Страница:
Довідавшись, що прохідний бал на вступних іспитах вищий, ніж у медінституті, тато чомусь зрадів і почав інтенсивний пошук репетиторів. Усі домашні навперебій намагалися донести до моєї незрілої свідомості, що я просто не маю права закінчити школу без медалі, принаймні срібної. Що медаль – це мій єдиний шанс, раз я вже вибрала собі таку престижну професію. Що якби я вступала до Політехніки, все було б значно простіше, бо там конкурсу майже немає. Особливо на програмування, що й не дивно, бо програмістів зараз більше, ніж комп'ютерів.
Моє життя відразу стало інтенсивнішим. У школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо, згідно з черговою постановою уряду, тривалість обов'язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Усі інші, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно з документами навчалися в 11 класі, перейшовши туди просто з 9-го. Незрозуміло, навіщо це було потрібно, але життя ускладнило.
Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об'ємні перекази зі збірників «Життя і школа», «Життя і слово», «Життя і наше майбутнє», «Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями на зразок: «У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже й невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки, і сплетені між собою невидимими цівочками промені сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою і водночас майже незбагненної гармонійності й закономірності. Надходила осінь». Або: «Зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої в переливах світла, що відбивалося й на вкритій усе ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і в самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю». Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі здебільшого одержувала лаконічну відповідь: «Мала ще. Підростеш – сама зрозумієш». Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень майбутній викладач читав мені (разом із ще двома абітурієнтками) лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам'ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.
Одного разу за цим заняттям мене застав батько, який саме вирішив поцікавитися ходом навчального процесу.
З наближенням моменту складання іспитів атмосфера в сім'ї почала нагадувати ту, яка панує в оселі із важкохворим, якому вже неможливо допомогти, а можливо лише зробити його останні хвилини якомога приємнішими. Усі справи поза цією були оголошені другорядними, їхнє вирішення відклалося, вся увага була сконцентрована на майбутній події. Родина намагалася підтримати мене всім можливим. Бабця з регулярністю в чверть години прочиняла двері кімнати, за якими я намагалася зосередитися:
– Дуже перепрошую, шо потурбувала. Я тільки хотіла спитать, чи ти не хочеш вареничків. Я зробила свіжі.
– Бабушка, ми ж щойно пообідали.
– Ну, я перепрошую. Я просто хотіла спитать. Ти правильно робиш, шо учишся. Учись, учись. А то шо буде, як не поступиш? Тато розсердиться, і мама розстроїться. Ми ж усі так за тебе волнуємося. Тато, так той аж пообіщав, шо з дому вигоне, якшо не поступиш. Ну, учись, учись. Я не буду мішать. Наука, вона в жисті понадобиться.
Бабця зачиняла двері, але не довше, ніж на наступних чверть години. Мама не менш старанно стежила за моїм як мінімум п’ятиразовим харчуванням і абсолютно ігнорувала всі мої спроби уникнути важкокалорійної долі. Тато намагався зав’язати корисні для вступу знайомства. Ніхто й не підозрював, що невдячне чадо замість того, щоб день і ніч думати про особливості закінчень іменників другої відміни в родовому відмінку однини, думає над цим тільки протягом дня, а вночі веде подвійне життя, старанно приховуючи його від оточення.
Пізно вночі, коли всі в квартирі вже міцно спали, я писала листи. Мені дуже не хотілося обманювати батьків, і сумління гризло мене тим сильніше, що більше вони старалися зробити все можливе і неможливе для моєї майбутньої кар’єри, але, з іншого боку, не стригтися ж через це в черниці. Вітя, як і передбачала однокласниця, при ближчому знайомстві й справді виявився не зовсім дебілом і навіть не настільки обмеженим, як про це можна було подумати після його першого листа. Він познайомив мене зі своїми рокерами, і ті запропонували писати для них тексти пісень, на що я відразу і з радістю погодилася, майже щодня дарував квіти, мав добре збудоване тіло, вродливе обличчя, захоплювався кожним моїм словом і обіцяв кохати мене все своє життя. Після довгих вагань я таки наважилася піти на компроміс із власним сумлінням і зробити все, аби батьки «більше не бачили мене з цим патлатим», як і було домовлено. Чи мали вони при цьому на увазі те, що і я сама не повинна його бачити, так і залишилося невисловленим. А «все, що не сказано письменником прямо, дає нам можливості для найрізноманітніших здогадів», – пояснював мій колишній репетитор і майбутній викладач нової української літератури.
Намагаючись послабити докори сумління, я примусила коханого урочисто пообіцяти:
а) після закінчення вечірньої школи обов'язково вступити до якогось вузу;
б) підстригтися;
в) з жанру рок-музики перейти до жанру музики акустичної і почати займатися грою на класичній гітарі;
г) не наполягати на початкові нашого інтимного життя до першої шлюбної ночі;
ґ) прочитати найважливіших класиків української літератури.
Після того, як рок-група «Лазарет», де Вітя був ударником, написала до мене колективного листа з проханням відмовитися від виконання пунктів б) і в), я, хоч і не без вагань, погодилася. На знак подяки «Лазарет» присвятив мені свою першу платівку під назвою «Суд мертвих над живими».
Батьки суворо контролювали, чи дотримую я свого слова. Доводилося детально звітувати про кожне, навіть десяти-хвилинне, запізнення додому, тато встановив паралельний телефонний апарат, аби мати можливість прослуховувати розмови, що видавалися йому підозрілими, мама регулярно переглядала мої записи, прибираючи кімнату. Мене повністю звільнили від будь-яких господарських обов'язків, навіть по хліб більше не посилали – після того, як одного разу я повернулася з виконання цієї місії через три години.
Кожна вільна хвилина мала бути присвячена підготовці до вступу. Дозволялася одна півгодинна пауза на обід і ще одна – на вечерю. Решта часу – за письмовим столом. Такої інтенсивності навчального процесу не досягнув, напевно, навіть Ленін у період своїх студій на засланні.
Щоправда, це не заважало закоханому рокерові щоночі приходити під балкон із двома порожніми ящиками з-під молочних пляшок. Він обережно поціляв камінцем до шибки, видирався на складені один на один ящики і терпляче чекав.
– Зізнайся, ти почуваєш себе Ромео? – питала я.
– Ким? – дивувався ще не до кінця перевихований рокер і тягнувся до мене за привітальним поцілунком.
– Треба буде ще скласти для тебе список творів світової літератури. Щоб можна було з тобою про щось спілкуватися.
– Ще один список? – зітхав Вітя. Він уже другий місяць мужньо боровся з «Хіба ревуть воли, як ясла повні», паралельно намагаючись отримати задоволення від «Сонячної машини» і проникнутися глибиною бориславського циклу Івана Франка, і все це вимагало від нього значно більших зусиль, ніж чотиригодинна репетиція чи двогодинне тренування.
– Скажи, – питав він, – а після того, як я ще й світову літературу прочитаю, ти вийдеш за мене заміж? Ну, ясно, коли вже поступиш в свій університет.
Я кепкувала з його наївності і пояснювала, що ми ще занадто юні, щоб створювати сім'ю, занадто мало знаємо одне одного, що потрібно говорити, по-перше, «вступиш», по-друге, – «до університету», по-третє, прочитати всю світову літературу просто неможливо, тим більше – ще до одруження.
Вітя на все погоджувався, обіцяв чекати і читати, скільки буде потрібно, не ставити більше дурних питань, завтра ж узяти в бібліотеці Шекспіра і, взагалі, звернути увагу на своє моральне обличчя. У кінці кожного з побачень ми обмінювалися листами.
Наші посиденьки в точкаріку мали в собі щось ритуальне. Це помітила навіть Вітина мама, яка час від часу заносила нам туди «гаряченьких пиріжків», чаю, канапок або ще чогось смачненького. Подолавши всі перепони, пов'язані з потаємним проникненням до крихітної кімнатки під дахом сусіднього будинку, ми з Вітею насамперед зручно вмощувалися на старенькому обдертому диванчику і ставили касету «Скорпіонз». Це була єдина група, яка подобалася нам обом, і це було щось, що стосувалося тільки нас і наших потаємних зустрічей. Якби про звуковий супровід цих зустрічей дізналися рокери, друзі Віті, вони були б дуже обурені, і Вітя трохи соромився такого не гідного справжнього рокера вияву своїх музичних смаків.
Можливо, саме ця забороненість надавала музиці «Скорпіонз» такого потужного впливу на нас, на наш настрій, на те, що ми забували про час, про обов'язки, про обережність, про вступні іспити, про застереження батьків і навіть про Ді Снайдера. З часом, коли ми вже вивчили тексти й мелодії на касеті майже напам'ять, я запропонувала Віті трохи урізноманітнити наше дозвілля і, слухаючи музику, читати вголос поезію. Вітя приречено погодився, як погоджувався на більшість моїх пропозицій, і ми перечитали під єдину наявну у нас касету «Скорпіонз» спершу «Криваве весілля» Лорки, далі томик Єсєніна і нарешті збірочку Асадова. Така поступова деградація наших поетичних смаків не дала очікуваного результату, і Вітя не став ні фанатом Асадова, ні шанувальником Єсєніна, не кажучи вже про Лорку. Щоразу, коли я зупинялася під час читання, він брав у мене книжку і перераховував кількість сторінок, які залишилися до кінця. Але мовчки витримував всю процедуру, а коли я закінчувала черговий поетичний сеанс, тільки голосніше вмикав музику.
Коли читання вголос нам набридало, ми цілувалися. Переважно до того моменту ми слухали касету вже вдруге і протягом попереднього півторагодинного слухання встигали накопичити вибухово небезпечний заряд сексуального збудження, яке через непохитну твердість наших цнотливих переконань могло вилитися тільки в поцілунки, і ми виливали його, цілуючись до нестями, точніше до крові на губах, до синців на спині й на грудях, які необережні й жадібні Вітині пальці залишали на моєму тілі, до запаморочення, майже до втрати свідомості, до нестерпного ниття десь унизу живота, до спустошеного стану, чимось схожого на похмілля, цим станом закінчувалися майже всі наші зустрічі, під час яких збудження спершу наростало, а потім важким клубком опускалося кудись на дно шлунка, не знаходячи виходу і роблячи наші ночі неспокійними, а безсоння тремтливим і знервованим.
Напевно, тільки цей вибухонебезпечний заряд, нездатний задовольнитися поцілунками, тримав нас у постійному напруженні, дуже чутливому до запахів, звуків і кольорів і водночас розсіяному й неуважному щодо всього другорядного, повсякденного: навчання, батьків, обов'язків. Вранці, коли я виходила з дому, мені здавалося, що навіть повітря довкола мене шарудить стримуваною напругою і бринить, немов натягнуті на вітрі білизняні шворки. Ми жили тільки цією зацементованою в нас усередині напругою, яка притягувала нас одне до одного з силою двох намагнічених поверхонь і примушувала після кількагодинного сидіння в точкаріку вдень проводити цілі ночі на моєму балконі, рахуючи зорі, цілуючись і міцно стискаючи руки одне одного під мелодії «Скорпіонз», які пульсували у наших гарячих головах нескінченним звуковим потоком.
Цією напругою були переповнені і наші листи, якими ми обмінювалися після кожного нічного побачення і які нагадували наркотичні видіння, складені із поезії Лорки, текстів «Скорпіонз», порад Ді Снайдера і описів страв, якими нас годували на сніданок, обід і вечерю. Ми ніби боялися втратити цей внутрішній зв’язок між собою, це магнітне поле, яке постійно тільки накопичувало енергію і ховало її в собі, загрожуючи колись вибухнути, тому нам важливо було знати найменші подробиці того періоду, коли ми не були разом, бо кожна втрачена деталь могла стати детонатором цього несподіваного вибуху.
На жаль, у процесі старанного переховування від батьків я загубила десь майже всі Вітині листи і тому не можу процитувати найцікавіших із цих шизофренічних щоденників, у яких із точністю до хвилин був розписаний наш із Вітею побут протягом року, який ми провели під знаком «Скорпіонз». З літературного погляду ці твори навряд чи заслуговують окремого обговорення, зате фахівцеві з підліткової психології це напевно було би цікаво.
Якби я була режисером, я б узяла нас із Вітею на ролі Ромео і Джульєтти і навіть погодилась би на нашу позбавлену смаку вимогу озвучити виставу музикою «Скорпіонз».
Теорія і практика. Перші полеміки довкола цноти
Суд мертвих над живими. Ґрати на вікнах першого поверху. Звинувачення невинних
Моє життя відразу стало інтенсивнішим. У школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо, згідно з черговою постановою уряду, тривалість обов'язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Усі інші, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно з документами навчалися в 11 класі, перейшовши туди просто з 9-го. Незрозуміло, навіщо це було потрібно, але життя ускладнило.
Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об'ємні перекази зі збірників «Життя і школа», «Життя і слово», «Життя і наше майбутнє», «Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями на зразок: «У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже й невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки, і сплетені між собою невидимими цівочками промені сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою і водночас майже незбагненної гармонійності й закономірності. Надходила осінь». Або: «Зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої в переливах світла, що відбивалося й на вкритій усе ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і в самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю». Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі здебільшого одержувала лаконічну відповідь: «Мала ще. Підростеш – сама зрозумієш». Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень майбутній викладач читав мені (разом із ще двома абітурієнтками) лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам'ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.
Одного разу за цим заняттям мене застав батько, який саме вирішив поцікавитися ходом навчального процесу.
прочитав уголос тато, сказав: «Гм…» і перегорнув сторінку, —
Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху обрізати крила,
І напхать йому в задницю яблук, —
«Гм…», – сказав він іще раз, і обличчя його спохмурніло, —
Слон дрочить хобот об ґрати вольєра… —
Того вечора батьки провели зі мною ще одну тривалу й відверту розмову, з якої я довідалася, що читати непристойну літературу в моєму віці негарно, як негарно читати подібну літературу і в будь-якому іншому віці. Що таким читанням пристойна людина себе компрометує, а тих, хто подібні такі речі пише й друкує, треба карати. Що вживання певних слів ріже вухо інтелігентної людини навіть у міському транспорті чи в черзі в гастрономі, а в книжці, тим більше – книжці поетичній, це взагалі нечувана розпуста. Що викладач університету, який дає своїм майбутнім студенткам читати щось таке, чинить просто негідно і заслуговує на осуд. Мені так і не вдалося переконати батьків, що я цілком із ними згідна, а збірку цю купила випадково у магазині «Поезія» на площі Міцкевича, написана вона науковими співробітниками Київського державного університету, а мій репетитор, швидше за все, сам не читав би такої поезії. Тож наступного дня тато поїхав до мого майбутнього викладача вже без мене, і я більше не готувалася до переказу й усного іспиту з мови та літератури.
В таксі ми їхали, варкалось,
Проспект був п'яний в дрободан…
З наближенням моменту складання іспитів атмосфера в сім'ї почала нагадувати ту, яка панує в оселі із важкохворим, якому вже неможливо допомогти, а можливо лише зробити його останні хвилини якомога приємнішими. Усі справи поза цією були оголошені другорядними, їхнє вирішення відклалося, вся увага була сконцентрована на майбутній події. Родина намагалася підтримати мене всім можливим. Бабця з регулярністю в чверть години прочиняла двері кімнати, за якими я намагалася зосередитися:
– Дуже перепрошую, шо потурбувала. Я тільки хотіла спитать, чи ти не хочеш вареничків. Я зробила свіжі.
– Бабушка, ми ж щойно пообідали.
– Ну, я перепрошую. Я просто хотіла спитать. Ти правильно робиш, шо учишся. Учись, учись. А то шо буде, як не поступиш? Тато розсердиться, і мама розстроїться. Ми ж усі так за тебе волнуємося. Тато, так той аж пообіщав, шо з дому вигоне, якшо не поступиш. Ну, учись, учись. Я не буду мішать. Наука, вона в жисті понадобиться.
Бабця зачиняла двері, але не довше, ніж на наступних чверть години. Мама не менш старанно стежила за моїм як мінімум п’ятиразовим харчуванням і абсолютно ігнорувала всі мої спроби уникнути важкокалорійної долі. Тато намагався зав’язати корисні для вступу знайомства. Ніхто й не підозрював, що невдячне чадо замість того, щоб день і ніч думати про особливості закінчень іменників другої відміни в родовому відмінку однини, думає над цим тільки протягом дня, а вночі веде подвійне життя, старанно приховуючи його від оточення.
Пізно вночі, коли всі в квартирі вже міцно спали, я писала листи. Мені дуже не хотілося обманювати батьків, і сумління гризло мене тим сильніше, що більше вони старалися зробити все можливе і неможливе для моєї майбутньої кар’єри, але, з іншого боку, не стригтися ж через це в черниці. Вітя, як і передбачала однокласниця, при ближчому знайомстві й справді виявився не зовсім дебілом і навіть не настільки обмеженим, як про це можна було подумати після його першого листа. Він познайомив мене зі своїми рокерами, і ті запропонували писати для них тексти пісень, на що я відразу і з радістю погодилася, майже щодня дарував квіти, мав добре збудоване тіло, вродливе обличчя, захоплювався кожним моїм словом і обіцяв кохати мене все своє життя. Після довгих вагань я таки наважилася піти на компроміс із власним сумлінням і зробити все, аби батьки «більше не бачили мене з цим патлатим», як і було домовлено. Чи мали вони при цьому на увазі те, що і я сама не повинна його бачити, так і залишилося невисловленим. А «все, що не сказано письменником прямо, дає нам можливості для найрізноманітніших здогадів», – пояснював мій колишній репетитор і майбутній викладач нової української літератури.
Намагаючись послабити докори сумління, я примусила коханого урочисто пообіцяти:
а) після закінчення вечірньої школи обов'язково вступити до якогось вузу;
б) підстригтися;
в) з жанру рок-музики перейти до жанру музики акустичної і почати займатися грою на класичній гітарі;
г) не наполягати на початкові нашого інтимного життя до першої шлюбної ночі;
ґ) прочитати найважливіших класиків української літератури.
Після того, як рок-група «Лазарет», де Вітя був ударником, написала до мене колективного листа з проханням відмовитися від виконання пунктів б) і в), я, хоч і не без вагань, погодилася. На знак подяки «Лазарет» присвятив мені свою першу платівку під назвою «Суд мертвих над живими».
Батьки суворо контролювали, чи дотримую я свого слова. Доводилося детально звітувати про кожне, навіть десяти-хвилинне, запізнення додому, тато встановив паралельний телефонний апарат, аби мати можливість прослуховувати розмови, що видавалися йому підозрілими, мама регулярно переглядала мої записи, прибираючи кімнату. Мене повністю звільнили від будь-яких господарських обов'язків, навіть по хліб більше не посилали – після того, як одного разу я повернулася з виконання цієї місії через три години.
Кожна вільна хвилина мала бути присвячена підготовці до вступу. Дозволялася одна півгодинна пауза на обід і ще одна – на вечерю. Решта часу – за письмовим столом. Такої інтенсивності навчального процесу не досягнув, напевно, навіть Ленін у період своїх студій на засланні.
Щоправда, це не заважало закоханому рокерові щоночі приходити під балкон із двома порожніми ящиками з-під молочних пляшок. Він обережно поціляв камінцем до шибки, видирався на складені один на один ящики і терпляче чекав.
– Зізнайся, ти почуваєш себе Ромео? – питала я.
– Ким? – дивувався ще не до кінця перевихований рокер і тягнувся до мене за привітальним поцілунком.
– Треба буде ще скласти для тебе список творів світової літератури. Щоб можна було з тобою про щось спілкуватися.
– Ще один список? – зітхав Вітя. Він уже другий місяць мужньо боровся з «Хіба ревуть воли, як ясла повні», паралельно намагаючись отримати задоволення від «Сонячної машини» і проникнутися глибиною бориславського циклу Івана Франка, і все це вимагало від нього значно більших зусиль, ніж чотиригодинна репетиція чи двогодинне тренування.
– Скажи, – питав він, – а після того, як я ще й світову літературу прочитаю, ти вийдеш за мене заміж? Ну, ясно, коли вже поступиш в свій університет.
Я кепкувала з його наївності і пояснювала, що ми ще занадто юні, щоб створювати сім'ю, занадто мало знаємо одне одного, що потрібно говорити, по-перше, «вступиш», по-друге, – «до університету», по-третє, прочитати всю світову літературу просто неможливо, тим більше – ще до одруження.
Вітя на все погоджувався, обіцяв чекати і читати, скільки буде потрібно, не ставити більше дурних питань, завтра ж узяти в бібліотеці Шекспіра і, взагалі, звернути увагу на своє моральне обличчя. У кінці кожного з побачень ми обмінювалися листами.
Наші посиденьки в точкаріку мали в собі щось ритуальне. Це помітила навіть Вітина мама, яка час від часу заносила нам туди «гаряченьких пиріжків», чаю, канапок або ще чогось смачненького. Подолавши всі перепони, пов'язані з потаємним проникненням до крихітної кімнатки під дахом сусіднього будинку, ми з Вітею насамперед зручно вмощувалися на старенькому обдертому диванчику і ставили касету «Скорпіонз». Це була єдина група, яка подобалася нам обом, і це було щось, що стосувалося тільки нас і наших потаємних зустрічей. Якби про звуковий супровід цих зустрічей дізналися рокери, друзі Віті, вони були б дуже обурені, і Вітя трохи соромився такого не гідного справжнього рокера вияву своїх музичних смаків.
Можливо, саме ця забороненість надавала музиці «Скорпіонз» такого потужного впливу на нас, на наш настрій, на те, що ми забували про час, про обов'язки, про обережність, про вступні іспити, про застереження батьків і навіть про Ді Снайдера. З часом, коли ми вже вивчили тексти й мелодії на касеті майже напам'ять, я запропонувала Віті трохи урізноманітнити наше дозвілля і, слухаючи музику, читати вголос поезію. Вітя приречено погодився, як погоджувався на більшість моїх пропозицій, і ми перечитали під єдину наявну у нас касету «Скорпіонз» спершу «Криваве весілля» Лорки, далі томик Єсєніна і нарешті збірочку Асадова. Така поступова деградація наших поетичних смаків не дала очікуваного результату, і Вітя не став ні фанатом Асадова, ні шанувальником Єсєніна, не кажучи вже про Лорку. Щоразу, коли я зупинялася під час читання, він брав у мене книжку і перераховував кількість сторінок, які залишилися до кінця. Але мовчки витримував всю процедуру, а коли я закінчувала черговий поетичний сеанс, тільки голосніше вмикав музику.
Коли читання вголос нам набридало, ми цілувалися. Переважно до того моменту ми слухали касету вже вдруге і протягом попереднього півторагодинного слухання встигали накопичити вибухово небезпечний заряд сексуального збудження, яке через непохитну твердість наших цнотливих переконань могло вилитися тільки в поцілунки, і ми виливали його, цілуючись до нестями, точніше до крові на губах, до синців на спині й на грудях, які необережні й жадібні Вітині пальці залишали на моєму тілі, до запаморочення, майже до втрати свідомості, до нестерпного ниття десь унизу живота, до спустошеного стану, чимось схожого на похмілля, цим станом закінчувалися майже всі наші зустрічі, під час яких збудження спершу наростало, а потім важким клубком опускалося кудись на дно шлунка, не знаходячи виходу і роблячи наші ночі неспокійними, а безсоння тремтливим і знервованим.
Напевно, тільки цей вибухонебезпечний заряд, нездатний задовольнитися поцілунками, тримав нас у постійному напруженні, дуже чутливому до запахів, звуків і кольорів і водночас розсіяному й неуважному щодо всього другорядного, повсякденного: навчання, батьків, обов'язків. Вранці, коли я виходила з дому, мені здавалося, що навіть повітря довкола мене шарудить стримуваною напругою і бринить, немов натягнуті на вітрі білизняні шворки. Ми жили тільки цією зацементованою в нас усередині напругою, яка притягувала нас одне до одного з силою двох намагнічених поверхонь і примушувала після кількагодинного сидіння в точкаріку вдень проводити цілі ночі на моєму балконі, рахуючи зорі, цілуючись і міцно стискаючи руки одне одного під мелодії «Скорпіонз», які пульсували у наших гарячих головах нескінченним звуковим потоком.
Цією напругою були переповнені і наші листи, якими ми обмінювалися після кожного нічного побачення і які нагадували наркотичні видіння, складені із поезії Лорки, текстів «Скорпіонз», порад Ді Снайдера і описів страв, якими нас годували на сніданок, обід і вечерю. Ми ніби боялися втратити цей внутрішній зв’язок між собою, це магнітне поле, яке постійно тільки накопичувало енергію і ховало її в собі, загрожуючи колись вибухнути, тому нам важливо було знати найменші подробиці того періоду, коли ми не були разом, бо кожна втрачена деталь могла стати детонатором цього несподіваного вибуху.
На жаль, у процесі старанного переховування від батьків я загубила десь майже всі Вітині листи і тому не можу процитувати найцікавіших із цих шизофренічних щоденників, у яких із точністю до хвилин був розписаний наш із Вітею побут протягом року, який ми провели під знаком «Скорпіонз». З літературного погляду ці твори навряд чи заслуговують окремого обговорення, зате фахівцеві з підліткової психології це напевно було би цікаво.
Якби я була режисером, я б узяла нас із Вітею на ролі Ромео і Джульєтти і навіть погодилась би на нашу позбавлену смаку вимогу озвучити виставу музикою «Скорпіонз».
Теорія і практика. Перші полеміки довкола цноти
Це сталося в той момент, коли популярний журнал «Ровесник» закінчив друкувати з номера в номер «Поради виживання для підлітків». До моїх випускних та вступних іспитів залишалося вже зовсім небагато, а наші посиденьки в точкаріку перетворилися на своєрідний дискусійний клуб. Центральною темою цих дискусій, окрім, зрозуміло, перспектив розвитку важкого року, була зачеплена Ді Снайдером тема дошлюбного сексу. Дискусії ці відбувалися переважно в одному й тому ж складі: ритм-гітарист «Лазарету» Гоша, соло-гітарист Льоша, дівчина Льоші Валя, «драмсист» Вітя і я.
Щоправда, проблеми, яких найчастіше торкався Ді Снайдер (венеричні захворювання, небажана вагітність чи наркотики), наразі не дуже нас цікавили. Першим питанням, яке необхідно було з’ясувати, стало те, чи має дошлюбний секс право на існування, чи маємо ми право на дошлюбний секс, і якщо так, то чому погляди на це Ді Снайдера і наших батьків так сильно відрізняються.
Як і належиться групі справжніх українців (часткова російськомовність у цьому разі ніяк не вплинула на ситуацію), ми розділилися на три фракції, що стояли на принципово різних позиціях. Льоша і його дівчина Валя вважали, що дошлюбний секс не лише має право на існування, а є необхідним елементом для створення по-справжньому міцної сім’ї, у цьому вони абсолютно погоджувались із точкою зору Ді Снайдера і вважали погляди наших батьків надто консервативними і застарілими.
Я вважала, що бездумно мавпувати звичаї західного світу не варто. І навіть якщо певні національні традиції видаються нам надто консервативними та застарілими, поважати та дотримуватися їх все одно потрібно. Принаймні з поваги до батьків. Із солідарності зі мною погоджувався і Вітя, хоча його переконаність, здається, не була надто твердою.
Ритм-гітарист Гоша на той момент ще не мав власної думки. Оскільки дівчини в нього не було, він не надто цікавився питанням.
Таким чином, у нас встановилася нічия: 1:1. І так тривало аж до того моменту, поки Льоша і Валя не вирішили від теоретичних міркувань перейти до практики і завершити платонічну фазу своїх стосунків.
Відбутися це мало, ясна річ, в тачкаріку, зрозуміло ж, увечері, і не могло обійтися без дружньої підтримки всіх утаємничених. Адже незважаючи на свою сексуальну розкутість, ні Льоша, ні Валя не мали попереднього досвіду і хвилювалися за те, як пройде «перший раз». Приготування були ретельними і почалися ще за тиждень до знаменної події. Льоша, Гоша і Вітя старанно прибрали в точкаріку, принесли з дому чисте простирадло і застелили ним імпровізоване ліжко, відрегулювали освітлення, зробивши його інтимнішим, заздалегідь запаслися алкоголем і цигарками, поставили замок, який зачиняв би двері зсередини (лінивий Гоша спершу спробував засумніватися в необхідності аж такої трудомісткої операції, але йому пояснили, що займатися таким при відчинених дверях так само незручно, як і при зачинених іззовні, і що Ді Снайдер на їхньому місці теж уставив би замок, тоді Гоша змирився). Після тривалих дискусій хлопці дійшли навіть до того, що принесли до точкаріка кілька касет із «попсовою» музикою на зразок «Металіки», бо Валя навідріз відмовилася вперше займатися сексом під треш-рокові ритми. Касету «Скоршого» ми з Вітею старанно ховали і нікому не розповідали про її існування. Льоша, щоправда, трохи посумнівався, чи не буде це зрадою його музичних ідеалів, але потім вирішив, що для першого разу можна змиритися, а далі видно буде.
Протягом того вечора, коли все мало статися, Гоша і Вітя домовилися чергувати біля під'їзду і час від часу підходити до дверей точкаріка на випадок непередбачуваних ситуацій.
Я категорично відмовилася брати будь-яку участь у цих приготуваннях, засудивши саму суть акції, і присвятила вечір підготовці до контрольної з іспанської.
Репетиторка, яка готувала мене до вступу, народилася у Франції, в українській сім'ї, а потім 15 років прожила в Парагваї. Звали її Естелла Давидівна, студенти з острахом ставилися до її суворості, а на кафедрі романських мов вона вважалася найкращим фахівцем із французької та іспанської. Коли Естелла Давидівна сама вчилася у Львівському університеті, вона ще слабо володіла українською. Точніше, письмовою українською. Розуміти і розмовляти вона могла без проблем, але лекції записувала, спершу перекладаючи їх французькою, а потім, готуючись до іспиту, переписувала все ще раз мовою оригіналу. Відтоді у неї сформувалося переконання, що іноземну мову неможливо вивчити, не порівнюючи і не зіставляючи її зі ще однією, спорідненою мовою. Таким чином вона сама оволоділа польською і російською, бо, вдосконалюючи українську, потребувала порівнянь, а обмежитися однією тільки польською або однією тільки російською видавалося їй недостойним доцента університету. Такі ж високі вимоги ставила вона й до своїх студентів та абітурієнтів, яких вона за доволі високими, як на той час, розцінками готувала до вступу.
Коли я вперше з'явилася у її крихітній і захаращеній книгами квартирі, де окрім неї мешкали ще старенька сибірська киця і мовчазний папуга у старанно вичищеній клітці, Естелла Давидівна відразу ж попередила мене, що іспанську граматику ми будемо вивчати за підручником із французької. На її думку, він краще подавав граматичну структуру, яка, як відомо, у всіх романських мов дуже подібна. А крім того, я повинна привчати себе до думки, що жодну мову неможливо вивчити, не порівнюючи її зі спорідненою.
Того вечора, коли в точкаріку відбувалися вищеописані і епохальні з точки зору проходження сексуальної революції у нашому дворі події, я старанно вписувала у розкладений на підлозі (бо не поміщався на письмовий стіл) аркуш ватману зразки відмінювання дієслів, розподіляючи їх на «індікатіво», «субхунтіво» та «інфінітіво», «формас сімплєс», «формас компуестас» та «герундйо», «пресента», «футуро», «імператіво», «кондісьйональ», «претеріто перфекто», «претеріто індефінідо», «претеріто антерійор», «імперфекто», «плюсквамперфектo», «кондісьйональ перфекто», «футуро перфекто», «герундйо перфекто», «інфінітіво перфекто» і звичайний «партісіпйо пасадо». Зразком при цьому мені слугував інший, зменшений у масштабі один до десяти, аркуш із підручника французької мови, де всі ці зразки були подані на прикладах французьких дієслів. Моїм завданням було проробити те саме з представниками трьох дієвідмін дієслів іспанських, уживаючи часові форми й закінчення за аналогією і заодно вивчаючи їх напам'ять.
У момент, коли цей процес був близький до завершення, а мій стан – до відчаю, на балконі моєї кімнати почувся знайомий звук, який означав, що Вітя хоче зі мною поговорити. Я здивовано глянула на годинник – ще навіть не було першої, а в такий час ми ніколи не зустрічалися на балконі, побоюючись, що батьки ще не сплять. Потім я обережно визирнула із дверей кімнати, і переконавшись, що всі члени нашої сім'ї вже розійшлися по своїх кімнатах, вирішила ризикнути.
Я вийшла на балкон, вдихнула ковток свіжого нічного повітря і відчула, як із голови прудко вилітають старанно визубрені «убе», «убісте», «убо», «убієра абідо», «убієсе сідо» і «абріамос естадо». Це відчуття чомусь нагадувало те, коли від черевиків відвалюються великі кавалки налиплого й засохлого бруду. Було трохи шкода витрачених намарне зусиль, але відчувалося і певне полегшення. Я зрозуміла, що контрольну мені завтра не написати, і заспокоїлася.
– Прівєт, ізвіні, шо пабєспакоїл, я па cрочній справі. Ти знаєш, Льошка с Валькай сєводня ета, ну, в тачкарікє. І у ніх праблєма. Ми с Гошкай нє знаєм, як памочь, у Ді Снайдера пра ета тоже нєт, может, ти чєво підкажеш.
– Тс-с-с, – сказала я, – обережно, бо батьки можуть прокинутися, ти знаєш, котра година?
– Ну я же сказав, ізвіні, проста праблєма у людей, треба срочна. Панімаєш, Льошка купіл прєзєрватів, а він бальшой аказався, злазе, сходили в аптеку, там, гаварят, мєньше нема. Ти случайна не знаєш, ані па размєрам прадаютса, ілі ета у Льошкі с размєрамі нє всьо в парядкє? Знаєш, він пєрєжіває па цьому поваду.
Відверто кажучи, розміри презервативів, які мені доводилося на той час бачити в наших аптеках, вражали і мене не менше. Навіть ставало трохи лячно, яким чином усе це може поміститися в мене всередині, бо про відчуття в той момент, коли це станеться вперше, я взагалі намагалася не думати. Але зізнатися у своїй неосвіченості Віті я аж ніяк не могла, і тому відповіла, намагаючись надати своєму голосові максимальної зверхності:
– Такі проблеми неминуче чекають на кожного, хто вважає себе дорослішим, ніж він є насправді. Я, на жаль, нічим не можу зарадити. Мою позицію в цьому питанні ти знаєш.
Вітя зітхнув і пішов втішати друга Льошу. Більше з приводу дошлюбного сексу ми не дискутували. Перемога виявилася за нами, із рахунком 1:0. Контрольну я написала на четвірку і дуже втішилася.
Щоправда, проблеми, яких найчастіше торкався Ді Снайдер (венеричні захворювання, небажана вагітність чи наркотики), наразі не дуже нас цікавили. Першим питанням, яке необхідно було з’ясувати, стало те, чи має дошлюбний секс право на існування, чи маємо ми право на дошлюбний секс, і якщо так, то чому погляди на це Ді Снайдера і наших батьків так сильно відрізняються.
Як і належиться групі справжніх українців (часткова російськомовність у цьому разі ніяк не вплинула на ситуацію), ми розділилися на три фракції, що стояли на принципово різних позиціях. Льоша і його дівчина Валя вважали, що дошлюбний секс не лише має право на існування, а є необхідним елементом для створення по-справжньому міцної сім’ї, у цьому вони абсолютно погоджувались із точкою зору Ді Снайдера і вважали погляди наших батьків надто консервативними і застарілими.
Я вважала, що бездумно мавпувати звичаї західного світу не варто. І навіть якщо певні національні традиції видаються нам надто консервативними та застарілими, поважати та дотримуватися їх все одно потрібно. Принаймні з поваги до батьків. Із солідарності зі мною погоджувався і Вітя, хоча його переконаність, здається, не була надто твердою.
Ритм-гітарист Гоша на той момент ще не мав власної думки. Оскільки дівчини в нього не було, він не надто цікавився питанням.
Таким чином, у нас встановилася нічия: 1:1. І так тривало аж до того моменту, поки Льоша і Валя не вирішили від теоретичних міркувань перейти до практики і завершити платонічну фазу своїх стосунків.
Відбутися це мало, ясна річ, в тачкаріку, зрозуміло ж, увечері, і не могло обійтися без дружньої підтримки всіх утаємничених. Адже незважаючи на свою сексуальну розкутість, ні Льоша, ні Валя не мали попереднього досвіду і хвилювалися за те, як пройде «перший раз». Приготування були ретельними і почалися ще за тиждень до знаменної події. Льоша, Гоша і Вітя старанно прибрали в точкаріку, принесли з дому чисте простирадло і застелили ним імпровізоване ліжко, відрегулювали освітлення, зробивши його інтимнішим, заздалегідь запаслися алкоголем і цигарками, поставили замок, який зачиняв би двері зсередини (лінивий Гоша спершу спробував засумніватися в необхідності аж такої трудомісткої операції, але йому пояснили, що займатися таким при відчинених дверях так само незручно, як і при зачинених іззовні, і що Ді Снайдер на їхньому місці теж уставив би замок, тоді Гоша змирився). Після тривалих дискусій хлопці дійшли навіть до того, що принесли до точкаріка кілька касет із «попсовою» музикою на зразок «Металіки», бо Валя навідріз відмовилася вперше займатися сексом під треш-рокові ритми. Касету «Скоршого» ми з Вітею старанно ховали і нікому не розповідали про її існування. Льоша, щоправда, трохи посумнівався, чи не буде це зрадою його музичних ідеалів, але потім вирішив, що для першого разу можна змиритися, а далі видно буде.
Протягом того вечора, коли все мало статися, Гоша і Вітя домовилися чергувати біля під'їзду і час від часу підходити до дверей точкаріка на випадок непередбачуваних ситуацій.
Я категорично відмовилася брати будь-яку участь у цих приготуваннях, засудивши саму суть акції, і присвятила вечір підготовці до контрольної з іспанської.
Репетиторка, яка готувала мене до вступу, народилася у Франції, в українській сім'ї, а потім 15 років прожила в Парагваї. Звали її Естелла Давидівна, студенти з острахом ставилися до її суворості, а на кафедрі романських мов вона вважалася найкращим фахівцем із французької та іспанської. Коли Естелла Давидівна сама вчилася у Львівському університеті, вона ще слабо володіла українською. Точніше, письмовою українською. Розуміти і розмовляти вона могла без проблем, але лекції записувала, спершу перекладаючи їх французькою, а потім, готуючись до іспиту, переписувала все ще раз мовою оригіналу. Відтоді у неї сформувалося переконання, що іноземну мову неможливо вивчити, не порівнюючи і не зіставляючи її зі ще однією, спорідненою мовою. Таким чином вона сама оволоділа польською і російською, бо, вдосконалюючи українську, потребувала порівнянь, а обмежитися однією тільки польською або однією тільки російською видавалося їй недостойним доцента університету. Такі ж високі вимоги ставила вона й до своїх студентів та абітурієнтів, яких вона за доволі високими, як на той час, розцінками готувала до вступу.
Коли я вперше з'явилася у її крихітній і захаращеній книгами квартирі, де окрім неї мешкали ще старенька сибірська киця і мовчазний папуга у старанно вичищеній клітці, Естелла Давидівна відразу ж попередила мене, що іспанську граматику ми будемо вивчати за підручником із французької. На її думку, він краще подавав граматичну структуру, яка, як відомо, у всіх романських мов дуже подібна. А крім того, я повинна привчати себе до думки, що жодну мову неможливо вивчити, не порівнюючи її зі спорідненою.
Того вечора, коли в точкаріку відбувалися вищеописані і епохальні з точки зору проходження сексуальної революції у нашому дворі події, я старанно вписувала у розкладений на підлозі (бо не поміщався на письмовий стіл) аркуш ватману зразки відмінювання дієслів, розподіляючи їх на «індікатіво», «субхунтіво» та «інфінітіво», «формас сімплєс», «формас компуестас» та «герундйо», «пресента», «футуро», «імператіво», «кондісьйональ», «претеріто перфекто», «претеріто індефінідо», «претеріто антерійор», «імперфекто», «плюсквамперфектo», «кондісьйональ перфекто», «футуро перфекто», «герундйо перфекто», «інфінітіво перфекто» і звичайний «партісіпйо пасадо». Зразком при цьому мені слугував інший, зменшений у масштабі один до десяти, аркуш із підручника французької мови, де всі ці зразки були подані на прикладах французьких дієслів. Моїм завданням було проробити те саме з представниками трьох дієвідмін дієслів іспанських, уживаючи часові форми й закінчення за аналогією і заодно вивчаючи їх напам'ять.
У момент, коли цей процес був близький до завершення, а мій стан – до відчаю, на балконі моєї кімнати почувся знайомий звук, який означав, що Вітя хоче зі мною поговорити. Я здивовано глянула на годинник – ще навіть не було першої, а в такий час ми ніколи не зустрічалися на балконі, побоюючись, що батьки ще не сплять. Потім я обережно визирнула із дверей кімнати, і переконавшись, що всі члени нашої сім'ї вже розійшлися по своїх кімнатах, вирішила ризикнути.
Я вийшла на балкон, вдихнула ковток свіжого нічного повітря і відчула, як із голови прудко вилітають старанно визубрені «убе», «убісте», «убо», «убієра абідо», «убієсе сідо» і «абріамос естадо». Це відчуття чомусь нагадувало те, коли від черевиків відвалюються великі кавалки налиплого й засохлого бруду. Було трохи шкода витрачених намарне зусиль, але відчувалося і певне полегшення. Я зрозуміла, що контрольну мені завтра не написати, і заспокоїлася.
– Прівєт, ізвіні, шо пабєспакоїл, я па cрочній справі. Ти знаєш, Льошка с Валькай сєводня ета, ну, в тачкарікє. І у ніх праблєма. Ми с Гошкай нє знаєм, як памочь, у Ді Снайдера пра ета тоже нєт, может, ти чєво підкажеш.
– Тс-с-с, – сказала я, – обережно, бо батьки можуть прокинутися, ти знаєш, котра година?
– Ну я же сказав, ізвіні, проста праблєма у людей, треба срочна. Панімаєш, Льошка купіл прєзєрватів, а він бальшой аказався, злазе, сходили в аптеку, там, гаварят, мєньше нема. Ти случайна не знаєш, ані па размєрам прадаютса, ілі ета у Льошкі с размєрамі нє всьо в парядкє? Знаєш, він пєрєжіває па цьому поваду.
Відверто кажучи, розміри презервативів, які мені доводилося на той час бачити в наших аптеках, вражали і мене не менше. Навіть ставало трохи лячно, яким чином усе це може поміститися в мене всередині, бо про відчуття в той момент, коли це станеться вперше, я взагалі намагалася не думати. Але зізнатися у своїй неосвіченості Віті я аж ніяк не могла, і тому відповіла, намагаючись надати своєму голосові максимальної зверхності:
– Такі проблеми неминуче чекають на кожного, хто вважає себе дорослішим, ніж він є насправді. Я, на жаль, нічим не можу зарадити. Мою позицію в цьому питанні ти знаєш.
Вітя зітхнув і пішов втішати друга Льошу. Більше з приводу дошлюбного сексу ми не дискутували. Перемога виявилася за нами, із рахунком 1:0. Контрольну я написала на четвірку і дуже втішилася.
Суд мертвих над живими. Ґрати на вікнах першого поверху. Звинувачення невинних
Нарешті для мене завершилися іспити випускні, а далі й вступні, іспити долі. Разом із іншими щасливцями, зарахованими на один із на той момент найпрестижніших факультетів університету, я повинна була їхати на сільськогосподарську практику збирати хміль.
Батьки, знаючи мою непристосованість до фізичної праці і життя в польових умовах, намагалися зробити все можливе, аби звільнити мене від цього випробування. Сама я в принципі нічого не мала проти. Цікаво було познайомитися з майбутніми однокурсниками (як виявилося пізніше, в кількісному співвідношенні 97 до 3 більшість становили однокурсниці), спробувати себе в ролі колгоспниці.
Мало не напередодні мого від’їзду того дня, коли повинно було вирішитися, чи їду я збирати хміль, «Лазарет» отримав пропозицію випустити музичну платівку. Це було нашою спільною великою перемогою, до якої ми готувалися під час довгих і виснажливих репетицій. На той час я якось непомітно для себе настільки органічно увійшла у склад групи, що вже навіть не ставила собі запитання, а чим я, власне, там займаюся.
Батьки, знаючи мою непристосованість до фізичної праці і життя в польових умовах, намагалися зробити все можливе, аби звільнити мене від цього випробування. Сама я в принципі нічого не мала проти. Цікаво було познайомитися з майбутніми однокурсниками (як виявилося пізніше, в кількісному співвідношенні 97 до 3 більшість становили однокурсниці), спробувати себе в ролі колгоспниці.
Мало не напередодні мого від’їзду того дня, коли повинно було вирішитися, чи їду я збирати хміль, «Лазарет» отримав пропозицію випустити музичну платівку. Це було нашою спільною великою перемогою, до якої ми готувалися під час довгих і виснажливих репетицій. На той час я якось непомітно для себе настільки органічно увійшла у склад групи, що вже навіть не ставила собі запитання, а чим я, власне, там займаюся.