдуж помчав до Війні-Пуха.
Ще здалеку він почув якийсь загадковий шум. Кролик зупинився і прислухався. Шум був ось такий:
– Привіт, Кролику,– відповів замріяний Пух.
– Ти сам придумав цю пісеньку?
– Еге, я її начебто придумав,– сказав Пух.– Не те щоб я умів по-справжньому думати,– додав він скромно,– і ти сам знаєш чому, але іноді таке на мене нападає.
– Угу,– сказав Кролик, який ніколи й нічому не дозволяв нападати на нього, а завжди нападав на все сам.– Отже, справа така: ти коли-небудь бачив у нашому Лісі плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Ні,– сказав Пух.– Такого не бачив. А от Тигру щойно бачив.
– Тигра нам ні до чого.
– Еге, – сказав Пух.– Я й сам так подумав.
– А Паця ти бачив?
– Бачив, – сказав Пух. – Мабуть, він теж ні до чого? – спитав він догідливе.
– Ну, це залежить від того, бачив він когось чи ні.
– Він бачив мене,– сказав Пух.
Кролик присів на землю біля Пуха, але, відчувши, що це принижує його гідність, підвівся знову.
– Завдання просте,– сказав він, – треба з'ясувати: що робить Крістофер Робін цими днями вранці?
– А що ж він робить?
– Ото ж бо! Можеш ти сказати як очевидець, що він робить уранці останнім часом? Тобто останніми днями?
– Можу, – сказав Пух. – Учора ми разом із ним снідали. Під Шістьма Соснами. Я приніс такий маленький кошичок – невеличкий, але дуже доречний кошичок, такий доладний, солідний кошичок, повний...
– Так, так,– сказав Кролик,– усе ясно. Але я маю на увазі пізніший час. Ти бачив його колись між одинадцятою і дванадцятою годиною дня?
– Та бач,– сказав Пух,– об одинадцятій годині... розумієш... об одинадцятій годині... одне слово, об одинадцятій годині я зазвичай забігаю додому. У мене там о цій порі деякі справи.
– А в чверть на дванадцяту?
– Та бач... – почав був знову Пух.
– А о пів на дванадцяту?
– Точно,– сказав Пух.– О пів на дванадцяту або трохи пізніше я зазвичай бачуся з ним.
І тут, подумавши як слід, Пух раптом пригадав, що він і справді давно вже не бачив Крістофера Робіна о цій порі. Після обіду – бачив, увечері – бачив, перед сніданком – бачив, одразу після сніданку – бачив, а тоді – "Ну, Пуше, до побачення" – і Крістофер Робін зникає на весь ранок.
– Ото ж бо,– сказав Кролик.– А куди?
– Ну, може, він щось шукає.
– А що? – спитав Кролик.
– Я саме про це й хотів сказати,– мовив Пух. – Мабуть, він шукає отого...
– Плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Еге, – сказав Пух. – Когось із них. Якщо його немає на місці.
Кролик суворо глянув на Вінні-Пуха:
– Здається, нічого путнього від тебе не доб'єшся,– сказав він.
– Ні! – сказав Пух. – Але я стараюся,– додав він покірно.
Кролик подякував йому за старання і сказав, що зараз він, Кролик, мусить провідати Іа, і Пух, якщо хоче, може піти з ним.
Але Пух, який відчув, що на нього "нападає" новий куплет пісеньки, квапливо попрощався з Кроликом і сказав, що він, Пух, має почекати Паця. І Кролик подався далі.
Але трапилося так, що першим побачив Паця не Пух, а саме Кролик.
Паць прокинувся цього ранку мало не вдосвіта й вирішив нарвати собі букетик фіалок, а коли він нарвав букетика й поставив його в мальоване горнятко посеред своєї хатки, йому раптом спало на думку, що ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок для Іа. І що більше він про це думав, то глибше відчував, як то сумно бути віслюком, котрому ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок. І він знову помчав на галявинку, повторюючи сам до себе: "Іа – фіалки", "Фіалки – Іа",– щоб не забути. Бо такий уже сьогодні був день!
Паць нарвав великий-превеликий букет фіалок. Він щохвилини їх нюхав і почував себе невимовне щасливим, швиденько прямуючи туди, де мав звичку пастися Іа.
– Доброго ранку, Іа! – почав Паць трохи нерішуче, бо Іа був чимось зайнятий.
Іа підняв ногу й помахав Пацеві, щоб він ішов геть.
– Завтра,– сказав Іа.– Або післязавтра.
Паць підступив трохи ближче – поглянути в чому справа. На землі перед Іа лежали три палички, на які він уважно дивився. Дві палички з одного краю сходилися кінцями, із другого – розходились, а третя лежала на них поперек. Паць подумав, що то, мабуть, якась Пастка.
– Ой Іа,– знов почав він,– а я...
– Це маленький Пацик? – спитав Іа, не відриваючи очей від своїх паличок.
– Я, Іа, і я...
– Ти знаєш, що це таке?
– Ні,– сказав Паць.
– Це – А.
– О! – сказав Паць.
– Ніяке не О! Це – А! – суворо промовив Іа.– Ти що, недочуваєш? Чи, може, ти вченіший за Крістофера Робіна?
– Так,– сказав Паць.– Тобто, ні,– хутенько виправився він і підступив іще ближче.
– Крістофер Робін сказав, що це – А, отже, воно А є і буде. Принаймні доти, доки на нього хтось не наступить,– додав ще суворіше Іа.
Паць відскочив назад і понюхав свої фіалки.
– А ти знаєш, що означає А, маленький Пацику?
– Ні, Іа, не знаю.
– Воно означає Мудрість, воно означає Освіту, воно означає геть усі науки, про які ні Пух, ні ти не маєте навіть уявлення. Ось що означає А!
– О! – знову сказав Паць.– Тобто я хотів сказати "Он як!" – квапливо виправився він.
– Слухай мене, маленький Пацику. У цьому Лісі товчеться казна-скільки різних та всяких, і всі вони кажуть: "Ну, Іа – це ж тільки Іа, він просто осел, на нього можна не зважати". Вони тут швендяють туди й сюди і кажуть: "Ха-ха-ха!" Але що вони знають про А? Нічого! Для них це просто три палички. Зате для Освічених, завваж це собі, маленький Пацику, для Освічених – я не кажу про Пухів та Паців – це знаменита й могутня буква А. Так, так,– додав він,– це тобі не якась дурниця, що про неї знає кожен у Лісі.
Паць занепокоєно відступив іще далі назад і озирнувся, шукаючи допомоги:
– А ось і Кролик,– сказав він весело.– Привіт, Кролику!
Кролик поважно наблизився до них, мовчки кивнув Пацеві й сказав: "Привіт, Іа",– тоном, який недвозначно свідчив, що не пізніше як за дві хвилини він скаже: "Бувай здоров".
– Іа, в мене до тебе лише одне запитання: що робить Крістофер Робін останніми днями вранці?
– А що я бачу зараз перед собою? – відповів Іа, не підводячи очей.
– Три палички,– не задумуючись, відповів Кролик.
– От бачиш! – сказав Іа Пацеві.
Після цього він обернувся до Кролика:
– Тепер я відповім на твоє запитання,– урочисто промовив він.
– Щиро дякую,– сказав Кролик.
– Що робить Крістофер Робін уранці? Він вчиться. Він здобуває Освіту. Він оболдіває – здається, він вживає саме це слово,– він оболдіває знаннями!.. У міру своїх скромних здібностей я теж, якщо я правильно засвоїв це слово, оболді... тобто, роблю те саме, що й він. Оце, наприклад, буква...
– Буква А,– сказав Кролик,– але не дуже вдала. Ну, гаразд, я мушу йти і повідомити інших.
Іа поглянув на свої палички, а тоді – на Паця.
– Як сказав Кролик? Що це таке? – спитав він.
– А,– сказав Паць.
– Це ти йому сказав?
– Ні, Іа, я не казав. По-моєму, він знає сам.
– Він знає? Ти хочеш сказати, що якийсь там Кролик знає букву А?
– Авжеж, Іа. Він дуже розумний, наш Кролик.
– Розумний? – зневажливо сказав Іа й щосили наступив на свої три палички.
– Ось тобі й Освіта! – з гіркотою сказав Іа-Іа, стрибаючи на своїх паличках, яких на ту мить стало вже шість.
– Ось тобі й Наука! – сказав Іа-Іа, хвицяючи копитами свої палички, яких на ту мить стало вже дванадцять.– Якийсь там Кролик усе це знає! Ха!
– Я думаю... – несміливо почав Паць.
– Не треба, – сказав Іа.
– Я думаю... фіалки – гарні квіти,– сказав Паць. – Він поклав перед Іа свій букет і чимдуж чкурнув геть.
Наступного ранку записка на дверях Крістофера Робіна сповіщала:
ПРИГОДА ШІСТНАДЦЯТА,
Кролик ще раз повернувся до зелених дверей – просто так, для годиться, і збирався уже йти геть, відчуваючи, що ранок йому остаточно зіпсовано, коли раптом помітив на землі клаптик паперу.
У папірці стирчала шпилька – мабуть, папірця раніше було пришпилено до дверей.
– Ага! – сказав Кролик, почуваючи, що до нього знов повернувся чудовий настрій.– Мені ще один лист!
Ось що там було написано:
ПІШОВ– Ага! – повторив Кролик.– Треба негайно повідомити інших.
СКОРОВЕРНУС
ЗАЛНЯТИЙ
СКОРОВЕРНУС
К.Р.
І він поважно рушив у дорогу.
Найближче звідси жила Сова, і Кролик гайнув навпрошки через Дрімучий Праліс до Совиної хати. Біля Совиних дверей він посмикав мотузочку дзвоника й потицяв у кнопку дзвіночка; потім потицяв у кнопку дзвіночка й посмикав мотузочку дзвоника.
І так він тицяв та смикав, смикав і тицяв, аж поки нарешті з дверей вистромилася Совина голова й сказала:
– Забирайся геть! Я думаю!.. О, це ти!
Сова завжди так зустрічала гостей.
– Сово,– діловито почав Кролик,– у нас із тобою є мозок. В усіх інших – у голові тирса. Якщо в цьому Лісі хтось мусить думати,– а коли я кажу "думати", я маю на увазі думати по-справжньому,– то це наша з тобою справа.
– Атож,– сказала Сова.– Я саме й думала.
– Прочитай оце.
Сова взяла в Кролика записку Крістофера Робіна і подивилася на неї трохи спантеличено. Звісно, вона вміла підписатися – Сува – вміла написати Вівторок так, що можна було зрозуміти, що то не Середа, і вона досить непогано вміла читати, якщо їй тільки не зазирали через плече й не питали щохвилини: "Ну, то як?.." Так, усе це вона вміла, але...
– Ну, то як? – спитав Кролик.
– Авжеж, так,– сказала Сова мудрим і глибокодумним голосом.– Я розумію, що ти хочеш сказати. Це – безперечно. Коли б ти не прийшов до мене, я б сама мусила прийти до тебе.
– Чому? – спитав Кролик.
– З тієї самої причини,– сказала Сова, сподіваючись, що, зрештою, вона зуміє щось вивідати.
– Учора вранці,– урочисто промовив Кролик,– я пішов провідати Крістофера Робіна. Його не було. На дверях у нього була пришпилена записка.
– Саме оця записка?
– Ні, інша. Але зміст її був той самий. Усе це дуже дивно.
– Неймовірно,– сказала Сова, знову вирячившись на записку. На мить їй здалося, ніби щось трапилося з носом Крістофера Робіна.– І що ж ти зробив?
– Нічого.
– Це найрозумніше,– премудро сказала Сова.
Але вона з жахом чекала нового запитання, і воно справді не забарилося.
– Ну, то що? – знову спитав Кролик.
– Авжеж, так воно і є,– пробубоніла Сова.
Якийсь час вона безпорадно кліпала очима, не в змозі більше нічого придумати, але раптом їй сяйнула щаслива думка.
– Скажи мені, Кролику,– сказала вона,– про що йшлося в першій записці? Тільки точно. Це дуже важливо. Від цього все залежить. Повтори ту записку слово в слово.
– Та в ній було те ж саме, що і в цій. Абсолютно!
Сова сердито зиркнула на Кролика й подумала, чи не краще його зіпхнути з дерева, але вирішила, що це вона завжди встигне, а тому продовжила свої розпити.
– Прошу повторити слово в слово ту першу записку,– сказала вона, ніби й не чула того, що сказав Кролик.
– Ну, там було написано: "Пішов. Скоровернус". Те саме, що й тут, тільки тут ще дописано: "Залнятий. Скоровернус".
Сова з полегкістю зітхнула:
– Ага, ось тепер наше становище дещо прояснилося.
– Так-то воно так, але в якому становищі Крістофер Робін? – сказав Кролик.– Де він тепер? Ось у чому річ!
Сова знову вирячилася на записку. І, звісно, для такої, як вона, грамотійки, тепер було зовсім не важко прочитати цю записку: "Пішов. Скоровернус. Залнятий. Скоровернус". Нічого іншого в ній і не могло бути написано!
– Так от, любий мій Кролику, по-моєму, цілком зрозуміло, що саме трапилося,– сказала вона.– Крістофер Робін кудись пішов зі Скоровернусом. Він і отой... Скоровернус тепер чимось дуже зайняті. Ти останнім часом зустрічав у нашому Лісі якогось Скоровернуса?
– Гм,– сказав Кролик,– я ж оце й прийшов до тебе спитати... А який він із себе?..
– Ну,– сказала Сова,– плямистий або травоїдний Скоровернус – це просто е-е...
...Принаймні,– сказала вона,– найбільше він схожий на... е-е-е...
...звісно,– вела вона далі,– це залежить від того... е-е-е... е-е-е-е...
...словом, я просто не знаю, який він із себе,– щиро призналася Сова.
– Велике спасибі,– сказав Кролик і чимдуж помчав до Війні-Пуха.
Ще здалеку він почув якийсь загадковий шум. Кролик зупинився і прислухався. Шум був ось такий:
– Здоров, Пуше! – сказав Кролик.
Вже метелики літають,
Дні зимові відлітають,
Перші квіти прозирають
Крізь сніжок.
В Лісі горлиця туркоче,
Синій пролісок мигоче,
Наче вискочити хоче
На лужок.
Бджоли крильця розправляють,
Тепле сонечко вітають,
Буде літо – всі це знають -
Буде й мед.
Вінні-Пух сидить, міркує,
Все те бачить, все те чує
І свіженький мед смакує
Наперед.
Бо весна іде полями,
Сипле жайворон піснями,
А дзвіночки під дубами
Дзень та дзень.
І зозуля закувала,
І водичка задзюрчала,
І весна всіх привітала:
"Добрий день!"
Сонце сяє-припікає,
Вінні-Пух сидить, куняє,
А довкола все буяє,
Все цвіте.
Вінні-Пух про літо мріє.
Хай з ним кожен порадіє
І міцніє, й не товстіє,
І росте.
– Привіт, Кролику,– відповів замріяний Пух.
– Ти сам придумав цю пісеньку?
– Еге, я її начебто придумав,– сказав Пух.– Не те щоб я умів по-справжньому думати,– додав він скромно,– і ти сам знаєш чому, але іноді таке на мене нападає.
– Угу,– сказав Кролик, який ніколи й нічому не дозволяв нападати на нього, а завжди нападав на все сам.– Отже, справа така: ти коли-небудь бачив у нашому Лісі плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Ні,– сказав Пух.– Такого не бачив. А от Тигру щойно бачив.
– Тигра нам ні до чого.
– Еге, – сказав Пух.– Я й сам так подумав.
– А Паця ти бачив?
– Бачив, – сказав Пух. – Мабуть, він теж ні до чого? – спитав він догідливе.
– Ну, це залежить від того, бачив він когось чи ні.
– Він бачив мене,– сказав Пух.
Кролик присів на землю біля Пуха, але, відчувши, що це принижує його гідність, підвівся знову.
– Завдання просте,– сказав він, – треба з'ясувати: що робить Крістофер Робін цими днями вранці?
– А що ж він робить?
– Ото ж бо! Можеш ти сказати як очевидець, що він робить уранці останнім часом? Тобто останніми днями?
– Можу, – сказав Пух. – Учора ми разом із ним снідали. Під Шістьма Соснами. Я приніс такий маленький кошичок – невеличкий, але дуже доречний кошичок, такий доладний, солідний кошичок, повний...
– Так, так,– сказав Кролик,– усе ясно. Але я маю на увазі пізніший час. Ти бачив його колись між одинадцятою і дванадцятою годиною дня?
– Та бач,– сказав Пух,– об одинадцятій годині... розумієш... об одинадцятій годині... одне слово, об одинадцятій годині я зазвичай забігаю додому. У мене там о цій порі деякі справи.
– А в чверть на дванадцяту?
– Та бач... – почав був знову Пух.
– А о пів на дванадцяту?
– Точно,– сказав Пух.– О пів на дванадцяту або трохи пізніше я зазвичай бачуся з ним.
І тут, подумавши як слід, Пух раптом пригадав, що він і справді давно вже не бачив Крістофера Робіна о цій порі. Після обіду – бачив, увечері – бачив, перед сніданком – бачив, одразу після сніданку – бачив, а тоді – "Ну, Пуше, до побачення" – і Крістофер Робін зникає на весь ранок.
– Ото ж бо,– сказав Кролик.– А куди?
– Ну, може, він щось шукає.
– А що? – спитав Кролик.
– Я саме про це й хотів сказати,– мовив Пух. – Мабуть, він шукає отого...
– Плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Еге, – сказав Пух. – Когось із них. Якщо його немає на місці.
Кролик суворо глянув на Вінні-Пуха:
– Здається, нічого путнього від тебе не доб'єшся,– сказав він.
– Ні! – сказав Пух. – Але я стараюся,– додав він покірно.
Кролик подякував йому за старання і сказав, що зараз він, Кролик, мусить провідати Іа, і Пух, якщо хоче, може піти з ним.
Але Пух, який відчув, що на нього "нападає" новий куплет пісеньки, квапливо попрощався з Кроликом і сказав, що він, Пух, має почекати Паця. І Кролик подався далі.
Але трапилося так, що першим побачив Паця не Пух, а саме Кролик.
Паць прокинувся цього ранку мало не вдосвіта й вирішив нарвати собі букетик фіалок, а коли він нарвав букетика й поставив його в мальоване горнятко посеред своєї хатки, йому раптом спало на думку, що ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок для Іа. І що більше він про це думав, то глибше відчував, як то сумно бути віслюком, котрому ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок. І він знову помчав на галявинку, повторюючи сам до себе: "Іа – фіалки", "Фіалки – Іа",– щоб не забути. Бо такий уже сьогодні був день!
Паць нарвав великий-превеликий букет фіалок. Він щохвилини їх нюхав і почував себе невимовне щасливим, швиденько прямуючи туди, де мав звичку пастися Іа.
– Доброго ранку, Іа! – почав Паць трохи нерішуче, бо Іа був чимось зайнятий.
Іа підняв ногу й помахав Пацеві, щоб він ішов геть.
– Завтра,– сказав Іа.– Або післязавтра.
Паць підступив трохи ближче – поглянути в чому справа. На землі перед Іа лежали три палички, на які він уважно дивився. Дві палички з одного краю сходилися кінцями, із другого – розходились, а третя лежала на них поперек. Паць подумав, що то, мабуть, якась Пастка.
– Ой Іа,– знов почав він,– а я...
– Це маленький Пацик? – спитав Іа, не відриваючи очей від своїх паличок.
– Я, Іа, і я...
– Ти знаєш, що це таке?
– Ні,– сказав Паць.
– Це – А.
– О! – сказав Паць.
– Ніяке не О! Це – А! – суворо промовив Іа.– Ти що, недочуваєш? Чи, може, ти вченіший за Крістофера Робіна?
– Так,– сказав Паць.– Тобто, ні,– хутенько виправився він і підступив іще ближче.
– Крістофер Робін сказав, що це – А, отже, воно А є і буде. Принаймні доти, доки на нього хтось не наступить,– додав ще суворіше Іа.
Паць відскочив назад і понюхав свої фіалки.
– А ти знаєш, що означає А, маленький Пацику?
– Ні, Іа, не знаю.
– Воно означає Мудрість, воно означає Освіту, воно означає геть усі науки, про які ні Пух, ні ти не маєте навіть уявлення. Ось що означає А!
– О! – знову сказав Паць.– Тобто я хотів сказати "Он як!" – квапливо виправився він.
– Слухай мене, маленький Пацику. У цьому Лісі товчеться казна-скільки різних та всяких, і всі вони кажуть: "Ну, Іа – це ж тільки Іа, він просто осел, на нього можна не зважати". Вони тут швендяють туди й сюди і кажуть: "Ха-ха-ха!" Але що вони знають про А? Нічого! Для них це просто три палички. Зате для Освічених, завваж це собі, маленький Пацику, для Освічених – я не кажу про Пухів та Паців – це знаменита й могутня буква А. Так, так,– додав він,– це тобі не якась дурниця, що про неї знає кожен у Лісі.
Паць занепокоєно відступив іще далі назад і озирнувся, шукаючи допомоги:
– А ось і Кролик,– сказав він весело.– Привіт, Кролику!
Кролик поважно наблизився до них, мовчки кивнув Пацеві й сказав: "Привіт, Іа",– тоном, який недвозначно свідчив, що не пізніше як за дві хвилини він скаже: "Бувай здоров".
– Іа, в мене до тебе лише одне запитання: що робить Крістофер Робін останніми днями вранці?
– А що я бачу зараз перед собою? – відповів Іа, не підводячи очей.
– Три палички,– не задумуючись, відповів Кролик.
– От бачиш! – сказав Іа Пацеві.
Після цього він обернувся до Кролика:
– Тепер я відповім на твоє запитання,– урочисто промовив він.
– Щиро дякую,– сказав Кролик.
– Що робить Крістофер Робін уранці? Він вчиться. Він здобуває Освіту. Він оболдіває – здається, він вживає саме це слово,– він оболдіває знаннями!.. У міру своїх скромних здібностей я теж, якщо я правильно засвоїв це слово, оболді... тобто, роблю те саме, що й він. Оце, наприклад, буква...
– Буква А,– сказав Кролик,– але не дуже вдала. Ну, гаразд, я мушу йти і повідомити інших.
Іа поглянув на свої палички, а тоді – на Паця.
– Як сказав Кролик? Що це таке? – спитав він.
– А,– сказав Паць.
– Це ти йому сказав?
– Ні, Іа, я не казав. По-моєму, він знає сам.
– Він знає? Ти хочеш сказати, що якийсь там Кролик знає букву А?
– Авжеж, Іа. Він дуже розумний, наш Кролик.
– Розумний? – зневажливо сказав Іа й щосили наступив на свої три палички.
– Ось тобі й Освіта! – з гіркотою сказав Іа-Іа, стрибаючи на своїх паличках, яких на ту мить стало вже шість.
– Ось тобі й Наука! – сказав Іа-Іа, хвицяючи копитами свої палички, яких на ту мить стало вже дванадцять.– Якийсь там Кролик усе це знає! Ха!
– Я думаю... – несміливо почав Паць.
– Не треба, – сказав Іа.
– Я думаю... фіалки – гарні квіти,– сказав Паць. – Він поклав перед Іа свій букет і чимдуж чкурнув геть.
Наступного ранку записка на дверях Крістофера Робіна сповіщала:
Я пішов у справах.Ось чому всі мешканці Лісу – звичайно, за винятком плямистого чи травоїдного Скоровернуса – віднині знають, що робить Крістофер Робін кожного ранку.
Скоро повернусь.
К.Р.
ПРИГОДА ШІСТНАДЦЯТА,
У якій Вінні-Пух вигадує нову гру і до неї прилучається Іа-Іа
На той час, коли річечка добралася до краю Лісу, вона дуже виросла – виросла майже у справжню Річку. І, ставши дорослою, вона перестала крутитися, перекидатися і скакати, як раніше, в дитинстві, а плинула тихо й спокійно. Бо ж тепер вона знала, куди прямує, і казала сама до себе: "Поспішати не варто. Колись усі там будемо".
Зате всі маленькі струмки, які впадали у неї, невтомно гасали лісом туди й сюди, бо їм ще треба було так багато побачити і так багато пізнати!
Широка стежка, – така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, – вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев'яний місток – завширшки, як і сам Битий Шлях – з дерев'яними бильцями по обидва боки.
Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку... А Річка текла собі й текла, повільно й тихо, бо ж поспішати їй було нікуди.
Одного разу дорогою до містка Вінні-Пух надумався скласти якогось віршика про шишки, бо скрізь довкола лежало безліч ялинових шишок, а у Вінні-Пуха був поетичний настрій. Він підняв одну шишку, подивився на неї і промовив:
– Це дуже гарна шишка, і звичайно, вона мусить із чимось римуватися.
Спочатку Вінні-Пух нічого не міг придумаги, але згодом у його голові викрутилося таке:
У цей час Пух зійшов на місток, але через те, що він не дивився собі під ноги, він об щось спіткнувся – шишка вислизнула в нього з лап і впала в Річку.
– От напасть,– сказав Пух, побачивши, як шишка повільно запливає під міст. Він рушив назад, щоб узяти іншу шишку, котру також можна було б заримувати. Але раптом він подумав, що краще просто помилуватися Річкою, бо день же такий ясний та погожий. Отож Вінні-Пух ліг на живіт і став дивитися вниз на Річку, що повільно плинула кудись у далечінь...
І зненацька з-під мосту з'явилася його шишка, яка також повільно плинула кудись у далечінь!
– От чудасія! – сказав Вінні-Пух.– Я впустив її з того боку, а вона випливла з цього! Цікаво, чи всі шишки так роблять?
Він пішов і назбирав повні лапи шишок...
Так! Усі вони робили те саме, що й перша!
Тоді він кинув дві шишки одразу, перебіг на протилежний бік мосту і став чекати, яка з них випливе першою. І одна з них справді випливла першою, а що шишки були однакові, Пух не знав, чи то була та сама, на яку він загадав, чи інша. Тоді він ще раз кинув дві шишки, тільки одну більшу, а другу меншу, і більша випливла першою, як він і загадав, а маленька випливла останньою, як він теж загадав, – отже Пух виграв аж двічі!..
І на той час, коли Вінні-Пух пішов додому полуднувати, він уже виграв тридцять шість разів і програв двадцять вісім. Інакше кажучи, він виграв... Спробуйте самі відняти від тридцяти шести двадцять вісім, і ви дізнаєтесь, на скільки разів Пух виграв більше. Або на скільки менше програв, якщо вам так цікавіше...
Так народилася гра, яку потім назвали "Пушишка", на честь Вінні-Пуха, який її винайшов і навчив у неї гратися всіх своїх друзів. Але пізніше замість шишок вони стали кидати в Річку палочки, бо палочки легше розрізняти, а гру назвали просто "Палочки", і в цій назві від Пуха зосталася одна лише буква "П", а від шишок не зосталося взагалі нічого.
Одного чудового дня Пух, Паць, Кролик та Крихітка Ру гралися в Палочки. Вони кидали їх у воду за командою Кролика, а потім чимдуж бігли на протилежний бік мосту, і всі разом дивилися вниз, чекаючи, чия палочка випливе першою. Чекати доводилося довго, бо Річка того дня була дуже й дуже лінива.
– А ось моя! – вигукнув Крихітка Ру.– Ні, не моя, чиясь інша! То не твоя, Пацю? Я думав, то моя, а вона не моя. Ось моя!.. Ні, теж не моя. То не твоя, Пуше?
– Ні,– сказав Пух.
– Мабуть, моя десь застрягла,– сказав Ру.– Кролику, в мене палочка-застрягалочка! Пацю, а твоя палочка – застрягалочка?
– Вони завжди пливуть довше, ніж вам здається,– сказав Кролик.
– Пацю, он твоя!.. – раптом сказав Пух.
– Моя сірувата,– сказав Паць, не наважуючись перехилятися далі, щоб не впасти в Річку.
– От, от! Я бачу саме її! Вона пливе в мій бік.
Кролик вистромився далі за всіх, виглядаючи свою паличку; Крихітка Ру підскакував, мов гумовий, і все наспівував:
– Випливає! Он вона, о-о-н! – сказав Пух.
– А ти певен, що то моя? – схвильовано кувікнув Паць.
– Звичайно, певен, бо вона сіра. І велика. Ось вона підпливає! Дуже, дуже велика і... сіра... Ой, ні, це не вона. Це – Іа...
З-під мосту справді виплив Іа-Іа.
– Іа! Іа-а! – загукали всі разом.
Спокійно і незворушно, задерши до неба всі чотири ноги, Іа-Іа повагом плив за течією.
– Та це ж наш Іа! – захоплено запищав Крихітка Ру.
– Невже? – озвався Іа. – А я все думав: "Хто ж це такий?" – Іа потрапив у невеличкий вир і тричі обкрутився на одному місці.
– Я зовсім не знав, що ти також граєшся,– сказав Крихітка Ру.
– Я не граюся,– відповів Іа-Іа.
– Іа, що ти там робиш? – спитав Кролик.
– Можеш відгадувати до трьох разів, любий мій Кролику. Рию нірки в землі? Не вгадав. Скачу по гілках молодого дуба? Теж не вгадав. Чекаю, щоб хтось допоміг мені вибратися з Річки? Точно! Дайте Кроликові час подумати, і він завжди все відгадає!
– Ой Іа! – з розпачем вигукнув Пух.– А що ж ми... я хочу сказати, а як же ми... ти гадаєш, якщо ми...
– Саме так, – сказав Іа-Іа.– Одна з твоїх думок буде цілком слушна. Дякую тобі, Пуше.
– Диви, диви! Він крутиться на одному місці! – сказав Крихітка Ру, до нестями захоплений таким цікавим видовищем.
– А чом би й ні? – холодно озвався Іа-Іа.
– І я теж умію плавати! – гордо сказав Крихітка Ру.
– Тільки не крутячки,– відповів Іа-Іа.– Крутячки набагато важче. Сьогодні я взагалі не збирався плавати,– вів далі Іа, повільно обертаючись у тихому вирі,– та коли вже так сталося, то невимушене обертання справа наліво... чи, точніше, зліва направо – це моя особиста справа.
Настала тривала мовчанка, поки всі думали.
– Здається, я щось придумав,– озвався нарешті Вінні-Пух.– Але я не певен, що це те, що треба.
– Я теж,– сказав Іа-Іа.
– Кажи, Пуше,– сказав Кролик.– Що ти там придумав?
– Ну, якщо ми всі разом кидатимемо в річку каміння і все таке інше з одного боку, то здіймуться хвилі, які приб'ють Іа-Іа до берега.
– Це просто чудова думка,– сказав Кролик, і Вінні-Пух знову повеселішав.
– Дуже чудова! – сказав Іа.– Коли я захочу, щоб мене прибили, Пуше, я про це обов'язково повідомлю.
– А що, як ми ненароком поцілимо в Іа? – занепокоєно спитав Паць.
– Або що, як ми ненароком не поцілимо в нього? – сказав Іа.– Добре обміркуйте всі ці можливості, Пацику, перш ніж почнете розважатися.
Та Вінні-Пух уже притяг найбільшу каменюку, яку лиш спромігся підняти, і перехилився над водою, тримаючи її в лапах.
– Я її не кину, я її просто впущу, Іа,– пояснив він.– Так я точно не промахнуся, тобто я хочу сказати, що так я не потраплю в тебе. Можеш ти на хвилину перестати крутитися, бо це мені заважає?
– Ні,– сказав Іа-Іа.– Мені подобається крутитися.
Кролик відчув, що час йому взяти на себе командування.
– Слухай, Пуше,– сказав він,– коли я скажу "Давай!", ти впускай каменюку. Чуєш, Іа, коли я скажу "Давай!", Пух упустить свою каменюку.
– Щиро тобі вдячний, Кролику, але вірю, що про це я дізнаюся й без тебе.
– Пуше, ти готовий? Пацю, посунься трішечки вбік, ти йому заважаєш. Ру, відступися назад. Ну, всі готові?
– Ні,– сказав Іа-Іа.
– Давай! – скомандував Кролик.
Пух упустив каменюку. Почувся лункий сплеск, й Іа-Іа... зник.
Настала хвилююча мить, особливо для тих, що були на мості. Вони напружено вдивлялися у воду... І навіть Пацева паличка, яка в цей час випливла трохи попереду Кроликової палички, не втішила їх так, як можна було сподіватися.
А трошки згодом – саме тоді, як Вінні-Пух уже почав думати, що, мабуть, він обрав не ту каменюку або не ту річку, або ж не той день для своєї Блискучої Думки,– біля самого берега вигулькнуло щось сіре... Поволі воно все більшало й більшало... і нарешті стало ясно, що то Іа-Іа виходить з води.
Із радісним криком всі кинулися до нього і так дружно й завзято тягли його й підштовхували, що невдовзі Іа твердо став на сухе.
– Ой Іа, який же ти мокрий! – сказав Паць, помацавши ослика.
– Молодець, Пуше, – великодушно сказав Кролик.– Що правда, то правда: нам з тобою спала таки непогана Думка!
– Яка ще там Думка? – спитав Іа-Іа.
– Отак прибити тебе до берега.
– Прибити? Мене? – здивувався Іа-Іа.– Мене? Прибити? То ви гадаєте – мене прибили? Га? Та я просто пірнув! Пух пожбурив на мене велетенську каменюку, і, щоб вона, бува, не гепнула мені на груди, я пірнув і поплив до берега.
– Це неправда, ти не жбурляв,– прошепотів Паць Пухові, щоб утішити друга.
– Мені теж так здається,– схвильовано озвався Пух.
– Іа-Іа – він завжди так,– сказав Паць.– А я особисто вважаю, що ти придумав якнайкраще.
Це трохи втішило Пуха, бо коли ти Ведмідь із тирсою в голові й думаєш про справи, то іноді виявляється, що думка, яка здавалася тобі дуже розумною, поки вона була в тебе в голові, стає зовсім не такою, коли вона виходить назовні й на неї дивляться інші. Чи так це, чи ні, але Іа-Іа був щойно в Річці, а тепер його там не було, отже, нічого поганого Пух не вчинив.
– Як же ти туди впав? – спитав Кролик, витираючи ослика Пацевим носовичком.
– Я не впав,– відповів Іа-Іа.
– Але ж як ти...
– Мене пхнули,– сказав Іа-Іа.
– Ой,– зацікавлено писнув Крихітка Ру,– тебе хтось штурхонув?
– Мене хтось пхнув. Я стояв на березі Річки й думав. Завважте – думав! – якщо хоч хтось із вас тямить, що означає думати. І раптом я відчув, що мене страшенно пхнули.
– Ой Іа! – зойкнули всі в один голос.
– А ти певен, що ти не посковзнувся? – розсудливо спитав Кролик.
– Авжеж, я посковзнувся. Коли ти стоїш на слизькому березі Річки і хтось зненацька тебе пхне у спину, ти неодмінно посковзнешся. Хіба може бути інакше?
– Але хто ж це зробив? – спитав Крихітка Ру.
Іа-Іа не відповів.
– Мабуть, то Тигра,– знервовано сказав Паць.
– А як, по-твоєму, Іа,– спитав Вінні-Пух,– то був жарт, чи хтось ненавмисне?..
– А я не встиг подумати, Пуше. Навіть на дні Річки я не встиг себе запитати: "Що це – дружній жарт чи якась випадковість?" Лиш коли я виплив на поверхню, то впевнено сказав: "Мокра справа". Якщо ви тямите, до чого я веду.
– А де був Тигра? – спитав Кролик.
Але перш ніж Іа встиг відповісти, за спиною в них затріщав очерет, і звідтіля вийшов Тигра.
– Привіт товариству! – весело сказав Тигра.
– Привіт, Тигро,– сказав Крихітка Ру.
Кролик раптом страшенно набундючився.
– Тигро,– врочисто мовив він,– скажи по-чесному, що оце щойно сталося?
– Коли щойно? – спитав Тигра, трохи зніяковівши.
– Коли ти пхнув Іа й він упав у Річку.
Зате всі маленькі струмки, які впадали у неї, невтомно гасали лісом туди й сюди, бо їм ще треба було так багато побачити і так багато пізнати!
Широка стежка, – така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, – вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев'яний місток – завширшки, як і сам Битий Шлях – з дерев'яними бильцями по обидва боки.
Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку... А Річка текла собі й текла, повільно й тихо, бо ж поспішати їй було нікуди.
Одного разу дорогою до містка Вінні-Пух надумався скласти якогось віршика про шишки, бо скрізь довкола лежало безліч ялинових шишок, а у Вінні-Пуха був поетичний настрій. Він підняв одну шишку, подивився на неї і промовив:
– Це дуже гарна шишка, і звичайно, вона мусить із чимось римуватися.
Спочатку Вінні-Пух нічого не міг придумаги, але згодом у його голові викрутилося таке:
– Хоч це й неточно,– сказав він,– бо шишка, усе ж трохи менша, ніж моя голова.
Яка велика шишка! -
Як голова у Пушка!
Ото б такі малини
Родили ці ялини!
У цей час Пух зійшов на місток, але через те, що він не дивився собі під ноги, він об щось спіткнувся – шишка вислизнула в нього з лап і впала в Річку.
– От напасть,– сказав Пух, побачивши, як шишка повільно запливає під міст. Він рушив назад, щоб узяти іншу шишку, котру також можна було б заримувати. Але раптом він подумав, що краще просто помилуватися Річкою, бо день же такий ясний та погожий. Отож Вінні-Пух ліг на живіт і став дивитися вниз на Річку, що повільно плинула кудись у далечінь...
І зненацька з-під мосту з'явилася його шишка, яка також повільно плинула кудись у далечінь!
– От чудасія! – сказав Вінні-Пух.– Я впустив її з того боку, а вона випливла з цього! Цікаво, чи всі шишки так роблять?
Він пішов і назбирав повні лапи шишок...
Так! Усі вони робили те саме, що й перша!
Тоді він кинув дві шишки одразу, перебіг на протилежний бік мосту і став чекати, яка з них випливе першою. І одна з них справді випливла першою, а що шишки були однакові, Пух не знав, чи то була та сама, на яку він загадав, чи інша. Тоді він ще раз кинув дві шишки, тільки одну більшу, а другу меншу, і більша випливла першою, як він і загадав, а маленька випливла останньою, як він теж загадав, – отже Пух виграв аж двічі!..
І на той час, коли Вінні-Пух пішов додому полуднувати, він уже виграв тридцять шість разів і програв двадцять вісім. Інакше кажучи, він виграв... Спробуйте самі відняти від тридцяти шести двадцять вісім, і ви дізнаєтесь, на скільки разів Пух виграв більше. Або на скільки менше програв, якщо вам так цікавіше...
Так народилася гра, яку потім назвали "Пушишка", на честь Вінні-Пуха, який її винайшов і навчив у неї гратися всіх своїх друзів. Але пізніше замість шишок вони стали кидати в Річку палочки, бо палочки легше розрізняти, а гру назвали просто "Палочки", і в цій назві від Пуха зосталася одна лише буква "П", а від шишок не зосталося взагалі нічого.
Одного чудового дня Пух, Паць, Кролик та Крихітка Ру гралися в Палочки. Вони кидали їх у воду за командою Кролика, а потім чимдуж бігли на протилежний бік мосту, і всі разом дивилися вниз, чекаючи, чия палочка випливе першою. Чекати доводилося довго, бо Річка того дня була дуже й дуже лінива.
– А ось моя! – вигукнув Крихітка Ру.– Ні, не моя, чиясь інша! То не твоя, Пацю? Я думав, то моя, а вона не моя. Ось моя!.. Ні, теж не моя. То не твоя, Пуше?
– Ні,– сказав Пух.
– Мабуть, моя десь застрягла,– сказав Ру.– Кролику, в мене палочка-застрягалочка! Пацю, а твоя палочка – застрягалочка?
– Вони завжди пливуть довше, ніж вам здається,– сказав Кролик.
– Пацю, он твоя!.. – раптом сказав Пух.
– Моя сірувата,– сказав Паць, не наважуючись перехилятися далі, щоб не впасти в Річку.
– От, от! Я бачу саме її! Вона пливе в мій бік.
Кролик вистромився далі за всіх, виглядаючи свою паличку; Крихітка Ру підскакував, мов гумовий, і все наспівував:
А Паць страшенно розхвилювався, бо з'явилася тільки його паличка, а це означало, що він виграє.
Палочко, палочко,
люба застрягалочко!
Приплинь, приплинь,
до мене прилинь!
– Випливає! Он вона, о-о-н! – сказав Пух.
– А ти певен, що то моя? – схвильовано кувікнув Паць.
– Звичайно, певен, бо вона сіра. І велика. Ось вона підпливає! Дуже, дуже велика і... сіра... Ой, ні, це не вона. Це – Іа...
З-під мосту справді виплив Іа-Іа.
– Іа! Іа-а! – загукали всі разом.
Спокійно і незворушно, задерши до неба всі чотири ноги, Іа-Іа повагом плив за течією.
– Та це ж наш Іа! – захоплено запищав Крихітка Ру.
– Невже? – озвався Іа. – А я все думав: "Хто ж це такий?" – Іа потрапив у невеличкий вир і тричі обкрутився на одному місці.
– Я зовсім не знав, що ти також граєшся,– сказав Крихітка Ру.
– Я не граюся,– відповів Іа-Іа.
– Іа, що ти там робиш? – спитав Кролик.
– Можеш відгадувати до трьох разів, любий мій Кролику. Рию нірки в землі? Не вгадав. Скачу по гілках молодого дуба? Теж не вгадав. Чекаю, щоб хтось допоміг мені вибратися з Річки? Точно! Дайте Кроликові час подумати, і він завжди все відгадає!
– Ой Іа! – з розпачем вигукнув Пух.– А що ж ми... я хочу сказати, а як же ми... ти гадаєш, якщо ми...
– Саме так, – сказав Іа-Іа.– Одна з твоїх думок буде цілком слушна. Дякую тобі, Пуше.
– Диви, диви! Він крутиться на одному місці! – сказав Крихітка Ру, до нестями захоплений таким цікавим видовищем.
– А чом би й ні? – холодно озвався Іа-Іа.
– І я теж умію плавати! – гордо сказав Крихітка Ру.
– Тільки не крутячки,– відповів Іа-Іа.– Крутячки набагато важче. Сьогодні я взагалі не збирався плавати,– вів далі Іа, повільно обертаючись у тихому вирі,– та коли вже так сталося, то невимушене обертання справа наліво... чи, точніше, зліва направо – це моя особиста справа.
Настала тривала мовчанка, поки всі думали.
– Здається, я щось придумав,– озвався нарешті Вінні-Пух.– Але я не певен, що це те, що треба.
– Я теж,– сказав Іа-Іа.
– Кажи, Пуше,– сказав Кролик.– Що ти там придумав?
– Ну, якщо ми всі разом кидатимемо в річку каміння і все таке інше з одного боку, то здіймуться хвилі, які приб'ють Іа-Іа до берега.
– Це просто чудова думка,– сказав Кролик, і Вінні-Пух знову повеселішав.
– Дуже чудова! – сказав Іа.– Коли я захочу, щоб мене прибили, Пуше, я про це обов'язково повідомлю.
– А що, як ми ненароком поцілимо в Іа? – занепокоєно спитав Паць.
– Або що, як ми ненароком не поцілимо в нього? – сказав Іа.– Добре обміркуйте всі ці можливості, Пацику, перш ніж почнете розважатися.
Та Вінні-Пух уже притяг найбільшу каменюку, яку лиш спромігся підняти, і перехилився над водою, тримаючи її в лапах.
– Я її не кину, я її просто впущу, Іа,– пояснив він.– Так я точно не промахнуся, тобто я хочу сказати, що так я не потраплю в тебе. Можеш ти на хвилину перестати крутитися, бо це мені заважає?
– Ні,– сказав Іа-Іа.– Мені подобається крутитися.
Кролик відчув, що час йому взяти на себе командування.
– Слухай, Пуше,– сказав він,– коли я скажу "Давай!", ти впускай каменюку. Чуєш, Іа, коли я скажу "Давай!", Пух упустить свою каменюку.
– Щиро тобі вдячний, Кролику, але вірю, що про це я дізнаюся й без тебе.
– Пуше, ти готовий? Пацю, посунься трішечки вбік, ти йому заважаєш. Ру, відступися назад. Ну, всі готові?
– Ні,– сказав Іа-Іа.
– Давай! – скомандував Кролик.
Пух упустив каменюку. Почувся лункий сплеск, й Іа-Іа... зник.
Настала хвилююча мить, особливо для тих, що були на мості. Вони напружено вдивлялися у воду... І навіть Пацева паличка, яка в цей час випливла трохи попереду Кроликової палички, не втішила їх так, як можна було сподіватися.
А трошки згодом – саме тоді, як Вінні-Пух уже почав думати, що, мабуть, він обрав не ту каменюку або не ту річку, або ж не той день для своєї Блискучої Думки,– біля самого берега вигулькнуло щось сіре... Поволі воно все більшало й більшало... і нарешті стало ясно, що то Іа-Іа виходить з води.
Із радісним криком всі кинулися до нього і так дружно й завзято тягли його й підштовхували, що невдовзі Іа твердо став на сухе.
– Ой Іа, який же ти мокрий! – сказав Паць, помацавши ослика.
– Молодець, Пуше, – великодушно сказав Кролик.– Що правда, то правда: нам з тобою спала таки непогана Думка!
– Яка ще там Думка? – спитав Іа-Іа.
– Отак прибити тебе до берега.
– Прибити? Мене? – здивувався Іа-Іа.– Мене? Прибити? То ви гадаєте – мене прибили? Га? Та я просто пірнув! Пух пожбурив на мене велетенську каменюку, і, щоб вона, бува, не гепнула мені на груди, я пірнув і поплив до берега.
– Це неправда, ти не жбурляв,– прошепотів Паць Пухові, щоб утішити друга.
– Мені теж так здається,– схвильовано озвався Пух.
– Іа-Іа – він завжди так,– сказав Паць.– А я особисто вважаю, що ти придумав якнайкраще.
Це трохи втішило Пуха, бо коли ти Ведмідь із тирсою в голові й думаєш про справи, то іноді виявляється, що думка, яка здавалася тобі дуже розумною, поки вона була в тебе в голові, стає зовсім не такою, коли вона виходить назовні й на неї дивляться інші. Чи так це, чи ні, але Іа-Іа був щойно в Річці, а тепер його там не було, отже, нічого поганого Пух не вчинив.
– Як же ти туди впав? – спитав Кролик, витираючи ослика Пацевим носовичком.
– Я не впав,– відповів Іа-Іа.
– Але ж як ти...
– Мене пхнули,– сказав Іа-Іа.
– Ой,– зацікавлено писнув Крихітка Ру,– тебе хтось штурхонув?
– Мене хтось пхнув. Я стояв на березі Річки й думав. Завважте – думав! – якщо хоч хтось із вас тямить, що означає думати. І раптом я відчув, що мене страшенно пхнули.
– Ой Іа! – зойкнули всі в один голос.
– А ти певен, що ти не посковзнувся? – розсудливо спитав Кролик.
– Авжеж, я посковзнувся. Коли ти стоїш на слизькому березі Річки і хтось зненацька тебе пхне у спину, ти неодмінно посковзнешся. Хіба може бути інакше?
– Але хто ж це зробив? – спитав Крихітка Ру.
Іа-Іа не відповів.
– Мабуть, то Тигра,– знервовано сказав Паць.
– А як, по-твоєму, Іа,– спитав Вінні-Пух,– то був жарт, чи хтось ненавмисне?..
– А я не встиг подумати, Пуше. Навіть на дні Річки я не встиг себе запитати: "Що це – дружній жарт чи якась випадковість?" Лиш коли я виплив на поверхню, то впевнено сказав: "Мокра справа". Якщо ви тямите, до чого я веду.
– А де був Тигра? – спитав Кролик.
Але перш ніж Іа встиг відповісти, за спиною в них затріщав очерет, і звідтіля вийшов Тигра.
– Привіт товариству! – весело сказав Тигра.
– Привіт, Тигро,– сказав Крихітка Ру.
Кролик раптом страшенно набундючився.
– Тигро,– врочисто мовив він,– скажи по-чесному, що оце щойно сталося?
– Коли щойно? – спитав Тигра, трохи зніяковівши.
– Коли ти пхнув Іа й він упав у Річку.