Мирослав Лазарук
Микола Вінграновський
Степовий Сварог
Есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським

Замість прологу

   Похапцем, як завше, збираюся до Києва, вже іншого міста, ніж те, що було ще півроку тому. Столиця нарешті стала столицею, Україна – Україною, а народ – народом! Та гадкую більше не про це. Бо ще не бачив їх відроджено-оновленими, одухотвореними, думки хаотично блукають до болю знайомою вулицею Олеся Гончара, де приблизно по її середині, між площею Перемоги (колишній Євбаз) та вулицею Ярославів Вал стоїть письменницький будинок під номером 52. Там останні майже 15 років я бував навіть по декілька разів під час кожного приїзду до цього дивовижного міста. Чіпкі бджоли-гадки наполегливо обсмоктують деталі мого нинішнього приходу туди. Відчуваю, як незграбно вовтужуся побіля важких металевих дверей у під'їзді (за багато років так і не навчився самотужки відчиняти оті кляті замки, через що завжди ніяковію перед вахтеркою, яка невдоволено перепитує: «Вам до кого?») А далі – просторий вантажний ліфт, п'ятий поверх. Із хвилюванням натискаю кнопку-клавішу, за дверима лунає приємна мелодія. Відтак почується суворий голос: «Хто там суне?» Ще якась мить – і двері відчинить… Микола Вінграновський і вже лагідно промовить: «Проходьте, будь ласка». Господар затишної квартири загіпнотизує-заворожить такою лагідною посмішкою на все його велике округлене обличчя, на всю хату і Київ, і Україну, а може, й на всенький світ, що наскрізь просвітліє в моєму серці; простягне теплу розпростерту, мов черепашка, долоню, заговорить гортанно-лагідно, як дикий голуб, і збуджено…
   На цій думці я холодію, завмираю, никну. Та нема ж уже Миколи Степановича, нема, нема, нема… Як безглуздо й недоречно звучать ці слова, ніби не рідною мовою, давно охолодою, якої ніколи не знав і не чув. Нем-ма-а… Як важко нашій свідомості змиритися з цим тупим і важким, мов камінь, словом. Тоді починаєш розуміти та й сам себе переконувати: ні, він є, просто ти і всі інші не можуть до нього добратися. Так буває, навіть дуже часто, якась невидима стіна виросла між нами і заважає нам побачити один одного, бодай привітатися, перекинутися такими дорогими нині словами, які ще вчора були найбуденнішими, найзвичнішими, а тепер прозвучали б як найвище освідчення в почуттях, що, до речі, ніколи і ні за яких обставин не зникають. Ми приречені прожити з ними до кінця днів своїх. І тільки тому, що вони – справжні, істинні, правдиві, непідробні й затверділі, мов кремінь. Їх гартує Час, щоби не зруйнував той же час, тільки зі щонайменшої літери.
   …Опісляпомаранчево-революційний Київ зустріне мене багатоденною запізнілою сніговицею, котра під обід перетворюватиметься на сіро-буру кашку, місити яку не приноситиме ніякого задоволення. Бо навіть у самому центрі вже на весь світ знаної і знаменитої столиці існують посольські закутки, де ніхто й не здогадується, що сніг падає з неба для того, щоби його прибирати, ну хоча б дерев'яною лопатою чи віником. Самотужки добиратися до Байкового кладовища, де бував не так уже й часто, не наважився. Зателефонував до Олександри Іванівни, дружини Миколи Вінграновського, й вона повідомила, що саме сьогодні збираються на могилу Миколи Степановича. Іван Павлович, шофер сина Андрія та наш найщиріший приятель і поводир усіх бувалиць, має заїхати до неї машиною, і я зможу приєднатися до їхнього товариства. Треба тільки зателефонувати. По обіді сніжниця ще більше заступила цупкою білою фіранкою всі закутки Києва, залазила за комір і за пазуху, витанцьовувала так, ніби робить це востаннє. Перед нею довелося відступити. Проте не надовго. Перенесли поїздку на наступний день. Мабуть, такі речі не можна ніколи відкладати на завтра. Бо назавтра вже мене підвів приятель, я трохи припізнився із телефонним дзвінком до Олександри Іванівни. І вони поїхали на цвинтар без мене. Що це? Примха долі, котра не забажала, щоб я побував там, біля дорогої мені людини, оберігаючи від реального усвідомлення того, що його вже немає з нами, чи просто випадковість, збіг обставин, перед якими теж найчастіше буваємо безсилими, забуваючи при цьому класичне, що «в кожному випадковому – елемент закономірного»?
   Та як би там не було, поїздка до столиці видалася немарною – встиг із кількома близькими друзями Вінграновського погомоніти про майбутню книгу. До цієї ідеї вони поставилися однозначно позитивно. Зокрема, Іван Дзюба та Леонід Талалай зауважили, що Микола Степанович був би радий їй, бо в його долі та творчості природа посідала значуще, якщо не визначальне, місце, він любив її, найживішу зі всіх живих істот, кожної вільної хвилини прагнув поспілкуватися з нею, умів спостерігати і влучно вихоплювати те, чого не бачив ніхто. Леонід згадував, як письменник охоче відвідував його острів на Дніпрі. Ще позаминулої осені знімали там документальну стрічку, якої він так і не діждався… Та фільм нарешті вийшов на екрани, і звідти промовляє притишено-велично Вінграновський, ніби знає: більше з нами не говоритиме, не балакатиме з Дніпром і Києвом, з Україною, не відатиме, що пережили ми всього за кілька місяців після його передчасної кончини 2004 року. А ще позаминулорічна калина досі червоніє в очікуванні, либонь, його з'яви, навіть птахи не виклювали, начебто знали: її торкався своїм м'яким поглядом Вінграновський, тож нехай червоніє собі на здоров'я, сказав би Микола Степанович, нагадує нам про його останні навідини сюди, де так привільно й затишно…
   Переконаний, багато хто має що сказати про цю прекрасної душі й немеркнучого таланту Людину. Буде багато спогадів і книг. Недарма ж до тритомника творів М. Вінграновського, що теж вийшов уже після його смерті в Тернополі, хотіли навіть дозбирувати четверту книгу спогадів. Та Олександра Іванівна слушно сказала: чи варто поспішати, немає ж і року, як ми його похоронили. Зрештою, такі речі ніколи не бувають у надміру. Тому й прагну вплести і свою скромну нитку в це величне яскраве полотно, що постане згодом. Якби хтось і відмовляв мене від цієї ідеї, я подякував би за пораду, але стояв би на своєму, бо відчув: не зможу ніколи відмовитися від того, про що мріяв завжди ще при житті великого Поета, тактовно натякаючи про свої наміри йому самому, а він делікатно вдавав, буцімто не розуміє моїх бажань. Однак увесь подальший хід наших найтепліших зустрічей засвідчував: він не перечитиме нікому, хто забажає сказати про нього щире і правдиве слово. Сам прожив цим Словом, у цьому Слові розкошував і страждав, заради ж Слова і віку звікував.
   Водночас хочу застерегти всіх, хто шукатиме в ній літературознавчих або ж якихось інших розвідок, бо не ставив перед собою такої мети, нехай цим займуться фахівці. Мовитиму про його творчість із позицій наших мандрівок, торкатимуся тільки того, про що говорили з ним, чим жили гуртом, подорожуючи Україною.

Знайомство. Чернігівщина. Седнів

   Ніколи нічого мені так не хотілося, як поїхати на Чернігівщину наприкінці травня 1992 рокуна Шевченківські свята. Досі не можу збагнути чому. Раніше ніколи не бував на таких поважних літературно-мистецьких фестинах. Та й як міг бувати, якщо до письменницької спілки мене прийняли тільки в 1989 році. І то лише завдяки тому, що потрапив на останню Всесоюзну нараду молодих літераторів у Москві. На той час я видав лише одну поетичну збірку «Коломия» у видавництві «Молодь», на вихід якої чекав майже 10 років. Та в совєтській столиці тоді на це не зважали, і коли я передчасно повернувся звідти через поважні сімейні обставини, мене наздогнало повідомлення: я прийнятий до спілки разом із двома іншими українцями (всього на нараді було рекомендовано до вступу 19 осіб). Постарався, либонь, секретар всесоюзної спілки, відомий знавець творчості мого найбільш улюбленого російського поета Сергія Єсєніна Сергій Прокушев, котрий близько до серця прийняв мої поезії, які читав мовою оригіналу, і йому це дуже подобалося, бо нагадувало «украінскіє пєсні», які й перекладати необов'язково, адже ти просто слухаєш і насолоджуєшся.
   Кілька лагідних травневих днів на Чернігівщині, в Седніві, Батурині, інших історичних місцинах навряд чи стали б для мене такими пам'ятними й дорогими, якби не товариство, до якого потрапив і з яким спілкувався. Бо приїхали на свято і Микола Вінграновський, і Ліна Костенко, і Петро Осадчук, і десятки інших відомих літераторів з України та далеко з-поза її меж. Пригадую, навіть потрапив на одну з вечірок, де і згадані метри, і просто молоді ще тоді поети читали вірші, спілкувалися, співали… Вразили і седнівські краєвиди, історичні пам'ятки, де ледь не з шевченківських часів змальовували їх художники, де досі можна знайти затишок під розлогою, могутньою Тарасовою липою, якою захоплювався травневим досвітком, коли сонце ледь-ледь рум'янилося між її старезним гіллям. З відстані часу ця подія бачиться мені дуже знаменною, бо читати тоді вірші у присутності двох класиків – Вінграновського і Костенко – аж перехоплювало дух. Читали й вони, піднесено і збуджено, як не читали у велелюдних аудиторіях. Декламували ж для своїх, тому й хвилювалися.
   А коли поверталися з Чернігова до Києва автобусом (зі столиці пливли човном Десною, насолоджуючись невимовною красою), у нас із прекрасним київським поетом Ігорем Римаруком, моїм ще студентським другом, залишилося на денці «ліків». «Ну, не викидати ж», – розгублено мовлю приятелеві. А він, не роздумуючи, весело каже: «Запропонуй оно Миколі Степановичу». – «Ігорю, ти хоч думаєш, що балакаєш? Та ж він мене…» – «Іди, йди», – підбадьорив мене Римарук, ніби благословив на подвиг і легенько підштовхнув уперед, ніби в безодню.
   А Вінграновський гордовито сидів на передньому кріслі, сам-один, якось затято-незворушно дивився на дорогу. Здавалося, в цей момент для нього нічого більше не існувало, крім утрамбованої колесами асфальтової стрічки. Постава його була величава, недоступна, скидався мені він тоді на президента великої країни. І як оце я мав до нього під ступитися, та ще й з напівпорожньою пляшкою? Видно, Римарук покепкував з мене. Ігор – інколи мастак на такі витівки, ми з ним надто давні приятелі, щоби він не міг собі дозволити це зробити. Але відступати було пізно, вирушив у найризикованішу мандрівку, що мала тривати якусь мить, а живе в моїй свідомості досі. Пам'ятаю, згадав тоді: досі лише раз чи двічі бачив Миколу Степановича на регіональній нараді молодих письменників в Ужгороді, куди мене шалено не хотіло відпускати місцеве літначальство, мотивуючи тим, що Київ не затвердив моєї кандидатури. Та оскільки зібрання відбувалося в Ужгороді, хтось порадив мені таки поїхати, щоби з'ясувати, хто це там, у столиці, був проти мене. Ситуація розвиднилася миттєво. Виявляється, то не столиця, а провінція була проти мене, відправивши замість мене іншого літератора, «творчий шлях» якого тією ж нарадою, здається, й завершився. А Вінграновський неждано і стрімко, як потяг у тунелі, зайшов на одне із засідань, де ми читали млявенькі, перепуджені «вершики», послухав із двадцять-тридцять хвилин, розчаровано похитав головою і пішов з тієї наради назавжди…
   Я ледве доніс важкі, мов олов'яні, ноги до переднього сидіння, де височів, як Бог, Микола Степанович, лизнув шорстким язиком зашиті дратвою губи, та заговорити не зміг.
   – О, Мирославе, сідайте, прошу вас. А що у вас там під пахвою?
   – Та як вам сказати, Миколо Степановичу, незручно ж якось…
   – Та чого ж незручно. Кажіть уже, як є! – твердо і навіть занадто лунко промовив він, аж здалося, що ці слова почув увесь автобус, а мені стало ще мулькіше.
   – «Ліків» у нас із Римаруком трохи з ночі залишилося, то якби ви… то, то, то, будь ласка… – «затотокав», мов шевським клевчиком.
   – Мирославе, це вєліколєпно. – Він вимовив слово це саме так. Бо воно, як з'ясується згодом, було одним із його улюблених. До привілейованих слів Вінграновський мав особливий смак і ставлення. – Але ж якби до ваших «ліків», як ви сказали, та ще чогось смачненького закусити, оце було б іще вєліколєпніше.
   Не довго думаючи, зриваюся на вже геть легкі, мов качині пір'їни, ноги і ледь не на весь автобус баском прохаю, хто на що багатий… Через хвилю перед нами виростають і пиріжечки, й канапки, й тістечка. Хтось не пошкодував навіть сала й риби копченої. «Ну, до Києва нам цього вистачить, а там ще чогось настараємо», – розтепліло і дружелюбно промовляє Микола Степанович, ніби ми знайомі з ним кілька років. Його обличчя геть розвидняється, і мені здається, що це треба бути останнім вар'ятом, аби боятися підійти до такої людини. Досі мені не таланило так легко і просто сходитися зі знаменитостями та ще й чаркуватися прямо в автобусі на передньому сидінні. Навіть не чув, що там нашіптував той, хто сидів позаду нас, не бачив і здивоване обличчя Римарука (він таки не сподівався на наше швидке порозуміння), бо якось усе зблякло, втратило життєву принадність, відколи почув оте «вєліколєпно». Як глибоко може западати в душу цей голос, як уміє він перевертати в тобі усе вверх дном. Зникла не така вже й довга дорога з Чернігова до Києва. Я нічого не бачив за вікном, здається, моросив майже літній дощик, вабив чистотою і свіжістю, але з очей мого сусіда вихоплювалося таке зірке сяйво, яке заливало все навкруги. Він статечно розповідав, як часто їздить цією ж дорогою на Довженкову Десну, які там луги і луки, яке роздолля панує там, як шелестить хвилею шовкова ріка. Я легко все це уявляв і відчував, бо ж народився й виріс на ріці, трохи іншій, ніж Десна, – на Пруті, гірському, рвучкому, швидкоплинному. Та оскільки до Чернігова ми пливли теплоходом Десною, то й тут відчувалася співзвучність слова й реальної картини. Бо водночас у ньому жили і письменник, і кінорежисер.
   Микола Степанович був блискучим оповідачем, усе миттєво оживало порівняннями, метафорою в його слові, западало так глибоко в душу, що потім ще довго відлунювало й ментрожило душу й уяву. Незчулися, як дісталися до Києва. Столиця одразу притлумила всі враження від чарівного мальовничого Седніва, де посеред луків на півсвіту височіє могутній дуб Тараса Шевченка, безпритульного Батурина, куди напросився поїхати на виступи замість когось зі столичних літераторів, і був вражений як історією цієї столиці гетьмана Івана Мазепи, так і її гостинним людом, серед якого розшукався і мій родич, про існування котрого в цьому містечку навіть не здогадувався… Ще більше засмутило мене те, що через якусь мить чи дві мені доведеться розпрощатися з Миколою Степановичем. Можливо, й назавжди. І саме цієї фатальної миті почув його рівний голос, у котрий устиг не більш ніж за годину-дві спілкування безтямно закохатися.
   – А може, ми продовжимо десь у Києві нашу дружню розмову, Мирославе?
   – Звичайно. Тільки де? Хіба в «Енеї», Миколо Степановичу?..
   – Та в якому ще «Енеї»? Я туди не ходжу. У мене вдома, звичайно. Гукну ще Петра Осадчука, Льоню Горлача, моїх сусідів, і посидимо трохи, погомонимо, якщо ви, звичайно, не проти.
   Я ще більше зніяковів. Бо непокоїла оця його шаноба до моєї скромної персони. Відчував природність інтонації, але якось не вірилося, що й ти заслуговуєш такого ставлення. Проте відступати було пізно, зрештою, мені страх як не хотілося цього робити. До потяга на Чернівці мав ще півдня, тож пропозиція була солодшою за майський мед, бо відчував: неспроста запросила нас до себе ця людина з непідробною посмішкою в живих молодечих очах.
   Вразила навдивовижу проста і скромна обстановка у квартирі на п'ятому поверсі на тодішній вулиці Чкалова, а нині Олеся Гончара. Та, власне, Микола Степанович навіть не дав мені оговтатися, бо заки ми забігали за «припасами» до гастроному, то буркітлива Тамара Михайлівна, родичка Вінграновських, встигла накрити стіл на кухні, і ми з корабля – на бал. Неквапом точилася розмова, і якраз не довкола літературних тем, а про життя, хоча цікавило мене тоді все. Не впізнавав, одначе, я ні Петра Осадчука, ні Леоніда Горлача, який мовчав у пшеничні вуса, водив поглядом, по черзі надовго зупиняючись на кожному з нас. Але що найбільше вразило – мовчання Осадчука. Куди й позникали його віршовані дотепи-кпини, якими він у Чернігові позакидав усіх з ніг до голови! Особливо сипав ними, коли їхали до Батурина. Олесь Лупій, здається, почав трохи гніватися на нього. Аж тут – тиша! Ні, не тиша – говорив господар. І його слова так слухняно й безболісно влазили в наші голови, ніби й насправді там – їхнє місце. Хотілося слухати їх безупинно. Раптом із його вуст зринуло оте незабутнє гортанно-видовжене – Северин Наливайко, – спурхнуло так легко й невимушено, що одразу привабило і слух, і зір, заворожило душу:
 
Живу – назад. Я – Наливайко. Все.
Ми починаем битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І гнівний меч наш розтинає спину…
 
 
…В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна залишається руїною.
Ми в Україні хворі Україною,
Ми в Україні в пошуках її…
 
 
(«Остання сповідь
Северина Наливайка», 1966 р.)
 
   Одначе нині він заговорив не про поезію, яка досі вражає пророчістю і могутньою вірою в Україну та незламністю народного духу, гнівною мужністю, це мені згадалися рядки, написані наприкінці хрущовської «відлиги» і перед настанням тупих брежнєвських «морозів», а про роман «Северин Наливайко», який щойно закінчив писати, безоглядно віддавши йому самого себе з 1986-го по 1992 рік, і розділ із нього запропонував прочитати нашому товариству. Вийшов так же неквапом, як робив усе досі, можливо, завше, до сусідньої кімнати, через мить повернувшись із товстезним машинописним рукописом, лагідно погладжуючи його, мов живу істоту. І тут же, без зайвих вступів, почав читати: «Літом, наприкінці серпня 1595 року, Наливайко повернувся з Угорщини. Вночі він перебрався через Дністер, покрадьки став за горбами табором, та вже удосвіта мусив дати бій: його стеріг і підстеріг Жолкевський.
   Тим часом і Жолкевського, і Наливайка пильнувала зі степу орда. Вона зависла у них на боках і на темному дні придністровських долин заховалася в травах. Татарський хан Газі-Гірей ніч ковтав слину: хто кого, хто візьме гору – польський гетьман Станіслав Жолкевський чи український – Северин Наливайко? Тепер вони троє – Жолкевський, Наливайко й Газі-Гірей – зійшлися один проти одного на Дністрі. Кожен стояв проти двох: Жолкевський – на Наливайка і хана, Наливайко – на хана і Жолкевського, а хан – на Жолкевського і Наливайка. Тепер вони троє розминутися уже не могли. Тепер вони втрьох мусили один одного бити, бити на смерть».
   З кожною фразою голос вирівнювався, наливався важким свинцем і влучав у самісіньке серце, з невідь-яких глибин поставали круті дністровські береги, які мені не раз доводилося бачити, сріблилася на сонці гострюща шаблюка ріки, чулося збентежене іржання переполоханих коней, іхній глухий тупіт. Загальне історичне тло, викарбуване з такою чіткістю, ніби уже інакше й не могло бути, раптово змінилося вражаючою конкретикою:
   «…Минулої зими, якраз на Різдво, сотник надвірної сотні князя Василя Острозького Северин Наливайко з двома своїми товаришами приїхав з Острога додому в Гусятин, взяв благословення батьків і заслав до своєї нареченої Галі Коротко сватів.
   Зима того року видалася глибока. Останніми трьома тижнями мело й понамітало так, що Гусятин засів у снігах не те, що по вікна, а й по димарі».
   Із вражаючими деталями оповідає Вінграновський, як сотник разом зі своїми товаришами-козаками Петром Жбуром і Яковом Шийкою та сватами під снігом шукають хату нареченої, як підкопуються туди. За цей час дід Максим встигає оповісти історію Запорозької Січі. Сцени живі, аж відчуваєш, як запарі заходять у руки, мороз пропікає до кісток товариство, та воно завиграшки добирається до хати, де й стається нібито знане народне сватання. Та письменник дістає зі словесних штолень такі слова, від яких паморочиться в голові, через тіло хтось пропускає розряди грому чи електричного струму. У пам'яті постають призабуті кучугури снігу в рідному Перерові на Прикарпатті, крізь які треба було викопувати цілі тунелі, щоби добратися до школи. Як дивовижно переплітаються історія й реальність. Знову виринає знайома постать спудея Острозької академії: «…він же – для приробітку, для одежі та для харчів, – паламар-дзвонар церкви Святого Миколая», Петра Конашевича, майбутнього гетьмана Війська Запорозького, який приніс Наливайкові звістку про те, що «гетьман Криштоф Косинський пішов з Білої Церкви і йде з козаками на Волинь: по дорозі дає шляхті хльосту» і що князь Василь Острозький і брат Дем'ян наказують сотникові «спішно добиватись до Острога…»
   На цій щонайвищій ноті Микола Степанович раптово обриває читання. Очі його світяться так дивовижно й заворожено, аж навіть лячно в них заглядати, бо можна ж і не повернутися. Тиша стає ще густішою, як вранішній туман пізньої осені. Мовчать усі. Мовчить і Вінграновський. І в цьому мовчанні є така символіка, що її годі й пояснити. Ніби всі ми насправді вернулися з утопленого в снігах Гусятина, пережили сватання, лизнувши по кілька келишків оковитої, а тепер гадаємо, чи насправді так було, чи нам лише приверзлося. Та хто йме віри, коли всі оніміли? А його великі очі поволі висихають. Значить, потрібно їх зволожувати. Петро бере пляшечку з горілкою і хоче щось заговорити, але його перебиває Микола Степанович:
   – Ну, як я шарахнув? Та? Це ж Северин, не будь-хто. Мені ж страшенно не хотілося робити його старим. І я майже вгадав його вік. Він такий, як і я, тільки на два десятки років молодший. – Вінграновський пильно вдивляється в наші очі, неначе хоче відгадати, про що ми думаємо. – Історія наша повинна бути такою, якою ми її хочемо бачити, а не хтось інший. Ми повинні цю історію без пам'яті любити, пишатися, хоч якою страшною вона не була б. Вона ж – наша, рідна, іншої в нас ніколи не буде. То чому ж любимо її, як мачуху?!
   Мені пригадалися рядки двадцятичотирирічного поета Леоніда Кисельова, коли ще він писав російською мовою: «За всю историю России ни одного хорошего царя». У нас теж гетьманів бувало всіляких. Але донедавна знали тільки одного «хорошого» – того, який не з власної волі запряг українців у вікові, але не вічні кайдани, «возз'єднавши» зі «старшим братом». Проте я не зронив жодного слова. Це було б занадто. Що ж коїлося в душі, годі описати. Не міг повернутися з берегів Дністра, де хоробро билося Наливайкове військо, перепливав велетенську могутню ріку, вхопившись за Куріпоччин хвіст, а Петро Жбур відтягував мене від свого неслухняного коня. Усе могло закінчитися аж надто драматично, я міг не встигнути на чернівецький потяг, тоді шукай нічліг та все інше.
   Микола Степанович ніби прочитав усе в моїх очах, раптом неждано запропонував:
   – А може, ви ще не поїдете, Мирославе? То ж тільки перший розділ, читатимемо далі… На всю ніч вистачить, чи й надовше.
   – Та я б охоче, Миколо Степановичу, якби не робота. Бігтиму, доки є ще можливість потрапити на потяг.
   – А квиточок ви маєте?
   – Ні, звичайно.
   – Ну якщо не візьмете, то повертайтеся до мене. Місце для вас завжди знайдеться.
   Ми тепло попрощалися. Мене просто вразила відсутність вказівного пальця на його правиці, тому вона видавалася схожою на черепашку. Це ж тому у Йвана Орлюка з довженкової кінострічки «Повість полум'яних літ» весь час рука перебандажована… Було так погідно і затишно на душі, наче її торкнулися ангели лагідними крильми, геть повимітали з неї всі негаразди й незгоди, поселивши щось світле і чисте, що супроводжуватиме мене аж до нинішнього дня. Часто замислюватимуся, а що воно таке, та відповіді не знаходитиму. Може, відшукаю її в цій книжці. Бо ж для чого й творимо, якщо не для пізнання самих себе й для розкриття найпотаємнішого?
   З Наливайком я зустрівся знову аж наприкінці року, коли перша частина роману Вінграновського була надрукована в журналі «Вітчизна», а на початку наступного у двох числах – закінчення. Досі пам'ятаю, як уповільнено читав, так не хотілося мені назавше розпрощатися з великим українським героєм – одним із перших, який задекларував на своєму знамені незалежність української держави. І перше ж враження мене окрилило. Має наша література великий, геніальний твір, яким може сміливо пишатися. Не задумувався тоді, чи це історична проза, чи в ній більше міфолого-фантастичного. Та й навіщо? Куди важливіше збагнути, що український народ – це великий народ, який зміг згуртуватися й перемогти. Такі масштабні твори, як «Северин Наливайко», підносять його гідність до нечуваних висот. Міфологізуючи власну історію, ми не канонізуємо її, а оживлюємо, осучаснюємо, наближаємо до самих себе, щоби ще відданіше любити й вірити в нас самих, а не в якісь потойбічні (читай – сусідські, «братні») сили.
   Трохи згодом, на одному зі спілчанських пленумів у Києві, почув дуже високу оцінку роману з уст академіка Івана Дзюби, а через чотири роки прочитав у його передмові до «Северина Наливайка» (Київ: Веселка, 1996) таке високе одкровення: «Результатом багаторічної праці Миколи Вінграновського став дивовижний твір, аналогію якому важко знайти в історичній романістиці. Це не даність історії, це магія історії, міф історії. Історія чиниться в ньому як простодушно-вигадлива казка і водночас як алгоритм суспільних і національних сил. У технологічний ландшафт роману рельєфно вписалися різні національні стихії середньовічної Європи і Азії, та водночас картина історії у Вінграновського, сказати б, радісно-україно-центрична – при всьому незаздрісному відчутті її всесвітності» (с. 7). І далі, опанувавши «мистецтвом історичної панорами й хроніки, мистецтвом оперування великою масою фактичного матеріалу, мистецтвом розумування і філософствування навколо цього матеріалу» (Іван Дзюба, там же), він вдало перепускає історію через власний поетичний світ, викристалізовує її, тобто не відтворює, а створює нову її якість, яка спроможна постати живою перед новими українськими поколіннями й емоційно впливати на них.