Почалася наша співпраця з пропозиції, що її зробив мені ритм-гітарист Гоша, написати для першого альбому «Лазарета» справжній рокерський текст – «шоб так душевнєнька, как у Асадова, но хардова, как у «Секс-пісталс». Я спочатку засумнівалася, чи зможу, але потім Гоша приніс мені свою власну спробу написати подібний текст під назвою «Суд мертвих над живими», який починався словами:
Після невдачі з точкаріком репетиції «Лазарету» було перенесено додому до вокаліста і соло-гітариста Льоші. Його мама, колишня скрипалька, дуже вболівала за розвиток музичних здібностей сина і запропонувала для проведення репетицій горішній поверх їхнього будинку. Сусідам довелося з цим змиритися, бо будинок був приватною власністю, а мама все витримувала мужньо, навіть не виходячи з дому під час репетицій. Я заздрила її витривалості, бо сама б такого не витримала.
Якось я несміливо запропонувала Віті, Льоші й Гоші спробувати себе ще й в мелодійнішому напрямку хард-року. Хоча б на зразок «Металіки» чи «Айрон Мейден». Але мене засміяли, пояснивши, що попсовість моїх смаків з часом минеться і я зрозумію, в чому кайф справжнього драйву, і перестану слухати те, що всі.
На цьому ідеологічні суперечки було вичерпано, і я мовчки намагалася дорости своєю незрілою свідомістю до елітарності музону зі «справжнім драйвом». А кар'єра «Лазарету» тимчасом розвивалася блискавично. Не встигли вони створити перший альбом і дати два пробні концерти в сусідній із Льошиним будинком СШ № 45, як їм запропонували взяти участь у роковій «солянці» на велотреку СКА, потім – у концерті перед Оперним театром, у приміщенні Львівської філармонії… Уже через місяць після першого виступу концертний репертуар групи став доволі солідним. У мої обов’язки входило підібрати кожному вдалий сценічний одяг, створити імідж, себто зачіску, макіяж, написати вступний текст Льоші, який був і за конферансьє, а також висловлювати свої зауваження після кожного виступу.
Для випуску музичної платівки «Лазарету» поставили дві умови:
1) програма, повністю готова для запису через тиждень;
2) жодного тексту по-російськи.
Для перекладу текстів у мене була одна ніч.
«Умершие во сне», «Медиум», «Тигр в пустыне» далися мені без особливих проблем. Труднощі почалися з «Я пил твою кровь, как воду», але навіть це я ще подужала. Закінчивши «Ты меч отравленный вонзаешь», я урочисто пообіцяла собі, що більше жодного з подібних текстів не напишу. Навіть ворожою російською мовою, навіть просто так, «па пріколу». Вітя прийшов під балкон, коли залишалися неготовими ще два переклади: «Убей меня, не мучь» і «Посмотри, мои раны гноятся».
Вітя спершу чекав на завершення процедури під балконом. Але надворі лив сильний дощ, і він попросив дозволу перелізти через балкон. Пів на п’яту, батьки сплять найміцнішим сном, зовсім ненадовго. Попередньо ми вже кілька разів дозволяли собі таке, і все закінчилося щасливо, тож я погодилася.
Вітя прочитав уже готові переклади, залишився дуже задоволеним і дрімав у кріслі, чекаючи, поки я закінчу решту.
Коли мені залишилося перекласти фразу: «Эта месть святая, как вода», не міняючи ритму всього тексту, раптом відчинилися двері кімнати. Мама йшла до туалету і вирішила поцікавитися, чому в мене так пізно світиться. Вітя зробив запізнілу спробу сховатися під стіл. У голові в мене застрягло: «О, ця помста, ця свята водиця».
Епілог
Математичні пристрасті
Про те, що випадкові знайомства не завжди закінчуються погано, але рідко закінчуються добре
Про «Віндовс для неввічливих» та інші історичні подробиці
Я уявила собі сольний концерт «Лазарету» на великому стадіоні, куди випадково потраплять мої батьки, мої вчителі або просто мої знайомі, і погодилася переробити текст. Моя версія «Лазарету» дуже сподобалася, хоча я й тепер не була певна, що дуже хочу, аби хтось із моїх знайомих почув:
Из ваших жил струится тихий ужас
Вы пьете металл за двоих
И в конвульсиях тело страдает
И мраки в снах твоих и моих.
Пісню на ці слова було зроблено в новому на той час навіть для прихильників хард-року стилі «спід-метал», який був ще крутішим, ніж «треш-метал», а тоді навіть «треш-метал» у Львові ще ніхто не грав, що робило напрямок перспективним. Відверто кажучи, мені важко було оцінити нюанси відмінностей між обома стилями. Я чесно, старанно й доволі довго намагалася проникнутися духом музики цього напрямку і не менш старанно приховувала від «Лазарету», що мені це так і не вдалося. Я часто зачинялася у своїй кімнаті й вмикала у плеєрі з навушниками одну з рекомендованих «лазаретівськими» друзями касет. Але вже після другої композиції в мене починала нестерпно боліти голова, далі вуха, а одного разу навіть пішла кров носом, хоча я намагалася слухати цю музику на мінімальній гучності.
Ты вестник смерти в царстве живых
Ты жизни луч среди царства мертвых
В твоей душе зарождается стих
Границы смерти для тебя стерты.
Після невдачі з точкаріком репетиції «Лазарету» було перенесено додому до вокаліста і соло-гітариста Льоші. Його мама, колишня скрипалька, дуже вболівала за розвиток музичних здібностей сина і запропонувала для проведення репетицій горішній поверх їхнього будинку. Сусідам довелося з цим змиритися, бо будинок був приватною власністю, а мама все витримувала мужньо, навіть не виходячи з дому під час репетицій. Я заздрила її витривалості, бо сама б такого не витримала.
Якось я несміливо запропонувала Віті, Льоші й Гоші спробувати себе ще й в мелодійнішому напрямку хард-року. Хоча б на зразок «Металіки» чи «Айрон Мейден». Але мене засміяли, пояснивши, що попсовість моїх смаків з часом минеться і я зрозумію, в чому кайф справжнього драйву, і перестану слухати те, що всі.
На цьому ідеологічні суперечки було вичерпано, і я мовчки намагалася дорости своєю незрілою свідомістю до елітарності музону зі «справжнім драйвом». А кар'єра «Лазарету» тимчасом розвивалася блискавично. Не встигли вони створити перший альбом і дати два пробні концерти в сусідній із Льошиним будинком СШ № 45, як їм запропонували взяти участь у роковій «солянці» на велотреку СКА, потім – у концерті перед Оперним театром, у приміщенні Львівської філармонії… Уже через місяць після першого виступу концертний репертуар групи став доволі солідним. У мої обов’язки входило підібрати кожному вдалий сценічний одяг, створити імідж, себто зачіску, макіяж, написати вступний текст Льоші, який був і за конферансьє, а також висловлювати свої зауваження після кожного виступу.
Для випуску музичної платівки «Лазарету» поставили дві умови:
1) програма, повністю готова для запису через тиждень;
2) жодного тексту по-російськи.
Для перекладу текстів у мене була одна ніч.
«Умершие во сне», «Медиум», «Тигр в пустыне» далися мені без особливих проблем. Труднощі почалися з «Я пил твою кровь, как воду», але навіть це я ще подужала. Закінчивши «Ты меч отравленный вонзаешь», я урочисто пообіцяла собі, що більше жодного з подібних текстів не напишу. Навіть ворожою російською мовою, навіть просто так, «па пріколу». Вітя прийшов під балкон, коли залишалися неготовими ще два переклади: «Убей меня, не мучь» і «Посмотри, мои раны гноятся».
Вітя спершу чекав на завершення процедури під балконом. Але надворі лив сильний дощ, і він попросив дозволу перелізти через балкон. Пів на п’яту, батьки сплять найміцнішим сном, зовсім ненадовго. Попередньо ми вже кілька разів дозволяли собі таке, і все закінчилося щасливо, тож я погодилася.
Вітя прочитав уже готові переклади, залишився дуже задоволеним і дрімав у кріслі, чекаючи, поки я закінчу решту.
Коли мені залишилося перекласти фразу: «Эта месть святая, как вода», не міняючи ритму всього тексту, раптом відчинилися двері кімнати. Мама йшла до туалету і вирішила поцікавитися, чому в мене так пізно світиться. Вітя зробив запізнілу спробу сховатися під стіл. У голові в мене застрягло: «О, ця помста, ця свята водиця».
Епілог
Треба віддати належне мамі: вона розповіла про все татові вже після мого від’їзду. «Відшмагання» так і не відбулося, зате, коли я повернулася з практики, балкон моєї кімнати прикрашали великі ґрати, відчинити які вистачало сили тільки в тата. Наша співпраця з «Лазаретом» на цьому завершилася, ми перестали зустрічатися з Вітею, я відмовилася писати тексти для другого альбому під назвою «Війна медіумів» і відкрила для себе джазову музику. Так я втратила останній шанс дорости до елітарної музичної самосвідомості шанувальників «справжнього драйву».
«Лазарет» записав ряд доволі успішних музичних альбомів, зробив кілька гастрольних турне і розпався. Соло-гітарист і вокаліст Льоша незабаром одружився, бо його дівчина завагітніла. Вітя пішов працювати у торгову фірму, і робота не залишала часу для музики. Незабаром і він одружився. Ритм-гітарист Гоша спробував пограти у кількох інших групах, але теж покинув музику і виїхав із батьками за кордон.
Зовсім недавно я впорядковувала старі папери і знайшла один із Вітиних листів, у якому він писав: «Севодня в 13.10 были в точкарике. Льошка нашол там твою книгу Лорки и пасматрел на меня типа я бальной, я отмазалса, что тебе эта надо для вступа. Он предлажыл лабать свой музон как Ди Снайдер. Думаем назватса «Лазарет». Па приколу типа мы все бальные. А мы и бальные. Бальные музикай. А я ещьо бальной табой. Што думаеш по этому поводу? Заканчиваю писать. 13.33»
«Лазарет» записав ряд доволі успішних музичних альбомів, зробив кілька гастрольних турне і розпався. Соло-гітарист і вокаліст Льоша незабаром одружився, бо його дівчина завагітніла. Вітя пішов працювати у торгову фірму, і робота не залишала часу для музики. Незабаром і він одружився. Ритм-гітарист Гоша спробував пограти у кількох інших групах, але теж покинув музику і виїхав із батьками за кордон.
Зовсім недавно я впорядковувала старі папери і знайшла один із Вітиних листів, у якому він писав: «Севодня в 13.10 были в точкарике. Льошка нашол там твою книгу Лорки и пасматрел на меня типа я бальной, я отмазалса, что тебе эта надо для вступа. Он предлажыл лабать свой музон как Ди Снайдер. Думаем назватса «Лазарет». Па приколу типа мы все бальные. А мы и бальные. Бальные музикай. А я ещьо бальной табой. Што думаеш по этому поводу? Заканчиваю писать. 13.33»
Математичні пристрасті
Про те, що випадкові знайомства не завжди закінчуються погано, але рідко закінчуються добре
Якось узимку він наздогнав мене при виході з наукової бібліотеки ім. М. Драгоманова, де перед початком зимового екзаменаційного марафону я дописувала курсову роботу про драматичну творчість Івана Франка, паралельно готувалася до іспитів із політології, інформатики та зарубіжної літератури, мріяла про початок опалювального сезону, відразу ж після закриття бібліотеки планувала піти на концерт і при цьому перебувала в доволі агресивному настрої. Наздогнав би він втомлену від самотності панну свого віку, яких чимало можна зустріти в тій же бібліотеці, все, можливо, склалося б інакше. Але він обрав самовпевнену і довгоногу першокурсницю, переконану у власній здатності з першого ж погляду підкорити своїми чарами будь-якого чоловіка. Бажано, звичайно, іноземця середнього віку, самотнього, із приємною зовнішністю і добре забезпеченого. Можна, звичайно, і співвітчизника, теж самотнього, теж із приємною зовнішністю і теж добре забезпеченого, але краще молодшого за середній вік. Розглядаються й інші варіанти, але зрозуміло, що така дівчина просто не може звернути увагу на лисуватого викладача Політехніки, який наздоганяє її при виході з бібліотеки. Вибрати мене, а не жінку, яка зустріла б його дії з більшою вдячністю, було з його боку стратегічною помилкою, ще більшою помилкою було не почистити перед цим зуби і не попрати шкарпетки. На жаль, саме в таких дрібницях і криється причина конфлікту, точніше, внутрішнього антагонізму, який повторюється з покоління в покоління і ніяк не навчить деяких самовпевнених панянок прихильніше ставитися до «перспективних» чоловіків, а деяких перспективних чоловіків – виявляти більше проникливості й життєвого досвіду при виборі об'єктів своїх симпатій.
У коридорах Львівської Політехніки Ви протягом максимум п'ятнадцяти хвилин зустрінете мінімум п'ятьох чоловіків такого типу. Випрасувані сірі штани від неіснуючого костюма, голуба сорочка з обтертими манжетами, сірий ангоровий светр в обтяжку, чорні мешти виробництва львівської взуттєвої фабрики «Прогрес», потягана старенька сумка з чорного шкірозамінника через плече, лисина, рожевий гребінчик, що акуратно вистромлюється із задньої кишені штанів, і, звичайно, кілька золотих протезів серед зубів переднього ряду. Перше, що впадає Вам в очі, а точніше, в ніздрі при знайомстві з цим кандидатом математичних, фізичних чи квантово-теоретичних наук, – характерний запах із рота, що свідчить про нерегулярне користання з послуг зубного лікаря, не менш характерний запах спраглих чергового прання шкарпеток і натомленої активним способом життя сорочки. Наступне, від чого Вам, за всього бажання, не вдасться абстрагуватися, – це старанність його підкреслено української мови з характерною відсутністю «ґ», в якій час від часу вперто повторюються: «я рішив», «мені показалося» і «прийміть мої вибачення». Але це все – зовнішнє, а в решті своїх проявів ці люди досить милі, ввічливі та начитані й переважно справляють приємне враження. Щоправда, здебільшого на мам і бабусь своїх юних студенток, аніж на самих довгоногих першокурсниць.
– Вибачте, будь ласка, Ви не підскажете, де тут вулиця Семена Петлюри?
– Ні, – буркаю я і поспішаю якомога швидше дістатися до кав'ярні, омріяного гарячого напою, добре опаленого приміщення, де можна палити, де немає книжок, студентів і зимової сесії.
– А як Ви думаєте, – не вгаває мій співрозмовник, – може існувати у Львові така вулиця?
– Я про це не думаю.
– Перепрошую, що я Вам так набридаю, але я звернув на Вас увагу ще в бібліотеці. У Вас такий незвичний підхід до підбору літератури: вірші Горація, драми Франка, підручник з політекономії і «Основи бейсіку». Можна Вас запитати, чим це вмотивовано?
– Небажаною вагітністю, – буркаю я і пришвидшую крок. Невже цей придурок ніколи не здавав сесії? Зрештою, яка йому різниця?
– Дивно, а я думав, це пов'язано із сесією. Коли світить сонце, мені завжди починає здаватися, ніби я ще вчора сам був студентом.
Я з недовірою оглядаю його лисину. Він простежує напрямок мого погляду і нервово посміхається. Потім теж пришвидшує крок і не виявляє анінайменшого наміру прощатися.
– Мене звати Женя. Я – кандидат математичних наук, працюю на кафедрі прикладної математики в політехнічному інституті. А Ви?
Він зробив таку тривалу паузу між «Я» і «кандидат», що здалося, ніби він зібрався сказати як мінімум «професор» чи хоча б «доктор».
– У мене післязавтра починається сесія, тому я маю дуже багато роботи, а Ви забираєте в мене дорогоцінний час.
Можливо, він краще зрозуміє, якщо розмовляти ввічливо.
– Я приношу свої вибачення. Але можна буде побачити Вас після сесії?
– Це поки що нікому не заборонено. Стукайте, – і Вам відчинять.
– А куди стукати? Я ж навіть не маю Вашого телефону.
– Пісня така є, називається «Хата старого Хрона». А в ній приспів: «Стукайте, – і Вам відчинять». До побачення.
І я зайшла до найближчої кав'ярні, голосно гримнувши дверима. Ввічливо таки не вийшло.
Мене завжди цікавило, навіщо на факультеті філології ввели курс основ програмування мовою бейсгку. При тому, що курс цей був виключно теоретичним, і навіть тих із нас, хто найкраще оволодів азами поділу алгоритмів на типи і усвідомив усю глибину двгйкової системи передачі інформації, і близько не підпускали до справжніх комп'ютерів, яких у ті часи було аж п'ять на весь університет. Я вже не кажу про якийсь там «Віндовс для чайників» чи хоча б «Волков-едітор». Умикати комп'ютери вміли далеко не всі з нас, але іспиту з основ програмування не оминув ніхто. Ним для українського відділення мала стати письмова контрольна, призначена на 3 січня.
Зайвим буде згадувати про те, що останньої передекзаменаційної суботи мені не вистачило для ознайомлення з основами програмування, як і про те, що 3 січня – в принципі не найкращий день для здачі іспитів. Протягом усієї новорічної ночі мене непокоїло небезпідставне передчуття, що першого свого іспиту під час першої ж сесії мені не скласти.
Першим, кого я побачила серед членів екзаменацгйної комісії, був мій недавній знайомий. Я похолола, згадавши «Пісню старого Хрона», але Женя, впізнавши мене, привітно посміхнувся і втаємничено підморгнув. Протягом наступних двох годин я старанно намагалася уникати його погляду й одночасно хоча б приблизно збагнути, чого саме хоче від мене листок із екзаменацгйним завданням. У результаті я каліграфічним почерком переписала все, що стояло в тексті завдання, намагаючись максимально дотримуватись оригіналу, і здала свої «розв'язки» екзаменацгйній комісії.
Як розповів мені потім Женя, навіть при цьому мені вдалося зробити чотири помилки. Добре, що батьки свого часу таки відмовились від ідеї зробити з мене програміста. Тим більшим було моє здивування, коли після роздачі залікових я виявила у своїй навпроти словосполучення: «Основи програмування» найвищий бал.
– Ну як, здала решту іспитів? – запитав голос із телефонної слухавки. – Уже ж закінчилася сесія. Чи не правда?
– Правда, – розгублено погодилася я, не знаючи, що робити далі: питати, звідки в нього мій телефон, дякувати за порятунок, вибачатися за «старого Хрона» чи зробити вигляд, що нічого іншого я й не сподівалася.
– То що, тепер можна буде випити разом із тобою кави, не забираючи твого дорогоцінного часу?
– Напевно, – я все ще не мала плану майбутніх дій.
– Давай завтра о шостій, на Драгоманова. Домовились?
– Угу.
– Тоді до побачення.
У коридорах Львівської Політехніки Ви протягом максимум п'ятнадцяти хвилин зустрінете мінімум п'ятьох чоловіків такого типу. Випрасувані сірі штани від неіснуючого костюма, голуба сорочка з обтертими манжетами, сірий ангоровий светр в обтяжку, чорні мешти виробництва львівської взуттєвої фабрики «Прогрес», потягана старенька сумка з чорного шкірозамінника через плече, лисина, рожевий гребінчик, що акуратно вистромлюється із задньої кишені штанів, і, звичайно, кілька золотих протезів серед зубів переднього ряду. Перше, що впадає Вам в очі, а точніше, в ніздрі при знайомстві з цим кандидатом математичних, фізичних чи квантово-теоретичних наук, – характерний запах із рота, що свідчить про нерегулярне користання з послуг зубного лікаря, не менш характерний запах спраглих чергового прання шкарпеток і натомленої активним способом життя сорочки. Наступне, від чого Вам, за всього бажання, не вдасться абстрагуватися, – це старанність його підкреслено української мови з характерною відсутністю «ґ», в якій час від часу вперто повторюються: «я рішив», «мені показалося» і «прийміть мої вибачення». Але це все – зовнішнє, а в решті своїх проявів ці люди досить милі, ввічливі та начитані й переважно справляють приємне враження. Щоправда, здебільшого на мам і бабусь своїх юних студенток, аніж на самих довгоногих першокурсниць.
– Вибачте, будь ласка, Ви не підскажете, де тут вулиця Семена Петлюри?
– Ні, – буркаю я і поспішаю якомога швидше дістатися до кав'ярні, омріяного гарячого напою, добре опаленого приміщення, де можна палити, де немає книжок, студентів і зимової сесії.
– А як Ви думаєте, – не вгаває мій співрозмовник, – може існувати у Львові така вулиця?
– Я про це не думаю.
– Перепрошую, що я Вам так набридаю, але я звернув на Вас увагу ще в бібліотеці. У Вас такий незвичний підхід до підбору літератури: вірші Горація, драми Франка, підручник з політекономії і «Основи бейсіку». Можна Вас запитати, чим це вмотивовано?
– Небажаною вагітністю, – буркаю я і пришвидшую крок. Невже цей придурок ніколи не здавав сесії? Зрештою, яка йому різниця?
– Дивно, а я думав, це пов'язано із сесією. Коли світить сонце, мені завжди починає здаватися, ніби я ще вчора сам був студентом.
Я з недовірою оглядаю його лисину. Він простежує напрямок мого погляду і нервово посміхається. Потім теж пришвидшує крок і не виявляє анінайменшого наміру прощатися.
– Мене звати Женя. Я – кандидат математичних наук, працюю на кафедрі прикладної математики в політехнічному інституті. А Ви?
Він зробив таку тривалу паузу між «Я» і «кандидат», що здалося, ніби він зібрався сказати як мінімум «професор» чи хоча б «доктор».
– У мене післязавтра починається сесія, тому я маю дуже багато роботи, а Ви забираєте в мене дорогоцінний час.
Можливо, він краще зрозуміє, якщо розмовляти ввічливо.
– Я приношу свої вибачення. Але можна буде побачити Вас після сесії?
– Це поки що нікому не заборонено. Стукайте, – і Вам відчинять.
– А куди стукати? Я ж навіть не маю Вашого телефону.
– Пісня така є, називається «Хата старого Хрона». А в ній приспів: «Стукайте, – і Вам відчинять». До побачення.
І я зайшла до найближчої кав'ярні, голосно гримнувши дверима. Ввічливо таки не вийшло.
Мене завжди цікавило, навіщо на факультеті філології ввели курс основ програмування мовою бейсгку. При тому, що курс цей був виключно теоретичним, і навіть тих із нас, хто найкраще оволодів азами поділу алгоритмів на типи і усвідомив усю глибину двгйкової системи передачі інформації, і близько не підпускали до справжніх комп'ютерів, яких у ті часи було аж п'ять на весь університет. Я вже не кажу про якийсь там «Віндовс для чайників» чи хоча б «Волков-едітор». Умикати комп'ютери вміли далеко не всі з нас, але іспиту з основ програмування не оминув ніхто. Ним для українського відділення мала стати письмова контрольна, призначена на 3 січня.
Зайвим буде згадувати про те, що останньої передекзаменаційної суботи мені не вистачило для ознайомлення з основами програмування, як і про те, що 3 січня – в принципі не найкращий день для здачі іспитів. Протягом усієї новорічної ночі мене непокоїло небезпідставне передчуття, що першого свого іспиту під час першої ж сесії мені не скласти.
Першим, кого я побачила серед членів екзаменацгйної комісії, був мій недавній знайомий. Я похолола, згадавши «Пісню старого Хрона», але Женя, впізнавши мене, привітно посміхнувся і втаємничено підморгнув. Протягом наступних двох годин я старанно намагалася уникати його погляду й одночасно хоча б приблизно збагнути, чого саме хоче від мене листок із екзаменацгйним завданням. У результаті я каліграфічним почерком переписала все, що стояло в тексті завдання, намагаючись максимально дотримуватись оригіналу, і здала свої «розв'язки» екзаменацгйній комісії.
Як розповів мені потім Женя, навіть при цьому мені вдалося зробити чотири помилки. Добре, що батьки свого часу таки відмовились від ідеї зробити з мене програміста. Тим більшим було моє здивування, коли після роздачі залікових я виявила у своїй навпроти словосполучення: «Основи програмування» найвищий бал.
– Ну як, здала решту іспитів? – запитав голос із телефонної слухавки. – Уже ж закінчилася сесія. Чи не правда?
– Правда, – розгублено погодилася я, не знаючи, що робити далі: питати, звідки в нього мій телефон, дякувати за порятунок, вибачатися за «старого Хрона» чи зробити вигляд, що нічого іншого я й не сподівалася.
– То що, тепер можна буде випити разом із тобою кави, не забираючи твого дорогоцінного часу?
– Напевно, – я все ще не мала плану майбутніх дій.
– Давай завтра о шостій, на Драгоманова. Домовились?
– Угу.
– Тоді до побачення.
Про «Віндовс для неввічливих» та інші історичні подробиці
– Хочеш, я розповім тобі трохи про себе? – почав Женя нашу наступну зустріч, не даючи мені змоги ні вибачитися за передостанню, ні подякувати за останню, ні запитати, як у нього справи. – Я вже тобі казав, що працюю в Політесі на кафедрі прикладної математики, – продовжив він ще до того, як я встигла відповісти на поставлене запитання. Очевидно, під час роботи на семінарах із вічно неготовими студентами виробляється звичка самому відповідати на власні запитання.
– До речі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, а він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію, – нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту. Ду ю спік інґліш?
– Не дуже.
– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну, а ти чим займаєшся?
– Відпочиваю після сесії.
– А взагалі?
– Філологією.
– Українською?
– Так.
– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.
– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.
– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?
– Угу.
– А в мене вдома – по-російськи.
– А я думала, по-англійськи.
– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров'ю. Знаєш, є таке хороше слово: «полукровка». Так от, мені здалося, що ти полукровка.
– А як ти це визначаєш?
– Ну, знаєш, у мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.
– Як Мауґлі.
– То в тебе точно нікого немає? Навіть у третьому коліні?
– У мене тільки два коліна.
– Я серйозно.
– І я.
– А що ти любиш читати?
– Книги.
– Ну, зрозуміло. А які саме?
– Різні.
Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах із його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках? «Ринулися в українську», – теж мені доцент. Навчився б краще грамотно розмовляти замість того, щоб бігати за студентками.
– А светри тобі мама в'яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.
– Мама, – не червоніючи, зізнається Женя. – У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім'ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три, – він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую. – Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив'язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати і повертатися не пізніше дев'ятої. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім, – він знову потай зиркає на мене. Я намагаюся не думати про те, як вся сім'я снідає вранці «свіженькою» манкою із малиновим варенням («усе своє, не кроплене»), а вечорами п'є чай з лимоном (один пакетик на три горнятка) і заїдає оладками, вболіваючи за героїв якогось мексиканського серіалу. Мама при цьому плете светри, шкарпетки, шалики і поправляє бігуді. Аби не порушити цю гармонію, мені в ролі майбутньої дружини доведеться щонайменше вибілити волосся пергідролем, потім зробити «хімію» (перукарня не частіше ніж раз на півроку, це ж такі витрати для доцентської зарплатні) і купити на базарі джинсову спідницю із золотистими ґудзиками спереду та резинкою в поясі (раптом поправлюся – не витрачатися ж на нову) та ангоровий светр. Не життя, а просто мрія. Вихідні—на кухні, відпустка – на дачі і щоранку черга в туалет та ванну. Залишилося тільки достойно завершити виконання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п'ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч, під час якої слід зробити відмову від наступної зустрічі незручною. Третій крок: запрошення на каву, тест на наявність спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати. Ну, а потім у мене вже просто не буде іншого виходу, тільки вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, у душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала б моя бабця: «Хароший мальчик». Трохи, правда, лисуватий, і з рота тхне. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисину, яка, кажуть, свідчить про темперамент, прикриємо вовняною шапочкою.
– Ти знаєш, що тут стояло раніше? – перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру і наблизилися до ратуші. – У 1598 році з південного боку ратуші з'явилося велике кам'яне корито, – почав він тоном диктора телевізійних новин. – Пам'ятаймо, що до початку XIX сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто користувалося власними одиницями міри довжини, об'єму й ваги. А у Львові еталоном служило оте корито. – Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.
– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.
– Не знаю, напевно десь у XIX столітті, – він на мить знічується, але незабаром незворушно продовжує: – На західному боці Ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий «стовп ганьби» – спочатку дерев'яний, а згодом – кам'яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них припинали, виставляючи «на ганьбу», дрібних злодіїв, п'яниць, хуліганів. Тут же виконували й смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року – один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.
– А Самійло Немирич?
– Хто? – розгублено перепитує Женя.
– Інший національний герой запорозького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.
– До речі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, а він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію, – нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту. Ду ю спік інґліш?
– Не дуже.
– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну, а ти чим займаєшся?
– Відпочиваю після сесії.
– А взагалі?
– Філологією.
– Українською?
– Так.
– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.
– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.
– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?
– Угу.
– А в мене вдома – по-російськи.
– А я думала, по-англійськи.
– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров'ю. Знаєш, є таке хороше слово: «полукровка». Так от, мені здалося, що ти полукровка.
– А як ти це визначаєш?
– Ну, знаєш, у мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.
– Як Мауґлі.
– То в тебе точно нікого немає? Навіть у третьому коліні?
– У мене тільки два коліна.
– Я серйозно.
– І я.
– А що ти любиш читати?
– Книги.
– Ну, зрозуміло. А які саме?
– Різні.
Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах із його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках? «Ринулися в українську», – теж мені доцент. Навчився б краще грамотно розмовляти замість того, щоб бігати за студентками.
– А светри тобі мама в'яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.
– Мама, – не червоніючи, зізнається Женя. – У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім'ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три, – він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую. – Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив'язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати і повертатися не пізніше дев'ятої. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім, – він знову потай зиркає на мене. Я намагаюся не думати про те, як вся сім'я снідає вранці «свіженькою» манкою із малиновим варенням («усе своє, не кроплене»), а вечорами п'є чай з лимоном (один пакетик на три горнятка) і заїдає оладками, вболіваючи за героїв якогось мексиканського серіалу. Мама при цьому плете светри, шкарпетки, шалики і поправляє бігуді. Аби не порушити цю гармонію, мені в ролі майбутньої дружини доведеться щонайменше вибілити волосся пергідролем, потім зробити «хімію» (перукарня не частіше ніж раз на півроку, це ж такі витрати для доцентської зарплатні) і купити на базарі джинсову спідницю із золотистими ґудзиками спереду та резинкою в поясі (раптом поправлюся – не витрачатися ж на нову) та ангоровий светр. Не життя, а просто мрія. Вихідні—на кухні, відпустка – на дачі і щоранку черга в туалет та ванну. Залишилося тільки достойно завершити виконання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п'ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч, під час якої слід зробити відмову від наступної зустрічі незручною. Третій крок: запрошення на каву, тест на наявність спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати. Ну, а потім у мене вже просто не буде іншого виходу, тільки вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, у душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала б моя бабця: «Хароший мальчик». Трохи, правда, лисуватий, і з рота тхне. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисину, яка, кажуть, свідчить про темперамент, прикриємо вовняною шапочкою.
– Ти знаєш, що тут стояло раніше? – перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру і наблизилися до ратуші. – У 1598 році з південного боку ратуші з'явилося велике кам'яне корито, – почав він тоном диктора телевізійних новин. – Пам'ятаймо, що до початку XIX сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто користувалося власними одиницями міри довжини, об'єму й ваги. А у Львові еталоном служило оте корито. – Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.
– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.
– Не знаю, напевно десь у XIX столітті, – він на мить знічується, але незабаром незворушно продовжує: – На західному боці Ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий «стовп ганьби» – спочатку дерев'яний, а згодом – кам'яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них припинали, виставляючи «на ганьбу», дрібних злодіїв, п'яниць, хуліганів. Тут же виконували й смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року – один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.
– А Самійло Немирич?
– Хто? – розгублено перепитує Женя.
– Інший національний герой запорозького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента