Страница:
Слова свого вона дотрималася, і, коли того ж дня Віллоубі прийшов з візитом, Елінор почула, як її сестра тихо повідомила йому, що мусить відмовитися від його подарунка. Потім вона пояснила причини такої зміни у своїх намірах, позбавивши його можливості наполягати і умовляти. Проте він не приховував, що розчарований, і, емоційно висловивши своє засмучення, додав так само тихо:
– Але ж, Маріанно, кінь, як і раніше, належить вам, хоч ви і не можете на ньому їздити. Я залишу його в себе, і ви його візьмете, як тільки забажаєте. Коли ви покинете Бартон і матимете власний будинок, Королева Меб буде на вас чекати.
Ось цю розмову і підслухала міс Дешвуд. І слова, і тон, яким вони були вимовлені, і його звернення до Маріанни лише на ім’я – усе було таким недвозначним і свідчило про таку близькість між ними, що вона могла дати їй тільки одне тлумачення. Із цієї хвилини Елінор уже не мала сумніву, що вони заручені. Це відкриття її аніскільки не здивувало, хоча вона і дивувалася, чому натури такі відверті надали їй і друзям можливість довідатися про це лише через випадковість.
Наступного дня вона почула від Маргарет нове підтвердження своєму висновку. Віллоубі напередодні провів у них увесь вечір, і Маргарет якийсь час залишалася з ними у вітальні одна, і ось тоді-то вона отримала змогу побачити дещо, про що урочисто повідала вранці старшій сестрі.
– Ох, Елінор! – вигукнула вона. – Я розповім тобі про Маріанну такий секрет! Я знаю, вона незабаром вийде заміж за містера Віллоубі!
– Ти це казала, – зауважила Елінор, – мало не щодня відтоді, як вони познайомилися на Англіканському пагорбі. І, здається, вони і тижня знайомі не були, як ти сповістила, що Маріанна носить на шиї медальйон з його портретом. Щоправда, портрет виявився мініатюрою нашого двоюрідного діда.
– Але ж тепер зовсім інша річ! Звичайно, вони одружаться дуже скоро, адже він має її локон!
– Ой, Маргарет! А раптом це локон його двоюрідного дідуся?
– Та ні, Елінор! Зовсім не дідуся, а Маріаннин. Хіба я можу помилитися? Я ж на власні очі бачила, як він його відрізував. Учора увечері, після чаю, коли ви з мамою вийшли, вони почали шепотітися страшенно швидко, і він неначе її умовляв. А потім узяв її ножиці і відстриг довге пасмо – у неї ж бо волосся було розпущене по плечах. А потім поцілував пасмо, загорнув у білий аркуш і сховав у гаманець.
Такі подробиці, перелічені з такою впевненістю, не могли не переконати Елінор, до того ж вони лише підтверджували все, що бачила і чула вона сама.
Але в інших випадках проникливість Маргарет докучала старшій сестрі значно більше. Коли місіс Дженнінгс якось увечері в Бартон-парку почала доскіпуватися, кому з молодих людей особливо симпатизує Елінор, – місіс Дженнінгс уже давно кортіло вивідати це, – Маргарет подивилася на сестру і відповіла:
– А можна я не скажу, Елінор?
Звісно, всі розреготалися, і Елінор змусила себе сміятися разом із усіма. Але робила вона це через силу. Вона не мала сумніву, кого має на увазі Маргарет, і відчувала, що не витримає, якщо його ім’я стане постійною поживою для прискіпливих жартів місіс Дженнінгс.
Маріанна співчувала їй усім серцем, але тільки погіршила становище, коли, вся червона, сказала Маргарет сердито:
– Не забудь, що всілякі здогадки висловлювати вголос недозволено!
– Це не здогадки, – відповіла Маргарет. – Ти ж мені сама сказала!
Товариство ще більше розвеселилося, і Маргарет влаштували справжній допит.
– Ох, міс Маргарет! Нумо розкажіть нам усе! – благала місіс Дженнінгс. – Назвіть ім’я цього щасливця!
– Не можу, пані. Але я дуже добре знаю його ім’я. І знаю, де він мешкає.
– Авжеж! Ми здогадуємося, де він мешкає. У власному будинку в Норленді, звичайно ж. Гадаю, він – другий парафіяльний священик.
– Ні, він не священик. Він не має жодної з професій.
– Маргарет! – гаряче втрутилася Маріанна. – Ти чудово знаєш, що все це – твої вигадки, і такої людини взагалі не існує.
– Ну, то значить, що він нещодавно помер, Маріанно, бо я певна, що раніше він існував, і прізвище його починається на «еф».
У цю мить леді Мідлтон зауважила, що «погода стоїть надто дощовита», і Елінор відчула до неї глибоку вдячність, хоча чудово розуміла, що її милість втрутилася не заради неї, а тому лише, що терпіти не могла нечемних кпинів, якими так обожнювали розважатися її чоловік та матінка. Полковник Брендон, завжди делікатний до почуттів інших людей, не забарився приєднатися до обговорення погоди. Потім Віллоубі відкрив кришку фортепіано і попрохав Маріанну зіграти. Ці старання різних людей змінити розмову мали успіх, і неприємна тема була полишена. Проте Елінор не так легко оговталася від тривоги, яку вона в ній збудила.
Того ж вечора утворилася компанія, щоб наступного дня податися на оглядини чудового маєтку за дванадцять миль від Бартона, що належав своякові полковника Брендона; без дозволу полковника оглядини були б неможливими, бо власник перебував за кордоном і віддав з цього приводу суворі розпорядження. Тамтешні садки славилися красою, і сер Джон, який їх дуже хвалив, міг вважатися надійним поціновувачем, бо вже десять років як він возив своїх гостей оглядати їх щонайменше двічі на літо. В парку був чималенький ставок, тож уранці можна буде поплавати на човнах. Вони візьмуть вдосталь провізії, вирушать туди у відкритих екіпажах, і все буде зроблено так, щоб пікнік, як завжди, був вдалим.
Дехто з присутніх визнав цей план трохи сміливим для такої пори року, тим більше що останні два тижні не випадало навіть дня без дощу, і Елінор умовила залишитися удома місіс Дешвуд, яка вже встигла застудитися.
Розділ 13
Розділ 14
– Але ж, Маріанно, кінь, як і раніше, належить вам, хоч ви і не можете на ньому їздити. Я залишу його в себе, і ви його візьмете, як тільки забажаєте. Коли ви покинете Бартон і матимете власний будинок, Королева Меб буде на вас чекати.
Ось цю розмову і підслухала міс Дешвуд. І слова, і тон, яким вони були вимовлені, і його звернення до Маріанни лише на ім’я – усе було таким недвозначним і свідчило про таку близькість між ними, що вона могла дати їй тільки одне тлумачення. Із цієї хвилини Елінор уже не мала сумніву, що вони заручені. Це відкриття її аніскільки не здивувало, хоча вона і дивувалася, чому натури такі відверті надали їй і друзям можливість довідатися про це лише через випадковість.
Наступного дня вона почула від Маргарет нове підтвердження своєму висновку. Віллоубі напередодні провів у них увесь вечір, і Маргарет якийсь час залишалася з ними у вітальні одна, і ось тоді-то вона отримала змогу побачити дещо, про що урочисто повідала вранці старшій сестрі.
– Ох, Елінор! – вигукнула вона. – Я розповім тобі про Маріанну такий секрет! Я знаю, вона незабаром вийде заміж за містера Віллоубі!
– Ти це казала, – зауважила Елінор, – мало не щодня відтоді, як вони познайомилися на Англіканському пагорбі. І, здається, вони і тижня знайомі не були, як ти сповістила, що Маріанна носить на шиї медальйон з його портретом. Щоправда, портрет виявився мініатюрою нашого двоюрідного діда.
– Але ж тепер зовсім інша річ! Звичайно, вони одружаться дуже скоро, адже він має її локон!
– Ой, Маргарет! А раптом це локон його двоюрідного дідуся?
– Та ні, Елінор! Зовсім не дідуся, а Маріаннин. Хіба я можу помилитися? Я ж на власні очі бачила, як він його відрізував. Учора увечері, після чаю, коли ви з мамою вийшли, вони почали шепотітися страшенно швидко, і він неначе її умовляв. А потім узяв її ножиці і відстриг довге пасмо – у неї ж бо волосся було розпущене по плечах. А потім поцілував пасмо, загорнув у білий аркуш і сховав у гаманець.
Такі подробиці, перелічені з такою впевненістю, не могли не переконати Елінор, до того ж вони лише підтверджували все, що бачила і чула вона сама.
Але в інших випадках проникливість Маргарет докучала старшій сестрі значно більше. Коли місіс Дженнінгс якось увечері в Бартон-парку почала доскіпуватися, кому з молодих людей особливо симпатизує Елінор, – місіс Дженнінгс уже давно кортіло вивідати це, – Маргарет подивилася на сестру і відповіла:
– А можна я не скажу, Елінор?
Звісно, всі розреготалися, і Елінор змусила себе сміятися разом із усіма. Але робила вона це через силу. Вона не мала сумніву, кого має на увазі Маргарет, і відчувала, що не витримає, якщо його ім’я стане постійною поживою для прискіпливих жартів місіс Дженнінгс.
Маріанна співчувала їй усім серцем, але тільки погіршила становище, коли, вся червона, сказала Маргарет сердито:
– Не забудь, що всілякі здогадки висловлювати вголос недозволено!
– Це не здогадки, – відповіла Маргарет. – Ти ж мені сама сказала!
Товариство ще більше розвеселилося, і Маргарет влаштували справжній допит.
– Ох, міс Маргарет! Нумо розкажіть нам усе! – благала місіс Дженнінгс. – Назвіть ім’я цього щасливця!
– Не можу, пані. Але я дуже добре знаю його ім’я. І знаю, де він мешкає.
– Авжеж! Ми здогадуємося, де він мешкає. У власному будинку в Норленді, звичайно ж. Гадаю, він – другий парафіяльний священик.
– Ні, він не священик. Він не має жодної з професій.
– Маргарет! – гаряче втрутилася Маріанна. – Ти чудово знаєш, що все це – твої вигадки, і такої людини взагалі не існує.
– Ну, то значить, що він нещодавно помер, Маріанно, бо я певна, що раніше він існував, і прізвище його починається на «еф».
У цю мить леді Мідлтон зауважила, що «погода стоїть надто дощовита», і Елінор відчула до неї глибоку вдячність, хоча чудово розуміла, що її милість втрутилася не заради неї, а тому лише, що терпіти не могла нечемних кпинів, якими так обожнювали розважатися її чоловік та матінка. Полковник Брендон, завжди делікатний до почуттів інших людей, не забарився приєднатися до обговорення погоди. Потім Віллоубі відкрив кришку фортепіано і попрохав Маріанну зіграти. Ці старання різних людей змінити розмову мали успіх, і неприємна тема була полишена. Проте Елінор не так легко оговталася від тривоги, яку вона в ній збудила.
Того ж вечора утворилася компанія, щоб наступного дня податися на оглядини чудового маєтку за дванадцять миль від Бартона, що належав своякові полковника Брендона; без дозволу полковника оглядини були б неможливими, бо власник перебував за кордоном і віддав з цього приводу суворі розпорядження. Тамтешні садки славилися красою, і сер Джон, який їх дуже хвалив, міг вважатися надійним поціновувачем, бо вже десять років як він возив своїх гостей оглядати їх щонайменше двічі на літо. В парку був чималенький ставок, тож уранці можна буде поплавати на човнах. Вони візьмуть вдосталь провізії, вирушать туди у відкритих екіпажах, і все буде зроблено так, щоб пікнік, як завжди, був вдалим.
Дехто з присутніх визнав цей план трохи сміливим для такої пори року, тим більше що останні два тижні не випадало навіть дня без дощу, і Елінор умовила залишитися удома місіс Дешвуд, яка вже встигла застудитися.
Розділ 13
Їхня запланована поїздка до Вайтвелла зовсім не справдила сподівань Елінор. Вона приготувалася вимокнути, стомитися, пережити незліченні страхи, але справа обернулася навіть гірше: вони взагалі нікуди не поїхали.
На десяту годину компанія зібралася в Бартон-парку, де вони мали поснідати. До світанку йшов дощ, але ранок давав якусь надію, бо хмари розвіювалися і досить часто з-за них проглядало сонце. Всі перебували у веселому настрої і були сповнені рішучості всупереч неприємним несподіванкам зберігати бадьорість.
Вони ще сиділи за столом, коли принесли пошту. Серед листів був лист для полковника Брендона. Він узяв конверт, поглянув на адресу; вираз його обличчя змінився, і він негайно вийшов з їдальні.
– Що з Брендоном? – спитав сер Джон.
Ніхто не мав і гадки, що з ним.
– Сподіваюся, він не отримав поганої звістки, – сказала леді Мідлтон. – Якщо полковник Брендон підвівся з-за столу, навіть не вибачившись переді мною, значить, трапилося щось украй неочікуване.
Хвилин через п’ять полковник повернувся.
– Сподіваюся, ви не отримали поганих звісток, полковнику? – негайно поцікавилася місіс Дженнінгс.
– Дякую, добродійко, зовсім ні.
– Вам пишуть з Авіньйона? Чи вашій сестричці не стало гірше?
– Ні, добродійко. Це лист із Лондона. Звичайний діловий лист.
– Так чому ж він вас схвилював, якщо він діловий і звичайний? Ні-ні, полковнику, ви нас не обдурите! Доведеться вам у всьому зізнатися.
– Бігме, добродійко! – втрутилася леді Мідлтон. – Що ви таке кажете!
– Може, вам повідомили, що ваша кузина Фанні вийшла заміж? – наполягала місіс Дженнінгс, ігноруючи докір дочки.
– Та ні ж бо, кажу вам.
– О, тоді мені зрозуміло, від кого лист, полковнику. Сподіваюся, вона почувається добре.
– Про кого ви говорите, добродійко? – спитав він, злегка червоніючи.
– О! Ви чудово знаєте, про кого.
– Я дуже шкодую, пані, – сказав полковник, звертаючись до леді Мідлтон, – що отримав цього листа саме сьогодні, він стосується справи, яка вимагає моєї негайної присутності в Лондоні.
– В Лондоні! – вигукнула місіс Дженнінгс. – Але що вам робити там о цій порі року?
– Мені надзвичайно сумно відмовлятися від такої приємної компанії, – продовжував він. – Тим більше, що, боюся, без мене вас до Вайтвелла не впустять.
Для них усіх це був жахливий удар!
– А якщо ви напишете записку економці, містере Брендоне? – засмучено спитала Маріанна. – Може, цього вистачить?
Він похитав головою.
– Ми мусимо їхати, хіба ж можна відкладати, коли все готово?! – вигукнув сер Джон. – Ви поїдете до Лондона тільки завтра, Брендоне, і не сперечайтеся!
– Якби це було так легко! Та не в моїй владі відкласти поїздку навіть на день.
– Ви хоча б трохи розповіли нам про цю справу, – сказала місіс Дженнінгс, – а ми б вирішили – можна її відкласти чи не можна.
– Але ж ви затримаєтеся лише на шість годин, – зазначив Віллоубі, – якщо відкладете від’їзд до нашого повернення.
– Я не можу дозволити собі втратити навіть одну годину…
Елінор почула, як Віллоубі тихенько сказав Маріанні:
– Є люди, які терпіти не можуть пікніків, і Брендон належить до них. Просто він боїться схопити нежить і тому вигадав цю історію, щоб не їхати. Готовий поставити п’ятдесят гіней, що лист він написав сам.
– Аніскільки в цьому не сумніваюся, – відповіла Маріанна.
– Мені давно відомо, Брендоне, – сказав сер Джон, – що вас, якщо вже ви прийняли рішення, не переконати! Але все одно – добре зважте! Міс Кері з сестричкою приїхали з Ньютона, троє сестер Дешвуд пройшли пішки всю дорогу від котеджу, а містер Віллоубі встав аж на дві години раніше звичайного – і все заради пікніка у Вайтвеллі.
Полковник Брендон знову висловив свій жаль, що став причиною такого неприємного розчарування, але водночас запевнив, що вчинити інакше він не може.
– Гаразд, а коли ж ви повернетеся?
– Сподіваюся, як тільки ваші справи в Лондоні будуть закінчені, ми знову побачимо вас в Бартоні, – додала її милість. – А поїздку до Вайтвелла ми мусимо відкласти до вашого повернення.
– Ви дуже люб’язні. Але поки що зовсім невідомо, коли я зможу повернутися, і тому я не можу щось обіцяти.
– А! Він мусить повернутися і обов’язково повернеться! – скрикнув сер Джон. – Якщо до кінця тижня він не повернеться, то я подамся за ним сам!
– Неодмінно, сер Джон, неодмінно! – підхопила місіс Дженнінгс. – Може, тоді ви і дізнаєтеся, що він від нас приховує.
– Знаєте, я не люблю пхати носа в чужі справи. До того ж здається, що ця справа для нього не надто приємна.
Слуга доповів, що коні полковника Брендона подані.
– Ви ж не верхи вирушите до Лондона? – поцікавився сер Джон.
– Ні. Тільки до Хонітона. А звідти я поїду на поштових.
– Ну, коли ви вже вирішили їхати, то бажаю вам щасливої дороги. А може, все-таки передумаєте, га?
– Запевняю вас, це не від мене залежить.
І полковник почав з усіма прощатися.
– Чи є надія, міс Дешвуд, побачити взимку вас і ваших сестер у Лондоні?
– Боюся, що анінайменшої.
– У такому разі я змушений попрощатися з вами на довший термін, ніж мені хотілося б.
Маріанні він лише мовчки вклонився.
– Нумо, полковнику, – мовила місіс Дженнінгс. – Скажіть хоч зараз – навіщо ви виїжджаєте?
У відповідь він побажав їй доброго ранку і в супроводі сера Джона вийшов з кімнати.
Тепер, коли ввічливість уже не стояла на перешкоді, докори і обурені вигуки посипалися з усіх боків. Всі знову і знову сходилися на тому, яким прикрим є подібне розчарування.
– А я здогадуюся, що це за справа! – раптом екзальтовано оголосила місіс Дженнінгс.
– Яка ж, добродійко? – майже хором запитали всі.
– Щось трапилося із міс Вільямс, не інакше.
– А хто така міс Вільямс? – спитала Маріанна.
– Як, невже ви не знаєте, хто така міс Вільямс? Певна, що про міс Вільямс ви що-небудь, звичайно ж, чули! Вона – родичка полковника, серденько. І дуже близька. Така близька, що юним панночкам і знати не слід. – Трохи стишивши голос, вона тут же повідомила Елінор: – Це його незаконна дочка!
– Та невже?
– Саме так. Вона – викапаний батько. Ось побачите – полковник відпише їй увесь свій статок.
Коли сер Джон повернувся, він негайно приєднався до загальних нарікань, але на закінчення сказав, що раз уже вони зібралися, то їм слід придумати, як найприємніше провести час. Після недовгої наради всі погодилися, що хоча справжню втіху вони могли знайти лише у Вайтвеллі, але прогулянка в екіпажах околицями теж може бути якоюсь розрадою. Наказали подати екіпажі. Першим під’їхав екіпаж Віллоубі, і ніколи ще Маріанна не сяяла таким щастям, як у ту хвилину, коли вона сіла в нього. Віллоубі вшкварив коней, вони зникли серед дерев парку, і товариство знову побачило їх тільки тоді, коли вони повернулися до Бартона, причому набагато пізніше інших. Обоє були дуже задоволені поїздкою, проте лише в найзагальніших виразах розповіли, що кружляли манівцями, а не вирушили до пагорбів, як інші.
Потім домовилися ввечері потанцювати, а день провести якомога веселіше. До обіду під’їхали інші члени сімейства Кері, і сер Джон з великим задоволенням помітив, що за стіл сіло ледь не двадцятеро осіб. Віллоубі посів своє звичайне місце поміж двома старшими сестрами Дешвуд, місіс Дженнінгс сіла праворуч від Елінор, і ще не встигли подати першу страву, як вона, нахилившися до Маріанни позаду Елінор і Віллоубі, сказала досить голосно, щоб почули і вони:
– А я вивела вас на чисту воду, попри ваші хитрощі! Мені відомо, де ви провели ранок.
Маріанна зашарілася і похапцем спитала:
– Ну й де ж?
– А хіба ви не знали, – втрутився Віллоубі, – що ми каталися в моєму екіпажі?
– Як же не знати, містере Шибенику?! Саме тому я і спиталася, де саме ви каталися… Сподіваюся, міс Маріанно, ваш майбутній будинок вам сподобався. Він дуже великий, як мені добре відомо, але я вважаю, що до мого першого візиту ви його умеблюєте наново, бо коли я була там востаннє шість років тому, тоді вже в цьому була нагальна потреба.
Маріанна відвернулася, неабияк збентежена. Місіс Дженнінгс дружелюбно розсміялася, і Елінор довелося вислухати, як та, твердо вирішивши дошукатися істини, не більше і не менше як підіслала свою покоївку до грума містера Віллоубі і таким чином встановила, що вони їздили в Алленхем і провели там чимало часу, гуляючи садом і оглядаючи будинок.
Елінор не повірила власним вухам. Вона не могла навіть уявити, щоб Віллоубі запросив Маріанну, а та погодилася увійти до будинку місіс Сміт, з якою була абсолютно незнайома.
Щойно вони покинули їдальню, як Елінор спитала про це Маріанну, і, на свій превеликий подив, з’ясувала, що місіс Дженнінгс анітрохи не схибила проти істини.
Маріанна навіть розсердилася на неї, що та сумнівалася.
– Чому ти гадаєш, Елінор, що ми не могли поїхати туди і оглянути будинок? Адже ти сама не раз висловлювала таке бажання!
– Так, Маріанно. Але я не переступила б його поріг без відома місіс Сміт і в товаристві одного лише містера Віллоубі.
– Але містер Віллоубі – єдина людина, що має право показувати цей будинок, а позаяк ми їхали в кабріолеті, то нікого третього з нами бути не могло. У мене ще ніколи не було такого приємного ранку!
– Боюся, – сказала Елінор, – приємність не завжди є свідченням пристойності.
– Навпаки, Елінор, більш надійного свідчення і знайти не можна. Коли б я пішла супроти вимог справжньої пристойності, то весь час відчувала б це: адже, вчиняючи погано, ми завжди це усвідомлюємо, і в такому разі я не мала б ніякої приємності взагалі.
– Але, мила Маріанно, тепер, коли тобі довелося вислухати нестерпно безцеремонні натяки, невже ти не переконалася в необачності своєї поведінки?
– Якщо вважати безцеремонні натяки місіс Дженнінгс доказом порушення пристойності, всі ми тільки те й робимо, що порушуємо їх кожну мить нашого життя. Її осуд зачіпає мене не більше, ніж її похвала. Я не бачу нічого поганого в тому, що гуляла в саду місіс Сміт і оглянула її будинок. З часом вони належатимуть містеру Віллоубі і…
– Навіть якби з часом їм судилося належати тобі, Маріанно, все одно твоєму вчинку виправдання немає.
Цей натяк змусив Маріанну почервоніти, але неважко було помітити, що це скоріше рум’янець задоволення. Серйозно поміркувавши хвилин десять, вона підійшла до сестри і з радісним хвилюванням у голосі сказала:
– Мабуть, Елінор, мені справді не слід було їздити в Алленхем, але містер Віллоубі неодмінно хотів показати мені маєток. І будинок прекрасний, повір мені. На другому поверсі є чарівна вітальня, яка через свої розміри є особливо зручною для постійного користування. І якби добре обставлена, нічого чарівнішого і уявити собі було б неможливо. Кутова кімната, вікна виходять на два боки. З одного видно галявинку для гри в крокет, а далі – гай на крутосхилі, з другого видно церкву, село і високі безлісі пагорби вдалині, від яких ми так часто приходили у захват. Правда, ця кімната виглядала не найкращим чином через украй убогі меблі, але якщо її обставити заново… двохсот фунтів, каже Віллоубі, вистачить, щоб перетворити її на одну з найчарівніших літніх віталень в Англії.
Якби їм не заважали інші, то Елінор довелося б вислухати від своєї сестри такий же захоплений опис кожної кімнати в Алленхемі.
На десяту годину компанія зібралася в Бартон-парку, де вони мали поснідати. До світанку йшов дощ, але ранок давав якусь надію, бо хмари розвіювалися і досить часто з-за них проглядало сонце. Всі перебували у веселому настрої і були сповнені рішучості всупереч неприємним несподіванкам зберігати бадьорість.
Вони ще сиділи за столом, коли принесли пошту. Серед листів був лист для полковника Брендона. Він узяв конверт, поглянув на адресу; вираз його обличчя змінився, і він негайно вийшов з їдальні.
– Що з Брендоном? – спитав сер Джон.
Ніхто не мав і гадки, що з ним.
– Сподіваюся, він не отримав поганої звістки, – сказала леді Мідлтон. – Якщо полковник Брендон підвівся з-за столу, навіть не вибачившись переді мною, значить, трапилося щось украй неочікуване.
Хвилин через п’ять полковник повернувся.
– Сподіваюся, ви не отримали поганих звісток, полковнику? – негайно поцікавилася місіс Дженнінгс.
– Дякую, добродійко, зовсім ні.
– Вам пишуть з Авіньйона? Чи вашій сестричці не стало гірше?
– Ні, добродійко. Це лист із Лондона. Звичайний діловий лист.
– Так чому ж він вас схвилював, якщо він діловий і звичайний? Ні-ні, полковнику, ви нас не обдурите! Доведеться вам у всьому зізнатися.
– Бігме, добродійко! – втрутилася леді Мідлтон. – Що ви таке кажете!
– Може, вам повідомили, що ваша кузина Фанні вийшла заміж? – наполягала місіс Дженнінгс, ігноруючи докір дочки.
– Та ні ж бо, кажу вам.
– О, тоді мені зрозуміло, від кого лист, полковнику. Сподіваюся, вона почувається добре.
– Про кого ви говорите, добродійко? – спитав він, злегка червоніючи.
– О! Ви чудово знаєте, про кого.
– Я дуже шкодую, пані, – сказав полковник, звертаючись до леді Мідлтон, – що отримав цього листа саме сьогодні, він стосується справи, яка вимагає моєї негайної присутності в Лондоні.
– В Лондоні! – вигукнула місіс Дженнінгс. – Але що вам робити там о цій порі року?
– Мені надзвичайно сумно відмовлятися від такої приємної компанії, – продовжував він. – Тим більше, що, боюся, без мене вас до Вайтвелла не впустять.
Для них усіх це був жахливий удар!
– А якщо ви напишете записку економці, містере Брендоне? – засмучено спитала Маріанна. – Може, цього вистачить?
Він похитав головою.
– Ми мусимо їхати, хіба ж можна відкладати, коли все готово?! – вигукнув сер Джон. – Ви поїдете до Лондона тільки завтра, Брендоне, і не сперечайтеся!
– Якби це було так легко! Та не в моїй владі відкласти поїздку навіть на день.
– Ви хоча б трохи розповіли нам про цю справу, – сказала місіс Дженнінгс, – а ми б вирішили – можна її відкласти чи не можна.
– Але ж ви затримаєтеся лише на шість годин, – зазначив Віллоубі, – якщо відкладете від’їзд до нашого повернення.
– Я не можу дозволити собі втратити навіть одну годину…
Елінор почула, як Віллоубі тихенько сказав Маріанні:
– Є люди, які терпіти не можуть пікніків, і Брендон належить до них. Просто він боїться схопити нежить і тому вигадав цю історію, щоб не їхати. Готовий поставити п’ятдесят гіней, що лист він написав сам.
– Аніскільки в цьому не сумніваюся, – відповіла Маріанна.
– Мені давно відомо, Брендоне, – сказав сер Джон, – що вас, якщо вже ви прийняли рішення, не переконати! Але все одно – добре зважте! Міс Кері з сестричкою приїхали з Ньютона, троє сестер Дешвуд пройшли пішки всю дорогу від котеджу, а містер Віллоубі встав аж на дві години раніше звичайного – і все заради пікніка у Вайтвеллі.
Полковник Брендон знову висловив свій жаль, що став причиною такого неприємного розчарування, але водночас запевнив, що вчинити інакше він не може.
– Гаразд, а коли ж ви повернетеся?
– Сподіваюся, як тільки ваші справи в Лондоні будуть закінчені, ми знову побачимо вас в Бартоні, – додала її милість. – А поїздку до Вайтвелла ми мусимо відкласти до вашого повернення.
– Ви дуже люб’язні. Але поки що зовсім невідомо, коли я зможу повернутися, і тому я не можу щось обіцяти.
– А! Він мусить повернутися і обов’язково повернеться! – скрикнув сер Джон. – Якщо до кінця тижня він не повернеться, то я подамся за ним сам!
– Неодмінно, сер Джон, неодмінно! – підхопила місіс Дженнінгс. – Може, тоді ви і дізнаєтеся, що він від нас приховує.
– Знаєте, я не люблю пхати носа в чужі справи. До того ж здається, що ця справа для нього не надто приємна.
Слуга доповів, що коні полковника Брендона подані.
– Ви ж не верхи вирушите до Лондона? – поцікавився сер Джон.
– Ні. Тільки до Хонітона. А звідти я поїду на поштових.
– Ну, коли ви вже вирішили їхати, то бажаю вам щасливої дороги. А може, все-таки передумаєте, га?
– Запевняю вас, це не від мене залежить.
І полковник почав з усіма прощатися.
– Чи є надія, міс Дешвуд, побачити взимку вас і ваших сестер у Лондоні?
– Боюся, що анінайменшої.
– У такому разі я змушений попрощатися з вами на довший термін, ніж мені хотілося б.
Маріанні він лише мовчки вклонився.
– Нумо, полковнику, – мовила місіс Дженнінгс. – Скажіть хоч зараз – навіщо ви виїжджаєте?
У відповідь він побажав їй доброго ранку і в супроводі сера Джона вийшов з кімнати.
Тепер, коли ввічливість уже не стояла на перешкоді, докори і обурені вигуки посипалися з усіх боків. Всі знову і знову сходилися на тому, яким прикрим є подібне розчарування.
– А я здогадуюся, що це за справа! – раптом екзальтовано оголосила місіс Дженнінгс.
– Яка ж, добродійко? – майже хором запитали всі.
– Щось трапилося із міс Вільямс, не інакше.
– А хто така міс Вільямс? – спитала Маріанна.
– Як, невже ви не знаєте, хто така міс Вільямс? Певна, що про міс Вільямс ви що-небудь, звичайно ж, чули! Вона – родичка полковника, серденько. І дуже близька. Така близька, що юним панночкам і знати не слід. – Трохи стишивши голос, вона тут же повідомила Елінор: – Це його незаконна дочка!
– Та невже?
– Саме так. Вона – викапаний батько. Ось побачите – полковник відпише їй увесь свій статок.
Коли сер Джон повернувся, він негайно приєднався до загальних нарікань, але на закінчення сказав, що раз уже вони зібралися, то їм слід придумати, як найприємніше провести час. Після недовгої наради всі погодилися, що хоча справжню втіху вони могли знайти лише у Вайтвеллі, але прогулянка в екіпажах околицями теж може бути якоюсь розрадою. Наказали подати екіпажі. Першим під’їхав екіпаж Віллоубі, і ніколи ще Маріанна не сяяла таким щастям, як у ту хвилину, коли вона сіла в нього. Віллоубі вшкварив коней, вони зникли серед дерев парку, і товариство знову побачило їх тільки тоді, коли вони повернулися до Бартона, причому набагато пізніше інших. Обоє були дуже задоволені поїздкою, проте лише в найзагальніших виразах розповіли, що кружляли манівцями, а не вирушили до пагорбів, як інші.
Потім домовилися ввечері потанцювати, а день провести якомога веселіше. До обіду під’їхали інші члени сімейства Кері, і сер Джон з великим задоволенням помітив, що за стіл сіло ледь не двадцятеро осіб. Віллоубі посів своє звичайне місце поміж двома старшими сестрами Дешвуд, місіс Дженнінгс сіла праворуч від Елінор, і ще не встигли подати першу страву, як вона, нахилившися до Маріанни позаду Елінор і Віллоубі, сказала досить голосно, щоб почули і вони:
– А я вивела вас на чисту воду, попри ваші хитрощі! Мені відомо, де ви провели ранок.
Маріанна зашарілася і похапцем спитала:
– Ну й де ж?
– А хіба ви не знали, – втрутився Віллоубі, – що ми каталися в моєму екіпажі?
– Як же не знати, містере Шибенику?! Саме тому я і спиталася, де саме ви каталися… Сподіваюся, міс Маріанно, ваш майбутній будинок вам сподобався. Він дуже великий, як мені добре відомо, але я вважаю, що до мого першого візиту ви його умеблюєте наново, бо коли я була там востаннє шість років тому, тоді вже в цьому була нагальна потреба.
Маріанна відвернулася, неабияк збентежена. Місіс Дженнінгс дружелюбно розсміялася, і Елінор довелося вислухати, як та, твердо вирішивши дошукатися істини, не більше і не менше як підіслала свою покоївку до грума містера Віллоубі і таким чином встановила, що вони їздили в Алленхем і провели там чимало часу, гуляючи садом і оглядаючи будинок.
Елінор не повірила власним вухам. Вона не могла навіть уявити, щоб Віллоубі запросив Маріанну, а та погодилася увійти до будинку місіс Сміт, з якою була абсолютно незнайома.
Щойно вони покинули їдальню, як Елінор спитала про це Маріанну, і, на свій превеликий подив, з’ясувала, що місіс Дженнінгс анітрохи не схибила проти істини.
Маріанна навіть розсердилася на неї, що та сумнівалася.
– Чому ти гадаєш, Елінор, що ми не могли поїхати туди і оглянути будинок? Адже ти сама не раз висловлювала таке бажання!
– Так, Маріанно. Але я не переступила б його поріг без відома місіс Сміт і в товаристві одного лише містера Віллоубі.
– Але містер Віллоубі – єдина людина, що має право показувати цей будинок, а позаяк ми їхали в кабріолеті, то нікого третього з нами бути не могло. У мене ще ніколи не було такого приємного ранку!
– Боюся, – сказала Елінор, – приємність не завжди є свідченням пристойності.
– Навпаки, Елінор, більш надійного свідчення і знайти не можна. Коли б я пішла супроти вимог справжньої пристойності, то весь час відчувала б це: адже, вчиняючи погано, ми завжди це усвідомлюємо, і в такому разі я не мала б ніякої приємності взагалі.
– Але, мила Маріанно, тепер, коли тобі довелося вислухати нестерпно безцеремонні натяки, невже ти не переконалася в необачності своєї поведінки?
– Якщо вважати безцеремонні натяки місіс Дженнінгс доказом порушення пристойності, всі ми тільки те й робимо, що порушуємо їх кожну мить нашого життя. Її осуд зачіпає мене не більше, ніж її похвала. Я не бачу нічого поганого в тому, що гуляла в саду місіс Сміт і оглянула її будинок. З часом вони належатимуть містеру Віллоубі і…
– Навіть якби з часом їм судилося належати тобі, Маріанно, все одно твоєму вчинку виправдання немає.
Цей натяк змусив Маріанну почервоніти, але неважко було помітити, що це скоріше рум’янець задоволення. Серйозно поміркувавши хвилин десять, вона підійшла до сестри і з радісним хвилюванням у голосі сказала:
– Мабуть, Елінор, мені справді не слід було їздити в Алленхем, але містер Віллоубі неодмінно хотів показати мені маєток. І будинок прекрасний, повір мені. На другому поверсі є чарівна вітальня, яка через свої розміри є особливо зручною для постійного користування. І якби добре обставлена, нічого чарівнішого і уявити собі було б неможливо. Кутова кімната, вікна виходять на два боки. З одного видно галявинку для гри в крокет, а далі – гай на крутосхилі, з другого видно церкву, село і високі безлісі пагорби вдалині, від яких ми так часто приходили у захват. Правда, ця кімната виглядала не найкращим чином через украй убогі меблі, але якщо її обставити заново… двохсот фунтів, каже Віллоубі, вистачить, щоб перетворити її на одну з найчарівніших літніх віталень в Англії.
Якби їм не заважали інші, то Елінор довелося б вислухати від своєї сестри такий же захоплений опис кожної кімнати в Алленхемі.
Розділ 14
Раптовий від’їзд полковника Брендона з Бартон-парку і його наполегливе бажання приховати причину дивували місіс Дженнінгс, захопивши її уяву, ще два-три дні, і вона продовжувала робити всілякі припущення, на що була велика майстриня, як і всі ті, кому завжди кортить дізнатися, що, навіщо і чому роблять
їхні знайомі. Вона майже без упину міркувала про можливі причини, не сумнівалася, що звістку він отримав погану, і перебирала всілякі біди, які тільки могли його спіткати, твердо вирішивши, що хоча б кількох з них йому не уникнути.
– Цілком очевидно – трапилося щось сумне, – розмірковувала вона, – це видно з його обличчя. Бідолаха! Мабуть, йому непереливки! Маєток у Делафорді ніколи не приносив більше двох тисяч на рік, а його брат залишив усе в страшенному безладі. Ясно, що його змусили поїхати саме фінансові справи – а які ж іще? От хотілося б знати напевне! Все на світі за це віддала б! А може, причиною тут міс Вільямс – а він, між іншим, так зніяковів, коли я згадала про неї! Може, вона досі в Лондоні? Аякже, точно в Лондоні, бо вона завжди була така хвороблива! Б’юся об заклад – причиною тут є міс Вільямс. Навряд чи в нього могли трапитися грошові неприємності саме зараз, бо він обачливий господар і напевно вже звільнив маєток від боргів. Але все-ж таки – що ж це може бути? Може, його сестрі в Авіньйоні стало гірше і вона послала за ним? Ось тому він так і поспішав! Тоді я від душі бажаю йому благополучного кінця всім його тривогам і добру дружину на додачу.
Так міркувала, так промовляла до самої себе місіс Дженнінгс, міняючи думку з кожним новим припущенням, які всі – по мірі їх виникнення – вважалися нею однаково ймовірними. Елінор, хоча вона і брала щиро до серця благополуччя полковника Брендона, не сушила собі голову над його поспішним від’їздом, як того хотілося б місіс Дженнінгс. Вона зовсім не вважала, що ця обставина заслуговує на таке тривале здивування і на такі численні припущення, і думки її поглинала зовсім інша непроникна таємниця. Вона дивувалася – чому так незрозуміло довго Віллоубі та її сестра мовчали про те, що – як вони добре знали – було таким цікавим для решти товариства? І з кожним днем мовчання це ставало все більш незбагненним і несумісним з натурою обох. Елінор не могла зрозуміти, чому вони відверто не скажуть матері і їй те, що вже так відверто засвідчили їхні стосунки. Вона цілком припускала, що з весіллям доведеться почекати, оскільки вважати Віллоубі багатим, хоча він собі ні в чому не відмовляв, особливих причин не було. Його маєток, за розрахунками сера Джона, приносив на рік фунтів сімсот-вісімсот, але жив він на ширшу ногу, ніж дозволяв такий доход, і часто скаржився на безгрошів’я. Тій дивній таємничості, яку вони накидали на свої заручини – хоча ця таємничість нічого не могла приховати, – Елінор пояснення не знаходила. Подібна потаємність так не відповідала їхнім характерам і поведінці, що деколи в її душу закрадалися сумніви: а чи не дали вони одне одному слово, і цих сумнівів було достатньо, щоб завадити їй поставити Маріанні пряме запитання.
Поведінка Віллоубі здавалася кращим свідченням його до них усіх ставлення. Маріанну він оточував усією ніжністю, на яку тільки здатне закохане серце, а з її матір’ю і сестрами тримався як шанобливий син і ласкавий брат. Здавалося, котедж став для нього другим домом, і він проводив у них набагато більше часу, ніж в Алленхемі. І щоразу, коли їх усіх не запрошували до Бартон-парку, його вранішня прогулянка майже незмінно завершувалася там, де всю решту дня він проводив з Маріанною; там же, лежачи біля ніг Маріанни, проводив свій час і його улюблений собака.
Якось увечері, через тиждень після від’їзду полковника Брендона, він, здавалося, дав особливу волю прихильності до всього, що його оточувало у них. Місіс Дешвуд заговорила про свій намір взятися навесні за перебудову котеджу, і він почав палко заперечувати проти будь-яких змін будинку, котрий його упередженим очам являв саму досконалість.
– Як! – вигукнув він. – Перебудувати цей премилий котедж? Ні. На це я ніколи своєї згоди не дам. Якщо тут хоч трохи зважають на мої почуття, до його стін не додасться жодного каменя, а до його висоти – жодного дюйма.
– Не турбуйтеся, – відказала міс Дешвуд. – Не трапиться нічого подібного. У мами ніколи не набереться на це достатньо грошей.
– Щиро цьому радий! – скрикнув він. – Нехай же вона буде завжди бідною, якщо не може знайти для своїх грошей кращого застосування.
– Дякую вам, Віллоубі. Але можете бути впевнені, що ніякі поліпшення не спокусять мене принести в жертву ніжність, яку ви чи хто-небудь інший, кого я люблю, можуть почувати до цих стін. Повірте, яка б вільна сума не опинилася в моєму розпорядженні після весняного підбиття рахунків, я краще залишу її без ужитку, ніж витрачу на те, що завдасть вам таких страждань! Але ж невже ця споруда дійсно вам так подобається, що ви не бачите в ній ніяких недоліків?
– Надзвичайно! – відповів він. – У моїх очах цей котедж – сама досконалість. Більше того, на мій погляд, щастя можливе лише в такому будиночку, і будь я достатньо багатий, то негайно зніс би Комбі-Магну і побудував його заново точно за планом вашого котеджу.
– Разом з темними вузькими сходами і димною кухнею, еге ж? – зауважила Елінор.
– Неодмінно! – вигукнув він з тим же запалом. – І з ними, і з усім, що в ньому є. Так, щоб і зручностями, і незручностями він не відрізнявся від цього будинку. Тільки тоді, тільки точно під таким же дахом зможу я бути в Комбе так само щасливим, як і в Бартоні.
– Дозволю собі припустити, – сказала Елінор, – що всупереч більш просторим кімнатам і ширшим сходам ваш власний будинок здаватиметься вам таким же бездоганним, як і цей.
– Безперечно, є щось таке, що здатне зробити його незрівнянно дорожчим для мене, – відповів Віллоубі, – але право вашого котеджу на мою прихильність назавжди залишиться особливим.
Місіс Дешвуд радісно поглянула на Маріанну, чиї прекрасні очі були спрямовані на Віллоубі з виразом, що не залишав анінайменшого сумніву – як добре вона його розуміє.
– Скільки разів, – продовжував він, – перебуваючи рік тому в Алленхемі, бажав я, щоб Бартонський Котедж перестав бути пусткою! Проходячи або проїжджаючи повз нього, я завжди милувався його мальовничим місцем розташування і засмучувався, що в ньому ніхто не живе. Я й гадки не мав, що тільки-но я приїду наступного року, як тут же почую від місіс Сміт, що Бартон Котедж хтось винаймає. Ця новина пробудила в мені таку цікавість і таку радість, що їх можна назвати не чим іншим, як передчуттям щастя, яке на мене чекало. Чи не так, Маріанно? – додав він, стишуючи голос, а потім вів далі попереднім тоном: – І ось саме цей будинок ви і замислили зіпсувати, місіс Дешвуд! Позбавити його простоти заради уявних поліпшеннь? Цю милу вітальню, де почалося наше знайомство і де відтоді ми провели стільки щасливих годин, ви зведете до передпокою, і всі байдуже проходитимуть через кімнату, яка дотепер була чарівнішою, затишнішою і зручнішою за будь-які найвеличніші апартаменти, які тільки є на світі!
Місіс Дешвуд знову запевнила його, що про подібну перебудову більше і мови не буде.
– Ви такі добросерді! – відповів він із запалом. – Ваша обіцянка мене заспокоїла. Але додайте до неї ще одну і зробіть мене щасливим. Завірте мене, що не тільки ваш будинок залишиться таким, як і був, але й ви, і ваше сімейство завжди будете такими ж незмінними, як і ваш будинок, і завжди ставитиметеся до мене з тією добротою, яка робить для мене таким дорогим усе, що з вами пов’язане.
Обіцянка була охоче дана, і до кінця вечора Віллоубі поводився так, що не можна було сумніватися ні в його почуттях, ні в щасті, що його охопило.
– Ви у нас завтра обідаєте? – спитала місіс Дешвуд, коли він почав прощатися. – Вранці я вас не кличу, бо ми маємо піти до Бартон-парку, щоб зробити візит леді Мідлтон.
їхні знайомі. Вона майже без упину міркувала про можливі причини, не сумнівалася, що звістку він отримав погану, і перебирала всілякі біди, які тільки могли його спіткати, твердо вирішивши, що хоча б кількох з них йому не уникнути.
– Цілком очевидно – трапилося щось сумне, – розмірковувала вона, – це видно з його обличчя. Бідолаха! Мабуть, йому непереливки! Маєток у Делафорді ніколи не приносив більше двох тисяч на рік, а його брат залишив усе в страшенному безладі. Ясно, що його змусили поїхати саме фінансові справи – а які ж іще? От хотілося б знати напевне! Все на світі за це віддала б! А може, причиною тут міс Вільямс – а він, між іншим, так зніяковів, коли я згадала про неї! Може, вона досі в Лондоні? Аякже, точно в Лондоні, бо вона завжди була така хвороблива! Б’юся об заклад – причиною тут є міс Вільямс. Навряд чи в нього могли трапитися грошові неприємності саме зараз, бо він обачливий господар і напевно вже звільнив маєток від боргів. Але все-ж таки – що ж це може бути? Може, його сестрі в Авіньйоні стало гірше і вона послала за ним? Ось тому він так і поспішав! Тоді я від душі бажаю йому благополучного кінця всім його тривогам і добру дружину на додачу.
Так міркувала, так промовляла до самої себе місіс Дженнінгс, міняючи думку з кожним новим припущенням, які всі – по мірі їх виникнення – вважалися нею однаково ймовірними. Елінор, хоча вона і брала щиро до серця благополуччя полковника Брендона, не сушила собі голову над його поспішним від’їздом, як того хотілося б місіс Дженнінгс. Вона зовсім не вважала, що ця обставина заслуговує на таке тривале здивування і на такі численні припущення, і думки її поглинала зовсім інша непроникна таємниця. Вона дивувалася – чому так незрозуміло довго Віллоубі та її сестра мовчали про те, що – як вони добре знали – було таким цікавим для решти товариства? І з кожним днем мовчання це ставало все більш незбагненним і несумісним з натурою обох. Елінор не могла зрозуміти, чому вони відверто не скажуть матері і їй те, що вже так відверто засвідчили їхні стосунки. Вона цілком припускала, що з весіллям доведеться почекати, оскільки вважати Віллоубі багатим, хоча він собі ні в чому не відмовляв, особливих причин не було. Його маєток, за розрахунками сера Джона, приносив на рік фунтів сімсот-вісімсот, але жив він на ширшу ногу, ніж дозволяв такий доход, і часто скаржився на безгрошів’я. Тій дивній таємничості, яку вони накидали на свої заручини – хоча ця таємничість нічого не могла приховати, – Елінор пояснення не знаходила. Подібна потаємність так не відповідала їхнім характерам і поведінці, що деколи в її душу закрадалися сумніви: а чи не дали вони одне одному слово, і цих сумнівів було достатньо, щоб завадити їй поставити Маріанні пряме запитання.
Поведінка Віллоубі здавалася кращим свідченням його до них усіх ставлення. Маріанну він оточував усією ніжністю, на яку тільки здатне закохане серце, а з її матір’ю і сестрами тримався як шанобливий син і ласкавий брат. Здавалося, котедж став для нього другим домом, і він проводив у них набагато більше часу, ніж в Алленхемі. І щоразу, коли їх усіх не запрошували до Бартон-парку, його вранішня прогулянка майже незмінно завершувалася там, де всю решту дня він проводив з Маріанною; там же, лежачи біля ніг Маріанни, проводив свій час і його улюблений собака.
Якось увечері, через тиждень після від’їзду полковника Брендона, він, здавалося, дав особливу волю прихильності до всього, що його оточувало у них. Місіс Дешвуд заговорила про свій намір взятися навесні за перебудову котеджу, і він почав палко заперечувати проти будь-яких змін будинку, котрий його упередженим очам являв саму досконалість.
– Як! – вигукнув він. – Перебудувати цей премилий котедж? Ні. На це я ніколи своєї згоди не дам. Якщо тут хоч трохи зважають на мої почуття, до його стін не додасться жодного каменя, а до його висоти – жодного дюйма.
– Не турбуйтеся, – відказала міс Дешвуд. – Не трапиться нічого подібного. У мами ніколи не набереться на це достатньо грошей.
– Щиро цьому радий! – скрикнув він. – Нехай же вона буде завжди бідною, якщо не може знайти для своїх грошей кращого застосування.
– Дякую вам, Віллоубі. Але можете бути впевнені, що ніякі поліпшення не спокусять мене принести в жертву ніжність, яку ви чи хто-небудь інший, кого я люблю, можуть почувати до цих стін. Повірте, яка б вільна сума не опинилася в моєму розпорядженні після весняного підбиття рахунків, я краще залишу її без ужитку, ніж витрачу на те, що завдасть вам таких страждань! Але ж невже ця споруда дійсно вам так подобається, що ви не бачите в ній ніяких недоліків?
– Надзвичайно! – відповів він. – У моїх очах цей котедж – сама досконалість. Більше того, на мій погляд, щастя можливе лише в такому будиночку, і будь я достатньо багатий, то негайно зніс би Комбі-Магну і побудував його заново точно за планом вашого котеджу.
– Разом з темними вузькими сходами і димною кухнею, еге ж? – зауважила Елінор.
– Неодмінно! – вигукнув він з тим же запалом. – І з ними, і з усім, що в ньому є. Так, щоб і зручностями, і незручностями він не відрізнявся від цього будинку. Тільки тоді, тільки точно під таким же дахом зможу я бути в Комбе так само щасливим, як і в Бартоні.
– Дозволю собі припустити, – сказала Елінор, – що всупереч більш просторим кімнатам і ширшим сходам ваш власний будинок здаватиметься вам таким же бездоганним, як і цей.
– Безперечно, є щось таке, що здатне зробити його незрівнянно дорожчим для мене, – відповів Віллоубі, – але право вашого котеджу на мою прихильність назавжди залишиться особливим.
Місіс Дешвуд радісно поглянула на Маріанну, чиї прекрасні очі були спрямовані на Віллоубі з виразом, що не залишав анінайменшого сумніву – як добре вона його розуміє.
– Скільки разів, – продовжував він, – перебуваючи рік тому в Алленхемі, бажав я, щоб Бартонський Котедж перестав бути пусткою! Проходячи або проїжджаючи повз нього, я завжди милувався його мальовничим місцем розташування і засмучувався, що в ньому ніхто не живе. Я й гадки не мав, що тільки-но я приїду наступного року, як тут же почую від місіс Сміт, що Бартон Котедж хтось винаймає. Ця новина пробудила в мені таку цікавість і таку радість, що їх можна назвати не чим іншим, як передчуттям щастя, яке на мене чекало. Чи не так, Маріанно? – додав він, стишуючи голос, а потім вів далі попереднім тоном: – І ось саме цей будинок ви і замислили зіпсувати, місіс Дешвуд! Позбавити його простоти заради уявних поліпшеннь? Цю милу вітальню, де почалося наше знайомство і де відтоді ми провели стільки щасливих годин, ви зведете до передпокою, і всі байдуже проходитимуть через кімнату, яка дотепер була чарівнішою, затишнішою і зручнішою за будь-які найвеличніші апартаменти, які тільки є на світі!
Місіс Дешвуд знову запевнила його, що про подібну перебудову більше і мови не буде.
– Ви такі добросерді! – відповів він із запалом. – Ваша обіцянка мене заспокоїла. Але додайте до неї ще одну і зробіть мене щасливим. Завірте мене, що не тільки ваш будинок залишиться таким, як і був, але й ви, і ваше сімейство завжди будете такими ж незмінними, як і ваш будинок, і завжди ставитиметеся до мене з тією добротою, яка робить для мене таким дорогим усе, що з вами пов’язане.
Обіцянка була охоче дана, і до кінця вечора Віллоубі поводився так, що не можна було сумніватися ні в його почуттях, ні в щасті, що його охопило.
– Ви у нас завтра обідаєте? – спитала місіс Дешвуд, коли він почав прощатися. – Вранці я вас не кличу, бо ми маємо піти до Бартон-парку, щоб зробити візит леді Мідлтон.