Мирослав Лазарук. Микола Вінграновський

   Із часом ми таки трохи не розрахували, доки збиралися, доки всідалися в мікроавтобус, і коли виїхали за місто в бік румунського кордону, далеко виїжджати не наважилися. Минаючи Коровію, село під Чернівцями, Микола Степанович утішився незвичною географічною назвою (він ніколи й ніде байдуже не проминав жодної з них, запам'ятовував, перепитував про її походження). Приблизно після повороту в село Валя Кузьмина розгледіли у видолинку невеличкий колгоспний ставочок, як овальне дзеркальце у траві, і ми, порадившись, з'їхали до нього, відмовившись добиратися до рідного Ользі Кобилянській села Димка, де вона писала свою геніальну «Землю» і де зараз знаходиться меморіальний музей. Осінні краєвиди тут особливо ваблять незвичне до них око. На пагорбах повитягувалися стрункі букові гаї. А коли оглянутися – як на долоні східна околиця Чернівців з непривітними панельними коробками-будинками, які здалека, одначе, при західному сонці виглядають святково й піднесено.
   Та ранні сутінки оповивають землю такої пори швиденько. Ми ледве встигли натягати з недалекого узлісся сухого хмизу й розпалити вогнище, аби не вечеряти в темряві. Раптово потьмяніли обриси довколишніх пагорбів, ще не прихоплених осіннім багрянцем, позливалися в суцільну темну стіну дерева, коники на віддалених узвишшях. Але нашому товариству якраз розвиднилося, бо загоготіло багаття, жбурляючи в потемніле небо пригорщі веселих іскор, вилизуючи його піднебіння язикатим полум'ям. Розстеливши верітки на пагорбі побіля багаття, ми повсідалися довкола імпровізованого столу. Микола Степанович присів на перевернуте вверх дном відерце, і ми не переставали величати його гетьманом Наливайком. Він тільки вдоволено посміхався, зиркаючи на кожного з нас уважним поглядом. З усього його вигляду можна було легко прочитати і піднесений настрій, і задоволення, і таке просте, може, тому не всім доступне людське щастя. Вінграновський, як ніхто інший, умів радіти, залюблений у довколишній світ, не домагаючись чогось позахмарного, надлюдського.
   Товариство хутенько розмерзлося, бо чарочка не застрягала в руках, а кружляла по колу, та й «хліба і до хліба», як любив висловлюватися Микола Степанович, не бракувало, швидше навпаки.
   Вечір був лагідний і погідний. З-за чернівецького пагорба, на якому на півсвіту бовваніла скляна десятиповерхова адмінспоруда заводу «Кварц», викочував розпашілий місяць, виразно сіялися зорі. А тут, на землі, не могло вгамуватися багаття. Присвічувало й зігрівало нас за вищим розрядом. Хтось пожалкував, що не прихопили, щоби напекти, картоплі. Тоді вирішили компенсувати її піснею, яку й затягнули режисер і телевізійник Василь Селезінка на пару зі своєю дружиною Марією. «Ой, хмариться, туманиться, // Дрібні дощі йдуть, // Там молоді жовнірики // Мед-горілку п'ють. // П'ють горілку, п'ють наливку. // Їдять ягідки // Та ще й собі поглядають // На чужі жінки». Тоді ще цю пісню майже ніхто не співав. Вона заворожила нас, надто ж Миколу Степановича, який просив заспівати її ще й ще раз, прихвалюючи і слова, й мелодію. Хоча в репертуарі Селезінок, гуцула з підкарпатського села Трач на Коломийщині та його дружини-східнячки із Запоріжжя, ще було безліч гуцульських, жовнірських, стрілецьких співанок, та ця припала до душі йому найбільше.
   …Нехотячи догорало багаття, даруючи небові свої останні іскри, а нам – світло й тепло, пригасала виразна пісня, ніби вони обоє влягалися спати ось тут, над забутим усіма ставком, де, либонь, і риба не водиться, бо й колгоспи уже повмирали. Та виразно витали в настояному на ранній осені споночілому повітрі якісь ще не зрозумілі, але привабливі почуття. Бо провести кілька годин у такому вишуканому гурті, то не щодня буває. Звернув увагу на те, що Вінграновський вів себе сьогодні геть інакше, ніж учора, більше слухав, а може, просто прислухався до пахощів буковинської осені, вслухався в гортанний спів багаття, думав про щось своє чи починав жити іншим післяналивайківським життям, переповненим новими мандрами всією Україною й далеким зарубіжжям у пошуках своїх нових кіно– і літературних героїв.

Вижниця. Перевал Німчич

   Мабуть, таки раптово й несподівано, або ж я помиляюся, бо з Миколою Степановичем на ці теми розмов не мав чи й призабув, але в його мандрівне життя увійшла Манюня, невеличка конячка, подарована письменникові на одній із зустрічей у чернігівському господарстві. Оскільки в Києві її не було змоги утримувати, Вінграновський відправив її на постійне помешкання до сестри на Миколаївщину. Згодом у Манюні знайшовся синочок Орлик. Турботливий господар із радістю відвідував своїх чотириногих друзів. А ранньої осені, як сам оповідав, приїжджав туди, запрягав у придбаного воза Манюню і возив селянам зерно до млина та назад – борошно чи картоплю і буряки – з поля. Мабуть, при таких заняттях і виник у Вінграновського задум повісті «Манюня». Перші публікації ще незакінченого твору почали з'являтися у столичній пресі в середині 90-х. На сторінках «Буковинського журналу» початок твору був надрукований у 1996 році з моєю коротенькою передмовою: «Третій приїзд Миколи Вінграновського до Чернівців передував його шістдесятиріччю. Він відмовив багатьом, навіть землякам з Миколаївщини, а на Буковину завітав. Осінь витрушувала з дерев останнє листя. З неба сіявся нерясний, але набридливий дощик. Бо золоті буковинські дні вже промайнули. Попереду – холоди і сніги» (Буковинський журнал. – 1996. – Ч. 3—4. – С 12).
   7 листопада 1996 року Миколі Вінграновському мало виповнитися 60. Я тоді ще не знав, як він реагує на подібні дати, хоча міг би здогадатися. Коли розмовляли про це телефоном, він якось майже байдуже відмахнувся. Та коли конкретизував пропозицію, яка зводилася до того, щоби приїхати й показати чернівчанам нові документальні кінострічки з циклу «Чотирнадцять столиць України», у нього змінився тембр голосу:
   – О! Над цим варто подумати… Але тоді обов'язково маємо вирватися до Вижниці. Та й щоби Василь Іванович, директор кінотеатру, не експлуатував нас так немилосердно по-капіталістичному, – і посміхнувся так щиро, що я відчув його посмішку через телефонні дроти-нерви аж у Чернівцях, ніби й він десь поряд, а не через півтисячі кілометрів.
   Знову – осінь, та вже припізніла, з ріденьким багрянцевим листям, яке нещадно полощуть схололі дощі, заступаючи виднокрай своїми рясними тороками від полудня до короткого вечора і з безмірної ночі до промоклого до кісточок рання. Зате чисто й ошатно, і чернівецька бруківка вилискує, як на підустві луска, що літньої гожої днини йде Прутом чи Тисою проти течії, засліплюючи любителів поспостерігати за цією прудкою річковою рибою. Хочеться вдивлятися в її смолянисто-брунатну сутність, ніби якась таємниця заприхована у вичовганих квадратиків.
   Микола Степанович приїхав, налаштований на працю і, як завше, з піднесеним настроєм. У готелі майже втаємничено розповідав: пішли справи із «Чотирнадцятьма столицями…». Віднайшлися кошти на дві кінострічки про столиці Данила Галицького – Галич та Івана Мазепи – Батурин. Привіз їх показати буковинцям. Попереду – захоплююча праця над третім фільмом про Сагайдачного. Нагадав йому що 1621 року під буковинським Хотином гетьман був смертельно поранений у битві з турками. Але битву виграв і врятував Річ Посполиту й усю досі невдячну Європу від поневолення. Через рік він помер у Києві… Запросив режисера в це стародавнє, обплутане павутиною історії кількох імперій – завойовниць місто, де непогано збереглася камінна фортеця тих часів. Розповів йому, і що писалося про хотинський період у житті Сагайдачного. Та, як не парадоксально, Вінграновський без ентузіазму відгукнувся на пропозицію.
   – А що я там зніматиму, в Хотині? Мертве каміння, німу зброю? Що ще? Архівний мотлох, який відлежався віками у скринях? Усе це вже було. Навіщо повторюватися? Я створюю інше кіно. Ось якби там були живописні картини чи щось подібне до них… – Він зробив надто довгу паузу, ніби підшукував слова, якими міг би сам себе виправдати і не відштовхувати мене з пропозиціями. – Але це дуже добре, що ви, Мирославе, нагадали мені про Хотин. Він далеко від Чернівців? Ні? Ось і поїдемо якось, обов'язково поїдемо, і Василя Івановича візьмемо з собою. Славний чолов'яга. А як кіно любить і вміє його пропагувати. Ось що головне! А в Хотин обов'язково вирвемося. Але, може, влітку чи навесні. Ви ж тим часом з'ясуйте, що там є в їхньому музеї з живопису. Це мені зараз украй важливо. – Після значно коротшої паузи майже категорично додав: – А цього разу обов'язково подамося до Вижниці, на перевал. Як, ви казали, він називається? Німчич? Вєліколєпна назва.
   Тоді ми багато говорили про геніальний кінозадум Миколи Степановича. Назнімавшись художніх фільмів, таких як «Дочка Стратіона», «Ескадра повертає на Захід», «Дума про Британку», «Тихі береги», «Климко» та багато інших, знявшись у кількох ролях, він відмовився від подальшої праці в художньому кіно, взявшись за документалістику, якою займався і раніше. Чим вона привабила його, неважко здогадатися. Він знайшов шлях до її оживлення, реанімації після радянської контрпропагандистської наруги, примітивної заідеологізованості.
   У роки становлення незалежної держави годі було й шукати кращої ідеї, ніж розповісти про нашу прадавню багатющу драматичну історію мовою документального кінематографа. Чому саме чотирнадцять столиць? Про це згодом напише сам автор у невеликій книжці, що витримає кілька перевидань, буде перекладена європейськими мовами, у тому числі й румунською. З моєї легкої руки за переклад візьметься відомий румунський поет і перекладач із Чернівців Мірча Лютик. Та це буде згодом. А нині ми говоримо про геніальний задум Вінграновського. Мене, зокрема, зацікавило, де, за його переконаннями, знаходилася столиця України часів визвольних змагань 1941—1954 років, коли на два фронти із фашистами й радянськими військами воювала Українська повстанська армія під проводом Організації українських націоналістів. Він надовго замислився, вдивляючись кудись далеко, аж у сорокові роки.
   – Непросте запитання. Я думав про це, але якогось остаточного висновку не дійшов, хоча мав намір знімати про ці надтрагічні події документальну стрічку. (Про це ж пише в одному із листів, згаданих вище й опублікованих у журналі «Кур'єр Кривбасу». – М. Л.) Але про столицю, чесно кажу, якось не замислювався. А ви як міркуєте?
   – Була столиця, Миколо Степановичу, ще й яка! Космач! Там, де наші повстанські війська дали великий справжній бій енкаведистам і перемогли їх, узявши чималу кількість карателів у полон. Саме там, у найвищих горах, влада завжди належана гуцулам, ще з часів Київської Русі та незламного Олекси Довбуша – аж до подвигів українських повстанців у середині минулого століття.
   – Мабуть, доведеться додавати до мого кіносеріалу ще й вашу столицю Космач, – ніби жартома і наче й серйозно промовив Вінграновський. Та, забігаючи наперед, скажу: не зробив він цього, як і не зміг зняти, крім Сагайдачного, більше фільмів. На заваді стала, насамчас, кучмівська фінансова політика, основним гаслом якої ціле десятиліття буде безмежне безгрошів'я на все, що варте найвищого поцінування.
   Василь Кузьмін придумав, а точніше, розумно запозичив з минулих часів, як заповнювати зали кінотеатрів, навіть таких великих, як «Чернівці», школярами і студентами, викладачами, просто прихильниками української культури і мистецтва. Він зі своїми бойовими соратниками з ранку до ночі їздив і ходив школами, технікумами, училищами, вузами й запрошував молодь на кіносеанси. Звичайно ж, попервах це викликало в директорів деяких навчальних закладів і спротив, і обурення, особливо коли мова заходила про кінострічки, присвячені визвольним змаганням. Вони один поперед одного галасували про «нєзалєжность України і… свободу вибору». Він теж гучно обурювався, висловлюючись ламаною українською, а ще частіше російською, бо ж походив із глибинки Росії, мовами, особливо у тісних колах, не соромлячись термінології з колишньої своєї професії військового. Та коли до буковинської столиці приїжджали на його запрошення такі визнані метри, як Микола Вінграновський, а після нього – й академік Іван Дзюба, шевченківські лауреати Василь Герасим'юк і Володимир Моренець, Степан Пушик, науковець і публіцист Анатолій Погрібний, письменник і кіносценарист Василь Портяк та багато-багато інших діячів як з Києва, так і з інших духовних центрів України, зали завше були вщерть переповнені від десятої години ранку до вечірніх сеансів. У Миколи Степановича це викликало бурхливе захоплення, він гордо промовляв:
   – Як вам це вдається, Василю Івановичу? Я ніде не бачив нічого подібного. Та вас треба висунути на Героя України за те, що ви робите для дітей, для українського мистецтва. Дивіться, як ця дітвора сприймає наше кіно, як реагує на те, що діється на екрані. А сидить так спокійно, наче дорослий глядач.
   Ці слова підливали густої оливи в палахкий вогонь ентузіазму. У кінотеатрі якнайретельніше готувалися до приїзду справжнього друга багатьох чернівчан. Перед кіносеансами розігрувалися «щасливі місця», і володарям цих квитків автор вручав свою щойно видану у видавництві «Веселка» книгу «Северин Наливайко», яку В. Кузьмін завчасу викуповував у видавництва. Найнаполегливіші отримували навіть автографи. Мені здається, Микола Степанович робив це з великим задоволенням. Його поваги до читача багатьом із нас ще треба вчитися і вчитися.
   До слова, Кузьмін щоразу дуже ретельно готувався до зустрічей із письменником, продумував до деталей, де обідатимемо, кого запросимо в наше товариство. Він навчився не тільки викуповувати книги гостей, а й підтримувати їх гонорарами. Вінграновський, зрозуміло, завше був у нього поза конкурсом. Тож якось Кузьмін попросив мене придумати якийсь гарний подарунок для Миколи Степановича. Я довго чухав потилицю, врешті-решт згадав, що в поета нікудишня старезна друкарська машинка. Відшукав для нього електричну, з силою-силенною автоматичних операцій. Словом, красунечка угорського походження і з такою ж симпатичною назвою – «Габрієла», в яку Вінграновський закохався з першого погляду. Він не міг натішитися нею, залюбки працював, аж поки в наше письменницьке життя не увірвалися комп'ютери. Тоді він засів за сучасну техніку і добре оволодів нею. Якось попросив мене пояснити йому одну операцію, та я ще не настільки впевнено «осідлав» електроніку. Пам'ятаю, і Ліна Костенко дивувалася, наскільки Вінграновський сучасний чоловік, як швидко загнуздав норовисту техніку.
   Іншого разу Василь Іванович домовився з генеральним директором нашої «Трембіти» Стеллою Станкевич подарувати письменникові костюм. Фірма вже тоді славилася на всю Європу, ходили в них навіть українські президенти. Але як вивідати розміри? Знову ламати голову довелося мені. Цього разу без вагань зателефонував дружині Олександрі Іванівні, й вона посвятила мене в цю сімейну таємницю: здається, 56-й, третій чи четвертий зріст. Тільки попросив її не видавати нас завчасу перед Миколою Степановичем. Нехай це для нього буде несподіванкою. Сам же й пішов вибирати костюм. Приглянувся мені справжнісінький смокінг темного кольору. Скільки ж було сміху і здивування під час примірювання в готелі, коли він ліг на кремезного, міцної статури письменника, ніби й на нього був шитий. А як радів, прихвалював, прицмокував при цьому Микола Степанович.
   – Та не може бути, Мирославе, щоби саме в такому ходив і наш президент! Справді? Не вірю я, бо бути такого не може. А втім, чим я гірший від президентів? Оце ж у такому смокінгу і в Організації Об'єднаних Націй не гріх виступити. Як ви вважаєте, Мирославе?
   Пам'ятаю, тієї незабутньої зустрічі, коли демонструвалися «Чотирнадцять столиць України», переглядав стрічку про гетьмана Івана Мазепу поряд з її автором. Фільм мене вразив дивовижною живописністю, напруженістю дії. Голос за кадром, який належав Вінграновському, здавалося, міг розбудити мертвого. Коли побачив на екрані портрет молодого Івана Мазепи, ледь не вигукнув на весь зал від несподіванки:
   – Та це ж – молодий Байрон. Вони схожі, як дві краплі води. Миколо Степановичу, хіба ж це можливо?
   – Мирославе, тихіше… А як ви здогадалися? Я справді попросив художника, щоби намалював мені молодого Мазепу. Та оскільки його портретів, як і інших, практично в нас не існувало, запропонував йому портрет молодого Байрона. Пам'ятаєте, він написав поему «Мазепа»…
   – …якуудвадцятихрокахпереклав буковинець Дмитро Загул, а надрукована вона українською тільки зараз, – підтримав розмову.
   – Так, так. Але це було моєю великою таємницею, а ви так просто і легко розгадали її. Тепер це вже ні для кого не секрет, – чи з досадою, чи з розчаруванням промовив Микола Степанович.
   – На мене можете покластися. Я буду тримати це в таємниці. Та й кінострічка настільки поглинає тебе і твою уяву, що ти безоглядно віриш режисерові, оператору й тому голосові за кадром. Дивовижний сплав у вас вийшов, у якому ні тріщинки, ні сучка. Моноліт. Я б такі фільми крутив у кожній школі й вузі, щоби дітвора прилучалася до української історії не лише через правдиві знання, а й через щирі емоції.
   – Мені теж цього хотілося б, але наші педагоги ще мислять учорашнім днем. І такі зустрічі, як у вас, на жаль, нечасті. Вам пощастило, бо маєте кінофаната Василя Івановича. Його б міністром освіти. Ото розгорнувся б! – посміхнувся Микола Степанович, залишившись задоволеним усім тим, що відбувається.