Страница:
Брама була відчинена!.. Біля неї міцно пахли сині бози, і білі ясмини, і червоні рожі, і сині грозну квітів гліцинії, і червоний квіт брескви, що виглядав мов кров на обличчі ікони… Півп'яна від запаху вийшла перед браму… Ніч була ясна і спокійна. Ні найменший вітрець не віяв від Гелеспонту і від Пропонтиди. А Єлинське море, гладке мов дзеркало, посріблене сяйвом місячного блиску, віддихало тихо, як великий став під Рогатином… На спомин рідного краю задрижало серце молодої Насті й очі її звернулися до обличчя Божої Матері.
Воно було зовсім інакше, як вдень! Якесь більше задумане і менше остре, хоч все ще суворе.
Молода невольниця в екстазі впала на коліна і поцілувала чужу землю. З острахом подивилася на Iверську ікону, очікуючи, що вона ось-ось крикне, зійде з-над брами і прожене її зі Святої Гори. Але ікона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати її молитви. І молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живої людини: «…Матінко Господня, Воротарнице! Твій Син сказав до всіх людей: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і отворять вам…» Матінко Господня, Воротарнице в Iверській іконі на Святім Афоні!.. І я тебе прошу!.. І я шукаю твоєї опіки!.. І я стукаю до милосердя твого!..»
Відітхнула, коли важила в душі те, що дальше мала сказати ласкавій Матері Бога, котра знає, що таке біль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим і до кого? Хто знає, чи там живуть іще батько і ненька? Хто знає, чи Стефан не оженився вже? І чи вільно тут тратити таку нагоду до сили і до влади? Тут пригадалася їй ворожба циганки, що буде великою панею. Відітхнула і знов молилася:
«…Я бідна дівчина з далекої країни, без дому і без роду між людьми чужими, одна-одинока як билина в полі! Мене вирвали з дому й загнали в світ далекий. Але я не прошу ні за свою волю, ні за своє щастя… Матінко Господня, Воротарнице! Дай мені тільки знак, що робити маю у своїм ваганні! Я не можу забути мук нещасних бранців і осель пожежі в своїм ріднім краю. Може, ти так хочеш, щоб я злагіднила великі нещастя рідної землі? Дай мені знак який-небудь від всемогучого Сина свого в Тройці єдиній! Адже він знає все і всім опікується, навіть червачком найменшим! А біль душі моєї більший, ніж біль розтоптаного червака. Я не хотіла б вирікатися церкви, в якій молиться мій батько. Бо тоді буду самотня ще більше, ніж тепер. Але ж інакше не принесу пільги тисячам нещасних. Ти знаєш, що таке біль! Встався за мною до всемогучого Бога, що сотворив небо, і море, і вітри, і птиці небесні, що наказав людям творити добрі діла. Дай мені знак який-небудь, Матінко Господня, Воротарнице! Може, якраз в тій цілі дивна рука Божа привела мене аж сюди, степами і морями, щоб я принесла пільгу горіючим селам і гнаним у неволю жінкам і мужчинам? Дай мені знак який-небудь. Матінко Господня, Воротарнице! Кивни своїм оком, задрижи повікою, витягни пальчик до мене!..»
Молилася всею наівною щирістю невинної душі. І дивилася пильно-пильно то у вираз обличчя Матінки Бога, Воротарниці, то в безвісти синього неба над святим Афоном. Але не змінялося дивне обличчя ікони. Лиш у небесних таємних безвістях тихо моргали зорі на синім тлі і ясний місяць сунув, мов млинове коло.
Була сама. І відчула самоту. І якийсь дивний внутрішній голос немов заговорив до неї:
— «На образ і подобіе своє сотворив Бог людину, і дав людині промінь розуму свого і вольної волі своєї як дві могутні керми, щоб переплила життя. Рішай сама після розуму свого і волі своєї, що їх дав тобі Бог! А прийде час, коли Бог дасть тобі не оден знак, але багато, чи ти добре рішила і чи добрі стежки твої…»
Почула брязк зброї і відгомін кроків серед нічної тиші. То сторожа підносила зброю.
В брамі стояв задуманий Сулейман за насуненим глибоко турбаном, з кривою шаблею при боці. І він не міг заснути тої ночі. І йому не сходив з тямки суворий образ Воротарниці обителі, в якій заночував. І він вийшов, щоби вночі подивитися на той таємний образ Матері християнського Пророка, якого замучили солдати.
Великий султан усміхнувся над тим, що зробили предки теперішніх ісповідників віри Сина Марії. Думав, що якби так його влада простягалася тоді над Єрусалимом, як простягається тепер, то, певно, ні оден мусульманський намісник не дозволив би був так мучити того невинного проповідника в білому хітоні! А так — предки «джаврів» споганили світ: скрізь, куди приходять їх потомки, несуть зі собою знак шибениці, на якій повісили свого Пророка!
— «Чи бачив хто щось подібне! — думав ідучи великий султан, що не терпів християнської віри, а передовсім знаку, хреста. — Куди не глянь у їх краю, скрізь бачиш їх святу шибеницю: при стежках і шляхах, і на розпуттях, на домах, і на церквах, і на стягах та коронах їх князів і монархів, на грошах, ба навіть на грудях їх послів!.. Навіть на своїй любці бачив я шибеницю!.. А так міцно держаться ті «джаври» своєї шибениці, що навіть невольниця не хотіла зречися знаку шибениці за ціну султанського сигнета! І чого вони так держаться тої шибениці, на котрій їх божевільні предки повісили їх Пророка?»
Так думав каліф усіх мусульман і не знаходив на се відповіді.
Але велика твердість «джаврів» подобалася йому, як подобалося все, що було тверде, велике, глибоке і правдиве, хочби й разило його. Вірив у те, що Магомет був більшим пророком ніж Христос і що прийшов по нім, аби так само «поправити» його віру, як Христос поправив віру пророка євреїв, Мойсея.
Євреїв не любив з ріжних причин. А головно тому, що вони не мали в собі спокою.
Приглядався не раз, як його яничари добивали полонених ріжних народів. Джаври звичайно спокійно умирали, а євреї ні. Не терпів сього. З джаврів подібно вертілися перед смертю вірмени і греки, їх так само не терпів султан. Великий, погідний спокій тої невольниці, що онде молилася до матері свого Пророка, імпонував йому так, як імпонував добрий полк, що йшов на певну смерть, — уперто, твердо.
Очевидно, вона мусіла вже запримітити його. Але не звертала на нього найменшої уваги. Се дразнило його — й подобалося йому, що був хтось, що не звертав на нього уваги. В почуттю своєї сили й могутності відчував потребу того. Майже з покорою виждав, аж його любка скінчила молитися.
Встала і просто підійшла до нього так природно і наївно, як дитина.
Пішли обоє понад морський беріг.
Вона ще раз оглянулася, і мовби чула, як у місячнім сяйві йшов мов лунатик бувший монах, відступник. Iшов без шапки, з заломаними руками і з болем на обличчі. Чи так мучило його відступство від христової віри, чи злочини, яких докопував у своїй шпіонській службі, чи одно і друге? Тепер зрозуміла Настуня, чому він так гарно-гарно оповідав їй, як то Мати Божа Воротарниця в ясну спокійну ніч прощає злочинцям їх страшні діла. Збагнула вже його душу і його мрії. Додумалася всего… А він ішов просто до образа над брамою. І не бачив нічого, задивлений у жерело ласки. Хто знає, як довго мрів він про сю молитву перед чудотворним образом Богоматері? — подумала Настуня. Оглянулася ще кілька разів. І все бачила, як ішли-скрадалися до образа темні тіні людей-грішників. Всі вони мали якийсь тягар на душі. Всі, всі, всі. «А Сулейман? — подумала. — Цікаво, яка його душа — там — у самім нутрі?..»
Султан запримітив у Настуні якусь зміну. Була ще погідніша, як звичайно. Така дуже погідна, як осінь, що дає солодкі овочі.
«Може, попращалася зі своїм Богом?» — шибнуло йому в душі.
В тій хвилі припускав, що вона покорилася перед ним так, як покорилася перед його предками отся християнська земля з усіми святинями.
Радість засіяла на його обличчі і на хвилину остудила його горячу любов, як остуджує все, що вже осягнене…
Але, глянувши в очі невольниці, відчув, що сю твердиню не вистарчить раз здобути. Великий завойовник вишептав мимохіть слова:
— Люблю тебе…
— І — я, — дуже тихо відповіла молода невольниця, так тихо, що великий султан не знав, чи він дійсно чув ті слова, чи тільки причудилося йому те, що хотів чути.
Час для нього немов задержався від невиразного словечка його любки, що до котрого не був певний, чи дійсно його чув.
Але радість його через те не була менша. Якась розхвильована, солодка розкіш, що давала йому небувале почуття сили і життєвої радості, обхопила все його єство. Мов зелектризований перуном стояв великий султан Османів на березі вічно-гомонного моря. І чув у собі подвійну силу і подвійну велич. Чув у собі погідну радість з життя, яку переливала в його серце та тиха дівчина з далекої країни. Помалу минало його розхвилювання. І обличчя султана залив спокій, який йому найбільше подобався в людях.
А від таємничого острова Самотраке сунув місяць вповні, спокійний, як найбільший володар Османів. Сунув і сипав своє срібне світло на пальчасте листя винограду, на вічно зелене гілля дерев лаврових, на високу браму іноків іверських, на сніжисті шпилі Святої Гори і на мінливі води Єлинського моря, в котрім також любилися Божі сотворіння й через любов набирали сили до дальшого життя в невідомій глибині.
Та не знав великий султан, яка глибина була в душі його любки і що мало вийти з глибини тої душі.
А на неї святий Афон зробив таке сильне вражіння, що рішилася не покинути христової віри за ніякі скарби світу, навіть за діядем султанки Османів! А що вже полюбила молодого Сулеймана і хотіла стати його жінкою, то відчула, як колеться душа і як великий біль входить у серце. І бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вірою і любов'ю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матінка Господня Воротарниця, на святім Афоні, в Iверській іконі…
Любов і віра, дві найбільші сили в людині, вже боролися в ній, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освітлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обоє.
Він мимо розуму свого не бачив навіть того, що вона вже вспіла дати йому й учителя і на прощу до святого місця «джаврів» затягнути. Великий султан Османів у квіті своєї молодості йшов поруч улюбленої жінки святими стежками Афону, як ішов колись прародич Роксоляни. А вона йшла, як Ева, навіть не думаючи про те, чи він завагається з'їсти все, що вона йому подасть — вона, його будуча жінка…
Великий султан Османів, володар трьох частей світу, ішов в облаках райської розкоші — з бідною дівчиною, з невольницею. Він здобув її любов у хвилі, коли вона побачила, як він спокійно ждав, заки вона скінчить молитву до Бога свого. В тій хвилині здобув володар Османів найбільшу любов свого життя, найбільшу розкіш його і — найтяжчу прикрість…
Бо кожда правдива любов — се повторення таємного минулого всего людського. Се золотий дзвін його бувальщини: його високих злетів і кривавих упадків та покути.
О, дивний єсть зв'язок мужчини з жінкою, а ім'я йому таємниця…
О, багато наук винесла Настя з першої своєї прощі в далекій чужині. І навіть не сподівалася ще одної розв'язки питання, котре час до часу запрятувало її розбуджені в Криму думки.
А сталося се так:
Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зі своєї прогулки в спокійну, тиху ніч, — нараз від Гелеспонту повіяв напрасний вихор і закрутилося море під Афоном. І засичали збурені води, і похилилися від вихрів ліси на горах. А поміж скелями Афону щось застогнало й засвистіло. І видно було, як в глибоких яругах, немов з жаху, трясеться вся рістня. І небезпечно стало йти дальше, бо вихор підривав піднесені до ходу ноги та міг кинути в пропасть.
Сулейман глянув на Настю, котра дрижала зі страху і холоду. Опісля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихіше місце під густе дерево між скелями, зняв зі себе свій верхній одяг й обтулив перелякану дівчину. А сам обличчям звернувся до Мекки й, похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дрижачи зі страху.
А тим часом небо затягнулося хмарами і грім зачав ричати, тисячним хором лунаючи між скелями Афону. І погасли всі звізди на небі, якби їх ніколи не було, і настала темна ніч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовитої темряви час до часу прорізувала небо так само несамовита ясність. В її жахливім фосфоричнім блеску тим страшніше, виглядали чорні челюсті вирів на морі, котрі крутилися немов у шаленім танці й летіли на береги Афону. По кождім освітленні наступала ще тяжча темрява і не видно було навіть руки перед очима.
Настя вся дрижала в обіймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила ні слова і не чула, що він говорив. Думки в неї бігали безладно, а всі кружляли коло несамовитого світла, що раз у раз роздирало темряву. Нараз і нутро її переляканого духу роздерла подібна лискавка…
Зрозуміла, чому її батько так не любив роз'яснювання будуччини ворожками… Адже по кождім такім роз'яснюванні наступала ще більша темрява. І хто, уповаючи на роз'яснення йому шляху скорою лискавкою, пустився б іти куди-небудь, того напевно ждала б заглада. Бачила се наглядно.
Коли на хвильку затих рев бурі і гриміт громів на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османів:
— Ти вся прозябла, я дам тобі зараз і свій кафтан. Відповіла:
— Ти володар великої держави, а я никла квітка, як казав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема…
Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:
— Не хочу!
— Чому?
— За тобою вже напевно шукають твої люде і кождої хвилини можуть сюди доповзти.
— І що з того?
— Та й що ж подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дрижить в сорочці на дощі, а кафтан свій дав служниці з гарему свого?..
— Ти не служниця, ти будеш найлюбіша жінка моя!
— Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любові. Та й не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, коли б я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля.
— Не оглядайся на людей!
— А на твою матір також ні? Таж вона довідалася б про все…
Се здержало Сулеймана.
А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люде, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дрижали від ударів перунів. Два з них погибли: один упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на місці.
На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.
Султан Сулейман вертав на Солунь з отроками й почотом до своєї столиці.
I занепокоївся весь гарем на вістку, що бліда невольниця іде з ним вже від Солуня в дорогім діядемі з перел, і гіршилися всі, що вона ще досі заслоною не закрила обличчя, як велить звинай мослемів.
Надзвичайна тиша залягла палату Дері-Сеадету, коли в'їздила до неї невольниця Хуррем. Тільки перелякані євнухи товпою вийшли їй назустріч і кланялися ще нижче, як перед тим.
Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й всі везири, кадіяскери, дефтердари й нішандші і навіть Кізляр-агасі, наймогутніший зі всіх двірських достойників. Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в житті цісарського двору.
Мов чорна туча над землею, висіла ненависть над великим гаремом падишаха. Ненависть всіх жінок і одалісок до блідої чужинки, невольниці Хуррем, «християнської собаки», що полонила серце десятого султана.
На другий день по приїзді Настуні побачила вона вечером, як до її кімнати вбігла мала чорна собака з деревляним хрестиком, прив'язаним до хребта. Зразу так налякалася, що аж крикнула. Але вмить успокоїлася, догадавшись, що се буде «дарунок» її суперниць, котрі зненавиділи її. Вони, очевидно, нарочно тепер підкинули ту собаку, бо була се звичайна пора відвідин падишаха. Якраз під ту пору хотіли вони збентежити Настуню і, може, спробувати востаннє відвернути від неї серце Сулеймана. Зрозуміла се вмить.
Успокоїлася і принадила до себе собачку. Собачка мала обваляні болотом ніжки і якусь дощинку, причіплену до деревляного хрестика. На дощині була надпись. Три слова:
«Калим знайді з Керван-Йолі»
[51].
Зрозуміла тяжкий глум і насміх над собою, як над сиротою, за котру нема кому навіть калиму приняти. Відчула сей глум тим тяжче, що не зробила ніякого лиха нікому, відколи тут була. Жаль огорнув її такий, що сплакала. Слези, як шнурочки перед, пустилися їй з очей, і не могла їх затамувати, хоч не хотіла, щоб так застав її падишах. Напрасно зачала витирати очі. Потому закликала служницю і казала собі подати води.
Обмивши очі, взялася мити обваляні болотом ніжки собачки. В тій хвилі заповів їй оден з євнухів, що падишах вже йде. Зразу хотіла укрити собачку. Але надумалася. «Все одно довідається», — подумала.
Сулейман увійшов, як звичайно, поважний, але зараз на її вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама мие ноги замурзаній собачці, засміявся весело і запитав:
— А се що?
— Се мій калим, Сулеймане, — відповіла тихо. А жаль так дзвенів у голосі її, як дзвенить умираючий звук дзвіночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел, полилися сльози по її обличчю.
Сулейман став мов перуном ражений. Ще ніколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна пожар у нутрі дому.
Молодий падишах приступив до предмету, котрий викликав її біль і плач. В тій хвилі доглянув деревляний хрестик на собачці і перечитав надпис на дощинці… Вона вперве назвала його по імені в болю своїм… Було се музикою для нього. Відчув тим глибше її біль і образу. Здавив у собі гнів і сказав:
— О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала ні одна з моїх жінок, ні жінок мого покійного батька, — нехай Аллаг буде милостивий душі його!.. А ті, що придумали сей недобрий жарт, відпокутують за нього!
Перестала мити собачку, зложила обі ручки як до молитви і сказала:
— Не роби нічого злого, щоб ти не покарав невинних у гніві твоїм! Бо як же ти відкриєш винних у величезнім сераю, де живуть тисячі людей?
— Я вже знайду на те способи! — відповів молодий Сулейман. Сам докінчив мити її «калим», погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван.
Перейшовся нервозно кілька разів по кімнаті, усміхнувся до своєї любки і схвильований вийшов.
Ще із-за дверей сказав до своєї любки:
— О, Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненависті, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грізніше. Се, що вони зробили тепер, тільки початок вибухів. Я знаю своїх людей!
I пішрв рівним кроком коридорами гаремліку. А Настуня остала в страху, що буде дальше.
На другий день рано Настя як звичайно збудилася і виглянула вікном на внутрішнє подвір'я гарему. Не чула ні одного співу, ні одного звуку, хоч звичайно вже кипіло життя в тій порі. Всі вікна кругом були зачинені. А під своїми вікнами побачила подвійну сторожу зовсім нових євнухів, яких ще ніколи не бачила. Звичайно повідомляли її служниці навіть про найменшу новину, яка сталася в гаремі. Тепер не зголошувалася ні одна. Здивована Настуня сама пішла до кімнат своїх служниць. Були зібрані разом і мали переляканий вигляд. На її вид одні низько похилилися, інші аж поклякали на землю.
— Що з вами? Що сталося? — запитала Настуня, сама перелякана.
— О, пані, — відповіла одна з її невольниць. — Такого вже давно не було в гаремі — якраз тепер батожать дротяними нагайками двох євнухів твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасі, куди їх незабаром запровадять… А одну з найкращих одалісок падишаха зашивають у шкіряний мішок і будуть топити у Босфорі…
Настуня зблідла.
Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусів уже заявити суддям, що її обида — се обида його і його дому… Без того аж така кара була б неможлива. Щось у ній захвилювало. Вдячність для твердого опікуна свого, страх і боязнь, щоб із-за неї погибло троє людей, — все те відбилося на її обличчю.
Показала пальцем на дві свої невольниці і сказала одно словечко:
— Ходіть!
Встали. Вона казала подати собі плащ і вийшла, як стояла, з двома служницями.
Тихо мов у могилі було в цілім гаремі і пусто на коридорах його. Євнухи, що стояли при виході на сторожі, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвір'я гаремліку. Ї прямо йшла до брам селямліку
[52], де вступ жінкам був остро заборонений.
Начальник яничарів, що був при сторожі біля брам селямліку, пізнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони
[53].
I вже знали її всі люде в палаті султана. Став у дверях і, низько склонившись, промовив з острахом:
— О, найкраща зірко в палатах падишаха! Вступ до селямліку — жінкам заборонений!
Не відповіла ні словечка. Скромно і тихо стала біля нього перед дверми
— і ждала.
Начальник яничарів збентежився.
Вся сторожа стояла мов остовпіла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на бліду Ель Хуррем, то на свого змішаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилі сказав:
— О, найкраща квітко в городі Аллага! Не входи у двері селямліку! А я сам піду й повідомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми…
Мовчки кивнула головою на знак, що годиться.
Не довго тривало, як з кімнат селямліку надійшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночі подібний, і дзвонив острогами. За ним ішли два високі достойники.
На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла біля дверей селямліку, випогодилося гнівне і завзяте обличчя падишаха. Він запитав:
— Що доброго, о Хуррем, міг би я зробити для тебе?
— Даруй життя трьом людям! — сказала молода Ель Хуррем і зложила руки, як дитина.
Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селіма Грізного! Він мовчки стояв. А оден з достойників відповів за султана!
— Нема дарування кари за образу падишаха, о пані!
— Але ж є зменшення кари, — відповіла. — Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей, — додала так тихо і невинно, що султан відразу змінився на обличчі.
Всі видивилися на нього, як він скінчить сю незвичайну авдієнцію, якої ще не бачили в султанськім сераю.
— Спинити кару на просьбу Ель Хуррем, — сказав коротко, усміхнувся до молодої Ель Хуррем і зник у коридорах селямліку.
Того ж вечера був падишах у кімнатах Ель Хуррем. Як тільки переступив поріг, запитав:
— Чи ти думаєш, о Хуррем, що тим способом позискаєш собі любов жінок мого гарему? І чи ти знаєш, що та, котрій ти врятувала життя, коли їй сказали, хто випросив їй життя, навіть не заявила охоти подякувати тобі за се?
Подумала й відповіла:
— Я не для подяки просила за її життя.
— А для чого ж?
— Бо так учив Бог, що помер на хресті. Падишах задумався. Потому запитав:
— Як же саме він вчив?
— Він учив: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре ненавидячим вас…» Я після волі моєї матері мала стати нареченою Бога, що помер на хресті…
Молодий Сулейман посумнів. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душі Настуні. В тій хвилі зрозумів те, чого не міг зрозуміти на святім Афоні. Зрозумів, чому ті «джаври» так твердо держаться хреста. Перед ним відкрився немов замкнений досі й зовсім йому невідомий, новий огород душі його любки, в котрім цвіли квіти, яких досі не стрічав. Рівночасно більшала в нім любов до неї і ріс біль, що мусить утратити її.
Розумів, що треба рішитися якось скінчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний ліс, в котрім може заблудити — навіки. І пригадалися йому слова його любки про найбільш нещасливих людей…
Тої ночі не спав десятий і найбільший володар Османів, наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати біль того, що любить?..
Не спала тої ночі й Настуня у величавих кімнатах гаремліку. І всю ніч палила пахучий ладан і молилася, і все пропускала в молитві Господній великі Божі слова: «i не введи нас во іскушеніє…»
Лиш уста Настуні вимовляли ті слова молитви, — може, найглибші зі всіх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон її не брався, змішалася Настуні Господня молитва. І втомлені уста вже не говорили: «Да будет воля Твоя». Але здавалося їй, що хтось ходить по садах падишаха і кричить до неї з-між дерев: «Да будет воля Твоя, о найкраща квітко в палатах падишаха!» «Да будет воля моя!» І заснула в гарячці на шовковім ложі, в палаті падишаха…
А на другий день коло полудня дві великі новини потрясли султанським сераєм. Молода Ель Хуррем одержала в дар від султана аж два діядеми чудової краси. Оден з золотистих топазів, а другий з дуже дорогих, лазурових бадахшанів, котрий мала на собі рідна мати султана, коли було її весілля з покійним його батьком, султаном Селімом. Падишах — говорила тихо служба у палаті — ходив особисто до кімнат своєї матері і випросив у неї найкращий дар з її весільного калиму. Служба оповідала собі пошепки, що молодий падишах ледви держався на ногах, як ішов до матері, а огонь гарячки горів в очах його…
Начальник сторожі яничарів, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кімнат султана, одержав від падишаха похвалу за вірну службу, мішок золота, вищу рангу і — перенесення до Трапезунта… І ще говорила шепотом служба у сераю, що болюча пристрасть до блідої Хуррем трясе у теремі десятим і найбільшим султаном Османів… І що молодий цісар палахкотить, як свічка, і тане на очах… І що його мати з журби змарніла так само, як її син… І дивна тривога залягла в сераю, а побожні мослеми, обернені обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця падишаха.
Воно було зовсім інакше, як вдень! Якесь більше задумане і менше остре, хоч все ще суворе.
Молода невольниця в екстазі впала на коліна і поцілувала чужу землю. З острахом подивилася на Iверську ікону, очікуючи, що вона ось-ось крикне, зійде з-над брами і прожене її зі Святої Гори. Але ікона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати її молитви. І молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живої людини: «…Матінко Господня, Воротарнице! Твій Син сказав до всіх людей: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і отворять вам…» Матінко Господня, Воротарнице в Iверській іконі на Святім Афоні!.. І я тебе прошу!.. І я шукаю твоєї опіки!.. І я стукаю до милосердя твого!..»
Відітхнула, коли важила в душі те, що дальше мала сказати ласкавій Матері Бога, котра знає, що таке біль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим і до кого? Хто знає, чи там живуть іще батько і ненька? Хто знає, чи Стефан не оженився вже? І чи вільно тут тратити таку нагоду до сили і до влади? Тут пригадалася їй ворожба циганки, що буде великою панею. Відітхнула і знов молилася:
«…Я бідна дівчина з далекої країни, без дому і без роду між людьми чужими, одна-одинока як билина в полі! Мене вирвали з дому й загнали в світ далекий. Але я не прошу ні за свою волю, ні за своє щастя… Матінко Господня, Воротарнице! Дай мені тільки знак, що робити маю у своїм ваганні! Я не можу забути мук нещасних бранців і осель пожежі в своїм ріднім краю. Може, ти так хочеш, щоб я злагіднила великі нещастя рідної землі? Дай мені знак який-небудь від всемогучого Сина свого в Тройці єдиній! Адже він знає все і всім опікується, навіть червачком найменшим! А біль душі моєї більший, ніж біль розтоптаного червака. Я не хотіла б вирікатися церкви, в якій молиться мій батько. Бо тоді буду самотня ще більше, ніж тепер. Але ж інакше не принесу пільги тисячам нещасних. Ти знаєш, що таке біль! Встався за мною до всемогучого Бога, що сотворив небо, і море, і вітри, і птиці небесні, що наказав людям творити добрі діла. Дай мені знак який-небудь, Матінко Господня, Воротарнице! Може, якраз в тій цілі дивна рука Божа привела мене аж сюди, степами і морями, щоб я принесла пільгу горіючим селам і гнаним у неволю жінкам і мужчинам? Дай мені знак який-небудь. Матінко Господня, Воротарнице! Кивни своїм оком, задрижи повікою, витягни пальчик до мене!..»
Молилася всею наівною щирістю невинної душі. І дивилася пильно-пильно то у вираз обличчя Матінки Бога, Воротарниці, то в безвісти синього неба над святим Афоном. Але не змінялося дивне обличчя ікони. Лиш у небесних таємних безвістях тихо моргали зорі на синім тлі і ясний місяць сунув, мов млинове коло.
Була сама. І відчула самоту. І якийсь дивний внутрішній голос немов заговорив до неї:
— «На образ і подобіе своє сотворив Бог людину, і дав людині промінь розуму свого і вольної волі своєї як дві могутні керми, щоб переплила життя. Рішай сама після розуму свого і волі своєї, що їх дав тобі Бог! А прийде час, коли Бог дасть тобі не оден знак, але багато, чи ти добре рішила і чи добрі стежки твої…»
Почула брязк зброї і відгомін кроків серед нічної тиші. То сторожа підносила зброю.
В брамі стояв задуманий Сулейман за насуненим глибоко турбаном, з кривою шаблею при боці. І він не міг заснути тої ночі. І йому не сходив з тямки суворий образ Воротарниці обителі, в якій заночував. І він вийшов, щоби вночі подивитися на той таємний образ Матері християнського Пророка, якого замучили солдати.
Великий султан усміхнувся над тим, що зробили предки теперішніх ісповідників віри Сина Марії. Думав, що якби так його влада простягалася тоді над Єрусалимом, як простягається тепер, то, певно, ні оден мусульманський намісник не дозволив би був так мучити того невинного проповідника в білому хітоні! А так — предки «джаврів» споганили світ: скрізь, куди приходять їх потомки, несуть зі собою знак шибениці, на якій повісили свого Пророка!
— «Чи бачив хто щось подібне! — думав ідучи великий султан, що не терпів християнської віри, а передовсім знаку, хреста. — Куди не глянь у їх краю, скрізь бачиш їх святу шибеницю: при стежках і шляхах, і на розпуттях, на домах, і на церквах, і на стягах та коронах їх князів і монархів, на грошах, ба навіть на грудях їх послів!.. Навіть на своїй любці бачив я шибеницю!.. А так міцно держаться ті «джаври» своєї шибениці, що навіть невольниця не хотіла зречися знаку шибениці за ціну султанського сигнета! І чого вони так держаться тої шибениці, на котрій їх божевільні предки повісили їх Пророка?»
Так думав каліф усіх мусульман і не знаходив на се відповіді.
Але велика твердість «джаврів» подобалася йому, як подобалося все, що було тверде, велике, глибоке і правдиве, хочби й разило його. Вірив у те, що Магомет був більшим пророком ніж Христос і що прийшов по нім, аби так само «поправити» його віру, як Христос поправив віру пророка євреїв, Мойсея.
Євреїв не любив з ріжних причин. А головно тому, що вони не мали в собі спокою.
Приглядався не раз, як його яничари добивали полонених ріжних народів. Джаври звичайно спокійно умирали, а євреї ні. Не терпів сього. З джаврів подібно вертілися перед смертю вірмени і греки, їх так само не терпів султан. Великий, погідний спокій тої невольниці, що онде молилася до матері свого Пророка, імпонував йому так, як імпонував добрий полк, що йшов на певну смерть, — уперто, твердо.
Очевидно, вона мусіла вже запримітити його. Але не звертала на нього найменшої уваги. Се дразнило його — й подобалося йому, що був хтось, що не звертав на нього уваги. В почуттю своєї сили й могутності відчував потребу того. Майже з покорою виждав, аж його любка скінчила молитися.
Встала і просто підійшла до нього так природно і наївно, як дитина.
Пішли обоє понад морський беріг.
Вона ще раз оглянулася, і мовби чула, як у місячнім сяйві йшов мов лунатик бувший монах, відступник. Iшов без шапки, з заломаними руками і з болем на обличчі. Чи так мучило його відступство від христової віри, чи злочини, яких докопував у своїй шпіонській службі, чи одно і друге? Тепер зрозуміла Настуня, чому він так гарно-гарно оповідав їй, як то Мати Божа Воротарниця в ясну спокійну ніч прощає злочинцям їх страшні діла. Збагнула вже його душу і його мрії. Додумалася всего… А він ішов просто до образа над брамою. І не бачив нічого, задивлений у жерело ласки. Хто знає, як довго мрів він про сю молитву перед чудотворним образом Богоматері? — подумала Настуня. Оглянулася ще кілька разів. І все бачила, як ішли-скрадалися до образа темні тіні людей-грішників. Всі вони мали якийсь тягар на душі. Всі, всі, всі. «А Сулейман? — подумала. — Цікаво, яка його душа — там — у самім нутрі?..»
* * *
Султан запримітив у Настуні якусь зміну. Була ще погідніша, як звичайно. Така дуже погідна, як осінь, що дає солодкі овочі.
«Може, попращалася зі своїм Богом?» — шибнуло йому в душі.
В тій хвилі припускав, що вона покорилася перед ним так, як покорилася перед його предками отся християнська земля з усіми святинями.
Радість засіяла на його обличчі і на хвилину остудила його горячу любов, як остуджує все, що вже осягнене…
Але, глянувши в очі невольниці, відчув, що сю твердиню не вистарчить раз здобути. Великий завойовник вишептав мимохіть слова:
— Люблю тебе…
— І — я, — дуже тихо відповіла молода невольниця, так тихо, що великий султан не знав, чи він дійсно чув ті слова, чи тільки причудилося йому те, що хотів чути.
Час для нього немов задержався від невиразного словечка його любки, що до котрого не був певний, чи дійсно його чув.
Але радість його через те не була менша. Якась розхвильована, солодка розкіш, що давала йому небувале почуття сили і життєвої радості, обхопила все його єство. Мов зелектризований перуном стояв великий султан Османів на березі вічно-гомонного моря. І чув у собі подвійну силу і подвійну велич. Чув у собі погідну радість з життя, яку переливала в його серце та тиха дівчина з далекої країни. Помалу минало його розхвилювання. І обличчя султана залив спокій, який йому найбільше подобався в людях.
* * *
А від таємничого острова Самотраке сунув місяць вповні, спокійний, як найбільший володар Османів. Сунув і сипав своє срібне світло на пальчасте листя винограду, на вічно зелене гілля дерев лаврових, на високу браму іноків іверських, на сніжисті шпилі Святої Гори і на мінливі води Єлинського моря, в котрім також любилися Божі сотворіння й через любов набирали сили до дальшого життя в невідомій глибині.
Та не знав великий султан, яка глибина була в душі його любки і що мало вийти з глибини тої душі.
А на неї святий Афон зробив таке сильне вражіння, що рішилася не покинути христової віри за ніякі скарби світу, навіть за діядем султанки Османів! А що вже полюбила молодого Сулеймана і хотіла стати його жінкою, то відчула, як колеться душа і як великий біль входить у серце. І бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вірою і любов'ю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матінка Господня Воротарниця, на святім Афоні, в Iверській іконі…
Любов і віра, дві найбільші сили в людині, вже боролися в ній, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освітлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обоє.
Він мимо розуму свого не бачив навіть того, що вона вже вспіла дати йому й учителя і на прощу до святого місця «джаврів» затягнути. Великий султан Османів у квіті своєї молодості йшов поруч улюбленої жінки святими стежками Афону, як ішов колись прародич Роксоляни. А вона йшла, як Ева, навіть не думаючи про те, чи він завагається з'їсти все, що вона йому подасть — вона, його будуча жінка…
Великий султан Османів, володар трьох частей світу, ішов в облаках райської розкоші — з бідною дівчиною, з невольницею. Він здобув її любов у хвилі, коли вона побачила, як він спокійно ждав, заки вона скінчить молитву до Бога свого. В тій хвилині здобув володар Османів найбільшу любов свого життя, найбільшу розкіш його і — найтяжчу прикрість…
Бо кожда правдива любов — се повторення таємного минулого всего людського. Се золотий дзвін його бувальщини: його високих злетів і кривавих упадків та покути.
О, дивний єсть зв'язок мужчини з жінкою, а ім'я йому таємниця…
* * *
О, багато наук винесла Настя з першої своєї прощі в далекій чужині. І навіть не сподівалася ще одної розв'язки питання, котре час до часу запрятувало її розбуджені в Криму думки.
А сталося се так:
Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зі своєї прогулки в спокійну, тиху ніч, — нараз від Гелеспонту повіяв напрасний вихор і закрутилося море під Афоном. І засичали збурені води, і похилилися від вихрів ліси на горах. А поміж скелями Афону щось застогнало й засвистіло. І видно було, як в глибоких яругах, немов з жаху, трясеться вся рістня. І небезпечно стало йти дальше, бо вихор підривав піднесені до ходу ноги та міг кинути в пропасть.
Сулейман глянув на Настю, котра дрижала зі страху і холоду. Опісля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихіше місце під густе дерево між скелями, зняв зі себе свій верхній одяг й обтулив перелякану дівчину. А сам обличчям звернувся до Мекки й, похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дрижачи зі страху.
А тим часом небо затягнулося хмарами і грім зачав ричати, тисячним хором лунаючи між скелями Афону. І погасли всі звізди на небі, якби їх ніколи не було, і настала темна ніч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовитої темряви час до часу прорізувала небо так само несамовита ясність. В її жахливім фосфоричнім блеску тим страшніше, виглядали чорні челюсті вирів на морі, котрі крутилися немов у шаленім танці й летіли на береги Афону. По кождім освітленні наступала ще тяжча темрява і не видно було навіть руки перед очима.
Настя вся дрижала в обіймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила ні слова і не чула, що він говорив. Думки в неї бігали безладно, а всі кружляли коло несамовитого світла, що раз у раз роздирало темряву. Нараз і нутро її переляканого духу роздерла подібна лискавка…
Зрозуміла, чому її батько так не любив роз'яснювання будуччини ворожками… Адже по кождім такім роз'яснюванні наступала ще більша темрява. І хто, уповаючи на роз'яснення йому шляху скорою лискавкою, пустився б іти куди-небудь, того напевно ждала б заглада. Бачила се наглядно.
Коли на хвильку затих рев бурі і гриміт громів на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османів:
— Ти вся прозябла, я дам тобі зараз і свій кафтан. Відповіла:
— Ти володар великої держави, а я никла квітка, як казав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема…
Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:
— Не хочу!
— Чому?
— За тобою вже напевно шукають твої люде і кождої хвилини можуть сюди доповзти.
— І що з того?
— Та й що ж подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дрижить в сорочці на дощі, а кафтан свій дав служниці з гарему свого?..
— Ти не служниця, ти будеш найлюбіша жінка моя!
— Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любові. Та й не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, коли б я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля.
— Не оглядайся на людей!
— А на твою матір також ні? Таж вона довідалася б про все…
Се здержало Сулеймана.
А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люде, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дрижали від ударів перунів. Два з них погибли: один упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на місці.
На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.
XII. «I ДВА ВЕСІЛЛЯ, А ОДНОГО МУЖА…»
Eine bot ihm einen bunten Traum
Und er hat sein Herz daf?r gegeben.
Nannt' es Liebe und ein reifstes Leben.
Jahre gingen und er merkt' es kaum.
Und sein Blut vor wie der Saft der Reben.
Султан Сулейман вертав на Солунь з отроками й почотом до своєї столиці.
I занепокоївся весь гарем на вістку, що бліда невольниця іде з ним вже від Солуня в дорогім діядемі з перел, і гіршилися всі, що вона ще досі заслоною не закрила обличчя, як велить звинай мослемів.
Надзвичайна тиша залягла палату Дері-Сеадету, коли в'їздила до неї невольниця Хуррем. Тільки перелякані євнухи товпою вийшли їй назустріч і кланялися ще нижче, як перед тим.
Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й всі везири, кадіяскери, дефтердари й нішандші і навіть Кізляр-агасі, наймогутніший зі всіх двірських достойників. Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в житті цісарського двору.
* * *
Мов чорна туча над землею, висіла ненависть над великим гаремом падишаха. Ненависть всіх жінок і одалісок до блідої чужинки, невольниці Хуррем, «християнської собаки», що полонила серце десятого султана.
На другий день по приїзді Настуні побачила вона вечером, як до її кімнати вбігла мала чорна собака з деревляним хрестиком, прив'язаним до хребта. Зразу так налякалася, що аж крикнула. Але вмить успокоїлася, догадавшись, що се буде «дарунок» її суперниць, котрі зненавиділи її. Вони, очевидно, нарочно тепер підкинули ту собаку, бо була се звичайна пора відвідин падишаха. Якраз під ту пору хотіли вони збентежити Настуню і, може, спробувати востаннє відвернути від неї серце Сулеймана. Зрозуміла се вмить.
Успокоїлася і принадила до себе собачку. Собачка мала обваляні болотом ніжки і якусь дощинку, причіплену до деревляного хрестика. На дощині була надпись. Три слова:
«Калим знайді з Керван-Йолі»
[51].
Зрозуміла тяжкий глум і насміх над собою, як над сиротою, за котру нема кому навіть калиму приняти. Відчула сей глум тим тяжче, що не зробила ніякого лиха нікому, відколи тут була. Жаль огорнув її такий, що сплакала. Слези, як шнурочки перед, пустилися їй з очей, і не могла їх затамувати, хоч не хотіла, щоб так застав її падишах. Напрасно зачала витирати очі. Потому закликала служницю і казала собі подати води.
Обмивши очі, взялася мити обваляні болотом ніжки собачки. В тій хвилі заповів їй оден з євнухів, що падишах вже йде. Зразу хотіла укрити собачку. Але надумалася. «Все одно довідається», — подумала.
Сулейман увійшов, як звичайно, поважний, але зараз на її вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама мие ноги замурзаній собачці, засміявся весело і запитав:
— А се що?
— Се мій калим, Сулеймане, — відповіла тихо. А жаль так дзвенів у голосі її, як дзвенить умираючий звук дзвіночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел, полилися сльози по її обличчю.
Сулейман став мов перуном ражений. Ще ніколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна пожар у нутрі дому.
Молодий падишах приступив до предмету, котрий викликав її біль і плач. В тій хвилі доглянув деревляний хрестик на собачці і перечитав надпис на дощинці… Вона вперве назвала його по імені в болю своїм… Було се музикою для нього. Відчув тим глибше її біль і образу. Здавив у собі гнів і сказав:
— О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала ні одна з моїх жінок, ні жінок мого покійного батька, — нехай Аллаг буде милостивий душі його!.. А ті, що придумали сей недобрий жарт, відпокутують за нього!
Перестала мити собачку, зложила обі ручки як до молитви і сказала:
— Не роби нічого злого, щоб ти не покарав невинних у гніві твоїм! Бо як же ти відкриєш винних у величезнім сераю, де живуть тисячі людей?
— Я вже знайду на те способи! — відповів молодий Сулейман. Сам докінчив мити її «калим», погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван.
Перейшовся нервозно кілька разів по кімнаті, усміхнувся до своєї любки і схвильований вийшов.
Ще із-за дверей сказав до своєї любки:
— О, Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненависті, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грізніше. Се, що вони зробили тепер, тільки початок вибухів. Я знаю своїх людей!
I пішрв рівним кроком коридорами гаремліку. А Настуня остала в страху, що буде дальше.
* * *
На другий день рано Настя як звичайно збудилася і виглянула вікном на внутрішнє подвір'я гарему. Не чула ні одного співу, ні одного звуку, хоч звичайно вже кипіло життя в тій порі. Всі вікна кругом були зачинені. А під своїми вікнами побачила подвійну сторожу зовсім нових євнухів, яких ще ніколи не бачила. Звичайно повідомляли її служниці навіть про найменшу новину, яка сталася в гаремі. Тепер не зголошувалася ні одна. Здивована Настуня сама пішла до кімнат своїх служниць. Були зібрані разом і мали переляканий вигляд. На її вид одні низько похилилися, інші аж поклякали на землю.
— Що з вами? Що сталося? — запитала Настуня, сама перелякана.
— О, пані, — відповіла одна з її невольниць. — Такого вже давно не було в гаремі — якраз тепер батожать дротяними нагайками двох євнухів твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасі, куди їх незабаром запровадять… А одну з найкращих одалісок падишаха зашивають у шкіряний мішок і будуть топити у Босфорі…
Настуня зблідла.
Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусів уже заявити суддям, що її обида — се обида його і його дому… Без того аж така кара була б неможлива. Щось у ній захвилювало. Вдячність для твердого опікуна свого, страх і боязнь, щоб із-за неї погибло троє людей, — все те відбилося на її обличчю.
Показала пальцем на дві свої невольниці і сказала одно словечко:
— Ходіть!
Встали. Вона казала подати собі плащ і вийшла, як стояла, з двома служницями.
Тихо мов у могилі було в цілім гаремі і пусто на коридорах його. Євнухи, що стояли при виході на сторожі, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвір'я гаремліку. Ї прямо йшла до брам селямліку
[52], де вступ жінкам був остро заборонений.
Начальник яничарів, що був при сторожі біля брам селямліку, пізнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони
[53].
I вже знали її всі люде в палаті султана. Став у дверях і, низько склонившись, промовив з острахом:
— О, найкраща зірко в палатах падишаха! Вступ до селямліку — жінкам заборонений!
Не відповіла ні словечка. Скромно і тихо стала біля нього перед дверми
— і ждала.
Начальник яничарів збентежився.
Вся сторожа стояла мов остовпіла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на бліду Ель Хуррем, то на свого змішаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилі сказав:
— О, найкраща квітко в городі Аллага! Не входи у двері селямліку! А я сам піду й повідомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми…
Мовчки кивнула головою на знак, що годиться.
Не довго тривало, як з кімнат селямліку надійшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночі подібний, і дзвонив острогами. За ним ішли два високі достойники.
На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла біля дверей селямліку, випогодилося гнівне і завзяте обличчя падишаха. Він запитав:
— Що доброго, о Хуррем, міг би я зробити для тебе?
— Даруй життя трьом людям! — сказала молода Ель Хуррем і зложила руки, як дитина.
Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селіма Грізного! Він мовчки стояв. А оден з достойників відповів за султана!
— Нема дарування кари за образу падишаха, о пані!
— Але ж є зменшення кари, — відповіла. — Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей, — додала так тихо і невинно, що султан відразу змінився на обличчі.
Всі видивилися на нього, як він скінчить сю незвичайну авдієнцію, якої ще не бачили в султанськім сераю.
— Спинити кару на просьбу Ель Хуррем, — сказав коротко, усміхнувся до молодої Ель Хуррем і зник у коридорах селямліку.
* * *
Того ж вечера був падишах у кімнатах Ель Хуррем. Як тільки переступив поріг, запитав:
— Чи ти думаєш, о Хуррем, що тим способом позискаєш собі любов жінок мого гарему? І чи ти знаєш, що та, котрій ти врятувала життя, коли їй сказали, хто випросив їй життя, навіть не заявила охоти подякувати тобі за се?
Подумала й відповіла:
— Я не для подяки просила за її життя.
— А для чого ж?
— Бо так учив Бог, що помер на хресті. Падишах задумався. Потому запитав:
— Як же саме він вчив?
— Він учив: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре ненавидячим вас…» Я після волі моєї матері мала стати нареченою Бога, що помер на хресті…
Молодий Сулейман посумнів. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душі Настуні. В тій хвилі зрозумів те, чого не міг зрозуміти на святім Афоні. Зрозумів, чому ті «джаври» так твердо держаться хреста. Перед ним відкрився немов замкнений досі й зовсім йому невідомий, новий огород душі його любки, в котрім цвіли квіти, яких досі не стрічав. Рівночасно більшала в нім любов до неї і ріс біль, що мусить утратити її.
Розумів, що треба рішитися якось скінчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний ліс, в котрім може заблудити — навіки. І пригадалися йому слова його любки про найбільш нещасливих людей…
Тої ночі не спав десятий і найбільший володар Османів, наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати біль того, що любить?..
Не спала тої ночі й Настуня у величавих кімнатах гаремліку. І всю ніч палила пахучий ладан і молилася, і все пропускала в молитві Господній великі Божі слова: «i не введи нас во іскушеніє…»
Лиш уста Настуні вимовляли ті слова молитви, — може, найглибші зі всіх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон її не брався, змішалася Настуні Господня молитва. І втомлені уста вже не говорили: «Да будет воля Твоя». Але здавалося їй, що хтось ходить по садах падишаха і кричить до неї з-між дерев: «Да будет воля Твоя, о найкраща квітко в палатах падишаха!» «Да будет воля моя!» І заснула в гарячці на шовковім ложі, в палаті падишаха…
* * *
А на другий день коло полудня дві великі новини потрясли султанським сераєм. Молода Ель Хуррем одержала в дар від султана аж два діядеми чудової краси. Оден з золотистих топазів, а другий з дуже дорогих, лазурових бадахшанів, котрий мала на собі рідна мати султана, коли було її весілля з покійним його батьком, султаном Селімом. Падишах — говорила тихо служба у палаті — ходив особисто до кімнат своєї матері і випросив у неї найкращий дар з її весільного калиму. Служба оповідала собі пошепки, що молодий падишах ледви держався на ногах, як ішов до матері, а огонь гарячки горів в очах його…
Начальник сторожі яничарів, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кімнат султана, одержав від падишаха похвалу за вірну службу, мішок золота, вищу рангу і — перенесення до Трапезунта… І ще говорила шепотом служба у сераю, що болюча пристрасть до блідої Хуррем трясе у теремі десятим і найбільшим султаном Османів… І що молодий цісар палахкотить, як свічка, і тане на очах… І що його мати з журби змарніла так само, як її син… І дивна тривога залягла в сераю, а побожні мослеми, обернені обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця падишаха.