Распе Рудольф Эрих. Пригоди барона Мюнхаузена

   Таким чином, завдяки моїй хоробрості, англійці остаточно зломили ворога.
   – Що б ми робили без Мюнхаузена? – казали вони і, тиснучи мені руки, називали мене рятівником англійської армії.
   Англійці були такі вдячні мені за подану допомогу, що запросили мене до Лондона погостювати.
   Я охоче поселився в Англії, і гадки не маючи про те, які пригоди чекають на мене в цій країні.

ЛЮДИНА-ЯДРО

   А пригоди були жахливі.
   Гуляючи якось околицями Лондона, я дуже втомився і мені схотілось прилягти спочити. День був літній, сонце пекло немилосердно, я мріяв про холодок де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і я, шукаючи прохолодного куточка, вліз у жерло старої гармати і зараз же заснув міцним сном.
   А треба вам сказати, що саме того дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах били з усіх гармат.
   До гармати, в якій я спав, підійшов гармаш і вистрелив.
   Я вилетів з гармати, як добряче ядро, і, перелетівши на той бік річки, потрапив у двір якогось селянина. На щастя, у дворі було складене м'яке сіно. Я ввігнався в нього головою – якраз у середину великого стогу. Це врятувало мені життя, але, звичайно, я знепритомнів.
   Непритомний пролежав я три місяці.
   Восени сіно подорожчало, і господар забажав продати його. Наймити обступили мій стіг і заходились ворушити його вилами. Від їхніх гучних голосів я опритомнів. Сяк-так видершись на вершок стогу, я зірвався вниз і, впавши господареві просто на голову, ненароком скрутив йому в'язи, від чого він одразу й переставився. А втім, ніхто дуже й не плакав за ним. Він був безсовісний скнара і не платив своїм наймитам грошей. До того ж він був жадібний гендляр: продавав своє сіно лише тоді, коли на нього була найвища ціна.

СЕРЕД БІЛИХ ВЕДМЕДІВ

   Мої друзі були щасливі, що я зостався живий. Взагалі, у мене було багато друзів, і всі вони ніжно любили мене. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не вбитий. Вони давно вважали мене мертвим.
   Найдужче радів славетний мандрівник Фіппс, який саме в цей час збирався рушати в експедицію до Північного полюса.
   – Любий Мюнхаузене, я в захваті, що можу вас обняти! – вигукнув Фіппс, тільки-но я став на порозі його кабінету.– Ви повинні негайно їхати зі мною як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені там не пощастить!
   Я, звісно, одразу погодився, і через місяць ми вже були неподалік від полюса.
   Одного разу, стоячи на палубі, я помітив удалині високу крижану гору, на якій борюкалися двоє білих ведмедів.
   Я вхопив рушницю і скочив з корабля просто на плавучу крижину.
   Важко було мені дертися по гладеньких, як дзеркало, крижаних стрімчаках та скелях, щохвилини скочуючись донизу і ризикуючи провалитися в безодню, але, незважаючи на перешкоди, я дістався вершини гори і підійшов майже впритул до ведмедів.
   І раптом зі мною скоїлося лихо: збираючись вистрелити, я підсковзнувся на льоду і впав, при чому вдарився головою об лід і тієї ж миті знепритомнів.
   Коли через півгодини свідомість повернулися до мене, я ледве не закричав від жаху: величезний білий ведмідь насів на мене і. роззявивши пащу, збирався повечеряти мною.
   Рушниця моя лежала далеко на снігу.
   А втім, рушниця була тут ні до чого, бо ведмідь усією своєю вагою наліг мені на спину і не давав поворухнутися.
   На превелику силу я вийняв з кишені свій маленький складаний ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на лівій нозі.
   Він заревів і на мить випустив мене з своїх страшних обіймів.
   Скориставшися з цього, я із звичайною для мене хоробрістю підбіг до рушниці і вистрелив у лютого звіра. Звір так і впав у сніг.
   Але на цьому не скінчились мої злигодні: постріл розбудив кілька тисяч ведмедів, що спали на льоду недалеко від мене.
   Ви тільки уявіть собі: кілька тисяч ведмедів! Вони всією юрмою посунули на мене. Що я мав робити? Ще хвилина – і мене розшматують люті хижаки. І раптом мені спала блискуча думка. Я схопив ніж, підбіг до вбитого ведмедя, здер із нього шкуру і натяг її на себе. Еге ж, я натяг на себе ведмежу шкуру! Ведмеді обступили мене. Я був певний, що вони витягнуть мене з моєї шкури і роздеруть на клапті. Але вони обнюхували мене і, подумавши, що я ведмідь, мирно відходили один за одним.
   Скоро я навчився рикати по-ведмежому і ссав лапу достоту як ведмідь.
   Звірі поставилися до мене дуже довірливо, і я вирішив скористатися з цього.
   Один лікар розказував мені, що рана в потилицю призводить до блискавичної смерті. Я підійшов до найближчого ведмедя і загнав йому свій ніж просто в потилицю. Я не сумнівався: якщо звір уціліє, він негайно роздере мене. На щастя, моя спроба вдалася. Ведмідь упав мертвий, не встигнувши навіть заревти.
   Тоді я вирішив таким же чином спекатися й решти ведмедів. Це мені було не так-то й важко зробити. Хоч вони бачили, як падали їхні товариші, але оскільки мали мене за ведмедя, то й не могли здогадатися, що їх убиваю я.
   За якусь там годину я забив кілька тисяч ведмедів.
   Вчинивши цей подвиг, я повернувся на корабель до свого приятеля Фіппса і розповів йому все.
   Він дав мені сотню дебелих матросів, і я повів їх на крижану. Вони оббілували убитих ведмедів і перетягли ведмежі туші на корабель.
   Туш було так багато, що корабель не міг рушити далі. Нам довелося повернутися додому, дарма що ми не доїхали до місця свого призначення.
   Ось чому капітан Фіппс так і не відкрив Північного полюса.

ДРУГА ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ

   Повернувшись до Англії, я дав собі слово ніколи більше не подорожувати, але не минуло й тижня, як мені довелося знову вирушити в дорогу.
   Річ у тім, що один мій родич, людина немолода й багата, забрав собі чомусь у голову, ніби на світі є країна, в якій живуть велетні.
   Він просив мене будь-що знайти для нього цю країну і як винагороду обіцяв залишити мені великий спадок. Дуже вже хотілось йому подивитися на велетнів!
   Я погодився, спорядив корабель, і ми вирушили в Південний океан.
   По дорозі ми не зустріли ніякої дивини, крім кількох летючих жінок, що пурхали в повітрі, як метелики. Погода була чудова.
   Але на сімнадцятий день знялася велика буря.
   Вітер був такий міцний, що підкинув наш корабель над водою і поніс його, як пушинку, в повітрі! Все вище, і вище, і вище! Шість тижнів шугали ми над найвищими хмарами. Нарешті побачили круглий блискучий острів.
   Це, звичайно, був Місяць.
   Ми знайшли зручну гавань і вийшли на місячний берег. Внизу, далеко-далеко, ми побачили
   іншу планету – з містами, лісами, горами й ріками. Ми здогадалися, що то Земля, яку ми покинули.
   На Місяці нас оточили якісь превеликі чудовиська, що сиділи верхи на триголових орлах. Ці птахи у мешканців Місяця за коней.
   Саме тоді місячний цар вів війну з імператором Сонця. Він одразу ж запропонував мені стати на чолі його армії і повести її в бій, але я, звичайно, рішуче відмовився.
   На Місяці все набагато більше, ніж на Землі. Мухи там завбільшки з овець, кожне яблуко не менше, ніж кавун.
   Замість зброї у мешканців Місяця редька. Вона заміняє їм списи, а коли немає редьки, вони воюють голуб'ячими яйцями. Замість щитів у них гриби-мухомори.
   Бачив я там кількох мешканців однієї далекої зірки. Вони приїжджали на Місяць торгувати, їхні обличчя були схожі на собачі писки, а їхні очі сиділи або на кінчику носа, або внизу під ніздрями. У них не було ні повік, ні вій, і, лягаючи спати, вони затуляли очі язиком.
   Гаяти час на їжу місячним мешканцям ніколи не доводиться. Ліворуч на животі є в них особливі дверчата: вони відчиняють їх і кладуть туди їжу. Потім зачиняють дверчата до наступного обіду, а він у них буває раз на місяць. Вони обідають лише дванадцять разів на рік!
   Це дуже зручно, але навряд чи земні ненажери й ласуни згодилися б обідати так рідко.
   Місячні мешканці виростають просто на деревах. Ці дерева дуже гарні, у них яскраво-червоне гілля. На гіллі ростуть величезні горіхи з незвичайно міцною шкаралущею.
   Коли горіхи достигнуть, їх обережно знімають з дерев і складають у льох.
   Як тільки цареві Місяця треба нових людей, він наказує кинути ці горіхи в окріп. Через годину горіхи лускаються, і з них вискакують готові-готовісінькі місячні люди. Цим людям не треба вчитися. Вони зразу народжуються дорослими і вже знають своє ремесло. З одного горіха вискакує сажотрус, з другого – шарманщик, з третього – морозивник, з четвертого – солдат, з п'ятого – кухар, з шостого – кравець.
   І кожний одразу ж береться до свого діла: сажотрус лізе на дах, шарманщик грає, морозивник вигукує: “Гаряче морозиво!” (бо на Місяці лід гарячіший від вогню), кухар біжить на кухню, а солдат стріляє у ворога. Постарівши, місячні люди не вмирають, а тануть у повітрі, як дим або пара.

   На кожній руці у них один-однісінький палець, але працюють вони так спритно, як ми п'ятірнею.
   Голову свою вони носять під пахвою і, вирушаючи мандрувати, залишають її вдома, щоб вона не зіпсувалася в дорозі.
   Вони можуть радитися зі своєю головою, навіть коли перебувають далеко від неї! Це дуже зручно.
   Якщо цар забажає дізнатися, що думає про нього його народ, він залишається вдома і лежить на дивані, а його голова непомітно проникає в чужі домівки і підслуховує всі розмови.
   Виноград на Місяці нічим не відрізняється від нашого.
   Для мене немає ніякісінького сумніву, що град, який падає інколи на Землю, і є отой місячний виноград, зірваний бурею на місячних полях.
   Якщо ви хочете покуштувати місячного вина, зберіть кілька градин і дайте їм гарненько розтанути.
   Місячним мешканцям живіт править за чемодан. Вони можуть зачиняти і відчиняти його, коли їм заманеться, і класти в нього усе що завгодно. У них немає ні шлунка, ні печінки, ні серця, отож усередині вони геть порожні.
   Очі свої вони можуть виймати і вставляти. Тримаючи око в руці, вони бачать ним так добре, наче воно в них у голові. Якщо око зіпсується чи загубиться, вони йдуть на базар і купують собі нове. Тому на Місяці дуже багато людей, які торгують очима. Там раз по раз читаєш на вивісках: “Дешево продаються очі. Великий вибір оранжевих, червоних, лілових і синіх”.
   Щороку в місячних мешканців нова мода на колір очей.
   Того року, що я був на Місяці, в моді були зелені й жовті очі.
   Але чому ви смієтесь? Невже ви гадаєте, що я кажу вам неправду? Ні, кожне моє слово – чистісінька правда, а якщо ви не вірите мені, нуте самі на Місяць. Там ви побачите, що я нічого не вигадую і розказую вам саму лише правду.

СИРНИЙ ОСТРІВ

   Не моя в тім вина, що зі мною трапляються такі дива, яких не траплялося ні з ким.
   Це тому, що я люблю мандрувати і завжди шукаю пригод, а ви сидите вдома і нічого не бачите, хіба що чотири стіни своєї кімнати. Якось, скажімо, я вирушив у далеке плавання на великому голландському кораблі. Раптом у відкритому океані на нас налетів ураган, який умить позривав у нас усі вітрила і поламав усі щогли.
   Одна щогла впала на компас і розбила його вщент.
   Усім відомо, як важко керувати кораблем без компаса. Ми збилися з дороги і не знали, куди ми пливемо.
   Три місяці нас кидало по хвилях океану то в той, то в той бік, а потім занесло хтозна й куди, і ось одного чудового ранку ми помітили незвичайну переміну в усьому. Море з зеленого зробилося біле. Вітерець приносив якісь ніжні, любі пахощі. Нам стало дуже приємно й весело.
   Невдовзі ми побачили пристань, і через годину ввійшли у простору гавань. Замість води в ній було молоко!
   Ми швиденько висадилися на берег і почали жадібно пити з молочного моря.
   Поміж нас був один матрос, який не зносив запаху сиру. Коли йому показували сир, його починало нудити. І ось як тільки ми вийшли на берег, йому одразу стало погано.
   – Заберіть у мене з-під ніг оцей сир! – кричав він.—Я не хочу, я не можу ходити по сирові!
   Я нахилився до землі і все зрозумів.

   Острів, до якого пристав наш корабель, було зроблено з чудового голландського сиру.
   Так, так, не смійтеся, я кажу вам найщирішу правду: замість глини у нас під ногами був сир.
   Не диво, що мешканці цього острова споживали самий тільки сир! Але сиру цього не меншало, бо за ніч його виростало рівно стільки, скільки з'їдалося протягом дня.
   Весь острів був у виноградниках, але виноград там незвичайний: стиснеш його в кулаці – з нього замість соку тече молоко.
   Мешканці острова—високі, гарні люди. У кожного з них по три ноги. Завдяки трьом ногам вони вільнісінько тримаються на поверхні молочного моря.
   Хліб тут росте печений, просто вже готовий, тож мешканцям острова не доводиться ні сіяти, ні орати. Я бачив багато дерев, що рясніли солодкими медяниками.
   Прогулюючись Сирним островом, ми відкрили сім річок, що текли молоком, і дві річки, що текли густим і смачним пивом.
   Сказати правду, ці пивні річки сподобалися мені дужче, ніж молочні.
   Взагалі, гуляючи островом, ми бачили багато див.
   Найдужче вразили нас пташині гнізда. Вони були прездоровенні. Одно орлине гніздо, приміром, було вище від найвищого будинку. Воно все було звите з велетенських дубових стовбурів. У ньому ми знайшли п'ять сотень яєць, кожне завбільшки з добрячу діжку.
   Ми розбили одне яйце, і з нього вилізло пташеня, разів у двадцять більше від нашого дорослого орла.
   Пташеня запищало. До нього на допомогу прилетіла орлиця. Вона вхопила нашого капітана, підняла його до найближчої хмари і звідти кинула в море.
   На щастя, він був дуже добрий плавець і за кілька годин дістався до Сирного острова уплав.
   В одному лісі я був свідком кари.
   Острів'яни повісили на дереві трьох чоловіків догори ногами. Небораки стогнали і плакали. Я спитав, за що їх так тяжко карають. Мені відповіли, що вони – мандрівники, які щойно повернулися з далекої подорожі й нахабно брешуть про свої пригоди.
   Я похвалив острів'ян за таку мудру кару брехунам, бо я просто не зношу брехні і сам завжди розповідаю найщирішу правду.
   Та ви, певно, й самі помітили, що в усіх моїх оповіданнях немає й слова брехні, і я щасливий, що всі близькі мені люди завжди мали мене за найправдивішу людину.
   Повернувшись на корабель, ми одразу ж підняли якір і відпливли від чудесного острова.
   Усі дерева, що росли на березі, ніби за чиїмось знаком, двічі вклонилися нам у пояс і знову випростались, ніби й не вони.
   Зворушений їхньою незвичайною люб'язністю, я зняв капелюх і послав їм прощальний привіт.

КОРАБЛІ, ПОГЛИНУТІ РИБИНОЮ

   У нас не було компаса, тому ми довго блукали по незнайомих морях.
   Наш корабель раз по раз оточували страшні акули, кити й інші морські чудовиська.
   Аж ось ми натрапили на рибину, таку величезну, що, стоячи біля її голови, ми не могли побачити її хвоста.
   Коли рибині схотілося пити, вона роззявила пащу, і вода рікою попливла їй у горлянку, тягнучи за собою наш корабель. Можете собі уявити, яку тривогу ми пережили! Навіть я, нащо вже відчайдух, а й то затремтів од страху.
   Але в череві у рибини виявилось тихо, ніби в гавані.
   Усе воно було вщерть набите кораблями, що їх давно вже поглинуло жадібне чудовисько. О, коли б ви знали, як там було темно! Адже ми не бачили ні сонця, ні зірок, ні місяця.
   Рибина пила воду двічі на день, і щоразу, коли вода вливалася їй у горлянку, наш корабель здіймало на високих хвилях. Іншим часом у череві в рибини було сухо.
   Діждавшись, поки вода спала, ми з капітаном зійшли з корабля погуляти. Тут ми зустріли моряків з усього світу: шведів, англійців, португальців... У риб'ячому череві їх було десять тисяч. Багато хто з них жив там уже кілька років. Я запропонував зібратися разом і обміркувати план звільнення з цієї задушливої тюрми. Мене обрали головою, але саме в ту хвилину, коли я відкрив збори, клята рибина почала знов пити, і ми всі порозбігалися по своїх кораблях.
   Другого дня ми знову зібралися, і я подав пропозицію: зв'язати дві найвищі щогли і, як тільки рибина роззявить рота, поставити їх сторчма, щоб вона не могла стулити щелепи.
   Тоді вона так і зостанеться з роззявленою пащею, і ми вільно випливемо з її черева.
   Мою пропозицію було прийнято одноголосно.
   Двісті найдужчих матросів поставили в роті чудовиська сторчма дві височезні щогли, і воно не могло стулити рота. Кораблі весело випливли з черева у відкрите море. Виявилося, що в череві цього велета було сімдесят п'ять кораблів. Можете собі уявити, який завбільшки був тулуб!
   Щогли ми, звісно, так і залишили в роззявленій пащі рибини, щоб вона більше нікого не здужала проковтнути.
   Визволившись із полону, ми, звичайно, захотіли знати, де перебуваємо. Виявилося – у Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, тому що Каспійське море закрите: воно не сполучається ні з якими іншими морями.
   Але триногий учений, якого я прихопив на Сирному острові, пояснив мені, що рибина запливла в Каспійське море через якийсь підземний канал.
   Ми попрямували до берега, і я мерщій подався на суходіл, заявивши своїм супутником, що більше ніколи не поїду, що з мене досить і того клопоту, якого я набрався за ці роки, а тепер я хочу відпочити.

СУТИЧКА З ВЕДМЕДЕМ

   Але тільки-но я виліз із човна, на мене накинувся величезний ведмідь. Це був страховинний звір незвичайних розмірів.
   Він розшматував би мене вмить, але я схопив його за передні ноги і так міцно стис їх, що ведмідь заревів з болю.

   Я знав, що як тільки я його пущу, він умить роздере мене, і тому тримав його три дні й три ночі, аж поки він помер з голоду. Так, він помер з голоду, бо ведмеді приморюють свій голод лише тим, що смокчуть свої лапи. А цей ведмідь ніяк не міг посмоктати своїх лап і тому загинув голодною смертю.
   Відтоді жоден ведмідь не наважується напасти на мене.