Распе Рудольф Эрих. Пригоди барона Мюнхаузена

   Та все ж до Землі було далеко. Не раз доводилось мені одрубувати верхню половину мотузка і прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розглядіти міські будинки й палаци. До Землі лишалось яких три-чотири милі.
   І раптом – о жах! – мотузок урвався. Я гримнувся на землю так, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.
   Оговтавшись, я довго не знав, як мені видертися з тієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав та й думав. І таки додумався: викопав нігтями східці і по цих східцях виліз на поверхню Землі.
   О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

ПОКАРАНА ЖАДІБНІСТЬ

   Досвід, здобутий такою тяжкою працею, робить людину розумнішою.
   Після подорожі на Місяць я винайшов зручніший спосіб рятувати своїх бджілок від ведмедів.
   Увечері я змастив медом голоблю на возі і заховався неподалік.
   Як тільки смеркло, до воза підкрався величезний ведмідь і почав жадібно злизувати мед з голоблі. Ненажера так допався до цих ласощів, що й не помітив, як голобля увійшла йому в горлянку, а потім у шлунок і нарешті вилізла у нього ззаду.
   Цього тільки я й чекав.
   Я підбіг до воза й забив у голоблю позаду ведмедя товстий і довгий цвях. Тепер уже йому не сприснути ні туди, ні сюди. Так я й залишив його до ранку. Уранці почув про цю витівку сам турецький султан і прийшов подивитись на ведмедя, отак хитромудро спійманого. Він довго дивився на нього і реготався, аж падав.

КОНІ ПІД ПАХВАМИ, КАРЕТА НА ПЛЕЧАХ

   Незабаром турки пустили мене на волю і разом з іншими полоненими вирядили назад до Петербурга.
   Але я вирішив виїхати з Росії, сів у карету й подався на батьківщину. Зима того року була дуже холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки, і його напав нежить. А коли сонце застуджене, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як я промерз у своїй кареті!
   Дорога була вузька, обабіч тяглися паркани. Я наказав своєму візникові просурмити в ріжок, щоб зустрічні екіпажі підождали, поки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.
   Візник виконав мій наказ. Він узяв ріжок і почав дмухати. Дмухав, дмухав, дмухав, але з ріжка не вилетіло й звуку! А тим часом назустріч нам їхав великий екіпаж.
   Нічого не вдієш, вилізаю я з карети і випрягаю своїх коней. Потім завдаю карету собі на плечі – а карета добре навантажена! – і одним махом перескакую через паркан. Другий стрибок – і я переношу карету знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.
   Це було нелегко навіть мені, а ви знаєте, який з мене силач.
   Трохи відпочивши, я повертаюся до своїх коней, беру їх собі попід пахви і такими ж двома стрибками переношу назад до карети. Під час цих стрибків один кінь почав несамовито брикатися.
   Це було не дуже зручно. Але я засунув його задні ноги в кишеню свого сюртука, і йому хоч-не-хоч довелося присмирніти.
   Потім я запріг коней у карету і спокійно доїхав до найближчого готелю.
   Приємно було зігрітися після такого лютого морозу і відпочити після важкої роботи!

ВІДТАЛІ ЗВУКИ

   Мій візник почепив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми стали мирно гомоніти. І раптом ріжок заграв: – Тру-ту-ту! Тра-та-та! Ра-ра-ра!
   Ми дуже здивувалися, але тої ж миті я збагнув, чому на морозі з цього ріжка годі було видобути й звуку, а в теплі він заграв сам.
   На морозі звуки замерзли у ріжку, а тепер, відігрівшись біля печі, відтали і почали самі вилітати з ріжка. Ми з візником увесь вечір тішились цією чарівною музикою.

Частина друга

 

БУРЯ

   Але не подумайте, будь ласка, що я мандрував лише лісами та полями. Ні, доводилося не раз перепливати моря і океани, і там зазнав я пригод, яких не зазнав ніхто інший. Пливли ми якось до Індії на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, знялась велика буря. Вона була такої сили, що вирвала на острові кілька тисяч (авжеж, кілька тисяч!) дерев і понесла їх попід хмари.
   Велетенські дерева, кожне сотні пудів вагою, летіли так високо, що знизу видавалися пір'їнками. А тільки-но буря минула, кожне дерево упало знов на своє місце і зразу пустило коріння, отже на острові не лишилося ніяких слідів урагану. Чудернацькі дерева, еге ж?
   Проте одне дерево так і не вернулося на своє місце.
   Річ у тім, що коли воно злетіло в повітря, на його вітах сидів один бідний селянин з дружиною. Чого вони там були? Дуже просто: хотіли нарвати огірків, бо в тих краях огірки ростуть на деревах . Мешканці острова люблять огірки понад усе в світі і тільки огірки й їдять. Це в них єдина їжа.
   Бідолашним селянам, яких підхопила буря, мимоволі довелося зробити мандрівку попід хмарами. Коли буря вщухла, дерево почало спускатися на землю. Селянин і селянка були, як на лихо, дуже гладкі, вони перехилили його набік своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло, а осторонь, та ще й налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, роздушило його, як комашку.
   – На щастя? – спитаєте ви.– Чому ж на щастя?
   Тому що цей король був жорстокий і люто мордував усіх мешканців острова.
   Острів'яни були дуже раді, що їхній кат загинув, і запропонували корону мені:
   – Будь ласка, добрий Мюнхаузене, будь нашим королем. Зроби нам ласку, царюй над нами. Ти такий мудрий і сміливий. Але я рішуче відмовився, бо не люблю огірків.

МІЖ КРОКОДИЛОМ І ЛЕВОМ

   Коли буря минулася, ми підняли якір і тижнів за два щасливо прибули на острів Цейлон.
   Старший син цейлонського губернатора запросив мене піти з ним на полювання.
   Я залюбки погодився. Ми подалися до найближчого ліска. Спека стояла страшенна, і я мушу признатися, що з незвички скоро втомився. А син губернатора, дужий юнак, почував себе в таку спекоту пречудово. Він жив на Цейлоні змалечку.
   Цейлонське сонце було йому звичне, й він бадьоро крокував по розпечених пісках.
   Я відстав од нього і незабаром заблудився в гущині незнайомого лісу. Іду й чую шерхіт. Оглядаюся: переді мною здоровенний лев – роззявив пащу і хоче мене розшматувати. Що тут робитимеш? Рушниця моя була заряджена дрібним шротом, яким не вб'єш і куріпки. Я вистрелив, але шріт лише роздрочив хижого звіра, і він став ще лютіший.
   Жахнувшись, я кинувся тікати, хоч і знав, що це дарма, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розшматує. Але куди я біжу? Попереду в мене роззявив пащеку величезний крокодил, ладний проковтнути мене вмить.
   Що робити? Що робити?
   Позаду – лев, попереду – крокодил, ліворуч – озеро, праворуч– болото, що аж кишить отруйними зміями.
   Від смертельного жаху впав я на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. І раптом у мене над головою ніби щось пролетіло і впало. Я розплющив очі і побачив дивне видовище, яке дуже мене втішило: виявляється, лев, кинувшись на мене в ту мить, коли я падав на землю, перелетів через мене і вскочив просто в пащеку крокодилові.
   Голова одного страховиська застрягла в горлянці другого, і обоє як могли силкувались вирватись одне від одного. Я схопився, вихопив мисливського ножа і одним махом відтяв голову левові. До ніг мені впало мертве тіло.
   Потім, не гаючи часу, я вхопив рушницю і прикладом заходився вбивати левину голову ще глибше в пащу крокодилові, аж поки той кінець кінцем задихнувся.
   Губернаторів син, що саме повернувся, привітав мене з перемогою над двома лісовими велетнями.

ЗУСТРІЧ З КИТОМ

   Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалося.
   Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає ні крокодилів, ні левів.
   Ми пливли десять днів без пригод, але раптом недалечко від Америки нас спіткало лихо: ми наскочили на підводну скелю.
   Удар був такий міцний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.
   На щастя, падаючи у воду, він встиг ухопитись за дзьоб червоної чаплі, яка пролітала повз нього, і чапля допомогла йому протриматися на поверхні моря, аж поки ми підібрали його.
   Ми наскочили на скелю так зненацька, що я не міг устояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.
   Від цього голова моя пірнула мені в шлунок, і лише за кілька місяців мені пощастило сяк-так витягти її звідти за чуприну.
   Скеля, на яку ми наскочили, виявилась ніякою не скелею. Це був велетень-кит, що мирно дрімав на воді.
   Наскочивши на нього, ми розбудили його, і він так розлютився, що вхопив наш корабель зубами за якір і цілий день, з ранку до ночі, тягав нас по всьому океані. На щастя, якірний ланцюг кінець кінцем перервався, і ми звільнились від кита.
   Дорогою з Америки назад ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, розпластавши свою тушу на півмилі. Годі було й думати, щоб витягти такого велетня на корабель. Тому ми відрізали від кита лише голову. І як же ми зраділи, коли, витягши її на палубу, знайшли в пащі чудовиська і наш якір, і сорок метрів корабельного ланцюга, що весь умістився в одному дуплі викришеного китового зуба!

   Та не довго тривала наша радість. Де не взялась у нашому кораблі велика дірка. Вода так і гунула в трюм.
   Корабель почав тонути.
   Усі розгубились, закричали, заплакали, але я миттю зміркував, що робити. Навіть не скидаючи штанів, я сів просто в дірку і заткнув її своєю задньою частиною.
   Текти перестало.
   Корабель було врятовано.

У РИБ'ЯЧОМУ ЧЕРЕВІ

   Через тиждень ми прибули до Італії.
   Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода була тепла. Я чудовий плавець і заплив далеко від берега.
   Коли бачу – просто на мене пливе величезна рибина, широко роззявивши пащу!
   Що робити? Дременути від неї неможливо, а тому я зібгався клубком і кинувся в її роззявлену пащу, щоб чимшвидше проскочити повз гострі зуби і зразу опинитися в шлунку.
   Не кожному б сяйнула отака дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, дуже винахідлива.
   У шлунку в рибини було дуже темно, але затишно і тепло.
   Я почав ходити в цій пітьмі, прогулюватися туди-сюди і незабаром помітив, що це дуже не подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупати ногами, стрибати й танцювати, як шалений, щоб добряче попомучити її.
   Рибина заволала з болю і висунула з води свій величезний писок.
   Невдовзі її помітили з італійського корабля, що пропливав поблизу.
   Оцього я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягли до себе на палубу і почали радитися, як їм найкраще розрубати незвичайну здобич.
   Я сидів усередині і, правду сказати, тремтів з переляку. Я боявся, щоб ці люди не розрубали й мене вкупі з рибиною.
   Це було б жахливо!
   Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене.
   Тільки-но блиснуло перше світло, я почав голосно кричати чистісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з моєї задушливої темниці.
   Почувши людський голос із риб'ячого черева, матроси поніміли з жаху.
   Вони ще дужче здивувалися, коли з риб'ячої пащі вискочив я і привітав їх люб'язним уклоном.

МОЇ ЧУДОВІ СЛУГИ

   Корабель, що мене врятував, плив до столиці Туреччини.
   Італійці, серед яких я тепер опинився, відразу побачили, що я людина неабияка, і запросили мене залишитись на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.
   Турецький султан, дізнавшись, що я прибув, звичайно, запросив мене обідати. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:
   – Я щасливий, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці, мій любий Мюнхаузене! Сподіваюся, що ви при доброму здоров'ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілось би доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша і найспритніша людина на землі. Чи не змогли б ви не гаючись виїхати до Єгипту?
   – Залюбки! – відказав я.– Я так люблю мандрувати, що ладен хоч зараз на край світу.
   Султанові моя відповідь дуже сподобалася, і він дав мені доручення, яке на віки вічні має залишитись таємницею для всіх, і тому я не можу розповісти, про що саме йшлося. Так, так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я – найпевніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно рушив у дорогу. Тільки я від'їхав від турецької столиці, як мені назустріч трапився маленький чоловічок, що незвичайно швидко біг. До кожної його ноги було прив'язано по важкій гирі, і все-таки він летів, як стріла.

   – Куди ти? – спитав я його.– І навіщо ти поприв'язував до ніг гирі? Адже вони заважають бігти!
   – Три хвилини тому був я у Відні,– відказав, не спиняючись, чоловічок,– а зараз іду до Константинополя пошукати собі якоїсь роботи. А гирі причепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо квапитись мені нема куди.
   Дуже сподобався мені цей незвичайний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов за мною.
   Другого дня ми помітили при самісінькій дорозі чоловіка, що лежав, приклавши вухо до землі.
   – Що ти тут робиш? – спитав я його.
   – Слухаю, як у полі росте трава! – відповів він.
   – І чуєш?
   – Ще й як! Мені це заіграшки!
   – Коли так, іди до мене на службу, приятелю! Твої чуйні вуха можуть прислужитися мені в дорозі. Він погодився, і ми рушили далі. Невдовзі я побачив мисливця з рушницею в руках.
   – Послухай,– звернувся я до нього,– в кого це ти стріляєш? Ніде не видно ні звіра, ні птиці.
   – На даху дзвіниці у Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.
   Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв стрільця-молодця і запросив його до себе на службу. Він радо рушив за мною.
   Минувши чимало країн і міст, ми під'їхали до великого лісу. Дивимося – край дороги стоїть велетенський на зріст чоловік, і в руках у нього шнур, який він накинув петлею на весь ліс.
   – Що це ти тягнеш? – спитав я його.
   – Та бач, дров треба нарубати, а сокира в мене дома лишилася, – сказав він.– Отож я хочу обійтися якось без сокири.
   Він смикнув за шнур, і величезні дуби, немов билиночки, підскочили догори й попадали на землю.
   Я, звісно, не пошкодував грошей і мерщій узяв цього силача до себе на службу.
   Коли ми приїхали до Єгипту, знялася така страшенна буря, що всі наші карети й коні перекидом полетіли по дорозі.
   Вдалині ми побачили сім вітряків, що махали крилами, як несамовиті. А на узгір'ї лежав чоловік і затуляв свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно мене привітав, і за мить буря втихла.
   – Що ти тут робиш? – спитав я.
   – Кручу вітряки своєму господареві, – одказав він.– А щоб вони не поламалися, я дму не дуже: лише з однієї ніздрі.
   “Цей чолов'яга стане мені в пригоді”,– подумав я і припросив його їхати зі мною.

КИТАЙСЬКЕ ВИНО

   В Єгипті я швидко виконав усі султанові доручення. Моя спритність допомогла мені й цього разу. Через тиждень я з своїми незвичайними слугами повернувся до турецької столиці.
   Султан зрадів, що я повернувся, і дуже хвалив мене за мої успіхи в Єгипті.
   – Ви розумніші за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузене! – сказав він, міцно тиснучи мені руку.– Приходьте до мене сьогодні обідати!
   Обід був дуже смачний – та ба! – на столі не було вина, бо туркам за їхніми законами заборонено пити вино. Мені стало невесело, і султан, щоб утішити мене, повів мене по обіді до свого кабінету, відімкнув потайну шафу й дістав пляшечку.
   – Такого чудового вина ви не куштували зроду, мій любий Мюнхаузене! – сказав він, наливаючи мені повну склянку.
   Вино й справді було добряче. Але я, ковтнувши трохи, сказав, що в Китаї у китайського богдихана Фу Чана вино ще й краще.
   – Мій любий Мюнхаузене! – вигукнув султан.– Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але присягаюсь, що оце ви кажете неправду: кращого вина не буває!
   – А я вам доведу, що буває!
   – Мюнхаузене, ви верзете дурниці!
   – Ні, я кажу щиру правду і обіцяю рівно за годину привезти вам із богдиханового льоху такого вина, проти якого ваше вино – кисла юшка!
   – Мюнхаузене, отямтеся! Я завжди мав вас за найправдивішу людину на землі, а це бачу, що ви несусвітній брехун.
   – Коли на те пішло, я хочу, щоб ви пересвідчились негайно, правду я кажу чи ні.
   – Згода! – відповів султан.– Якщо до четвертої години ви не привезете мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я звелю відрубати вам голову.
   – Чудово! – вигукнув я.– Я приймаю ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з своєї комори, скільки піднесе одна людина.
   Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа і попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.
   “Якщо ви відмовите мені в моєму проханні,– писав я,– ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката”.
   Коли я скінчив писати, було вже п'ять хвилин на четверту.
   Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він одв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і миттю зник з очей.
   Я повернувся до султанового кабінету. Чекаючи скорохода, ми випили до дна почату пляшку.
   Вибило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мого скорохода не було.
   Мені зашкребло на душі, надто коли я помітив у султанових руках дзвіночок, в який він мав подзвонити й покликати ката.
   – Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! – сказав я султанові.
   – Будь ласка! – відповів султан, якнайлюб'язніше всміхаючись.
   Але, виходячи в сад, я помітив, що за мною назирці йдуть якісь люди, не відступаючи від мене й на крок.
   Це були султанові кати, ладні щомиті накинутися на мене і зрубати мою бідну голову.
   У розпачі я глянув на годинник. За п'ять хвилин четверта. Невже мені лишилося жити тільки п'ять хвилин? О, це занадто жахливо! Я покликав свого слугу – того самого, що слухав, як росте в полі трава,– і спитав його, чи не чує він – не тупотить мій скороход. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє безголів'я, що ледащо скороход заснув!
   – Заснув?!
   – Атож, заснув. Я чую, як він хропе десь далеко-далеко. У мене від жаху підламались ноги. Ще хвилина – і я загину безславною смертю.
   Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився у горобця, й він умить виліз на найвищу вежу і, ставши навшпиньки, почав зорити вдалину.
   – Ну що, бачиш поганця? – спитав я, задихаючись від люті.
   – Бачу, бачу! Розлігся на моріжку під дубом неподалік від Пекіна і хропе... А поруч нього пляшка... Ну постривай, я тебе розбуджу!
   Він вистрелив у вершечок того дуба, під яким спав скороход.
   Жолуді, листя й гілля посипалися на сонька і збудили його.
   Скороход підхопився, протер очі і кинувся бігти, як тороплений.
   До четвертої години лишалося всього півхвилини, коли він ускочив до палацу з пляшкою китайського вина.
   Можете собі уявити, як я зрадів!
   Скуштувавши вина, султан у захваті вигукнув:
   – Любий Мюнхаузене, дозвольте мені сховати цю пляшечку десь далі від вас. Я хочу випити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке і смачне вино.
   Він замкнув пляшку в шафі, а ключі від неї поклав собі до кишені і наказав мерщій покликати скарбника.
   – Я дозволяю своєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки здужає піднести одна людина,– сказав султан.
   Скарбник низько вклонився султанові й повів мене в палацове підземелля, ущерть повне коштовностей.
   Я покликав свого силача. Він узяв собі на плечі все золото, що було в коморах у султана, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і з горою навантажив його золотом.
   Піднявши вітрила, ми заквапилися вийти в море, поки султан не схаменувся й не відняв у мене своїх скарбів.

ГОНИТВА

   Але сталося те, чого я так боявся.
   Тільки-но ми відпливли від берега, скарбник побіг до свого владаря і сказав йому, що я геть-чисто пограбував його комори. Султан страшенно розлютився і послав за мною навздогін увесь свій військовий флот.
   Побачивши силу-силенну бойових кораблів, я, признаюся, не на жарт злякався.
   “Ну, Мюнхаузене,– сказав я собі,– оце вже тобі край. Тепер уже тобі нема рятунку. Уся твоя спритність тобі не зарадить”.
   Я відчув, що моя голова, щойно укріпившися на плечах, знову ніби відділяється від тулуба.
   Раптом до мене підійшов мій слуга, той, що мав могутні ніздрі.
   – Не бійтеся, вони нас не доженуть! – сказав він сміючись, побіг на корму і, наставивши одну ніздрю на турецький флот, а другу на наші вітрила, підняв такий страшний вітер, що весь турецький флот за одну хвилину відлетів назад у гавань.
   А наш корабель, що його підганяв мій могутній слуга, швидко помчав уперед і через день прибув до Італії.

ВЛУЧНИЙ ПОСТРІЛ

   В Італії я зажив багатієм, але спокійне, мирне життя було мені не до серця.
   Я поривався до нових пригод і подвигів.
   Тому я дуже зрадів, коли почув, що недалеко від Італії спалахнула нова війна: англійці воювали з іспанцями.
   Не гаючи й хвилини, скочив я на коня і помчав на поле битви.
   Іспанці саме облягали англійську фортецю Гібралтар; я мерщій пробрався до обложених.
   Генерал, який командував фортецею, був мій добрий приятель. Він зустрів мене з розкритими обіймами і заходився показувати мені свої нові укріплення, бо він знав, що я можу дати йому розумну й корисну пораду.
   Стоячи на мурі Гібралтара, я бачив крізь підзорну трубу, що іспанці наводять жерло своєї ґармати якраз на те місце, де ми обидва стояли.
   Не гаючи й хвилини, я наказав, щоб на це саме місце поставили величезну гармату.
   – Навіщо? – спитав генерал.
   – Ось побачиш! – відказав я.
   Як тільки гармату підкотили до мене, я націлив її жерло в самісіньке жерло ворожої гармати і, коли іспанський гармаш підніс до своєї гармати гніт, я голосно скомандував:
   – Вогонь!
   Обидві гармати гримнули заразом.
   Сталося те, чого я сподівався: у тій точці, яку я собі намітив, двоє ядер – наше і вороже – стукнулися так, що страх, і вороже ядро полетіло назад.
   Уявіть собі: воно полетіло назад на іспанців.
   Воно відірвало голову іспанському гармашеві і шістнадцятьом іспанським солдатам.
   Воно збило щогли у трьох кораблів, що стояли в іспанській гавані, і помчало просто в Африку.
   Пролетівши ще двісті чотирнадцять миль, воно впало на покрівлю вбогої іспанської халупи, де жила якась бабуся. Бабуся лежала горілиць і спала з роззявленим ротом. Ядро пробило покрівлю, влучило бабусі просто в рот, вибило їй останні зуби і застрягло в горлянці – ні туди, ні сюди!
   До халупи вбіг бабусин чоловік, людина гаряча і кмітлива.
   Він засунув руку їй у горлянку і спробував витягти звідти ядро, але воно й не зворухнулося.
   Тоді він підніс їй до носа добрячу пучку тютюну; вона чхнула, та так гарненько, що ядро вилетіло вікном надвір!
   Он скільки лиха накоїло іспанцям їхнє ж таки ядро, яке я послав їм назад.
   Та й наше ядро було їм не на радість: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!
   Отже, англійці виграли цю війну головним чином завдяки моїй винахідливості.
   – Спасибі тобі, любий Мюнхаузене,– сказав мій друг генерал, міцно стискаючи мені руки.– Якби не ти, ми пропали б. Нашою блискучою перемогою ми завдячуємо лише тобі.
   – Дрібниці, дрібниці! – сказав я. – Я завжди радий служити своїм приятелям.
   Щоб віддячити за мою послугу, англійський генерал хотів надати мені чин полковника, але я, бувши людиною дуже скромною, відмовився від такої високої честі.

ОДИН СУПРОТИ ТИСЯЧІ

   Я так і сказав генералові: – Не треба мені ні орденів, ані чинів! Я допомагаю вам по-дружньому, безкорисливо. Просто я люблю англійців.
   – Спасибі тобі, друже Мюнхаузен! – сказав генерал, ще раз потискуючи мені руки.– Допомагай нам, будь ласка, й надалі.
   – Залюбки,– відповів я і поплескав старого по плечу.– Я радий служити британському народові.
   Незабаром мені знову випала нагода допомогти моїм друзям англійцям.
   Я перевдягнувся іспанським священиком і, коли настала ніч, прокрався у ворожий табір.
   Іспанці спали як убиті, і ніхто не побачив мене. Я тихенько взявся до роботи: пішов туди, де стояли їхні страшні гармати, і швиденько-швиденько почав кидати ці гармати в море одну за одною – геть далі від берега.
   Це було не так-то легко, бо всіх гармат було понад триста.
   Упоравшись із гарматами, я постягав насеред табору всі дерев'яні тачки, брички, вози, гарби, які тільки в таборі знайшлися, скидав їх на одну купу й підпалив.
   Вони спалахнули, як порох. Почалася страшенна пожежа.
   Іспанці прокинулися і з відчаю забігали по табору.
   їм з переляку здалося, що вночі у їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків.
   Вони не могли й подумати, що цей розгром вчинила одна людина.
   Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся тікати і, не спиняючись, біг два тижні, аж поки добіг до Мадріда.
   Усе його військо чкурнуло за ним, не сміючи навіть озирнутися назад.