Страница:
Думала, що аби той кришталь посісти, треба його наперед побачити в огні і зрозуміти. Думала до ранку.
На другий день рано султан особисто наказав привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свідків. Гассан трясся весь час, як осиковий лист. І раз у раз повторяв:
— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити.
— А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда?
— Бо везир казав.
— Адже ти знав, що се неправда!
— Знав.
— То чому ж ти говорив?
— Бо везир казав.
— І гроші обіцяв?
— Обіцяв.
— І ти тому так говорив?
— Тому. Але я вже більше не буду.
— Певно, що не будеш, — закінчив допити султан. Над вечером євнуха Гассана зашили в мішок і понесли топити в Босфорі. Він ще в мішку кричав:
— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей і дім у Скутарі!..
— Там порахуєш ті гроші, — відповів оден з яничарів, що кидали в море чорного Гассана. Заколихалося море, і тільки водні круги покотилися по нім. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни.
I так закінчилися хрестини султанського сина Селіма.
Хассеке Хуррем казала собі докладно оповісти про те, як топили Гассана. Й опісля кілька разів ходила на місце його страчення. Ще довго потім непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золоті гроші на дні моря, на міленькім пісочку між червоними коралями…
А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер видніло перед нею ціле море криштальне і як кров червоне… А сонце над Стамбулом сходило раз у раз таке криваве, що побожні мослеми ставали здивовані й молилися до всемогучого Аллага, щоб відвернув нещастя від роду падишаха. Бо всі вірили, що його нещастя було б нещастям усеї держави і народу.
Як показати всему дворові султана свою побіду над гаремом? Над сим думала тепер султанка Ель Хуррем. Хотіла се зробити якнайделікатніше, але виразно. Ріжні думки приходили їй до голови. Рішилася на дві. Післала свого учителя до ради улемів, імамів і хатібів з повідомленням, що зачинає будувати величаву святиню для Аллага.
— Благословенне хай буде ім'я її, як ім'я Хадіжі, жінки Пророка, сказав на ту вістку старий Пашасаде, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу. І повторила ті слова Висока Рада ісламу з лицем, оберненим до Мекки.
А тоді молода султанка Ель Хуррем дала знати до султанської кухні, що особисто переймає нагляд над нею. Ніхто не вірив, що се можливе. Ні її служниці, котрих посилала до кухні, ні ті, що працювали там.
Але улюблена жінка Сулеймана дійсно прийшла, У скромній білій сукні, без прикрас, з біленьким фартушком на собі.
Навіть страчення великого везира Агмеда-баші не викликало такої дивовижі, як сей крок султанки Ель Хуррем. В цілім сераю мов запалив! Голосно зачали говорити про пониження достоїнства жінки падишаха. Переляканий Кізляр-ага повідомив про се самого падишаха. А над вечером прийшли завізвані до султана Кемаль Пашасаде і Пашкепрізаде.
Султан Сулейман дозволив їм сісти на дивані й довго мовчав. Не знав, від чого і як починати. Нарешті сказав:
— Ви, може, додумуєтеся, в якій справі попросив я вас до себе?
— Так, нам здається, — відповів Кемаль Пашасаде.
— Що ви кажете на се? Чи був коли такий випадок у моїм роді?
— Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження, відповів Кемаль Пашасаде. А Пашкепрізаде, як луна, повторив його слова:
— Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження.
Султан відітхнув. Бо вже з досвіду знав, яка важка боротьба з суєвір'ям і привичкою людських думок і очей. Знав, що часом лекше здобути найбільшу кріпость, ніж переламати оден людський погляд тоді, коли нема на чім опертися в минувшині.
Незабаром у всіх мечетах Стамбула славили хатіби жінку Ертогрула і ставили за взір всім жінкам правовірних мослемів. А обурення, яке закипіло проти молодої султанки Ель Хуррем, зачало переходити в подив і пошану. Бо змінчива думка кождого народу, змінчива більше, ніж хвиля на морських безвістях. І благословенні ті, що протиставляють їй свою думку і своє діло, коли се роблять в почутті своєї правості і в пошані законів Божих.
Щойно тепер не боялася султанка Ель Хуррем в уяві своїй представляти собі свого сина Селіма на престолі султанів. Була вся потрясена тою блискучою мрією. Червона кров била їй до очей.
Але що зробити з первородним сином Сулеймана від іншої жінки?.. Знала, відчула й розуміла, що законодавець Османів не уступить в сій справі так, як уступив в інших. Знала твердий і споконвічний закон Османів, святий для всіх мослемів від краю до краю величезної держави султана Сулеймана, намісника Пророка на землі.
Мов пекуча іскра, впала у серденько султанки Ель Хуррем. Впала і пекла, горіла і щеміла і полум'ям палючим до головки йшла. А султанка Ель Хуррем бігла до колиски сина Селіма…
Ой, колисала 'го, повивала, в білі муслини спати клала, в яснії очка заглядала, в маленькі ручки цілувала. І страшне діло задумала — при золотій колисці сина, як усміхалася дитина, в прекрасній кімнаті, в марморній палаті, в цісарськім саді, над морем чудовим, над Рогом Золотим, що весь кипів життям і сіяв під синім небом, у блиску Божого сонця.
Бо свобідну волю дав Господь людині — до добра і зла. А хто відразу не опреться злому, того воно захопить, як огонь захоплює дім. І тоді нестримно дозріває овоч думки людини, як дозріває буря, зірвана хмарою.
На другий день, як утопили в Босфорі чорного Гассана, зустрілися улеми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде у передсінку Гагії Софії, найбільшої мошеї в цілім Царгороді.
Перший промовив Мугієддін Сірек:
— Чи то правда, що ти, о приятелю, був з Пашкепрізадем в султана Сулеймана — нехай живе вічно! — і що ви відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула?
— То правда, о приятелю, що я з Пашкепрізадем був у султана Сулеймана — нехай живе вічно! — але то неправда, що ми відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула, бо відкрив її мені Пашкепрізаде, а я відкрив султанові.
— Благословенне хай буде ім'я Аллага! Може, все те замішання скінчиться на смерті Агмеда-баші й одного євнуха!..
— Може, скінчиться.
Так думали улеми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде. Й обидва помилялися.
Небагато днів минуло, як одного вечера з дільниці вельможів затривожено сторожу сераю і велику казарму яничарів дивною вісткою, що підбурена кимсь товпа народу облягає палату вбитого Агмеда-баші і вже проломила огорожу.
Як стій, рушили туди відділи яничарів і сіпагів. Але хоч дійшли ще в сам час, не перепинили здобуття палати і знищення її. Начальник яничарів, що дав наказ жовнірам відперти товпу, впав, тяжко поранений камінням, а військові відділи стояли безчинно, слухаючи криків товпи, що треба знищити гніздо і рід того, котрий хотів украсти сина падишаха.
I на очах війська розгромлено палату Агмеда-баші та всі будівлі її, а його жінок і дітей витягала розшаліла товпа за волосся на вулиці Стамбула. І ніхто не знав, що з ними сталося.
Султана не було того дня в Царгороді. А як приїхав, зараз завізвав до себе Кассіма, команданта Стамбула, товариша своїх діточих забав, котрому довіряв і котрий був дуже прив'язаний до нього.
— Що сталося в моїй неприсутності? — запитав. . — Знищено дім Агмеда-баші. Його жінки і діти лежать поранені.
— Хто се зробив?
— Зробила підбурена товпа.
— А хто ж її підбурив?
— Царю, — відповів отверто командант Стамбула, — всі сліди вказують на те, що жерело того заворушення ніде інде, тільки в сераю.
— Чи ти припускаєш, що хтось із близьких мені осіб свідомо викликав те недобре діло?
— Того не припускаю. Мої найлуччі звідуни не принесли нічого такого, що давало б підставу до подібного припущення.
— Може, боялися щось таке приносити?
— Знаю їх добре і думаю, що сказали б усе. Султан задумався і довго думав. І мовчки сидів біля нього приятель з його молодечих літ, командант Стамбула. По хвилі Кассім докинув:
— Я думаю, що се самосівний зрив, котрий зродився зі старої ненависті народа до Агмеда-баші і котрий тільки використали ріжні темні духи.
— Як радиш залагодити ту справу?
— Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при мені. Всі тої думки, що треба тільки порадити сем'ї Агмеда-баші, щоб виїхала зі Стамбула, а народові оповістити, що коли б іще раз лучилася спроба таких непорядків, то з волі самого падишаха не буде помилування.
— І не робиш ніяких доходжень більше?
— Я вже досить доходив. Нічого тут, опріч шуму, не зробимо.
— Нехай буде і так, — сказав султан. — Але другу подібну ворохобню треба буде вже здавити рішучо і безпощадно.
Незабаром сем'я Агмеда-баші опустила Царгород, і все затихло над Золотим Рогом. Султан ні словечка не сказав своїй любій жінці про ту неприємну подію. А вона дійсно не була винна в ній: то тільки злий замір, який кільчився в ній, відчула темна товпа з пристаней і передмість столиці, як відчуває вода, де низ і куди плисти.
В кілька днів по нападі на дім Агмеда-баші перша жінка падишаха, мати його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не міг відмовити.
Прийшла з малим синком, вся в чорнім і з глибокою заслоною на обличчі. А як відслонила її, видно було обличчя гарне і бліде, вимучене журбою. З плачем упала до ніг чоловікові і сказала:
— Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночі мала я страшний сон: снилося мені, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синові, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й… — плач не дав їй докінчити.
Султан збентежився й відповів тихим голосом:
— Що ж я тобі поможу на важкі сни?
— Дай і мені дозвіл опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичів. Я маю дуже важке прочуття.
— З сином? Се ж неможливе. Він як мій наслідник мусить бути вихований тут, на дворі.
— Наслідник? Ще не знати, чи на його наследство згодиться та, від волі котрої залежить все в цілім сераю — від падишаха почавши, на конях у стайнях скінчивши!..
— Жінко! — перервав Сулейман.
— Може, неправда? — запитала дрижачим голосом. Чогось подібного ще не було в роді батьків твоїх! Вся служба оглядається тільки на її волю, а я, мати престолонаслідника великої держави Османів, не маю навіть чим поїхати до мошеї на молитву…
— Ще мало коней і повозів?
— Ні, не мало, зовсім не мало! Але ж я не можу показатися на вулицях Стамбула з первородним сином падишаха в гіршім повозі, ніж вона, та приблуда з Керван-Йолі, що…
Не докінчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону.
— Кождій з вас видається гіршим все, що одержить друга. А моя жінка Ель Хуррем так само добра, як ти…
— Так само? І для того вже всі інші жінки забули, коли їх муж був у них? А ти, батько, забув, як виглядає твій син від першої правної жінки!.. І ти кажеш: «так само»!.. О Боже!.. І навіть виїхати відси не вільно, тільки маю тут мучитися сама в тих мурах?..
Розплакалася голосно і хилялася від ревного плачу, як чорна сосна від сильного вітру. Крізь плач говорила щось нерозбірчиво.
Сулейман, котрий все був рішучий, тут не міг здобутися на рішучість тим більше, що відчував і розумів її прикре становище. Надумався, що се добра нагода позбутися на будуче подібних сцен, котрі в разі повторювання могли нарушити його достоїнство в очах служби і всего двору. І сказав:
— Може, твоє прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворі. Повідомлю тебе про те в свій час.
Плач під чорною заслоною устав. І дався чути притишений, але як сталь острий, голос:
— Погодити? В свій час? Знаю! Ти хочеш наперед ще поговорити з нею! Щоб вона рішила про те!.. Ні!.. Беру назад свою просьбу!.. І не вступлюся відси, хіба мене і мого сина силою винесуть з дому мужа і батька, живих або мертвих!..
Склонилася глибоко і, хлипаючи з плачу, під заслоною, вийшла з кімнати, а здержуваний плач потрясав нею, як вітер деревиною.
Атмосфера в сераю ставала щораз тяжча. Ріжні понурі слухи зачали ходити по великім комплексі султанських палат. І занепокоїлася за внука мати падишаха…
А в п'ятницю рано, в турецьку неділю, третього тижня місяця Хаваля зі всіх мінаретів султанської столиці голосно закричали мослемські муедзини:
— Аллагу Акбар! Ла-іллага-іл-Аллаг! Ва Магомет, расул Аллаг! Гам алас сала!.. Гам алас сала!.. Гам алас сала
[77]!..
А в кожду п'ятницю рано, в турецьку неділю, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїжджала. I, як завжди, під мурами по дорозі убога біднота у два довгі ряди стояла, на милостиву паню, на матір принца Селіма чекала. І руки простягала, милостині благала.
Кого там не було! Хто не стояв під муром палат Роксоляни? Стояли убогі турки, араби, курди і татаре та всякі мусульмане, стояли греки, вірмени, італійці, угри, волохи і поляки та всякі інші християне, ждали жиди і цигане, і нікого слуги султанки не минали, по жіночім боці її невольниці, по мужеськім євнухи бідним людям милостиню роздавали.
А часом з рідною краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, із-за старості літ випущені на волю. Стояли і ждали на поміч, на дорогу. Спритна служба султанки вже вміла пізнавати людей з її країни й давала їм окрему милостиню. А вони рідним словом подяку султанці складали і слезами пращали, піднесеними руками благословляли.
I в п'ятницю рано, в турецьку неділю, третього тижня місяця Хаваля, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїжджала.
Вже виїхала за брами султанського сераю і по боках карети два рівні ряди яничарів на буланих конях грали-скакали, як слуги султанки милостиню роздавали. А втім якась жінка старенька, в убогім одязі чужинецькім, із ряду бідних жінок виступала, незначно знак хреста святого на себе клала, проміж коней яничарів прорвалась, з плачем і з грошем у руці:
— Настуню, дитино моя! — закричала і біля золотої карети султанки, на слідах її колес, на дорозі впала.
А молода султанка Ель Хуррем голосно скричала, золоту карету свою задержати казала, сама скоренько з повозу висідала, пішки до старої жінки підступала, в дорогих шатах своїх на землю біля неї клякала і, плачучи, по руках цілувала.
— Чи добре тобі тут, дитинко моя? — стара мати питала.
— Дуже добре, мамо. — Настуня сказала і як від великого тягару глибоко віддихала, свою рідну матір до карети взяла і до палати завернути казала.
Мовчки плакали обидві в золотій кареті найбільшого султана Османів, аж поки не вступили у прекрасні кімнати Ель Хуррем.
А по цілім сераю і по всій столиці, мов лискавка, рознеслася вістка, що Бог знає відки прийшла убога теща Сулеймана і що з рядів жебрачих, під муром палати, взяла її в султанські кімнати султанка Роксоляна. У багатих родах башів і везирів закипіло обурення, гаряче як окріп…
Але улеми і проповідники святої читанки Пророка представили народові як взірець доброти поведения султанки супроти матері. І тільки ще вище підносилися руки убогих, що благословили молоду матір принца Селіма, до котрого зараз завела Настуня свою рідну матір, щоб показати їй внука. Радості матері не було кінця. Цілувала дитя і раз у раз хрестила, а все тішилася, що він здоровий і гарний…
— А як ти живеш з іншими його жінками? — питала.
— Не зле і не добре, от як з котрою, мамо.
— Більше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А має ще твій чоловік маму?
— Та має. Він ще молодий, і вона не стара. Сороківки ще не має, мамо. Добра жінка. Найкращі свої клейноди мені подарувала.
— То вже, певно, задля сина зробила.
— Які ж тут, Настуню, великі багатства у кімнатах твоїх! І то все твоє?
— сказала бідна мати Настуні, оглянувши помешкання своєї дочки. Вже й плакати на той вид перестала.
— Або я знаю, мамо, — відповіла Настя. — Та ніби моє, Я все, що захочу, маю.
— Такий добрий твій чоловік?
— Дуже добрий.
— А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю післав тобі, доню. Тільки ти якийсь тягар маєш на душі серед того добра. Бачу, бачу. Серцем відчуваю. І твій покійний тато молився за тебе до самої смерті. — Заплакала.
Настуня на вістку про смерть батька не могла зразу промовити ні слова. Залилася слізьми і зітхнула до Бога. Коли обидві виплакалися, запитала Настя:
— Як же ви, мамуню, відважилися самі пускатися в таку далеку дорогу? І як ви дібралися сюди? І хто вам доніс, де я та й що зі мною діється? Бо я вже посилала не раз довірених людей з великими грішми, щоб мені принесли бодай вістку про родичів. Вертали й говорили, що і сліду по вас не могли знайти.
— Та то було так. Зараз по нападі ми обидвое з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже ніколи тебе не побачимо на сім світі. Та й батько й не побачив, бідний. А Стефан, твій наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. І нам за той час помагав. А потому оженився, і все скінчилося.
— А з ким?
— Та з твоєю подругою Iриною. Разом з полону втікали і там серед пригод і познакомилися. Правда, він ще вірно шукав за тобою, не зараз побіг за другою.
Тато наш не переставав уже хорувати. Парохію дали іншому, а я з хорим мусіла їхати до рідні в Самбірщині. Гірко нам жилося. Божа ласка, що хоч не мучився довго. Ще на смертнім ложі згадував тебе. А потому я сама остала…
Знов сплакала й оповідала дальше:
— А потому прийшли дивні вістки про тебе і твою долю.
— Куди? Аж у Самбірщину? — запитала Настя.
— Аж у Самбірщину. Аякже.
— І що ж оповідали?
— Та таке верзли люде, що аж повторити ніяково! Може, скажу тобі колись. А нарешті чую, глум з мене, доню, роблять… Стара попадя, кажуть, турецького цісаря за зятя має!.. А сама, кажуть, у подертих черевиках ходить… Та й дуже сміялися з мене. Натерпілася я від людських язиків, Настуню, — досить! Але Бог — всемогучий, доню! Привів мене аж сюди, через такі краї, і гори, і води, що не кождий мужчина потрафив би сюди добитися! А я, бідна, слабосильна жінка, та й добилася при Божій помочі…
— А вірили ви, мамо, що турецького цісаря за зятя маєте?
— А де ж у таке диво можна було повірити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе та й ще не вірила. Аж як побачила тебе в золотій кареті, а турецьке військо довкруги, тоді я подумала, що, може, й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вірю, як від тебе чую. Та й ще мов сон усе мені здається… Диво Боже, та й тільки! Вже на якусь пробу Божа мудрість зробила се диво. Не без причини воно, доню.
— А як же ви, мамо, відважилися в таку далеку дорогу, через тілько чужих земель пускатися? І з ким ви сюди добилися? І за що?
— Та то було так. Кпять собі з мене люде та й кучму мені з насміхів шиють. Вже й діти покрикали за мною: «Цісарська теща йде!» Не обзиваюся, бувало, ні словечком. Тільки до Бога зітхну та й Йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в неділю то було, з полудня, сиджу я по службі Божій, по обіді, у своїх свояків, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся, а через вікно видко, як два старі жиди входять на подвір'я. Певно, якісь купці, гадаю. І ані в думці не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хіба свою журу та й опущену старість, що передо мною…
— Мамо! Ви ще не старі, лише зжурені. Віджиєте в добрі коло мене. І мені з вами веселіше буде. Як же я тішуся, що Бог всемогучий прислав мені вас!
— Та й я до смерті, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, ані в думці не маю, що ті купці до мене. Але за хвилю кличуть мене домашні. «Ті купці, — кажуть, — до вас прийшли за чимсь». Я настрашилася, бо гадаю, певно, покійний твій батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив і мені не сказав. Йду ні мертва ні жива. Виходжу до них, прошу їх сідати, а сама аж трясуся зі страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. І відки я бідна возьму для них таку суму?
— Як же вони зачали?
— Та сіли й оден на другого подивився, і старший з них зачав: «Ми до вас, — каже, — з одною справою, пані…» Певно, за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: «Прошу, кажіть!» А він каже так: «Ви вже, може, чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала», — «Та чула я, — кажу, всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею діється, та й чи вона ще є на світі». І сльози мені закрутилися в очах.
— А вони що?
— А оден каже: «Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька, — каже. — І виділи її, — каже, — на свої очі, — каже, — як іде з палати, таки з палати, — каже, — шістьма кіньми їде, — каже. — І в золотій кареті, каже!» А я як не бухну плачем!
— Та чого, мамуньцю?
— Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять… Та й кажу до них: «I не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?»
— А вони що?
— А оден з них каже: «Ну, ну, то ви, їмость, — каже, мудро думаєте, каже, — як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами… Добрий інтерес, нема що казати», — каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: «Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю». А вони кажуть: «Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо».
— Та хочби ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю, — кажу.
— Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Та й ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.
Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть, і питаю:
— А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою? А вони кажуть:
— Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость, — лиш хвіртку в плоті відчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.
— А чого ж ви в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:
— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.
— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.
— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.
— Сама роздає милостиню? — питаю.
— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, — каже. — А її слуги, — каже, — всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, — каже.
— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.
— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте, — каже, — розглядають і потому кожду справу розбирають, — каже. — І з-під землі винного добувають, — каже, а невинному допоможуть, — каже, — аби не знати де був, чи оден, чи другий, каже.
— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.
— Ну, ну, — каже. — Ви гадаєте, — каже, — що султан послів не має, — каже. А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, — каже, — бо ми свого рабіна шануємо, — каже, — а турецького посла в інших краях, як огню бояться, — каже.
— Та чого так дуже бояться? — питаю. А сама вже боюся. А купець каже:
— Ви, як дитина, питаєте, — каже. — Та чи нема чого боятися, — каже, — як за тим послом, — каже, — коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!
— То моя донька, — питаю, — таке слово має?
— Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, — каже. — Що хоче, то робить, — каже.
— Ну, а як чоловік її, — питаю, — чогось іншого хоче? А жид каже:
— Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають, каже. — Ніби ви не розумієте, як то є?
* * *
На другий день рано султан особисто наказав привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свідків. Гассан трясся весь час, як осиковий лист. І раз у раз повторяв:
— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити.
— А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда?
— Бо везир казав.
— Адже ти знав, що се неправда!
— Знав.
— То чому ж ти говорив?
— Бо везир казав.
— І гроші обіцяв?
— Обіцяв.
— І ти тому так говорив?
— Тому. Але я вже більше не буду.
— Певно, що не будеш, — закінчив допити султан. Над вечером євнуха Гассана зашили в мішок і понесли топити в Босфорі. Він ще в мішку кричав:
— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей і дім у Скутарі!..
— Там порахуєш ті гроші, — відповів оден з яничарів, що кидали в море чорного Гассана. Заколихалося море, і тільки водні круги покотилися по нім. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни.
I так закінчилися хрестини султанського сина Селіма.
* * *
Хассеке Хуррем казала собі докладно оповісти про те, як топили Гассана. Й опісля кілька разів ходила на місце його страчення. Ще довго потім непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золоті гроші на дні моря, на міленькім пісочку між червоними коралями…
А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер видніло перед нею ціле море криштальне і як кров червоне… А сонце над Стамбулом сходило раз у раз таке криваве, що побожні мослеми ставали здивовані й молилися до всемогучого Аллага, щоб відвернув нещастя від роду падишаха. Бо всі вірили, що його нещастя було б нещастям усеї держави і народу.
* * *
Як показати всему дворові султана свою побіду над гаремом? Над сим думала тепер султанка Ель Хуррем. Хотіла се зробити якнайделікатніше, але виразно. Ріжні думки приходили їй до голови. Рішилася на дві. Післала свого учителя до ради улемів, імамів і хатібів з повідомленням, що зачинає будувати величаву святиню для Аллага.
— Благословенне хай буде ім'я її, як ім'я Хадіжі, жінки Пророка, сказав на ту вістку старий Пашасаде, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу. І повторила ті слова Висока Рада ісламу з лицем, оберненим до Мекки.
А тоді молода султанка Ель Хуррем дала знати до султанської кухні, що особисто переймає нагляд над нею. Ніхто не вірив, що се можливе. Ні її служниці, котрих посилала до кухні, ні ті, що працювали там.
Але улюблена жінка Сулеймана дійсно прийшла, У скромній білій сукні, без прикрас, з біленьким фартушком на собі.
Навіть страчення великого везира Агмеда-баші не викликало такої дивовижі, як сей крок султанки Ель Хуррем. В цілім сераю мов запалив! Голосно зачали говорити про пониження достоїнства жінки падишаха. Переляканий Кізляр-ага повідомив про се самого падишаха. А над вечером прийшли завізвані до султана Кемаль Пашасаде і Пашкепрізаде.
Султан Сулейман дозволив їм сісти на дивані й довго мовчав. Не знав, від чого і як починати. Нарешті сказав:
— Ви, може, додумуєтеся, в якій справі попросив я вас до себе?
— Так, нам здається, — відповів Кемаль Пашасаде.
— Що ви кажете на се? Чи був коли такий випадок у моїм роді?
— Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження, відповів Кемаль Пашасаде. А Пашкепрізаде, як луна, повторив його слова:
— Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження.
Султан відітхнув. Бо вже з досвіду знав, яка важка боротьба з суєвір'ям і привичкою людських думок і очей. Знав, що часом лекше здобути найбільшу кріпость, ніж переламати оден людський погляд тоді, коли нема на чім опертися в минувшині.
Незабаром у всіх мечетах Стамбула славили хатіби жінку Ертогрула і ставили за взір всім жінкам правовірних мослемів. А обурення, яке закипіло проти молодої султанки Ель Хуррем, зачало переходити в подив і пошану. Бо змінчива думка кождого народу, змінчива більше, ніж хвиля на морських безвістях. І благословенні ті, що протиставляють їй свою думку і своє діло, коли се роблять в почутті своєї правості і в пошані законів Божих.
Щойно тепер не боялася султанка Ель Хуррем в уяві своїй представляти собі свого сина Селіма на престолі султанів. Була вся потрясена тою блискучою мрією. Червона кров била їй до очей.
Але що зробити з первородним сином Сулеймана від іншої жінки?.. Знала, відчула й розуміла, що законодавець Османів не уступить в сій справі так, як уступив в інших. Знала твердий і споконвічний закон Османів, святий для всіх мослемів від краю до краю величезної держави султана Сулеймана, намісника Пророка на землі.
Мов пекуча іскра, впала у серденько султанки Ель Хуррем. Впала і пекла, горіла і щеміла і полум'ям палючим до головки йшла. А султанка Ель Хуррем бігла до колиски сина Селіма…
Ой, колисала 'го, повивала, в білі муслини спати клала, в яснії очка заглядала, в маленькі ручки цілувала. І страшне діло задумала — при золотій колисці сина, як усміхалася дитина, в прекрасній кімнаті, в марморній палаті, в цісарськім саді, над морем чудовим, над Рогом Золотим, що весь кипів життям і сіяв під синім небом, у блиску Божого сонця.
Бо свобідну волю дав Господь людині — до добра і зла. А хто відразу не опреться злому, того воно захопить, як огонь захоплює дім. І тоді нестримно дозріває овоч думки людини, як дозріває буря, зірвана хмарою.
* * *
На другий день, як утопили в Босфорі чорного Гассана, зустрілися улеми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде у передсінку Гагії Софії, найбільшої мошеї в цілім Царгороді.
Перший промовив Мугієддін Сірек:
— Чи то правда, що ти, о приятелю, був з Пашкепрізадем в султана Сулеймана — нехай живе вічно! — і що ви відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула?
— То правда, о приятелю, що я з Пашкепрізадем був у султана Сулеймана — нехай живе вічно! — але то неправда, що ми відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула, бо відкрив її мені Пашкепрізаде, а я відкрив султанові.
— Благословенне хай буде ім'я Аллага! Може, все те замішання скінчиться на смерті Агмеда-баші й одного євнуха!..
— Може, скінчиться.
Так думали улеми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде. Й обидва помилялися.
Небагато днів минуло, як одного вечера з дільниці вельможів затривожено сторожу сераю і велику казарму яничарів дивною вісткою, що підбурена кимсь товпа народу облягає палату вбитого Агмеда-баші і вже проломила огорожу.
Як стій, рушили туди відділи яничарів і сіпагів. Але хоч дійшли ще в сам час, не перепинили здобуття палати і знищення її. Начальник яничарів, що дав наказ жовнірам відперти товпу, впав, тяжко поранений камінням, а військові відділи стояли безчинно, слухаючи криків товпи, що треба знищити гніздо і рід того, котрий хотів украсти сина падишаха.
I на очах війська розгромлено палату Агмеда-баші та всі будівлі її, а його жінок і дітей витягала розшаліла товпа за волосся на вулиці Стамбула. І ніхто не знав, що з ними сталося.
Султана не було того дня в Царгороді. А як приїхав, зараз завізвав до себе Кассіма, команданта Стамбула, товариша своїх діточих забав, котрому довіряв і котрий був дуже прив'язаний до нього.
— Що сталося в моїй неприсутності? — запитав. . — Знищено дім Агмеда-баші. Його жінки і діти лежать поранені.
— Хто се зробив?
— Зробила підбурена товпа.
— А хто ж її підбурив?
— Царю, — відповів отверто командант Стамбула, — всі сліди вказують на те, що жерело того заворушення ніде інде, тільки в сераю.
— Чи ти припускаєш, що хтось із близьких мені осіб свідомо викликав те недобре діло?
— Того не припускаю. Мої найлуччі звідуни не принесли нічого такого, що давало б підставу до подібного припущення.
— Може, боялися щось таке приносити?
— Знаю їх добре і думаю, що сказали б усе. Султан задумався і довго думав. І мовчки сидів біля нього приятель з його молодечих літ, командант Стамбула. По хвилі Кассім докинув:
— Я думаю, що се самосівний зрив, котрий зродився зі старої ненависті народа до Агмеда-баші і котрий тільки використали ріжні темні духи.
— Як радиш залагодити ту справу?
— Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при мені. Всі тої думки, що треба тільки порадити сем'ї Агмеда-баші, щоб виїхала зі Стамбула, а народові оповістити, що коли б іще раз лучилася спроба таких непорядків, то з волі самого падишаха не буде помилування.
— І не робиш ніяких доходжень більше?
— Я вже досить доходив. Нічого тут, опріч шуму, не зробимо.
— Нехай буде і так, — сказав султан. — Але другу подібну ворохобню треба буде вже здавити рішучо і безпощадно.
Незабаром сем'я Агмеда-баші опустила Царгород, і все затихло над Золотим Рогом. Султан ні словечка не сказав своїй любій жінці про ту неприємну подію. А вона дійсно не була винна в ній: то тільки злий замір, який кільчився в ній, відчула темна товпа з пристаней і передмість столиці, як відчуває вода, де низ і куди плисти.
* * *
В кілька днів по нападі на дім Агмеда-баші перша жінка падишаха, мати його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не міг відмовити.
Прийшла з малим синком, вся в чорнім і з глибокою заслоною на обличчі. А як відслонила її, видно було обличчя гарне і бліде, вимучене журбою. З плачем упала до ніг чоловікові і сказала:
— Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночі мала я страшний сон: снилося мені, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синові, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й… — плач не дав їй докінчити.
Султан збентежився й відповів тихим голосом:
— Що ж я тобі поможу на важкі сни?
— Дай і мені дозвіл опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичів. Я маю дуже важке прочуття.
— З сином? Се ж неможливе. Він як мій наслідник мусить бути вихований тут, на дворі.
— Наслідник? Ще не знати, чи на його наследство згодиться та, від волі котрої залежить все в цілім сераю — від падишаха почавши, на конях у стайнях скінчивши!..
— Жінко! — перервав Сулейман.
— Може, неправда? — запитала дрижачим голосом. Чогось подібного ще не було в роді батьків твоїх! Вся служба оглядається тільки на її волю, а я, мати престолонаслідника великої держави Османів, не маю навіть чим поїхати до мошеї на молитву…
— Ще мало коней і повозів?
— Ні, не мало, зовсім не мало! Але ж я не можу показатися на вулицях Стамбула з первородним сином падишаха в гіршім повозі, ніж вона, та приблуда з Керван-Йолі, що…
Не докінчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону.
— Кождій з вас видається гіршим все, що одержить друга. А моя жінка Ель Хуррем так само добра, як ти…
— Так само? І для того вже всі інші жінки забули, коли їх муж був у них? А ти, батько, забув, як виглядає твій син від першої правної жінки!.. І ти кажеш: «так само»!.. О Боже!.. І навіть виїхати відси не вільно, тільки маю тут мучитися сама в тих мурах?..
Розплакалася голосно і хилялася від ревного плачу, як чорна сосна від сильного вітру. Крізь плач говорила щось нерозбірчиво.
Сулейман, котрий все був рішучий, тут не міг здобутися на рішучість тим більше, що відчував і розумів її прикре становище. Надумався, що се добра нагода позбутися на будуче подібних сцен, котрі в разі повторювання могли нарушити його достоїнство в очах служби і всего двору. І сказав:
— Може, твоє прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворі. Повідомлю тебе про те в свій час.
Плач під чорною заслоною устав. І дався чути притишений, але як сталь острий, голос:
— Погодити? В свій час? Знаю! Ти хочеш наперед ще поговорити з нею! Щоб вона рішила про те!.. Ні!.. Беру назад свою просьбу!.. І не вступлюся відси, хіба мене і мого сина силою винесуть з дому мужа і батька, живих або мертвих!..
Склонилася глибоко і, хлипаючи з плачу, під заслоною, вийшла з кімнати, а здержуваний плач потрясав нею, як вітер деревиною.
Атмосфера в сераю ставала щораз тяжча. Ріжні понурі слухи зачали ходити по великім комплексі султанських палат. І занепокоїлася за внука мати падишаха…
XVI. БОГ ВСЕМОГУЧИЙ
«Domine, Deus meus, ne elongeris a me Dens meus, іn exilium meum respice! Quoniam іnsurrexerunt іn me varice cogitationes et timores magni affligentes animam meam. Quomodo pertransibo іllaesus? Quomodo perfringam eas?» — «Ego іnquit, ante te іbo…»
А в п'ятницю рано, в турецьку неділю, третього тижня місяця Хаваля зі всіх мінаретів султанської столиці голосно закричали мослемські муедзини:
— Аллагу Акбар! Ла-іллага-іл-Аллаг! Ва Магомет, расул Аллаг! Гам алас сала!.. Гам алас сала!.. Гам алас сала
[77]!..
А в кожду п'ятницю рано, в турецьку неділю, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїжджала. I, як завжди, під мурами по дорозі убога біднота у два довгі ряди стояла, на милостиву паню, на матір принца Селіма чекала. І руки простягала, милостині благала.
Кого там не було! Хто не стояв під муром палат Роксоляни? Стояли убогі турки, араби, курди і татаре та всякі мусульмане, стояли греки, вірмени, італійці, угри, волохи і поляки та всякі інші християне, ждали жиди і цигане, і нікого слуги султанки не минали, по жіночім боці її невольниці, по мужеськім євнухи бідним людям милостиню роздавали.
А часом з рідною краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, із-за старості літ випущені на волю. Стояли і ждали на поміч, на дорогу. Спритна служба султанки вже вміла пізнавати людей з її країни й давала їм окрему милостиню. А вони рідним словом подяку султанці складали і слезами пращали, піднесеними руками благословляли.
I в п'ятницю рано, в турецьку неділю, третього тижня місяця Хаваля, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїжджала.
Вже виїхала за брами султанського сераю і по боках карети два рівні ряди яничарів на буланих конях грали-скакали, як слуги султанки милостиню роздавали. А втім якась жінка старенька, в убогім одязі чужинецькім, із ряду бідних жінок виступала, незначно знак хреста святого на себе клала, проміж коней яничарів прорвалась, з плачем і з грошем у руці:
— Настуню, дитино моя! — закричала і біля золотої карети султанки, на слідах її колес, на дорозі впала.
А молода султанка Ель Хуррем голосно скричала, золоту карету свою задержати казала, сама скоренько з повозу висідала, пішки до старої жінки підступала, в дорогих шатах своїх на землю біля неї клякала і, плачучи, по руках цілувала.
— Чи добре тобі тут, дитинко моя? — стара мати питала.
— Дуже добре, мамо. — Настуня сказала і як від великого тягару глибоко віддихала, свою рідну матір до карети взяла і до палати завернути казала.
Мовчки плакали обидві в золотій кареті найбільшого султана Османів, аж поки не вступили у прекрасні кімнати Ель Хуррем.
А по цілім сераю і по всій столиці, мов лискавка, рознеслася вістка, що Бог знає відки прийшла убога теща Сулеймана і що з рядів жебрачих, під муром палати, взяла її в султанські кімнати султанка Роксоляна. У багатих родах башів і везирів закипіло обурення, гаряче як окріп…
Але улеми і проповідники святої читанки Пророка представили народові як взірець доброти поведения султанки супроти матері. І тільки ще вище підносилися руки убогих, що благословили молоду матір принца Селіма, до котрого зараз завела Настуня свою рідну матір, щоб показати їй внука. Радості матері не було кінця. Цілувала дитя і раз у раз хрестила, а все тішилася, що він здоровий і гарний…
— А як ти живеш з іншими його жінками? — питала.
— Не зле і не добре, от як з котрою, мамо.
— Більше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А має ще твій чоловік маму?
— Та має. Він ще молодий, і вона не стара. Сороківки ще не має, мамо. Добра жінка. Найкращі свої клейноди мені подарувала.
— То вже, певно, задля сина зробила.
* * *
— Які ж тут, Настуню, великі багатства у кімнатах твоїх! І то все твоє?
— сказала бідна мати Настуні, оглянувши помешкання своєї дочки. Вже й плакати на той вид перестала.
— Або я знаю, мамо, — відповіла Настя. — Та ніби моє, Я все, що захочу, маю.
— Такий добрий твій чоловік?
— Дуже добрий.
— А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю післав тобі, доню. Тільки ти якийсь тягар маєш на душі серед того добра. Бачу, бачу. Серцем відчуваю. І твій покійний тато молився за тебе до самої смерті. — Заплакала.
Настуня на вістку про смерть батька не могла зразу промовити ні слова. Залилася слізьми і зітхнула до Бога. Коли обидві виплакалися, запитала Настя:
— Як же ви, мамуню, відважилися самі пускатися в таку далеку дорогу? І як ви дібралися сюди? І хто вам доніс, де я та й що зі мною діється? Бо я вже посилала не раз довірених людей з великими грішми, щоб мені принесли бодай вістку про родичів. Вертали й говорили, що і сліду по вас не могли знайти.
— Та то було так. Зараз по нападі ми обидвое з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже ніколи тебе не побачимо на сім світі. Та й батько й не побачив, бідний. А Стефан, твій наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. І нам за той час помагав. А потому оженився, і все скінчилося.
— А з ким?
— Та з твоєю подругою Iриною. Разом з полону втікали і там серед пригод і познакомилися. Правда, він ще вірно шукав за тобою, не зараз побіг за другою.
Тато наш не переставав уже хорувати. Парохію дали іншому, а я з хорим мусіла їхати до рідні в Самбірщині. Гірко нам жилося. Божа ласка, що хоч не мучився довго. Ще на смертнім ложі згадував тебе. А потому я сама остала…
Знов сплакала й оповідала дальше:
— А потому прийшли дивні вістки про тебе і твою долю.
— Куди? Аж у Самбірщину? — запитала Настя.
— Аж у Самбірщину. Аякже.
— І що ж оповідали?
— Та таке верзли люде, що аж повторити ніяково! Може, скажу тобі колись. А нарешті чую, глум з мене, доню, роблять… Стара попадя, кажуть, турецького цісаря за зятя має!.. А сама, кажуть, у подертих черевиках ходить… Та й дуже сміялися з мене. Натерпілася я від людських язиків, Настуню, — досить! Але Бог — всемогучий, доню! Привів мене аж сюди, через такі краї, і гори, і води, що не кождий мужчина потрафив би сюди добитися! А я, бідна, слабосильна жінка, та й добилася при Божій помочі…
— А вірили ви, мамо, що турецького цісаря за зятя маєте?
— А де ж у таке диво можна було повірити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе та й ще не вірила. Аж як побачила тебе в золотій кареті, а турецьке військо довкруги, тоді я подумала, що, може, й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вірю, як від тебе чую. Та й ще мов сон усе мені здається… Диво Боже, та й тільки! Вже на якусь пробу Божа мудрість зробила се диво. Не без причини воно, доню.
— А як же ви, мамо, відважилися в таку далеку дорогу, через тілько чужих земель пускатися? І з ким ви сюди добилися? І за що?
— Та то було так. Кпять собі з мене люде та й кучму мені з насміхів шиють. Вже й діти покрикали за мною: «Цісарська теща йде!» Не обзиваюся, бувало, ні словечком. Тільки до Бога зітхну та й Йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в неділю то було, з полудня, сиджу я по службі Божій, по обіді, у своїх свояків, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся, а через вікно видко, як два старі жиди входять на подвір'я. Певно, якісь купці, гадаю. І ані в думці не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хіба свою журу та й опущену старість, що передо мною…
— Мамо! Ви ще не старі, лише зжурені. Віджиєте в добрі коло мене. І мені з вами веселіше буде. Як же я тішуся, що Бог всемогучий прислав мені вас!
— Та й я до смерті, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, ані в думці не маю, що ті купці до мене. Але за хвилю кличуть мене домашні. «Ті купці, — кажуть, — до вас прийшли за чимсь». Я настрашилася, бо гадаю, певно, покійний твій батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив і мені не сказав. Йду ні мертва ні жива. Виходжу до них, прошу їх сідати, а сама аж трясуся зі страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. І відки я бідна возьму для них таку суму?
— Як же вони зачали?
— Та сіли й оден на другого подивився, і старший з них зачав: «Ми до вас, — каже, — з одною справою, пані…» Певно, за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: «Прошу, кажіть!» А він каже так: «Ви вже, може, чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала», — «Та чула я, — кажу, всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею діється, та й чи вона ще є на світі». І сльози мені закрутилися в очах.
— А вони що?
— А оден каже: «Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька, — каже. — І виділи її, — каже, — на свої очі, — каже, — як іде з палати, таки з палати, — каже, — шістьма кіньми їде, — каже. — І в золотій кареті, каже!» А я як не бухну плачем!
— Та чого, мамуньцю?
— Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять… Та й кажу до них: «I не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?»
— А вони що?
— А оден з них каже: «Ну, ну, то ви, їмость, — каже, мудро думаєте, каже, — як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами… Добрий інтерес, нема що казати», — каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: «Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю». А вони кажуть: «Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо».
— Та хочби ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю, — кажу.
— Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Та й ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.
Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть, і питаю:
— А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою? А вони кажуть:
— Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость, — лиш хвіртку в плоті відчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.
— А чого ж ви в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:
— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.
— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.
— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.
— Сама роздає милостиню? — питаю.
— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, — каже. — А її слуги, — каже, — всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, — каже.
— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.
— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте, — каже, — розглядають і потому кожду справу розбирають, — каже. — І з-під землі винного добувають, — каже, а невинному допоможуть, — каже, — аби не знати де був, чи оден, чи другий, каже.
— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.
— Ну, ну, — каже. — Ви гадаєте, — каже, — що султан послів не має, — каже. А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, — каже, — бо ми свого рабіна шануємо, — каже, — а турецького посла в інших краях, як огню бояться, — каже.
— Та чого так дуже бояться? — питаю. А сама вже боюся. А купець каже:
— Ви, як дитина, питаєте, — каже. — Та чи нема чого боятися, — каже, — як за тим послом, — каже, — коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!
— То моя донька, — питаю, — таке слово має?
— Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, — каже. — Що хоче, то робить, — каже.
— Ну, а як чоловік її, — питаю, — чогось іншого хоче? А жид каже:
— Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають, каже. — Ніби ви не розумієте, як то є?