Страница:
– До чорта! Ти ще спалиш тут усіх нас нафіг, братику! – кричить на мене Інка і забороняє навіть близько підходити до кухні.
Коли вона кричить, я просто мовчу. Останнім часом з нею частенько істерики. Можливо, то все від нерозділених почуттів, принаймні цим можна хоч щось пояснити. Була ж зв’язалася із якимось молодим, та ще й жонатим. А потім, мабуть, для контрасту, двічі приїздив старий скандинав, а після скандинава ще якийсь напівіндус із Лондона, який тепер начебто запрошує її туди на Різдво. Але ж напівіндус – і раптом на Різдво?.. Не дуже я у це вірю і, суто як сестрі, інколи висловлюю свої сумніви вголос, але це її ще більше бісить.
Може, й із Джоном у них із самого початку дало тріщину, бо вона і від життя, і від Джона завжди хотіла по максимуму, а йому завжди було все по цимбалах… І якщо брати за її, Інчиним, максимумом, то все ж дещо їй вдалося. З того, що реально було досяжним, дечого вона таки добилася. Заробітчанка, що повернулася із нікуди у власний стоматкабінет, плюс шикарна квартира «з балконом на море», тобто з видом на озеро. І ще й на «туфельку» залишилося, і мене прилаштувала максимально можливо, як могла…
І все ж Інці не завадило б хоч трохи підлікувати нерви! Бо друга серія – це коли треба платити за кредитом. Із 7-го по 12-те кожного місяця двісті чотирнадцять доларів. Начебто і небагато, як для такої крутої стоматолужки, як моя сестра.
– Щомісяця, як мінімум, одна новорічна подорож до Кракова! – щоразу приповідає Інка одне й те ж.
Але чому саме до Кракова і чому новорічна, я не допитуюсь. Єдине, що її у таких ситуаціях ще трохи відволікає, як я помітив, – це Джонове хропіння з диска. Ще хтозна-коли вона його записала, а потім переписала собі на комп’ютер. І тепер, як особливо голосно починає верещати, я вмикаю те Джонове хропіння – і вона тоді кричить, що поб’є компа, і мою дурну голову також відірве, і кудись там викине до собачої сраки, але невдовзі таки вгамовується, починає рюмсати і просить пробачення.
Та й заборона не підходити до кухні триває також недовго, і через день-два моя сестра сама просить мене приготувати їм щось смачненьке. Або купить мексиканський чи італійський набір овочів з тих заморожених сумішей і пропонує мені розвагу.
– Давай, – каже, – братику, сьогодні я є вдома. Зафігач-но нам своє рагу, тільки не переперчи, як завжди.
Я і радий старатися. І до овочевої суміші завжди додаю ще щось від себе, і перцю також, як завжди, – і чорного, і червоного, і тертого базиліку, звичайно, кілька дрібно порізаних печериць з холодильника і навіть пучку мівіни, щоб це було справді схоже на рагу, а не на просто варені в олії та сметанці овочі… Втім, від того, що я тепер сам почав куховарити, мій власний колишній апетит так і не вернувся. Більше того, тепер це стало майже фобією: їсти чи не їсти? І що буде з головою? Через той дикий головний біль, що з’являється завжди несподівано, проте щоразу обов’язково мусить впасти в око щось із городини: або розтрушене на тротуарі цибулиння, чи якась гнила морквина під базарним прилавком, чи огризок кавуна в урні… Через це й на банани дивитися не можу. Але то таке: хоч їж, хоч не їж – все одно не врятуєшся.
Відколи ото у Празі отримав пустою бомберою по голові й зав’язав з алкоголем, то начеб відмотав касету на двадцять років назад… Мимохіть згадалися речі, на які, здавалося, вже давно поклав. Наприклад, знову згадав, як грати у волейбол, і міг спостерігати за ластівками так, наче бачу їх уперше, і так само слухати дощ, скапування крапель зі стріхи, а ще я згадав смак смородинового варення, яке у дитинстві любив найбільше. І всі свої дитячі риболовні місця я, звичайно, також одразу згадав. Тим більше, що про них я й так ніколи не забуваю.
А ще робота на городі – це й справді наче повернення у дитинство і юність… Десь із сьомого-восьмого й особливо дев’ятий і десятий класи це була моя справа, і я з них майже не вилазив, з наших обох городів – бабиного і татового. Тоді у нас була велика сім’я, але ми мали лише два городи. Тепер мама, якщо не рахувати тітки Мартохи, сама, але у неї вже цілих чотири у чотирьох місцях – це якщо без тітчиного, якого вони здають в оренду. Цієї весни й літа з бухлом я вже зав’язав остаточно, і багато працював на усіх городах, і, не буде перебільшенням, працював, як ніколи, із задоволенням. І в селі на городах, і в місті біля плити.
Бо ж Інка часто у роз’їздах – як не з малим по дитячих санаторіях, то із своїми залицяльниками по дорослих, а квартиру без нагляду надовго залишати також ризиковано. Тим більше тепер, коли у нас з’явився ще й містер Шон – капловухий шотландець. То я цього літа і в селі, і в місті встигав. Матінко моя! Давно я вже не отримував від звичайних речей такого кайфу. І головне – за весь рік ні грама алкоголю, просто так вийшло, хто б міг подумати! А коли я якось сказав Оркові, що, мовляв, усе, баста, так воно тепер і буде, то спершу в його очах майнув такий щирий переляк, що я такого вже давно ні в кого не бачив. А потім з’явилося просто співчуття, яке він із душевного благородства начеб ще й приховував, начеб почав мене ховати ще живого. Так ще ставляться до невиліковно хворих.
Коли я залишив студію на Орка, а сам урив на чехи, то все ж не забував щомісяця пересилати йому свою долю за оренду. І Орко таки протримався до мого повернення, хоч і з перебинтованою головою, і ми ще навіть навесні будували якісь плани, і я ще навіть устиг заманити туди Анжелку, аж поки цього літа ми програли останній суд, і невдовзі прийшли ті дві тьолки-лякачки із золотими фіксами. Мабуть, там у них в судовиконавцях навмисне таких лякачок тримають.
шоколадне щастя
історія хвороби
Коли вона кричить, я просто мовчу. Останнім часом з нею частенько істерики. Можливо, то все від нерозділених почуттів, принаймні цим можна хоч щось пояснити. Була ж зв’язалася із якимось молодим, та ще й жонатим. А потім, мабуть, для контрасту, двічі приїздив старий скандинав, а після скандинава ще якийсь напівіндус із Лондона, який тепер начебто запрошує її туди на Різдво. Але ж напівіндус – і раптом на Різдво?.. Не дуже я у це вірю і, суто як сестрі, інколи висловлюю свої сумніви вголос, але це її ще більше бісить.
Може, й із Джоном у них із самого початку дало тріщину, бо вона і від життя, і від Джона завжди хотіла по максимуму, а йому завжди було все по цимбалах… І якщо брати за її, Інчиним, максимумом, то все ж дещо їй вдалося. З того, що реально було досяжним, дечого вона таки добилася. Заробітчанка, що повернулася із нікуди у власний стоматкабінет, плюс шикарна квартира «з балконом на море», тобто з видом на озеро. І ще й на «туфельку» залишилося, і мене прилаштувала максимально можливо, як могла…
І все ж Інці не завадило б хоч трохи підлікувати нерви! Бо друга серія – це коли треба платити за кредитом. Із 7-го по 12-те кожного місяця двісті чотирнадцять доларів. Начебто і небагато, як для такої крутої стоматолужки, як моя сестра.
– Щомісяця, як мінімум, одна новорічна подорож до Кракова! – щоразу приповідає Інка одне й те ж.
Але чому саме до Кракова і чому новорічна, я не допитуюсь. Єдине, що її у таких ситуаціях ще трохи відволікає, як я помітив, – це Джонове хропіння з диска. Ще хтозна-коли вона його записала, а потім переписала собі на комп’ютер. І тепер, як особливо голосно починає верещати, я вмикаю те Джонове хропіння – і вона тоді кричить, що поб’є компа, і мою дурну голову також відірве, і кудись там викине до собачої сраки, але невдовзі таки вгамовується, починає рюмсати і просить пробачення.
Та й заборона не підходити до кухні триває також недовго, і через день-два моя сестра сама просить мене приготувати їм щось смачненьке. Або купить мексиканський чи італійський набір овочів з тих заморожених сумішей і пропонує мені розвагу.
– Давай, – каже, – братику, сьогодні я є вдома. Зафігач-но нам своє рагу, тільки не переперчи, як завжди.
Я і радий старатися. І до овочевої суміші завжди додаю ще щось від себе, і перцю також, як завжди, – і чорного, і червоного, і тертого базиліку, звичайно, кілька дрібно порізаних печериць з холодильника і навіть пучку мівіни, щоб це було справді схоже на рагу, а не на просто варені в олії та сметанці овочі… Втім, від того, що я тепер сам почав куховарити, мій власний колишній апетит так і не вернувся. Більше того, тепер це стало майже фобією: їсти чи не їсти? І що буде з головою? Через той дикий головний біль, що з’являється завжди несподівано, проте щоразу обов’язково мусить впасти в око щось із городини: або розтрушене на тротуарі цибулиння, чи якась гнила морквина під базарним прилавком, чи огризок кавуна в урні… Через це й на банани дивитися не можу. Але то таке: хоч їж, хоч не їж – все одно не врятуєшся.
Відколи ото у Празі отримав пустою бомберою по голові й зав’язав з алкоголем, то начеб відмотав касету на двадцять років назад… Мимохіть згадалися речі, на які, здавалося, вже давно поклав. Наприклад, знову згадав, як грати у волейбол, і міг спостерігати за ластівками так, наче бачу їх уперше, і так само слухати дощ, скапування крапель зі стріхи, а ще я згадав смак смородинового варення, яке у дитинстві любив найбільше. І всі свої дитячі риболовні місця я, звичайно, також одразу згадав. Тим більше, що про них я й так ніколи не забуваю.
А ще робота на городі – це й справді наче повернення у дитинство і юність… Десь із сьомого-восьмого й особливо дев’ятий і десятий класи це була моя справа, і я з них майже не вилазив, з наших обох городів – бабиного і татового. Тоді у нас була велика сім’я, але ми мали лише два городи. Тепер мама, якщо не рахувати тітки Мартохи, сама, але у неї вже цілих чотири у чотирьох місцях – це якщо без тітчиного, якого вони здають в оренду. Цієї весни й літа з бухлом я вже зав’язав остаточно, і багато працював на усіх городах, і, не буде перебільшенням, працював, як ніколи, із задоволенням. І в селі на городах, і в місті біля плити.
Бо ж Інка часто у роз’їздах – як не з малим по дитячих санаторіях, то із своїми залицяльниками по дорослих, а квартиру без нагляду надовго залишати також ризиковано. Тим більше тепер, коли у нас з’явився ще й містер Шон – капловухий шотландець. То я цього літа і в селі, і в місті встигав. Матінко моя! Давно я вже не отримував від звичайних речей такого кайфу. І головне – за весь рік ні грама алкоголю, просто так вийшло, хто б міг подумати! А коли я якось сказав Оркові, що, мовляв, усе, баста, так воно тепер і буде, то спершу в його очах майнув такий щирий переляк, що я такого вже давно ні в кого не бачив. А потім з’явилося просто співчуття, яке він із душевного благородства начеб ще й приховував, начеб почав мене ховати ще живого. Так ще ставляться до невиліковно хворих.
Коли я залишив студію на Орка, а сам урив на чехи, то все ж не забував щомісяця пересилати йому свою долю за оренду. І Орко таки протримався до мого повернення, хоч і з перебинтованою головою, і ми ще навіть навесні будували якісь плани, і я ще навіть устиг заманити туди Анжелку, аж поки цього літа ми програли останній суд, і невдовзі прийшли ті дві тьолки-лякачки із золотими фіксами. Мабуть, там у них в судовиконавцях навмисне таких лякачок тримають.
шоколадне щастя
Якщо вірити науці антропології, то всі ми колись вийшли з африканського континенту, всього лиш якихось сорок тисяч років тому. З погляду вічності – це ніщо, навіть менше, ніж мить! Але з погляду вічності й усе інше ніщо, і взагалі все ніщо. І хто його знає, може, невдовзі настане час, коли всі ми туди й повернемося, назад до Африки, або ще простіше – Африка сама прийде до нас. Глобалізація плюс глобальне потепління, а далі – греби, чувак, звідси, поки не пізно, і це також буде стосуватися всіх без винятку.
Раніше я про це не задумувався, та й тепер, якщо чесно, не так, щоб дуже, але нічні серіали по «National geographic cannel» свою роботу роблять. Бо хоч-не-хоч, а щось та відкладається, навіть у таку діряву макітру, як моя.
Після травми й лікування я намагаюсь нічим таким важким голову не забивати, та й узагалі якомога менше нервувати, особливо через такі дурниці. Втім, хотіти – це одне… Як каже мій двійник Вікя, з яким ми ще з початку літа на пару сторожуємо у редакції: «Все, що добре, приходить саме». Як і те, що зле, також. Але це вже не Вікя, а я сам. Мабуть, просто звичка старого циніка забігати наперед і все псувати сумнівами.
Бо коли я тільки зустрів Анжелку і трохи згодом, коли вперше пригощав її гарячим шоколадом у «Кав’ярні на Валовій» і слухав жахливу галицьку говірку з уст цього пухкенького чорноокого дівчати в стильних окулярах, яке щиро й невимушено посміхалося мені після кожного слова, то вперше за багато днів просто забув про всякі там сумніви. Мені було просто приємно слухати її, і дивитися на неї, і ловити її посмішки. І може, єдине, про що я тоді думав, – про витоки. Про те, що рано чи пізно, а все повертається до витоків – це я про Африку. Може, й у Сьєрра-Леоне нас із Йосипом Джон тоді не випадково випхав. Ні фіга собі прелюдійка вийшла. Бути серед чорних, прилетіти, щоб зустріти чорну тут… Орко каже, що це у мене лікарі після травми, коли зашивали голову, відщипнули шматок мозку. Та це не важливо.
За тими думками про африканські витоки я навіть не здивувався, коли Анжелка попросила позичити їй чотириста гривень, за тодішнім курсом – майже сто баксів. Того дня на моїй картці саме з’явився аванс і я вже навіть устиг дещо зняти, щоб віддати борг Оркові й заплатити за телефон, бо з сестрою ми так і домовлялися, що місяць – вона, а місяць – я.
– Зроблю сі зачисон, абись видів!.. – щиро посміхалася шоколадна дівчинка, і я так само просто віддав їй тоді усе, що мав у кишені, – двісті гриваків, рівно половину з того, що вона хотіла.
Але найбільше було моє здивування, коли за тиждень вона з’явилася у «Пензі-Роксолані» на порозі студії з цілою купою потрясних африканських кісок на голові й двома сотками у жмені, прийшла віддавати.
– Краще вже натурою, – перевів я на жарт.
– А що, мона? – сміливо переступила поріг дівчина, від неї пахло шоколадом, і сама вона була схожа на смачненьку шоколадку.
– Як тобі сказати? У тому сенсі, просто як фотомодель для журналу, чому б і ні? – спробував було дати задній хід, але було вже пізно. – Хочеш, зроблю тобі шикарний портрет для найкращого журналу? – воно якось само з мене полізло, та й навряд чи який інший фотограф на моєму місці втримався б від цього, хоч і заїждженого, але все ж дотепу.
Вона тоді майже одразу роздягнулася і, мабуть, правильно зробила, й у перервах між позуванням читала вірші, щось про дорогу на захід, незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес…
– Це ти сама написала?
– Нє, то їдна молода дівчина.
– Часом точно не ти?
– Нє, не я, – гаряче видихнула Анжелка, поправляючи свої моднячі окуляри.
Я попросив не знімати, і вона не знімала їх навіть тоді, коли прислухалася, як гупає у мене серце, торкаючись гарячою щокою моїх волохатих грудей і живота… «О-у! Сонечко, серце не там», – перебирав я пальцями її африканські кіски. І де вона тільки навчилася ось так, не знімаючи окулярів? Сам же її і навчив. Я й досі не можу отямитись, за що мені тоді впало таке шоколадне щастя, все й одразу. Втім, питання: а в кого ж вона позичала на ту зачіску інших двісті – час від часу таки поколювало. «А якби я сі захтіла треди», – начеб угадує мої думки Анжелка.
– Треди чи дреди?
– Може, й дреди. Такі грубі ковбаски з волосся, – пояснювала вона мені. – То це обійшлосі б іще наполовину дорожче.
З того всього я повів її тоді у «Классік» на олів’є. Там і справді колись подавали найкраще у Тернополі олів’є. Але я не заходив туди сто років і трохи ризикував, а раптом все змінилося?.. На щастя, і олів’є, і жива музика, та й сам «Классік» залишилися такими ж, як я їх пам’ятав.
Анжелка глянула на салат, колупнула його виделкою:
– А я мнєса на ніч не їм, – ще раз здивувала вона мене.
Крім нас з Анжелкою, ще була одна молода компанія, святкували день народження. І спершу навіть сприйняли нас за іноземців. Хвостатого бороданя з красунею-мулаткою, і, мабуть, дуже здивувалися, почувши нашу українську. Врешті-решт я не стримався і назамовляв там усяких смаколиків. Але вже без м’яса, звичайно, і, як завжди, на всі гроші.
Раніше я про це не задумувався, та й тепер, якщо чесно, не так, щоб дуже, але нічні серіали по «National geographic cannel» свою роботу роблять. Бо хоч-не-хоч, а щось та відкладається, навіть у таку діряву макітру, як моя.
Після травми й лікування я намагаюсь нічим таким важким голову не забивати, та й узагалі якомога менше нервувати, особливо через такі дурниці. Втім, хотіти – це одне… Як каже мій двійник Вікя, з яким ми ще з початку літа на пару сторожуємо у редакції: «Все, що добре, приходить саме». Як і те, що зле, також. Але це вже не Вікя, а я сам. Мабуть, просто звичка старого циніка забігати наперед і все псувати сумнівами.
Бо коли я тільки зустрів Анжелку і трохи згодом, коли вперше пригощав її гарячим шоколадом у «Кав’ярні на Валовій» і слухав жахливу галицьку говірку з уст цього пухкенького чорноокого дівчати в стильних окулярах, яке щиро й невимушено посміхалося мені після кожного слова, то вперше за багато днів просто забув про всякі там сумніви. Мені було просто приємно слухати її, і дивитися на неї, і ловити її посмішки. І може, єдине, про що я тоді думав, – про витоки. Про те, що рано чи пізно, а все повертається до витоків – це я про Африку. Може, й у Сьєрра-Леоне нас із Йосипом Джон тоді не випадково випхав. Ні фіга собі прелюдійка вийшла. Бути серед чорних, прилетіти, щоб зустріти чорну тут… Орко каже, що це у мене лікарі після травми, коли зашивали голову, відщипнули шматок мозку. Та це не важливо.
За тими думками про африканські витоки я навіть не здивувався, коли Анжелка попросила позичити їй чотириста гривень, за тодішнім курсом – майже сто баксів. Того дня на моїй картці саме з’явився аванс і я вже навіть устиг дещо зняти, щоб віддати борг Оркові й заплатити за телефон, бо з сестрою ми так і домовлялися, що місяць – вона, а місяць – я.
– Зроблю сі зачисон, абись видів!.. – щиро посміхалася шоколадна дівчинка, і я так само просто віддав їй тоді усе, що мав у кишені, – двісті гриваків, рівно половину з того, що вона хотіла.
Але найбільше було моє здивування, коли за тиждень вона з’явилася у «Пензі-Роксолані» на порозі студії з цілою купою потрясних африканських кісок на голові й двома сотками у жмені, прийшла віддавати.
– Краще вже натурою, – перевів я на жарт.
– А що, мона? – сміливо переступила поріг дівчина, від неї пахло шоколадом, і сама вона була схожа на смачненьку шоколадку.
– Як тобі сказати? У тому сенсі, просто як фотомодель для журналу, чому б і ні? – спробував було дати задній хід, але було вже пізно. – Хочеш, зроблю тобі шикарний портрет для найкращого журналу? – воно якось само з мене полізло, та й навряд чи який інший фотограф на моєму місці втримався б від цього, хоч і заїждженого, але все ж дотепу.
Вона тоді майже одразу роздягнулася і, мабуть, правильно зробила, й у перервах між позуванням читала вірші, щось про дорогу на захід, незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес…
– Це ти сама написала?
– Нє, то їдна молода дівчина.
– Часом точно не ти?
– Нє, не я, – гаряче видихнула Анжелка, поправляючи свої моднячі окуляри.
Я попросив не знімати, і вона не знімала їх навіть тоді, коли прислухалася, як гупає у мене серце, торкаючись гарячою щокою моїх волохатих грудей і живота… «О-у! Сонечко, серце не там», – перебирав я пальцями її африканські кіски. І де вона тільки навчилася ось так, не знімаючи окулярів? Сам же її і навчив. Я й досі не можу отямитись, за що мені тоді впало таке шоколадне щастя, все й одразу. Втім, питання: а в кого ж вона позичала на ту зачіску інших двісті – час від часу таки поколювало. «А якби я сі захтіла треди», – начеб угадує мої думки Анжелка.
– Треди чи дреди?
– Може, й дреди. Такі грубі ковбаски з волосся, – пояснювала вона мені. – То це обійшлосі б іще наполовину дорожче.
З того всього я повів її тоді у «Классік» на олів’є. Там і справді колись подавали найкраще у Тернополі олів’є. Але я не заходив туди сто років і трохи ризикував, а раптом все змінилося?.. На щастя, і олів’є, і жива музика, та й сам «Классік» залишилися такими ж, як я їх пам’ятав.
Анжелка глянула на салат, колупнула його виделкою:
– А я мнєса на ніч не їм, – ще раз здивувала вона мене.
Крім нас з Анжелкою, ще була одна молода компанія, святкували день народження. І спершу навіть сприйняли нас за іноземців. Хвостатого бороданя з красунею-мулаткою, і, мабуть, дуже здивувалися, почувши нашу українську. Врешті-решт я не стримався і назамовляв там усяких смаколиків. Але вже без м’яса, звичайно, і, як завжди, на всі гроші.
історія хвороби
Інколи мені здається, що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків, що вернулися невідомо звідки. Недобитків нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального. Інколи сторонньому навіть не просто здогадатися, хто ми і що ми. Наше минуле у наших очах, але десь там, на самому дні зіниць, можливо, ще трохи в інтонаціях, у жестах, але то лише для спостережливого. Бо з вигляду ми цілком нормальні й часто виглядаємо навіть краще, ніж, знаючи наше минуле, можна було б від нас очікувати.
І хоч війна триває (вона й не закінчувалася ніколи, та й коли почалася – вже також ніхто не пам’ятає), нас, тих, хто вирвався звідти, вона вже начебто й не обходить. Нехай як цинічно це виглядає, але тепер ми просто спостерігачі, ми своє відвоювали і, як і всі фронтовики, не любимо про ту війну згадувати, і все, що нас із нашого ж минулого ще трохи цікавить – це хіба що статистика. Хоч, за великим рахунком, усе в нашому житті статистика. Як і те, скількох ми вже поховали.
Трапляється, ми навіть сперечаємося, наприклад, чи міг Рома Куций, відомий у 90-х завсідник «Пана Юзика» і знаменитого «Підводного човна», пивного підвалу на місці, де колись були катівні НКВС, а тепер ресторан «Асторія», банячити сорок п’ять днів поспіль, потім упасти в кому, вийти з неї і ще раз знову ввійти у штопор рівно на сорок, поки не забрали з «білочкою» просто з-під «Реанімації» на Валовій, як ми називали столики у відділенні гастроному, де тепер відкрили магазин взуття, у ті палати за Об’їзну, звідки він, бідака, вже так і не вернувся. Сорок п’ять – це й справді не кожен потягне. А два рази по сорок п’ять!..
З тих, що вернулися з Об’їзної, хіба наш великий художник Яким зі своєю йогою. Лікування йогою – це його метод? Він зі запою входив одразу у нірвану, аж поки не пропав із-під «Пінгвіна» назовсім. Я вже його там не бачу роками. Тепер він зі свого вікна на Брюкнера гукає хлопцям якісь нісенітниці на кшталт: «Чого ви там йдете? То моя земля! І мої дерева!..» – але ми з Орком стараємося повз його вікно над старою столярнею не ходити.
Сам я найчастіше залягав на тиждень-півтора, рідко надовше. Може, робота рятувала, може, жінки?.. Хіба що вже останнім часом, то все було по барабану. А в Орка рекорд – сімнадцять днів, так, щоб без передиху! Хоча яке то має значення? День туди, два назад, якби ж то ми все пам’ятали!.. З Орком на ці теми краще не розмовляти: чувака не на жарт заводить. Він, схоже, й досі не змирився, що своє уже відвоював. Коли виникають подібні теми, він нервує. І коли у мене часом виривається, мовляв, усе, свою цистерну ми вже випили, я помічаю, що Орко при цих словах начеб скрючується, а його червоне лице гіпертоніка, особливо на тлі незмінного, також червоного, як і лице, куртяка, стає аж бордовим. І це мені вже не подобається. Бо друзів треба берегти, і тоді краще вже про курвів або про машини.
Про те, що він більше року провів у ЛТП, куди його запроторила його перша дружина, ми також намагаємося не згадувати. Зараз Орко живе з якоюсь пишногрудою офіціанткою з «України», і також на Новому Світі, тільки з іншого кінця, але про ту його офіціантку я також нічого не запитую. Одного разу я зрозумів, що Орко не любить, коли я його про неї запитую, і закрив тему. А в усьому іншому з ним просто і легко. Ми здибуємося майже щодня, і він у курсі всіх моїх справ, він, як і раніше, приходить на всі мої дні народження і щоразу приносить мені якісь рибальські штучки: набори гачків, поплавців, блешень і таке інше.
Проте, коли він дізнався про Анжелку, то десь із тиждень, якщо не більше, уникав мене!.. А коли я через якийсь час випадково зустрів його біля критого ринку «Темза», куди і він, і я часом ходимо на закупи, то Орко після довгої паузи, не дивлячись мені в очі:
– Кажуть, ти вже на чорненьких перейшов?
– Оресте Петровичу, а ви що – расист?
– Та ні, то я із заздрощів… Щастить же людям! Я б також, може, від чорненької не відмовився, але де їх на всіх набрати?
– І що, це тебе два тижні мучило, що ти пропав і не обзивався?
Орко не відповів, але напругу було знято. Потім ми ще пройшлися трохи, і він нарешті показав мені своє нове обійстя, куди перебрався до своєї офіціантки. Стара хата з великою тріщиною від фундаменту і вище, похилений штахетник.
– Навесні займемось, – перехопивши мій погляд, кинув він, хоч за тональністю це прозвучало приблизно так: головне – перезимувати, а там видно буде. – Параша, як бачиш, також у дворі, і це, я тобі скажу, найгірше… Знаєш, я вже почав було відвикати від такого.
– Ну, а кобіта нормальна?
– Нормальна, – показав Орко великим пальцем кудись у сіре небо.
І, може, просто щоб підняти настрій, я пообіцяв йому ще одну «мензурку» до колекції. Звичайно, це гра з вогнем, і все ж. Інколи я дарую Оркові ці маленькі стограмові пляшечки, що ото в літаках, буває, роздають. Якось випадково дізнався, що він їх колекціонує, а на своє п’ятдесятиліття погрожує всі випити… Але то ще не скоро, і це заспокоює. А він мені навзаєм – поплавки й гачки, і це також непогано.
Здається, лише тільки раз я зустрічав свій день народження без Орка. Нас тоді раптово розкидало. Його – в ЛТП, а мене, можна сказати, взагалі в нікуди. Так глибоко у лайно, як тоді, я ще не вгрузав. Коли мені впало тридцять три, я зустрічав свій день народження з випадковими людьми на якихось задвірках і вирішив собі, що це має бути важкий рік. І він і справді став важким, найважчим… Коли удар за ударом і самі лише поразки. Це у наших головах не припиняється ніколи. Хоча у кожного, хто вирвався звідти, своє маленьке Ватерлоо.
А наші теперішні розмови на свіжому повітрі чи й навіть під рідним «Пінгвіном» – це найчастіше наші хвороби і наші наміри. Ми звикли жити намірами, ілюзіями, а тепер додалися ще й хвороби. От і вся правда про нашу війну. Це як друге життя. Чи життя після життя?.. Але до цього не так легко звикнути. Тобто не всім легко. Хтось не витримує і зривається, «розв’язує», а невдовзі знову повертається, наче з ворожого полону, з якоїсь гнилої, смердючої ями, й потім довго-довго зализує рани. Таке траплялося майже з кожним із нас, і ніхто наперед не знає, скільки разів це ще може повторитися. Бо якщо навіть ми врешті-решт якось і випливали, і далі випливаємо, і пливемо, хто як може, кожен сам по собі, прибиваючись до якогось тихого бережка, то ніколи нема певності, що і цей бережок надовго, і чи й він рано чи пізно не обсиплеться.
Багатьох рятує робота, але декого саме вона й губить. Для інших – суєта суєт, якісь милі дрібниці, звички й прив’язаності… Кожен рятується, як може. Дехто знаходить розраду у каві й цигарках, так, щоб без міри, хтось – у жінках або азартних іграх. Нам важко жити без пристрасті, ми звикли до безмірності всього, до адреналіну і відповідних чуттєвих асоціацій, що з’являються швидко й без зусиль. Я навіть думаю, що у кожному з нас без винятку, хто був там і вернувся, вже сидить готова шиза. І не лише наш бідолаха Сашуня ходить над тією прірвою. Ніхто не знає, звідки воно береться і куди дівається, а часом воно просто десь діває нас самих.
Взяти хоча б Орка!.. Завтра, наприклад, він може стати вбивцею. Бо якщо ми знайдемо тих хлопців, що його обчистили й позбавили зубів, я за нього не ручаюсь, і за себе не поручуся, а за Сашуню, то тим більше. Поручитися можу хіба за Вікю, бо він не може без своїх дівок з нету, і це вже сильніше за нього. Втім, можливо, саме це ще й тримає його на цьому світі. А я скоро взагалі можу залишитися без голови. Бо з кожним новим ударом біль стає все нестерпнішим, здається, ще мить – і моя голова, мов глиняна, лусне, вибухне зсередини, розколеться навпіл… Мабуть, таки точно якийсь нерв защемило.
Останнього разу все почалося через шматочок помідора на дні тарілки: серединка розчавленої м’якоті та кілька жовтих насінин – краще б я туди не дивився… Бо ж давно вже нічого такого, думав, і цього разу пронесе. У маркеті на розі купив собі пакетик сметани і три помідори-«пальчики», подумав: літо минає, а я ще свіжої помідори не пробував! Усі проблеми – через дурні думки. Спершу начеб і нічого, а потім… Воно завжди починається несподівано, коли найменше чекаєш. І вже через хвилину у скронях починає бриніти, і поступово цей тупий біль стає нестерпним – голова просто розколюється, розламується навпіл. Стискає, наче обручами, одночасно від лоба і потилиці, тисне й не відпускає, а перед очима щоразу те саме, завжди якісь городи, парасольки кропу і тому подібне… Парасольки кропу – це моє дитяче. Клапті дитячих спогадів і не більше. Наче з того далекого літа, коли на грядці мірявся до кропу і одного дня таки його переріс.
Воно може наздогнати коли завгодно. Побачив огірка, навіть не цілого, а так, наче розчавлену шкірку, – і почалося… Тоді через огірок, а тепер от через насінинку помідора у сметані така лажа!.. Хоча помідори у нас на городі раніше ніколи й не росли, тобто росли, але ніколи не достигали. Бабуня їх зривала ще зеленими, і вони вже доходили десь на підвіконні. А тепер ось – не те що їсти, навіть дивитися!.. Може, тому, що салат мій був без кропу, про найголовніше я і забув. Кріп – це моє спасіння, а запах кропу – найприємніший з усіх ароматів. Я вже весь пропах тим кропом, він у мене всюди. Часом уже сам собі нагадую квашеного огірка.
А останнім часом із запахом огірків примарюється ще й стара автобусна станція у Ланівцях, напроти млина, яку вже років із двадцять п’ять як знесли, її брудно-рожеві стіни, задуха й навіть лице касирки у віконці – старої в окулярах. Я згадую все це таким, яким бачив у дитинстві, звичайно, ця касирка здавалася мені старою, хоч, може, їй було тоді стільки ж, як мені зараз. Чомусь до запаху огірків завжди ця стара автобусна, і задуха, і запах дощу знадвору, коли всі довго чекали автобуса…
Це не епілепсія, а щось інше, лікарі й самі точно не знають. Правда, у мене і раніше іноді голова боліла, наприклад, на зміну погоди, але то не зрівняти. А тепер, після травми, щось у голові защемило, та так, що й не придумав би! Чи то алергія, чи фобія, і то ще й з ускладненнями. І до чого? До городини! Огірок, насіння помідора, цибулиння… Хоч на базар не ходи і взагалі всі ці овочеві розкладки обминай. І взагалі все обминай і під ноги не дивись… Ну, можливо, все, окрім кропу.
І все ж два-три рази на місяць відчуття розколотого черепа – то ще помірна плата, то взагалі муйня, якщо подумати, що міг би вже й не жити, якби та пляшка з-під вина, якою мене втулили по тім’ї майже у самому центрі Праги, виявилася не порожньою. З-під якого вина – не знаю, мені не сказали, та я й не запитував. Тепер би, може, і запитав, хоч і не дуже знаю чеську, просто цікаво. Калібр пляшки і таке інше… Звичайно, трохи допомогла ще й шерстяна шапочка, та й мої патли також пом’якшили удар. Тепер я і вина не п’ю, й узагалі не п’ю нічого міцнішого за кефір.
Це сталося напередодні католицького Різдва неподалік будинку улюбленого співака моєї мами Карела Гота, на який я, власне, і ходив дивитися… Раніше я почував себе просто гнилим. А тепер додалося ще й це. Сестра моя Інка каже, що то у мене панська хвороба, жартує. Найкраща у світі сестра. Востаннє, коли їздив у село, врятували пігулки цитрамону з тітчиних запасів, хоч узагалі-то я шукав спазмалгон. Там у нас ціла сімейка хворих. Одна сестра ще ніби здорова, на ній усе і тримається. Із сестрою мені й справді пощастило, через свою подругу, дружину головного редактора, вона мене й на цю нічну роботу запхала, і навіть до знайомого психіатра водила. Він довго про все розпитував, задавав якісь тести, брав аналізи й урешті-решт сказав, що все гаразд. А зорові галюцинації, мовляв, можуть бути наслідком сильної інтоксикації організму. Таке трапляється, коли людину піддавати дії наркотичних речовин… Ото залупив, як їй-бо!..
– Скажи правду, скажи правду! – присікувалася потім Інка. – Ти що, ще й досі ту траву куриш?
– Та вже давно – ні, ніколи, що ти! Що я – пацан чи ібанат? – коротко і ясно, щоб відчепилась.
Той лікар сказав, що найкраще такі хвороби лікує час і позитивні емоції. Але я поки що сподіваюся лише на цитрамон, тепер він у мене по всіх кишенях. Ну і, звичайно, на кріп… Шість пігулок цитрамону в упаковці і пучка кропу, звісно, засушеного. Навіть у нарукавну кишеню своєї рибальської куртки про всяк випадок також поклав, хоч уже й забув, коли востаннє рибалив. А якось і ангальгін допоміг у «Пінгвіні», Сашуня поділився. Але ж лякають, що анальгін на серце впливає. А цитрамон, мабуть, на все інше. Ги! Тим більше, що у мене своя рецептура, однієї пігулки мені вже давно мало. А якщо однієї мало, то можна взагалі без пігулок. Це я одного разу відкрив для себе зовсім новий метод, як позбутися головного болю. Без пігулок, зате на ноги важко.
Це трапилося за Об’їзною, де Західний ринок. Чогось я там тинявся, і мені випадково впало в око розсипане на тротуарній плитці лушпиння цибулі, і цього виявилося досить… Де воно там, те лушпиння, взялося? На Західному ж в основному будматеріали та автозапчастини. А тут знову у скронях загупало, й ті парашутики кропу перед очима, і брудно-рожеві стіни старої лановецької автостанції також… І я зрозумів, що то воно і що я знову попав, несподівано й по-дурному. Бо ж пігулки тоді з собою ще не завжди носив, а кріп без них не допомагає. А до аптеки ще треба добігти. Ну я й побіг, куди бачив, уперед!
Але я не думав, що той ринок вже аж настільки розрісся! Кудись біжу, а воно ні кінця, ні виходу! А голова розколюється… Десь колись бачив тут аптеку, а де – одразу й не пригадаєш. Десь справа долітає гуркіт Об’їзної. І я згадав, що напроти ринку, за Об’їзною, є супермаркет «Торговий світ», там колись за касою одна моя симпатія сиділа, вона ще пригощала мене булочками з молоком, ну а поряд – аптека…
Я стогнав від болю й біг щодуху безконечними, білими від ролетів лабіринтами. Де та симпатюлька? Де ті булочки тепер? І які ще до біса булочки?.. Я біг, а виходу не було. А біль ставав настільки нестерпним, що я вже просто не бачив, куди біжу… Мій гортанний стогін перелякав якусь чувиху під стіною:
– Ой, дивіться, мужчині погано! – крикнула вона.
З вагончика просто на мене вивалилася дебела тітонька.
– О, ще з ніг зіб’є!..
– Послухайте, де тут аптека? – запитав я, не зупиняючись.
– Наркомани!.. – крикнула вона мені услід. – Бач, неформал!.. – винесла вердикт і ще щось, але я не розібрав.
Мабуть, моєї зібраної у жмут сивої гриви, й бороди, і двох кульчиків у лівому вусі, як для «неформала», – цілком достатньо.
А голова, здавалося, ось-ось лусне!.. І у той момент, коли я, вчергове завернувши за ріг, перестрибнув купу сірого щебеню, й далі також по щебеню, і нарешті, здавалося, таки вирвався з базару, але де та аптека – все одно не бачив, раптом наче якась лагідна тепла хвиля почала огортати мене з ніг і до шиї. Я побіг ще швидше, але відчув тепло вже й на шиї, і за вухами, і на скронях, і на вилицях. На лобі холодний піт умить став гарячим… Я захекався і врешті-решт зупинився, й аж тоді почув гуркіт фур по шосе. І зовсім близько, навскіс через дорогу, побачив велику зелену вивіску «Аптека доброго дня» і двох даїшників з ручним радаром на узбіччі. Потім ще одна така ж хвиля приємного тепла, але вже з голови й до ніг, огорнула мене й не відпускала, і я став як укопаний. Бо зрозумів, що цього разу ще таки не помру.
І хоч війна триває (вона й не закінчувалася ніколи, та й коли почалася – вже також ніхто не пам’ятає), нас, тих, хто вирвався звідти, вона вже начебто й не обходить. Нехай як цинічно це виглядає, але тепер ми просто спостерігачі, ми своє відвоювали і, як і всі фронтовики, не любимо про ту війну згадувати, і все, що нас із нашого ж минулого ще трохи цікавить – це хіба що статистика. Хоч, за великим рахунком, усе в нашому житті статистика. Як і те, скількох ми вже поховали.
Трапляється, ми навіть сперечаємося, наприклад, чи міг Рома Куций, відомий у 90-х завсідник «Пана Юзика» і знаменитого «Підводного човна», пивного підвалу на місці, де колись були катівні НКВС, а тепер ресторан «Асторія», банячити сорок п’ять днів поспіль, потім упасти в кому, вийти з неї і ще раз знову ввійти у штопор рівно на сорок, поки не забрали з «білочкою» просто з-під «Реанімації» на Валовій, як ми називали столики у відділенні гастроному, де тепер відкрили магазин взуття, у ті палати за Об’їзну, звідки він, бідака, вже так і не вернувся. Сорок п’ять – це й справді не кожен потягне. А два рази по сорок п’ять!..
З тих, що вернулися з Об’їзної, хіба наш великий художник Яким зі своєю йогою. Лікування йогою – це його метод? Він зі запою входив одразу у нірвану, аж поки не пропав із-під «Пінгвіна» назовсім. Я вже його там не бачу роками. Тепер він зі свого вікна на Брюкнера гукає хлопцям якісь нісенітниці на кшталт: «Чого ви там йдете? То моя земля! І мої дерева!..» – але ми з Орком стараємося повз його вікно над старою столярнею не ходити.
Сам я найчастіше залягав на тиждень-півтора, рідко надовше. Може, робота рятувала, може, жінки?.. Хіба що вже останнім часом, то все було по барабану. А в Орка рекорд – сімнадцять днів, так, щоб без передиху! Хоча яке то має значення? День туди, два назад, якби ж то ми все пам’ятали!.. З Орком на ці теми краще не розмовляти: чувака не на жарт заводить. Він, схоже, й досі не змирився, що своє уже відвоював. Коли виникають подібні теми, він нервує. І коли у мене часом виривається, мовляв, усе, свою цистерну ми вже випили, я помічаю, що Орко при цих словах начеб скрючується, а його червоне лице гіпертоніка, особливо на тлі незмінного, також червоного, як і лице, куртяка, стає аж бордовим. І це мені вже не подобається. Бо друзів треба берегти, і тоді краще вже про курвів або про машини.
Про те, що він більше року провів у ЛТП, куди його запроторила його перша дружина, ми також намагаємося не згадувати. Зараз Орко живе з якоюсь пишногрудою офіціанткою з «України», і також на Новому Світі, тільки з іншого кінця, але про ту його офіціантку я також нічого не запитую. Одного разу я зрозумів, що Орко не любить, коли я його про неї запитую, і закрив тему. А в усьому іншому з ним просто і легко. Ми здибуємося майже щодня, і він у курсі всіх моїх справ, він, як і раніше, приходить на всі мої дні народження і щоразу приносить мені якісь рибальські штучки: набори гачків, поплавців, блешень і таке інше.
Проте, коли він дізнався про Анжелку, то десь із тиждень, якщо не більше, уникав мене!.. А коли я через якийсь час випадково зустрів його біля критого ринку «Темза», куди і він, і я часом ходимо на закупи, то Орко після довгої паузи, не дивлячись мені в очі:
– Кажуть, ти вже на чорненьких перейшов?
– Оресте Петровичу, а ви що – расист?
– Та ні, то я із заздрощів… Щастить же людям! Я б також, може, від чорненької не відмовився, але де їх на всіх набрати?
– І що, це тебе два тижні мучило, що ти пропав і не обзивався?
Орко не відповів, але напругу було знято. Потім ми ще пройшлися трохи, і він нарешті показав мені своє нове обійстя, куди перебрався до своєї офіціантки. Стара хата з великою тріщиною від фундаменту і вище, похилений штахетник.
– Навесні займемось, – перехопивши мій погляд, кинув він, хоч за тональністю це прозвучало приблизно так: головне – перезимувати, а там видно буде. – Параша, як бачиш, також у дворі, і це, я тобі скажу, найгірше… Знаєш, я вже почав було відвикати від такого.
– Ну, а кобіта нормальна?
– Нормальна, – показав Орко великим пальцем кудись у сіре небо.
І, може, просто щоб підняти настрій, я пообіцяв йому ще одну «мензурку» до колекції. Звичайно, це гра з вогнем, і все ж. Інколи я дарую Оркові ці маленькі стограмові пляшечки, що ото в літаках, буває, роздають. Якось випадково дізнався, що він їх колекціонує, а на своє п’ятдесятиліття погрожує всі випити… Але то ще не скоро, і це заспокоює. А він мені навзаєм – поплавки й гачки, і це також непогано.
Здається, лише тільки раз я зустрічав свій день народження без Орка. Нас тоді раптово розкидало. Його – в ЛТП, а мене, можна сказати, взагалі в нікуди. Так глибоко у лайно, як тоді, я ще не вгрузав. Коли мені впало тридцять три, я зустрічав свій день народження з випадковими людьми на якихось задвірках і вирішив собі, що це має бути важкий рік. І він і справді став важким, найважчим… Коли удар за ударом і самі лише поразки. Це у наших головах не припиняється ніколи. Хоча у кожного, хто вирвався звідти, своє маленьке Ватерлоо.
А наші теперішні розмови на свіжому повітрі чи й навіть під рідним «Пінгвіном» – це найчастіше наші хвороби і наші наміри. Ми звикли жити намірами, ілюзіями, а тепер додалися ще й хвороби. От і вся правда про нашу війну. Це як друге життя. Чи життя після життя?.. Але до цього не так легко звикнути. Тобто не всім легко. Хтось не витримує і зривається, «розв’язує», а невдовзі знову повертається, наче з ворожого полону, з якоїсь гнилої, смердючої ями, й потім довго-довго зализує рани. Таке траплялося майже з кожним із нас, і ніхто наперед не знає, скільки разів це ще може повторитися. Бо якщо навіть ми врешті-решт якось і випливали, і далі випливаємо, і пливемо, хто як може, кожен сам по собі, прибиваючись до якогось тихого бережка, то ніколи нема певності, що і цей бережок надовго, і чи й він рано чи пізно не обсиплеться.
Багатьох рятує робота, але декого саме вона й губить. Для інших – суєта суєт, якісь милі дрібниці, звички й прив’язаності… Кожен рятується, як може. Дехто знаходить розраду у каві й цигарках, так, щоб без міри, хтось – у жінках або азартних іграх. Нам важко жити без пристрасті, ми звикли до безмірності всього, до адреналіну і відповідних чуттєвих асоціацій, що з’являються швидко й без зусиль. Я навіть думаю, що у кожному з нас без винятку, хто був там і вернувся, вже сидить готова шиза. І не лише наш бідолаха Сашуня ходить над тією прірвою. Ніхто не знає, звідки воно береться і куди дівається, а часом воно просто десь діває нас самих.
Взяти хоча б Орка!.. Завтра, наприклад, він може стати вбивцею. Бо якщо ми знайдемо тих хлопців, що його обчистили й позбавили зубів, я за нього не ручаюсь, і за себе не поручуся, а за Сашуню, то тим більше. Поручитися можу хіба за Вікю, бо він не може без своїх дівок з нету, і це вже сильніше за нього. Втім, можливо, саме це ще й тримає його на цьому світі. А я скоро взагалі можу залишитися без голови. Бо з кожним новим ударом біль стає все нестерпнішим, здається, ще мить – і моя голова, мов глиняна, лусне, вибухне зсередини, розколеться навпіл… Мабуть, таки точно якийсь нерв защемило.
Останнього разу все почалося через шматочок помідора на дні тарілки: серединка розчавленої м’якоті та кілька жовтих насінин – краще б я туди не дивився… Бо ж давно вже нічого такого, думав, і цього разу пронесе. У маркеті на розі купив собі пакетик сметани і три помідори-«пальчики», подумав: літо минає, а я ще свіжої помідори не пробував! Усі проблеми – через дурні думки. Спершу начеб і нічого, а потім… Воно завжди починається несподівано, коли найменше чекаєш. І вже через хвилину у скронях починає бриніти, і поступово цей тупий біль стає нестерпним – голова просто розколюється, розламується навпіл. Стискає, наче обручами, одночасно від лоба і потилиці, тисне й не відпускає, а перед очима щоразу те саме, завжди якісь городи, парасольки кропу і тому подібне… Парасольки кропу – це моє дитяче. Клапті дитячих спогадів і не більше. Наче з того далекого літа, коли на грядці мірявся до кропу і одного дня таки його переріс.
Воно може наздогнати коли завгодно. Побачив огірка, навіть не цілого, а так, наче розчавлену шкірку, – і почалося… Тоді через огірок, а тепер от через насінинку помідора у сметані така лажа!.. Хоча помідори у нас на городі раніше ніколи й не росли, тобто росли, але ніколи не достигали. Бабуня їх зривала ще зеленими, і вони вже доходили десь на підвіконні. А тепер ось – не те що їсти, навіть дивитися!.. Може, тому, що салат мій був без кропу, про найголовніше я і забув. Кріп – це моє спасіння, а запах кропу – найприємніший з усіх ароматів. Я вже весь пропах тим кропом, він у мене всюди. Часом уже сам собі нагадую квашеного огірка.
А останнім часом із запахом огірків примарюється ще й стара автобусна станція у Ланівцях, напроти млина, яку вже років із двадцять п’ять як знесли, її брудно-рожеві стіни, задуха й навіть лице касирки у віконці – старої в окулярах. Я згадую все це таким, яким бачив у дитинстві, звичайно, ця касирка здавалася мені старою, хоч, може, їй було тоді стільки ж, як мені зараз. Чомусь до запаху огірків завжди ця стара автобусна, і задуха, і запах дощу знадвору, коли всі довго чекали автобуса…
Це не епілепсія, а щось інше, лікарі й самі точно не знають. Правда, у мене і раніше іноді голова боліла, наприклад, на зміну погоди, але то не зрівняти. А тепер, після травми, щось у голові защемило, та так, що й не придумав би! Чи то алергія, чи фобія, і то ще й з ускладненнями. І до чого? До городини! Огірок, насіння помідора, цибулиння… Хоч на базар не ходи і взагалі всі ці овочеві розкладки обминай. І взагалі все обминай і під ноги не дивись… Ну, можливо, все, окрім кропу.
І все ж два-три рази на місяць відчуття розколотого черепа – то ще помірна плата, то взагалі муйня, якщо подумати, що міг би вже й не жити, якби та пляшка з-під вина, якою мене втулили по тім’ї майже у самому центрі Праги, виявилася не порожньою. З-під якого вина – не знаю, мені не сказали, та я й не запитував. Тепер би, може, і запитав, хоч і не дуже знаю чеську, просто цікаво. Калібр пляшки і таке інше… Звичайно, трохи допомогла ще й шерстяна шапочка, та й мої патли також пом’якшили удар. Тепер я і вина не п’ю, й узагалі не п’ю нічого міцнішого за кефір.
Це сталося напередодні католицького Різдва неподалік будинку улюбленого співака моєї мами Карела Гота, на який я, власне, і ходив дивитися… Раніше я почував себе просто гнилим. А тепер додалося ще й це. Сестра моя Інка каже, що то у мене панська хвороба, жартує. Найкраща у світі сестра. Востаннє, коли їздив у село, врятували пігулки цитрамону з тітчиних запасів, хоч узагалі-то я шукав спазмалгон. Там у нас ціла сімейка хворих. Одна сестра ще ніби здорова, на ній усе і тримається. Із сестрою мені й справді пощастило, через свою подругу, дружину головного редактора, вона мене й на цю нічну роботу запхала, і навіть до знайомого психіатра водила. Він довго про все розпитував, задавав якісь тести, брав аналізи й урешті-решт сказав, що все гаразд. А зорові галюцинації, мовляв, можуть бути наслідком сильної інтоксикації організму. Таке трапляється, коли людину піддавати дії наркотичних речовин… Ото залупив, як їй-бо!..
– Скажи правду, скажи правду! – присікувалася потім Інка. – Ти що, ще й досі ту траву куриш?
– Та вже давно – ні, ніколи, що ти! Що я – пацан чи ібанат? – коротко і ясно, щоб відчепилась.
Той лікар сказав, що найкраще такі хвороби лікує час і позитивні емоції. Але я поки що сподіваюся лише на цитрамон, тепер він у мене по всіх кишенях. Ну і, звичайно, на кріп… Шість пігулок цитрамону в упаковці і пучка кропу, звісно, засушеного. Навіть у нарукавну кишеню своєї рибальської куртки про всяк випадок також поклав, хоч уже й забув, коли востаннє рибалив. А якось і ангальгін допоміг у «Пінгвіні», Сашуня поділився. Але ж лякають, що анальгін на серце впливає. А цитрамон, мабуть, на все інше. Ги! Тим більше, що у мене своя рецептура, однієї пігулки мені вже давно мало. А якщо однієї мало, то можна взагалі без пігулок. Це я одного разу відкрив для себе зовсім новий метод, як позбутися головного болю. Без пігулок, зате на ноги важко.
Це трапилося за Об’їзною, де Західний ринок. Чогось я там тинявся, і мені випадково впало в око розсипане на тротуарній плитці лушпиння цибулі, і цього виявилося досить… Де воно там, те лушпиння, взялося? На Західному ж в основному будматеріали та автозапчастини. А тут знову у скронях загупало, й ті парашутики кропу перед очима, і брудно-рожеві стіни старої лановецької автостанції також… І я зрозумів, що то воно і що я знову попав, несподівано й по-дурному. Бо ж пігулки тоді з собою ще не завжди носив, а кріп без них не допомагає. А до аптеки ще треба добігти. Ну я й побіг, куди бачив, уперед!
Але я не думав, що той ринок вже аж настільки розрісся! Кудись біжу, а воно ні кінця, ні виходу! А голова розколюється… Десь колись бачив тут аптеку, а де – одразу й не пригадаєш. Десь справа долітає гуркіт Об’їзної. І я згадав, що напроти ринку, за Об’їзною, є супермаркет «Торговий світ», там колись за касою одна моя симпатія сиділа, вона ще пригощала мене булочками з молоком, ну а поряд – аптека…
Я стогнав від болю й біг щодуху безконечними, білими від ролетів лабіринтами. Де та симпатюлька? Де ті булочки тепер? І які ще до біса булочки?.. Я біг, а виходу не було. А біль ставав настільки нестерпним, що я вже просто не бачив, куди біжу… Мій гортанний стогін перелякав якусь чувиху під стіною:
– Ой, дивіться, мужчині погано! – крикнула вона.
З вагончика просто на мене вивалилася дебела тітонька.
– О, ще з ніг зіб’є!..
– Послухайте, де тут аптека? – запитав я, не зупиняючись.
– Наркомани!.. – крикнула вона мені услід. – Бач, неформал!.. – винесла вердикт і ще щось, але я не розібрав.
Мабуть, моєї зібраної у жмут сивої гриви, й бороди, і двох кульчиків у лівому вусі, як для «неформала», – цілком достатньо.
А голова, здавалося, ось-ось лусне!.. І у той момент, коли я, вчергове завернувши за ріг, перестрибнув купу сірого щебеню, й далі також по щебеню, і нарешті, здавалося, таки вирвався з базару, але де та аптека – все одно не бачив, раптом наче якась лагідна тепла хвиля почала огортати мене з ніг і до шиї. Я побіг ще швидше, але відчув тепло вже й на шиї, і за вухами, і на скронях, і на вилицях. На лобі холодний піт умить став гарячим… Я захекався і врешті-решт зупинився, й аж тоді почув гуркіт фур по шосе. І зовсім близько, навскіс через дорогу, побачив велику зелену вивіску «Аптека доброго дня» і двох даїшників з ручним радаром на узбіччі. Потім ще одна така ж хвиля приємного тепла, але вже з голови й до ніг, огорнула мене й не відпускала, і я став як укопаний. Бо зрозумів, що цього разу ще таки не помру.