Олександр Вільчинський. Дерева на дахах

   Наступного дня я вибрав собі ще одну 32-річну «неслухняну дівчинку», як вона сама себе назвала. Слово за словом, спершу вона мені, тоді я їй… А тоді я й отримав: «Ти!!! Дядя з трудоднями!!! Яйця ще цілі?..» Що тут скажеш? Мабуть, Вікі ще й не таке пишуть, але він якось те переварює, а мені на хріна воно?..
   – Розумієш, Вікя, мені ніколи не подобалися легкодоступні, – зморозив я йому тоді, аби лише відчепився. – Дешевий секс рідко буває якісним.
   – Яшо, тобі просто не щастило! Буває, такі тьолки приходять, що аж ну! – заохочував мене Вікя.
   – Слухай, Вікя, якщо мені треба буде баби, я і без Інтернету обійдуся. Тим більше, тепер мені вже не дуже й треба, – відповів я йому тоді, аби не чіплявсь.
   А якось я не стримався і про Інку йому бовкнув. Можливо, навіть трохи перебільшив, бо злився тоді на неї, вже й не пригадую за що, мабуть, знову «зажала» машину… Я сказав йому, щоб був обережним, бо моя сестра Інка також собі у неті женихів шукає, але все більше іноземців. Часом їздить до них, а якийсь червонощокий англієць навіть сам приїздив. То я напарника просто попередив, що, як попаде йому Інка, вважай, гаплик.
   – Якщо щось не по її, вона тебе, голубе, просто розчавить…
   – Вагою? – перепитав Вікя.
   – Та ні, авторитетом, – відповів я йому.
   Потім він ще кілька днів підкликав мене до монітора й показував фотки своїх знайомих із сайту, запитуючи, чи це не моя сестра. Але її там не було. А невдовзі він якось застав у мене Анжелку і заспокоївся. Тобто спочатку у нього, як і у всіх, хто вперше її бачить, відвисла щелепа, а особливо коли Анжелка заговорила своєю щирою галицько-українською… Це його, мабуть, потрясло до глибини. Більше зі своїм сайтом не чіплявся.
   – Так, екзотична штучка! Дитя Африки! – ділився потім враженнями Вікя, хоч я його про це і не просив. – І де ти її знайшов?
   – Сама знайшлася, – постукав я кулаком спочатку по дереву стола, потім себе по лобі, ще й сплюнув тричі через ліве плече. – Тьху-тьху-тьху!
   – Чого ти так? І тут нічогенькі трапляються, – стенув плечима Вікя. – Бувають, правда, і мразі. Одна мене навіть обікрала. Але в основному нормальні жінки, тільки самотні… А буває, навіть у шампанському мого хлопчика купають.
   – Що, води не було?
   – Не для цього, розумієш, просто дєвочки люблять шампанське…
   – Ясно. А ти запропонуй їм з медом. З медом не пробував?
   – З медом? Та воно ж, напевне, пекти буде?..
   – Повір, що не буде.
   – А ти що, пробував?
   – Подивися на мене, голубе! Та ще я, і щоб не пробував? – Інколи, щоб закінчити дискусію, давив я на свій вік.
   Ось які у нас трапляються розмови з напарником, коли він відривається від свого нету, а я від телека, просто щоб відпочили очі. Але бувають години чи й навіть дні, коли у редакційного провайдера з Інтернетом щось там не контачить, а два чи три рази редакцію просто відключали від мережі за несплату, і тоді мій блядолиций «двійник» відверто нудився. А якщо це траплялося під час мого чергування, то просто робив мені каву й нарікав на скнару-редактора та пакісного заступника.
   В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.
   З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.
   А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.
   – Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..
   – Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, – підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.
   Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.
   А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.
   – Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. – сказав він, і я зрозумів, куди він гне.
   – Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, – сказав я.
   Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент-готелі», і ще про якусь фірмачку-дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.
   По-моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.

дієтична кола

   Спостерігаючи за зосередженою серйозністю свого «двійника» перед монітором редакційного компа, я розумію, що для нього головне – не жінки, яких він там знаходить, а таки сам процес цих пошуків. Схиблений на процесі – це вже точно. Часом під настрій мимоволі починаю його підцикувати. Кажу, шеф заходив і казав, що у компі знову якийсь вірусяка поселився.
   – І його звати Вікя? – легко підіграє мені він.
   Іншим разом я згадую про генеральшу, мовляв, скоро генерал приїде на побачення, а чи про ту з Козови, що вечорами маструбує під його вуркотання. Але генерала Вікя пропускає повз вуха, а про Козову каже, що нарешті треба зібратися і поїхати.
   – Наприклад, ти був у Козові? – перепитує він мене.
   – Вважай, я там народився, – відповідаю йому щоразу одне і те ж.
   А чи, наприклад, починаю про його улюблену дієтичну «Колу-лайт». І на колу він реагує жвавіше, ніж на генеральшу з мастурбаторшею.
   – А знаєш, любий друже Вікя? – я йому, начеб між іншим. – Хіміки недавно дослідили, що твоя дієтична кола вбиває всіх сперматозоїдів через хвилину після того, як вони у ній опиняються.
   – Це ти сам придумав? – буркає він мені.
   – Та ні, вчені довели… Коли сперматозоїди потрапляють у Колу, вони здихають.
   – І в дієтичну?
   – Нема різниці. Так написано.
   – Чувак, вони що, ті твої хіміки, кінчали у колу, чи як?..
   – Не знаю. Але твоя дієтична кола – непоганий контрацептив, май на увазі.
   – Оцет все одно краще, – вдає байдужого Вікя, і розмова начеб забувається, але після того весь наступний тиждень я не бачу у нього на столі «Коли-лайт».
   А потім, що б я не казав, він уже просто не чує. Але хіба то новина, вдавати глухого?

найкращий стимулятор

   Проте найбільш прикольно вийшло (десять – нуль, тільки невідомо, на чию користь), коли якось пізнього вечора до мене в редакцію без попередження завітала Анжелка, а Вікя тоді ще не встиг піти. Остовпів хлопака. Але на його місці я і сам не знав би, що казати. Мулатка-шоколадка зі шкірою, трохи світлішою, ніж його дієтична кола, просто прийшла і сіла мені на коліна, заступивши телевізор…
   Вікя, звичайно, одразу ж злиняв, а дитя Африки – хоч би що, свята простота!
   – Слухай, хтіла-м троха тебе використати, – як завжди, своїм коропецьким діалектом випалила Анжелка, коли мій розгублений напарник, з другої спроби втрапивши у двері, таки пішов. – У мене ше-м ніяк сі не почне те, шо вже третий день мало би сі почати…
   Навіть я був здивований її безпосередністю, хоча, здавалося б, а що тут такого? Є у дівчинки проблеми, то треба помогти. Звичайно, завдяки обом своїм дружинам і не тільки їм, для мене не було новиною, що секс є найкращим стимулятором місячних. А в Анжелки, виявляється, з цим якісь проблеми, постійно невчасно. То зарано, то запізно. Колись ще у «Пензі-Роксолані» у неї все це почалося одразу ж, як вона осідлала мене. Гарно влаштувалася, просто пречудово! Приємно було стати у пригоді такій манюсі у ролі надійного стимулятора.
   Але на той момент у нашій студії вже відрубали воду. У Анжелки, правда, були якісь вологі салфетки, але ж без води все одно не те. То я ходив митися аж за два квартали у туалет «Кози». Ще був вибір: «Мемфіс» чи «Княжий», що під краєзнавчим музеєм, а чи «Коза»? Але у «Козі» офіціанти приємніші і в туалеті завжди є мило, принаймні рідке.
   Проте того вечора у їхньому туалеті перегоріла лампочка, і я приймав водні процедури у суцільній темряві. Відтак вийшов із вбиральні у мокрих штанях, чим налякав двох молоденьких білявок, що тупотіли під дверима. Після того я туди з місяць не показувався, аж поки Джон не підсунув мені тих ненормальних сценаристів.

електрик сідоров

   У Інчиній квартирі також із лампочками не все зрозуміло. Мабуть, під час ремонту щось пошкодили. Інка навіть когось там кликала, якогось майстра. Відтоді у її лексиконі і з’явилося те словосполучення – «електрик сідоров» – на означення чогось вічно п’яного і бридкого.
   Тепер вона так навіть Орка називає і навіть мене у минулому часі. «Ти був, як електрик Сідоров», – каже. Бо оте «п’яне і бридке чмо» електрик Сідоров і робив їй у новій квартирі електропроводку, точніше не робив, а переробляв. І де вона його такого викопала? Каже, за оголошенням у газеті. Я того чувачка вже не застав, але лампочки продовжували перегорати. Майже через день у якійсь кімнаті чи коридорі, а найчастіше – у туалеті. Це давало привід Джону-молодшому час від часу пускати струмінь повз унітаз, й Інка потім просто бісилася від люті, що, мовляв, живе у хліві разом із худобою, і змушувала малого, коли пісяє, сідати… Правда, я і сам часом у темряві промахувався, але старався одразу ж за собою витерти.
   – Тільки на одні лампочки і працюю! – кричала Інка, не зважаючи на мою хвору голову.
   А потім мене гахнуло током, коли поліз у щиток спробувати, наприклад, переставити дроти. Забув заземлитися… Дивно, але після цього лампочки світили аж до літа. Не перегорали. І ми вже навіть почали забувати про того «електрика сідорова», однак влітку, коли я вже працював у редакції, знову почалося. Але тоді я вже познайомився з «двійником»-напарником і тоді вже знав, що мій Вікя за професією електрик, і коли Інка була у від’їзді, я привів його до нас на Новий Світ. «Ти тільки заземлися!» – напучував молодого. І Вікя прийшов, і Вікя зробив! Добру годину прововтузився і біля щитка, і в підвалі, але лампочки відтоді ще жодного разу не перегорали.
   Інка потім ще передала йому пляшку справжнього ямайського рому, що залишився у неї з Італії, і хоч він сам не вживає, але подарункові зрадів. Відтоді Інка, по приколу, Вікю інакше як «електриком сідоровим» не називає.
   – Слухай, Вікя, ти не тільки мій двійник, тепер ти ще й двійник електрика Сідорова! – Від пафосу в моїх словах аж зашкалювало. – Моя сестра від тебе просто в захопленні.
   – М-м? – У блакитних очах напарника спалахують грайливі іскорки.
   – І не думай, сучий сину, попереджаю! – зупиняю я його млисті думки кулаком біля носа. – Вибачай.
   – Та нічого, я розумію, – каже він.
   – Хоч вона й сама у неті женихів шукає, але краще тобі на неї не потрапляти. Дружня порада. У твоїх же інтересах.
   – Слухай, а твоя молоденька мулатка, – переводить він тему на інше. – Просто пі… пі… – витягує він уперед щелепу. – Просто пісня!
   – Я їй обов’язково передам.
   – Ну що ж. І передай.
   – Я навіть можу передати, як ти це сказав.
   – Серйозно? Ну, а це вже не обов’язково, – нерішуче буркає мій «двійник», а це, ця нерішучість, вже йому зовсім не пасує.

дитя африки

   Щастя, що Вікя ще не чув тоді Анжелиних віршів. Ні її власних, ні чужих у її виконанні, які вона мені тоді у редакції читала ледь не до ранку, і можна тільки уявити, який би ступор у голові бідного Вітька це могло викликати!.. А під ранок у неї таки почалося те, чого вона так довго чекала.
   Анжелка виросла у містечку Коропець Монастириського району, що ото недавно постраждав він повені, в інтернаті для круглих сиріт. Вона не тільки ні разу в житті не бачила свого батька, але й маму, що відмовилася від неї одразу після народження. Знала тільки, що мама з Києва, а тато, судячи із шоколадної шкіри та чітко виражених негроїдних рис обличчя, явно нетутешній.
   Любов до поезії залишилася від колишнього її вчителя Василя Васильовича. Він рік чи два викладав у них рідну мову та літературу – українську, а іншої Анжелка ніколи і не знала. Потім той учитель кудись пропав, а чи то виїхав, а любов до поезії у дівчати залишилася. Вона вже тоді почала щось там римувати, але показати свої перші спроби вчителеві не встигла, а після 10-го класу, як і більшість інтернатських, вступила до професійно-технічного училища і обрала собі фах кухаря.