Страница:
Не встигла вона розпізнати перші ознаки кохання в його ставленні до Елінор, як відразу ж почала вважати, що це – серйозно, а значить, одруження – уже не за горами.
– Ну що ж, Маріанночко, – сказала вона, – скоріш за все, через кілька місяців Елінор вийде заміж. Ми за нею скучатимемо, зате вона знайде своє щастя.
– Ой, мамо! Як же ми без неї будемо?
– Серденько, я певна, що це не буде справжньою розлукою. Ми мешкатимемо за кілька миль одне від одного і зустрічатимемося щодня. До того ж невдовзі ти матимеш зятя – справжнісінького люблячого зятя. Понад усе на світі я ціную добре серце Едварда. Але ж чому ти не радієш, Маріанно? Ти що – не схвалюєш вибору своєї сестри?
– Я просто трохи здивована, – відповіла Маріанна. – Едвард дуже приязний, і я почуваю до нього ніжну симпатію. Але все ж таки… він якийсь не такий… йому наче чогось бракує… і статура його аж ніяк не вражає – в ній зовсім відсутня та граціозність, яка, на мою думку, змогла б серйозно привабити мою сестру. Його погляду бракує тієї жвавості, того вогню, за якими відразу видно людину доброчесну й розумну. І крім усього цього, мене ще непокоїть, мамо, що Едвард не має справжнього смаку. Здається, музикою він майже не цікавиться, а якщо і захоплюється малюнками Елінор, то це не є захопленням людини, яка щось справді тямить у малюванні. І хоч би як часто він підходив до Елінор, коли та малює, цілком очевидно, що насправді він у цьому нічого не тямить. Він захоплюється її малюнками не як знавець, а як закоханий. Щоб сподобатися мені, треба бути і закоханим, і знавцем. Я не матиму щастя з чоловіком, чиї смаки не збігаються в усьому з моїми. Він мусить проникати в усі мої почуття; нас мусять чарувати ті самі книжки, та сама музика. Ой, мамо, а як нецікаво, як нудно читав нам Едвард учора ввечері! Мені стало страшенно шкода своєї сестри. Однак вона виявила неабияку витримку і зробила вигляд, наче нічого не помітила. Я ледь змусила себе всидіти на місці – так мені хотілося встати і вийти, аби тільки не чути, як ці прекрасні рядки, що так часто доводили мене майже до нестями, вимовляються з таким цілковитим спокоєм, з такою страхітливою байдужістю!
– А й справді – просту й елегантну прозу він би прочитав набагато краще. Саме це спало мені на думку в ту хвилину, але ти наче навмисне підсунула йому Купера.
– Та ні, мамо! Що вже казати про прозу, коли його не може розбурхати навіть Купер! Проте все ж, напевне, треба враховувати різницю смаків. Елінор не така чутлива, як я, тому вона може не надавати цій ваді великого значення і почуватися з ним щасливою. Але коли б я кохала його і почула, як він читає з такою байдужістю, то точно розлюбила б. Мамо, що більше я пізнаю людей, то більше переконуюсь, що ніколи не зустріну чоловіка, якого змогла б покохати по-справжньому. Я така вибаглива! Такий чоловік мусив би мати всі Едвардові чесноти, прикрашені всіма можливими достоїнствами характеру та манер.
– Пам’ятай, серденько, що тобі ще й сімнадцяти не виповнилося. Ще рано тобі втрачати надію на таке щастя. І чому це тобі мусить поталанити в житті менше, ніж твоїй матері? І лише в одному нехай твоя доля, люба моя Маріанно, буде несхожою на материну!
Розділ 4
Розділ 5
Розділ 6
– Ну що ж, Маріанночко, – сказала вона, – скоріш за все, через кілька місяців Елінор вийде заміж. Ми за нею скучатимемо, зате вона знайде своє щастя.
– Ой, мамо! Як же ми без неї будемо?
– Серденько, я певна, що це не буде справжньою розлукою. Ми мешкатимемо за кілька миль одне від одного і зустрічатимемося щодня. До того ж невдовзі ти матимеш зятя – справжнісінького люблячого зятя. Понад усе на світі я ціную добре серце Едварда. Але ж чому ти не радієш, Маріанно? Ти що – не схвалюєш вибору своєї сестри?
– Я просто трохи здивована, – відповіла Маріанна. – Едвард дуже приязний, і я почуваю до нього ніжну симпатію. Але все ж таки… він якийсь не такий… йому наче чогось бракує… і статура його аж ніяк не вражає – в ній зовсім відсутня та граціозність, яка, на мою думку, змогла б серйозно привабити мою сестру. Його погляду бракує тієї жвавості, того вогню, за якими відразу видно людину доброчесну й розумну. І крім усього цього, мене ще непокоїть, мамо, що Едвард не має справжнього смаку. Здається, музикою він майже не цікавиться, а якщо і захоплюється малюнками Елінор, то це не є захопленням людини, яка щось справді тямить у малюванні. І хоч би як часто він підходив до Елінор, коли та малює, цілком очевидно, що насправді він у цьому нічого не тямить. Він захоплюється її малюнками не як знавець, а як закоханий. Щоб сподобатися мені, треба бути і закоханим, і знавцем. Я не матиму щастя з чоловіком, чиї смаки не збігаються в усьому з моїми. Він мусить проникати в усі мої почуття; нас мусять чарувати ті самі книжки, та сама музика. Ой, мамо, а як нецікаво, як нудно читав нам Едвард учора ввечері! Мені стало страшенно шкода своєї сестри. Однак вона виявила неабияку витримку і зробила вигляд, наче нічого не помітила. Я ледь змусила себе всидіти на місці – так мені хотілося встати і вийти, аби тільки не чути, як ці прекрасні рядки, що так часто доводили мене майже до нестями, вимовляються з таким цілковитим спокоєм, з такою страхітливою байдужістю!
– А й справді – просту й елегантну прозу він би прочитав набагато краще. Саме це спало мені на думку в ту хвилину, але ти наче навмисне підсунула йому Купера.
– Та ні, мамо! Що вже казати про прозу, коли його не може розбурхати навіть Купер! Проте все ж, напевне, треба враховувати різницю смаків. Елінор не така чутлива, як я, тому вона може не надавати цій ваді великого значення і почуватися з ним щасливою. Але коли б я кохала його і почула, як він читає з такою байдужістю, то точно розлюбила б. Мамо, що більше я пізнаю людей, то більше переконуюсь, що ніколи не зустріну чоловіка, якого змогла б покохати по-справжньому. Я така вибаглива! Такий чоловік мусив би мати всі Едвардові чесноти, прикрашені всіма можливими достоїнствами характеру та манер.
– Пам’ятай, серденько, що тобі ще й сімнадцяти не виповнилося. Ще рано тобі втрачати надію на таке щастя. І чому це тобі мусить поталанити в житті менше, ніж твоїй матері? І лише в одному нехай твоя доля, люба моя Маріанно, буде несхожою на материну!
Розділ 4
– Як жаль, Елінор, – сказала Маріанна, – що Едвард не має смаку до малювання.
– Не має смаку до малювання? – відказала Елінор. – А звідки ти це взяла? Сам він справді не малює, але йому дуже подобається спостерігати, як це роблять інші люди, тож запевняю тебе: йому цілком вистачає природного смаку, хоча він не мав можливості розвинути його. Якби йому довелося вчитися, то я певна, що він малював би дуже добре. У подібних справах Едвард ніколи не довіряє власній думці, тому завжди неохоче висловлюється про той чи інший малюнок, але він має природжені правильність і простоту смаку, які дають йому змогу робити в цілому точні висновки.
Маріанні не захотілося ображати сестру, і тому вона з цього приводу не сказала більше нічого; але те схвалення, що, за словами Елінор, викликали у Едварда малюнки інших людей, дуже мало нагадувало бурхливе захоплення, яке, на думку Маріанни, було безперечним свідченням справжнього смаку. І хоча в душі Маріанна посміювалася над хибною думкою Елінор, все ж вона віддала сестрі належне за ту некритичну симпатію до Едварда, котра до цієї помилки спричинилася.
– Сподіваюся, Маріанно, – продовжила Елінор, – ти більше не вважатимеш, що Едвардові бракує смаку. Гадаю, що насправді ти так не думаєш, бо твоє ставлення до нього є винятково доброзичливим. Якби було навпаки, то, мені здається, ти ніколи не змогла б бути з ним ввічливою.
Маріанна не знала, що й казати. Їй аж ніяк не хотілося ображати почуття своєї сестри, однак кривити душею вона не могла. Нарешті вона відповіла:
– Не ображайся, Елінор, якщо моя думка про нього в чомусь різнитиметься з твоїм уявленням про його чесноти. Я не мала таких численних можливостей, які мала ти, для того щоб належним чином поцінувати тонкощі його інтелекту, його нахили та смаки, але я надзвичайно високо ціную його доброту й розум. Я гадаю, що він є втіленням доброчесності та доброзичливості.
– Я певна, – відповіла з усмішкою Елінор, – що його любим друзям сподобається така похвала. Я навіть не чекала, що ти висловишся про нього так тепло.
Маріанна дуже зраділа з того, що їй пощастило догодити своїй сестрі.
– У його доброчесності та доброзичливості, – продовжила Елінор, – не сумніватиметься жоден, хто бачив Едварда достатньо часто і мав з ним невимушену розмову. Витонченість його розуму і добропристойність його принципів ховаються хіба що за скромністю Едварда, яка часто змушує його мовчати. Ти знайома з ним достатньо, щоб віддати належне його спокійній розважливості. Що ж до тонкощів його інтелекту, то я, зважаючи на певні обставини, справді знаю про них більше, ніж ти. Доки ви мило бесідували з матінкою, ми доволі часто з ним спілкувалися. Я багато придивлялася до нього, вивчала порухи душі й вислуховувала його думки на предмет літератури та смаків. Тож тепер, загалом, я маю повне право сказати, що Едвард є людиною освіченою і обізнаною, що він надзвичайно любить читати книжки, що він має жваву уяву, що судження його є справедливими і правильними, а смаки – витонченими й чистими. Коли знайомишся із ним ближче, то починаєш бачити не тільки його гарні манери та добру вдачу, а і його різносторонні здібності. Справді – з першого погляду його поведінка нічим не вражає, і вродою навряд чи він гарний, доки не завважиш теплоти його очей і ніжного виразу обличчя. Але ж тепер, знаючи його дуже добре, я гадаю, що він – справді гарний, або принаймні симпатичний. Що ти на це скажеш, Маріанно?
– Що незабаром вважатиму його красенем, хоча зараз я так не вважаю, Елінор. Коли ти скажеш мені, щоб я любила його як зятя, то тоді я більше не бачитиму жодних вад у його зовнішності, як я не бачу їх зараз у його душі.
Елінор аж сіпнулася від таких слів і пожалкувала, що дозволила собі говорити про Едварда так відверто. Вона відчувала до нього велику повагу й симпатію і вірила у взаємність цих почуттів. Але Елінор потребувала більшої впевненості в цьому, аби спромогтися зробити так, щоб розповідь про їхні стосунки була приємною для Маріанни. Вона знала, що у Маріанни та матері здогадка відразу ж перетворювалася на переконаність, що для них бажання означало надію, а надія означала очікування уже чогось реального. Тож вона спробувала пояснити своїй сестрі справжній стан справ.
– Не буду заперечувати, – мовила вона, – що у мене про Едварда дуже висока думка – я дуже його поважаю і симпатизую йому…
Тут Маріанна аж вибухнула від обурення:
– Поважаю! Симпатизую! Що за стриманість така, Елінор! Навіть гірше ніж стриманість! Ти що – соромишся висловлювати свої справжні почуття? Ще раз таке скажеш – і я відразу ж полишу кімнату.
Елінор не втрималася і розсміялася.
– Вибач, – сказала вона, – висловлюючи свої почуття так обережно, я аж ніяк я не мала наміру дошкулити тобі, справді це так. Вір у те, що почуття мої є сильнішими, ніж я їх схарактеризувала; коротше кажучи, вір у мої почуття так само, як ти віриш у достоїнства Едварда; можеш навіть – у розумних межах – робити здогадки про його сильну симпатію до мене і вірити, що так воно і є насправді. Але далі твоя віра сягати не повинна. Я зовсім не впевнена в його любові до мене. Бувають моменти, коли я сумніваюся в силі його почуттів. Тож допоки повністю не підтвердяться його почуття, нехай тебе не дивує моє прагнення уникнути будь-якого заохочення своєї власної небайдужості через намагання видати її за щось більше чи змальовувати її як щось більше. В глибині душі я мало сумніваюся – майже не сумніваюся – в тому, що він мене кохає. Але, крім цього, треба зважити й на інші міркування. Він не має коштів для незалежного існування. Ми нічого достеменно не знаємо про його матір; але з того, що ми час від часу чули про її поведінку від Фанні, немає ніяких підстав вважати її людиною доброзичливою. Гадаю, що я не сильно помилюся, якщо скажу, що Едвард і сам усвідомлює ті труднощі, з якими він зіткнеться, коли захоче одружитися на жінці не надто родовитій чи без великого багатства.
Маріанна була вкрай здивована, виявивши, що її та материна уява набагато випередила реальний стан речей.
– Так ви ще навіть не заручені! – вимовила вона. – Однак це неодмінно станеться найближчим часом. Але ця затримка матиме дві вигоди. Мені не доведеться з тобою розлучатися так швидко, як я гадала, а Едвард матиме більше можливостей покращити свій природний смак до твого улюбленого заняття, бо без цього ти не уявляєш свого майбутнього щастя. От якби твій геніальний талант вплинув на нього так сильно, що він і сам почав би малювати! Це було б просто здорово!
Елінор висловила сестрі свою справжню думку. Вона не вважала, що їхні стосунки з Едвардом мають таку безхмарну перспективу, як це здавалося Маріанні. Інколи в ньому відчувався брак бадьорості, який наштовхував на думку про його байдужість до неї чи про щось ненабагато краще. Якщо припустити, що він сумнівався у взаємності почуттів Елінор, то це спричинилося б до певного неспокою – але не більше. Навряд чи подібний сумнів викликав би той пригнічений настрій, у якому він часто перебував. Більш вірогідна причина могла б полягати в тому залежному стані, який перешкоджав Едвардові йти за покликом свого серця. Елінор знала, що його мати не тільки поводилася з ним так, що наразі унеможливила його перебування вдома, але й не давала йому ніяких гарантій щодо придбання для нього власної домівки, якщо Едвард суворо не дотримуватиметься її планів і не намагатиметься стати знаменитістю. Знаючи це, Елінор не могла почуватися спокійно. Вона була зовсім не впевненою в тому, що його кохання до неї спричиниться саме до того результату, на який сподівалися її мати та сестра. Більше того, що більше часу вони проводили разом, то більше сумнівів викликала природа його симпатії до неї; були навіть болісні моменти, коли їй здалося, що це не більше, ніж просто дружні почуття.
Хоч би якими були справжні межі Едвардових почуттів, їх наявності, однак, вистачило для того, щоб його сестра не на жарт занепокоїлася і відразу ж почала поводитися нечемно (чогось іншого, мабуть, годі було й чекати). Вона скористалася першою ж нагодою, щоб образити свою свекруху, заговоривши при ній про грандіозні плани свого брата, про твердий намір місіс Феррар сприяти вигідному одруженню обох її синів і про ті неприємності, які очікують кожну дівчину, котра насмілиться затягти Едварда у свої тенета. Сказала вона це з таким викликом і так промовисто, що місіс Дешвуд не змогла ані удати, що нічого не второпала, ані стриматися і спробувати відреагувати спокійно. Вона дала їй відповідь, сповнену огиди та презирства, і відразу ж полишила кімнату, вирішивши, що її кохана Елінор більше ніколи не стане жертвою подібних інсинуацій, хоч би з якими незручностями чи витратами був пов’язаний їхній раптовий переїзд.
Саме в такому настрої і перебувала місіс Дешвуд у ту хвилину, коли їй принесли з пошти листа, який містив пропозицію, що була дуже доречною. Ця пропозиція стосувалася оренди – на дуже необтяжливих умовах – невеличкого будинку, який належав її родичеві – одному шанованому й заможному джентльмену з Девонширу. Цей лист, написаний щиросердно з бажанням надати дружню послугу, надійшов саме від нього. Він розумів, що їй конче потрібне житло, і хоча пропонований ним будинок являв собою всього лише котедж, цей пан запевняв, що коли вона прийме його пропозицію, то в цьому помешканні будуть зроблені всі необхідні для неї зміни. Давши детальний опис будинку та парку, автор листа настійно просив її приїхати разом із дочками до Бартон-парку, де він сам мешкав, щоб там мати змогу поговорити про те, чи підійде їй Бартон Котедж після всіх необхідних переробок (бо це житло знаходилося в тій самій парафії). Було цілком очевидно, що цей пан і справді хоче їм допомогти, бо увесь його лист був написаний у такій дружній манері, що він просто не міг не сподобатися його кузині, особливо в той момент, коли вона страждала від холодного і безсердечного поводження з боку своїх найближчих родичів. Їй не потрібен був час на роздуми та розпитування. Рішення прийшло відразу, ще тоді, коли вона читала листа. Місцезнаходження Бартона – аж у графстві Девоншир, далеко від Сассекса – лише кілька годин тому було б перешкодою, яка могла переважити всі можливі вигоди, притаманні цій місцевості; але тепер воно стало найкращою рекомендацією. Від’їзд з Норленда більше не здавався бідою; навпаки – він став бажаною подією, просто даром Божим порівняно з ганьбою і приниженням існування в ролі гості своєї невістки. Виїхати назавжди з цього улюбленого місця було б меншим лихом, ніж мешкати під одним дахом з такою хазяйкою або ж робити їй візити. Місіс Дешвуд негайно написала серу Джону Мідлтону відповідного листа, в якому висловила свою подяку за його доброту і дала згоду на його пропозицію; потім вона показала обидва листи своїм донькам, щоби заручитися їхньою підтримкою ще до того, як надіслати відповідь.
Елінор завжди вважала, що їм краще було б оселитися десь подалі від Норленда, а не поблизу, серед своїх теперішніх знайомих. Тому саме щодо цього вона не могла суперечити наміру своєї матері переїхати до Девонширу. І будинок – якщо вірити описові сера Джона – був такий простий і скромний, і орендна плата була такою незвично помірною, що тут Елінор просто не мала права прискіпатися ні до першого, ні до другого; тому вона і не намагалася умовляти свою матір, щоб та не давала своєї листовної згоди, хоча цей план не викликав у неї захвату, бо з певних причин їй зовсім не хотілося виїжджати так далеко від Норленда.
– Не має смаку до малювання? – відказала Елінор. – А звідки ти це взяла? Сам він справді не малює, але йому дуже подобається спостерігати, як це роблять інші люди, тож запевняю тебе: йому цілком вистачає природного смаку, хоча він не мав можливості розвинути його. Якби йому довелося вчитися, то я певна, що він малював би дуже добре. У подібних справах Едвард ніколи не довіряє власній думці, тому завжди неохоче висловлюється про той чи інший малюнок, але він має природжені правильність і простоту смаку, які дають йому змогу робити в цілому точні висновки.
Маріанні не захотілося ображати сестру, і тому вона з цього приводу не сказала більше нічого; але те схвалення, що, за словами Елінор, викликали у Едварда малюнки інших людей, дуже мало нагадувало бурхливе захоплення, яке, на думку Маріанни, було безперечним свідченням справжнього смаку. І хоча в душі Маріанна посміювалася над хибною думкою Елінор, все ж вона віддала сестрі належне за ту некритичну симпатію до Едварда, котра до цієї помилки спричинилася.
– Сподіваюся, Маріанно, – продовжила Елінор, – ти більше не вважатимеш, що Едвардові бракує смаку. Гадаю, що насправді ти так не думаєш, бо твоє ставлення до нього є винятково доброзичливим. Якби було навпаки, то, мені здається, ти ніколи не змогла б бути з ним ввічливою.
Маріанна не знала, що й казати. Їй аж ніяк не хотілося ображати почуття своєї сестри, однак кривити душею вона не могла. Нарешті вона відповіла:
– Не ображайся, Елінор, якщо моя думка про нього в чомусь різнитиметься з твоїм уявленням про його чесноти. Я не мала таких численних можливостей, які мала ти, для того щоб належним чином поцінувати тонкощі його інтелекту, його нахили та смаки, але я надзвичайно високо ціную його доброту й розум. Я гадаю, що він є втіленням доброчесності та доброзичливості.
– Я певна, – відповіла з усмішкою Елінор, – що його любим друзям сподобається така похвала. Я навіть не чекала, що ти висловишся про нього так тепло.
Маріанна дуже зраділа з того, що їй пощастило догодити своїй сестрі.
– У його доброчесності та доброзичливості, – продовжила Елінор, – не сумніватиметься жоден, хто бачив Едварда достатньо часто і мав з ним невимушену розмову. Витонченість його розуму і добропристойність його принципів ховаються хіба що за скромністю Едварда, яка часто змушує його мовчати. Ти знайома з ним достатньо, щоб віддати належне його спокійній розважливості. Що ж до тонкощів його інтелекту, то я, зважаючи на певні обставини, справді знаю про них більше, ніж ти. Доки ви мило бесідували з матінкою, ми доволі часто з ним спілкувалися. Я багато придивлялася до нього, вивчала порухи душі й вислуховувала його думки на предмет літератури та смаків. Тож тепер, загалом, я маю повне право сказати, що Едвард є людиною освіченою і обізнаною, що він надзвичайно любить читати книжки, що він має жваву уяву, що судження його є справедливими і правильними, а смаки – витонченими й чистими. Коли знайомишся із ним ближче, то починаєш бачити не тільки його гарні манери та добру вдачу, а і його різносторонні здібності. Справді – з першого погляду його поведінка нічим не вражає, і вродою навряд чи він гарний, доки не завважиш теплоти його очей і ніжного виразу обличчя. Але ж тепер, знаючи його дуже добре, я гадаю, що він – справді гарний, або принаймні симпатичний. Що ти на це скажеш, Маріанно?
– Що незабаром вважатиму його красенем, хоча зараз я так не вважаю, Елінор. Коли ти скажеш мені, щоб я любила його як зятя, то тоді я більше не бачитиму жодних вад у його зовнішності, як я не бачу їх зараз у його душі.
Елінор аж сіпнулася від таких слів і пожалкувала, що дозволила собі говорити про Едварда так відверто. Вона відчувала до нього велику повагу й симпатію і вірила у взаємність цих почуттів. Але Елінор потребувала більшої впевненості в цьому, аби спромогтися зробити так, щоб розповідь про їхні стосунки була приємною для Маріанни. Вона знала, що у Маріанни та матері здогадка відразу ж перетворювалася на переконаність, що для них бажання означало надію, а надія означала очікування уже чогось реального. Тож вона спробувала пояснити своїй сестрі справжній стан справ.
– Не буду заперечувати, – мовила вона, – що у мене про Едварда дуже висока думка – я дуже його поважаю і симпатизую йому…
Тут Маріанна аж вибухнула від обурення:
– Поважаю! Симпатизую! Що за стриманість така, Елінор! Навіть гірше ніж стриманість! Ти що – соромишся висловлювати свої справжні почуття? Ще раз таке скажеш – і я відразу ж полишу кімнату.
Елінор не втрималася і розсміялася.
– Вибач, – сказала вона, – висловлюючи свої почуття так обережно, я аж ніяк я не мала наміру дошкулити тобі, справді це так. Вір у те, що почуття мої є сильнішими, ніж я їх схарактеризувала; коротше кажучи, вір у мої почуття так само, як ти віриш у достоїнства Едварда; можеш навіть – у розумних межах – робити здогадки про його сильну симпатію до мене і вірити, що так воно і є насправді. Але далі твоя віра сягати не повинна. Я зовсім не впевнена в його любові до мене. Бувають моменти, коли я сумніваюся в силі його почуттів. Тож допоки повністю не підтвердяться його почуття, нехай тебе не дивує моє прагнення уникнути будь-якого заохочення своєї власної небайдужості через намагання видати її за щось більше чи змальовувати її як щось більше. В глибині душі я мало сумніваюся – майже не сумніваюся – в тому, що він мене кохає. Але, крім цього, треба зважити й на інші міркування. Він не має коштів для незалежного існування. Ми нічого достеменно не знаємо про його матір; але з того, що ми час від часу чули про її поведінку від Фанні, немає ніяких підстав вважати її людиною доброзичливою. Гадаю, що я не сильно помилюся, якщо скажу, що Едвард і сам усвідомлює ті труднощі, з якими він зіткнеться, коли захоче одружитися на жінці не надто родовитій чи без великого багатства.
Маріанна була вкрай здивована, виявивши, що її та материна уява набагато випередила реальний стан речей.
– Так ви ще навіть не заручені! – вимовила вона. – Однак це неодмінно станеться найближчим часом. Але ця затримка матиме дві вигоди. Мені не доведеться з тобою розлучатися так швидко, як я гадала, а Едвард матиме більше можливостей покращити свій природний смак до твого улюбленого заняття, бо без цього ти не уявляєш свого майбутнього щастя. От якби твій геніальний талант вплинув на нього так сильно, що він і сам почав би малювати! Це було б просто здорово!
Елінор висловила сестрі свою справжню думку. Вона не вважала, що їхні стосунки з Едвардом мають таку безхмарну перспективу, як це здавалося Маріанні. Інколи в ньому відчувався брак бадьорості, який наштовхував на думку про його байдужість до неї чи про щось ненабагато краще. Якщо припустити, що він сумнівався у взаємності почуттів Елінор, то це спричинилося б до певного неспокою – але не більше. Навряд чи подібний сумнів викликав би той пригнічений настрій, у якому він часто перебував. Більш вірогідна причина могла б полягати в тому залежному стані, який перешкоджав Едвардові йти за покликом свого серця. Елінор знала, що його мати не тільки поводилася з ним так, що наразі унеможливила його перебування вдома, але й не давала йому ніяких гарантій щодо придбання для нього власної домівки, якщо Едвард суворо не дотримуватиметься її планів і не намагатиметься стати знаменитістю. Знаючи це, Елінор не могла почуватися спокійно. Вона була зовсім не впевненою в тому, що його кохання до неї спричиниться саме до того результату, на який сподівалися її мати та сестра. Більше того, що більше часу вони проводили разом, то більше сумнівів викликала природа його симпатії до неї; були навіть болісні моменти, коли їй здалося, що це не більше, ніж просто дружні почуття.
Хоч би якими були справжні межі Едвардових почуттів, їх наявності, однак, вистачило для того, щоб його сестра не на жарт занепокоїлася і відразу ж почала поводитися нечемно (чогось іншого, мабуть, годі було й чекати). Вона скористалася першою ж нагодою, щоб образити свою свекруху, заговоривши при ній про грандіозні плани свого брата, про твердий намір місіс Феррар сприяти вигідному одруженню обох її синів і про ті неприємності, які очікують кожну дівчину, котра насмілиться затягти Едварда у свої тенета. Сказала вона це з таким викликом і так промовисто, що місіс Дешвуд не змогла ані удати, що нічого не второпала, ані стриматися і спробувати відреагувати спокійно. Вона дала їй відповідь, сповнену огиди та презирства, і відразу ж полишила кімнату, вирішивши, що її кохана Елінор більше ніколи не стане жертвою подібних інсинуацій, хоч би з якими незручностями чи витратами був пов’язаний їхній раптовий переїзд.
Саме в такому настрої і перебувала місіс Дешвуд у ту хвилину, коли їй принесли з пошти листа, який містив пропозицію, що була дуже доречною. Ця пропозиція стосувалася оренди – на дуже необтяжливих умовах – невеличкого будинку, який належав її родичеві – одному шанованому й заможному джентльмену з Девонширу. Цей лист, написаний щиросердно з бажанням надати дружню послугу, надійшов саме від нього. Він розумів, що їй конче потрібне житло, і хоча пропонований ним будинок являв собою всього лише котедж, цей пан запевняв, що коли вона прийме його пропозицію, то в цьому помешканні будуть зроблені всі необхідні для неї зміни. Давши детальний опис будинку та парку, автор листа настійно просив її приїхати разом із дочками до Бартон-парку, де він сам мешкав, щоб там мати змогу поговорити про те, чи підійде їй Бартон Котедж після всіх необхідних переробок (бо це житло знаходилося в тій самій парафії). Було цілком очевидно, що цей пан і справді хоче їм допомогти, бо увесь його лист був написаний у такій дружній манері, що він просто не міг не сподобатися його кузині, особливо в той момент, коли вона страждала від холодного і безсердечного поводження з боку своїх найближчих родичів. Їй не потрібен був час на роздуми та розпитування. Рішення прийшло відразу, ще тоді, коли вона читала листа. Місцезнаходження Бартона – аж у графстві Девоншир, далеко від Сассекса – лише кілька годин тому було б перешкодою, яка могла переважити всі можливі вигоди, притаманні цій місцевості; але тепер воно стало найкращою рекомендацією. Від’їзд з Норленда більше не здавався бідою; навпаки – він став бажаною подією, просто даром Божим порівняно з ганьбою і приниженням існування в ролі гості своєї невістки. Виїхати назавжди з цього улюбленого місця було б меншим лихом, ніж мешкати під одним дахом з такою хазяйкою або ж робити їй візити. Місіс Дешвуд негайно написала серу Джону Мідлтону відповідного листа, в якому висловила свою подяку за його доброту і дала згоду на його пропозицію; потім вона показала обидва листи своїм донькам, щоби заручитися їхньою підтримкою ще до того, як надіслати відповідь.
Елінор завжди вважала, що їм краще було б оселитися десь подалі від Норленда, а не поблизу, серед своїх теперішніх знайомих. Тому саме щодо цього вона не могла суперечити наміру своєї матері переїхати до Девонширу. І будинок – якщо вірити описові сера Джона – був такий простий і скромний, і орендна плата була такою незвично помірною, що тут Елінор просто не мала права прискіпатися ні до першого, ні до другого; тому вона і не намагалася умовляти свою матір, щоб та не давала своєї листовної згоди, хоча цей план не викликав у неї захвату, бо з певних причин їй зовсім не хотілося виїжджати так далеко від Норленда.
Розділ 5
Щойно листа було відправлено, як місіс Дешвуд зробила собі приємність і сказала своєму названому сину та його дружині, що знайшла собі житло і тому обтяжуватиме їх своєю присутністю іще рівно стільки, скільки піде часу на підготовку будинку до переїзду в нього. Вони вислухали її з подивом. Дружина Джона Дешвуда не сказала нічого, а її чоловік чемно висловив надію, що вона оселиться неподалік від Норленда. З величезною для себе насолодою місіс Дешвуд відповіла, що вони від’їжджають до Девонширу. Зачувши таке, Едвард швидко повернувся до неї і голосом, сповненим подиву й тривоги, причину якої їй не треба було довго пояснювати, перепитав:
– Девоншир? Ви і справді зібралися туди їхати? Це ж так далеко звідси! А в яку частину графства?
Місіс Дешвуд пояснила йому, в яку саме. Це місце знаходилося за чотири милі на північ від Ексетера.
– Хоча цей будинок – усього лише котедж, – повела вона далі, – проте я сподіваюся, що зможу приймати в ньому своїх друзів. До нього легко можна буде добудувати пару кімнат; і коли моїм друзям неважко буде податися в таку далечінь, щоб побачитися зі мною, то мені і поготів неважко буде знайти для них місце у своєму домі.
Свою промову вона закінчила люб’язним запрошенням містера Джона Дешвуда та його дружини відвідати її у Бартоні, а запрошення Едварду вона зробила тоном іще люб’язнішим. Хоча після недавньої розмови зі своєю невісткою місіс Дешвуд твердо вирішила покинути Норленд якомога скоріше, у неї не було найменшого бажання сприяти тому, заради чого вона завела розмову. Вона зовсім не мала наміру розлучати Елінор і Едварда і своїм підкреслено ввічливим запрошенням Едварда хотіла продемонструвати дружині Джона Дешвуда, як мало для неї означає те, що невістка не схвалює можливого шлюбу між ними.
Знову і знову містер Джон Дешвуд говорив своїй мачусі про свій великий жаль з приводу того, що вона винайняла будинок так далеко від Норленда, що він не зможе їй допомогти з перевезенням меблів. Його і справді засмутила ця обставина, бо вона позбавляла його можливості зробити саме ту послугу, якою він хотів обмежити виконання обіцянки, що її він дав своєму покійному батькові. Усі їхні речі відправили кораблем. Вони складалися переважно з білизни, металевого посуду, порцеляни, книжок та прекрасного фортепіано Маріанни. В ту мить, коли відправляли пакунки, дружина Джона Дешвуда тяжко зітхнула: хоч статок місіс Дешвуд був мізерним порівняно з їхнім, їй, проте, було прикро, що та є хазяйкою таких гарних сервізів.
Місіс Дешвуд винайняла будинок на рік; у ньому вже були всі необхідні меблі, тож туди можна було відразу в’їхати й жити. Ні в кого не виникло ніяких труднощів з угодою; у Норленді її утримувала лише необхідність уладнати свої справи і визначитися щодо майбутньої кількості слуг, після чого вона мала намір податися на захід. Усе це незабаром вона владнала, бо те, що їй необхідно було зробити, вона зробила дуже швидко. Коні, що залишилися від її чоловіка, були продані невдовзі по його смерті, а як тільки з’явилася можливість позбутися і карети, то вона теж продала її після слушних порад своєї старшої дочки. Якби місіс Дешвуд прислухалася лише до своїх власних бажань, то вона б залишила карету заради комфорту своїх дітей, але розважливість Елінор взяла гору. А ще її розважливість обмежила кількість – вирішили взяти двох жінок і одного чоловіка, якого порекомендували їхні норлендські знайомі.
Чоловіка та одну з жінок відразу ж послали до Девонширу, щоб ті приготували будинок до прибуття своєї хазяйки, бо оскільки місіс Дешвуд зовсім не знала леді Мідлтон, то вона воліла краще відразу ж їхати до котеджу, аніж спочатку робити візит до Бартон-парку. Вона так беззастережно покладалася на ту характеристику будинку, яку дав йому сер Джон, що не відчувала потреби самій оглянути його ще до в’їзду. Її бажанню якомога швидше поїхати з Норленда не давала ослабнути та відверта втіха, з якою на цей від’їзд очікувала її невістка; цю втіху невістка майже не намагалася приховати, коли для годиться радила не поспішати з від’їздом. Ось і настав найбільш підходящий час для названого сина місіс Дешвуд належним чином виконати обіцянку, яку він дав своєму батькові. Оскільки він не сподобився зробити це відразу після свого переїзду до маєтку, то здавалося, що тепер саме час згадати про неї. Але невдовзі місіс Дешвуд втратила на це надію, переконавшись із його поведінки та висловлювань, що сподівана допомога не сягала далі дозволу мешкати їм у Норленді протягом півроку. Джон Дешвуд дуже часто говорив про господарські витрати, що зросли, і про свій схудлий гаманець (наче ніхто інший з людей багатих не змушений був витрачати гроші), тому було очевидно, що він не тільки не здатний надати допомогу, а й сам її потребує.
Минуло лише кілька тижнів з дня отримання першого листа від сера Джона Мідлтона, а в новому помешканні уже все було готово до переїзду місіс Дешвуд та її дочок; тож їхня подорож почалася.
Немало сліз пролили вони, прощаючись з рідною домівкою.
– Мій любий Норленде! – мовила Маріанна, прогулюючись біля будинку в останній вечір їхнього перебування там. – Коли ж то я перестану сумувати за тобою! Коли ж то я стану почуватися вдома в іншому місці! О моя люба домівко, якби ти тільки знала, як я страждаю, дивлячись на тебе з цього місця, з якого, можливо, я більше ніколи тебе не побачу! А ви, мої любі дерева, що стали такими рідними! Але ви залишитеся незмінними. Жоден ваш листок не зжовкне через наш від’їзд, жодна гілка не застигне у смутку від того, що ми вас більше не побачимо! Так, ви залишитеся незмінними і незворушними, нездатними усвідомлювати радість чи печаль, що ви їх викликали, нечутливі до того, що у вашій тіні прогулюватимуться тепер інші люди! Та чи любитимуть вони вас?
– Девоншир? Ви і справді зібралися туди їхати? Це ж так далеко звідси! А в яку частину графства?
Місіс Дешвуд пояснила йому, в яку саме. Це місце знаходилося за чотири милі на північ від Ексетера.
– Хоча цей будинок – усього лише котедж, – повела вона далі, – проте я сподіваюся, що зможу приймати в ньому своїх друзів. До нього легко можна буде добудувати пару кімнат; і коли моїм друзям неважко буде податися в таку далечінь, щоб побачитися зі мною, то мені і поготів неважко буде знайти для них місце у своєму домі.
Свою промову вона закінчила люб’язним запрошенням містера Джона Дешвуда та його дружини відвідати її у Бартоні, а запрошення Едварду вона зробила тоном іще люб’язнішим. Хоча після недавньої розмови зі своєю невісткою місіс Дешвуд твердо вирішила покинути Норленд якомога скоріше, у неї не було найменшого бажання сприяти тому, заради чого вона завела розмову. Вона зовсім не мала наміру розлучати Елінор і Едварда і своїм підкреслено ввічливим запрошенням Едварда хотіла продемонструвати дружині Джона Дешвуда, як мало для неї означає те, що невістка не схвалює можливого шлюбу між ними.
Знову і знову містер Джон Дешвуд говорив своїй мачусі про свій великий жаль з приводу того, що вона винайняла будинок так далеко від Норленда, що він не зможе їй допомогти з перевезенням меблів. Його і справді засмутила ця обставина, бо вона позбавляла його можливості зробити саме ту послугу, якою він хотів обмежити виконання обіцянки, що її він дав своєму покійному батькові. Усі їхні речі відправили кораблем. Вони складалися переважно з білизни, металевого посуду, порцеляни, книжок та прекрасного фортепіано Маріанни. В ту мить, коли відправляли пакунки, дружина Джона Дешвуда тяжко зітхнула: хоч статок місіс Дешвуд був мізерним порівняно з їхнім, їй, проте, було прикро, що та є хазяйкою таких гарних сервізів.
Місіс Дешвуд винайняла будинок на рік; у ньому вже були всі необхідні меблі, тож туди можна було відразу в’їхати й жити. Ні в кого не виникло ніяких труднощів з угодою; у Норленді її утримувала лише необхідність уладнати свої справи і визначитися щодо майбутньої кількості слуг, після чого вона мала намір податися на захід. Усе це незабаром вона владнала, бо те, що їй необхідно було зробити, вона зробила дуже швидко. Коні, що залишилися від її чоловіка, були продані невдовзі по його смерті, а як тільки з’явилася можливість позбутися і карети, то вона теж продала її після слушних порад своєї старшої дочки. Якби місіс Дешвуд прислухалася лише до своїх власних бажань, то вона б залишила карету заради комфорту своїх дітей, але розважливість Елінор взяла гору. А ще її розважливість обмежила кількість – вирішили взяти двох жінок і одного чоловіка, якого порекомендували їхні норлендські знайомі.
Чоловіка та одну з жінок відразу ж послали до Девонширу, щоб ті приготували будинок до прибуття своєї хазяйки, бо оскільки місіс Дешвуд зовсім не знала леді Мідлтон, то вона воліла краще відразу ж їхати до котеджу, аніж спочатку робити візит до Бартон-парку. Вона так беззастережно покладалася на ту характеристику будинку, яку дав йому сер Джон, що не відчувала потреби самій оглянути його ще до в’їзду. Її бажанню якомога швидше поїхати з Норленда не давала ослабнути та відверта втіха, з якою на цей від’їзд очікувала її невістка; цю втіху невістка майже не намагалася приховати, коли для годиться радила не поспішати з від’їздом. Ось і настав найбільш підходящий час для названого сина місіс Дешвуд належним чином виконати обіцянку, яку він дав своєму батькові. Оскільки він не сподобився зробити це відразу після свого переїзду до маєтку, то здавалося, що тепер саме час згадати про неї. Але невдовзі місіс Дешвуд втратила на це надію, переконавшись із його поведінки та висловлювань, що сподівана допомога не сягала далі дозволу мешкати їм у Норленді протягом півроку. Джон Дешвуд дуже часто говорив про господарські витрати, що зросли, і про свій схудлий гаманець (наче ніхто інший з людей багатих не змушений був витрачати гроші), тому було очевидно, що він не тільки не здатний надати допомогу, а й сам її потребує.
Минуло лише кілька тижнів з дня отримання першого листа від сера Джона Мідлтона, а в новому помешканні уже все було готово до переїзду місіс Дешвуд та її дочок; тож їхня подорож почалася.
Немало сліз пролили вони, прощаючись з рідною домівкою.
– Мій любий Норленде! – мовила Маріанна, прогулюючись біля будинку в останній вечір їхнього перебування там. – Коли ж то я перестану сумувати за тобою! Коли ж то я стану почуватися вдома в іншому місці! О моя люба домівко, якби ти тільки знала, як я страждаю, дивлячись на тебе з цього місця, з якого, можливо, я більше ніколи тебе не побачу! А ви, мої любі дерева, що стали такими рідними! Але ви залишитеся незмінними. Жоден ваш листок не зжовкне через наш від’їзд, жодна гілка не застигне у смутку від того, що ми вас більше не побачимо! Так, ви залишитеся незмінними і незворушними, нездатними усвідомлювати радість чи печаль, що ви їх викликали, нечутливі до того, що у вашій тіні прогулюватимуться тепер інші люди! Та чи любитимуть вони вас?
Розділ 6
Перша частина їхньої подорожі минала в настрої надто меланхолійному і тому просто не могла не бути сумною, нудною і неприємною. Але під кінець їхня цікавість до того, як виглядає місцевість, де вони тепер мали жити, подолала почуття пригніченості, а вигляд Бартонської долини, коли вони до неї в’їхали, додав їм бадьорості. Долина родючими ґрунтами й густими лісами та соковитими пасовиськами милувала око. Покривулявши долиною більше милі, вони нарешті дісталися свого будинку. Єдиною ділянкою перед ним було маленьке зелененьке подвір’ячко, до якого вони потрапили через чепурненькі ворітця.
Бартон Котедж як будинок був хоч і маленький, зате зручний і компактний, але як сільський котедж був трохи недоладний, бо будівля була квадратна, дах – вкритий черепицею, віконниці не були пофарбовані в зелений колір, а на стінах не було жимолості. До садка, що знаходився поза будинком, вів до задніх дверей вузький коридор. З кожного боку передпокою було по одній вітальні квадратної форми – обидві приблизно шістнадцять на шістнадцять футів; за ними знаходилися службові приміщення та східці. Решта будинку складалася з чотирьох спалень і двох мансард. Котедж був збудований не так давно і тому перебував у доброму стані. Порівняно з Норлендом він справді виглядав непоказним і маленьким, але сльози, викликані цією згадкою, після того як вони зайшли до будинку, невдовзі висохли. Їх збадьорила радість слуг, викликана їхнім приїздом, і тому всі стали вдавати добрий настрій, аби звеселити одне одного.
Тільки-но почався вересень; це була чудова пора року, у світлі сонця все довкола справляло найприємніше враження, й вони вже не сумнівалися, що не пошкодують про свій переїзд сюди.
Розташування будинок мав добре. Відразу поза ним здіймалися високі пагорби, до того ж неподалік один від одного; одні були пологими й трав’янистими, інші – обробленими або ж укриті мохом. Село Бартон розташувалося переважно на одному з цих пагорбів і з вікон котеджу здавалося чарівним. Пагорбами, що обрамляли котедж, долина в тому напрямі і закінчувалася; починаючись поміж двох найкрутіших, вона знову відгалужувалася, але в іншому напрямку і під іншою назвою.
Розмірами будинку і меблями в ньому місіс Дешвуд була в цілому дуже задоволена, хоча багато чого з того, до чого вона звикла у своєму житті і що здавалося їй необхідним, тут бракувало. Проте їй завжди подобалося все покращувати і до всього щось додавати, до того ж цього разу вона мала достатньо грошей готівкою, щоб надати приміщенням усієї необхідної вишуканості.
– Звичайно, – сказала вона, – будинок для нашої родини замалий, але поки що нам у ньому буде комфортно, та й пора року для переробок уже запізня. Можливо, навесні, коли я матиму більше грошей, – сподіваюся, що так воно і станеться, – можна буде і про перебудову подумати. Обидва передпокої є замалими для тієї кількості друзів, котрі, як я сподіваюся, будуть часто тут збиратися. Я вже думала про це. Можливо, доведеться пустити коридор через один з цих передпокоїв, додавши ще й частину другого, таким чином зробивши новий вхід. Таке перепланування, а ще нова вітальня, яку можна легко добудувати, а ще спальня та мансарда нагорі перетворять наш маленький котедж на чималенький будиночок. Шкода, що сходи не такі гарні, як мені хотілося б. Але не може бути все гаразд одночасно; гадаю, що їх неважко буде розширити. Подивимося, наскільки значним буде коло наших знайомих навесні, і відповідно до цього ми й будемо планувати поліпшення нашого будинку.
А поки жінка, якій ніколи в житті не доводилося економити коштів, ще тільки збиралася здійснити переробки за рахунок заощаджень із доходу в п’ятсот фунтів на рік, у новоприбулих вистачило глузду задовольнитися будинком у його теперішньому стані; кожна з них завзято розв’язувала свої конкретні проблеми і намагалася, обставляючись книжками та іншими пожитками, відчути себе як удома. Маріаннине фортепіано розпакували і розташували у зручному місці; Елінорині малюнки прикрасили стіни вітальні.
Наступного дня після сніданку їх відволік від цих занять господар котеджу, який приїхав, щоб запросити їх до Бартона і поцікавитися, чи все у них є з дороги, а також запропонувати скористатися усіма речами з його будинку та саду. Сер Джон Мідлтон був статечним чоловіком років сорока. Колись він гостював у Стенхіллі, але це було дуже давно, і тому молоді кузини не пам’ятали його. Обличчя його було дуже привітним, а манери він мав такі ж доброзичливі, як і стиль його листа. Здавалося, що він справді радий їхньому приїзду і що їхній комфорт є об’єктом його непідробної турботи. Сер Джон Мідлтон багато говорив про своє щире бажання, аби вони стали добрими друзями їхньої родини, і так сердечно запрошував їх обідати у Бартон-парку кожного дня, доки вони облаштуються на новому місці, що новоприбулі не могли відмовити, хоча його наполегливість трохи й виходила за межі коректності. Доброта хазяїна будинку не обмежувалася словами, бо через годину по тому, як він пішов, вони отримали від нього великого кошика, наповненого овочами та фруктами, після чого увечері надійшов подарунок у вигляді дичини. Крім того, сер Джон Мідлтон наполіг на тому, щоб відносити і забирати з пошти їхні листи; він також хотів, щоб йому не відмовили в задоволенні кожного дня посилати їм свою газету.
Бартон Котедж як будинок був хоч і маленький, зате зручний і компактний, але як сільський котедж був трохи недоладний, бо будівля була квадратна, дах – вкритий черепицею, віконниці не були пофарбовані в зелений колір, а на стінах не було жимолості. До садка, що знаходився поза будинком, вів до задніх дверей вузький коридор. З кожного боку передпокою було по одній вітальні квадратної форми – обидві приблизно шістнадцять на шістнадцять футів; за ними знаходилися службові приміщення та східці. Решта будинку складалася з чотирьох спалень і двох мансард. Котедж був збудований не так давно і тому перебував у доброму стані. Порівняно з Норлендом він справді виглядав непоказним і маленьким, але сльози, викликані цією згадкою, після того як вони зайшли до будинку, невдовзі висохли. Їх збадьорила радість слуг, викликана їхнім приїздом, і тому всі стали вдавати добрий настрій, аби звеселити одне одного.
Тільки-но почався вересень; це була чудова пора року, у світлі сонця все довкола справляло найприємніше враження, й вони вже не сумнівалися, що не пошкодують про свій переїзд сюди.
Розташування будинок мав добре. Відразу поза ним здіймалися високі пагорби, до того ж неподалік один від одного; одні були пологими й трав’янистими, інші – обробленими або ж укриті мохом. Село Бартон розташувалося переважно на одному з цих пагорбів і з вікон котеджу здавалося чарівним. Пагорбами, що обрамляли котедж, долина в тому напрямі і закінчувалася; починаючись поміж двох найкрутіших, вона знову відгалужувалася, але в іншому напрямку і під іншою назвою.
Розмірами будинку і меблями в ньому місіс Дешвуд була в цілому дуже задоволена, хоча багато чого з того, до чого вона звикла у своєму житті і що здавалося їй необхідним, тут бракувало. Проте їй завжди подобалося все покращувати і до всього щось додавати, до того ж цього разу вона мала достатньо грошей готівкою, щоб надати приміщенням усієї необхідної вишуканості.
– Звичайно, – сказала вона, – будинок для нашої родини замалий, але поки що нам у ньому буде комфортно, та й пора року для переробок уже запізня. Можливо, навесні, коли я матиму більше грошей, – сподіваюся, що так воно і станеться, – можна буде і про перебудову подумати. Обидва передпокої є замалими для тієї кількості друзів, котрі, як я сподіваюся, будуть часто тут збиратися. Я вже думала про це. Можливо, доведеться пустити коридор через один з цих передпокоїв, додавши ще й частину другого, таким чином зробивши новий вхід. Таке перепланування, а ще нова вітальня, яку можна легко добудувати, а ще спальня та мансарда нагорі перетворять наш маленький котедж на чималенький будиночок. Шкода, що сходи не такі гарні, як мені хотілося б. Але не може бути все гаразд одночасно; гадаю, що їх неважко буде розширити. Подивимося, наскільки значним буде коло наших знайомих навесні, і відповідно до цього ми й будемо планувати поліпшення нашого будинку.
А поки жінка, якій ніколи в житті не доводилося економити коштів, ще тільки збиралася здійснити переробки за рахунок заощаджень із доходу в п’ятсот фунтів на рік, у новоприбулих вистачило глузду задовольнитися будинком у його теперішньому стані; кожна з них завзято розв’язувала свої конкретні проблеми і намагалася, обставляючись книжками та іншими пожитками, відчути себе як удома. Маріаннине фортепіано розпакували і розташували у зручному місці; Елінорині малюнки прикрасили стіни вітальні.
Наступного дня після сніданку їх відволік від цих занять господар котеджу, який приїхав, щоб запросити їх до Бартона і поцікавитися, чи все у них є з дороги, а також запропонувати скористатися усіма речами з його будинку та саду. Сер Джон Мідлтон був статечним чоловіком років сорока. Колись він гостював у Стенхіллі, але це було дуже давно, і тому молоді кузини не пам’ятали його. Обличчя його було дуже привітним, а манери він мав такі ж доброзичливі, як і стиль його листа. Здавалося, що він справді радий їхньому приїзду і що їхній комфорт є об’єктом його непідробної турботи. Сер Джон Мідлтон багато говорив про своє щире бажання, аби вони стали добрими друзями їхньої родини, і так сердечно запрошував їх обідати у Бартон-парку кожного дня, доки вони облаштуються на новому місці, що новоприбулі не могли відмовити, хоча його наполегливість трохи й виходила за межі коректності. Доброта хазяїна будинку не обмежувалася словами, бо через годину по тому, як він пішов, вони отримали від нього великого кошика, наповненого овочами та фруктами, після чого увечері надійшов подарунок у вигляді дичини. Крім того, сер Джон Мідлтон наполіг на тому, щоб відносити і забирати з пошти їхні листи; він також хотів, щоб йому не відмовили в задоволенні кожного дня посилати їм свою газету.